Львівська Богословська Семінарія Соловій Р. П. Історичні книги старого завіту львів 2003 лекція
| Вид материала | Лекція |
- Соловій Галина Романівна, 135.13kb.
- Національний Університет "Львівська Політехніка", 313.77kb.
- Оголошення дтго «Львівська залізниця» про намір передати в оренду об’єкти державного, 15.96kb.
- Міністерство освіти І науки України Національний університет “Львівська політехніка”, 593.71kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1259.1kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1080.17kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1068.44kb.
- Міністерство Освіти І Науки України Національний університет “Львівська політехніка”, 2021.84kb.
- М. Львів, вул. Квітнева 6 (навчальний корпус №29 Національного університету «Львівська, 44.61kb.
- Практикум з філософії (для студентів усіх форм навчання) львів 2003, 1859.62kb.
Лекція 9.
Епоха розділеного царства (1).
1.Загальна характеристика
Розкол
Соломон помер у 931 р. до н.е. Його син Рехавам успадковував його тільки на троні Іудеї. Як і батько він також відправився в Сихем, щоб бути коронованим і там. Тут він був зустрінутий старійшинами Ізраїлю, що виклали йому свої політичні і релігійні претензії. Біблія (І Царств 12 1-15) у драматичних фарбах зображує цю зустріч. Волелюбні сини Ізраїлю висунули принцип "владика - слуга народу", а Рехавам цей принцип відкинув. Подібно іншим марнолюбним і самовпевненим правителям, Рехавам не почув голосу миротворців і помірних радників. Замість цього він відправив проти ізраїльтян свою армію. Вона, однак, потерпіла рішучу поразку.
Через рік після смерті Соломона Країна Ізраїлю перестала існувати як єдина держава. Вона була розірвана по тих самих швах, по яких Ісус, Давид і Соломон намагалися її скріпити. Полководець Єровоам став царем Ізраїлю, до складу якого ввійшли десять із дванадцяти колін народу. Рехавам залишився владикою Іудеї, що складався з двох колін, що зосталися. Громадянська війна між Ізраїлем і Юдеєю, почата Рехавамом, продовжувалася протягом цілого сторіччя.
Два царства
Два царства, які утворилися на місці єдиної ізраїльської монархії після смерті Соломона прийнято називати “Південним” і “Північним”. Останнє було меншою державою, до складу якої входили тільки два коліна, - Юда і Веніамин. Це царство було вірним династії Давида і проіснувало до падіння Єрусалиму у 586 р. Після смерті Соломона воно підтримало Рехавама, коли інші коліна підняли проти нього повстання. До північного царства входили інші десять племен, які визнали своїм царем Єровоама. Ця держава припинила своє існування у 722 р.
Біблія частіше використовує дві інші назви для цих царств – Юда і Ізраїль. Від часів патріархів до поселення в Ханаані під Ізраїлем малася на увазі вся єврейська нація, це визначення превалювало також в еру Давида і Соломона. Стратегічно розташоване і винятково сильне плем’я Юди стало особливо помітним у часи Саула (1 Сам. 11:8). Після поділу 931 р. ім’ям Юда ідентифікується Південне царство, яке залишилося вірним династії Давида. Іншою характеристикою для Північного царства є слово “Єфрем”, яке початково було назвою одного синів Йосифа та відігравало провідну роль серед північних племен після розсіяння.
Особливості царств
Ізраїльське і Іудейське царства значно відрізнялися один від одного географічними і економічними умовами. В північній державі було більше долин, придатних для землеробства, в Іудеї переважала гориста місцевість, що переходила в напівпустелю і пустелю.
Ізраїль перетинали найважливіші торгові шляхи, а південь знаходився в стороні від близькосхідних комунікацій. В Ізраїлі проживало більше 500 тис. жителів, в Іудеї - на половину менше.
Проте в Юдейському царстві повністю домінувало коліно Юди,
що надавало підтримку правлячій династії; в Ізраїльській державі суперництво колін сильно дестабілізувало ситуацію. В Юдеї впродовж майже 350 років правило 20 царів з дому Давида, тоді як за 200 років існування Ізраїлю там змінилося 19 царів, що належать до 10 різних родів.
В північній державі був високий вплив військової аристократії - більшість переворотів походила з армії. Нарешті, Юдея в цілому була більш вірна культу Йахве, Єрусалим залишався найголовнішим святилищем іудеїв і навкруги нього консолідувався народ. Ізраїль більшою мірою впадав в язичество, що тільки посилювало роз'єднаність країни.
Особливості історії
З довгого переліку імен єврейських царів широкій публіці відомі лише імена Давида і Соломона. Читачі виявляють мало інтересу до монархів, що правили Ізраїлем і Юдеєю після роз'єднання цих держав. Тим часом єврейська історія при цих правителях набагато більш цікава і драматична, чим кожний з епізодів часів Давида і Соломона. З мужністю, що граничило з зухвалістю, євреї наважувалися вести війни з такими могутніми державами як Сирія, Фінікія, Єгипет. У той час як інші народи трепетали при наближенні ассірійських чи вавилонських полчищ, Ізраїль і Юдея формували коаліції для боротьби з ворогом.
Історія розділеної держави це калейдоскопічна низка інтриг, зрад, політичних убивств, регентств і узурпації. Це був похмурий і жорстокий час у єврейській історії. Проте, у його подіях угадуються контури величного й осмисленого плану.
Три варіації на ту саму тему утворять загальний лейтмотив цих трьох сторіч:
1 - прагнення запобігти поглинанню єврейського монотеїзму язичеськими культами,
2 - боротьба за збереження моралі і справедливості як вищих соціальних цінностей,
3 - твердий намір зберегти єврейський народ як етнічне ціле.
2. Хронологія.
Цей період старозавітної історії є першим, хронологію якого можна визначити доволі точно. Це стало можливим завдяки повній інформації про кожен рік історії Ассирії з 891 до 648 рр., яка доповнюється даними археологічних розкопок. Крім того, Птолемей подав повний перелік вавилонських і перських царів, починаючи від Набонассара (747) до Дарія ІІІ (332). Існують цікаві факти, які доводять взаємопов’язаність історії Ассирії і Ізраїлю у період розділеної монархії. Зокрема, в Ассирійських літописах вказано, що Ахав, цар Ізраїлю, брав участь у битві при Каркарі (853) проти ассирійського царя Салманасара ІІІ, а Єгу, інший цар Ізраїлю, платив данину якомусь ассирійському царю у 841 р. Завдяки цим зв’язкам вдалося точно визначити дату падіння обох царств – 722 і 586 рр. Щодо початку існування двох окремих царств, то існує багато версій, однак найбільш обґрунтовану запропонував Е.Тіель – 931 р., однак і вона залишає непоясненими багато хронологічних питань і припускає, що у старозавітному тексті існують неточності або помилки.
Щодо біблійних джерел, то вони представлені у книгах: від 1 Цар. 11:1 до 2 Цар. 25:30 і Хр. 10:1-36:23. Оскільки у Північному царстві були правителі кількох династій, а у Південному одна, то це можна використати для періодизації:
931 – династія Єровоама І
909 – династія Баша
885 – династія Омрі
841 – династія Єгу
752 – останні царі
722 – падіння Самарії.
Як бачимо, трон Ізраїлю був ненадійним придбанням. Він гарантував його власнику в середньому не більш одинадцятьох років спокою. За 212 років існування незалежного Ізраїльського царства на цьому троні перемінилося дев'ять династій. Одна з них проіснувала усього лише сім днів! Деякі з дев'ятнадцяти ізраїльських царів умерли природною смертю.
3. Зовнішньополітичні конкурентні сили.
Міжнародні відносини були життєво важливим фактором для розвитку двох єврейських держав. Будучи стратегічно розташованими на Родючому півмісяці між Єгиптом і Месопотамією, вони не могли уникнути тиску різних народів, сила яких у цей період зростала. Тому для правильного розуміння біблійної історії слід взяти до уваги роль цього фактору.
Царство Арам (Сирія) зі столицею у м. Дамаску впродовж двох століть нарощувало свою силу і процвітання коштом Ізраїлю. Коли Давид завоював це царство і переміг його царя Гада-езера, то він встановив дружні стосунки з царем Хамату – Тоєю. Соломон розширив свої кордони майже на сто миль поза Дамаском і завоював Хамат на р. Оронті. Однак Рецон заклав основи нового сирійського царства, використавши повстання Рехавама, а Сирія стала учасником боротьби за панування на Сирійсько-палестинській території.
Війна між Південним і Північними царствами на чолі з їх правителями Асою і Башею дала змогу Сирії, очолюваній Бен-гададом (900-843 рр.) перетворитися у кін. 9 ст. на найсильнішу державу у Ханаані. Аса підтримував союзницькі відносини з Сирією, розраховуючи на її підтримку у боротьбі з Ізраїлем, однак в остаточному рахунку це привело до занепаду обох ізраїльських держав. Захопивши частину ізраїльських північних земель, Бен-гадад отримав можливість контролювати караванні шляхи у Фінікію, що привело до зміцнення його царства і Дамаску, як торгового центру.
Перевага Сирії, як військової і комерційної сили були ослаблена Північним царством у час династії Омрі. Омрі у 885 р. встановив дружні стосунки з Етбаалом, царем Сідону, чим усунув торгову монополію Дамаску. Іншим ударом по Сирії стало становлення могутньої Ассирійської імперії на сході. Тому, хоча обидва царства часто воювали між собою, під загрозою Ассирійського поневолення вони об’єднали свої сили у битві з ассірійцями при Каркарі, в якій потерпіли поразку. Відновлення взаємною ворожості призвело до того, що ослаблена Сирія опинилися наодинці з Ассирією. Однак наступний правитель – Газаїл (841) – зумів поширити своє панування на Палестину, хоча ізраїльтяни і намагалися заручитися допомогою ассірійців, платячи їм данину. Наступний правитель, Бен-гадад (814) не продовжив успіхів свого батька. В час його царювання ассірійці наклали важку данину на Сирію, якій також протистояли сирійські держави на півночі. Завдяки цьому Йоаш зумів повернути більшість території, забраної в Ізраїлю Газаїлом, а в дні Єровоама ІІ (793-753) Сирія навіть втратила Дамаск, відновивши тим самим північні кордони часів Давида і Соломона.
Останню можливість встановити домінування над Ізраїлем Арам отримав після смерті могутнього Єровоама ІІ у 753 р., коли Рецін, останній арамейський правитель у Дамаску, відновив незалежність держави. Однак прихід до влади у Ассирії Тіглат-Паласара ІІІ у 745 р. означав, що обидві держави приречені на завоювання і важку данину. Після нападу Тіглат-Паласара ІІІ на Арам утворився антиассірійський альянс, до якого увійшли Арам, Ізраїль, Едом. Проте у 732 р. Дамаск був завойований ассірійцями і вже ніколи не відновився як незалежна держава.
Велика Ассирійська імперія.
Територія на північному сході Родючого півмісяця уздовж ріки Тигр відома під назвою Ассирії. Назва країні, ймовірно, походить від імені місцевого бога, Ашура. Важливість цієї держави у період розділеного царства є очевидною. Впродовж двох століть вона мала величезний вплив на події в Ханаані, і тому часто згадується у Біблії. Зародження Ассирійської держави відбулося в кін. ІІІ тис. до н. е., однак тільки з ХІХ ст. появляється більш детальна інформація, пов’язана з виникненням на цій території агресивних торгових центрів та поширенням сфери їх комерційних інтересів у Малу Азію. У роки Шамші-Адада І (1748-1716) Ассирія переживала період процвітання зі столицею у м. Ашшур. Однак кілька наступних століть країна перебувала у тіні Хетської держави у Малій Азії і царства Мітані, яке домінувало у Месопотамії.
1. Утворення Ассирійської держави.
З ІХ ст. до н.е. розпочалося друге піднесення Ассирії. Серед причин цього процесу – початок використання у Передній Азії заліза та витіснення ним бронзи, вже з VІІІ ст. застосування заліза стало загальноприйнятим. Добування то обробка залізної руди викликали цілий переворот у техніці і ріст ремісницького виробництва, а також привело до розвитку торгівлі і оснащення армії новою, більш досконалою зброєю. Однак, після значних військових успіхів в епоху Ашурназірпала І (884-859) та Салманасара ІІІ, ассирійці були змушені поступитися впливом державі Урарту на одне століття. Вже в середині VІІІ ст. до н.е. Ассирія відновлює традиційну завойовницьку політику, яка привела до утворення великої Ассирійської імперії, яка претендувала на об’єднання всього давньосхідного світу у рамках однієї деспотії.
2. Господарство і суспільний лад.
Розвиток скотарства, садівництва. Застосування штучного зрошування. Широкий розвиток ремесел – склоробство, виготовлення кахлів, особливо – металургії та ювелірної справи. В Ассирії перехрещувалися важливі торгівельні шляхи, а Тігр був важливою торговою магістраллю, по якій товари перевозилися з Малої Азії і Вірменії до Месопотамії і в країну Елам. Караванні шляхи йшли у Вірменію, Малу Азію, до Дамаску.
В Ассирії вперше виникли добрі, мистецьки зроблені, вимощені камінням дороги, які мали важливе стратегічне значення. Цю техніку дорожнього будівництва удосконалили перси, а від них її перейняли римляни. Ассирійські дороги добре обслуговувалися – на них ставилися вказівники, щогодини проїжджала сторожа. Дороги, які проходили через пустелю забезпечувалися укріпленням і колодязями. Ассирійці вміли будувати міцні мости. Наявність мережі доріг давала змогу налагодити державну службу зв’язку.
3. Організація військової справи.
Тривалі війни, які ассирійські царі вели зі своїми сусідами з метою захоплення рабів і трофеїв, привели до високого розвитку військової справи. Ассирійці створили багаточисельну, добре озброєну і сильну армію, поставивши їй на службу всю державу. Військо складалося з військових колоністів і вільних найманців, а також контингентів союзників. Існувала також постійна армія та царська гвардія.
В армії існували певні бойові з’єднання – ксіра (50 чол.) та інші. У звичайні військові частини входили піхотинці, вершники і воїни, які боролися на колісницях (200х10х1). Наявність колісниць посилювала рухомість війська і давала йому можливість проводити несподівані атаки. Основною масою війська була піхота, яка складалася з лучників, щитоносців, а також воїнів, які користувалися списами і кидали дротики. Воїнів захищали, панцирі, щити і шоломи. Найбільш поширеними видами зброї були лук, короткий меч і спис.
В Ассирії вперше виникли “інженерні” військові частини, які прокладали дороги у горах, будували прості і понтонні мости та табори. Фортифікаційне мистецтво у ассирійців теж було високо розвинуте, що відповідно привели до розвитку навиків ведення облоги. З цією метою обложене місто оточувалося земляним валом і ровом, споруджувався спеціальний дерев’яний настил для використання стінобитних знарядь (таран на колесах).
На високому рівні було і військове мистецтво – ассирійські полководці вміли проводити фронтальні та флангові атаки, нічні напади, застосовувати тактику ізоляції противника. Однак головна сила ассирійської армії заключалася у раптовій швидкості атаки, у вмінні нанести ворогу блискавичний удар до того, як він збере свої сили. Свого флоту ассирійці майже не мали, використовуючи флоти підкорених країн. Війни велися з метою підкорення сусідніх країн, захоплення торгових шляхів та здобичі, перш за все полонених, яких обертали в рабство.
4. Місто Ніневія.
Ніневія - головне місто Ассирії, була заснована онуком Ноя Німродом (Бут 10:11-12). Ніневія була розташована у верхів'ях ріки Тигр у Месопотамії (біля Мосула, Ірак). Починаючи з 1100 р. до н.е., Ніневія була резиденцією Ассірійських царів. Цар Саргон (722-705 р. до н.е.) зробив Ніневію столицею Ассирії. Синахеріб (705-681 р. до н.е.) зміцнив місто масивними стінами. Між Ніневією і рікою Тигр була побудована стіна висотою 15 м і довжиною 4 км. Стіна, що оточувала місто, була довжиною 15 км. Для зрошення полів, наповнення фонтанів, рову з водою, а також для повсякденного життя був побудований канал, по якому надходила вода з ріки, що протікала поруч. Синахеріб побудував найстарший з відомих водопроводів у світі, що був зв'язаний з каналом і приносив воду з гір у 56 км від міста. Довжина водопроводу була 300 м, а ширина 25 м.
Ніневія була зруйнована в 612 р. до н.е. союзом мідян, вавілонян і скіфів. Вони змогли зробити це, коли направили в місто р. Хозер, яка протікала поруч. Повінь розчинила будинки, побудовані з висушених на сонце цеглин. Це було виконанням пророцтва (Наум 2:6).
Про національний характер Ассирії і Ніневії найкраще можна довідатися, читаючи Книгу Пророка Наума - пророцтва про руйнування Ніневії.
У 1853 р. н.е. британський археолог Генрі Лаярд відкрив 25000 томів бібліотеки Ашшурбаніпала (669- 626 р. до н.е.). Деякі таблички розповідають про зіткнення між Синахерібом і царем Іудейським Єзекією.
Власне ассирійська історія розпочинається з 1100 р. до н. е. З царювання Тіглат-паласара І. (1114-1076), влада якого на заході поширювалася аж до Середземного моря, долаючи малі і слабі держави цього регіону. Однак у наступні два століття влада Ассирії у цьому краї була усунута домінуванням могутньої ізраїльської держави Давида і Соломона. З поч. ІХ ст. вплив Ассирії починає відновлюватися. Розвинувши сильну військову потугу, Ассирія почала наполегливо просуватися на захід, жорстоко знищуючи все на своєму шляху. У битві на р. Каркар у 853 р. ассирійців намагалася зупинити об’єднана коаліція Ізраїлю, Араму та Едому, однак це їй не вдалося зробити. У 848 і 845 рр. Бен-гадад ще двічі відбив атаки ассирійців без допомоги ізраїльтян, а в 841 р. Єгу, новий цар Ізраїлю почав платити данину Салманасару ІІІ. Це дозволило Ассирії завоювати Дамаск. У кінці століття (823-811) влада імперії ослабла, що було викликано повстаннями у різних її частинах, проте вже Ададнарі ІІІ (810-973) напав на Дамаск, давши можливість Ізраїлю звільнитися від тиску Сирії. А наступні царі – Салманасар ІV (782-773), Ашурдан ІІІ (772-755) і Ашурнірарі (754-745) успішно розвивали владу своєї держави, однак не настільки як їх попередники.
Тіглат-Піласар ІІІ (745-727) видатний полководець забезпечив своїй державі подальші успіхи. Зокрема, його визнав своїм царем давній Вавилон, він ввів практику поділу завойованих земель на менші провінції для забезпечення більш щільного контролю над ними та переселення цілих народів на інші території. У цей час Арам і Ізраїль намагалися схилити Юду до коаліції проти Ассирії, однак юдейський цар Ахаз підтримував дружні стосунки з Тіглат-Паласаром.
Салманасар V (727-722 рр.) продовжив політику свого батька. Коли ізраїльтяни у дні Осії стали непостійними у своїй підлеглості Ассирії, він почав похід на Ізраїль і три роки тримав в облозі його столицю Самарію. У 722 р. трон узурпував полководець Саргон ІІ (721-705), який розпочав нову ассирійську династію, а також завоював Самарію. Його столицями були міста Ніневія, Галах і Ашур, аж поки він не заснував нової столиці – міста Хорсабада. Наступний правитель Сеннахеріб (704-681) зробив столицею держави місто Ніневію, а також завоював Сідон, Йоппію, сорок шість укріплених міст Юди та здійснив напад на Єрусалим. Його син Асаргадон (681-668) увійшов у Єгипет і завоював країну. Він також відбудував стіни Вавилону. Протягом його царювання у вавилонський полон був взятий юдейський цар Манасія (2 Хр. 33:10-13).
Зеніт слави і могутності Ассирійської імперії припав на царювання Ашурбаніпала (668-630) – жорстокого і нестримного військового діяча. Однак найбільші згадки він залишив про себе, як про людину, яка цікавилася релігією, наукою і літературними працями. У своїх царській бібліотеці у Ніневії він зібрав багато цінних історичних праць. Впродовж трьох наступних десятиліть розпалося під ударами Мідійського і Вавилонського царств. Ніневія впала у 612 р., а в битвах при Харані (609 р.) і Каркеміші (605 р.) були розбиті останні спроби Ассирійців відстояти свої позиції. Поширюючи свою експансію на південь, Вавилонське царство завоювало Юдею і зруйнувало Єрусалим у 586 р.
4. Північне царство – утворилося після розпаду держави Соломона і займало територію між Юдеєю і Сирією. У менш, ніж за столітній період у ньому змінилося три царські династії.
4.1 Династія Єровоама.
Єровоам І (930-910).
Вперше Єровоам виявив себе як здібний адміністратор у час Соломона (1 Царів 11:27-38), наглядаючи за побудовою стіни довкола Єрусалиму, відомої як Мілло. Коли пророк Ахія драматично повідомив божественну вістку про те, що мантія Соломона буде розділена на дванадцять частин, то десять з них він дав Єровоаму, що значило що він стане правителем над десятьма колінами ізраїльськими. На відміну від Давида, який отримав помазання на царство ще до того, як став царем, Єровоам показав схильність до бунту, чим викликав немилість Соломона і був змушений переховуватися у Єгипті до смерті Соломона.
Коли Рехавам, син Соломона, скликав національні збори у Сихемі (1 Царів 12:1-20), то старійшини, які вимагали зменшення податків, запросили на допомогу Єровоама. Після конфлікту між Рехавамом і старійшинами розпочалося повстання, під час якого тільки Юда і Веніамин підтримали Рехавама, а решту племен обрали Єровоама царем, що викликало початок громадянської війни, яка тривала і після смерті Рехавама.
Адміністративні заходи
Прийшов до влади, спираючись на консервативні сили, що бажали відновлення старих порядків, тому в своїй діяльності він не міг не враховувати їх бажань. На жаль, подробиці його адміністративних діянь до нас не дійшли, але податки були зменшені, зросла роль народного ополчення, проте професійна армія продовжувала залишатися опорою царя. Єровоам укріпив Сихем і зробив його своєю столицею. Проте через деякий час із невідомих причин цар переніс свою резиденцію в місто Тірцу (суч. Телль-ель-фара) в коліні Манассія.
Релігійна політика
Єровоам почав своє правління з подальшого поглиблення розколу між двома царствами. До політичної ворожнечі він додав релігійний розкол, спорудивши в Бет-Елі храм (1 Царів 12:26-29), що покликаний був стати суперником єрусалимському. Єроваом був змушений взяти ініціативу у релігійних справах, оскільки він не бажав, щоб його піддані відвідували релігійні свята у Єрусалимі.
Золоті телята
Керуючись стародавніми уявленнями, він наказав відлити для цих храмів дві золоті статуї телят, які піддалися різкому засудженню пророками, що вважали ці зображення ідолами. Насправді телята були лише п'єдесталами для незримої присутності Господа, подібно херувимам в святому святих Єрусалимського храму. Принаймні у сучасників ці статуї не викликали особливого відторгнення. В багатьох релігіях Стародавнього Сходу бик був уособленням вищого божества і, ймовірно, Єровоам ґрунтувався на стародавній традиції зображень, висхідній до епохи перебування євреїв в Єгипті.
Нове священство
Левитське священство було сконцентроване в Юдеї і ізраїльтянам довелося створювати новий інститут священослужителів, набираючи їх з різних колін. Для поглиблення ідеологічного розриву з Юдеєю Єровоам переніс терміни деяких релігійних свят відповідно до звичаїв північних колін. Він також ввів початок календарного року весною, на відміну від юдейського календаря, що починав рік восени. Ця агресивність царя у релігійних справах була стримана невідомим пророком з Юди. Проте, незважаючи на пророчі застереження, Єровоам продовжував ідолопоклоніння.
Його син Надав (910-909) (1 Цар 15:25-28). царював тільки два роки. Новий ізраїльський цар зіткнувся з нападом филистимлян, які після перемоги над ними Давида довгий час не турбували Палестину. Новий сплеск войовничих настроїв у Філістії ще раз свідчив про ослаблення розділеного царства. Филистимляни захопили Гаваон, і Надав на чолі народного ополчення рушив на звільнення міста.
Під час облоги Гаваона воєначальник Бааша (909-886 р. до н.е.) з коліна Іссахара по-зрадницьки напав на Надава і убив його. Після цього Бааша проголосив себе царем Ізраїлю, захопив столицю, і народ, як не дивно, виразив йому довір'я. Це був перший, але далеко не останній переворот в Ізраїльському царстві. Гаваон, швидше за все, залишився в руках филистимлян. Всі найближчі родичі Єровама і Надава були знищені. Бааша залишив столицю в Тірці, а головним пророком при ньому став Єгу.
4.2. Династія Баші.
Впродовж правління Баші велася постійна війна з Юдою, під час якої багато ізраїльтян переселилися у Південне царство. Щоб протидіяти цьому він намагався пересунути свій кордон до м. Рами (5 км. Від Єрусалиму) (1 Царів 15:16-22), що дозволило б йому контролювати шляхи до Єрусалиму. Однак юдейський цар Аса отримав дипломатичну перемогу, відновивши альянс з Бен-гададом І у Дамаску. У результаті Бен-гадад анулював свій союз з Ізраїлем і захопив його північні території з містами Кедеш, Хазор, Мером. Він також заволодів родючими землями на захід від Галилейського озера та долинами на захід від гори Гермон. Це також дало Сирії контроль над прибутковими караванним шляхами до Фінікійського узбережжя. З огляду на такий тиск з півночі, Баша відмовився від планів фортифікації Рами.
Наступником Баші став його син Ела (886-885 рр.) (1 Царів 16:8), однак він царював тільки два роки і був убитий командиром загону королівських колісниць Зімрі, який убив всіх родичів і друзів сім’ї Баші та Ела та через сім днів сам був убитий Омрі.
Анархія
Ізраїльське царство занурилося у водоверть анархії. Мабуть, ізраїльтянам доводилося в цей час вести війну на два фронти. Частина армії облягала Гаваон, намагаючись відібрати у филистимлян це стратегічно важливе місто. Інша частина війська розташовувалася на півночі, де протистояла Араму. Новий цар Ела залишався в Тірці і вів там розгульне життя. Одного разу під час чергового бенкету на царя напаві убив його командир колісничних загонів Зімрі (885 р. до н.е.). Він проголосив себе царем Ізраїлю і в стилі своїх попередників за декілька днів винищив весь рід Баші. Але як тільки звістка про ці події досягла армії біля у Гаваона, війська тут же вибрали царем популярного в їх середовищі воєначальника Омрі (885-874 р. до н.е.).
Він ухвалив рішення залишити поле битви з филистимлянами і повів своїх воїнів на столицю. Омрі вдалося оволодіти Тірцею. Усвідомивши, що шансів на порятунок практично немає, Зімрі підпалив царський палац і сам згорів в ньому. Його царювання продовжувалося всього 7 днів. Проте ізраїльські війська, розквартировані на півночі не погодилися з вибором своїх побратимів. Вони віддали перевагу якомусь Тівні. П'ять років боровся Омрі з впливом Тімні на півночі, поки остаточно не зміцнив свою владу після смерті або вбивства суперника.
4.3. Правителі династії Омрі.
Омрі був засновником найбільш видатної династії Північного царства. Хоча його правління дуже коротко описане у Біблії, саме Омрі забезпечив Ізраїлю міжнародний авторитет (1 Царів 16:16-28). Як головнокомандуючий армії Елі, він набув значного військового досвіду.
Нова столиця
Новою столицею держави він зробив місто Самарію, яке стало найкраще укріпленим містом Ізраїлю (1 Царів 16:24). Стратегічно розташована сім миль на північний схід від Сихему на дорозі, що вела до Фінікії, Галилеї і Ездралону, Самарія залишалася неприступною столицею Ізраїлю понад півтора століття аж до її завоювання ассірійцями у 722 р.
Внутрішня політика
Черги безталанних правителів привела Ізраїльське царство на край прірви. Сильна pyка Омрі, одного із самих яскравих і блискучих ізраїльських царів, врятувала державу від остаточної загибелі. Насамперед, він покінчив з міжусобицями, що вирували усередині самого Ізраїлю. Омрі розбив армії півдюжини ворожих держав, що вторглися в країну. Слідом за цим він провів реформу законів і став заохочувати розвиток торгівлі і ремесел.
Зовнішня політика
Завершивши внутрішньодержавні перетворення, Омрі намірився збільшити границі своєї держави і досяг у цьому успіху. Слава про цього царя-завойовника розійшлася по усьому древньому світі. На одній з ассірійських стел, виявлених археологами, згадується Ізраїль як "країна Омрі". Знаменитий Моавський камінь, який був віднайдений у 1868 р. у столиці Дібоні та нині зберігається в Луврі, розповідає історію скорення моавітян при Омрі і їхнього наступного звільнення. Отримуючи данину і контролюючи торгівлю, Ізраїль отримував великий дохід. Омрі заснував дружні відносини з Фінікією, що було життєво важливим для ізраїльської комерційної експансії.
Стосунки з Юдеєю
У Писанні також немає згадок про війну між Ізраїлем і Юдою, яка змінилася дружніми взаєминами. Відмовившись від постійних військових зіткнень один з одним і ізраїльтяни і іудеї отримали можливість розширити свій вплив серед сусідів. Ізраїль був зацікавлений в контролі над торговими шляхами Трансйорданії. Армія Омрі вторгнулася в області, підлеглі Моаву. Ми не знаємо подробиць цього походу, але в результаті його моавитянський цар Кемошйат був вимушений прийняти васальну присягу, а до Ізраїлю відійшла Медата в північному Моаві. Кемошйат повинен був щороку поставляти в Самарію неабияку кількість овець. Очевидно, Омрі вдалося також остаточно вигнати филистимлян з своєї території. В ім'я зміцнення союзу Ізраїлю і Юдеї був укладений шлюб між Йорамом, сином Йосафата, і дочкою Омрі Аталією.
Менш вдало для Ізраїлю склалася війна з Арамом. Хто був ініціатором цього конфлікту нам не відомо, але Омрі зазнав поразки. Було втрачений ряд міст на півночі Ізраїлю і виділена факторія для дамаських купців в Самарії. Проте ця поразка не сильно ослабила Ізраїль. Вмираючи, Омрі міг гордитися тим, що залишив своєму сину сильну державу, що претендує на гегемонію в Південній Сірії.
І все-таки Омрі, сам того не бажаючи, виявився причиною катастрофи, що охопила Ізраїль. Він настояв на шлюбі свого сина Ахава з принцесою із Сідона, розпусною Єзавеллю. Її батько був сидонським жерцем. Він організував убивство царя Сидона, захопив його трон і навчив свою дочку мистецтву політичних інтриг і убивств в ім'я досягнення особистих цілей. Ставши дружиною царя Ізраїлю, Єзавель розпалила полум'я релігійних пристрастей, увівши культ Ваала, храмову проституцію і практику приношення дітей у жертву божеству вогню Молоху.
Наступним видатним правителем династії був Ахав (874-853) (1 Царів 16:29).
Релігійна політика
Щодо релігійного питання, то Ахав продовжував насаджувати поклоніння Ваалу, яке запровадив Омрі. У Самарії було збудовано великий храм Ваала (1 Цар. 16-30-33), було запрошено сотні пророків, щоб зробити ваалізм релігією ізраїльтян, що створило Ахавові репутацію найбільш грішного царя Ізраїлю.
Політичні події
Через своє одруження з Єзавеллю, дочкою Сідонського царя, він плекав союзницькі відносини з Фінікією, яка стала серйозною загрозою торговим інтересам Сирії. Ахав збудував і укріпив багато міст, включаючи Єрихон, а також наклав велику данину на Моав, підтримував дружні стосунки з Юдою. Це зміцнило Ізраїль у протистоянні з Сирією. Завдяки мирній обстановці ї прибутковій торгівлі Ахав зміг продовжувати розбудову Самарії.
Відносини з Сирією залишалися напруженими і сирійський цар Бен-гадад за допомоги 32 васальних царів взяв Самарію в облогу (1 Царів 20:1), та несподіваною атакою Ахавові вдалося перемогти сирійців.
1 Царів 20:21, 20-25 – ще одна війна. Обидві армії зустрілися в долині у міста Афек. Ізраїльтяни знову отримали значну перемогу і дамаському царю довелося закритися у фортеці. Він був вимушений піти на мирні переговори з Ахавом, в результаті яких Арам повернув Ізраїлю всі раніше захоплені міста в Галілеї і надав ізраїльтянам торгову факторію в Дамаску. Замість того, щоб вчинити з переможеними царями, як з ненависними ворогами, він поставився до них по-братерському. Ахав мав потребу у мирі бо він почував небезпеку, що притаїлася на сході, де піднімалася Ассирія.
Битва при Каркарі (853)
Протягом трьохлітнього перемир’я між Сирією і Ізраїлем відбулася важлива битва при Каркарі (853), яка детально описана у ассирійських літописах) (1 Царів 20:34, 22:1). Ще ассирійський цар Ашурнасірпал ІІ (883-859) встановив контакти з Середземномор’ям, однак він не проводив агресивної політики щодо Сирії та Ізраїлю. Його наступник Салманасар ІІІ (859-824) розпочав завоювання у напрямі Середземного моря, однак був зупинений сильною коаліцією Дамаску (1200 колісниць, 1200 вершників, 20000 піхоти), Хамату (700 колісниць, 700 вершників і 10000 піхоти) та Самарії (2000 колісниць і 10000 піхотинців). Отже Ассірійська могутня армія зіштовхнулася з об'єднаними силами дванадцяти держав організованих Ахавом. В авангарді військ цієї коаліції йшли єврейські полки. Понад 20 000 воїнів упали в цьому бою. Літописи стверджують, що Салманасар здобув беззаперечну перемогу, однак це викликає певні сумніви, оскільки ассирійці не змогли завоювати Хамат. Очевидно, що ассирійці потерпіли поразку. Битва при Каркарі на цілих сто років призупинила ассірійську експансію
Загибель Ахава
Період миру з сирійцями, викликаний ассирійською загрозою, був розірваний, коли Ахав зробив спробу відвоювати Рамот-гілеад (1 Цар. 22:1-40, 22:3), в чому його підтримав юдейський цар Йосафат. У цій війні Ахав був убитий стрілою.
Ахазія (853-852)
Після Ахава престол успадкував Ахазія (1 Царів 22:52). Його правління знаменувалося двома невдачами: він не зміг знову підкорити Моав Ізраїлю (2 Царів 1:2) і потерпів поразку під час спільної з Йосафатом експедиції до Аккабської затоки.
Йорам (852-840)
Після смерті Ахазії царем став його брат Йорам (Єгорам 2 Царів 3:1), останній правитель династії Омрі. Однією з перших проблем, які постали перед ним, було повстання моавітян. Отримавши допомогу від Юди і Едому, Йорам на чолі об’єднаної армії здобув перемогу, однак не повернув Моав у підпорядкування Самарії (2 Царів 3:4-27).
У час його правління продовжувалося військове протистояння з Сирією (2 Цар. 6:24). Бен-гадад оточив Самарію і в місті розпочався голод, однак надприродне втручання Бога, передбачене пророком Єлисеєм, врятувало ізраїльтян. В останні роки свого правління Йорам за підтримки свого племінника юдейського царя Ахазії здобув важливу фортецю Рамот-Гілеад, однак був поранений у битві. Під час лікування цар був вбитий Єгу згідно зі словами Єлисея (2 Царів 8:29, 9:15-29).
Після смерті Ахава цариця Єзавель продовжувала зберігати свій вплив на внутрішні справи царства. У міру поглиблення соціального розшарування суспільства вона все більше ставала об'єктом ненависті всіх незадоволених царським правлінням. Негативне відношення до Єзавелі яскраво ілюструє відома біблійна історія про виноградники Навота (I Цар. 21;1-17), землями якого побажала заволодіти царська сім'я. Проте Навот категорично відмовлявся від продажу. Тоді за наказом Єзавелі старійшини міста помилково звинуватили його в зраді державі, стратили його, а майно злочинця конфіскували на користь царя.
Виразниками народної незадоволеності в Ізраїлі стали пророки. Вони переконували людей, що причиною їх тяжкого становища є засилля в країні культів Фінікії і розповсюдження чужої релігії серед вищої знаті. Духовним лідером опозиційного руху став пророк Ілля. Прихильники Іллі були як серед бідноти, так і в царському оточенні і в армії. Мабуть, під їх тиском Йорам був вимушений почати боротьбу з культом Ваала і повернутися до шанування Яхве на державному рівні. Прапор опору підхопив учень Іллі Єлисей. Від ідеологічного керівництва Єлисей швидко перейшов до відкритих закликів до скидання царської династії Омрі. Йорам Ізраїльський як і його брат Ахазія був слабим правителем. Втрата контролю над торговими шляхами в Зайорданні і декілька неврожайних років негативно позначилися на економічному стані держави, що тільки усугубляло політичну кризу. Проблемами в Ізраїлі тут же скористався дамаський цар Бар-Хадад II. Після битви при Каркарі в 853 р. до н.е. він успішно протистояв ще декільком військовим кампаніям царя Ассирії Салманасара III. Коли загроза з боку Ассирії минула, Бар-Хадад звернувся проти свого заклятого ворога. Війська Арама обложили Самарію і утримували столицю в повній блокаді, так що там почався голод. Проте в результаті несподіваної вилазки ізраїльтянам вдалося завдати поразки ворогу і звільнити місто. Програна військова кампанія привела до палацового перевороту в Арамі. Газаїл (844-804 р. до н.е.), один з воєначальників Бар-Хадада, убив хворого царя і зайняв його трон.