Львівська Богословська Семінарія Соловій Р. П. Історичні книги старого завіту львів 2003 лекція
| Вид материала | Лекція |
- Соловій Галина Романівна, 135.13kb.
- Національний Університет "Львівська Політехніка", 313.77kb.
- Оголошення дтго «Львівська залізниця» про намір передати в оренду об’єкти державного, 15.96kb.
- Міністерство освіти І науки України Національний університет “Львівська політехніка”, 593.71kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1259.1kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1080.17kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 1068.44kb.
- Міністерство Освіти І Науки України Національний університет “Львівська політехніка”, 2021.84kb.
- М. Львів, вул. Квітнева 6 (навчальний корпус №29 Національного університету «Львівська, 44.61kb.
- Практикум з філософії (для студентів усіх форм навчання) львів 2003, 1859.62kb.
3) Загальний характер ханаанської релігії.
Завдяки угарітській епічній літературі став краще зрозумілим характер ханаанського культу. Являючи собою форму політеїзму, ханаанський культ дуже аморальним і розпусним. А це в свою чергу неминуче впливало на всі сфери суспільного і культурного життя ханаанеян, які намагалися рівнятися на моральний рівень богів, яким вони поклонялися.
А. Ханаанський культ був надзвичайно аморальним. Жорстокість, блуд та брутальність характеризують ханаанську міфологію у значно більшій мірі, аніж інші міфології Близького Сходу цього часу. Саме завдяки такому впливу релігії у ханаанському суспільстві процвітали такі огидні практики як сакральна проституція, жертвоприношення дітей та поклоніння зміям.
Б. Ханаанський культ вів до послаблення населення та занепаду його морального і соціального стану.
В. Характер ханаанського культу цілком виправдовував божественний наказ знищити його послідовників. Наказ Бога винищити ханаанеян не суперечить новозавітному відкриттю Бога у Христі. У всі части принцип Божої терпеливості є однаковим. Бог чекає доки міра беззаконня не переповниться, як це було з амореями (Бут. 15:16), допотопним населенням землі (Бут. 6), мешканцями Содому і Гомори (Бут. 19). У випадку з ханаанеянами різниця полягає у тому, що замість використання сил природи, Господь вжив як знаряддя свого правосуддя ізраїльтян (Єш. 5:13,14).
Г. Ханаанський культ мав згубний вплив. Ціль божественного суду над жителями Ханаану полягала і в тому, щоб захистити світ від його згубного впливу. Саме тому невиконання ізраїльтянами цього наказу стало однією з їх найбільших помилок, яка пізніше привела всю націю до віровідступництва. Тому знищення ханаанеян слід розглядати передусім у світлі святості Бога. Не могло бути жодного компромісу між Богом Ізраїлю і деградуючими божествами Ханаану, Єговою і Ваалом.
Оскільки боги Ханаану не мали морального характеру, то не дивно, що моральний рівень населення краю був надзвичайно низьким. Неймовірна брутальність і аморальність поведінки богів відображалася у ханаанському суспільстві, яке практикувало жертвоприношення дітей і сакральну проституцію. Під впливом цього деморалізуючого впливу відбувалася загальна дегенерація нації.
Лекція 5.
Ера завоювання Ханаану.
1. Передумови.
Міжнародна ситуація на Близькому Сході у XІX-XІV століттях до н.е.
На півночі до Палестини розкидається Хетське царство, що у 1850-1550 р. до н.е. простягається до північної Палестини. На півдні Єгипет стає першою державою світу. Єгиптяни повертають контроль над своїм урядом. Правління гіксосів дало єгиптянам урок - вони більше ніколи не будуть непідготовленими до чужоземного вторгнення. Тому єгиптяни прагнуть зробити Ханаан буферною зоною захисту. Починаючи з 1600 р. до н.е., єгиптяни поневолюють ізраїльтян, тому що бачать у них національну загрозу. Протягом наступних 150 років ізраїльтяни знаходяться в них у рабстві. Столицю Єгипту переносять у Цоан (який був столицею гіксосів), де можна приймати правильні рішення про захист.
Мойсей
У рік вступу на престол фараона Тутмоса народжується Мойсей (1526 р. до н.е.). Він виховується в палаці фараона. У віці 40 років Мойсей усвідомлює себе нащадком євреїв; тому убиває доглядача рабів, що бив єврея (1486 р. до н.е.). Побоюючись бути убитим Тутмосом ІІІ, він залишає Єгипет і працює пастухом у Мадіамській землі протягом 40 років, поки Бог не наказав йому звільнити Ізраїль з рабства. Десять кар, чудом наведених на Єгипет, переконують фараона Аменхотепа ІІ звільнити ізраїльтян.
Блукання в пустелі.
У 1446 р. до н.е. Мойсей проводить два мільйони ізраїльтян через Червоне море в Синайську пустелю. Хоча Ізраїлеві наказують заволодіти землею Ханаана, люди відмовляються зробити це, унаслідок чого вони покарані 40-літнім періодом мандрівок по Синайській пустелі.
На горі Синай Бог укладає з Ізраїлем Завіт. В цей час Ізраїль стає народом. На відміну від релігій всіх інших народів, релігія Ізраїлю є монотеїстичною. Суспільство Ізраїлю є теократичним. Бог є Правителем, що встановив Завіт, який підтримують Десять головних заповідей і більше 600 етичних, цивільних і релігійних (ритуальних) законів. Умови Завіту передбачають, що Бог буде їх Богом і поблагословить їх, якщо вони покорятимуться.
Завоювання Трансйорданії.
Шлях ізраїльтян після отримання Закону описаний в Книзі Чисел, але прослідити його в деталях не вдається. Спочатку вони йшли від гори Синай на північний схід, уздовж затоки Акаба до оазису Кадеш-Борнеа в пустелі Харан. Ізраїльтяни зробили військову вилазку в Негев в південній Палестині, але зустріли там запеклий опір ханаанеян. Після цього вони, минувши царство Едом, рушили в Трансойрданію на рівнини Моава (Чис.20; Чис. 22). Проти ізраїльтян виступили ханаанеяни з міста Арад, але зазнали поразки. Цар Едому не пропустив ізраїльські племена, і переселенцям довелося обійти його землі. Але, коли Сигон, цар амореїв, також відмовив їм в переході, ізраїльтяни проклали собі дорогу силою. Таким чином, вони закріпилися на східному березі річки Йордан.
Перші спроби завоювати Ханаан були не дуже вдалі для Ізраїлю. Мабуть, вони були зроблені тоді, коли вихідці з Єгипту перебували в оазисі Кадеш-Барнеа. Найімовірніше, саме туди відправився народ відразу після отримання Завіту на Синаї, і там, можна думати, він залишався достатньо довго (Чис. 33:36). Можливо, саме тут відбулися події, описані в Книзі Виходу, які мали місце незабаром після отримання Закону (розділ 32). Не виключено, що саме після них і було ухвалено рішення зробити активні дії, описані в розділах 13-14 Книги Чисел. Вони показали, що народ поки що не готовий до війни. Залишалося одне: відкласти завоювання землі до тих часів, поки на зміну поколінню недавніх єгиптян прийдуть нащадки, що народилися в пустелі, які вже з тугою не згадуватимуть єгипетське життя і не тремтітимуть при одній думці про те, що їм доведеться йти на штурм добре укріплених міст.
Але для цього було необхідне знайти місце, де народ міг би жити протягом подальших десятиріч. Необхідно було, не дивлячись на пережиту гіркоту відступництва і поразки, відправлятися в шлях, хоча, мабуть, деколи самому Мойсею повинно було здаватися, що доручене йому Богом завдання не має жодних шансів на успіх (Вих. 33). Очевидно, після цього народ і відправляється в Трансйорданію, яка, на відміну від Синаю і пустелі Негев, була сухим степом, де умови для кочового або напівкочового скотарства були набагато сприятливіші.
Отже, потерпівши невдачу на півдні, євреї рушили на територію Трансйорданії, де їм теж довелося воювати, притому, адже Трансйорданія, куди вони прямували, була зовсім не безлюдною — її населення становили аммонітяни і моавітяни. Власне, першими війнами євреїв були війни з цими племенами (Чис. 21-25), хоча, судячи із згадки Чис. 25:1-3, відносини були не завжди ворожими.
Та все ж і моавітяни, і аммонітяни, що мешкали в Трансйорданії задовго до появи там євреїв, були для них природними суперниками. Звичайно, такі сутички між невеликими семітськими народами недалеко відійшли від міжплемінних воєн і мало нагадували серйозні військові дії, але вони виховували в євреїв бойовий дух і привчали їх не боятися ворогів, поступово (протягом двох поколінь) перетворивши їх з боязких єгипетських пастухів у войовничих кочівників, готових не тільки воювати з своїми сусідами, але і брати штурмом укріплені палестинські міста, пробиваючись до вівтарів предків і відвойовуючи собі право жити на обіцяній їм Богом землі.
Земля Ханаана в ту пору номінально вважалася єгипетською провінцією, організованою за системою міст-держав. Кожним містом правил власний “правитель," який, крім іншого, повинен був платити податі і забезпечувати робочою силою будівництво палацових і культових споруд. Найважливішим з джерел інформації, які є в нашому розпорядженні про Ханаан цього періоду, є серія листів, знайдених в архівах палацу фараона Аменхотепа IV (Ехнатон, 1351-1334 рр. до Р.Х.) в Тель-ель-Амарна (Єгипет). Ці листи були написані, правителями і вельможами з Передньої Азії. Листи, що прийшли з Ханаана, повні суперечливих звинувачень і свідчать про хаос змов. У ряді листів містяться скарги на “хабіру” або “апіру”. Існує думка, що ці посилання свідчать про нашестя народів, що жили в пустелі, що пов'язане з єврейським завоюванням Палестини.
2. Завоювання.
У 1406 р. до н.е. під керівництвом Ісуса Навина нове покоління ізраїльтян починає завоювання Ханаану. Бог велить Ізраїлеві вигнати хананеян з їхньої землі (Єш. 3:9).
2.1. Ісус Навин
Для завоювання обіцяної землі Господь підготував особливого лідера – Ісуса сина Навинового з коліна Єфремового. Ісус народився Єгипті і був юнаком під час Виходу (Вих. 33:11).
Ім’я
Початково Його ім’я було Осія (хосеа - “спасіння”), але Мойсей змінив його Єгошуа або Йошуа (“YHWH спасає”).
Співпраця з Мойсеєм.
Він був вибраний Мойсеєм як помічник або особистий слуга (Вих. 24:13; 32:17; 33:11). Він був присутній на горі, коли Мойсей отримав Закон (Вих. 24:13). Ісус був охоронцем біля намету, коли Мойсей зустрічався з Ягве (Вих. 33:11). Саме під його керівництвом ізраїльське військо отримало перемогу над Амаликом (Вих. 17:8-16). Він одним з перших вступив на територію Палестини у складі групи розвідників (Чис. 13-14), і один з не багатьох, хто вірив, що Господь дасть землю Своєму народу (Чис. 13:8; 14:30). Він був призначений Богом змінити Мойсея як керівника Ізраїлю (П.З. 31:14; 23) і відважно виконував це служіння, аж до Завоювання Ханаану.
2.2. План завоювання (згідно з Книгою Ісуса Навина)
І. Завоювання Обіцяного Краю (1:1-12:24)
А. Новий лідер для Ізраїлю (1:1-18)
- Призначення Ісуса (1:1-9)
- Ісусові накази керівникам (1:10-11)
- Ісусові накази Трансйорданським племенам (1:12-15)
- Підтвердження Ісуса як лідера (1:16-18)
Б. Підготовка і Центральна кампанія (2:1-8:35)
- Рахав і розвідники (2:1-24)
а) Посилання розвідників (2:1-7)
б) Завіт Рахав з розвідниками (2:8-21)
в) Звіт розвідників (2:22-24)
- Перехід Йордану (3:1-4:24)
а) Вказівки для переходу (3:1-13)
б) Перехід по суходолу (3:14-17)
в) Пам’ятки переходу
- Дванадцять каменів з дна річки (4:1-9)
- Відновлення течії річки (4:10-18)
- Значення каменів (4:19-24)
- Відновлення завіту з Ізраїлем (5:1-15)
а) Знак завіту (5:1-9)
б) Їжа завіту (5:10-12)
в) Справжній лідер народу Завіту (5:13-15)
- Центральна кампанія і завоювання Єрихону (6:1-8:35)
а) Господні вказівки (6:1-5)
б) Напад на Єрихон (6:-21)
в) Спасіння Рахав і загибель Єрихону (6:22-37)
- Завоювання міста Ай (7:1-8:29)
а) Гріх Ахана (7:1-26)
- Поразка Ізраїлю (7:1-5)
- Заступництво Ісуса (7:6-9)
- Господня відповідь (7:10-15)
- Викриття і покарання злочину (7:16-26)
- Другий напад на Ай (8:1-29)
- Відновлення завіту на горі Гевал (8:30-35)
В. Південна кампанія (9:1-10-43)
- Обман гів’онітян (9:1-27)
- Перемога Ізраїлю над південною коаліцією (10:1-43)
а) Спасіння гів’онітян (10:1-15)
б) Вбивство п’яти аморейських царів (10:16-28)
в) Завершення південної кампанії (10:29-43)
Г. Північна кампанія (11:1-15)
- Формування північної коаліції (11:1-5)
- Основна битва (11:6-9)
- Падіння північних міст (11:10-15)
Д. Підсумок завоювання (11:16-23)
Е. Перелік переможених царів (12:1-24)
Застереження.
Слід пам’ятати, що книга Ісуса Навина не подає всієї інформації про завоювання Ханаану, про захоплення окремих територій не сказано нічого. Також немає точних даних про те, який час було затрачено ізраїльтянами для того, щоб завоювати Палестину, вважається, що приблизно це зайняло 25-30 років. Завоювання Палестини здійснювалося всіма 12 племенами Ізраїлю, в тому числі і Гадом, Манасією та Рувимом, які вже отримали свої наділи на східному березі Йордану ще перед смертю Мойсея.
Детальніший виклад подій.
Перехід через Йордан.
Після того як була проведена розвідка Єрихону, ізраїльтянам стало відомо про переляк у стані їх ворогів, викликаний чудом переходу через Червоне море та їх попередніми перемогами. Для того, щоб видимо продемонструвати ізраїльтянам, що Бог є з Ісусом так як він був з Мойсеєм та додатково запевнити їх у майбутній перемозі у Палестині, Господь забезпечив чудо при переході через Йордан. Ізраїльтяни разом зі священиками, які несли ковчега перейшли річку по суходолу.
Перехід припав на весняний час, названий в Торі і книгах пророків як “дні жнив”. В місяці нісан (пізніша назва, в Торі - “весняний або “перший” місяць”) весна набирає сили, і вода снігів Хермона, що вже розтанули, продовжує наповнювати Йордан, стікаючи в нього через ущелини гір і йорданську долину. Земля, що ввібрала за зиму вологу, продовжує віддавати її річці її численними потоками. Йордан в цей час наповнювався до верху крутих і високих в багатьох місцях берегів. Його швидкі води не дозволяли перетнути річку з жінками і дітьми без попередньої підготовки ні в брід, ні на плотах.
Коли священики, що несли ковчег завіту, наблизилися до берега Йордана, води ріки перестали текти і стали стіною на великій відстані до міста Адама. Місто Адам був розташовано на 26 км на північ. Нижче за місто Адам вода пішла в Мертве море і в піщане дно річки, яке стало достатньо сухим для переходу.
В 1927 році, під час землетрусу в цій частині країни, відбувся великий обвал цих берегів, який затримав течію Йордана майже на доба. Можливо, що Господь застосував подібні явища, щоб "зупинити" води Йордана для Ісуса Навина і ізраїльського народу. В усякому разі, те, що відбулося було великим Божим чудом, і сильно злякало хананеян, які вже до цього були страшенно перелякані (5:1).
Описувана подія висловлюється з особливою урочистістю; підкреслюється, що кожний етап цієї важливої справи чиниться за Божественним повелінням і вимагає участі всього народу Божого. Точне виконання велінь Божі супроводжується знаменнями як при виході з Єгипту. Автор тут ясно указує на духовну єдність подій: Бог зупиняє течію Йордана, як Він осушив Червоне море (Вих. 14, 5-31); як раніше в пустелі євреїв вів вогненний і хмарний стовп (Вих. 13, 21-22; Іс. Нав. 3, 7), так тепр ізраїльський табір слідує за ковчегом Заповіту Божого.
Пам’ятники
В пам’ять про цю подію було споруджено пам’ятник з каменів взятих з дна річки.
Сам Ісус був підготовлений до завоювання у ході події подібної до переживання Мойсея у час його покликання. Шляхом теофанії Господь відкрив Ісусу, що майбутнє завоювання ґрунтується не на його здібностях, але доручене йому Богом, який є головнокомандувачем війська (Іс. 5:13-15).
2.3.1. Центральна кампанія – Єрихон та Ай
Єрихон.
Перейшовши Йордан, ізраїльтяни повинні були розпочати завоювання краю. Першою перешкодою на цьому шляху, своєрідним “ключем до Ханаану”, стало місто Єрихон. Місто розміщувалося на шляху до гір, заволодівши якими, ізраїльтяни могли взяти під контроль решту території центрального Ханаану. Завоювання Єрихону відбулося не шляхом звичайної військової стратегії, але завдяки слідуванню ізраїльтянами інструкціям Господа. Це стало переконливою демонстрацією для Ізраїля, що він справді може подолати своїх ворогів.
Місто Єрихон (за однією з версій назва міста jair-ih-koh означає “місто місяця”) було розташоване у квітучому оазисі у Йорданській долині приблизно 27 км. на північний схід від Єрусалиму, воно відоме також під назвою “місто пальм”. Після зруйнування ізраїльтянами Єрихон лежав у руїнах аж до царювання Ахава.
Найбільш повний аналіз результатів археологічних досліджень колишнього Єрихону подав один з провідних сучасних археологів доктор Брайент Вуд. Ось його висновки.
По-перше, результати чотирьох методів, що використовувалися для датування, датування за керамічними предметами; датування за геологічними шарами землі; знахідки скарабеїв - атрибутів влади єгипетських фараонів; радіовуглецевий метод датування, так само як і Біблія, вказують на ту саму дату зруйнування міста - приблизно 1410 р. до Р. Х.
По-друге, виявлені свідчення сильного землетрусу, під час якого міська стіна в буквальному розумінні розвалилася аж до основи (Нав. 6:19), утворивши навколо міста схили, по яких ізраїльтяни могли ввійти в місто (Нав. 6:19).
По-третє, було отримано підтвердження існування багатьох будинків, подібних до будинку Рахав, розташованих між нижньою основою і верхньою частиною стіни, зробленої з черепашнику. Таким чином, будинок був ніби “у міській стіні” (Нав. 2:15).
По-четверте, виявлений доказ повного винищування міста вогнем, як про це сказано в Нав. 6:23.
Нарешті, було знайдено багато глечиків, наповнених зерном, а це вказує на те, що: а) штурм міста відбувся навесні, незабаром після збору врожаю (як і описано в Нав. 2:6; 3:15; 5:10); б) облога була нетривалою (тільки 7 днів - Нав. 6:11-19) і в) усупереч близькосхідному древньому звичаю, перш ніж відбулося пограбування міста, воно було спалене” (Нав. 6:16, 17).
Ай
Завоювання наступного об’єкту – міста Ай було ускладнене непослухом Ахана, який всупереч чіткому наказу приховав деякий одяг, а також срібло та золото. Цікаво, що тут нічого не згадується про місто Бет-ел, що було розташоване кілька кілометрів на південний схід від Гаю.
Археологічна замітка
Із слів в 8:9,12 очевидно, що ця битва була за обидва міста: Ай і Бет-Ел (8:28, 12:9,16) і що обидва міста було зруйновано. Відстань між ними була всього 2 км. Бет-ельській (Бейтанській) курган був розкопаний в 1934 році під керівництвом В.Ф. Олбрайта. Розкопки показали, що зруйнування міста співпадає з часом інвазії Ісуса Навина, яка супроводжувалася сильною пожежею і битвою. Були знайдені цілі глиби обгорілих стін, товщиною в 2 м з червоної цеглини, чорної золи із землі і інших обгорілих залишків. Ніде в інших місцях Палестини, говорить Олбрайт, він не бачив такого великого пожарища.
2.3.2. Повторення закону біля гори Евал (8:30-35).
Мойсей дав це веління (П.З. 27). Сихем був в центрі долини невимовної краси, між горою Евал і горою Гарізім. Тут Аврам 600 років до цього спорудив свого першого жертовника. На цьому місці Ісус Навин в урочистій обстановці прочитав книгу закону для ізраїльського народу.
2.3.3. Південна компанія
В десятому розділі книги Ісуса Навина описується кампанія, в ході якої Ісус Навин завоював територію, згодом зайняту Юдою, обійшовши стороною сильні фортеці Єрусалим і Гезер. Після перемог біля Єрихону і Гаю новина про військову потугу Ізраїлю поширилася по всьому Ханаану, свідченням чого стало намагання жителів Гів’ону обманом заручитися обіцянкою миру від ізраїльтян. Оскільки Гів’он було одним зі значних міст Ханаану, то після його переходу на бік Ізраїлю єрусалимський цар ініціював створення коаліції інших аморейських держав проти Гів’ону.
До коаліції увійшли царі Хеврону, Ярмуту, Лахішу і Еглону. Однак Ісус Навин прийшов на допомогу гівонітянам. Ізраїльтяни змогли отримати перемогу завдяки надприродному втручанню Бога, та завоювати амореїв.
Місцеположення всіх названих тут міст окрім Македи сьогодні можна вважати встановленим, при цьому у ряді випадків є і свідоцтва того, що така кампанія дійсно мала місце. Скажімо, розвалини Лахіша були знайдені на території сучасного Тель-ед-Дувейра британською експедицією під керівництвом Дж. Л. Старки (1932-1938). Так само як і Бет-Ел, це місто був зруйновано.
2.3.4. Завоювання північного Ханаану
Описане у книзі дуже коротко. Ізраїльтянам протистояв цар Явін (м. Хацор), війська якого були розбиті у битві біля Мероми. Хацор був стратегічним військовим пунктом недалеко від Йордану і Галилейського моря з населенням біля 40 000 чоловік.
Нам сказано про те, що єдиним укріпленим містом, зруйнованим Ісусом Навином в Галилеї, був Хацор (Нав. 11:10-13). Місцезнаходження цього міста було встановлено в 1926 році, - він знаходиться в Тель-ель-кеда (16 км. на північ від Галилейського моря, на дорозі з Єгипту в Сірію, Передню Азію і Месопотамію). Це одне з найкрупніших палестинських городищ. На північ від нього знаходиться величезне прямокутне плато, місцями захищене стінами і - із західної сторони - сухим ровом.
3. Межі завоювань
У завершенні книги (Єш. 11:16 – 12:24) вказано, що Ізраїльтяни завоювали весь Ханаан, перемігши при цьому 31 царя. Проте це не значить, що всі міста були завойовані Ізраїлем. Не дивлячись на блискучі перемоги, ворог не був вигнаний повністю. У великих долинах Півночі і на середземноморському побережжі залишилося немало племен і народів, які ще близько трьох століть сильно докучатимуть єврейському народу, будучи подвійною загрозою. По-перше, загрозу безпосередньо військовою, а по-друге, не менше небезпечною загрозою духовної асиміляції і запозичення язичницьких обрядів, культів, способу життя і світогляду.
Коли Ісус Навин помер, середземноморські рівнини, місцевість уздовж узбережжя Фінікії і земля филистимлян на південно-заході залишилися не завойованими. Хоча була нанесена поразка 31 ханаанському царю, ізраїльтяни уклали договір з хананеями і дозволили їм жити на своїй землі, а не пішли за наказом бога (вих. 23:31-32).
До часу обрання Саула на царство ізраїльтянами була зайнята лише центральна гориста частина країни і частина Трансйорданії, оскільки завойовники не могли оволодіти такими фортецями, як Бет-шан, Таанах і Мегіддо в долині Ездрілонській, або Дором і Газером, що захищали шлях в гірську частину країни (Суд. 1, 27 і далі). Ізраїльтяни не могли воювати з супротивником і на рівнині, оскільки у них не було колісниць (Суд. 1:19; порівняй 1 Цар. 20:23).
Війни Ісуса Навина відрізняються тим, що народ Ізраїлю без професійної регулярної армії зміг розбити два союзи добре організованих міст-держав з могутніми фортецями і з'єднаннями бойових колісниць. Але Ісус Навин добре розумів слабі і сильні сторони своєї народної армії. Сила її була в рухливості, легкості, швидкості, не говорячи вже про духовний гарт людей, що горіли ідеєю виконання волі Господньої. Слабкість полягала в тому, що легка піхота мало підходить для тривалих облог добре укріплених міст, і їй важко вистояти у відкритому полі проти фронтальної атаки бойових колісниць. Але Ісус Навин веде кампанію на своїх умовах. Союз царів Півдня розбитий в бою на відкритій місцевості, а колісниці північного міста Хацор знищені нічною атакою на їх стоянку.
4. Заселення Ханаану. Хоча всі основні царі вже були переможені і переважав стан миру, у Ханаані залишалося ще чимало не окупованих територій (13:1-7). Ісус отримав божественне доручення розподілити завойовані землі між дев’ятьма з половиною племенами, оскільки Рувим, Гад і половина коліна Манасії вже отримали свої наділи на східному березі Йордану.
Табір ізраїльтян розміщувався у м. Гілгал, неподалік від Єрихону Релігійним центром Ізраїлю стало м. Шіло. Халев отримав м. Хеврон, Юда – територію між Мертвим і Середземним морями, включно з містом Віфлеєм, Єфрем і Манасія – отримали землі на захід від Йордану між Галилейським і Мертвим морями.
Інші племена все ще мали завоювати призначені їм території. Так Симеон отримав землі на південь від Юди, а Веніамин і Дан на північ від Юди. Володіння Іссахара, Завулона, Асира і Нефталима розкинулися на північ від Манасії, починаючи від долини Мегіддо і гори Кармел.
По всій землі Ханаану розмістилися міста-сховища, призначені для захисту від кривавої помсти у випадку ненавмисного вбивства. На північ від Йордану – це Кедеш для Нефталиму, Шехем для Єфрему і Хеврон для Юди; на схід від Йордану – Безер для Рувима, Рамот і Гілеад для Гаду, і Голан для Манасії.
Плем’я левитів не отримало територіального наділу, тому що вони відповідали за релігійне служіння всієї нації, відповідно у певних племенах їм були призначені спеціальні міста. Оскільки транс йорданські племена виконали своє зобов’язання щодо допомоги решті Ізраїлю у завоюванні Ханаану, то Ісус дозволив їм повернутися у їх наділи.
Біблія не вказує як довго прожив Ісус після завоювання Ханаану, згідно з Іс. 14:6-12, весь період тривав сім років. Перед смертю він звернувся до Ізраїлю, підбадьорюючи його служити Богу.