Geum.ru

Львівська Богословська Семінарія Соловій Р. П. Історичні книги старого завіту львів 2003 лекція

Вид материалаЛекція

Содержание


Чим не є оповіді
Застереження при вивченні оповідань
3. Привід і мета
4. Літературна форма
5. Теологічна цінність.
6. Канонічність і текст.
7. Особливі проблеми.
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Лекція 14.

Розуміння оповіді в Біблії.

Старий завіт складає сімдесят п'ять відсотків Біблії. Сорок відсотків Старого завіту являє собою оповідання. Книги Буття, Ісуса Навина, Рут 1, 2, 3 і 4 Книги Самуїла і Царів, 1 і 2 Книги Хронік, Ездри, Неемії, майже цілком оповідальні. Оскільки сорок п'ять відсотків Біблії складають оповідання, нам важливо знати, як їх вивчати. Загальне правило тлумачення говорить, що Божа воля відбита в меті Писання. Це особливо стосується історичних оповідань.

Оповідання Старого завіту здійснюються на трьох рівнях. На верхньому рівні представлений загальний Божий задум у цілому, утілений через Його творіння (ключові аспекти - творіння, гріх людини, сила гріха, потреба в рятівнику, втілення Ісуса і Його смерть на хресті). Цей рівень називається історією спокути. Середній рівень зосереджується на історії Ізраїлю (покликання Авраама, походження Месії з роду Авраама, рабство Ізраїлю в Єгипті, рятування Ізраїлю Богом, завоювання обітованої Ханаанської землі, часті гріхи Ізраїлю і його зростаюча невірність Богу, терплячий захист і заступництво Бога у відношенні до Ізраїлю, падіння Північного царства (Ізраїлю) і Південного царства (Іуди), відновлення Ізраїлю в землі Іуди після вавілонського полону).

На нижньому рівні представлені сотні оповідань про окремих людей, наприклад, про продаж Йосипа його братами арабам, сумнів Гедеона в Божій силі. Окремі оповідання на нижньому рівні є частиною більш великого оповідання про історію Ізраїлю (середній рівень), що, у свою чергу, є частиною вищого рівня Божого утвору і його спокути Богом. Оповідання верхнього рівня - це нитка, що проходить через Старий і Новий завіти.

Чим не є оповіді:

1. Оповідання - це не просто розповіді про людей. Це розповіді про те, що Бог зробив для людей і через людей. У таких історіях Бог завжди є головною діючою особою.

2. Оповідання Старого завіту не є іносказаннями чи розповідями зі схованим значенням. Утім, нам не завжди зрозуміло, як Бог діє в історії, як Він впливає на вчинки людей і через них чинить Свою волю. І навіть якщо сказано, що Він зробив, нам не завжди говориться, як і чому Він зробив це.

3. Оповідання Старого завіту не завжди учать прямо. Вони підкреслюють властивості Бога і Його одкровення, чого не роблять розділи Біблії, що містять закон і навчання.

4. Кожне окреме оповідання не обов'язкове має свою мораль. Іноді кілька разом узятих оповідань виражають якусь думку. У такому випадку оповідання схожі на притчі. Значення чи урок виходять з цілісної послідовності всіх подій в оповіданнях.

Принципи тлумачення оповідань:

1. Оповідання Старого завіту звичайно прямо не учать доктрині.

2. Оповідання Старого завіту звичайно ілюструє безпосереднє вчення в іншому уривку Біблії.

3. Оповідання завжди описують те, що сталося, а не те, що повинне було б відбутися.

4. Учинки персонажів в оповіданнях не обов'язково є гарними прикладами для нас.

5. Більшість персонажів старозавітних оповідань далекі від досконалості - вони грішні люди.

6. Наприкінці оповідання не завжди говориться, чи те, що сталося, було гарним чи поганим.

7. Всі оповідання є виборчими і неповними; приводяться не всі деталі.

8. Оповідання мають особливу мету. Однак, вони можуть не дати відповіді на всі наші теологічні питання.

9. Оповідання можуть учити безпосередньо і побічно.

10. Бог є головною діючою особою у всіх оповіданнях.

Приклад вивчення оповідання

Біблійні оповідання учать безпосередньо і побічно. У безпосереднім вченні натхненний Богом автор робить чітке і ясне висловлення про закон чи факт. Наприклад, "Бог був з Йосипом". Непряме вчення представлено в оповіданні, але не виражено в чіткій і стиснутій манері. Часто необхідне знання інших книг Біблії, щоб побачити непряме вчення оповідання. Наприклад, у Книзі Рут один з непрямих уроків полягає в тому, що Вооз дотримувався закону Мойсея про залишки врожаю. Це можна зрозуміти тільки після того, як людина довідається про закон про залишки врожаю, що безпосередньо описаний у Книзі Левіта.

Коли ви займаєтеся з'ясуванням непрямих уроків оповідання, важливо стежити за тим, щоб не привносити в текст того, чого там немає. Пам’ятайте про те, що в Біблії немає прихованих навчань чи таємних значень.

Кращий спосіб вивчення оповідання - прочитати розповідь кілька разів, спочатку для того, щоб довідатися безпосереднє навчання, а потім - непряме. Завжди задавайте питання "Як це вписується в Божий задум спокути?" і "Як це вписується в історію Ізраїлю?"

Застереження при вивченні оповідань

Вивчаючи оповідання, ми повинні бути уважними і не привносити в текст того, чого там немає. Нижче перераховані тенденції, які варто уникати.

1. Створення алегорій - у Писанні є алегоричні уривки (напр., Єз 23; Гал 4:22-31 і деякі частини Одкровення), але в простих оповіданнях алегорій немає.

2. Порушення правила контексту - це ігнорування повного історичного і літературного контексту й окремого оповідання. Якщо ви вириваєте уривок з тексту, то стає можливим змусити його говорити щось таке, чого не припускає контекст.

3. Вибірковість - це вибір конкретних слів чи фраз для зосередження уваги при ігноруванні іншої частини уривка й оповідання. Це схоже на виривання уривків з контексту.

4. Неправильне з'єднання. При такому підході до вивчення, слова чи фрази з різних частин оповідання з'єднуються таким чином, що вони передають думку, який немає в контексті.

5. Присвоєння нових значень - спроби по-іншому визначити значення тексту, щоб змусити його сказати щось відмінне від того, що очевидно із самого тексту.

6. Позаканонічний авторитет - це звертання до іншої літератури, щоб зрозуміти Біблію (звичайно використання таких книг проголошується ключем до розуміння Писання). Приклади - Книга Мормона і катехізиси.

7. Моралізування - непотрібне припущення, що в кожнім оповіданні містяться принципи нашої поведінки.


Лекція 15.

Вступ до книги Ісуса Навина

Вступ.
  1. Книга Ісуса висвітлює одну з найважливіших стадій здійснення Божого плану спасіння всього світу. Народ Ізраїлю мав заселити палестинську землю для того, щоб підготувати прихід Месії, Спасителя всього світу.
  2. Історичною і теологічною основою книги Ісуса є П’ятикнижжя.
    1. Бог обрав Свій народ і призначив для нього особливу землю – Палестину, про завоювання якої і говорить книга Ісуса.
    2. Загалом книга є дуже схожою на Повторення закону, навіть їх мова подібна. Повторення Закону говорить про підготування Ізраїлю до входу в Обіцяний Край, а Ісус описує цей вхід.
    3. Однак книги Ісуса і Суддів оцінюють себе як щось окреме до П’ятикнижжя, вважаючи останнє завершеною цілісністю, яку можна брати як норматив.
  3. Спільною рисою, яка пов’язує книги Ісуса і Повторення Закону, є загальний теологічний підхід, основним елементом якого є переконання, що Бог винагороджує вірність і карає гріх.


1. Авторство.

Сама книга як і вся Біблія нічого не говорить про автора. Існує кілька підходів до питання про авторство книги:
  1. Частина дослідників розглядає цю книгу, як продукт редакторської роботи пророків восьмого сторіччя до н.е., створений для того, щоб підтримати релігійну реформу.
  2. Ми дотримуємося думки, що автором є особа з 15 ст. до н.е. Для цього є чимало аргументів.
    1. Зовнішні аргументи:
      1. Талмуд стверджує, що “Єгошуа написав свою власну книгу”, а його смерть була записана Елеазаром, сином Аарона, а смерть Елеазара зафіксував його син Пінхас.
      2. Єврейські середньовічні коментатори стверджували, що більша частина книги була написана в часи Єгошуа.
    2. Внутрішні свідчення.
      1. Книга містить свідчення очевидців.
        • Особливо це помітно у розділах 5-7.
        • Зверніть увагу на займенники “ми” і “нас” (5:1, 6).
        • У книзі містяться живі описи про посилання розвідників, перехід Йордану, облогу Єрихону, битву біля Гаю.
      2. Деталі наступних розділів дають підстави думати, що вони були написані або Ісусом або його сучасником.
        • Головним фінікійським містом у 15 ст. був Сидон (13:44, 19:28), але пізніше Тир завоював Сидон.
        • Раав була ще живою (6:25).
        • Скинія ще не мала постійного місця перебування (9:27).
        • Гівонітяни ще були прислужниками в скинії (5:27, пор. 2 Сам. 21:1-6).
        • Євусеї ще володіли Єрусалимом (15:8, пор. 2 Сам. 5:6).
        • Ханаанеяни ще були в Гезері (16:10, пор. 1 Цар. 9:16).
        • Филистимляни ще не стали національною загрозою для Ізраїлю, як це сталося після їхнього вторгнення приблизно в 1200 р. до н.е.
      3. Деякі частини книги були написані після Ісуса, але не через великий відтинок часу.
        • Фраза “до цього дня” має на увазі час після Ісуса, але не набагато пізніше після того, як ця подія трапилася.
        • Смерть Ісуса (24:29-32).
        • Переселення Дана (19:40, пор. Суд. 18:27).
        • Уривки, які підсумовують життя Ісуса (4:14) або пізнішу Ізраїльську історію (10:14).
        • Посилання на книгу Праведного (10:13, пор. 2 Сам. 1:18).
        • Збільшення наділу Калева (15:13-19, пор. з Суд. 1:8-15).


2. Дата написання книги.
  1. Існує дві гіпотези про дату Завоювання Ханаану, які відштовхуються від двох версій датування Виходу з Єгипту (рання дата – 15 ст. до н.е. і пізня дата – 12 ст.).
  2. Консервативні історики дотримуються ранньої дати Виходу (1446 р.)., спираючись на буквальну інтерпретацію біблійних чисел у наступних текстах:
    1. Вих. 12:40. “А перебування Ізраїлевих синів, що сиділи в Єгипті, чотириста років і тридцять років.”
    2. Суддiв 11:26 “Коли Ізраїль сидів у Хешбоні та в підлеглих містах його, і в Ар'орі та в підлеглих містах його, і по всіх містах, що над Арноном, три сотні літ, то чому не відібрали ви їх за той час?”
    3. 1 царiв 6:1 “І сталося, року чотирисотого й вісімдесятого по виході Ізраїлевих синів з єгипетського краю, четвертого року Соломонового царювання над Ізраїлем, місяця зіва, почав він будувати той храм для Господа.”
  3. Обґрунтованим (і приблизним) варіантом реконструкції дати Виходу буде наступне:
    1. 966 р. до н.е. четвертий повний рік царювання Соломона (971-931 р. до н.е), коли почалося будівництво Храму.
    2. +44 рр. з початку Давидового Царювання (1010 р. до н. е).
    3. +40 рр. з початку царювання Саула (1050 р. до н.е).
    4. +40 рр. час від Саула до твердження Їфтаха. (1050-1090 р. до н.е)
    5. +300 рр. час перебування євреїв у Ханаані (згідно зі словами Їфтаха) (1390 р. до н.е).
    6. +16 рр. період керівництва Ісуса Навина Ізраїлем (1406 р. до н.е).
    7. +40 рр. подорожі по пустелі (1446 р. до н.е).
    8. Це відповідає 1 Цар. 6:1, де 966 + 480 =1446+430 рр. = час перебування Ізраїлю в Єгипті (Вих. 12:40), отже дата переїзду Якова в Єгипет – 1876 р до н.е.
  4. Період Завоювання.
    1. Початок Завоювання Ханаану відтак припадає на 1406 р. до н.е. (сорок років після Виходу – 1446 р. до н.е.).
    2. Фактичне завоювання Ханаану тривало сім років (до 1399 р. до н.е.)
      1. Калев стверджував, що йому було сорок років, коли Мойсей скерував його на розвідку в Ханаан (14:7).
      2. Блуканні в пустині тривали 38 років (виходячи з цього вірша), що приводить Калева до віку 78 р. на початку завоювання.
      3. Калев далі (14:10) стверджує, що на кінець завоювання йому було 85 років. Це підтверджується словами Калева про те, що Господь дарував йому 45 років з часу подій в Кадеш-Борнеа (38 років + 7 років завоювання).
      4. Отже, якщо завоювання почалося в 1406 р. до н.е. і завершилося через сім років, тоді книга могла бути написана в будь-який час після 1399 р.

3. Привід і мета.

Очевидно, що автор мав дві мети у написанні книги:
  • показати, що Бог є вірним у виконанні Своєї обітниці Аврааму дати йому та його спадкоємцям землю Ханаану. Про це говорить і план книги, який зосереджує увагу на завоюванні Краю і поділі його між колінами Ізраїлю.
  • показати, що Бог, який дотримується Завіту, є також праведним. На історії завоювання Бог навчав Свій народ, що володіння обіцяною землею залежить від їх послуху Закону Мойсея. Фактично, автор звертає більше уваги на результати послуху чи непослуху ізраїльтян, ніж на їх військові заходи.

Ще однією важливою темою книги є заклик до національної єдності ізраїльтян.

4. Літературна форма.

Книга написана як збірка незалежних оповідей, описів та переліків міст, об’єднаних разом вставленими параграфами та висновками, які дають книзі єдність. Книга має дві основні частини: виконання Богом обітниць по завоюванню ізраїльтянами Ханаану (1-12 розділи); виконання Богом обітниць щодо поділу Землі. У висновках міститься заклик до Ізраїлю залишатися вірними Богу та насолоджуватися Його благословіннями навіки.

5. Теологічна цінність.

Книга Ісуса, як і всі інші книги Біблії, є передусім теологічною, через яку Бог відкрив Себе та продовжує це робити.

а) Бог є Богом Ізраїлю (Вих.6:7, Єр. 13:11), з яким Він перебуває у відносинах Завіту. Даючи Ізраїлю Землю, Він виконав Свою обітницю Аврааму. Отже Бог перебуває у Завіті з певними людьми, але не з усіма. Тобто ми бачимо тут елемент доктрини вибору. Іншою цінною думкою книги Ісуса є Його вірність умовам Завіту і Ізраїлю.

б) Бог є святий, Він не ставиться толерантно до зла і бунтівливості. Саме через свою гріховність і непослух були знищені ханаанеяни. Так само Він ставиться і до Ізраїлю, караючи його за непослух і гріх, і нагороджуючи за слухняність. Тобто те, що Бог дає благословіння або утримує його залежить від відповіді людини.

в) Бог є милостивий. І його милість не обмежується Ізраїлем, але поширюється на всіх, хто готовий повернути зі своїх злих доріг. Рахав.

г) Бог є Богом творіння. Все створене Ним, перебуває під Його суверенним контролем. Саме тому Він може творити чудеса, такі як затримка води в Йордані, зруйнування стін Єрихону, падіння каміння з неба на ворогів Ізраїлю.

в) Бог є Богом всесвіту. Про це свідчать слова Рахав (2:11). Земля належить Йому і Він може дати її кому забажає

г) Бог є чоловіком війни (Вих. 15:3). Він воює за Ізраїлю: керує атакою, забезпечує стратегію, допомагає надприродними діями, вносить сум’яття у стан ворогів, дає перемогу Ізраїлю. Присутність Божу у стані Ізраїлю символізував ковчег Завіт, який також вказував на те, що завоювання Ханаану є духовною подією. Це сам Бог тріумфально марширував по Ханаану, здобуваючи Його для Ізраїлю.

6. Канонічність і текст.

Включення книги у канон СЗ ніколи не викликало заперечень. Книга Ісуса розцінювалася як пророча книга.

У єврейському каноні книга входить до групи “колишніх пророків”, що дозволяє побачити її справжню функцію. Таке найменування пояснюється традицією, згідно якою ці книги належать пророкам: книга Ісуса Навина — Ісусу Навину, книга Рут і перші дві книги Самуїлові — Самуїлу, Третя і Четверта книги Царів — Єремії. Особливості релігійного характеру, властиві цим книгам, повністю виправдовують таке визначення, оскільки основна тема цих книг — це відносини Ізраїлю з Богом, його вірність або невірність — і перш за все невірність — слову Божому, сповіщеному через пророків.

Намір автора не полягав у тому, щоб подати історію заради самої себе, чи її пророче пояснити. Він представив виважену збірку історичних і традиційних матеріалів з метою навчання. Автор хотів проголосити, що Ізраїль був благословенний в еру завоювання через свою вірність Богу і Його Закону і це є секретом успіху і благословіння для ізраїльтян усіх поколінь. Тому книга набувала важливого значення у ті періоди, коли ізраїльтяни піддавалися спокусі відступництва або перебували під гнітом іноземних загарбників – у час Суддів, правління Саула, Полону.

7. Особливі проблеми.

а) Винищення ханаанеян – є однією з найбільших проблем усієї Біблії. Чоловіки, жінки, діти були включені в число тих, які мали загинути. Треба зазначити, що таке ставлення до ворогів було загальноприйнятим на Близькому Сході того часу. Зокрема, про це свідчить Моавський камінь, на якому написано про знищення царем Меша мешканців Атароту. Тому Ізраїльтяни були не першими, хто це практикував.

Загальним, але незадовільним поясненням цієї моральної проблеми є твердження, що ізраїльтяни неправильно зрозуміли вказівку Бога. Як доказ, вказується, що ізраїльтяни не постійно застосовували таку практику, а також усунули її у майбутньому. Однак таке пояснення суперечить теології П’ятикнижжя та книги Ісуса, оскільки в них містяться чіткі вказівки від Бога щодо знищення ханаанеян (Іс.6:17; ПЗ 20:17).

Не слід думати, що Бог поступив несправедливо з мешканцями Ханаану, оскільки Він бажав дати землю ізраїльтянам. Причиною, чому Бог усунув ханаанеян була їх гріховність, і якщо ізраїльтяни будуть поступати так, як їх попередники, то Бог усуне і їх, що і сталося у період Полону. Бог не ставиться до Ізраїльтян, поступаючи нечесно з іншими народами.

З іншого боку, знищення ханаанеян є свідченням реального існування зла і диявола, для перемоги над якими недостатньо вказівки пальця. Тому Ісус віддав своє життя, перемігши зло раз і для всіх на хресті. Таким чином Божа суверенність у Його ставленні до зла є зворотною стороною Його милості і любові.

б) Археологія. Археологічні дослідження по-різному відносяться до Книги Ісуса – деякі їх результати підтверджують біблійні дані, щодо інших все ще існують питання. Так, залишається нерозв’язаною дата Завоювання, до сих пір не повністю ідентифіковано руїни міст Єрихон і Ай.


8. План

І. Завоювання Обіцяного Краю (1:1-12:24)

А. Новий лідер для Ізраїлю (1:1-18)
  1. Призначення Ісуса (1:1-9)
  2. Ісусові накази керівникам (1:10-11)
  3. Ісусові накази Трансйорданським племенам (1:12-15)
  4. Підтвердження Ісуса як лідера (1:16-18)

Б. Підготовка і Центральна кампанія (2:1-8:35)
  1. Рахав і розвідники (2:1-24)

а) Посилання розвідників (2:1-7)

б) Завіт Рахав з розвідниками (2:8-21)

в) Звіт розвідників (2:22-24)
  1. Перехід Йордану (3:1-4:24)

а) Вказівки для переходу (3:1-13)

б) Перехід по сухій землі (3:14-17)

в) Пам’ятки переходу
  1. Дванадцять каменів з дна річки (4:1-9)
  2. Відновлення течії річки (4:10-18)
  3. Значення каменів (4:19-24)
  1. Відновлення завіту з Ізраїлем (5:1-15)

а) Знак завіту (5:1-9)

б) Їжа завіту (5:10-12)

в) Справжній лідер народу Завіту (5:13-15)
  1. Завоювання Єрихону (6:1-27)

а) Господні вказівки (6:1-5)

б) Напад на Єрихон (6:-21)

в) Спасіння Рахав і загибіль Єрихону (6:22-37)
  1. Завоювання міста Ай (7:1-8:29)

а) Гріх Ахана (7:1-26)
  1. Поразка Ізраїлю (7:1-5)
  2. Заступництво Ісуса (7:6-9)
  3. Господня відповідь (7:10-15)
  4. Викриття і покарання злочину (7:16-26)

б) Другий напад на Ай (8:1-29)
  1. Відновлення завіту на горі Гевал (8:30-35)

В. Південна кампанія (9:1-10-43)
  1. Обман гів’онітян (9:1-27)
  2. Перемога Ізраїлю над південною коаліцією (10:1-43)

а) Спасіння гів’онітян (10:1-15)

б) Вбивство п’яти аморейських царів (10:16-28)

в) Завершення південної кампанії (10:29-43)

Г. Північна кампанія (11:1-15)
  1. Формування північної коаліції (11:1-5)
  2. Основна битва (11:6-9)
  3. Падіння північних міст (11:10-15)

Д. Підсумок завоювання (11:16-23)

Е. Перелік переможених царів (12:1-24)


ІІ. Поділ Обіцяного Краю (13:-21:45)

А. Наказ поділити землю (13:1-7)

Б. Поділ землі на схід від Йордану (13:8-33)
  1. Вступ (13:8-14)
  2. Спадщина Рувима (13:15-23)
  3. Спадщина Гада (13:24-28)
  4. Спадщина половини племені Манасії (13:29-31)
  5. Підсумок (13:23-33)

В. Поділ Землі на Захід від Йордану (14:21-19:51)
  1. Вступ (14:1-5)
  2. Спадщина Юди (14:6-15-63)
  3. Спадщина племен Йосифа (16:1-17:18)
  4. Поділ решти землі (18:1-19:51)

а) Спадщина Веніамина (18:11-28)

б) Спадщина Симеона (19:1-9)

в) Спадщина Завулона (19:10-16)

г) Спадщина Іссахара (19:17-23)

д) Спадщина Асира (19:24:31)

е) Спадщина Нефталима (19:32-39)

є) Спадщина Дана (19:40-48)

Г. Міста сховища (20:1-9)

Д. Міста для левитів (21:1-42)
  1. Призначення міст жеребкуванням (21:1-8)
  2. Міста синам Когатовим (21:9-26)
  3. Міста синам Гершоновим (21:27-33)
  4. Міста синам Мерарієвим (21:34-40)
  5. Підсумок Левитських міст (21:41-42)

Е. Виконання Божих обітниць у поділі землі (21:43-45)


ІІІ. Підготовка до життя в Обіцяному Краї (22:1-24:33)

А. Повернення додому східних племен (22:1-34)
  1. Дозвіл східним племенам повернутися додому (22:1-9)
  2. Вівтар свідоцтва (22:10-34)

Б. Прощання Ісуса зі старійшинами (23:1-16)

В. Відновлення завіту у Сихемі (24:1-8)
  1. Перегляд священної історії Ізраїлю (24:1-13)
  2. Виклик Ісуса і відповідь народу (24:14-24)
  3. Засвідчення завіту (24:25-28)

Г. Три похорони у Обіцяному Краю (24:29-33)


Лекція 16.

Книга суддів та книга Рут.


1. Назва цієї книги українською мовою відображає її назву у масоретських текстах, Септуагінті і Вульгаті. Бог обрав суддів (у тому значенні, яке використовується у книзі Самуїла 1-7) для того, щоб звільнити Ізраїль від іноземного поневолення. Хоча вони було божественно уповноваженими лідерами їх влада не передавалася спадково.

Дієслово sopetim архаїчного походження, його первісне значення – управляти (як це видно з угарітських, шумерських, фінікійських і карфагенських текстів). Саме у такому значенні це слово вживається у Пс. 96:13, де згадується управління Ягве. У книзі Суддів це слово з’являється щойно у 2:16-19, де воно використовується для позначення тих, кого обрав для спасіння або порятунку Ізраїлю. Про вісьмох людей сказано, що воно судили або вели Ізраїль. Таким чином суддівство було тільки однією з функцій цих людей, яких обрав як лідерів нації. В інших книгах всі керівники Ізраїлю від смерті Ісуса Навина і до початку монархічного періоду також називаються суддями (Рут. 1:1; 2Сам. 7:11). Ілій і Самуїл були останніми суддями.

2. Історичні умови. Книга суддів покриває період від смерті Ісуса Навина до початку монархії. Намагання Ізраїльтян окупувати землю завойовану і поділену Ісусом супроводжувалися жорсткою політичною і релігійною боротьбою. Окрім боротьби з ханаанеями, яка особливо загострилася у час Девори, ізраїльтяни воювали з іноземними загарбниками – моавітяни, мідійці і амонітяни періодично намагалися завоювати країну. Короткі періоди миру змінювалися новими спалахами війни.

Націю ослаблювали міжусобні конфлікти. Єфрем зазнав поразки від Манасії, а Веніамин був майже знищений іншими колінами. Період між Ісусом і Самуїлом характеризується моральним і духовним занепадом. Ця книга хронологічно слідує за книгою Ісуса Навина й охоплює період близько 300-330 років (1376-1040 р. до н.е.). Проте , роки особистого правління суддів, узяті разом, складають 390 років. Суддя Їфтах (11:26) писав, що з часу завоювання Ханаана до його правління пройшло 300 років. Третя Книга Царів 6:1 указує, що з часу рятування від єгипетського рабства і до будівлі Соломоном першого ізраїльського храму пройшло 480 років. Сюди входять 40 років мандрів, 30 років завоювання Ханаану Ісусом Навином, 40 років царювання Саула, 40 років царювання Давида (всього 150 років). Можна припустити, що деякі судді правили одночасно, можливо, у різних частинах Ізраїлю.

3. Авторство і цілісність книги. Автор книги Суддів є невідомим, відповідь на це питання ускладнюється тим, що книга ділиться на три частини.
  • 1:1-2:5 – є природним зв’язком між Ісуса 24 і Суддів 2:6-9.
  • 2:6-16:31 – єдність цього уривку є загальновизнаною через циклічне шестикратне повторення слів: “ізраїльтяни чинили зло перед очами Господніми”
  • 17-21 розділи формують подвійний додаток, який вказує на автора священицького походження періоду Полону.

4. Дата. Кілька факторів вказують на те, що автор книги жив у часи ранньої монархії, тому що всі події у книзі розглядаються з позиції єдиного стабільного правління (21:25), яка найбільше відповідає періоду правління Давида до його завоювання Єрусалиму, оскільки на час написання книги вказано, що вони ще жили на цій території (1:21).

5. Ціль. Головна книги – показати, що духовний стан Ізраїлю визначає його політичне і матеріальне життя. Коли народ навертався до Бога у послуху, то Бог милостиво посилав звільнення від поневолення. Коли ж ізраїльтяни зневажали попередженнями Ісуса Навина і поклонялися богам Ханаану, то нація потрапляла під контроль тиранів і завойовників. Інша ціль полягала у тому, щоб показати ізраїльтянам на необхідність їх національної єдності, як також на перевагу монархії над анархією. Книга суддів показує, що ізраїльтяни потерпіли поразку у реалізації даної їм Богом цілі без царя. Ізраїль виявився нездатним управляти собою згідно із Законом Мойсея і це служило доказом того, що їм необхідний цар.

Події занотовані у книзі також є містком у часовій прірві між Ісусом і Самуїлом.

5. Літературна форма. Книгу суддів можна віднести до епічної літератури, яка найкраще відповідає цьому героїчному періоду. Зауважено чимало паралелей між цією книгою і грецькою епічною літературою – Одіссея і Іліада. Для епічного стилю притаманне зосередження уваги на героїчних вчинках царя, його військових і романтичних подвигах з цікавими деталями.

Книга побудована скоріше тематично, чим хронологічно. Події, описані в главах 16-21, хронологічно передують подіям, описаним у главах 3-15. Усього в Ізраїлі, що був теократичною державою, за цей період було 13 суддів. Самуїл був 14-м суддею, але про його діяльність розповідається в Першій Книзі Царств. Судді не були третейськими суддями, що дозволяли суперечки в законному суді; скоріше, це були рятівники і рятівники Ізраїлю. Але, як указує книга, справжнім рятівником, звичайно ж, є Бог (3:10; 6:34; 11:29; 14:6, 19; 15:14). У першій частині книги розповідається про діяльність 13-ти суддів. Наступні глави (17-21) не відносяться безпосередньо до суддів; вони показують нам релігійне і моральне розбещення людей у цей період.

6. Теологічна цінність. Кілька книг дають таку ж повну картину людської зіпсутості, як це робить книга Суддів. Народ, який урочисто обіцяв бути слухняним Богу у час Ісуса, швидко почав створювати змішані сім’ї з поганами і служити їхнім Богам, що привело до розпусти і збочень. Все це викликало гнів Божий, який віддавав їх у руку ворогів. Нація, яка розривала умови Завіту з Богом, потрапляла під гнів праведного Бога, який кожного разу карав їх віровідступництво.

Знову і знову страждання народу вели його до покаяння і благання про милість і Божу допомогу. Оскільки Ізраїль був особливим Божим народом, то Він не відмовляв їм. Коли вони наполегливо молилися, Він посилав когось спасти їх.

Книга Суддів є однієї із самих сумних книг у Біблії. Вона показує нездатність людини постійно слідувати за Богом. Власне кажучи, Ізраїль у цей період пройшов сім циклів, кожний з який характеризувався спочатку невірністю народу Богу, гнобленням ворогами, каяттям з наступним звертанням народу до Бога і Його благословеннями. Розділ 2, по суті, є подобою всієї книги в мініатюрі. Вона показує ці періоди і причину небажання Бога знищити хананеїв. Головні уроки Книги Суддів: Бог праведний, Бог Володар, Бог терплячий і важливість віри в Бога.

7. Особливою проблемою книги є дозвіл на жорстокість і вбивство: Егуд спас Ізраїль вбивши моавського царя Еглона, Яіл стала героїнею, забивши наметового кілка у скроню Сісери, Гедеон стратив двох мідійських царів, а Їфтах хотів принести у жертву власну дочку. Не слід вважати, що Бог схвалював чи ініціював ці вчинки. Якщо Їфтах дійсно приніс свою дочку у жертву, то він вчинив жахливий гріх, навіть якщо він щиро думав ублагати цим Бога.

Ще до сьогодні дослідники СЗ не можуть визначити, що мав на увазі Їфтах, коли дав обітницю Бог принести у жертву свою дочку. З одного боку ця обітниця показує наскільки інтенсивно бажав Їфтах перемогти аммонітян, з іншого – виявляє нестачу його віри. Відомо, що людські жертвоприношення були категорично заборонені Законом Мойсея (Лев. 18:21), тому Їфтах мав би знати, що таким жахливим шляхом не можна досягти Божої прихильності. Можливо тут відіграв роль приклад сусідів ізраїльтян, які практикували принесення дітей у жертву (особливо, аммонітяни, а також моавітяни – 2 Цар. 3:27). Хоча Їфтах не планував принести у жертву власну доньку, він був готовий зробити це з будь-ким аби лиш досягти перемоги. Однак перемога виявилася причиною його великого особистого горя, адже смерть доньки означала кінець його сімейної лінії. На користь того, що донька мала померти говорить і глибокий розпач і відчай Їфтаха, які на повинні були б мати місця, якщо б мова йшла про довічне служіння у скинії (Вих. 38:8). Хоча Їфтах знав, що порушувати клятву є гріхом, однак у даному випадку більшим гріхом було її виконати.

Інша проблема, тісно пов’язана з попередньою, стосується того, як міг Божий Дух використовувати таких людей як Їфтах і Самсон, мотиви і поведінка яких є зовсім не однозначні. Однак, той факт, що Бог використовував цих людей, ще не означає, що Він схвалював їх стиль життя. Бог у Своїй суверенності може обирати людей для певних завдань, важливість яких може не відповідати рівню їх духовності. Це також не значить, що пізніше через їх гріхи Бог не зможе залишити їх. Врахуймо, що у часи СЗ не було відомим НЗ вчення про постійне перебування Святого Духа в людині.