Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім. І.І. Мечнікова)

Вид материала

Содержание

2. Інформаційно-пропагандистські аспекти зовнішньополітичної діяльності близькосхідних акторів
3. Інформаційний вимір “близькосхідизації” зовнішньої політики: Південно-Східна Азія, Магріб, Туреччина

Подобный материал:

1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 67

2. Інформаційно-пропагандистські аспекти зовнішньополітичної діяльності близькосхідних акторів

У близькосхідному регіоні держави залишаються головним актором зовнішньої політики. Послуговуючись концепціями теорії реалізму, можна стверджувати, що нестабільність, як породження стабільності пануючих режимів, створила передумови для постійної боротьби за владу. Близький Схід є однією з регіональних субсистем, в якій нестабільність особливо гостра. На його території знаходяться інтенсивні вогнища конфліктів: арабсько-ізраїльський та зона напруженості Аравійського півострова. Внаслідок цього країни Близького Сходу прагнуть до акумулювання влади та геополітичного балансування, що становить історично зумовлений засадничий елемент регіонального порядку. Близькосхідна система держав знаходиться у процесі консолідації, тому динаміка “системного рівня” чинить менший вплив на поведінку держав, ніж передбачає теорія неореалізму. Б. Бузан стверджує, що ісламський світ є єдиною класичною цивілізацією, якій не вдалося утвердитись у ролі вагомого глобального актора після розпаду колоніальних систем^¹⁰⁰⁸.

Структуралізм, як теорія міжнародних відносин, що звертає найбільшу увагу на глобальні відносини центр-периферія, часто використовується для пояснення феноменів Близького Сходу^¹⁰⁰⁹. Згідно з “Структурною теорією імперіалізму” Д. Гальтунга, держави периферії, включно з близькосхідними, субординуються глобальною ієрархією, у той час як міждержавні відносини даної групи залишаються не надто тісними. Колоніалізм призвів до фрагментації регіону на значну кількість відносно слабких держав. На противагу Індії та Китаю, постколоніальна система не спроможна повернути попередній універсалістський устрій регіону.

Інтеграція регіональної системи у глобальну економічну систему зумовила появу класичної економіки залежності.^¹⁰¹⁰ Економічна залежність детермінувала головне завдання зовнішньої політики – убезпечити та максималізувати експортно-імпортні ресурсні потоки.^¹⁰¹¹ Інтервенція Заходу в Іраку підтверджує теорію Валерстайна про держави-гегемони, які усувають бар’єри в економічних відносинах між центром і периферією.^¹⁰¹² Разом з тим горизонтальні економічні зв’язки між державами периферії на Близькому Сході відсутні. Глибоке єднання на основі культурних та політичних зв’язків чинить значніший мобілізаційний вплив, який потенційно може становити серйозний виклик усталеній моделі залежності.^¹⁰¹³

Арабське ядро близькосхідного регіону відзначається впливовими наднаціональними ідентичностями. Оскільки державна система була накладена на існуючі культурно-лінгвістичні матриці, міжнародні відносини у регіоні детермінуються двома наддержавними спільнотами: арабською нацією та ісламською уммою.^¹⁰¹⁴ М. Барнетт припускає, що внаслідок цього утворюється швидше система територіальних держав, а не класичних вестфальських націй-держав. Найбільш яскраво цей процес демонструють Ліван і Йорданія, проте амальгамація ідентичностей не відбувається навіть в Єгипті з його домінантною арабською складовою^¹⁰¹⁵.

Згідно з концепцією Б. Корані, зовнішня політика держав Близького Сходу є дуалістичною, маневруючи між панарабізмом та суверенітетом. З одного боку, державні еліти за допомогою інформаційно-пропагандистських засобів переконали арабську громадськість у тому, що спільні арабські інтереси (Палестина, позбавлення від західного впливу) повинні превалювати над національними прагненнями. З іншого, арабські лідери постійно усували наднаціональні перешкоди для реалізації власних суверенних прав^¹⁰¹⁶. М. Бернетт зауважує, що ідентичність є “конструйованою”, еволюціонуючи, згідно з Б. Корані, від панарабізму до суверенітету.^¹⁰¹⁷

Ідея панарабізму, відродженого зусиллями арабських лідерів, активно доносилася до широкої громадськості, тому держави прагнули перевершити одна одну у відданості арабській справі. Таким чином здійснювалася “політика символів”, яка у близькосхідних умовах набагато ефективніша, ніж військове протистояння. У традиційній системі націй-держав така культурна та ідеологічна консолідація розцінюється як втручання у суверенну компетенцію держав, але у регіоні суверенітет “пом’якшується” наднаціональною ідентичністю та феноменом політичного ісламу. А. Села висунув припущення, що “дуалізм” зовнішньої політики держав Близького Сходу призвів до системи арабських самітів^¹⁰¹⁸. Арабський світ містить ознаки “глобального суспільства”, що підпорядковується спільним нормам і врівноважується системотворчою етатичною складовою.

Окремі автори висловлюють сумнів щодо необхідності розгортання у межах Арабського Сходу інтеграційних процесів на субрегіональному рівні, які фрагментують арабський світ, перешкоджають мобілізації ресурсів арабської нації у протистоянні загрозам і викликам, насамперед, з боку Ізраїлю. А. Хасан та М. Ісмаїл апелюють до зміцнення міжарабської системи відносин шляхом активізації міжарабських інтеграційних процесів в економічній сфері, потреба в якій стала нагальною в умовах пропаганди “Розширеного Близького Сходу”, а останнім часом – Середземноморського Союзу. Їм опонують Ф. Фаттах і Н. Халек, які вважають субрегіональні об’єднання не антиподом ідеї міжарабського економічного простору, а засобом його створення^¹⁰¹⁹.

Одним з вирішальних чинників архітектури міжнародних відносин на Близькому Сході є взаємодія країн Леванту і Затоки, причому не лише у палестинському питанні. Отримання фінансової допомоги від держав РСАДПЗ, першочергово КСА, перетворює економічний аспект у потенційний інструмент політичного впливу. Подібний формат взаємовідносин, заснований на специфіці міжнародної кон'юнктури та історичних передумовах, зумовлює зростання впливу зовнішнього чинника. Іншим наслідком є консервація моделі регіональних міжнародних відносин, за умови незмінності традиційних регіональних центрів сили і резонуючому впливі зовнішнього фактору, що у підсумку сприяє стійкості і транспарентності міждержавних стосунків.^¹⁰²⁰

У праці “Маленькі медіа, велика революція: комунікація, культура та іранська революція” А. Среберні-Мохаммаді та А. Мохаммаді доводять, що комунікація і міжнародна політика симбіотично поєднані, що унеможливлює відділення медіа-політики від розробки зовнішньополітичної стратегії. Даний аргумент набув особливої актуальності після подій 11 вересня, під час “рамкового зіткнення” між традиційними політичними акторами та різноманітними транснаціональними групами, альянсами та мережами. Зазначені релігійні та секуляристські альянси і мережі, незважаючи на масштаби свого впливу, створюють новий тип міжнародної політики, базованої на ідентичностях. “Політика ідентичностей” за допомогою медіа переходить з локального у глобальний вимір, створюючи життєздатну альтернативу західним політичним моделям.

Глобальні політичні поняття на кшталт глобальної безпеки та світового порядку присутні у світоглядних моделях як арабських та іранських традиційних акторів, так і транснаціональних радикальних ісламістських угрупувань. Дані конструкції сприяють мобілізації громадської підтримки, що досягається за рахунок медіа-комунікацій^¹⁰²¹. Інформаційна політика близькосхідного регіону наочно відображає зміну співвідношення сил в регіоні на користь неарабських країн (Ірану, Ізраїлю та Туреччини), ослаблення Іраку, палестинського руху опору і арабських країн, що підтримали Ірак, і паралельно висування Єгипту та Саудівської Аравії на авансцену арабської політики^¹⁰²²

У близькосхідному регіоні відчутно домінує використання міжнародного мовлення як основного інструменту здійснення публічної дипломатії. Д. Байд визначив чотири фактори здійснення міжнародного мовлення - підвищення національного престижу, просування національних інтересів, здійснення релігійної та політичної пропаганди, а також інтенсифікацію культурних зв’язків^¹⁰²³. Е. Гільбоа стверджує, що держави прагнуть здійснювати транскордонне мовлення з метою створення привабливого іміджу серед міжнародної аудиторії^¹⁰²⁴. Роль міжнародних інформаційних каналів у дипломатії зросла настільки, що окремі вчені застосовують термін “дистанційна дипломатія”^¹⁰²⁵, аргументуючи тим, що сателітарне телебачення на даному етапі заміщує стандартні дипломатичні канали зв’язку. Крім цього, телебачення виступає ідеальним позацензурним засобом спілкування та інструментом “м’якої влади”.

Методи публічної дипломатії на кшталт програм обміну, культурних центрів не забезпечують повний доступ до цільової аудиторії. Розвиток арабського сателітарного телебачення не тільки презентував на світовій арені новий світогляд, що зумовив ріст попиту на інформацію і особливо міжкультурну комунікацію^¹⁰²⁶, але й сформував інформаційне поле країн Близького Сходу. Необхідно враховувати факт, що арабські ЗМІ надають лише 16,5% новинних повідомлень у світі, однак 81% всіх африканських новин надходить з арабських ЗМІ.^¹⁰²⁷

Перша спроба детального аналізу та типологізації арабських ЗМІ належить американському послу та медіа-експерту у регіоні В. Ругу^¹⁰²⁸. Типологія Руга базується на чотирьох засадничих групах, екстрапольованих на 18 арабських країн:

мобілізаційні медіа,
лоялістичні медіа,
перехідні медіа,
медіа різноманітності^¹⁰²⁹.

Більшість типологій арабських медіа акцентують на ролі націй-держав у формуванні місцевих ЗМІ. Проте новітні трансформації у системах національних медіа відкривають широкі можливості для транснаціоналізації мовлення. Для націй-держав стає проблемою зменшення контролю за екстериторіальними та субнаціональними акторами арабської медіа-сфери. Наприклад, зростання впливу “Хизбалли” у Лівані та за його межами дозволяє визначити “Al-Manar” як мобілізаційний та лоялістичний ЗМІ у регіоні.

Для арабської медіа-сфери важливо уникати ототожнення арабської та ісламської ідентичності. З іншого боку, західні дослідники не враховують вплив ісламського дискурсу на концептуалізацію арабських медіа та конструювання альтернативних до західної моделі інформаційних наративів. Одночасно арабські медіа-дослідники наголошують на вирішальній ролі ісламських медіа у регіоні.^¹⁰³⁰ Слабким місцем більшості арабських ЗМІ є ігнорування фактів і точності, навіть муфтій Єгипту змушений коригувати помилки, які трапляються під час інтерв’ю єгипетській пресі.^¹⁰³¹

М. Лінч оптимістично оцінює ймовірність появи “нової Хабермасівської публічної сфери”^¹⁰³². Дослідник відзначає розгалуженість мережі недержавної взаємодії, яка замінює вертикальну інформаційно-медійну систему. Вплив сателітарних каналів на кшталт “Al-Jazeera” та зростання впливу систем обробки і передачі інформації свідчать про появу нової публічної сфери та альтернативного обміну інформації між державними та недержавними акторами.^¹⁰³³

Зазвичай арабські медіа використовують три терміни для означення публічної дипломатії^¹⁰³⁴. Найбільш нейтральним з них є “аль-дібломасійя аль-шаубійя” (народна дипломатія). Термін “аль-і’лям аль муваджах” перекладається як “керовані медіа”. Термін “аль-іхтірак” (проникнення) є найчастіше вживаним, але водночас найбільш категoричним. У праці “Сіоністські медіа” А. Абдельрахмана під “проникненням” розуміється не тільки силовий вплив на свідомість консумента інформації, але й транснаціональне явище, що долає державні кордони.^¹⁰³⁵ Тому питання національної належності арабських медіа важливе з точки зору формування національної та транснаціональної ідентичності. Специфічний контент на транснаціональних арабських телеканалах зумовлюється розбіжностями між панарабськими та національними медіа щодо цензури та спільної арабської справи^¹⁰³⁶.

У червні 2002 р. у Каїрі міністри інформації дванадцяти арабських держав розробили платформу арабської публічної дипломатії, бюджет якої склав 20 млн. дол. Стратегія у першу чергу спрямована проти спотвореного висвітлення національно-визвольної боротьби палестинців як тероризму. Конференція визнала доцільним вплив на арабські та міжнародні медіа з метою більш об’єктивного трактування військових злочинів Ізраїлю.^¹⁰³⁷

У близькосхідному регіоні використання культурно-освітніх заходів як інструменту публічної дипломатії притаманне двом країнам – Катару і ОАЕ, що зумовлено діяльністю відповідних фондів, заснованих еміром Катару аль-Тані та шейхом Дубаю аль-Мактумом. Катарський фонд освіти, науки і суспільного розвитку та Фонд шейха Мухамеда бен Рашида аль-Мактума за стратегією, цілями, суспільним резонансом можна порівняти з провідними західними інституціями. Новим явищем для арабської публічної сфери стала співпраця між фондами, зокрема, у реалізації Ініціативи “Silatech” (2008), спрямованої на подолання безробіття серед арабської молоді, яке є одним з найвищих у світі.^¹⁰³⁸ Питомою арабською формою публічної дипломатії вважаються благодійні фонди, найбільше розвинуті у КСА і Кувейті.

3. Інформаційний вимір “близькосхідизації” зовнішньої політики: Південно-Східна Азія, Магріб, Туреччина

Критерієм належності до “великого” Близького Сходу (не плутати з “Розширеним Близьким Сходом”) є стосунок до ісламу чи заангажованість у подіях на „малому” Близькому Сході. „Великий” Близький Схід стає синонімом усього мусульманського світу. Ідеологічні і політичні імпульси виходять з різних точок мусульманської ойкумени, проте вони не хаотичні і потрапляють першочергово у конфліктогенні зони, а звідти, підсилені місцевим резонансом, знову виходять в ісламський світ.

Термін “близькосхідизація”, запроваджений прес-секретарем лейбористської партії Австралії К. Руддом, віддзеркалює зростання впливу подій на Близькому Сході, зокрема, ізраїльсько-палестинського конфлікту, на політичну ситуацію у Південно-Східній Азії та апробацію близькосхідного ісламізму регіональними радикальними організаціями. На його думку, війна в Іраку сприяла “близькосхідизації” ісламістської політики у Південно-Східній Азії, що підтверджується фактом поширення ісламістських груп на кшталт “Джемаа аль-Ісламійя”. Кульмінацією даного процесу стали теракти на острові Балі (2002). Індонезійські ісламісти зазвичай пов’язують США та Австралію із “сіоністською окупацією” Палестини^¹⁰³⁹, унаочненням чого є фетва щодо джихаду проти християн на Молуккських островах, видана саудівськими і єменськими улемами та опублікована на індонезійському джихадистському сайті Laskar Jihad Online.^¹⁰⁴⁰ Аналогічно у березні 2000 р. індонезійська джихадистська група Laskar Jihad отримала фетву щодо вбивства китайців від єменського шейха Мукбіля аль-Вадаіля.^¹⁰⁴¹

Протягом останнього десятиліття “близькосхідизація” поширилася завдяки інформаційно-технологічній революції, а також глобальним ісламським новинним мережам на кшталт “Al-Jazeera”.

Вага Індонезії в ісламському світі зумовлена не тільки найбільшою кількістю мусульман – правителі держави Матарам (XVII-XVIII ст.) були спадкоємцями нащадків Пророка і титулувались халіфатуллах (халіф).^¹⁰⁴² Індонезія відіграє виняткову роль у побудові глобальних взаємовідносин між Заходом і ісламськими державами,^¹⁰⁴³ зокрема, як непостійний член РБ ООН (2007) та ініціатор Міжнародного форуму парламентарів мусульманських країн.^¹⁰⁴⁴

Вплив близькосхідних подій на країну став виразним після президентських виборів 2004 р. Місцеві медіа дедалі частіше обґрунтовують претензії Індонезії на активнішу роль у вирішенні близькосхідних проблем. На думку міністра закордонних справ Індонезії Х. Віраюди, “країни Близького Сходу надто глибоко і довго занурені у власні проблеми і надто фокусуються на суб’єктивних аспектах. Ми, співпереживаючи трагедії цього регіону збоку, можемо бачити картину ясніше і краще. Ми спроможні висувати свіжі ідеї, які можуть бути дуже корисними у вирішенні проблем”^¹⁰⁴⁵. Директор політичного Центру Хабібі Д. Фортуна підкреслює, що Індонезія однією з перших підняла проблему Палестини на Бандунгській конференції (1955), встановила дипломатичні стосунки з ПНА (1989), якій до цього часу надає регулярну фінансову і гуманітарну допомогу.^¹⁰⁴⁶ Провідна індонезійська газета “Jakarta Post” зазначає, що “роль індонезійської зовнішньої політики на Близькому Сході трансформується у суттєвий фактор просування глобальної безпеки”.^¹⁰⁴⁷ Широкий резонанс отримала індонезійська ініціатива щодо заміни військ коаліції в Іраку на індонезійських миротворців (2007), індонезійсько-пакистанські переговори з врегулювання близькосхідної проблеми без залучення КСА.^¹⁰⁴⁸ Коли у січні 2007 р. Індонезія запросила лідерів ПНА і ФАТХ для переговорів з мирного врегулювання міжпалестинських зіткнень, у лютому ініціативу спробував перехопити саудівський король Абдалла ІІ, запросивши палестинських лідерів до Мекки. Навіть Ізраїль визнав важливу роль Індонезії у встановленні миру.^¹⁰⁴⁹

Активне суперництво за лідерство між сунітськими державами - Індонезією і КСА спостерігається у діяльності ОІК.^¹⁰⁵⁰ Суперечності умми і ОІК базуються на очевидному послабленні керівних, координаційних, об’єднавчих функцій у мусульманському світі з боку його традиційного арабського центру і прагнення ісламської периферії до перерозподілу сфер впливу в ОІК.^¹⁰⁵¹

Об’єднання мусульман Індонезії “Мухамадійя” претендує на роль моделі для міжнародної ісламської організації на Заході, що було задекларовано на Лондонській конференції індонезійських і британських мусульман “Іслам – релігія миру, милосердя і толерантності” (2007).^¹⁰⁵²Тому європейські мусульмани опосередковано підтримують позицію Індонезії. “Арабська культура – ще не культура ісламу, - заявив Тарік Рамазан, внук Х. аль-Банни. – Іслам і арабська культура не тотожні”.^¹⁰⁵³

Слід зауважити, що лідерство КСА в ОІК визначається економічним чинником, зокрема, чвертю статутного капіталу Ісламського банку розвитку, та найвищим рівнем представництва у секретаріаті ОІК.^¹⁰⁵⁴ Однак, зважаючи на геополітичні реалії, під час візиту до Індонезії короля КСА Абдалли ІІ постало питання переділу сфер впливу в ісламському світі.^¹⁰⁵⁵

Малайзія теж займає визначне місце в ісламському світі не тільки завдяки високим технологіям – Малакка з 1445 р. стала головним центром да’ава у Південно-Східній Азії.^¹⁰⁵⁶ Реагуючи на ситуацію в уммі, Малайзія змагається за вище місце в ієрархії ісламського світу. Згідно з свідченням преси країн Південно-Східної Азії, мета візиту глави ПНА М. Аббаса до Індонезії і Малайзії (жовтень 2007 р.) полягала в отриманні підтримки найзначніших країн ісламського світу у протистоянні з ХАМАС. Однак обидві країни, декларуючи повну підтримку палестинського народу, продемонстрували нейтралітет стосовно внутрішнього становища у ПНА, що дозволило їм утвердитись у ролі арбітрів щодо арабських країн.^¹⁰⁵⁷

У квітні 2008 р. у Кувейті відбувся IV ісламський економічний форум, присвячений ролі ісламських країн у глобальному економічному розвитку. Як підкреслив голова форуму віце-прем’єр Малайзії Тун Муса Хітам, форум вперше проведено на Близькому Сході. Однак з арабських країн у ньому взяли участь тільки керівники Тунісу, Єгипту, Йорданії, Кувейту і Бахрейну.^¹⁰⁵⁸ Можна припустити, що таким чином Малайзія формує економічний блок на противагу нафтогазовому під патронатом Саудівської Аравії. Завдяки зростанню впливу Індонезії і Малайзії “близькосхідизація” зовнішньої політики, очевидно, зростатиме. Цьому процесу ймовірно сприятиме позиція європейської діаспори, а також окремих близькосхідних акторів на кшталт ПНА.

Індійська політика щодо Близького Сходу, хоча ніколи офіційно не декларувалась, є сприятливою для арабських країн. З початку 1920-х рр. індійські націоналісти солідаризувались з арабами щодо Палестини, пізніше - щодо деколонізації, неприєднання, опозиції до зовнішнього втручання, а також мирного врегулювання міждержавних спорів. У близькосхідній політиці Індії традиційно домінують держави Затоки. Індія розвиває відносини з Іраном, але у рамках арабсько-іранських добросусідських стосунків.^¹⁰⁵⁹ Свідчення цього є газопровід “Мир”, який спочатку планували прокласти через Іран, Пакистан та Індію, але внаслідок відмови Індії учасником став Китай.^¹⁰⁶⁰

Серед країн Магрібу найбільший вплив на близькосхідну політику здійснює Марокко, оскільки король Мухамед VI є нащадком Пророка. Самостійність Марокко у реалізації близькосхідної політики зумовлена також історичними факторами – короткочасною належністю до Арабського халіфату (681-709 рр.)^¹⁰⁶¹, високим авторитетом завдяки розгрому Португалії (1578), яку приєднала Іспанія, внаслідок чого вектор європейської політики став американським, а протистояння Заходу з ісламом ослабло.^¹⁰⁶²

У Марокко відбулись сім з двадцяти самітів глав арабських держав. Марокканський король Хасан ІІ сприяв укладенню Кемп-Девідських угод (1978), налагодженню діалогу Ізраїлю та Палестини в якості голови Комітету ОІК з Єрусалиму. Посередництво між Ізраїлем та арабським світом зумовлене тим, що вихідці з Марокко становлять другу за чисельністю іммігрантську спільноту в єврейській країні.^¹⁰⁶³

У Фесі засновано Інститут міжрелігійної дипломатії (2005), спрямований на досягнення порозуміння між іудеями та мусульманами шляхом модерністського трактування священних книг,^¹⁰⁶⁴ що у перспективі може вплинути на розв’язання близькосхідних конфліктів. Аль-Амрані зазначає, що створенню інституту передувала ініціатива Кентерберійського архієпископа Дж. Керрі, яка передбачала регулярні зустрічі палестинських імамів та ізраїльських рабі.^¹⁰⁶⁵

Особливу роль на Близькому Сході відіграє Туніс – з однієї сторони, як центр мусульманської дипломатії, з іншої – незалежна країна, що претендує на особливу думку з багатьох засадничих питань Близького Сходу, зокрема, кувейтсько-іракського конфлікту 1991 р. Туніське місто Кайруан, що посідає четверту позицію за значенням в ісламському світі після Мекки, Медини і Єрусалиму, стало центром поширення ісламу не тільки завдяки університету Аз-Зайтун, але й першому джихаду, який оголосив емір Зіядат-Аллах І (817-833) “кафірам” Південної Європи.^¹⁰⁶⁶ Однак у цілому вплив Магрібу на близькосхідну політику залишається меншим, ніж Південно-Східної Азії.

На даному етапі у регіоні важливу роль відіграє турецький чинник, хоча тривалий час роль тюркського фактору в арабському світі применшувалась. Подразником виступав факт, що протягом 1538-1918 рр. османські султани виступали охоронцями Мекки і Медини.^¹⁰⁶⁷ Проте саме за Османів ісламський світ сягнув піку могутності, об’єднавши арабський світ, за винятком Марокко. На противагу цьому, епоха найбільшої “бедуїнізації” Близького Сходу у ХVІІІ ст. призвела до занепаду мусульманського світу.^¹⁰⁶⁸ Звичайно, причина відставання Близького Сходу від Європи, у т. ч. в інформаційній сфері, крилась і у турецьких прорахунках – султан Баязид ІІ заборонив книгодрукування арабською, перською і турецькою мовами (1485),^¹⁰⁶⁹ однак цей факт проходить повз увагу арабських ЗМІ.

Туреччина рухається у напрямку арабського світу з 1991 р., проте перешкодою виступали як секуляристські та проєвропейські сили у країні, так і арабські підозри щодо подвійних стандартів турецької політики стосовно Ізраїлю. На ХХХІ сесії міністрів закордонних справ ОІК Саудівська Аравія і Єгипет не підтримали турецьку кандидатуру на пост Генерального секретаря ОІК, хоча турецький професор І. Іхсан-огли, який протягом 1980-2004 рр. очолював Стамбульський Центр досліджень ісламської історії, мистецтва і культури, у підсумку був обраний на цю посаду.^¹⁰⁷⁰ Негативну роль до останнього часу відігравав територіальний чинник, оскільки Туреччині передано Антіохію (Антак’я) та Александретту (Іскандерун), які в 1920-39 рр. знаходилась у складі Сирії.^¹⁰⁷¹ Однак після Кувейтського саміту президент Сирії Б. Асад в інтерв’ю “Al-Manar” підкреслив важливість сирійсько-турецьких зв’язків. ^¹⁰⁷²

Після провалу американського проекту “Розширеного Близького Сходу”, а також у зв’язку з відсутністю арабського регіонального лідера на даному етапі реалізуються через різні політичні, ідеологічні та культурні стратигеми турецький і іранський регіональні проекти. Суперництво між Туреччиною та Іраном в арабському світі можна розглядати у контексті протистояння між прихильниками поміркованості і екстремізму, яке виникло в кінці 2006 р. Іран знаходився у складі “екстремістського” блоку (Сирія, “Хизбалла” і ХАМАС), Туреччина увійшла до “поміркованої” осі “6+3”, представленої країнами Затоки, Єгиптом, Йорданією, Іраком. “Поміркованість” у регіоні переживає кризу, зумовлену неспроможністю КСА, Йорданії і Єгипту відіграти ефективну роль у регіональних конфліктах. Відносини між окремими країнами осі також неоднозначні, зокрема, між КСА та Катаром, а також КСА і Йорданією, особливо в контексті негативного сприйняття візиту йорданського монарха до Іраку та політики Йорданії щодо ХАМАС. Очевидно, з врахуванням геополітичних реалій під час саміту арабських і мусульманських країн щодо Гази, проведеного у Катарі (2009) без участі лідерів Єгипту та КСА, Туреччина була представлена на найвищому рівні поряд з Сирією, Алжиром, Суданом, Ліваном, Індонезією.^¹⁰⁷³

Країни Затоки відводять сунітській Туреччині роль противаги зростаючому впливу Ірану на Близькому Сході, зокрема, в Іраку, Палестині і Лівані. Турецька роль стосовно іранської ядерної проблеми і візит іранського президента М. Ахмадінеджада до Туреччини (серпень 2008 р.) стали індикаторами зміцнення позицій Анкари в регіоні. За твердженням дослідника близькосхідних відносин Центру євразійських стратегічних досліджень (ASAM) в Анкарі Серкана Taфліоглу, турецький політичний вплив залежатиме від стосунків Ірану і США та ймовірних іранських проектів у регіоні Перської затоки, Ємену і Магрібу.^¹⁰⁷⁴

Туреччина застосовує історичну та релігійну складову з часів Османської імперії, а також світську політичну модель з помірними ісламськими поглядами. Варто зауважити, що турецька економіка найпотужніша серед мусульманських країн. У 2008 р. турецький ВВП склав 930,9 млрд. дол., а саудівський – лише 600 млрд. дол. США.

Туреччина чітко артикулює власні геополітичні інтереси, зокрема, щодо інтеграційних процесів на Близькому Сході. Засадничим вважається коридор регіональної співпраці “Північ-Південь” з вектором Туреччина-Сирія-Ліван-Йорданія-Єгипет, з включенням Палестини та Ізраїлю. До пріоритетів його розвитку зараховано ІКТ-сферу.Firstly, all of the sectors must be brought together and after that they must be united. У випадку успішної реалізації коридор може вийти за межі Середземномор’я до Атлантики (Марокко). Зближення Єгипту і Сирії сприятиме вирішенню проблеми радикалізації і фрагментації арабського світу.

Другий регіональний Другий регіональний коридор Дкоридор ”Захід-Схід” з вектором Туреччина-Іран-Пакистан базується на тому, що чисельність населення трьох країн складає 300 млн. осіб і може суттєво впливати на ситуацію в регіоні. Співробітництво у цьому коридорі охоплюватиме Азербайджан, Афганістан, Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан, Ірак. The third Turkey-centered line in the integration of the region could be the Turkey-Iraq-Basra (Persian) Gulf line.Третій коридор Туреччина-Ірак-Перська Затока має обмеженіші перспективи реалізації.English edit by Kaitlin MacKenzie^¹⁰⁷⁵

Реалізовуючи арабську складову зовнішньої політики, Туреччина звернулась до ЛАД з проханням про статус спостерігача та взяла участь у саміті арабських держав на вищому рівні (березень 2005 р.).^¹⁰⁷⁶ Меморандум про взаєморозуміння між країнами Затоки і Туреччиною, підписаний у Джидді (вересень 2008 р.), свідчить про якісне посилення взаємовідносин і закладає основу для регулярного діалогу. Даний чинник відзначено міністром закордонних справ Катару шейхом Хамадом бен Джасем бен Джабер аль-Тані: “Відповідно до механізму стратегічного діалогу між країнами регіону і Туреччиною, ми вважаємо, що зустрічі між міністрами закордонних справ Туреччини та РСАДПЗ слід проводити щорічно”^¹⁰⁷⁷. Свідченням важливості турецько-арабського вектору у регіоні стали візити короля Саудівської Аравії Абдалли ІІ до Анкари у 2006 -2007 рр. Під час візиту до КСА (2009) турецький президент А. Гюль став першим президентом мусульманської держави, який виступив у Консультативній Раді Саудівської Аравії. Знаковим можна вважати симпозіум “Туреччина та Аравійська затока” (2005), проведений в ОАЕ і присвячений турецькій політиці на Близькому Сході та у Перській затоці.^¹⁰⁷⁸ У 2008 р. Туреччина разом з арабськими країнами і членами “Великої вісімки” взяла участь у “Форумі для майбутнього” в ОАЕ.^¹⁰⁷⁹

Арабська громадськість продемонструвала підтримку турецькому прем’єр-міністру Ердогану, який нагадав Ізраїлю, що є нащадком османів. Підтримка досягла піку на економічному форумі в Давосі (2009) після інциденту щодо подій в секторі Газа. Однак зустріч Ш. Переса з Ердоганом після Давосу підтвердила дружні відносини Туреччини та Ізраїлю.

Позиція Туреччини щодо Палестини і Лівану підтримується ”Братами-мусульманами” та окремими фундаменталістськими партіями, однак торпедується націоналістичними рухами левантійських арабів і, можливо, аравійськими салафітами. Діяч сирійських “Братів-мусульман” Саад Хауі у праці “Це мій досвід і це моє свідчення” cтверджує, що розпад халіфату в Османській Туреччині став однією з причин виникнення братства^¹⁰⁸⁰.

Разом з тим, Туреччина не володіє вагомими важелями для здійснення ефективної публічної дипломатії у регіоні. Центр статистичних, економічних і соціальних досліджень (SESRTCIC) в Анкарі здійснює наукові дослідження, пов’язані не з арабським, а мусульманським світом. Інформаційне проникнення Туреччини у регіон не надто значне. Turkcell зацікавлений у близькосхідному ринку, але у 2007 р. програв тендери у КСА і Кувейті. Компанія викупила тільки пакет акцій оператора Syriatel, який володіє 55% ринку мобільного зв’язку Сирії.^¹⁰⁸¹ У Ірані Turkcell отримав ліцензію мобільного зв’язку, однак у 2005 р. її анульовано у зв’язку з турецько-ізраїльськими політичними стосунками^¹⁰⁸²In October 2005, MTN announced that it had paid $358m to an Iranian bank as its contribution towards the second Iranian mobile licence fee and added that it was in negotiations with the ministry of telecoms to take a 49% stake in the Irancell joint venture with Iranian interests.. Turk Telecom у листопаді 2005 р. був приватизований міжнародним консорціумом, до складу якого увійшов еміратський оператор Oger Telecom,^¹⁰⁸³ який, у свою чергу, був викуплений Saudi Telecom (2008).^¹⁰⁸⁴

Разом з тим, серед регіональних сателітарних мереж турецькі канали залишаються привабливими завдяки ліберальним поглядам на роль жінки у мусульманському суспільстві. У 2008 р. хітом саудівського телепростору визнано турецькой серіал “Нур”, який транслювався МВС левантійською арабською мовою. Завдяки турецьким культурним продуктам пропагується турецька світоглядна модель. “Нур” настільки популярний, що стимулював арабський туризм до Туреччини, зокрема, саудівської першої леді принцеси Хісси аль-Шаалан. З іншого боку, популярність серіалу cпонукала офіційного речника саудівського уряду з релігійних питань шейха Абду-Азіза Аль аль-Шейха до заяви про заборону турецьких серіалів, оскільки “вони переповнені злостивістю, злом, моральним розтлінням і війною проти доброчесності”^¹⁰⁸⁵.

Після візиту іранського посадовця І. Зергамі до Анкари (жовтень 2008 р.) налагоджено співробітництво іранської телекомпанії ІРІБ та турецького каналу ТРТ, яке передбачає взаємодію у міжнародній сфері, а також виробництво спільного продукту.^¹⁰⁸⁶

Важливим чинником “м’якої сили” Туреччини у регіоні вважається туризм. Туреччину щороку відвідують 1,5 млн. іранських туристів та 0,5 млн. туристів з Ізраїлю^¹⁰⁸⁷. Активним промоутером Туреччини виступає дубайська фірма Medium Rare Advertising, яка використовується Turkish Tourism Campaign для туристичної промоції на Близькому Сході і у Магрібі.^¹⁰⁸⁸

Blog

Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім. І.І. Мечнікова)

Содержание