Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім. І.І. Мечнікова)

Вид материала

Содержание

Розділ і. теоретичні аспекти дослідження міжнародних інформаційних відносин на близькому сході
Перший підхід
Другий підхід

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 67

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ

У зарубіжній науковій літературі, присвяченій інформаційним технологіям у країнах Близького Сходу, домінують праці, що досліджують вплив інформаційних технологій на діяльність радикальних екстремістських організацій, утворення близькосхідного медіа-простору, а також вплив кіберпростору на формування нових соціальних та релігійних ідентичностей.

Можна виокремити декілька підходів до трактування ролі інформаційних технологій у близькосхідному середовищі та ролі країн Близького Сходу у процесі формування глобального інформаційного простору.

Перший підхід акцентує на інтерпретації інформаційних технологій як інструменту “м’якої влади” та способу реалізації державної публічної політики і загалом відображає американські національні інтереси. У цій концепції близькосхідне середовище виступає об’єктом західної інформаційної стратегії, визначальним стає військово-стратегічний аспект концепції інформаційного простору. Цей підхід, притаманний для Дж. Арквіли і Д. Ронфельда^¹, Р. Пауера^², В. Швартау^³, Д. Роткопфа^⁴, Д. Больєра^⁵ та Дж. Розенау^⁶, є досить неоднозначним, оскільки демонструє значну заангажованість та суб’єктивізм.

Другий підхід, більш притаманний для дослідників мусульманських країн, основним завданням вважає подолання інформаційного неоколоніалізму, “цифрового розриву” та продукування мусульманської “інформаційної альтернативи”, спроможної скласти конкуренцію західним інформаційним потокам. Представлений працями Х. Аміна^⁷, Ф. Мерніссі^⁸, М. Аїша^⁹, М. Ель-Нававі, та А. Іскандара^¹⁰, А. А. Махмуда^¹¹, Н. Сакр^¹², переважно акцентує увагу на соціально-політичних, етичних та релігійно-світоглядних аспектах.

НТР спричинила створення інформаційного суспільства, а інформація стає основним знаряддям влади. Зростаюча роль інформації та інформаційних систем лежить в основі концепцій інформаційного суспільства (Е. Масуд, Д. Белл, Е. Тоффлер). Елвін і Хейді Тоффлер зазначають: “Ми рухаємося до зовсім іншої структури сил, що розділяє світ на три чітко визначені протилежні ворогуючі цивілізації. Символ першої, як і колись – мотика, другої – конвеєр, третьої – комп’ютер. Народи цивілізації третьої хвилі продають або подають у формі гуманітарної допомоги інформацію та нововведення, менеджмент, нові технології та програмне забезпечення усім іншим народам світу^¹³”.

Розгляд ролі нових інформаційних технологій у сучасних міжнародних відносинах актуальний як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Змінюється і предмет міжнародних відносин, оскільки якісні новації змінюють і процес прийняття зовнішньополітичних рішень. Новітні технології трансформують відносини між державами, сприяють виходу на міжнародну арену нових акторів: суспільних рухів, фінансових груп та релігійно-політичних спільнот.

Нові інформаційні технології впливають на сучасні міжнародні відносини, включно з трансформацією ролі держави у міжнародних відносинах та формами міжнародних конфліктів. Інформаційна революція призвела до докорінного перегляду ролі державного суверенітету і держав у сучасних міжнародних відносинах.^¹⁴

Термін “інформаційна війна” став активно застосовуватись після проведення операції “Буря в пустелі” у 1991 р., де новітні інформаційні технології були вперше застосовані як засіб ведення бойових дій.^¹⁵. Однак конфлікт у Перській затоці 1991р. не можна вважати повністю інформаційним, оскільки інформаційні технології використовувалися як “підсилювачі” звичайних озброєнь. Представники теорії інформаційної безпеки та інформаційного тероризму розглядають ”кібервійни” та “інформаційні військові дії” і виокремлюють кілька напрямів дослідження. На емпіричному рівні аналізується використання сучасних інформаційних технологій для підсилення конвенційних методів ведення війни, як у випадку операції “Буря в пустелі”. Також досліджується використання терористичних та насильницьких актів, здійснених за допомогою інформаційних технологій. Глобальна інформаційна війна відрізняється від комп’ютерних злочинів тим, що передбачає ворожі дії з боку супротивника у боротьбі за політичну гегемонію чи лідерство на ринках^¹⁶.

Значна увага надається вивченню кібертероризму за участю терористичних груп або із залученням спецслужб та урядових кіл держав. Оцінка впливу інформаційних технологій на формування зовнішньої політики і вирішення питань національної безпеки за допомогою ІТ висвітлена в працях В. Оуенса і Дж. Ная.^¹⁷ Автори виходять за межі поняття “кібервійна” і акцентують увагу на “владі над контентом”, яка трактується як “м’яка влада”^¹⁸.

Міжнародна політика інформаційної доби означена дослідниками як:

кіберполітика. Д. Роткопф вважає, що політика реалізму змінюється кіберполітикою, яка значно розширює коло акторів та сприяє мережевості їх взаємовідносин. Науковець наголошує, що політична та військова влада може бути підсилена інформаційною складовою^¹⁹. Кіберпростір - ширше поняття, ніж Інтернет, оскільки охоплює електронне інформаційне середовище з високим ступенем взаємодії. Стратегія інформаційної безпеки передбачає захист власних електронних мереж, а також проведення операцій щодо слабких ланок мереж противника;
медіaполітика. Л. Едвардс відводить основну роль у формуванні міжнародної політики саме медіа-мережам. Автор стверджує про стійку кореляцію у відкритих політичних системах між урядовими рішеннями і громадською думкою у сфері зовнішньої політики. У закритих системах Близького Сходу вона простежується опосередковано, але демонструє тенденцію до зростання.^²⁰ Інформаційний простір є ширшим поняттям, ніж кіберпростір, і охоплює засоби масової інформації (медіасферу), а також громадські інституції, повністю або частково не присутні в Інтернеті. Інформаційна сфера містить військове інформаційне середовище - командування, контроль над комунікаціями, розвідку та системи рекогносцировки.

- ноополітика. Даний підхід, означений Д. Еркілою та Д. Ронфельдом^²¹, охоплює не тільки традиційні засоби масової інформації та кібермедіа, а й концепцію “м’якої влади” та розробку стратегії світового лідерства.^²² Ноополітика визначається як новий підхід до державності та прийняття рішень міжнародної ваги і акцентує увагу на понятті “м’яка влада”, яка поєднує вираження ідей, цінностей та норм поведінки, притаманних певному суспільству, за допомогою медіа^²³. Термін ноосфера, започаткований П. Т. де Шарденом у 1925 р., базується на ідейній домінанті^²⁴. Цінність верифікації поняття ноосфера на близькосхідний простір очевидна, оскільки дозволяє дослідити ідеологічні аспекти залучення країн регіону у сучасні міжнародні відносини з врахуванням функціонування близькосхідного інформаційного простору.

- мережева політика. Термін запропонований Д. Больєром для означення пріоритетності мережевої форми організації сучасних міжнародних відносин.^²⁵ На думку французьких філософів Ф. Гаттарі і Ж. Дельоза, розрізняють два типи культур – ті, які ростуть з коренів і кореневищ. Перші, в т.ч. мусульманська цивілізація, вертикально ідуть коренями у минуле, культури з горизонтальними кореневищами проникають ззовні. На думку дослідників, глобалізація сприяє переходу від кореневих цивілізацій до кореневищевих, завдяки чому відбувається витіснення вертикальних зв'язків горизонтальними, ієрархічне управління змінюється мережевим^²⁶. Колективна ідентичність, що виокремлюється М. Кастельсом як основний рушій сучасних міжнародних відносин^²⁷, виступає джерелом спротиву мережевому суспільству, яке артикулює свої інтереси завдяки використанню інформаційних технологій^²⁸.

Термін “публічна дипломатія” окреслює діяльність, яка раніше означалась як пропаганда. Дж. Мелон стверджує, що публічна дипломатія є процесом “безпосередньої комунікації з населенням інших країн… з метою впливу на їх мислення. У більшості випадків метою є вплив на політику, здійснювану іноземним урядом шляхом впливу на громадську думку даної держави”.^²⁹

К. Адельман розширює поняття публічної дипломатії, визначаючи її як “атрибут зовнішньої політики”, що пропагує цінності та світогляд певної країни і створює сприятливе середовище для їх поширення та сприйняття за кордоном^³⁰. Завдання публічної дипломатії реалізується за допомогою піар-кампаній у закордонних ЗМІ, розповсюдження друкованих та відеоматеріалів, фінансування телерадіомовлення на іноземних медіа-ринках^³¹. Публічна дипломатія використовує низку інструментів - програми освітнього обміну, участь у міжнародних виставках та фестивалях, заснування культурних центрів в іноземних країнах та використання міжнародного мовлення.^³²

Американський політолог Д. Най розрізняє три рівноцінні види публічної дипломатії. До першого типу належать щоденні повідомлення, які роз’яснюють контекст рішень внутрішньої і зовнішньої політики. Другий тип представлений стратегічною комунікацією, яка концентрується на ключових темах або політичних ініціативах. Третій тип публічної дипломатії здійснюється за допомогою стипендій, обмінів, підготовки кадрів та конференцій.^³³

Формування глобального інформаційного суспільства призвело до перегляду постулатів у геополітиці, зокрема, близькосхідній, що знайшло відображення у працях представників теорії “динамічної геополітики”. Основні якісні зміни, що визначають нові умови і зміст геополітичної конкуренції у глобальному інформаційному суспільстві, наступні:

-розширення поняття геополітичного простору та простору геополітичної конкуренції;

-зміна оцінки стратегічно важливих ресурсів;

-зміна вибору і оцінки традиційних союзників і супротивників у геополітичній боротьбі;

-поява нових суб’єктів геополітичної конкуренції (віртуальні соціальні спільноти; віртуальні коаліції); переосмислення ролі традиційних (держави, їх коаліції і союзи; міжнародні організації) та умовно традиційних суб’єктів (незаконні збройні формування і організації терористичного, екстремістського, радикально-політичного та радикально-релігійного спрямування; засоби масової інформації і масової комунікації );

-ймовірність безконфліктного поєднання співробітництва і протиборства у геополітичних відносинах;

-зміна категорій оцінки сили суб’єктів геополітичної конкуренції в інформаційно-психологічній сфері.

Традиційна геополітична експансія здійснювалася шляхом територіальних завоювань та встановлення військово-політичних сфер впливу. Натомість сучасна інформаційна експансія знаходить вираження у безперервному полілінійному процесі, спрямованому на множину об’єктів, що, у свою чергу, породжує комплекс різнопланових конфліктів. “Мирна” експансія здійснюється багатьма державами та їх об’єднаннями одночасно, що спричиняє певне експансійне взаємопроникнення.^³⁴

Залежно від сфери діяльності геополітична експансія може набирати інформаційно-пропагандистських (інформаційний вплив та інформаційне домінування) та культурно-світоглядних (вестернізація, ісламізація, культурне проникнення) форм. Геополітична експансія може здійснюватися шляхом політичного диктату чи економічного поневолення, а також набувати форми демографічної чи територіальної експансії.

У політичній сфері дедалі більшого значення набувають не силові, а інформаційні та ідеологічні фактори. При веденні традиційних військових дій зростає частка і значення інформаційної боротьби, свідченням чого є збройні конфлікти та локальна війна у Перській затоці (1991 р.), акції в Афганістані (2002 р.), Іраку (2003 р.)^³⁵ та Лівані (2007 р.).

Застосування інформаційної складової у геополітиці призвело до революційного перевороту. Інформаційний простір посів визначне місце у геополітичному просторі, докорінно змінивши його, висуваючи на перший план нові індикатори ступеня і меж контролю за ресурсами розвитку. Конфігурацію нового геополітичного простору визначає наявність і пропускна здатність оптиковолоконних мереж зв’язку та можливості криптозахисту^³⁶. Незважаючи на демократичність Інтернет-технологій, потрібно враховувати використання інформаційних ресурсів для просування внутрішньо- і зовнішньополітичних цілей держав. Вплив на громадську думку через Інтернет стає одним із ключових факторів при формуванні стратегічних пріоритетів держав.^³⁷

Низка представників теорії цивілізаційної конфліктології, зокрема, Б. Барбер та С. Хантінгтон, висвітлюють вплив сучасних інформаційних та комунікаційних технологій у максимально широкому контексті, поєднуючи у цілісній системі питання національної безпеки, світової політики, глобальної економіки та локальної ідентичності. Хантінгтон наголошує, що дев’ять цивілізаційних груп стали примордіальним чинником світової політики, витісняючи з домінуючих позицій інформаційні технології та пропагандистську діяльність. У цьому контексті ІТ виступають інструментом цивілізацій, а не їх детермінантою, тому вплив західних інформаційних технологій на ціннісні установки та потенційну мобілізацію представників інших цивілізацій, особливо ісламської, є незначним. Автор зазначає^³⁸, що інформаційні чи пропагандистські повідомлення трактуються через призму ідентичностей та систему цінностей індивіда, наприклад, повідомлення про бомбардування Багдаду по-різному сприймається західною та ісламською аудиторією. При цьому Хантінгтон наголошує, що ІТ можуть стати могутнім інструментом для маніпуляцій елітою, оскільки глобальні комунікації виступають найбільш яскравим виразником західного домінування, “що сприяє використанню інформаційних технологій владною верхівкою незахідних держав з метою подолати західний імперіалізм та утвердити свою локальну ідентичність”^³⁹. У такому трактуванні ІТ стають “основним джерелом непокори та ворожості незахідного населення до Заходу”^⁴⁰. Дотичною є концепція Р. Каплана, який вважає цивілізації та їх сутнісне протистояння позачасовим та фундаментальним чинником конфліктогенності.

Більш інформаційно-акцентований підхід притаманний для Б. Барбера. Як і Хантінгтон, він розглядає конкуруючі установки цивілізацій та інших спільнот на суспільні норми та технології. Згідно з першим сценарієм, можлива ретрайбалізація глобальних спільнот та масштабні збройні сутички, “балканізація” націй-держав з конфліктом культурно-релігійних ідентичностей. При цьому джихад розглядається як сукупність локальних ретроградних поглядів, спрямованих проти технологічного прогресу, інтегрованих ринків та модернізації. Другий сценарій передбачає “Мак-Дональдизацію” - єднання економічних, технологічних та екологічних ресурсів у питаннях інтеграції та уніфікації^⁴¹. Найбільшим внеском Б. Барбера у дослідження впливу інформаційних технологій на сучасні міжнародні відносини є акцент на взаємопроникності універсальних та локалізуючих тенденцій в інформаційній революції. Інструменти інформаційної революції стають зручною зброєю для прихильників джихаду,^⁴² який “отримає незаперечну перевагу у короткостроковій перспективі, тоді як гомогенізаційні зусилля Мак-світу у далекосяжній перспективі створять макропростір з ефективними важелями впливу на глобальні інформаційні та комунікаційні потоки”^⁴³ .

Інформаційна революція сприяє ерозії суверенітету, особливо в ієрархічних суспільствах. Державний “суверенітет“ у цьому контексті означає кредит довіри до уряду та його авторитетність як серед власного населення, так і серед впливових зовнішніх акторів. Глобалізація впливає на задіяних суб’єктів доцентровим та відцентровим шляхом, використовуючи нові інформаційні та комунікаційні технології. Відцентрові атаки на державний суверенітет, підсилені сучасними ІТ, відбуваються завдяки транснаціональним потокам, порушуючи рівновагу у традиційно підконтрольних державі сферах. Питання поліцентричності, фрагментарності, глокалізації інформаційних потоків та поділу “центр-периферія” найбільш ґрунтовно досліджені в працях представників теорії транснаціоналізму.

Відомий дослідник Д. Розенау вказує на зростання взаємозв’язків між глобалізаційною та локалізаційною динамікою, пом’якшуючи поляризацію сучасних міжнародних процесів. Розенау окреслив дані взаємодії як фрагментацію^⁴⁴, яка охоплює інтеграцію-дезінтерграцію, локалізацію-глобалізацію та централізацію-децентралізацію як основні дихотомні моделі - чинники сучасної нестабільності^⁴⁵. Динаміка міжнародного середовища підсилюється антагонізмом території та кіберпростору.

Із чотирьох передумов фрагментації, виділених Розенау, на увагу в інформаційно-трансформаційному аспекті заслуговують технологічна та організаційна революції. Технологічна революція підсилила обмін ідеями, інформацією та фінансовими потоками, а “технологічний вибух” каталізував нівелювання суверенітету держав та послаблення територіальної детермінанти міжнародної політики із подальшим акцентуванням на медійній, фінансовій та технологічній, ідеологічній та релігійній детермінанті^⁴⁶. Організаційна революція сприяла ослабленню традиційних центрів впливу та влади, а “організаційний вибух” - поширенню мережевих і асоційованих утворень^⁴⁷. Автор акцентує увагу на біфуркації глобальних структур, яка породжує суперництво між традиційною державоцентричною та мультицентричною моделлю у складі розрізнених акторів на кшталт етнічних та релігійних груп, неурядових організацій, транснаціональних утворень та індивідуальних акторів.

На противагу локалізації, прихильники гіперглобалізаційної школи стверджують, що на зміну національним публічним просторам приходить “глобальне село”^⁴⁸, медіа перетинають державні кордони та виходять на глобальний рівень^⁴⁹. Новий термін “глокалізація”, як синтез понять локалізація і глобалізація, бере початок з японської бізнес-практики, описуючи глобальний підхід до локальних умов. Автор терміну Р. Робертсон^⁵⁰ стверджує, що глокалізація є науково конкретизованим поняттям для опису одночасності та взаємопроникності процесів глобалізації^⁵¹. Інформаційний аспект глокалізації передбачає глобалізовану подачу локальних подій та локалізаційне висвітлення глобального^⁵².

Новітні технології дозволяють індивіду чи сукупності індивідів стати видавцями, передавачами, авторами інформаційно значущого інтерактивного контенту. Дослідник Д. Слевін зазначає, що Інтернет стирає звичну дихотомію між продуцентом та реципієнтом^⁵³. З іншого боку, суверенітет держави підривається глобалізацією інформаційних технологій на двох рівнях. На першому рівні сателітарне телебачення та Інтернет мінімізують суверенне право держави контролювати інформацію у межах власних кордонів, на другому використання інформаційних технологій при здійсненні фінансових операцій підриває суверенітет держави на наднаціональному рівні. У той же час актори на субнаціональному рівні отримують доступ до нових інформаційних технологій та медіа, що дозволяє оминати державний рівень при здійсненні міжнародних контактів^⁵⁴.

Згідно з визначенням радника Держдепартаменту США з використання кіберпростору для ведення публічної дипломатії В. Партріджа, останню можна визначити як практичне застосування “м’якої влади^⁵⁵”. На його думку, “м’яка влада” містить елементи переконання, публічної інформації, освітніх ініціатив, комунікації, культурних обмінів та економічних інструментів на кшталт інвестицій. Значення даних важелів впливу зростає, оскільки глобальні агенції новин та кіберпростір створюють міжнародну платформу для інформування громадськості та подальших дискусій.

Під іншим кутом зору розглядає роль Інтернету доповідь Брукінгса про публічну дипломатію.^⁵⁶ Молоде покоління на Близькому Сході, яке активно використовує Інтернет, толерантніше ставиться до західних цінностей, тому дослідник окреслює Інтернет-технології як наріжний камінь експансії американської дипломатії. Однак молодь, як найперспективнішого користувача Мережі, використовують і радикальні угрупування.

Дискусія щодо впливу інформаційної революції на регіон триває у колах близькосхідної технічної еліти понад десятиліття. Зокрема, сирійський науковець С. Хіямі зазначає, що вже на початку 1990-х рр. стало очевидним, що відставання щодо освоєння нових інформаційних технологій може призвести до негативних економічних тенденцій^⁵⁷. За винятком Ізраїлю, усі країни регіону визначались американським дослідником Р. Хандлі як “суспільства інформаційного конфлікту”, оскільки спостерігається значне розмежування між прихильниками традиційної культури та адептами інформаційного суспільства^⁵⁸.

У 1994 р. знаний дослідник впливу інформаційних технологій Г. Буркхард зауважив, що поширення новітніх інформаційних технологій на Близькому Сході здебільшого відбувалося за типовим для країн “третього світу” сценарієм. Зокрема, впровадження технологій не задовольняло реальних потреб, практичне застосування ІТ ускладнювалось низьким рівнем задіяного персоналу, не прийняті національні стратегії використання новітніх інформаційних технологій.^⁵⁹ У той же час американський науковець С. Гудмен відзначив провідну роль близькосхідної академічної еліти у популяризації ІКТ, зокрема, Інтернету^⁶⁰.

Відомий дослідник медіа-простору М. Прайс вважає, що контролюючі дії держав в інформаційній сфері можна розділити на чотири категорії: прийняття законів; ініціювання переговорів і досягнення домовленостей; впровадження контролюючих технологій, застосування сили. Особливого значення зовнішня інформаційна політика мусульманських держав Близького Сходу набуває у світлі міжнародної боротьби з тероризмом. Як зазначає Прайс, країни, які з дедалі меншим успіхом контролюють зовнішні інформаційні потоки, прагнуть впливати на інформацію, яка передається за допомогою супутникових чи Інтернет-технологій.^⁶¹ Дане твердження знаходить практичне втілення у зовнішньополітичній стратегії держав Близького Сходу, які володіють необхідним технологічним потенціалом для здійснення активної медіа- та кіберполітики, зокрема, Ірану, Саудівської Аравії, ОАЕ.

Достовірність та переконливість стають стратегічним ресурсом, асиметричне володіння можливостями фільтрування та ідеологічної обробки інформації перетворюється на основний елемент влади. Достовірність не завжди є похідною від реальних фактів, вагому роль відіграють культурні матриці та система цінностей суспільства, у даному випадку арабського^⁶².

Особливістю сучасного глобального медіа-середовища є взаємопов’язаність глобальних мереж і локальних/регіональних культур. Глобальна інформаційна мережа перетворюються на інструмент субнаціональних та національних акторів у реалізації їх регіональних та глобальних геополітичних амбіцій. У випадку незбалансованого поширення імперативів американської “м”якої влади” виникає соціальний і культурний спротив, яскраво продемонстрований в арабському світі.

Комплексні дослідження впливу новітніх інформаційних та комунікаційних технологій на мусульманські спільноти започатковані відомим антропологом Дж. Андерсоном, який проаналізував вплив Інтернету на формування арабських “транснаціональних спільнот” та вплив “медіа-вибуху” на соціально-політичні процеси в мусульманському світі^⁶³. Дослідивши вплив Інтернету на іракців (1997), він дійшов до висновку, що Інтернет не є прямим призвідником соціально-політичних змін в мусульманському світі, проте виступає каталізатором даних процесів^⁶⁴. Дослідження Д. Айкельмана присвячені аналізу впливу медіа на формування мусульманських спільнот на різних етапах^⁶⁵.

Вплив Інтернету на арабські суспільства також становить предмет дослідження Дж. Альтермана. Науковець проаналізував особливості впливу Інтернет-технологій на арабські діаспорні спільноти. Зокрема, у його дослідженні виокремлено ключові фактори впливу на формування арабської медіа-сфери: інтенсифікацію інформаційних потоків, посилення та диверсифікацію державної цензури і роль США у формуванні громадської думки на Близькому Сході^⁶⁶.

Відомий ісламознавець П. Мендавіль здійснив аналіз взаємодії ісламу та кіберпростору з точки зору глобалізації, досліджуючи можливість “масштабування” релігійної пропаганди та навколорелігійного дискурсу^⁶⁷. Мендавіль розглядає концепцію контролю у контексті “віртуальної умми”, яка визначається як “спільна нормотворча база, що приймає за основу загальноісламську традицію^⁶⁸”. Зокрема, предмет його наукового зацікавлення становить мусульманська реакція на впровадження нових ІКТ та їх вплив на зміну міжнародних політичних і економічних відносин^⁶⁹.

Серед дослідників близькосхідної медіа-сфери слід також згадати І. Гонзалеса-Коехано, який проаналізував вплив Інтернету на ліванські мусульманські спільноти^⁷⁰ та виникнення “близькосхідної медіа-екосистеми”, Р. Мавані, який вивчав особливості ісмаїлітського веб-простору^⁷¹, та Л. Брувер, яка дослідила роль сучасних інформаційних технологій у формуванні гендерних ідентичностей у мусульманських діаспорних спільнотах Європи^⁷².

Д. Віллер досліджувала вплив новітніх інформаційних технологій на близькосхідне середовище, зокрема, готовність Кувейту та Єгипту “вступити у нову Iнтернет-еру^⁷³”. Німецький ісламознавець Г. Кірхнер зосередив увагу на проблемах “електронного джихаду” та “кіберінтифади^⁷⁴”. На особливу увагу заслуговують праці ісламознавця Е. Саїда, відомого структурним аналізом орієнталізму, ісламу і медіа^⁷⁵.

Знаковою для інформаційного ісламознавства є праця Г. Банта “Іслам у цифровій ері: електронний джихад, онлайн-фетви та ісламські кіберспільноти”. Дослідник зазначає, що ісламські кіберспільноти володіють потенціалом для трансформування релігійних та ідеологічних аспектів ісламського дискурсу, виступають платформою для інтеракції материнських і діаспорних мусульманських спільнот, користуючись нелінійою структурою новітніх інформаційних технологій. Г. Бант констатує, що після подій 11 вересня Інтернет перетворився на незамінний інструмент для розуміння сучасних тенденцій у мусульманських спільнотах, а також для збору аналітично-стратегічної інформації, яка не може бути отримана звичними засобами зовнішньої розвідки^⁷⁶.

М. Айїш структурує аналітичні підходи до вивчення близькосхідної медіасфери на три парадигми: модернізаційну парадигму, парадигму залежності та глобалізаційну парадигму. На думку дослідника, література про глобалізаційну парадигму “акцентує увагу на глобалізованих культурних акторах, а також вивчає вплив медіа-потоків на різноманітні регіони світу, а отже, є емпірично спотвореною^⁷⁷”. Він визначає арабський медіа-простір 1990-х років як активну взаємодію локальних та глобальних тенденцій у політичних, культурних, економічних та технологічних сферах, вказуючи на перевагу глокалізаційних процесів. М. Айїш формулює “модель медіа-домінування”, припускаючи, що локальні відмінності на Близькому Сході нівелюватимуться за допомогою панарабських проектів.

Дослідник розрізняє три види політичної комунікації: традиційні та реформістські медіа, контрольовані урядом, і ліберальні комерційні медіа. Традиційні медіа притаманні для Сирії, Іраку, Саудівської Аравії, Оману та Ємену, реформістські - ОАЕ, Йорданії, Єгипту та Бахрейну. Комерційні медіа ліберального спрямування присутні у Катарі, Єгипті, Саудівській Аравії та Лівані. Стосовно Саудівської Аравії слід зауважити, що комерційний тип медіа не є домінуючим у країні, радше спостерігається фінансування ліберальних медіа на кшталт MBC, ART та “Orbit” за допомогою саудівського капіталу. Окрім того, М. Айїш вирізняє два типи технологічної медіа-політики: прагматичний та формальний.

А. Аппадураї використав термін “детериторіалізація” для фіксації відмінностей між державними кордонами та реально існуючими спільнотами, які виступають гравцями у глобальній системі безпеки. Даний термін визначає діаспору, яка проживає поза межами батьківщини, створюючи “квазібатьківщину”, та популяризує власну внутрішню політику в емігрантських колах, що підсилюється і урізноманітнюється використанням медіа^⁷⁸. Дана модель містить ознаки генералізації, оскільки А. Аппадураї ідентифікує акторів системи безпеки винятково за етнонаціональною ознакою^⁷⁹.

Зростання впливовості недержавних акторів підриває основи державоцентричної системи, призводить до стирання меж між державним та приватним сектором, у той час деякі сфери, що є предметом зацікавлення з точки зору міжнародної безпеки, підпадають під вплив як державних, так і недержавних структур^⁸⁰. Аналізуючи діяльність сателітарних мереж на Близькому Сході, для яких притаманний вихід державних і приватних станцій за межі державних кордонів, доволі проблематично відстежити усі їх транснаціональні інтервенції.

С. Стрендж зазначає, що політика безпеки містить інтереси не тільки держав, але й інших носіїв влади. На її думку, держава виступає не унітарним феноменом, а інституційним кластером^⁸¹. Ф. Абрамс окреслив державу як поле зіткнення антагоністичних сил, що є сферою взаємодії з розмитими кордонами та присутністю чисельних одночасних інтеракцій^⁸².

А. Аппадураї узагальнив теорії детериторіалізації, інкорпорувавши напрацювання Стрендж та Абрамса щодо специфіки структур влади та адаптувавши їх до поширення сателітарного телебачення на Близькому Сході. У моделі глобальних культурних потоків Аппадураї людський чинник, капітал та ідеї передаються неізоморфними каналами з такою швидкістю та обсягом, що розриви між ними стають основною проблемою глобальної політики безпеки^⁸³. У випадку сателітарного телебачення технологія, ідеї та капітал передаються ізоморфними каналами. Реалізація владних амбіцій за допомогою медіа-простору на Близькому Сході далека від детериторіалізації, тому нагальне завдання медіа-суб’єктів полягає у нівелюванні державного контролю.

***

Концептуальні погляди арабських і західних дослідників щодо окремих аспектів формування близькосхідного медіа- та кіберпростору дотичні у багатьох точках, хоча не всі загальнотеоретичні західні концепції, особливо американської військово-стратегічної школи, успішно верифікуються у контексті близькосхідного інформаційного середовища.

Більшість дослідників вказує на стратегічну роль близькосхідної інформаційної сфери у підвищенні ефективності ідеологічно-пропагандистської діяльності держав регіону і на важливість ролі глобальних, передовсім західних, інформаційних потоків у формуванні громадської думки на Близькому Сході. Інформаційна революція сприяє виходу на близькосхідну арену нових акторів, насамперед, недержавних, що спричиняє зростання ерозії суверенітету традиційних близькосхідних урядів та фрагментації регіональних структур.

Концептуальний аналіз впливу інформаційної революції на держави Близького Сходу та формування глокалізованого інформаційного простору на основі “материнської” близькосхідної та діаспорної складової у контексті формування глобальної віртуальної мусульманської спільноти має стратегічне значення для запровадження нових принципів української зовнішньої політики у близькосхідному регіоні.

Blog

Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім. І.І. Мечнікова)

Содержание

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ