Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім. І.І. Мечнікова)

Вид материала

Содержание

Розділ іі. міжнародні інформаційні відносини на близькому сході в історичній ретроспективі та на сучасному етапі
Релігійна складова інформаційної політики близькосхідних держав

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 67

РОЗДІЛ ІІ. МІЖНАРОДНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ВІДНОСИНИ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ ТА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

1. Ідеологічні та політичні засади формування близькосхідного інформаційного середовища

Близькосхідному інформаційному простору притаманна релігійна та етнолінгвістична детермінованість. Сучасний етап розвитку регіонального інформаційного простору на Близькому Сході та формування інформаційного суспільства тісно пов’язані з поступом мусульманської цивілізації. Формування нового близькосхідного публічного простору, який містить не тільки національні публічні сфери, але й інформаційні кластери мусульманських релігійних напрямів, знаходиться під впливом двох визначальних тенденцій: інформаційної глобалізації і локалізації.

На архітектуру міжнародних відносин у регіоні впливає конфліктогенність, що підсилюється інформаційним протиборством та значною пропагандистською активністю сторін, що можна простежити на прикладі палестинсько-ізраїльського конфлікту. Ймовірне розв’язання близькосхідних конфліктів знаходиться у пропагандистсько-психологічній площині, зокрема, у переході від інформаційного протистояння до інформаційного партнерства.

Функціонування інформаційного простору мусульманського світу відмінне від домінуючого у сучасному світі. Визначальною ознакою є те, що він переважно консервативний за змістом, але прогресивний за формою. Сучасні інформаційні технології сприяють донесенню до глобальної аудиторії інформації з домішкою історичної ностальгії, оскільки „мусульмани самозакохані у власній історії”.^⁸⁴

Етнолінгвістична і релігійна складові виступають такими ж важливими чинниками інформаційної політики на Близькому Сході, як і стан розвитку інформаційних технологій. Ігнорування цих чинників може спричинити поразку публічної дипломатії у цьому регіоні, прикладом чого є близькосхідна політика США.

Релігійна складова інформаційної політики близькосхідних держав

Арабомовні країни складають шосту частину мусульманського світу, однак саме арабський світ спричинив конфесійний поділ мусульман, який і на сучасному етапі здійснює вирішальний вплив на розвиток процесів суспільно-політичного життя. Суніти становлять майже 90% населення мусульманського світу, шиїти – 10%, хариджити – 0,5%.^⁸⁵ Серед сунітів прихильники ханафітського мазхабу складають понад третину мусульман, шафіїтського і малікітського - 1/7, ханбалітського – 1%^⁸⁶.

Ліберальний ханафізм виступає опонентом ісламізму, яскравим представником ханафійї вважається арабський улем Абд аль-Хамід Махмуд Тахмаз^⁸⁷. З іншого боку, до ханафітського мазхабу належить ортодоксальний рух “Талібан”. До малікітського мазхабу звертається один з найвідоміших реформаторів ісламу директор Міжнародного інституту вивчення ісламу Мухамад Халід Масуд (Пакистан).

Ханбалійя, що є найортодоксальнішою течією ісламу, проявляє суворість лише щодо дотримання релігійних обрядів, з решти питань займає ліберальну позицію “Дозволено незаборонене”.^⁸⁸ Зокрема, саудівські улеми погодились з аргументом короля Абд аль-Азіза, що радіо прийнятне, оскільки радіопередачі поширюють інформацію про іслам як серед мусульман, так і послідовників інших релігій. Аналогічно була підтримана ініціатива короля Фейсала щодо запровадження телебачення (1958)^⁸⁹.

Суніти, як представники панівної релігії на Близькому Сході, не здійснювали активний прозелітизм і пропаганду. Єдиним прикладом офіційного прозелітизму на Близькому Сході є епоха халіфа Омара ІІ (717-720), який вважав за необхідне поширювати іслам лише шляхом пропаганди.^⁹⁰

Державний прозелітизм більш притаманний для Магрібу. Марокканська держава Альморавідів (1049-1149) поширювала іслам з допомогою рібат (прикордонних фортець),^⁹¹ і саме на честь їх ідеолога шейха Абдулли ібн Ясина взяв псевдонім ідеолог палестинського руху ООП шейх Ясин. Інша марокканська держава Альмохадів (1145-1269) – єдина в мусульманській історії, що керувалась радою з десяти пропагандистів і асамблеєю п’ятдесяти найактивніших місіонерів.^⁹²

Однією з найефективніших у сунізмі виявилась пропаганда течії ханбалійї - вакхабізму. Завдяки їй у вакхабізм перейшов індонезійський принц Дипонегоро, чільник джихаду проти Голандії (1825-30)^⁹³ і малайзійського джихаду, який сформував орієнтацію малайців на Близький Схід.^⁹⁴ Пропаганда вакхабізму спричинила антибританський рух в Індії (1824-57), антиіталійський джихад лівійського братства Сенусійя (1843).^⁹⁵ На сучасному етапі на ісламістських сайтах найчастіше публікують фетви вакхабітських улемів Хаммуда бен Укла аш-Шуайбі, Алі аль-Худейра, Хасана Айюба, Салмана аль-Ода, Сулеймана аль-Альвана.^⁹⁶

З 2006 р. у інформаційному просторі активізувався салафізм. Незважаючи на саудівський вплив, салафізм є єгипетською тенденцією і пов'язаний з вестернізованими містами. Якщо поширення салафізму серед бідних обумовлене економічним чинником, то вестернізація ЗМІ обумовлює салафітський заклик до багатих єгиптян. Салафіти виступають ворогами Заходу за визначенням, у той час як “Брати-мусульмани” обмежуються критикою “імперіалістичної ідеології”. У грудні 2008 р. чільник “Братів” Мохамед Хабіб висловився щодо президента Б. Обами, що “ми почекаємо і подивимось на його політику”. Для салафітів з їх буквальним застосуванням Корану діалог з ”іншими” малоймовірний. Однак ця течія не аполітична, про що свідчать процеси у Лівані, Бахрейні, Ємені і Кувейті. В Інтернеті салафіти особливо активні після американського вторгнення до Іраку, проте напрям їх діяльності швидше політичний і спрямований на опір “американським хрестоносцям”. Під час подій у секторі Газа група “Аль-Гама’а аль-Ісламійя”, яка трактується як частина салафітського тренду, на веб-сайті заявила, що готова долучитись до військових дій.

Єгипетський культуролог Алаа Асвані стверджує, що уряд Єгипту культивує салафізм как противагу політично активним “Братам-мусульманам”, а також наближеним до них незалежним ісламістам: шейху аль-Кардаві, інтелектуалам Фахмі Ховеді і Таріку аль-Бішрі, телепроповіднику Амр Халіду, які самоідентифікуються як прихильники ісламського центризму “васатійя”. Дана теза стає зрозумілою після інтерв’ю аль-Кардаві основній єгипетській газеті “Al-Masri al-Youm” щодо правонаступництва сина президента Єгипту Гамаля Мубарака. Аль-Кардаві виступав не як приватна особа, а у рамках свого комплексного підходу до релігійної реформи, тому політична дискусія виявилась релігійно легітимною для єгипетських мусульман^⁹⁷.

Неосалафітські модератори аль-Aлбані і aль-Шаукані активно критикуються впливовим саудівським сайтом Allaahuakbar.net.^⁹⁸

Сунізм наблизився до апробації інформаційної сфери завдяки працям члена єгипетських “Братів-мусульман” Сеїда Кутба, який вважав корисним для мусульман запозичувати наукові і особливо технічні досягнення іновірців, оскільки вони засновані на експериментальному методі і базуються на об’єктивних законах природи, створених Аллахом^⁹⁹. Hа відміну від більшості сунітських улемів, колишній учасник “Братів-мусульман” шейх Ю. аль-Кардаві з метою пропаганди здійснює чисельні світові турне, зокрема, у немусульманські країни^¹⁰⁰. У програмі “Шаріат ва Хайят”, яку веде Ю. аль-Кардаві на каналі “Al-Jazeera”, крім релігійних, обговорюються регіональні проблеми - іракська війна, палестинська криза, ізраїльське питання.^¹⁰¹ Погляди аль-Кардаві стали об’єктом критики сунітських сайтів, зокрема, IslamQ&A щодо фетв по Палестині і Allaahuakbar.net щодо модернізації ісламу.^¹⁰² Згідно з рейтингом найвпливовіших інтелектуалів сучасності за версією британського видання “Prospect” та американського “Foreign policy”, до чільної десятки потрапили сунітські улеми - аль-Кардаві та єгипетський телепроповідник Амр Халід.^¹⁰³ Останньому належить найпопулярніший серед єгипетської молоді веб-сайт www.amrkhalid.net., який охоплює глобальну аудиторію.^¹⁰⁴ Кілька років тому Амр Халід перебував на вершині слави в арабському світі, проте сучасний рейтинг, понижений завдяки салафітській критиці його прагнення до слави, не змогли підняти ні фото на обкладці журналу “Time”, ні роль у посредництві “карикатурного конфлікту”.

На сучасному етапі основними трансляторами релігійних знань серед сунітів виступають не мечеті, а електронні ЗМІ та держава.^¹⁰⁵ Враховуючи цей фактор, улеми мусульманського університету Аль-Азхар (Каїр) розпочали реалізацію Інтернет-проекту AlАzharOnline (2003).^¹⁰⁶The library includes thousands of images, including manuscripts from the 10th Century along with contemporary pictures of people and architecture. У 2008 р. в Інтернет вийшли головні сунітські мечеті у Мецці і Медині, чий сайт дозволяє слідкувати за онлайн-молитвами і проповідями арабською, англійською мовами і урду, тлумаченням Корану мовами світу. На даний час здійснюється другий етап проекту щодо веб-презентації освітніх програм.^¹⁰⁷

Шиїзм не є національною релігією іранців, що доводить приклад іракських арабів. На увагу заслуговує факт, що аравійська династія Мазіядидів (1012-1150) поєднала шиїзм з арабським націоналізмом, впровадивши титул “цар арабів”^¹⁰⁸. Бахрейнські, кувейтські і саудівські арабські шиїти вирізняються більшою релігійністю і консервативністю, ніж іранські одновірці^¹⁰⁹. Саме виступ тулабів тегеранських медресе, очолений бахрейнським шейхом Ахметом ібн Зайн ад-дін аль Ахса’ї, спричинив іранську революцію 1905 р.^¹¹⁰, на підвалинах якої базувалась ісламська революція 1979 р.

Салафіти на даному етапі ставляться до шиїзму з позитивною увагою.^¹¹¹ Hа противагу сунізму, шиїтська формула заклику до молитви вказує на перевагу молитви над джихадом. Співробітник дослідного центру Jamestown Foundation С. Ульф у доповіді про поширення ідеології ісламізму в Інтернеті стверджує, що кіберджихад проти Заходу та Ізраїлю ведуть суніти, а шиїти практично не представлені.^¹¹²

На думку Алі Шаріаті, шиїзм, який протягом восьми століть боровся з офіційним сунізмом, вирізняється добре організованою і інформованою структурою^¹¹³. Шиїти зазвичай не очолювали держави, однак утримували фіскальну податкову владу, були основними фінансистами і банкірами^¹¹⁴, що давало змогу забезпечувати власну інформаційну політику. Вищезгаданий чинник не втрачає актуальності і на даному етапі - бюджет “Хизбалли” поповнюється не тільки Іраном, але й за рахунок спонсорської допомоги приватних осіб-резидентів країн Перської затоки.^¹¹⁵

Аятола Хомейні вперше в мусульманському світі застосував потужну інформаційну технологію у вигляді безплатних аудіокасет. Незважаючи на еміграцію у Франції, його проповіді поширювались в Ірані і стали ефективним засобом опору шахському режиму.^¹¹⁶ На противагу цьому касети з сирійськими сатиричними п’єсами щодо девальвації арабської політичної системи, які продавались на арабських ринках, успіху не мали. Дещо ефективнішими виявились касети в Ємені, які містили не лише виступи на духовні і політичні теми , а також дискусії і діалоги^¹¹⁷.

Наприкінці 1990-х рр. іранські аятоли інструктували мечеті у Великобританії щодо підключення до Інтернету, створення локальних мереж та реалізації проекту “Кафе Медина” у мусульманських школах. У 2005 р. шиїтський лідер Іраку аятола ас-Сістані здійснив революційний в ісламі хід - закликав жінок голосувати через електронні ЗМІ, незважаючи на реакцію чоловіків, що дало позитивний результат на виборах.^¹¹⁸

Внутрішньошиїтська полеміка також здійснюється у Мережі – аятола-дисидент Монтазері на сайті zeri.соm оприлюднив 600-сторінкову критику політики духовного лідера Ірану аятоли Хаменеї (2000).^¹¹⁹

У той час, як сунітські інституції ігнорують шиїтські тексти, шиїтські центри переводять в е-формат тисячі сунітських джерел для охоплення глобальної мусульманської аудиторії. Директор комп’ютерного центру аятоли Гюльпайбахан (Кум) Алі Корані наводить наступний аргумент на користь сучасних Інтернет-технологій: “Ви можете використати ніж на кухні або для криміналу. Багато речей мають подвійну природу, і ці технології не є винятком. Головна мета полягає у використанні їх для добра”^¹²⁰. На думку сунітського улема Абу Сулеймана, шиїти активніші в Інтернет-дискусіях, особливо на сайтах “Шиїтська енциклопедія”, “Тіджані”, “Пешаварські ночі”. Шиїтські пропагандистські матеріали, на відміну від сунітських арабомовних джерел, здебільшого перекладені англійською мовою.^¹²¹ Єдиною шиїтською спільнотою, не представленою в Інтернеті, виступають зейдити. Шиїтський сайт AalimNetwork висвітлював зейдитську тематику^¹²², проте їх власної точки зору в Інтернеті немає.

Шиїтським ноу-хау стало онлайн-відвідання могил, на думку шиїтського духовенства, цілком легітимне,^¹²³ однак прийняття ісламу через Інтернет, на відміну від сунітів, заперечується.

У інформаційно розвинених країнах Перської затоки шиїти становлять значний відсоток населення: у Кувейті - 30%, Бахрейні – 60%^¹²⁴, Катарі – 28%^¹²⁵, в Омані і ОАЕ кількість шиїтів незначна, проте вони досить впливові.^¹²⁶ Інформаційним феноменом Перської затоки вважається бахрейнський блогінг шиїтської більшості, замовчуваної державними сунітськими ЗМІ.^¹²⁷

Гілка шиїзму - ісмаїлізм є родоначальником підпільної політичної мережі, принципи якої покладені в основу ісламістських груп та мережевої зовнішньої пропаганди.^¹²⁸ Єгипетський фатимідський халіф ал-Муїз (953-75) відіграв вирішальну роль у перетворенні держави з регіонального лідера у велику імперію, запровадивши прозелітизм ісмаїлізму за межами держави^¹²⁹. Да’ї (проповідник) переворився на неофіційного агента держави, таємно сприяючи поширенню фатимідської місії, зокрема, у Магрібі. Від зразкового да’ї вимагалось знання кількох мов і положень основних релігій. Для да’ава (пропаганди) світ поділявся на 12 джазіра (островів) – Рум (Візантія), Дайлам (Персія), Сінд і Хінд (Індія), Сін (Китай), регіони, населені арабами, нубійцями, слов’янами і зінджами. Да’ї на джазіра зберігали контакти з центром у Каїрі, звідки отримували літературу та інструкції.^¹³⁰ Тому не дивно, що саме Єгипет на сучасному етапі здійснює потужну місіонерську діяльність в Африці під прикриттям панарабізму.

Найбільш революційна гілка ісмаїлізму - кармати заснували пропагандистський центр для Південного Іраку, Сирії і Бахрейну, завдяки якому виникла держава Бахрейн (899). Да’ї концентрувались у великих містах (Рей, Кум), причому здійснювали агітацію з врахуванням цільової аудиторії - в Іраку серед плебсу, а в Ірані серед еліти^¹³¹.

Нова епоха розвитку ісмаїлізму розпочалась в ХІХ ст. Нізаритський імам Ага Хан ІІІ, відомий як засновник Індійської мусульманської ліги, у 1937 р. обраний президентом сесії Ліги Націй у Женеві. Головна мета його діяльності полягала у формуванні сучасної умми з високим рівнем освіти,^¹³² підвалиною якої став Мусульманський англосхідний коледж (1877).^¹³³ Його наступник Ага Хан IV вручив у Берліні золоту Квадригу за видатні досягнення у сфері політики Президенту В. Ющенку (2006).^¹³⁴

Ісмаїліти складають спільноту з високим рівнем використання ІКТ. У 1994 р. виникли ісмаїлітські Інтернет-ресурси - ISN, Ummah-net, Ilmnet, у 1995 р. задіяний перший ісмаїлітський сайт, пізніше відомий як FIELD. Ага Хан ІV розпочав публічну підтримку Інтернету з допомогою фундації Aga Khan Development Network (1996), мережеві ресурси використовують англійську, фарсі і арабську мови, протягом останнього періоду – французьку і урду.^¹³⁵ Фонд культури Ага Хана запровадив цільовий проект ArchNet на факультеті архітектури Масачусетського технологічного інституту (2002), метою діяльності якого є пропаганда архітектури, міського дизайну, розвитку міст мусульманського світу через е-бібліотеку.^¹³⁶

Ісмаїлітський чинник є досить вагомим в інформаційному бумі країн Затоки. На сучасному етапі основну частку шиїтського населення складають ісмаїліти іранського і пакистанського походження у Бахрейні^¹³⁷, Кувейті,^¹³⁸ Катарі^¹³⁹.

Хариджизм (самоназва “мадхаліти”), що є першим відгалуженням ісламу (657), зберігся, крім Оману, у Лівії і Алжирі^¹⁴⁰, де довший час існував хариджитський Септімаполіс як союз теократичних республік.^¹⁴¹ На відміну від решти Магрібу, більшість лівійських берберів є ібадитами, проте не мають власних мечетей і шейхів.Тому окремі представники налагоджують зв’язки з ібадитським Оманом.

Хариджитський клан Мокрані очолив антифранцузьке кабільське повстання 1857 р., а також антиколоніальний рух 1954 р. Хариджити детонували ісламістський рух в Алжирі (1979)^¹⁴², у якому, згідно з традицією, беруть участь жінки^¹⁴³. Сунітські ісламістські угрупування запозичили рух шахідок саме у них. З алжирськими хариджитами був пов’язаний один з керівників арабського відродження лівійський бербер Сулейман аль-Баруні.^¹⁴⁴ Проте хариджити відсутні у ісламістських сунітських рухах. Член ісламістського форуму Ekhlaas аль-Сухайль зазначає, що джихадисти критикують КСА, Кувейт, Катар за співробітництво з США, але не згадують про відсутність оманського джихаду.^¹⁴⁵

Лідери сучасного хариджизму у Великобританії і Франції активно використовують Інтернет для боротьби проти влади арабських країн. Хариджитський рух фактично молодіжний, що свідчить про ефективність інформаційно-пропагандистської діяльності. У ісламі хариджити вважаються віровідступниками, проте полемічну боротьбу з ними ведуть тільки суніти.^¹⁴⁶

На сайті берберського лівійського тамазіг конгресу (Agraw a'Libi n'Tmazight, ALT), що базується у Великобританії (2000), містяться вимоги щодо визнання мови тамазіг як національної і офіційної. Низка берберських сайтів проводить кампанію на захист ібадитського імама і випускника Кембриджского університету Умру аль-Намі, ув’язненого у 1981 р. До відміни лівійського закону про заборону берберських імен (2007) дані веб-сайти були ефективнішими щодо інформування про берберське питання.^¹⁴⁷

Незважаючи на домінуючу роль мусульманського чинника, необхідно враховувати, що Близький Схід на всіх історичних етапах відзначався поліконфесійністю населення. На сучасному етапі сприятливим фактором для здійснення мусульманської інформаційної політики є те, що корінне християнське населення Близького Сходу зменшилось від 26% (1914) до 5% (2007). У 1970-х рр. християни в Іраку становили 5,8%, нині – 3%; у Сирії на початку ХХ ст. налічувалось понад 30%, тепер – 10%; в Йорданії чисельність християн за 100 років зменшилась на 10%. Війна в Іраку завдала серйозного удару по регіональній християнській спільноті, яка зазнала нових переслідувань у вересні 2006 р. після антиісламських висловлювань папи Бенедикта XVI^¹⁴⁸.

Одночасно у країнах Затоки набирає силу зворотна тенденція, пов’язана з іммігрантським рухом та розміщенням військового контингенту Заходу. Зокрема, у Катарі християнська спільнота налічує близько 100 тис. осіб, у всіх країнах Затоки відкриті храми християнських конфесій^¹⁴⁹. Відкриття християнських храмів інтенсифікує антихристиянські виступи і створює сильний інформаційний привід для ісламістських угрупувань регіону.

Виявом зростання плюралізму близькосхідного телепростору можна вважати започаткування першого коптського каналу в Єгипті (грудень 2007 р.). Серед коптів, які складають About 10 per cent of Egypt's population are Christian while Copts make up 85 per cent of that figure.Копти складаю10% населення країни, християни становлять 85%. Оскільки єдиним виразником інтересів громади дотепер виступав сайт Coptunited.com, канал CTV має переважно релігійну спрямованість^¹⁵⁰. У той же час коптський християнський блогінг (ted.com) переслідується, зокрема, після публікації матеріалів про коптсько-мусульманську конфронтацію в Олександрії був заарештований чільний блогер Абделькарім Набіл Сулейман (2005).^¹⁵¹

Визначною для мусульманських ЗМІ Близького Сходу є візія місії християнства на землях ісламу. Згідно з висловом М. Олбрайт, Близький Схід – це місце, де рани рідко загоюються, а образи ніколи не забуваються^¹⁵². Мусульманська медіа-сфера доволі упереджена у висвітленні даного питання. Зокрема, звинувачуючи Францію у найкривавішому придушенні мусульманського руху в Алжирі, мусульманські медіа замовчують факт, що у французькій армії налічувалось 30% мусульман-добровольців. З іншого боку, антиколоніальний рух ФНВ знищив вдев’ятеро більше мусульман, ніж європейців.^¹⁵³

Виступаючи проти європейського колоніалізму, мусульманські медіа обходять мовчанкою факт, що трансатлантична работоргівля виникла як масове явище в Африці під час ісламського Mіленіуму (1622) і тривала сто років саме завдяки магрібському “Руху за джихад”.^¹⁵⁴ Арабські ЗМІ, крім “Al-Jazeera”, яка підготувала документальний фільм “Вогонь”, ще неготові публічно визнати факт, що мусульмани здійснюють у Дарфурі акт геноциду проти християн.^¹⁵⁵

У регіональних ЗМІ не знаходить відображення дисбаланс культових споруд на Заході і Близькому Сході - мусульмани давно побудували мечеті у Римі, Лондоні і Вашингтоні, але перший храм у Катарі зведено тільки у 2006 р., у КСА- у 2007 р.^¹⁵⁶ Іншим видом міфологем є замовчування історичних фактів щодо ролі християн в уммі. Зокрема, навернутий в іслам іспанець Умар Ібрагім Вадільо розробляє проекти ”ісламської економіки”, його ідея „золотого динара” втілилась у план переходу на єдину ісламську валюту^¹⁵⁷.

Недостатня ефективність західної публічної дипломатії на Близькому Сході спонукала провідних глобальних гравців переглянути основні засади її проведення. США, Великобританія, Франція, Німеччина, врахувавши етнолінгвістичний чинник, протягом останніх років запровадили арабомовні і фарсі ЗМІ, однак релігійний фактор не взято до уваги. Зокрема, у західних ЗМІ, орієнтованих на Близький Схід, відсутні дискусії щодо міжконфесійного діалогу. Західна публічна дипломатія ігнорує зростання кількості ісламських радіо- і телеканалів, а також порталів, які часто ототожнюють з ісламістськими, не розроблено диференційований підхід щодо сунітських і шиїтських громад. На противагу цьому, мусульманська спільнота регіону чітко артикулює політику щодо християнських спільнот, здійснюючи міжконфесійний діалог переважно з католицькою церквою.

Blog

Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім. І.І. Мечнікова)

Содержание