Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім. І.І. Мечнікова)

Вид материала

Содержание

Розділ v. особливості інформаційного забезпечення зовнішньої політики країн близького сходу
Конгресу ісламського світу
Народна ісламська
Хізб ут-Тахрір

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 67

РОЗДІЛ V. ОСОБЛИВОСТІ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН БЛИЗЬКОГО СХОДУ

1. Ісламський чинник у сучасних міжнародних відносинах

На початку ХХІ ст. загострився конфлікт між глобалізацією та „геолокальностями”. Етноси, країни, регіони, підключаючись до процесу глобалізації, акцентують на власній ідентичності, пріоритеті власних інтересів у власних кордонах. Мусульманський світ не може бути ототожнений з такими локальностями, але й він, вписуючись у глобалізацію, опонує їй.^⁹⁶² Іслам вийшов за рамки Сходу не лише демографічно, але й геополітично – два члени ОІК, Гайана і Сурінам, знаходяться в Америці.

Ісламський чинник перетворився на визначальний фактор формування поліцентричної системи міжнародних відносин, вплив якого на світову політику простежується на кількох рівнях: у стосунках між мусульманськими державами; у відносинах між мусульманськими і немусульманськими країнами; у політиці немусульманських держав щодо поширення ісламу.^⁹⁶³ Можна виокремити наступні функції ісламу: комунікативну (доведення змісту прийнятих рішень зрозумілою для більшості населення формою), інтегруючу (забезпечення консенсусу на підтримку зовнішньополітичних акцій), легітимізуючу (обґрунтування зовнішньополітичного курсу серед власного населення та мусульманського світу).^⁹⁶⁴

У політичній орієнтації еліти Близького Сходу вирізняються три типи: панісламський (і споріднений арабcько-ісламський), загальнонаціональний (панарабський чи паніранський) і локально-національний (партикулярний), однак орієнтація на ісламські установки притаманна для еліт усіх типів.

На відміну від Заходу, релігійний фактор є визначальним для статусу країни у мусульманському світі. Ісламські святині розташовані у КСА (Мекка, Медина), Ірані (Кум, Мешхед) Іраку (Кербела, Ен-Наджаф), Палестині (Єрусалим), Тунісі (Кайруан), Пакистані (гробниця Бібі-Джавінді)^⁹⁶⁵ та Йорданії, яка за мирною угодою з Ізраїлем отримала патронат над мусульманськими святинями Єрусалиму.

Слід враховувати, що засновник ісламської політології і геополітики К. Сіддікі у праці „По той бік ісламських держав-націй” (1977) розмежував мусульманські країни, тобто населені „етнічними мусульманами”, та ісламські держави, прикладу яких не існувало до 1979 р.^⁹⁶⁶ Враховуючи факт, що поняття “ісламська країна” має вищий статус, ніж “мусульманська країна”, п’ять ісламських республік (Іран, Мавританія, Пакистан, Афганістан та Коморські острови) суттєво підвищили престиж в ісламському світі.

Багаті держави Затоки, прагнучи підвищити релігійний статус, вдаються до інноваційних заходів. У Катарі відкрито один з найбільших у світі музей ісламського мистецтва (2007),^⁹⁶⁷ здійснено мікрофільмування усіх неопублікованих у світі ісламських рукописів. Дубай (ОАЕ) планує побудувати перший у світі музей Пророка, який Dubai's ruler, Shaikh Mohammed bin Rashid Al Maktoum, has called for the construction of The Prophet Mohammed museum to examine the legacy and message of the Prophet. інформуватиме про історію і практику ісламу,⁹⁶⁸ задіяно першу онлайн-бібліотеку www.MuslimHeritageImages.com. усіх ісламських документів.⁹⁶⁹

Ісламський чинник найістотніше вплинув на формування основних принципів саудівської зовнішньої політики, яка передбачає створення сильного ісламського полюсу у багатополярному світі та підтримку мусульманських меншин. Підтримка мусульман активно здійснюється на Балканах, однак Косово до цього часу дипломатично не визнане не тільки КСА, але й жодною іншою арабською державою.^⁹⁷⁰

Іншою країною, де фіксується визначальна роль ісламського чинника, виступає шиїтський Іран. Країна прагне бути більш “палестинською”, ніж самі палестинці,^⁹⁷¹ пріоритет надається відносинам з мусульманськими країнами. Держави світу поділяються на “братерські, дружні, нейтральні і ворожі”,^⁹⁷² однак на практиці не всі мусульманські країни потрапляють до категорії хоча б дружніх (Афганістан за часів правління Талібану чи Ірак за часів С. Хусейна).

На думку ісламських політологів, відносини між мусульманськими країнами повинні будуватись на підставі положення про єдність мусульманської умми. Як стверджують автори концепції ісламської дипломатії (М. Хамідулла, А. аль-Маудуді, М. Зафарулла Хан, Х. Малік), оскільки поведінка умми у цілому та її частин зокрема заснована на єдиних джерелах, політика кожної мусульманської держави відзначається ісламським спрямуванням, сукупність яких можна розглядати як ісламську дипломатію, ісламську теорію і практику міжнародних відносин.

Підтвердженням цієї тези виступає протиставлення політики християнських і мусульманських народів. “Можна константувати, - зауважує Х. Малік, - що християнські народи визнавали міжнародне право лише у власних взаєминах. До кінця другої світової війни Захід не поширював принципи міжнародного права на мусульманський світ. Іслам приписує дотримуватись окремих кодексів міжнародної поведінки для мусульман і немусульман”^⁹⁷³. Проте, на думку А. аль-Маудуді, “іслам ніколи не штовхав мусульманські держави на шлях віроломства, обману, агресії заради національних чи адміністративних інтересів. У сфері міжнародних відносин іслам демонстрував вірність і справедливість, відкидаючи корисливість, таємні наміри і мінливі капризи. Іслам заповідає ісламській державі дотримуватись зобов’язань, не допускати фальші, обіцяти можливе до виконання і в жодному випадку не утискати чиїхось прав”.^⁹⁷⁴

Ісламський чинник істотно вплинув на ґенезу близькосхідних конфліктів і тривалий час зумовлював зовнішньополітичні доктрини мусульманських країн стосовно близькосхідного врегулювання. Переосмислення його ролі відбулось щойно під час візиту до Ізраїлю делегації ЛАД, представленої міністрами закордонних справ Йорданії та Єгипту. Уперше в історії міжнародних відносин у близькосхідному регіоні панарабська організація не лише відвідала країну, яка у більшості арабських країн вважається супротивником, але й провела переговори з представниками політичної еліти єврейської держави.^⁹⁷⁵

Посткомуністичний вакуум влади у Середній Азії спричинив саудівський інституційний і фінансовий прозелітизм за межами арабського світу. Хоча саудівські трудові мігранти в Європі відсутні, уряд КСА прагнув розширити релігійний вплив через Всесвітню лігу мусульман (ВЛМ). Король Фейсал ініціював здійснення незалежної ісламської дипломатії через представників саудівських посольств, які одночасно належали до ВЛМ – наприклад, керівник паризького бюро ВЛМ виконував обов’язки посла КСА в ЮНЕСКО. ВЛМ фінансувала будівництво мечетей у Європі, поширення Корану та скерування імамів. Конкурентами КСА виступили Алжир, як претендент на покровительство над магрібінцями під проводом Великої мечеті у Парижі, і Марокко, уряд якого підтримав “Національну федерацію мусульман Франції”.^⁹⁷⁶ Міністерство марокканців за кордоном запровадило Національний день мігранта і Міжнародний день мігрантів,^⁹⁷⁷ консульські служби Марокко і Алжиру здійснювали державну ісламську пропаганду, або “посольський іслам”.^⁹⁷⁸

Ситуація спонукала європейські уряди переглянути відносини з арабськими державами та транснаціональними мусульманськими меншинами. Фаза інкорпорації мусульман в європейське суспільство передбачала усунення КСА та інших держав-донорів від вирішення релігійних питань в Європі та деномінацію впливу нерегульованих об’єднань транснаціонального політичного ісламу на національній території. КСА значно скоротило обсяги фінансування (1998) міжнародних благодійних фондів, керівництво європейських філій ВІЛ, МІОП та ВЛМ суттєво змінилось, основними партнерами у роботі організацій стали офіційні мусульманські установи європейських і пострадянських країн.^⁹⁷⁹

Суфійський вплив, що поєднує благодійність з прозелітизмом, найсильніший у регіонах, де іслам відчуває зовнішню загрозу. У міжнародній політиці важливу роль відіграють п’ять суфійських орденів: Кадірійя, Накшбандійя, Даркавійя, Тіджанійя, Халватійя. Найстаріший і найбільший сунітський орден Кадірійя (ХІІ ст.) превалює в Африці, де кадірійські тарикати стали радниками монархів у Магрібі. Турецький орден Халватійя здійснює діяльність за межами країни – у Північній Америці, Єгипті і Індонезії. Марокканський малікітський орден Даркавійя особливо впливовий у субсахарській Африці завдяки боротьбі проти анімізму і європейського модернізму. Орден Тіджанійя – менш ортодоксальний, ніж Даркавійя, контакти з французькою владою забезпечили йому поширення у Магрібі і Центральній Африці. На даному етапі орден тісно співпрацює з “Братами-мусульманами”^⁹⁸⁰.

Трактування міждержавних стосунків ісламськими фундаменталістами і модерністами суттєво відмінні. Модерністи вважають іслам системою, здатною до саморозвитку в умовах трансформації, не наполягають на виокремленні мусульманського світу, виступають за співробітництво з немусульманськими країнами, припускаючи можливість синтезу ісламської та неісламської культур. Фундаменталізм проголошує повернення до інститутів та норм первісного ісламу. Координаційними центрами ісламізму виступають іранська організація “Сили Кодс” та саудівська Ліга ісламського світу (ЛІС), однак глобальний координатор інформаційно-пропагандистської діяльності ісламізму на даний час відсутній. Відданість ідеям ісламської революції демонструють “Брати-мусульмани” в Єгипті, суданська влада і Талібан, але узгодження дій з шиїтським Іраном відсутнє.^⁹⁸¹

ЛІС, яка позиціонується як “народна, міжнародна, ісламська і неурядова організація, представлена мусульманами всього світу”, виступає медіатором саудівських, кувейтських, катарських, еміратських благодійних організацій. Основними завданнями ЛІС проголошено ісламську пропаганду і освіту, боротьбу проти перекручень ісламу та конфронтації мусульман. ЛІС володіє офіційними представництвами у трьох десятках країн.

Активізації діяльності Конгресу ісламського світу (КІС) сприяли багатомовні радіотелетрансляції. КІС активно протидіють неосалафіти, особливо “Брати-мусульмани”, для яких Конгрес уособлює інтереси націоналістичних режимів Пакистану і Єгипту, “які узурпували ідеали ісламської умми^⁹⁸²”.

Народна ісламська конференція (НІК), створена в Хартумі (1991) протиставляє себе авторитетним арабським та ісламським міжнародним організаціям. Ідеологічною базою НІК стала іранська концепція конвергенції різноманітних ісламських течій.^⁹⁸³ Принципи зовнішньополітичної доктрини сформульовані у рамках глобального плану протистояння Заходу – повне визволення окупованих Ізраїлем територій, підтримка визвольних рухів мусульман у Боснії, Косово, Кашмірі і Чечні.^⁹⁸⁴

Міжнародна неурядова організація “ Хізб ут-Тахрір”, проголошуючи ідею світового халіфату, будує зовнішньополітичну програму на підставі універсалістського спрямування ісламу, тому полем діяльності оголошено весь світ. Особливо сприятливими для поширення ідей організації завдяки мові Пророка визнаються арабські країни.^⁹⁸⁵

“Брати-мусульмани” здійснюють значний вплив на регіональну політику, оскільки виступають неофіційним посередником між саудівським і єгипетським урядами. Організація бере активну участь у політичній діяльності Магрібу, зокрема, сприяла отриманню Мавританією статусу ісламської республіки.^⁹⁸⁶ На сайті IslamOnline.com з’явилась програма “Братів-мусульман” (2007), згідно з постулатами якої основним принципом зовнішньої політики є “невтручання в її справи зовнішніх сил, які загрожують національній безпеці держави і її ідентичності, і які здійснюються під приводом реалізації національних інтересів”. У програмі наведені основні зовнішні виклики:

“кийан сигйуні” (сіоністське утворення — традиційний термін для Ізраїлю),
американський проект “Розширеного Близького Сходу”,
присутність іноземних сил у районі Перської затоки, Червоного моря, в Іраку, Лівані,
внутрішні конфлікти в Африці і, зокрема, у Судані, на “двох великих морях” (Середземне і Червоне) та втручання у конфлікти зовнішніх сил.

Опанувати ці виклики “Брати-мусульмани” пропонують наступними методами:

створення палестинської держави на всіх історичних палестинських землях з столицею Aль-Кодс Аш-Шариф;
зміцнення регіональних і міжнародних зв’язків;
активізація ролі ЛАД, ОІК, Африканського союзу та реформація структури ООН.^⁹⁸⁷

Варто зазначити, що принципи зовнішньополітичної діяльності ісламістських угрупувань трансформуються швидше і ефективніше, ніж у близькосхідних державах. У “старої хвилі” “Аль-Каїди” (бін Ладен, аз-Завахірі) сформульована чітка і популярна у мусульманському світі зовнішня політика:

знищення Ізраїлю внаслідок припинення американської допомоги,
усунення американської військової присутності з Близького Сходу,
ліквідація прозахідних режимів у Саудівській Аравії, Кувейті, Йорданії;
консервація енергетичних ресурсів мусульманського світу і продаж їх за найвищими цінами.^⁹⁸⁸

Низка дослідників (Д. Бергенер, Дж. Кітфілд, Б. Гофман, Е. Басевич) вважають, що Інтернет розтиражував образ першого ворога Заходу, поширивши у неоднорідній уммі героїчний ореол її захисника. Однак бін Ладен найбільше виступає проти “нікчемних умов існування мусульманської цивілізації”, у чому винні самі мусульмани. Він звинувачує “хрестоносців” у нападі на Дар-аль-Іслам, але більше таврує мусульман, які “зійшли з стежки Пророка і не зуміли знайти єднання у джихаді… Біда не у зовнішніх ворогах, а у незначній кількості захисників ісламу”.^⁹⁸⁹ Парадоксально, але подібні погляди висловлює католицький єпископ Базеля К. Кох, який вважає причиною страху перед ісламом втрату європейської культурної ідентичності. “Проблема полягає не у силі ісламу, а у слабкості християнства”, - заявив єпископ у дискусії щодо високих мінаретів в європейських містах.^⁹⁹⁰

За словами редактора збірника “Послання світові. Заяви Усами бін Ладена” (2005)^⁹⁹¹ професора Д. Б. Лоуренса, твори Усами бін Ладена порівнянні з кращими пропагандистськими зразками Г. А. Насера.^⁹⁹² На закиди, що “Аль-Каїда” здійснює теракти, оскільки “ненавидить свободу”, бін Ладен ставить риторичне запитання: “то чому ми тоді не нападаємо на Швецію?”^⁹⁹³ Він постійно запрошує США прийняти іслам: “Ми кличемо вас в іслам; мир прийде до тих, хто ступить на правильну дорогу. Я пропоную вам побачити радість життя і позбавитись сухого, нікчемного, бездуховного матеріалістичного існування”.^⁹⁹⁴ Варто зазначити, що надрадикальна салафітська група “Ат-Такфір ва-ль-хіджра” засудила бін Ладена за підтримку Талібану, який став ”безбожним”, вимагаючи членства в ”організації кафірів” – ООН.^⁹⁹⁵

Друга за ієрархією людина в організації аз-Завахірі протягом 2007 р. озвучив 16 відео- і аудіо звернень, тобто вчетверо більше, ніж бін Ладен.^⁹⁹⁶ У травні 2007 р. аз-Завахірі використав Інтернет як дискусійну платформу, заявивши, що ісламський рух є частиною світової кампанії по знищенню американського імперіалізму – “найпотужнішої тиранічної сили в історії людства”, а також надає підтримку усім “слабким та гнобленим у Північній і Південній Америці, Африці, Азії, у всьому світі”. “Аль-Каїда” прагне донести інформацію про те, що джихад ведеться не тільки заради мусульман, а глобально заради усього людства.^⁹⁹⁷

Для “нової хвилі” “Аль-Каїди” притаманні більш експансіоністські засади зовнішньої політики. На відміну від бін Ладена, нове покоління звернуло увагу на Магріб, закликавши до усунення лідерів Лівії, Тунісу, Алжиру і Марокко. Зміна політичних пріоритетів “Аль-Каїди” не випадкова – Алжир та Лівія є найбільш динамічними країнами ОПЕК, Алжир веде переговори щодо зон вільної торгівлі з Ісландією, Ліхтенштейном, Норвегією, Швейцарією.^⁹⁹⁸ У лютому 2007 р. на ісламістських форумах розміщена стаття “Аль-Каїда” і африканський континент: минуле, сьогодення, майбутнє”, присвячена стратегії ісламістів в Африці. Їй передувала праця аль-Ансарі “Аль-Каїда” переміщується в Африку”, яка наголошувала на ісламістському потенціалі Африки на рівні національної і регіональної політики, а також глобального джихаду. У зв’язку з цим ослаблення позицій ісламістів на Близькому Сході спричинить їх переміщення вглиб континенту, переважно вздовж узбережжя, де сформувалось сприятливе середовище для сприйняття їх ідеології.^⁹⁹⁹ “Аль-Каїда у Магрібі” відразу вийшла за межі національних кордонів Алжиру і активно діє не тільки у Магрібі, але й Тропічній Африці (Малі, Нігері).

Інший визначний ідеолог “нової хвилі” Абу Мусаб ас-Сурі в е-книзі “Мусульмани Центральної Азії і майбутні війни ісламу” стверджує, що необхідні безпечні плацдарми для руху джихаду до “серця мусульманського світу”. Формування “ісламського поясу” повинно розпочатись з Бангладеш, Північної Індії, Пакистану, Афганістану, Центральної Азії, далі — з Кавказу і Уралу. Встановлення ісламської держави в Індії необхідне в якості першої ланки емірату Південної Азії.^¹⁰⁰⁰

Кувейтський ісламський ідеолог нового покоління Хамад аль-Алі, покинувши професорську кафедру у Кувейтському університеті (1999), на власному сайті опублікував ряд геополітичних творів. У фетві “Чому суніти і рафідити не допомагають один одному у Лівані” аль-Алі стверджує, що “це сефевідський заколот, схожий на той, який виношують хрестоносці і іудеї. Іран розширює свій вплив, поширюючи шиїзм”. У січні 2007 р. шейх аль-Алі опублікував “Пакт верховної ради груп джихаду”, який вважають найважливішим з часу публікації фетви бін Ладена (1998). “Пакт” закликає вести паралельну боротьбу проти Ірану, шиїзму і “альянсу іудеїв та хрестоносців”, оскільки “Іран і хрестоносці ведуть війну проти істинних мусульман”.^¹⁰⁰¹

Лівієць Абу Ях'я аль-Лібі – один з чільників оновленої “Аль-Каїди” і розробник веб-сайту Талібану, пропагує жорстокі заходи не тільки проти “кафірів” (США, Ізраїль), але й арабських режимів, особливо КСА.^¹⁰⁰² Його перша публікація на радикальних форумах (2005) присвячена американським методам інформаційно-психологічної війни, “Монотеїзм Саудівської Аравії і істинний монотеїзм” - критиці саудівського режиму за допуск “кафірів”, “Розкидання перлів у суперечці з тими, хто проти вибухів в Алжирі” і “Наша війна: між вчорашньою жорстокістю і завтрашніми досягненнями” - африканській стратегії. У статті “Вогонь мага на Аравійському півострові” аль-Лібі зазначає, що сунітські лідери повинні об’єднаними зусиллями протистояти посиленню впливу Ірану у мусульманському світі. В останній праці “Що буде після майбутньої війни”, присвяченій Іраку, автор виступає за об’єднання сунітів проти розділу Іраку.^¹⁰⁰³

На противагу усталеним антиіранським поглядам Абу Абд аль-Рахман Аттіят Аллах опублікував працю “Ru’ya kashifa” з метою обгрунтування тези, що Іран і “Хизбалла” не співпрацюють з Заходом з метою підпорядкування сунітів. Він вважає, що, претендуючи на гегемонію у регіоні, Іран укладатиме тимчасові альянси з ідеологічними ворогами, навіть вакхабітами. Проте руками США іранське керівництво ліквідувало конкурентів в Іраку та Афганістані. На його думку, для арабської сунітської спільноти іранська шиїтська гегемонія так само небажана, як і сунітська індонезійська.^¹⁰⁰⁴

Відомий ідеолог ісламізму Юсуф аль-Аїрі в е-книзі “Джихад в Іраку: надії і загрози” (2004) проаналізувавши політичну ситуацію і ймовірність її зміни в Європі, дійшов висновку, що “альянс таких країн, як Великобританія, Іспанія, Італія із США — це особисті позиції їх керівників. Виходячи з цього, потрібно будувати стратегічну лінію сучасного руху джихаду”. У формулу глобальної боротьби з Заходом аль-Аїрі заклав різні змінні величини - громадську думку, зростання військових видатків окупантів, підвищення світових цін на нафту. Щодо Іспанії слова аль-Аїрі виявились пророчими: “найефективніший спосіб спонукати владу вивести війська з Іраку — нанести удари, які своєю руйнівною силою сколихнуть громадську думку Іспанії. Усе це необхідно здійснити до загальних виборів в Іспанії”. ^¹⁰⁰⁵

Яскравим зразком нової доктрини ісламізму ХХІ століття виступає концепція “нетериторіальної держави” британського улема Каліма Сіддікі. Згідно з його вченням, державна експансія Омейядів у Францію, Тамерлана до Оки і Османів до Відня відзначалась північно-західним вектором, парадигмою якого була хіджра з Мекки до Медіни, але у VII ст. територіальна ісламська держава не існувала. Пізніше експансія вільного від державних рамок ісламу у бік північного заходу здійснювалась лише берберськими піратами, які захопили Ісландію, висаджувались в Америці, обклали даниною Данію, Швецію, Португалію. У кінці ХХ ст. ідея „нетериторіальної держави” відродилась у Західній Європі, де мусульманські діаспори стали реальним фактором політичного життя.

Виправлення девіантних точок зору та їх наступне об’єднання на сучасному етапі покладено на особливих агентів: індивідів, рухи та ісламські держави. Агентами-індивідами були Х. аль-Банна і М. Маудуді, що створили відповідно агенти-рухи, „Братів-мусульман” і „Джамаат-е Ісламі”. Однак справжнім агентом повинна виступати ісламська держава. Хоча КСА витрачає величезні кошти на пропаганду, але “да’ава без ісламської держави – це запрошення без адреси”. Перехід від агента-руху до агента-ісламської держави і є ісламською революцією. Сіддікі підкреслює, що іранська революція була не стільки шиїтською, скільки ісламською, тобто в інтересах всієї умми.

Сіддікі запропонував проект „позатериторіальної ісламської держави”, що володіє не територіальною ідентифікацією, а мережевою структурою, функціонує всередині неісламського світу паралельно з існуючими державами і складається переважно з діаспори. Ця держава виступає юридичною особою і є вищим типом агента політичного впливу, що протистоїть як Заходу, так і прозахідним режимам мусульманських країн. Однак вона може створюватись на базі будь-якої мусульманської спільноти - мусульманської діаспори на Заході; мусульман Близького і Середнього Сходу; мусульман третього світу.^¹⁰⁰⁶ Заснований Сіддікі Мусульманський парламент Великобританії став прообразом „позатериторіальної ісламської держави”.

“Аль-Каїда” унаочнює новий тип “віртуальної держави”, що володіє ознаками традиційної держави (армія, служба зовнішньої розвідки, казначейство та джерела доходів, система соціального забезпечення), проте не має чіткої територіальної прив’язки. Декларуючи війни, вступаючи в альянси з іншими державами, вона не має визначеного місцезнаходження та здійснює операції у глобальному масштабі. Прикметно, що у лютому 2006 р. Талібан і “Аль-Каїда” проголосили утворення Ісламської держави Вазарістан на території Афганістану і Пакистану, яка не матиме не тільки кордонів, але й державних інституцій.

Проте існує досить спірне, на нашу думку, твердження, що визначальними для ХХІ століття можуть стати “держави-ринки”, які прийдуть на зміну “націям-державам” і “віртуальним утворенням”. “Держави-ринки” матимуть у розпорядженні ті ж кордони та політичні системи, що й “держави-нації”, проте найважливіші зобов’язання урядів перейдуть у приватний сектор, мультинаціональні корпорації перетворяться на сурогатних урядових агентів, стираючи грані між політичним і корпоративним управлінням. Міжнародна співпраця безумовно поглибиться, оскільки тільки завдяки спільним зусиллям “держави-ринки” зможуть ефективно протистояти “віртуальним державам”.

Достатньо обґрунтованим виглядає прогноз, що війни ХХІ ст. можуть характеризуватися зростаючим суперництвом “держав-націй” та “держав-ринків” з одночасним зростанням ролі “віртуальних держав”, які утворюватимуть змінні віртуальні альянси.^¹⁰⁰⁷

Blog

Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім. І.І. Мечнікова)

Содержание