Питання до екзамену з історії стародавнього світу
| Вид материала | Документы |
- Мета: закріпити І систематизувати знання учнів з історії Стародавнього, 79.29kb.
- Урок № Тема: «Вступ. Що вивчає історія стародавнього світу», 510.37kb.
- Історія україни. Всесвітня історія, 195.23kb.
- 1. економічна думка стародавнього світу та середньовіччя. Меркантилізм, 337.37kb.
- Економічна думка стародавнього світу, 826.08kb.
- Реферат на тему: Медики стародавнього світу, 50.87kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.95kb.
- Питання до державного екзамену з всесвітньої історії, 21.45kb.
- Світлої пам’яті олега прокоповича крижанівського, 38.16kb.
- Перелік публікацій викладачів кафедри історії України за 2008, 325.5kb.
І С Т О Р І Я С Т А Р О Д А В Н Ь О Г О Р И М У
1. Виникнення Риму: історія і легенда.
Рим розташований в Лації, в нижній течії Тібра. Він виник на семи пагорбах Палатині, Есквілині, Целії, Капітолії та ін. Само місце розташування сприяло розвитку міста завдяки здоровому клімату, річці, в гирлі якої добували сіль, зручності положення недалеко від моря, що спрощувало зв’язки між італійським та іншими народами.
Найдавніша історія Лації дійшла до нас в вигляді легенд, переказаних античними авторами. Вони розповідали, що першими хто прийшов на цю землю були аркадинянин Евандар та грецький герой Геракл. Після падіння Трої, до Лації, недалеко від гирла ріки, пристали кораблі троянських втікачів, під проводом троянського героя Енея. Він дружелюбно був зустрітий місцевим царем і, навіть зміг одружитися на його дочці Лавінії. Після смерті місцевого царя Еней почав правити об’єднаним місцевим і троянським народами, які стали зватися латинським народом. Син Енея і Лації - Осканій -Юл заснував нове місто Альба – Лонгу, де став царем, а його нащадки отримали назву Сильвії. Чотирнадцятим царем Альба – Лонгі був цар Нумітор. Якого скинув з престолу його брат Амулій. Під приводом пошани він посвятив свою племінницю Рею Сільвію ( законну царівну) богині Весті, жриці якої не мали права одружуватись. Але молоду весталку відвідав бог Марс, від якого в неї народилися близнюки Ромул та Рем. Розлючений Амулій, для того щоб знищіти законних спадкоємців трона, наказав викинути дітей у корзині в розлившийся Тибр. Але близнюки не загинули, спочатку їх викормила вовчиця, далі їх підібрав і виховував царський пастух Фаустул. Коли хлопчики виросли й дізналися про свою таємницю, вони відновили на царстві свого діда Нумітора, набрали свою дружину й побудували своє нове місто на притибрському пагорбі Палатині. Однак, під час однієї сварки, Рому вбив Рема й став першим царем майбутнього міста.
Все населення міста становили тоді молоді чоловіки, супутники Ромула. Жителі навколишніх міст відносились до них презирливо й не видавали за них своїх дочок. Тоді Ромул пішов на хитрість, влаштувавши свято, під час якого було захоплено жінок сусідів сабінян. Звичайно, чоловіки сабінян почали захищати своїх жінок, розпочалася війна, але жінки примирили ворогуючих, відтоді римляни і сабіняни об’єдналися в одну общину, яку очолили два царі - Рому і сабінянин Тит Тацій.
Другим царем Риму легенда називає Нуму Памфілія, який впорядкував релігійне життя Риму й заснував ремісничі колегії.
Його замінив войовничій Тул Гости лій, який завоював Альба – Лонгу, зруйнував місто, а жителів переселив до Риму.
Четвертим царем був Анк Марцій, якій заснував в гирлі Тібра колонію Остію, завдяки війнам включив до складу римських громадян велике число латинів.
Його заступником був чужоземець з Етрурії Тарквіній, за правління якого Рим почав розбудовуватись: центральна площа – форум – була вимощена камінням; було побудовано систему підземних стічних каналів; збудовано цирк, споруджено храм на Капітолії. Торквіній був вбитий, а його дружина посадила на престол сина рабині, вихованого в їх домі – Сервія Тулія.
Сервій Тулій обніс Рим оборонною стіною, набрав нове військо й провів реформи. Він був убитий своїм зятем, який взяв собі тронне ім’я Тарквінія на призвісько Гордий. Він правив тиранічно, за що був вигнаний з Риму. Тоді в Римі була встановлена республіка.
Багато з відомостей, які повідомляє легенда підтверджені археологічними розкопками, зокрема дата заснування Риму – 754 – 753 рр. до н. е. Археологи знайшли на Палатині залишки хиж, які відносять до VIII ст. до н. е. На початку І тис. до н. е. (Х – VIIIст. До н. е. ) на пагорбах знаходились родові села, які поступово об’єднувались, таким чином, початок царської епохи становив собою початок об’єднаної римської общини.
2. Апеннінській півострів у давнину і його етнічний склад.
Природні умови Італії були сприятливі для розведення крупної рогатої худоби. Ще в давнину греки почали називати південь півострова « Italia», або Італія, що дослівно означає «країна телят». В ІІІ ст.. до н. е. назва була поширена на весь півострів, а з І ст.. до н. е. під цим поняттям стали розуміти й північну частину сучасної Італії до Альпійських гір.
Природній північний кордон Італії – Альпійські гори. Із сходу Італія омивається Адріатичним, з півдня – Іонічним, із заходу – Тиренськім і Лігурійським морями. Італійський рельєф доволі різнорідний. На півночі височіють Альпійські гори, які досягають 4800 м. У підніжжя гір – обширна долина річки Падус. На північний захід розташовані невисокі Апеннінські гори, які тягнуться вздовж всього півострова на південь і в яких й досі є діючі вулкани. Древня Італія володіла значними водними ресурсами Падус ( сучасна По), Рубікон, Тибр та ін. В північній та середній Італії багато озер. Більшість областей Аппінінського пів – а не відрізнялись природною родючістю земель. Виняток становили лише Етрурія з її червоноземами, Кампанія з рихлими вулканічними ґрунтами й Апулія з її чорноземами. Корисних копален в давній Італії було відомо не багато: в Альпах – мідь та золото; в Етрурії – залізо, мідь, олово; в Брутнії – залізо, мідь та се ребро; в Аппенінах – будівельний камінь та мармур. Різнорідною і багатою була флора і фауна Італії: круті Альпійські гори на висоті 1700 м вкривали хвойні дерева – сосна, піхта, ялини; нижче росли породи широколистих дерев – бук, дуб, каштан. В Середній Італії були поширені вічнозелені кипариси, пінії, олеандри, а на схилах Аппенін – митри й лаври. В густих лісах водилися вовки, ведмеді, кабани, білки та зайці, в горах водилися газелі й серни. Моря, які омивали Італію були багаті рибою та молюсками.
Відомо, що найдавнішим населенням Аппінінського пів – а були Лігури, яких в епоху заліза відтіснили інші племена в північно – західну частину Італії. Основне населення Італії в І тис. до н. е. становили різні племена, які розмовляли на індоєвропейських мовах. В долині р. По жили кельти, яких римляни називали галлами, за що цей район отримав назву Галлії Цизальпинської. В Середній Італії проживали: на заході – етруски, латини; на сході та в центрі – умбри, Сабіни, Самніти, Апули. На півдні з VIII ст. до н. е. розселяються греки.
3. Періодизація Стародавнього Риму.
| 1. Заснування Риму. Царський період. | VIII – VI ст. до н. е. |
| 2. Раннє рабовласницьке суспільство в Італії. Завоювання римом Аппінінського пів – а. | VI – ІІІ ст. до н. е. |
| 3. Розквіт рабовласницьких відносин в Італії. Створення Римської Середземноморської держави. | ІІІ – І ст.. до н. е. Римська республіка. |
| 4. Загострення соціальних протиріч в римському суспільстві. Падіння Римської республіки. | 80 – 30 рр. до н. е. |
| 5. Епоха ранньої імперії ( принципат). Розвиток рабовласницьких відносин в Римському Середземномор’ї. | 30 р. до н. е. – ІІ ст.. н. е. |
| 6. Загроза розпаду Римської Імперії. Загальна криза рабовласницького способу виробництва. 7. Епоха пізньої імперії (домінант). Розпад рабовласницького суспільства і держави. | ІІІ ст. н. е. IV ст. (395р – розпад Р. імперії на Західну і Східну) |
- Роль етрусків у становленні римської історії. Підкорення Етрурії. Латинська війна.
Етруски – народ, який жив в середній частині Аппінінського пів – а. Найбільш ранішні сліди етруської цивілізації виявлені в долині р. Арнус й на правобережжі р. Тібр, в області, яку здавна називали Етрурією ( зараз Тоскана). В другій чверті І тис. до н. е. , коли італіки, іберійці та лігури жили ще в умовах первіснообщинного ладу, в етрусків вже сформувалось станове суспільство й виникли примітивні форми державної організації. Це був народ, з досить розвиненим сільським господарством (вони використовували залізні знаряддя праці), металургією та металообробкою. Етруски створили керамічне виробництво; вони виробляли сосуди чорного кольору (буккеро) й славилися технікою обробки каменю. Важливе місце в економіці етрусків займала внутрішня й зовнішня торгівля. За свідченням античних авторів та археологічних розкопок (ритуальні вбивства рабів) в Етрурії був рабовласницький лад, хоча сама Етрурія не являла собою єдиної держави, а була союзом окремих міст – держав, які то об’єднувались, то знов розпадались. Етруски були сміливими мореплавцями, які в VIст. до н.е. в боротьбі з італійськими греками, опанували Східні береги о. Корсика і Сардинія. Перша половина VI ст. до н. е. – час максимального розквіту етруських міст та експансії Італії. В цей час етруски правили і в Римі. Однак в 524р. до н. е. були розгромлені греками спочатку в Кампанії, далі в Лації, а в 474 р. до н. е. - і морській битві біля Кум. В Кінці VIст. до н. е. вплив етрусків в Лації падає, а на півночі на етруські міста нападають кельти. Однак, не зважаючи на падіння політичної могутності етрусків їх культурний вплив залишався домінуючим в північній і середній Італії до кінця IV ст.. до н. е. Це стосувалося як містобудування, релігії так і етруського реалізму в образотворчому мистецтві
- Царський період в історії Риму.
Першим царем Риму легенда називає Ромула, який разом із братом почав будівництво міста в середині VIII ст. до н. е, і став його першим правителем. За його правління римляни і сабіняни об’єдналися в одну общину, начолі якої стало два царі: від римлян – Рому, а від сабінян – Тит Тацій.
На початку царської епохи народ риму складався з трьох родових триб, або племен, - Тиції ( сабіняни), Рамни ( латини), Лукери ( етруски), що відповідає етнічній структурі Риму в кінці царської епохи.
Другим елементом суспільства були 30 курій – союзів чоловіків – воїнів. Курія виставляла 10 кінних й 100 піших воїнів.
Основою соціальної структури були роди. Спочатку їх було 100, а потім стало 300. Римський рід був екзогамним, патріархальним, на зразок грецького, він характеризувався правом взаємного наслідування, спільним місцем поховання, правом приймати в рід чужаків, вибирати й зміщати старійшин, а також забов’язаністю родичів допомагати один одному. Всіх родичів об’єднувало й одне родове ім’я, релігійний культ. Соціально – економічною основою роду була колективна власність на землю.
Управління Римом складалося із сената (senex - старець), коміцій (в перекладі з лати. – сходка) і царя. Сенат був радою зі 100, а пізніше 300 родових старійшин. Комісії скликались по куріям, - куріатні коміції. Родичі були рівні між собою, кожний найстарший в роді входив в сенат, так, що римський народ, або всі римляни, які входили в родову організацію, являли собою патриціїв, тобто людей, які мали своїх батьків. На римських комісіях обирався цар, який виконував функції верховного вождя, верховного жерця і судді.
З розвитком господарства й майновим розшаруванням лише за багатими й знатними залишилася назва «патрісії», збіднілі ж й не знатні вимушені були шукати в патрісіїв захисту й заступництва, опиняючись в залежності від них, тобто вони становились клієнтами патрісіїв, а ті в свою чергу, їх патронами. Зв’язок патронату – клієнтели вважався священним, його порушення каралось смертю.
Оскільки лише три римські триби володіли найбільшою частиною римської землі, міський плебс не займався землеробством й скотарством, його головним заняттям була торгівля та ремесло. За часів царської епохи загострюються розбіжності поміж патриціями та клієнтами й почалось формування станів – патрісіїв та плебеїв.
Один із останніх римських царів – Сервій Тулій, провів ряд військових, адміністративних (які мали політичні наслідки) реформ, які вплинули на подальший перебіг подій у Римі. Останній цар – Тарквіній Гордий – проводив репресії сенаторів, представників родової знаті, одноосібно вершив суд й розправи, відсторонивши від управління сенат, за що в 510р. до н. е був Вигнаний із Риму.
- Реформи Сервія Тулія .
Сервій Тулій – наступник вбитого Тарквінія, передостанній цар, якого возвела на трон жінка покійного. Тулій обніс потужною оборонною стіною сам Рим та провів ряд адміністративних й військових реформ. Зокрема він ввів поділ римської території на 21 округ. Ці округи були названі трибами: 4 міські та 17 сільських, в яких находились як родові так й сусідські общини, об’єднавши патриціїв та плебеїв ( йому приписують ймовірність перерозподілу земель поміж бідними та багатими).
Сервій Тулій змінив самий принцип комплектування війська. За реформою С. Тулія все чоловіче населення Риму ( і патриціїв і плебеїв) ділилося на шість майнових розрядів. Критерієм майнового стану слугував земельний наділ, але в більш пізніх авторів, зустрічається грошовий його еквівалент.
| До 1 розряду належали люди майно яких оцінювалось Виставляв 80 центурій (сотень) важко озброєних піхотинців та 18 центурій вершників ( всього 98) | 100000цистерцій |
| До 2 розряду - з майном на суму Виставляв 22 центурії | 75000цистерцій |
| До 3 розряду Виставляв 20 центурій | 50000цистерцій |
| До 4 розряду Виставляв 22 центурії легкоозброєних піхотинців | 25000цистерцій |
| До 5 розряду 30 центурій легкоозброєних | 11500цистерцій |
| До 6 розряду (пролитаріїв) 1 центурію легкоозброєних піхотинців | Багатством яких були лише їх нащадки (prolis) |
Значення цієї реформи виходило далеко за рамки лише військової, тому що на основі центуріального порядку створювався новий вид народних зборів – центуріальних коміцій. Кожна центурія була не лише військовою, а й голосуючою одиницею. Більшість голосів в цих зборах, звичайно належала багатим патриціям, але ця реформа поклала початок включення плебеїв до складу громадян. Більшість важливих справ було перенесено до центуріальних коміцій, а куріальних комісіях розглядались справи, пов’язані переважно із родовими культами, що значно посилювало царську владу й послаблювало владу патриціїв.
Загалом, Сервій Тулій провів:
- територіальний розподіл Риму;
- майновий розподіл суспільства;
- спільне військо із патриціїв та плебеїв.
- Рання Римська республіка у V – III ст. до н. е.: суспільно – державна організація, посади, повноваження.
В Римі та деяких латинських містах становий лад сформувався ще у VIст. до н. е. Основними станами ранньоримського суспільства були патриції, плебеї та раби. Стани різнилися не лише за майновим принципом, а й за юридичними правами: вся повнота прав належала паріціям, плебеї користувалися меншими правами, а раби були повністю позбавлені будь – яких прав.
Наприкінці VI ст. до н. е. ( близько 510 р. до н. е. ) повстале населення Риму ліквідувало примітивну монархію. В Римі затвердилась республіканська форма правління ( V – I ст.. до н. е. ). Вищім державним органом вважались народні збори, які приймали чи відміняли закони, об’являли війну чи проголошували мир, являли собою найвищу судову інстанцію, яка розбирала апеляції та протести рішення судових органів. Народні збори обирали всіх вищих посадових осіб виконавчої влади.
Після реформ Сервія Тулія в середині VI ст. до н. е., в Римі почали скликатися центуріальні збори (коміції). Центуріальні комісії скликалися найвищими посадовими особами – консулами – за містом на Марсовому полі ( Марс – бог війни). Усі римські громадяни виставляли 193 центурії, із них 98 центурій, тобто більше половини – найбагатші громадяни. Голосування проходило по центуріях, причому кожна центурія мала один голос. Голоси подавали за чітко відпрацьованою схемою: спочатку центурії 1 –го класу, 2 – го іт. д. Якщо за пропозицію проголосувало більше 50% голосів, голосування припинялось, а пропозиція ставала законом. Боротьба громадян за демократизацію центуріальних коміцій призвела до того, що в другій половині ІІІст. до н. е. була проведена реформа центуріальних коміцій. Після неї кожний з п’яти класів став виставляти рівне число центурій – 70, і як наслідок отримував рівне число голосів. Всього в Римі стали налічувати 373 центурії ( 5класів по 70 =350+ 18 центурій вершників + 5 центурій ремісників та пролитаріїв).
Римська територія тепер вже поділялася на 35 територіальних округів – триб ( 4 міські та 31 сільську). Посилення політичного значення плебеїв призвело до посилення значення й плебейських коміцій. За законами 449р. та 287р до н. е. рішення трибутних плебейських коміцій визнавались законом й для патриціїв. В трибутних комісіях почали приймати участь і патриції, а цей вид народних зборів до ІІ ст. до н. е. став основним та вирішальним у державі. Не зважаючи на певну демократизацію народних зборів і куриатні, і центуриальні, і трибутні коміції вони були лише знаряддям в руках патриціїв оскільки на народні збори виносились лише ті питання, які попередньо обговорювалися в сенаті.
Сенат В державному житті Риму сенат мав дуже важливу роль. Не один законопроект не потрапляв на розгляд народних коміцій, якщо його попередньо не було обговорено в сенаті; закон прийнятий на народних зборах доти не ставав законом, доки не отримав схвалення сенату. Обрані на посаду магістри були підзвітні в своїх діях перед сенатом, чим цілковито залежали від його волі. З IV ст. до н. е. склад сенату став поповнюватись з відслуживши свій строк магістрів, які після складення своїх повноважень автоматично включались до сенатських списків. Цей список вівся спеціальним магістром – цензором в ієрархічному порядку: спочатку в ньому стояли імена бувших цензорів далі йшли консули далі претори і т. д. Скликати сенат на збори могли лише вищі магістри: диктатор, консули, претори. Прийняте рішення називалось сенатус консулатом, або декретом.
Магістри В римі не було постійного чиновницького апарату, вся виконавча влада належала виборним особам – магістрам. Такими магістрами були консули, претори, едліли, квестори, які обиралися на один рік. Вищими магістрами вважались цензори, консули і претори.
Консули - командували армією, здійснювали найвищу громадянську владу. Почали обиратися з середини Vст. до н. е., обиралися по двоє, користувалися однаковою владою, мали радитись між собою, щодо управління державою.
Претори – здійснювали судову владу.
Едили – обов’язком цих осіб був порядок в місті, благоустрій та піклування про продовольство.
Квестори – завідували казною та вели фінансові книги; супроводжували консулів в воєнних походах, були распорядниками військовополонених та військової здобичі.
Децемвіри – виконували запис законів.
У випадку надзвичайних обставин ( тяжка війна, небезпечного заворушення чи ухід плебеїв з Риму)назначалися одноосібний диктатор та його замісник ( якого називали начальником кінноти), якому підпорядковувались всі посадові особи , але диктатор не міг залишатися у влади більше 6 місяців.
Цензори – вибирались з бувших консулів раз в 5 років на 18 місяців. В їх обов’язки входив розподіл римських громадян за майновими класами, перевірка і складання списків сенаторів.
За римською конституцією всі магістратури були колегіальні, тобто 2 консула, 2 претора. 4 едила, 10 народних трибун, 4 квестора. Всі посади були почесні, тому не оплачувались. Для вибрання й відправлення державної посади вимагало великих затрат, тому працювати в виборних органах могли лише багаті люди.
- боротьба плебеїв з патриціями. Запровадження посади народного трибуна, та її значення.
Жорстока соціальна боротьба плебеїв з патриціями стала головним чинником суспільного розвитку Риму V – IV ст. до н. е. Вимоги плебеїв зводилися до трьох основних пунктів:
- допуск плебеїв до суспільної землі, обмеження патриціанського землеволодіння, наділення плебеїв земельними наділами;
- скасування боргової кабали та обмеження боргового проценту;
- зрівняння політичних прав, тобто участь плебеїв у всіх зборах та вибрання на державні посади.
Боротьба плебеїв з патриціями, яка почалась в середині VIст. до н. е., закінчилась лише в ІІІ ст. до н. е. В історії виділяють три головних етапа:
- середина VIст. до н. е. – 494р. до н. е. – від реформи Сервія Тулія до встановлення народного трибунату;
- 494 – 444 рр. до н. е. – від запровадження посади народних трибунів до законів Кану лея;
- 385 – 287 рр. до н. е. – від руху Манлія й законів Ліцинія - Секстія до плебесцита Гортензія.
До середини VI ст. до н. е. плебеї вважалися чужаками і їм не довіряли навіть службу в війську, але збільшення чисельності плебеїв з одного боку та посилення військової активності з іншого боку, призвели до необхідності залучення Ії до народного ополчення. Що було закріплено реформами Сервія Тулія. Таким чином, плебеї отримали римське громадянство і лише одне право – проливати кров за Рим.
На початку V ст.. до н. е. римська армія складалась з більшості плебеїв, а патриції займали в ній командні пости. З цього часу, спираючись на більшість громадян – воїнів, плебеї почали боротьбу за свої громадянські права, погрожуючі в найвідповідальніші моменти війни, піти з міста й заснувати власне місто. Такі уходи плебеїв з міста отримали назву сецесій. Патриції вимушені були вступати в переговори з плебеями і йти на поступки. Найважливішим з них було створення нової магістратури ( посади) народних трибунів, які могли призупинити всі рішення патриціанських магістрів, проголосивши слово veto - забороняю (494р. до н. е. ). Земельна проблема була вирішена лише частково. В 454р. до н. е. за поданням народного трибуна Іцилія – були роздані землі, найбіднішим громадянам, на Авентині, якій в той час був передмістям Риму.
Наслідком другої сецесії (449р. до н. е. ) стали «закони XII таблиць, які були записані на мідних дошках і виставлені на центральній площі Риму – форумі. Ці закони виявили величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства та права. Старий, пов’язаний з родовим укладом звичай, був замінений писаним правом, яке зв’язувало приватну власність, рабство та нерівноправність. В «Законах дванадцяти таблиць» було зафіксована правова різниця між патриціями та плебеями, патронами та клієнтами, вільних громадян та рабів.
В тому ж 449р. до н. е. консули Валерій та Горацій провели ще три закони в інтересах плебеїв:
- підтвердження недоторканності народних трибунів;
- право апеляції до народних зборів засудженого патриціанськім магістратом на смерть чи фізичне покарання;
- найголовніше, рішення плебейських зборів отримало силу законів, обов’язкових і для патрісіїв.
Боргове право все ще залишалось каменем спотикання патрісіїв та плебеїв. Перша спроба добитися пом’якшення боргового права була зроблена Марком Манлієм у 80 – х роках VI ст. до н. е. Боротьба тривала на протязі 10 років, начолі з народними трибунами Секстиєм та Ліцинієм. Наслідком цієї боротьби стало прийняття законів, які обмежували кількість землі, яку могли займати патриції (125 га), частково був вирішено боргове питання – боржники отримували можливість на пільгових умовах протягом трьох років погасити залишок боргу. Третій закон скасував посаду військових трибунів, замість них стали обирати двох консулів, один з яких мав обов’язково бути плебеєм.
Для задоволення земельного голоду малоземельні римські громадяни стали виводитися в колонії, які засновувались на різних територіях Італії. В період з 334 по 287рр. до н. е. було засновано 18 римських колоній це частково вирішило аграрну проблему.
В 326 р. до н. е. плебеї добилися дуже важливої реформи. За законом Петелія боргова кабала була відмінена, з цього часу громадянин риму відповідав за заборгованість лише своїм майном. В рабів тепер можна було обертати лише полонених.
В 287р. до . н. е. знову було підтверджено, що рішення плебейських судів обов’язкові для всіх громадян, в тому числі і для патриціїв ( закон Гортензія). Цей рік вважається останнім роком боротьби плебеїв з патриціями за свої політичні права.
9. Римська армія періоду республіки ІІІ – ІІ ст.
Війни, які на протязі ІІІ – ІІ ст.. до н. е. проводив Рим, дозволили значно розширити кордони республіки, але разом з тим виявили необхідність реорганізації римської армії. Особливо гостро постало питання після поразки в Південній Галії в битві при Араузионі (105 р. до н е ), де на полі битві залишилось близько 80 000 римських воїнів. Перш за все застарілим був головний принцип римської армії: система ополчення, тобто скликання окремих категорій громадян для ведення тієї чи іншої конкретної війни. Другим принципом римської армії був її цензовий характер. Служба легіонах вважалась почесним правом громадянина і тому довірялась лише «хорошим» громадянам, тобто тим, які мали певний статок. Громадяни, які не мали певного майнового статку, втрачали право нести службу в легіонах. В самих легіонах служба була поставлена в пряму залежність від майнового положення легіонерів: представники римської аристократії займали командні посади , багаті громадяни несли службу в кінноті, далі, в залежності від розміру доходів громадяни ділилися на важко озброєних і легкоозброєних.
Однак в нових умовах ці принципи вже не відповідали потребам римської воєнної організації. Затяжні війни в далеких країнах, в тяжких умовах, перетворювало військову службу на не прибутковий тягар, який відволікав від господарства й приносив мало зиску заможному громадянину, що в свою чергу призводило до зубожіння громадян до рівня, який не дозволяв служити в армії.
Вже в першій половині ІІ ст. до н. е. законодавчо був знижений майновий ценз (з 11 000 цистерцій до 4 000). Це дозволило поповнити ряди легіонерів, однак корінні зміни в римській армії ініціював Гай Марій. Ще в 107 р. до н. е. вербуючи до армії для завершення Югуртинської війни, він отримав від сината дозвіл рекрутувати всіх римських громадян без майнового цензу. Ці римляни вербувались за принципом добровільного набору. Кожний доброволець отримував зброю від держави, за службу отримував плату, а після закінчення війни йому обіцяли земельний наділ. Таким чином, армія стала професійною. Змінилася й організація війська. На відміну від попередньої організації, місце легіонера в бою визначалось самим командиром, а не майновим цензом легіонера. Оскільки до армії потрапляли різнорідні контингенти громадян, були запроваджена система постійних вправ, які поліпшували військовий вишкіл легіонерів. Деякі зміни відбулися й в структурі легіону - замість 30 маніпул ( до 200 чол. кожна), Марій ввів нову структурну одиницю - когорту, яка об’єднувала 3 маніпули . начолі з особливим начальником. Всього в легіоні було 10 когорт. З часів Марія кожний легіон отримував знак, срібного орла з розправленими крилами. Значком когорти став прапор з власним зображенням.
Таким чином, структура армії вже не співпадала з соціальним розмежуванням громадянства й армія починає перетворюватись в особливий соціальний організм. Це від’єднання армії від соціальної організації громадянства перетворювало її на велику політичну силу, а командуючого армією - в першорядну політичну фігуру.
10Перша Пунічна війна.( 264 – 241рр. до н. е.)
Домінуюче положення на Апеннінському півострові перетворило Рим на сильну державу, яка претендувала на панування й на сусідніх територіях, в першу чергу на великих островах Середземномор’я, зокрема на Сицилії. Це не могло не турбувати ще одну сильну торгову державу, яка була зацікавлена в збереженні своїх позицій в цьому регіоні – Карфаген. Сутичка двох держав й розділ сфер впливу був справою часу. Невдовзі з’явився привід для початку військових дій - римляни прийняли запрошення Мессани про допомогу в локальній війні Мессани та Сіракуз. Переправившись на Сицилію, римляни заставили сіракузян та карфагенян зняти осаду Мессани. Римляни розбили сухопутну армію Карфагену, а невдовзі й армію Сіракуз. Тиран Месани - Герон уклав з римлянами мирний договір, за яким він ставав «союзником» Риму, виплачував грошову контрибуцію й зобов’язувався забезпечувати римські війська продовольством. Тобто Рим отримував зручну базу для завоювання всього острова.
В 262р. до н. е. Карфаген втратив сильно укріплену фортецю Акрагант і війська Карфагену вимушені були відступити на західну частину острова, де знаходились сильно укріплені воєнно - морські фортеці карфагенян : Панорм, Лілібей та Дрена. Карфагенський флот, на той час, вважався найкращім. Риму, для того щоб продовжувати війну потрібен був сильний флот. Мобілізувавши кошти союзників ( переважно південних грецьких міст ), в 260 р. до н. е. Рим отримав 120 військових кораблів. В цьому ж році відбулася перша сутичка у Липарських островах, де перемогу отримав Карфаген. Але вже в наступному бою при Мілах, де прославлений карфагенський флот був розбитий.
Окрилені перемогою римляни вирішили перенести військові дії в Північну Африку. Римська армія (256р.) висадилась не далеко від Карфагену, підкорила багато чисельні маленькі містечка й взяла Карфаген в облогу. Карфагеняни запросили миру, але римський консул Атилій Регул виставив неприйнятні умови, і жителі вирішили захищатися до останнього. Карфагену вдалося навербувати нову армію й запросити досвідченого полководця - спартанця Ксантипа, який за зимовий період зумів вимуштрувати нову армію і на початку весни розбив римлян під Карфагеном. На довершення цього розгрому, під час бурі загинув римський флот, який поспішав на допомогу. Ця поразка зму4сила римлян перенести бойові дії на Сицилію, де розпочався другий етап війни (255 – 242рр. до н. е. ). Цей етап характеризувався деякою рівновагою воюючих сторін: бойова вдача була то на стороні Карфагену то на стороні Риму.
Обидві сторони були змучені затяжною війною. Карфаген з великими зусиллями утримував останні фортеці – Лілібей та Дрепану, а Рим не міг використати стратегічну перевагу без флоту. Римляни вимушені були використати крайню міру – вони обклали надзвичайним податком найбагатших римлян і збудували 200 п’ятипалубних кораблів. Римський флот відправився до Сицилії, де в жорстокому бою біля Егатських островів в 241 р. до н. е. розгромив карфагенську ескадру. Карфаген вимушений був просити миру, який був укладений на дуже тяжких для Карфагена умовах. Карфагеняни виплачували контрибуцію у розмірі 3200 талантів срібла ( близько 84т) звільняли Сицилію і повинні були віддати всіх римських полонених без викупу.
11Рим і Карфаген між першою і другою Пунічними війнами.
Рим. Римський плебс починає відігравати помітну роль в державі. Посилюється значення народних зборів – прибутних коміцій, які починають визначати політику Римської держави, в той час як аристократичний сенат втрачає своє значення. Агресивність Римської зовнішньої політики була зумовлена зацікавленістю плебоса в завоюванні нових земель. Особливо багато зиску в отриманні нових земель та знищення торгової монополії Карфагену отримували римські вершники – середні землевласники, торговці, та лихварі. Посилення значення плебсу в народних зборах призвело до демократизації державного устрою. Начолі руху плебсу став Гай Фламіній Непот, який проводить закон про розподіл Галльського поля поміж найбіднішими плебеями, чим завойовує популярність у плебсу. Він двічі обирається на посаду консула ( 223, 217 рр. до н. е.), під його впливом було прийнято закон, який забороняв сенаторам займатися торгівлею та мати власні торгові кораблі. Цей закон посилив позиції вершників й одночасно наніс відчутний удар по римському нобілітету. Фламінію належить ініціатива загарбницьких походів до Північної Італії, родючі землі якої давали змогу вирішити певні проблеми римського плебсу. В 223 – 222 р. до н. е. римські війська окупували всю територію Галії аж до р. По. В 220 р. до н. е. римляни підвели до завойованої області вимощену дорогу, що забезпечило постійний зв’язок Північної Італії з Римом. В 218 р. до н. е. Римляни вивели на Північ свої колонії, які перетворились на квітучі міста і стали центрами панування й впливу римлян в цій області.
Карфаген. За Карфагеном залишились володіння в Африці, торгівля як і раніше приносила великі прибутки, тому місто дуже скоро виплатило контрибуцію й розпочало приготування до нової війни. Карфагеняни розуміли, що над Карфагеном навис римський «Дамоклів меч», тому начолі карфагенського війська було назначено героя 1 Пунічної війни - Гамількара Барка. Він розробив сміливий стратегічний план підготування до війни, плануючи перенести військові дії на римську територію. Причому треба було вибрати найуразливіший шлях на території ворога. Такою областю була Цизальпійська Галлія. Саме тут Карфагені могли розраховувати на підтримку місцевого населення, яке ненавиділо римлян. Для того, щоб підготувати надійну базу для майбутньої війни в 237р. до н. е. він відправляється в Іберію, де з допомогою сили та дипломатії йому вдається заволодіти більшою частиною півострова аж до р Ебро, що на півночі. Барка заснував Новий Карфаген – сильно укріплене місто фортецю, яке стало опорою базою для підготовки й муштри багато чисельну армію найманців, завдяки срібним копальням вдалося поповнити казну.
Після того як у війні з іберійцями загинув Гамількар, згодом заступивший його зять Гаструбал , карфагенське військо вибрало своїм вождем найстаршого з синів Гамількара Барка – Ганібала ( 247 – 183 рр. до н. е. )
Новий карфагенський головнокомандуючий вважав, що римляни, послаблені війною з кельтами не в змозі будуть зібрати сильну армію і тому вирішив розпочати військові дії.