Питання до екзамену з історії стародавнього світу
| Вид материала | Документы |
- Мета: закріпити І систематизувати знання учнів з історії Стародавнього, 79.29kb.
- Урок № Тема: «Вступ. Що вивчає історія стародавнього світу», 510.37kb.
- Історія україни. Всесвітня історія, 195.23kb.
- 1. економічна думка стародавнього світу та середньовіччя. Меркантилізм, 337.37kb.
- Економічна думка стародавнього світу, 826.08kb.
- Реферат на тему: Медики стародавнього світу, 50.87kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.95kb.
- Питання до державного екзамену з всесвітньої історії, 21.45kb.
- Світлої пам’яті олега прокоповича крижанівського, 38.16kb.
- Перелік публікацій викладачів кафедри історії України за 2008, 325.5kb.
Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи: староєгипетські письменні пам’ятки, повідомлення античних авторів та Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів та гробниць, пам’ятки матеріальної культури.
З писемних джерел єгиптологи найбільше цінують списки фараонів, викарбувані на стінах храмів у Карнаці, Абідосі та Сак кара. Ці списки містять не лише імена фараонів, а й роки їх царювання. Цінну історичну інформацію містять також царські літописи « Палермський камінь», «Анали ТутмосаІІІ», «Стела Піанхі» тощо.
Про наукові знання розповідають словники, задачники, медичні та астрономічні трактати, «енциклопедія Аменемопе». Релігійне життя відображене в багатій заупокійній літературі: « Тексти пірамід», «Тексти саркофагів», «Книга мертвих» тощо.
Важливим, часом незамінним доповненням до писемних джерел, є напрочуд реалістичні жанрові сцени на кольорових рельєфах і розписах єгипетських храмів, гробниць і саркофагів. Цінні повідомлення містяться в іноземних – вавілонських, ассирійських, кушитських та інших написах. З античних авторів найповніше описав Є. «батько історії» Геродот, який у 445р до н. е. побував у цій країні. « Батько географії» Страбон описав природно – кліматичні умови Є., господарське життя єгиптян, а Пліній Старший - технологію виробництва папірусу. Особливо цінними для єгиптологів є робота єгипетського жерця Манефона, який жив у IV – III ст.. до н.е. і написав двотомну грецько мовну «Історію Єгипту». Манефон користувався фондами храмових архівів і бібліотек, тому його повідомлення про Єгипет достовірні.
Виявленні археологам пам’ятки матеріальної культури стосуються різних періодів староєгипетської історії, у тому числі і найдавнішого, і є цінним доповненням до писемних джерел. Однак загалом історія староєгипетської цивілізації відображена в них, як і в писемних джерелах, нерівномірно. Зокрема дуже невиразні сліди залишились від її темних – перехідних періодів .
9. Розвиток науки і освіти у Єгипті.
Складність староєгипетського письма спричинила появу в суспільстві Стародавнього Єгипту культу грамотності. Грамоту єгиптяни здобували у платних школах, які існували здебільше при храмах. Школярі не тільки навчались читати і писати, а й опановували тодішні наукові знання. Школи готували грамотних чиновників - діловодів яким присвоювали звання « писця, що отримав дощечку». Любов до навчання прищеплювалась за допомогою бамбукової полиці.
Науки з її теоретичними абстракціями в Є. не існувало, можна говорити про існування суто прикладних наукових знань, які перебували у симбіозі з релігійно – міфологічним світоглядом. У трудових буднях єгиптяни буквально на кожному кроці стикалися з потребою здійснювати математичні підрахунки, тому з давніх-давен вони розвинули математику. В ІІІ тис. до н.е. вони вже знали арифметичну І, можливо геометричну прогресії, розв’язували рівняння з одним невідомим, обчислювали площу трикутника, круга, поверхню кулі, об’єм окремих просторових фігур, єгиптяни користувались примітивною системою дробів.
Рівень астрономічних знань у країні виявився достатнім для створення простого і зручного сонячного календаря. Добу єгиптяни білили на 24 години, що потім стало надбанням усього людства.
Однак найбільших успіхів стародавні єгиптяни досягли в галузі медичних знань. Для того щоб провести бальзамування, треба провести розтин, тому єгиптяни добре розбирались в анатомії. Як повідомляв Геродот, єгипетські медики на той час вже спеціалізувалися у лікуванні окремих недуг, проводили складні операції, зокрема трепанацію черепа. Староєгипетська медицина вплинула на розвиток античної медицини. Єгипетська рецептура використовувалась в середньовічній арабській та європейській медицині.
У галузі гуманітарних знань, передусім філологічних, успіхи єгиптян були скромнішими. Розвиткові єгипетської лінгвістики перешкоджала одномірність населення. Щодо історичних знань, то вони теж перебували в зародковому стані, оскільки зводилися лише до фіксації основних подій. Найвищим досягненням староєгипетської традиції стала історична праця жерця Мане фона, яка має важливе значення для сучасної єгиптології.
10. Культ фараона у Єгипті.
З розбудовою єгипетської державності релігії відводилась специфічна роль – дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона, й зрозуміло власної влади.
На відміну від царя шумерського, вавілонського чи ассірійського, єгипетський фараон вважався не представником богів, а самим богом ( за життя Гором, після смерті – Озірісом.): через фараона стверджується на землі божественний порядок, у ньому одному зосереджуються сили, що підтримують економічне, суспільне й політичне життя держави… Він підтримує маат ( світопорядок) і робить безпечним життя підданих, примушуючи втікати варварів й стверджуючи свою владу у всій долині Нілу. Він один має надприродну силу, яка незмінно приносить йому перемогу на полі бою і робить його мудрим у політиці… Втаємничений в усі таємниці і наділений
Високою культурою фараон з допомогою мистецтва й релігійних обрядів підтримує життя богів.
11. Виникнення перших міст держав на території Месопотамії.
В першій половині ІІІ тис. до н. е. міста виникали шляхом злиття кількох сільських общин. Своїм зовнішнім виглядом, а нерідко і характером господарського життя та адміністративного управління вони майже не відрізнялись від сільських поселень. Здебільшого місто займало територію 2- 4 кв. км , у ньому мешкало кілька десятків тисяч городян. У центрі міста височів оточений мурами храм, там же стояв царський палац, до якого примикали державні господарські будівлі. Решту міської території займали будинки городян, розташовані в притул один до одного чи вперемішку з храмами та каплицями дрібних божків. Міські вулиці були завширшки всього 1,5 – 3 метри. Місто як правило стояло на березі річки чи каналу і мало гавань для причалювання невеличких купецьких суден. Перші держави з’явилися у Південній Месопотамії в середині ІІІ тис. до н. е. Які мали полісний устрій, тобто співіснували незалежно одне від одного і лише інколи на базі спільних господарських інтересів (наприклад, з метою будівництва і використання іригаційних систем) могли об’єднатись. Очолював місто – державу володар, якого називали енсі (« пан, що кладе наріжний камінь») або лугаль (« велика людина», «господар»), влада якого з часом стала легітимною, тобто передавалась від батька до сина.
Опорою лугалів були військові дружини, які попервах набиралися із добровольців для здійснення військових походів, а згодом стали постійними. Також до лугалевих помічників відносився дедалі розростаючий чиновницькій апарат, верхні ешелони якого майже поголовно складалися з царської родини. Впливовою силою в найдавніших державах Шумеру і Акаду ,було жрецтво, могутність якого забезпечувалась економічним процвітанням храмів. Верховним жрецем столичного культу був лугаль, який особисто справляв криваві жертвоприношення богам під час війни влаштовував масовий забій полонених.
Міста – держави часто конфліктували між собою, причинами суперечок здебільше були територіальні домагання.
Щодо економічного розвитку, то його основу складало іригаційне землеробство. Вирощували ячмінь, пшеницю двозернянку, просо, ряд городніх культур( боби, горох, гірчицю тощо), а на підвищеннях куди не сягала паводкова вода, закладали фінікові плантації. Фінікову пальму називали «деревом життя», бо з неї вироблялось близько 360 видів різноманітної продукції. Основною технічною культурою був кунжут, з якого виготовляли олію для натирання та культового ритуалу. Важливу господарську роль відігравало і скотарство. Шумери та Акадці розводили кіз, овець, крупну рогату худобу, бики та осли слугували тягловою силою. Розвивали шумери та аккадці також птахівництво.
Здавна розвивались в Південній Месопотамії ремесла, особливо будівельна справа, гончарство, чинбарство, пивоваріння, виробництво парфумів, та ін. Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці навіть інструменти, із глини. Глина та очерет служили також основним будівельним матеріалом.
В жодному стародавньому місті археологи не виявили слідів ринку, тому можна припустити, що торгівля в країні існувала в формі простого обміну. Основною соціальною одиницею була - община. Общинна організація виявилася дуже міцною, адже без неї, без притаманної її традиції взаємодопомоги, вижити в суворих природно – кліматичних умовах надзвичайно важко. В месопотамських общинах не існувало ні майнової, ні соціальної рівності. Формувалася і міцніла общинна верхівка, з якої рекрутувалося жрецтво та чиновництво. Незначна частина общинників, навпаки, бідніла, виходила із общини і влаштовувалась на роботу в царсько – храмове господарство за наділ чи пайок.
З’явилося в шумеро – аккадському суспільстві й рабство, що правда воно носили патріархальний характер ( раб сприймався не як чужинець, а як член общини). Основним джерелом рабства попервах були війни, згодом з’явилися інші джерела – боргова кабала, само продаж і продаж членів сім’ї, спадкове рабство, обернення в рабство за вироком суду, тощо. Рабський труд використовувався на іригаційних роботах, у ремеслі.
Отож, суспільство в Месопотамії Ранньодинастичної доби склалося з трьох класів: соціальної верхівки, яка могла використовувати чужу працю, середніх прошарків, які залишалися вільними і використовували свою працю, та суспільних низів, які не мали власності на засоби виробництва й визискувалися державою або приватними власниками.
12. ПЕРІОДІЗАЦІЯ ІСТОРІЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ У МЕСОПОТАМІЇ.
Надійне датування історичних подій – одна з найскладніших проблем у шумерології та ассиріології . У різних частинах Месопотамії літочислення велося не однаково. У Південній Месопотамії календарному року просто давали назву чогось примітного в житті суспільства, наприклад: «Рік, коли обійняв посаду верховний жреці богині Інанни». У Північній Месопотамії рік називався ім’ям особливого чиновника – епоніма лімму , який попервах виконував свої обов’язки тільки пів року, тож і рік тривав стільки же. Треба відмітити ще одну розбіжність – Месопотамський календар був місячний і відставав від астрономічного на кілька діб, щоб узгодити свій календарний рік з астрономічним його доповнювали час від часу тринадцятим місяцем, але до середини І тис. до н. е. робили це безсистемно. Використовуючи події які пов’язані з сонячним затемненням, стародавні записи фаз Венери, радіовуглицевий і дендрохронологічний методи, ученні склали таку хронологічну послідовність для Стародавньої Месопотамії:
| Епоха архаїки Ранньодинастична епоха: Перший ранньодинастичний період, на який припадає Посилення міста – держави Кіш Другий ранньодинастичний період, на який припадає посилення міста – держави Урук (біблійський Ерех) Третій ранньодинастичний період, на який припадає посилення міста – держави Ур. Аккадське царство Шумеро – Аккадське царство Старовавілонське царство Середньовавілонське царство (Касситська Вавілонія) Політичний занепад Вавілона Нововавілонське царство ………………………………………………………………… Староассирійське царство Середньоассирійське царство Новоассрійське царство | До 2900 р. до н. е. XXVIII – XXVII ст. до н. е. XXVII – XXVI ст. до н.е. XXV – XXIV ст. до н. е. XXIV – XXIII ст. до н. е. XXII – XXI ст. до н. е. XIX – XVIII ст. до н. е. XVI – XII ст. до н. е. XII – VII ст. до н. е. VII – VI ст. до н. е. ………………………………………………………………… XX – XVI ст. до н. е. XV – XI ст. до н. е. X – VII ст. до н. е. |
13. Політична історія Ассирії: від виникнення держави до її занепаду.
В північних, гористих областях Месопотамії державність з’явилась близько XVIII ст. до н. е. Першим Ассирійським царем здебільшого вважають Шамші – Адада І, а найдавнішою столицею – м. Ашшур, проте слід мати на увазі, що сама назва « Ассирія» з’явилась лише в середині ІІ тис. до н. е. , але коли Шамші – Адад І помер його державу завоював вавілонський цар Хаммурапі так почалося майже тисячолітнє військово – політичне протистояння між Ассирією та Вавилоном.
У середині ІІ тис. до н. е. Вавилонію завоювали кассити, але Ассирії від цього не стало легше, бо її саму тоді підкорила сусідня Мітанні, Хетське царство паралізувало ассирійську торгівлю в Малій Азії, єгиптяни витіснили ассирійських купців із Сирії. Однак ассирійські царі все ж таки знайшли вихід – за спиною Вавилону і Мітанні вони уклали угоду з Єгиптом, викликавши безсилу лють царів цих держав. З XV ст. до н. е. ассирійські царі поступово відроджували міжнародний престиж своєї держави. Так, Ашшур – Ураліт І, який першим почав називати себе царем країни Ассирія, визволився з – під мітаннійської опіки і ненадовго завоював Вавилон.
Наступні царі Ассирії впродовж майже трьох століть розширюють кордони держави у північному і північно західному напрямку, але серія переможних воєн знесилила державу, військова могутність її похитнулась. Цим скористався вавилонський цар Навуходонасор І, який ненадовго взяв під свій контроль ассирійські області. Проте на межі XII – XI ст. до н. е. для Ас. складається сприятлива ситуація на міжнародній арені – сильне Хетське царство впало під натиском «народів моря», Єгипет остаточно занепав, а Вавилон завоювали кочові південно – арамейські племена халдеїв, які заселяли територію між берегами Перської затоки та південними містами Месопотамії. Цим скористався енергійний і жорстокий Тіглапаласар І, який обклав даниною фінікійські міста Бібл, Сідон і Арвад, завоював Вавилон, Аккад, Сіпар, люто розправився з повстанцями на завойованих територіях. Таким чином, у другій половині ІІ тис. до н. е., тобто в Середньоассирійський період ( XV – XI ст.. до н.е.), Ассирія поступово перетворилася на воєнізовану державу, хоча ще не демонструвала «імперських» зазіхань. Такий напрямок був зумовлений бажанням елітних верств збагатитися за рахунок воєнної здобичі та контролю над караванними шляхами, які почали оминати кордони держави – хижака. Після смерті Тіглапаласара І Ассирія втратила колишню могутність. Вона не змогла стримати натиск кочовиків – арамеїв, яких уже тоді називали сирійцями і які в XII ст. до н. е. наводнили собою Передню Азію. Ассирія зберегла свою державну незалежність, але втратила свої завоювання на захід від Тигру і впродовж півтораста років преребувала на задвірках історії. В арамейському оточенні ассирійці поступово семітизувались, перейшовши на арамейську мову.
Наприкінці X – в IX ст. до н. е. Ассирія вдруге стала могутньою середньоазіатською державою. Політична карта Передньої Азії у цей період змінилась, зокрема, Єгипет і Вавилон – най могутні старосхідні цивілізації – занепали, Хетське царство і Мітанні взагалі канули в небуття, політичну ініціативу перебрали на себе молоді, енергійні держави – Куш, Урарту, Лідія, Мідія, а згодом і Персія. Посилився вплив на розвиток міжнародних подій неспокійного племінного світу – кіммерійців, скіфів, фракійців, фрігійців, тощо. Почалася боротьба за « світове» панування, внаслідок якої з’явились найперші імперії, причому епоху первісних імперій започаткувало Ново- ассирійське царство. Політичною прелюдією до перетворення Ассирії на імперію стало її посилення наприкінці X – в IX ст. до н. е. Воно уможливилося тим, що Ассирія навіть в умовах економічної кризи, викликаної арамейським завоюванням, зберігала свою чудову військову організацію, до того ж переозброїла своє військо першокласною залізною зброєю. Найперше, що зробили ассирійські царі наприкінці X на початку IX ст. до н. е. , завоювали територію колишньої Мітанні і відновили, таким чином, ассирійський вплив у Північній Месопотамії та на південь, майже до самого Сіппара. Ассирійська військова машина нарешті запрацювала знов запрацювала.
Особливої могутності Ассирія досягла за царювання Ашшур – націр –апала ІІ – талановитого полководця й дипломата, воєнна стратегія якого полягала в «завданні блискавичних ударів і створенні опорних пунктів на завойованих територіях». Його основні воєнні зусилля були спрямовані на завоювання багатих і слабко захищених сирійсько – фінікійських міст.
У 746 – 745 рр. до н. е., скориставшись черговою поразкою ассирійського війська у війні з уратами, про військове угруповання передало царський трон полководцю Пулу, який на згадку про свого уславленого попередника прибрав собі ім’я Тіглатпаласар. Саме Тіглатпаласару ІІІ випало стати творцем Ассирійської імперії. Він сміливо здійснив важливі реформи в державі – адміністративну та військову, зокрема розукрупнив намісництва, передав новоутворені адміністративно – територіальні округи до рук своїх чиновників. Уперше в історії Месопотамії було створено регулярну армію, яка перебувала на державному утриманні, отож мала під собою ширшу соціальну основу і вже тому підвищила свою боєздатність. Тіглатпаласар ІІ установив чітке співвідношення між родами війск – піхотою, кіннотою та загонами бойових колісниць. Згодом бойовий стрій ассирійської армії удосконалив також Саргон ІІ. В армії існували інженерні з’єднання, що вправно будували фортеці, прокладали намощені дороги тощо, відмінна служба розвідки, якою керував той царевич, якого готували на трон. Зброя і технічне оснащення армії були поза конкуренцією. Ассирійські командири зарекомендували себе блискучими тактиками. Хоч Ассирія мала сухопутну армію, все ж вона споряджала й морські експедиції, використовуючи для цього першокласний військово – торгівельний флот Фінікії. Саме Тіглатпаласар ІІІ започаткував масове переселення завойованих народів на збезлюднілі окраїни держави. Небачене раніше переміщення десятків і сотень тисяч людей мало на меті роз’єднати їх, послабити їх опір ассирійському володарюванню й водночас забезпечити Ассирію робочою силою, яка катастрофічно танула в перманентних війнах. Тіглатпаласар ІІІ відновив широкомасштабні завоювання в Передній Азії, він не зміг підкорити Урарту, проте відновив ассирійську перевагу на півночі Передньої Азії. Немов ураган він пронісся з військами по території Сирії і Фінікії , остаточно вирвавши Ассирію з арамейського оточення. Тіглатпаласар ІІІ нарешті завоював Дамаск, скориставшись династичною боротьбою у Вавилоні, прогнав з міста халдеїв і проголосив себе вавилонським царем. Відтоді Вавилон майже на 120 років перебував у складі Ассирійської імперії. На сході ассирійці закріпились в окремих районах Мідії.
Наступний видатний цар Ассирії – Саргон ІІ, прийшов до влади після вбивства сина Тіглатпаласара ІІІ – Салманасара V. Новий цар продовжив політику Тіглатпаласара ІІІ, вміло розвіявши зловісні хмари, які нависли над державою. У 722р. до н. е. він розгромив Ізраїльське царство, перетворив Тір на свого данника, потопив у крові повстання у Каркамиші. Його вимуштрувані легіони легко розгромили об’єднані військові сили Єгипту та філістимської Гази. Ассирійський контроль над Східним Середземномор’ям було відновлено. Убезпечивши західні тили, Саргон ІІ, скориставшись розгромом держави Урарту Кіммерійцями, напав на військо урартського царя Руси і розвіяв їх. Це був початок кінця держави Урарту, зірка якої закотилась. Потім Саргон ІІ розбив на північному сході мідійців. Упродовж десяти років завоював маленькі князівства у горах Тавра і Кілікії ряд карликових царств на які розпалась Хетська держава – фригійських, лідійських, і карійських. Знову завоювавши Вавилон, покаравши непокірне місто, він все ж таки зберіг автономію Вавилону, задовольнившись титулом ассирійського намісника у Вавилоні. Життя Саргона ІІ закінчилось в побудованій ним же новій столиці Ассирії – Дур – Шаррукін. Місце на ассирійському престолі посів його син Сінаххеріб , який спочатку придушив повстання в Вавилоні, а через деякий час у 689р. до. н. е., зрівняв це квітуче місто із землею, навіть затопив його водами Євфрату і прокляв саму територію щоб туди не ступала нога людини. За Сінаххеріба Ассирія продовжувала агресивно - каральну політику і ассирійське військо потопило в крові повстання фінікійсько – палестинських царств, стягнувши з них величезну данину. Сінаххеріб назначив своїм наступником свого сина Асархаддона, чим викликав невдоволення двох інших синів, які згодом вбили свого батька.
Послідовник ассирійської жорсткої політики Асархаддон все ж таки відбудував Вавилон, у тому числі і знамениту вавилонську вежу, чим вгамував політичні пристрасті в державі. В зовнішній політиці ж зберігся завойовницький напрямок. Асархаддон зрівняв з землею фінікійський Сідон, у 671 р. до н. е. розгромив єгипетські військо, заволодів Мемфісом і відав його на поталу своїм воякам. У своїй велетенській державі Асаргаддон марно намагався покласти край між партійним чварам, врешті решт , він вирішив догодити обом політичним угрупованням і назначив наступником на ассирійський трон сина від ассиріянки – Ашшурбанапалу, а Вавилонського - сина від вавилонянки – Шамаш – шум – укіну. Ашшурбанапал у 667 – 663 р. до н.е. , начолі війська вдерся у Єгипет, зрівняв із землею «стобрамні» Фіви. Не залишив він в спокої і Вавилон – завдяки черезмірній опіки Ашшурбанапала в місті почалось анти ассирійське повстання, яке було в черговий раз потоплено в крові. Закінчивши з Вавилоном Ашшурбанапал взявся за Елам, де не вщухали політичні міжусобиці. Ассирійська армія тричі вдиралась в еламську столицю, вони стерли Сузи з лиця землі«Протягом місяця весь Елам я знищив» - хвалився Ашшурбанапал. Проте знищення Еламу оголило кордони імперії з боку мідійців і персів.
У 630 р. до н. е. в Ассирії відбувся двірцевий переворот в результаті якого до влади прийшов син Ашшурбанапала, який марно намагався ввести свої війська в Вавилон. Затяжна війна за вавилонський престол призвела до того, що в 627р. до н. е. обрали своїм царем халдея Набопаласара, Вавилон, таким чином остаточно відокремився від Ассирії. Нововавилонське царство заручилось підтримкою Мідії, яка в 625 р до н. е. також скинула з себе ассирійське ярмо. Війна між Ассирією і Вавилоном охопила весь Близький Схід. Здобувши кілька перемог над ассирійцями і їх союзниками, вавилонська армія попрямувала на Ашшур, однак їх випередили мідійці які не залишили в місті каменя на камені. На згарищі Ашшура Набопаласар і ведійський цар Кіаксар, уклали між собою военно – політичний союз, скріпивши його династичним шлюбом. В 612 р до н. е. впала остання ассирійська столиця Ніневія , але останньою крапкою в історії Ассирії стали битви під Харраном (609р) та під Каркамишем (605р до н. е. ). Завойовники вирізали лише знать, простий же люд розвіявся по світу переважно на Близькому Сході, але ассирійська діаспора є і на Україні ( близько 3000 тис. чол)
1514длзйущкшъъзЩШЛДЛМ