Питання до екзамену з історії стародавнього світу
| Вид материала | Документы |
- Мета: закріпити І систематизувати знання учнів з історії Стародавнього, 79.29kb.
- Урок № Тема: «Вступ. Що вивчає історія стародавнього світу», 510.37kb.
- Історія україни. Всесвітня історія, 195.23kb.
- 1. економічна думка стародавнього світу та середньовіччя. Меркантилізм, 337.37kb.
- Економічна думка стародавнього світу, 826.08kb.
- Реферат на тему: Медики стародавнього світу, 50.87kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.95kb.
- Питання до державного екзамену з всесвітньої історії, 21.45kb.
- Світлої пам’яті олега прокоповича крижанівського, 38.16kb.
- Перелік публікацій викладачів кафедри історії України за 2008, 325.5kb.
І С Т О Р І Я С Т А Р О Д А В Н Ь О Ї Г Р Е Ц І Ї
1. Природно – кліматичні умови, як чинник грецької цивілізації.
Грецька історія розгорталася в основному у трьох регіонах: Материковій або Балканській Греції, на островах Егейського моря і західному узбережжі Малої Азії.
Географічні умови Стародавньої Греції в цілому сприяли відносно швидкому розвитку племен. Греція належала до числа територій із субтропічним кліматом, де середня температура не перевищувала + 17 С. Дощів випадало мало і тому деякі області Греції страждали від засухи. Більшість частина рік і струмків пересихали і це потребувало спорудження штучної системи зрошення. Греки намагались знайти й обробляти кожну придатну ділянку – долини рік, прибережні рівнини, тераси, схили гір і т. п. це пояснювалося малородючими ґрунтами і тим, що лише 20% всієї території Греції були придатними для оранки. Греки сіяли горох, боби, ячмінь, полбу, пшеницю. Однак для більшості гре6цьких держав хліба не вистачало і його доводилось закупати в Північному Причорномор’ї , Сицилії, Єгипті. Основними ж галузями сільського господарства були виноградарство, маслинництво і садівництво. Досить розвиненим було і скотарство. В гірських районах Греції (наприклад, Епір), які славились своєю молочною худобою. Розводили греки також чимало дрібної домашньої худоби, особливо кіз, яких часто приносили в жертву богам на честь перемоги над ворогом. Велику рогату худобу , коней, мулів і свиней розводили лише на рівнинах.
Природні умови країни до певної міри визначали і характер перших грецьких поселень. Гірськими хребтами і пасмами Греція дробилася на безліч дрібних общин. Кожне плем’я чи частина племені утворювали самостійне поселення. У центрі його знаходився пагорбок, навколо якого простягалося село. З часом село перетворювалось у місто, а пагорб - в акрополь, в якому розміщувались культові та урядові заклади.
Природа Греції сприяла відособленню життя кожної общини. Автономія і автаркія ( самозадоволення) були основними рисами грецького поліса. Тому найскладнішою політичною проблемою Греції протягом всієї її історії залишалося питання об’єднання. Великих держав класична Греція не знала, а об’єднання міст, за поодинокими винятками, були не тривалими. При перших серйозних ударах чи потрясіннях ці об’єднання розпадалися і кожна община знов перетворювалась у самостійну державу.
2. Джерела для вивчення історії Стародавньої Греції.
Найповніше і найоб’єктивніше історичне минуле кожного народу представлено в джерелах, що збереглися до наших часів. Ці джерела різноманітні і їх можна поділити на такі види:
1. Речові джерела або пам’ятки матеріальної культури. Це залишки будівель, знаряддя праці, зброя, побутові предмети, монети та ін. Тобто це матеріали археологічних розкопок. Археологічні розкопки проводились і проводяться майже на всій території Греції: в Афінах, Дельфах, Олімпії, Мілеті, Пергамі, Єгипті, Сирії, на островах Делос і Родос, у причорноморських областях, і т д в результаті їх було відкрито величезну кількість пам’яток стародавньогрецької культури.
Першим організував розкопки на пагорбі Гісарлік у Малій Азії Генріх Шліман. У 1871р він знайшов залишки знаменитої Трої. Не будучі професійним археологом, він зробив більше ніж інші, оскільки відкрив ціле тисячоліття, змусивши заговорити навіть каміння
2. Данні грецької мови, в яких збереглись залишки різних діалектів (наріч). Вивчення грецьких діалектів дозволяє вирішувати питання, пов’язані з розселенням грецьких племен, міграційними процесами . Історичний аналіз наукових термінів дає матеріал для історії грецької культури.
3. Епіграфічні джерела. Це закони, декрети, постанови, договори, що збереглися у вигляді написів на папірусі, пергаменті, металі, камені, глиняних табличках (графіті).
4 Літературні пам’ятки, які мають першочергове значення для вивчення стародавньогрецької історії. Вони поділяються на декілька груп:
а) Данні міфології та Гомерівський епос.
б) Твори поетів архаїчної доби. У своїх творах вони відобразили процес становлення і розвитку античного поліса. Найвідомішими серед них були Геосід, Архілох (VII ст. до н. е. ) , Алкей ( кінець VII ст. до. н. е). В творах цих авторів ми знаходимо опис життя людей у самій Греції і за її межами в еміграції.
в) Історичні твори. Найважливішою групою літературних джерел є твори давньогрецьких письменників – історіографів, що пройшли тривалий період еволюції. Серйозним стимулом для поглибленого вивчення історичних подій стали греко – перські війни. Першим представником такого напрямку був Геродот ( близько480 – 425 рр. до н. е.), прозваний ще в античні часи « батьком історії». Праця Геродота « Історія» складалася із 9 книг, по числу муз, покровительок наук і мистецтв, іменем яких називається кожна частина.
Молодшим сучасником Геродота був Фукідід ( 460 – 395рр. до н. е. ),виходець з багатої родини фракійського походження. В 423р до н. е. був стратегом м. Амфіополь, але був звинувачений у зраді й вигнаний з міста. У вигнанні пробув 20 років і повернувся вже після закінчення Пелопоннеської війни.
Історичний твір Фукідіда поділяється на 8 книг, перша книга присвячена історії Греції з найдавніших часів до початку Пелопоннеської війни. Інші сім описують події війни. Якщо праця Геродота до певної міри художній твір, де вигадка і достовірне не завжди розмежовується, то « Історія» Фукідіда – справжнє досягнення історіографії античного світу. Раціональне ставлення до дійсності, відмова від пояснення подій впливом надприродних сил, спроби узагальнення, співставлення доводів,
спростування тих чи інших положень. Основною метою праці, за словами самого Фукідіда, був пошук істини.
Послідовником Фукідіда вважають Ксенофонта (430 – 355рр до н. е. ), який походив із багатої афінської сім’ї, отримав аристократичну освіту і був учнем Сократа. Він написав понад 120 творів, за що його прозвали « античною бджолою». Найважливішою була його « Грецька історія», яка викладена у 7 книгах і є продовженням праці Фукідіда. В ній описуються події починаючи із 411р до н. е. і закінчуючи битвою при Мантінеї (362р до н. е. ).
Сучасником Ксенофонта був філософ Платон (427 -347рр до н. е. ), твори якого містять певний історичний матеріал. Будучи противником демократії, він як і Ксенофонт ідеалізував спартанські порядки.
Найвидатніші роботи з питань організації державної влади належать давньогрецькому філософу Аристотелю (384 – 322 рр. до н.е.) Зі своїми учнями він склав 158 політій (описів державного устрою грецьких і деяких не грецьких держав), з яких до наших днів збереглась лише «Афінська політія»
Найвидатнішим істориком еллінізму був Полібій (200 – 120 рр. до н. е.) – автор «Всесвітньої історії» в 40 книгах, від яких повністю збереглось лише 5. Праця являє собою фактично першу спробу викласти «всесвітню» історію Греції, Македонії, Малої Азії, Сирії, Єгипту, Карфагену і Риму у їх взаємо зв’язку. Полібій подає історію з 220 до 146 рр. до н. е. синхронно, з роками Олімпіад.
Із істориків римського часу слід виділити Діодора Сицілійського (90 – 21рр до н. е. ), який написав «Історичну бібліотеку» в 40 книгах , нажаль до наших днів збереглось лише перших п’ять книг.
Важливі свідчення про Грецію і елліністичні країни містить « Географія» Стратона ( 64р до н. е. – 24р н. е.) в 17 книгах. Крім географічних і історичних завдань праця Стратона мала практичні цілі – по можливості всесторонньо зорієнтувати римських провінційних чиновників у місцевих умовах ( наприклад, книги 11 – 14а описували Північне і Східне Причорномор’я, Малу Азію).
Велику вагу, як джерело з історії Греції та Риму, мають твори Плутарха (46 -126 рр.). З його творів найвідоміші «Паралельні біографії» про життя 13 грецьких і 13 римських діячів у порівнянні.
Інтерес до Грецької історії проявляли і римські письменники. Наприклад, Квінт Курцій Руф написав біографію Олександра Македонського, використавши дані творів, які не дійшли до нас.
Таким чином, давньогрецькі джерела дозволяють відновити в основних рисах хід всієї грецької історії.
3. Періодизація історії Стародавньої Греції.
Всю стародавньогрецьку історію прийнято поділяти на 5 великих етапів:
| Егейський, або Крито – Мекенський Утворення ранніх держав на о. Кріт та в Ахейській Греції | ІІІ тис. – XII ст. до н. е. |
| Перед полісний, або гомерівський період. Панування родоплемінних відносин у Греції | XI – IX ст. до н. е. |
| Архаїчний. Формування державних об’єднань у формі полісів. | VIII – VI ст. до н. е. |
| Класичний. Розквіт стародавньогрецького суспільства, полісного устрою, грецької культури | V –перша половина IVст. до н. е. |
| Елліністичний. Утворення нових елліністичних суспільств на основі взаємодії та поєднання грецьких і східних начал. | IV ст. - 30 і рр. І ст. до н. е. |
Оскільки перший і останній етапи грецької історії були найвирішальнішими, їх прийнято поділяти на окремі періоди:
Егейський, для історії Криту (або Мінойський)
| 1. Ранньомінойський. Панування родоплемінних відносин. | XXX – XXIII ст. до н. е. |
| 2. Середньомінойський. Період старих палаців, утворення перших держав, поява перших соціальних груп, писемності, об’єднання | XXII – XVIII ст. до н. е. |
| 3. Пізньомінойський. Період нових палаців, розквіт критської держави та завоювання її ахейцями. | XVII – XII ст. до н. е. |
Егейський мікенського етапу ( материкова Греція).
| 1. Ранньоеладський період. Панування первіснообщинних відносин, до грецьке населення. | XXX – XXI ст. до н. е. |
| 2. Середньоелладський період. Проникнення і розселення ахейців – греків у південній частині Балканської Греції та початок розкладу родоплемінних відносин. | XX – XVII ст. до н. е. |
| 3. Пізньоелладський або мікенський період. Виникнення ранньодержавних об’єднань, поява писемності, розквіт мікенської цивілізації та її падіння. | XVI – XII ст. до н. е. |
Елліністичний етап історії Стародавньої Греції теж поділяється на три періоди:
| 1. Східні походи Олександра Македонського і утворення системи елліністичних держав. | 30 і роки IV ст. 80 і роки ІІІ ст. до н. е. |
| 2. Розквіт елліністичних суспільств і держав | 80 і роки ІІІ ст. середина ІІ ст. до н. е. |
| 3. Криза елліністичної системи і завоювання елліністичних держав Римом на Заході і Парфією на Сході. | Середина ІІ ст. – 30 роки І ст. до н. е. |
Захоплення Римом у 30 – році до н. е. останньої елліністичної держави Єгипетського царства означало не лише кінець елліністичного етапу стародавньогрецької історії, але і закінчення тривалого розвитку розвитку давньогрецької цивілізації.
4. Полісна система як тип організації суспільного життя в Стародавній Греції. Види полісів.
У VIII – VI ст. до н. е. Стародавня Греція переживала економічне піднесення. Воно було пов’язане з колонізацією, яка сприяла захопленню греками в інших народів кращих досягнень технічної думки, ефективних методів ремісничого виробництва. Важливим кроком у розвитку ремесла і торгівлі була поява загально грецьких риків спочатку на території храмів, а потім у містах і введення монети, яка була винайдена в Лідії, але швидке поширення монетної системи залежало від ініціативи грецьких міст Іонії. З розвитком грошей і грошового обміну починається збільшення видобутку благородних металів, особливо срібла.
У процесі соціального розшарування збідніла знать усувається від влади, тому кількість правлячих родів зменшується. Родові відносини слабшають. Поява нових поселенців, процес змішання населення не залежно від кордонів родових філ прискорює ріст нових, не пов’язаних з родовими традиціями відносин. Поділ праці, розвиток ремесла і торгівлі групували населення вже не за родовою належністю, а за їх основним заняттям. Почався перехід від родового ладу до ранньокласових об’єднань.
Грецький поліс формувався як громадська община, основним видом діяльності якої було землеробство, що становило базу економіки полісу. Поліс був основною формою політичної і соціальної організації античного суспільства. Геродот і Фукідід визнали поліс, як колектив, організовану спільність людей. Полісом греки називали центр політичного, економічного і культурного життя країни, центр об’єднання громадян даної країни. Всі громадяни цієї держави, які жили в місті, на сільській території, вважалися жителями поліса і називалися за назвою поліса – афіняни, спартанці, мегаряни, мілетяни, коринфяни тощо.
Громадяни поліса належали до одних і тих же філ, фратій, і родів і брали участь у спільних релігійних святах і культах. Але з часом в містах з’явилося багато людей, які стояли поза кровноспорідненими інститутами даної общини, тобто іноземців. Їх називали метками ( переселенцями) або періекам ( що живуть поблизу)
У результаті полісного ладу в утворені територіальні філи увійшли люди із числа тих, хто не мав громадянських прав. Однак створені філи також ставили бар’єр між громадянами філи і іншим населенням – метеками і рабами.
Для будь – якого античного поліса характерна наявність подвійної форм власності: 1. Приватної власності як на рухоме так на нерухоме майно. 2. Загально полісної форми власності як верховної власності громадського колективу, об’єднаного в поліс, тобто держави.
Для поліса був характерним зв’язок громадянських прав з володінням землею: громадянин той, хто мав земельну ділянку і лише громадянин мав право бути землевласником. Кожний землевласник мав право продавати або купувати землю лише в межах полісу.
Як потенційний землевласник, кожний громадянин був також воїном. Багаті громадяни виконували громадські повинності, які називалися літургії і стосувалися організації загальнодержавних свят, змагань, театральних вистав, обладнання і постачання військових кораблів, тощо.
Ще однією із особливостей полісної організації було те, що лише громадяни були причетні до політичного і суспільного життя: займали керівні виборні посади, брали активну участь у народних зборах.
Основними формами полісної організації були демократичні і олігархічні поліси. Основні відмінності між ними пролягали у різній системі експлуатації залежного населення.
В олігархічному полісі основна землеробська праця була покладена на залежних працівників, нащадків місцевого землеробського населення, завойованого дорійцями, а громадяни володіли земельними ділянками.
У демократичних полісах землеробська праця стала привілеєм вільних громадян ( внаслідок перемоги демократії над родовою знаттю). Раби експлуатувалися переважно в ремеслі і торгівлі.
В олігархічній державі втрата власності на землю ( розорення дрібних землевласників) була пов’язана з втратою громадянських прав.
У демократичному полісі дрібні землевласники – селяни і ремісники – кустарі складали основу демократичного ладу. Дрібні робітники отримували частину додаткового прибутку від праці рабів.
Існували і проміжні форми полісної організації. Однак всі грецькі поліси завжди здійснювали своє завдання – зміцнення влади над залежним населенням і їх експлуатацію.
5. Крито – Мекенська цивілізація.
Найдавнішим центром європейської цивілізації був о. Кріт – природний форпост Європи, територія перехрещування торгових шляхів. Впливу двох давніх цивілізацій Єгипту і Месопотамії.
Острів являв собою невелику територію – 250 км уздовж і 12 – 60 км ушир. Але жителі острова знаходились у сприятливіших умовах порівняно з жителями материкової Греції та островів Егейського моря. У східній та центральній частинах острова було достатньо родючих ґрунтів, а море захищало місцеве населення від набігів і війн, давало прожиток та служило зручним шляхом сполучення із сусідами.
В Ранньомінойський період (XXX – XXII ст. до н. е. ) відбувся перехід від кам’яних до мідно – бронзових знарядь праці. До кінця цього етапу всередині родових общин пройшло виділення окремих сімей, розклад родової власності і заміна її індивідуальною власністю членів роду. З маси родових общинників виділяється багата знать. Що носить золоті прикраси у вигляді листків, підвісок тощо.
В Середньомінойський період ( XX – XVIII ст. до н. е.) з’являються індивідуальні поховання. Що свідчить про послаблення кровноспоріднених зв’язків і про розвиток майнової та соціальної нерівності. Розкопки палаців у Кносі, Фесті, Малії і Като Закро, свідчать про високий рівень майстерності тогочасних ремісників, зокрема будівельників, гончарів ( тонкостінний парадний посуд, теракотові статуетки людей, тварин, труби для каналізації). Стіни палаців були покриті фресками, малюнки яких розповідали про тогочасне життя Критян. Окрім вищеназваних ремесел на острові процвітали металообробка ( кинджали, мечі, наконечники списів з бронзи), ювелірна справа (витончені прикраси у вигляді квітів, комах). Критяни володіли технікою емалі настільки, що перевищували єгипетських ювелірів.
Про розвиток сільського господарства відомо дуже мало. Жителі острова вирощували пшеницю, ячмінь, маслини, шафран, розводили сади та виноградники. Важливу роль відігравало тваринництво – зображення коней, овець, кіз часто зустрічається на предметах мистецтва того часу. З’являється письмо.
У першій половині XVII ст. до н. е. на Криті пройшли події, які призвели до руйнування палаців. Що сталося насправді невідомо. Існують кілька версій (землетрус, можливо міжусобні війни)
В Пізьномінойський період (XVII – XII ст. до н. е. ) царські палаци швидко були розбудовані, і розпочався розквіт критської цивілізації, об’єднаної під владою кноського царя Міноса. За Фукідідом, при правлінні Міноса був створений могутній флот, що дозволило критянам панувати на островах Егейського моря. Відбудовані палаци вражали своєю величчю. Критяни на той час знали вже водопровід (труби з обпаленої глини, завдовжки 0,75м тягнулися на 10 км від Кноського палацу) і каналізацію. Взагалі, палаци були центрами культурного, релігійного життя критян.
Значного рівня розвитку у Критській державі досягло ремесло і торгівля . Критяни створили багато сільських поселень на пустельних територіях. Праця землеробів вважалася почесною на Криті. Розвиненим було і ремісниче господарство, наприклад металообробка ( в XVI –XV ст. до н. е. критяни користувалися бронзовими пилами завдовжки 1,6 м з дрібними зубцями) та ін види ремесел. Об’єктами критської торгівлі були предмети розкоші ( слонова кістка, ароматні речовини), метали, ремісничі вироби, риба. В Єгипті критяни закуповували сухі овочі, масло, вироби із кольорового скла. З о Кіпр вивозили мідь, обмінюючи її на предмети власного виробництва.
Поява приватної власності на землю призвела до утворення великих володінь не лише у царя, а і у знаті і окремих багачів.
У середині XV ст. до н. е. великі міста Криту, у тому числі і Кносс, були зруйновані. Існує декілька версій, що до цього, одна з яких : ахейське завоювання о. Кріт почалося після вулканічної катастрофи. У результаті цього острів став частиною ахейської Еллади.
Мікенська цивілізація.
Населення ранньої Еллади створило досить розвинену культуру. Значних успіхів досягла металургія і техніка будівництва, про що свідчать розкопки Мікенських палаців, Пілоських і Тіринфських акрополів. Найхарактернішим пам’ятником пізньоеллінського періоду (1600 – 1100рр. до н. е.) були шахтові гробниці в Мікенах. Перші шість з них відкрив Г. Шліман (1876 р.) у межах стін мікенської фортеці. Вони були прямокутної форми, видовбувались у скелях і згори були закриті кам’яними плитами.Інвентар цих гробниць багатий виробами із золота, срібла, бронзи. У деяких знайдено бурштин, яйця страуса та ін. привозні предмети, що свідчить про розвинену, як на той час торгівлю. Поширеним видом поховань були камерні гробниці побудовані в середині пагорбів, які були поховальними склепами аристократів, що свідчить про значне майнове розшарування. Склепи царських родин (толоси) були купольними – величезні споруди з кам’яної кладки, діаметром 14 м, висота яких дорівнювала діаметру, а стеля викладалася у формі куполу. Спорудження таких грандіозних будівель було б не можливе без використання підневільної праці.
Докладному вивченню структури ахейських держав сприяла розшифровка англійським вченим М Вентрісом ахейського архаїчного діалекту грецької мови. Ахейці, які захопили Кріт у XV ст. до н. е. перейняли у мінойців складове письмо і пристосували його для передачі своєї мови. Прочитані М. Вінтрісом таблиці пілоського і кносського архівів дозволяють оцінити соціально – економічний устрій держав мікенської епохи.
Власність на землю у цьому суспільстві, була і суспільною, і приватною. «Народ» надавав ділянки землі у користування як нагороду за державну службу, причому розмір ділянки залежав від посади. За користування землею прості жителі мали віддавати частину врожаю.
Значна частина пілоського архіву присвячена ремісничому виробництву і свідчить про наявність таких професій, як ковалі, шевці, столярі, гончарі, зброярі, ювеліри та парфумери. Хоча слід відмітити, що основним заняттям населення ахейських держав було землеробство. Держава монополізувала основні види ремісничого виробництва і встановила суворий контроль за розподілом і споживанням дефіцитної сировини у тому числі і металів. Контролювала роботу ремісників палацова адміністрація.
В ахейських державах існувало також і рабство. При палацовому господарстві існували загони рабинь (швачки, прядильниці, банщиці і т п ) і рабів. Загони рабинь були досить чисельними до 100 чоловік, рабів невеликими не більше 10. Це свідчить про початкову стадію розвитку рабства. Поряд з звичайними рабами згадуються і «божі раби», які ймовірно служили при храмових господарствах й могли орендувати землю для себе, тобто користувалися певним заступництвом храмової адміністрації.
Для керівництва 16 а податковими округами Пілоського царства використовувався розгалужений адміністративний і бюрократичний апарати. Округами керували намісники – коретори, якім підпорядковувались управляючі окремими поселеннями – баси леї, які в свою чергу постійно посилали на місця посильних, кур’єрів, інспекторів і ревізорів.
На чолі держави стояв ванака ( пан, цар), правою рукою якого був лавагет ( воєвода), в обов’язки якого входило керування збройними силами держави.
Скоріш за все ахейські держави були самостійними і незалежними, однак постійно ворогували між собою, про що свідчать оборонні споруди навколо міст наприклад, Мікен іТіринфа. Щоправда, в окремих випадках ахейські держави могли об’єднуватись для спільних військових кампаній. Прикладом може служити знаменита Троянська війна ( 1240 – 1230), в якій брали участь майже всі ахейські царі від Фессалії на півночі до Родосу на півдні, начолі із мікенським володарем Агамемноном. Похід на трою мав важкі наслідки для Ахейської Греції, він призвів не лише до виснаження сил, а й до спалаху внутрішніх протиріч і міжусобиць між ахейськими царствами.
Наприкінці XIIІ ст. до н. е. варварський світ ( з Македонської території і з Епіру) прийшов в рух. Безліч племен попрямувало у багаті та процвітаючі райони Середньої Греції та Пелопоннесу. Мезенська цивілізація зазнала страшного удару від якого уже не могла оправитися.
Основна маса варварських племен , які брали участь у нападі відхлинула назад, на Пелопоннесі залишилися лише дорійці ( Арголіда, Ахайя, Лаконіка, Мессенія).
6. Спарта у ІХ –Vст. до н. е.
В Х ст. до н. е. на березі річки Ерот дорійці заснували поселення Спарту, яке дало пізнішу назву всій державі. Своєрідністю свого соціального ладу і побуту Спарта в немалій мірі зобов’язана природним умовам. Лаконська долина з півночі закривалася високими горами, а на півдні губилася на просторах малярійних боліт, які тягнулися до самого моря. У центрі знаходилась долина - 30 км уздовж, 10 км ушир, місцевість родюча. Багата пасовищами і зручна для посівів. Скеля Тайгету була покрита лісом, дикоростучими фруктовими деревами, виноградниками. Однак Лаконська долина невелика за розмірами і немала зручних гаваней. Відокремленість від моря схиляла спартанців до замкнутості, з одного боку, і до загарбницьких поривів щодо сусідніх територій, - з іншого.
З другої половини VIII до VII ст. до н. е. спартанці вели загарбницькі війни в Мессенії, які закінчилися перемогою спартанців. Спарта розширила свої кордони, а місцеве населення обернула в рабство. Після ІІ ї Міссенської війни громадянське суспільство Спарти консолідувалось на основі колись вже існуючої і вже майже забутої системи жорстокого соціального контролю, що дозволило спартанцям чинити опір зовнішнім ворогам. Ці аграрні та соціально – політичні реформи отримали ім’я одного із регентів Спарти – Лікурга.
Становий склад спартанського суспільства. Все населення держави ділилося на три групи, але лише певна частина користувалася всіма правами. Щоб стати повноправним спартанцем треба було відповідати 4 вимогам:
- бути народженим від батьків спартанців;
- мати земельну ділянку (клер) з певною кількістю рабів;
- підкорятися всім законам, звичаям і традиціям держави;
- пройти школу спартанського виховання.
Другим станом були ілоти. Вони мали сім’ю, будинок і працювали на землі спартанця, відаючи йому половину урожаю.
Ілотів було значно більше ніж спартанців, вони часто повставали ( ІІІ Міссенська війна відбулася у 464р до н. е. ) І хоча Спартанська згуртованість і сили не давали їх перемогти, Спарта постійно відчувала загрозу з боку ілотів.
Оскільки земля належала державі, Спарта наділяла земельними ділянками і періеків ( ті, що живуть поблизу), які займалися торгівлею і ремеслом. Оскільки земельні ділянки періеків були в прикордонних районах, вони брали участь в охороні кордонів. Ремісницькі вироби періеків, зокрема зброя, високо цінилась у всій Греції.
Спартанський побут і система виховання. Відповідно до « лікургового ладу», у Спарті була розроблена і діяла ціла система заходів, спрямованих на те, щоб звести до мінімуму будь – які можливості особистого збагачення і тим самим призупинити ріст майнової нерівності спартанців. З цією метою були вилучені срібні і золоті монети із обігу і замінені великими і незручними оболами, операції по продажу землі також були заборонені. Усі спартіати носили однакову одежу, жили в однакових житлах, користувалися однаковим начинням, предмети розкоші у Спарті були заборонені. Соціальна рівність підтримувалась колективними обідами – систіями (15 – 20 чоловік, які служили в одному підрозділі і були пов’язані міцною дружбою).
В Спарті збереглись пережитки родового ладу в сімейно – шлюбних стосунках ( парна сім’я), в релігії ( окрім олімпійських богів вони вшановували ідола Діоскурів, у нормах права ( судді самі визначали яким має бути покарання). Але найбільш вражає система виховання в Спарті. Контроль держави за вихованням починався з перших років життя дитини ( кволих дітей кидали в ущелину Тайгету ) лише сильним немовлятам виділяли ділянку землі, а матерям дозволяли годувати немовлят.
Ніхто не мав права виховувати дітей на свій розсуд. З семирічного віку хлопчиків забирали у батьків і віддавали у особливого роду навчальні заклади – агелли ( стада), де діти навчались і виховувались до 18 річного віку. Виховання в агеллах проводилось в дуже суворих умовах, і було націлене навити спартакіана виживати в любих умовах ( лише з 12 років хлопчику видавався один плащ на рік, до того він був зовсім голий, діти мали самі добувати собі, дрова, їжу, спали на землі на очеретяній циновці, тощо).
Перший період виховання закінчувався у 14 років публічним побиттям ( агоном), причому було виявити будь - яку ознаку болю, значить знеславити всю сім’ю. Після цього юнаку дозволяли носити зброю, брати участь у систіях і криптіях ( ночі вбивств ілотів). Наступним агоном була бійка на острові де юнаки билися перед своїми співвітчизниками проти своїх же друзів.Після цього випробування 15 річних юнаків ставили на чолі загонів молодших. У 18 – 20 річному віці юнаків записували до армії, вони були зобов’язані нести військову службу. Повноправним членом спартанець ставав в 30 віці, лише якщо він був одружений.
Політичний лад. Спартанці створили сильну в умовах Стародавньої Греції, але примітивну за своєю структурою, аристократичну державу. На чолі спартанської держави стояли 2 воєначальники ( басі леї, але частіше архагети), які походили від двох впливових родів. Царі командували ополченням ( якій цар вирушав у поход вирішував жереб), виконували функції жерців, та відали судовими справами, пов’язаними із сімейним правом. Кожних 9 років царі піддавались релігійному випробуванню і лише після цього обирались на наступні 9 років. Архагетом міг бути спартанець не молодший 30 років. Реальної влади царі не мали. Вищім політичним органом була рада старійшин ( герусія), яка складалася з 2 архагетів і 28 геронтів (старців, представників знатних родів, не молодших 60 віку). Геронти обиралися на народних зборах на по життєвий термін. Вони готували всі рішення на народні збори і контролювали систему виховання. Народні збори (апелла) формально вважалася вищім органом влади, але не мала право обговорювати рішення прийняті радою старійшин, вони могли голосувати лише «за», чи «проти», причому голосування відбувалося простим галасом, або для прийняття більш важливих рішень, учасники апелли розходились по різні сторони поля. Народні збори збиралися раз на місяць.
Важливу роль відігравала колегія ефорів ( спостерігачів), яка обиралася на один рік народними зборами із числа спартанців і представляла 5 сіл з яких складалася Спарта. Колегія ефорів мала різнобічні функції: зовнішня політика, набор ополчення, судова влада, контроль за архагетами ( лише в мирний час) та ін.
Таким чином, створений державний лад Спарти можна вважати аристократичною республікою.
Зовнішня політика Спарти завжди була агресивною, щодо сусідніх держав. У результаті зіткнень з зовнішніми ворогами господарство і торгівля Спарти та інших міст – полісів отримали стимул до інтенсивного розвитку рабовласницького господарства, що незмінно приводило до майнової та соціальної диференціації. Крім того в результаті вибору різних шляхів розвитку політичного устрою виник антагонізм громадянських общин Афін і Спарти. Але умови торгівлі і міцніючих економічних зв’язків змушували міста об’єднуватись.
Приблизно в 505 – 504 р до н. е. за ініціативою Спарти було утворено Пелопоннеський союз, до якого ввійшли поліси з алігархичним ладом ( Тегей, о. Егіна, Еліда, Спарта) та Мегари і Коринф. Проти Афін і Делоського союзу, об’єднання розвинутих торгових полісів, виступила ліга консервативних і реакційних держав. До греко – перських війн Пелопоннеській союз був найбільшим та найміцнішим об’єднанням серед грецьких союзів, а спартанська гегемонія тривала до Саломінської битви, тобто до першої морської битви, яка висунула на перший план Афіни і перенесла економічний центр Греції з материка на море. З цього часу починається внутрішня криза Спарти, яка призвела до розпаду стародавньоспартанського ладу.