Питання до екзамену з історії стародавнього світу
| Вид материала | Документы |
- Мета: закріпити І систематизувати знання учнів з історії Стародавнього, 79.29kb.
- Урок № Тема: «Вступ. Що вивчає історія стародавнього світу», 510.37kb.
- Історія україни. Всесвітня історія, 195.23kb.
- 1. економічна думка стародавнього світу та середньовіччя. Меркантилізм, 337.37kb.
- Економічна думка стародавнього світу, 826.08kb.
- Реферат на тему: Медики стародавнього світу, 50.87kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.95kb.
- Питання до державного екзамену з всесвітньої історії, 21.45kb.
- Світлої пам’яті олега прокоповича крижанівського, 38.16kb.
- Перелік публікацій викладачів кафедри історії України за 2008, 325.5kb.
19. Грецька скульптура від архаїки до класики: школи, майстри, пам’ятки.
Велике естетичне і виховне значення у грецьких полісах, особливо в демократичних Афінах, мало пластичне мистецтво – архітектура і скульптура, яке щодня безпосередньо впливало на зір, відчуття і розум людини, виховувало відчуття прекрасного, гармонічного і возвеличеного. Воно вийшло із практичної діяльності, з ремесла, і на певному етапі відокремилось в самостійну художню галузь. Виділення мистецтва з ремесла передбачало не лише високий культурний рівень, але й відповідно високий рівень технічної майстерності, удосконалювання інструментів і вміння користуватися матеріалом. Високого рівня досягла обробка каменю, вдосконалено виливання бронзових статуй і різьба мармурових скульптур. Для скульптури класичного періоду характерна хрісоелефантинна техніка ( частини статуї були вкриті слоновою кісткою, позолотою, очі виготовлялись з дорогоцінного каміння). Греки охоче прикрашали будинки, особливо храми, найрізноманітнішими статуями. Призначення скульптур було різноманітним: релігійним, естетичним, ідеологічним. Найпопулярнішими художніми образами були образ величного, могутнього і спокійного божества (чоловічого і жіночого) та образ воїна – атлета. Однак скульптури богів і богинь IV ст. до н. е. вже більше нагадують смертних людей, ніж могутніх повелителів.
Грецькі майстри створили велику кількість скульптур з найрізноманітніших матеріалів: мармуру, дерева, слонової кістки, вапняку, обпаленої глини. Крім того, вони могли передати в твердому матеріалі багато відтінків людського стану, їхні статуї наповненні життям і рухом.
Найбільшої досконалості Грецька скульптура досягла в роботах Мирона, Фідія і Поліклета ( V ст. до н. е. ). Мирон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще це вдалося йому в статуї , яка зображає юнака - метальника диску («Дискобол»).
Справжньою гордістю «золотого віку» Перікла справедливо вважають твори його друга Фідія, який поєднував в собі різноманітні спеціальності: скульптора, ливарника, архітектора і декоратора. З 450 р до н. е. він керував всім художнім оформленням Афін. Світову славу Фідію принесли статуї Афіни Промахос і Афіни Парфенос, яка мала 12 м висоти і стояла спираючись на спис. ЇЇ золота одежа спадала до землі, а в правій руці вона тримала статуетку Перемоги (Ніки). На її щиті була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалій в рельєфі - битва кентаврів з лапіфами. Не менш вражаюча була його статуя Зевса в Олімпії. На жаль, твори Фідія не збереглися і відомі нам лише з літературних описів і пізніших копій.
Сучасником Фідія був Поліклет з Аргуса, глава Аргоської скульптурної школи, сила таланту якого знайшла в виключно тонкому і правдивому зображенні людського тіла. До найкращих творів Поліклета належать « Дорифор» (списоносець), ідеальної будови юнак, який ніс спис; « Поранена амазонка», « Діадумен» юнак – атлет, який накладає на свою голову пов’язку переможця, статуя Гери з слонової кістки і золота в храмі Гери в Арголіді.
Велич, спокій, урочистість, з одного боку, пишність матеріалу і художня майстерність – з іншого, складають характерні риси скульптур класичного періоду.
20. Розвиток грецької науки і літератури.
Сучасна культура в багатьох своїх проявах бере початок у багатогранній культурі Стародавньої Греції. Елементи науки. Філософії і техніки, різні форми літератури, архітектури образотворчого мистецтва стали невід’ємною частиною тієї основи, на якій успішно розвивалася і розвивається світова культура.
У Стародавній Греції наука і філософія складали єдине ціле. Серед математиків VI ст. загально відомий Піфагор ( 580 – 500 рр. до н. е. ) з о. Самос. Верховним началом усього сущого Піфагор вважав число. Вся природа являє собою комбінацію чисел і величин. Природа живе і змінюється, лише одне число залишається не змінним. Кожне явище може змінюватись до безкінечності, одне число залишається незмінним вічно. Звідси, число є основою всіх речей, першоджерелом світу. Кожне явище може змінюватись, лише числовий його атрибут залишається незмінним. Широко відома теорія Піфагора про співвідношення квадратів сторін трикутника.
Серед медичних шкіл широко відома була коська школа, представником якої був Гіппократ (середина Vст до н. е. ), засновник наукової медицини. Основний принцип його лікування - наслідувати природу і лише у випадку, коли природа не дає зцілення, застосовувати рішучі методи впливу на організм – хірургію. Гіппократ написав ряд творів з патології. Хірургії. Філософії. Він увійшов в історію, також виголошеною лікарською клятвою, яка отримала його ім’я.
Засновником біології вважають Емпідокла (490 – 430 рр. до н. е. ), який намагався дати історію виникнення історію еволюції організмів, У ланцюгу органічного життя раніш за все з’явились рослини, потім тварини і лише тоді люди. У процесі ж офіційного розвитку виживали лише види, найпристосованіші до даних умов.
Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення Демокріта з Абдери (460 – 370рр. до н.е.) про те, що весь Всесвіт, в т. ч. і наша Земля, всі предмети, тварини і люди складаються з найдрібніших частинок – атомів, однакових речовин, але різних за своєю формою і величиною. У Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча. Зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші сполучення, які складають найрізноманітніші речі. На думку Демокріта, ці предмети існують доти, доки не розпадуться сполучення атомів, з яких вони складаються. Філософ в перше виразно сформулював положення про те, що рух являє собою одвічну властивість матерії.
Суспільно – політичні умови в Греції Vст. до н. е., особливо в демократичних полісах, висунули потребу в опануванні красномовства – мистецтва переконування слухачів і співрозмовників. Це завдання виконували за плату мандрівні вчителі мудрості –софісти. Вони не лише виступали на державно загальних святах і урочистостях з промовами, а й займались викладанням риторики, логіки, психології, граматики. В історії античної культури софісти посідали приблизно таке ж місце, як у західноєвропейській культурі займають енциклопедисти XVIII ст.. В економіці, політиці, математиці, природознавстві і соціології – в усіх сферах людського знання софісти порушили ряд питань і висунули багато гіпотез, однак їхньому вирішенню заважала ідеологічна основа софістів.
Одним з найвідоміших вчених і філософів Греції був Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) , який своєю діяльністю підвів певний підсумок всієї античної освіченості. Разом із своїми учнями провів дослідження конституцій ( політій) окремих грецьких полісів в їхньому історичному розвитку. Основна його увага була спрямована на дослідження соціальних умов, при яких виникає чи зникає той чи інший політичний устрій. Було складено 158 таких політій. Але найцікавішою частиною натурфілософії Аристотеля є вчення про рух. Початковим моментом всього життєвого моменту є поштовх (імпульс), який предмет отримує з зовні і приводить в рух сили, закладені в цьому предметі. Початковий імпульс, який приводить у рух весь світ, виходить від творчого розуму (нус). Весь інший процес, який створює світовий порядок здійснюється природним шляхом як закономірна низка причин і наслідків. Без руху не існує ні часу ні простору ні матерії, оскільки взагалі не існує життя.
Найвідомішими пам’ятками грецької літератури є «Іліада» і «Одисея» Гомера ( XI – VIII ст. до н. е.) – поетичні віршовані епічні твори, в яких бувальщина і вигадка об’єднуються в одне ціле. Початки гомерівського епосу склалися ще до переселення Іонин в Малу Азію, ще в європейській Елладі, переважно в Аргосі і Фессалії. Однак, в поемах можна прослідкувати ряд нашарувань різних епох. До початку ХХ ст. поеми «Іліада» і «Одіссея» були єдиним джерелом для вивчення історії Греції ХІ – ІХ ст. до н. е.
Взагалі, література мала велике значення в житті греків. Твори поетів архаїчної доби відображали процес становлення і розвитку античного поліса, його суспільного і політичного життя. Найвідомішими творами цього періоду є твори Геосіда (VII ст. до н. е.) « Робота і дні». До того ж періоду відносяться ліричні поеми Архілоха, які розповідають про переселення збіднілих греків у чужі краї і їхню боротьбу там з місцевим населенням. Еміграція грецьких воїнів – найманців на схід відображена у творах поета кінця VII ст. до н. е.Алкея. Обдарованим поетом був і афінський законодавиць і політичний діяч – Солон (640 – 559 рр. до н. е. ), який у своїх віршах описав проведені ним реформи.
Першими письменниками – прозаїками були логографи – автори прозаїчних розповідей у вигляді хронік з Малої Азії, головні сюжети яких - генеалогії знатних родів , походження міст. Міфи не відокремлювались в цих творах від дійсності. Ці літературні твори датуються VI – V ст. до н. е. До найвідоміших творів відносять «Генеалогії» і «Земле опис» Гекатея з Мілета (540 – 478рр. до н. е. )
Серйозним стимулом для поглибленого вивчення не міфічного минулого, історичних подій недавнього минулого в Греції та за її межами стали греко – перські війни. Першим видатним представником нового напрямку був Геродот ( 480 – 425 рр. до н. е.). прозваний ще в античні часи «батьком історії». Його різножанрова праця « Історія» складається з 9 книг - по числу муз, покровительок і мистецтв, і описує греко –перські війни.
Молодшим сучасником Геродота був Фукідід (460 – 395рр. до н. е.). «Історія» Фукідіда - справжнє досягнення історіографії античного світу. Раціональне ставлення до дійсності, відмова від пояснень історичних подій впливом надприродних сил, стиль викладу свідчить про безсумнівний влив на нього софістів.
Одним з най відомих явищ грецької культури є театр, який був загально – суспільним явищем. Театральні вистави були не розвагою, а священнодійством, в якому мав брати участь кожен громадянин. Предметом театральних вистав служили трагедії і комедії. Всі трагедії грецьких драматургів написані на міфологічні сюжети, тому міфологічні свідчення в них тісно переплітаються з історичним. До найвідоміших трагіків відносять: Есхіла (525 – 456рр); Софокла (496 – 406 рр.) Еврипіда ( 484 - -406рр до н. е. ). загально улюбленими були комедії Аристофана (445 – 385 рр. до н. е. ).
Напружене політичне життя Еллади в V ст. до н. е. сприяло широкому розповсюдженню публіцистичних творів - промов і памфлетів, а на межі V – IV ст. до н. е. важливого значення набули судові і політичні промови. Промови народжувались у гущі подій, відображали ситуацію поточних днів. До найвідоміших судових ораторів відносять Лісія ( 459 – 380 рр. до н. е. ), який написав понад 200 промов для своїх підзахисних
Завоювання Олександра Македонського та елліністичний період знайшли широке відображення в історичній літературі, хоча значна частина творів не збереглася. Одна з найвідоміших – історія полководця, а згодом царя Єгипту – Птоломея.
21. Грецька колонізація: причини, напрямки періодизація.
Період VIII – VI ст. до н. е. в історії Греції прийнято називати архаїчним. У цей час Греція переживала економічне піднесення, яке було пов’язано з колонізацією. Грецька колонізація мала такий вплив на подальший розвиток еллінських традицій на сусідніх територіях, період VIII – VІст. до н. е. отримав назву Великої грецької колонізації. Основними причинами, які викликали колонізаційний рух були:
- Невідповідність між наявними продуктивними ресурсами країни і чисельністю населення. Слабкий розвиток сільськогосподарської техніки, примітивні методи обробку землі, низька родючість у багатьох областях Греції та її невеликі розміри - все це вело до того, що частина населення не могла прохарчуватись на батьківщині єдиним порятунком була вимушена еміграція.
- Неадекватність розподілу ресурсів країни у перерахунку на душу населення.
- Масове обезземелення рядового селянства і частини родової аристократії, що було викликане розкладом родової власності та спадковим поділом родових ділянок між нащадками.
- Розвиток ремісничого виробництва і пошуки ринків сировини та збуту готової продукції.
- Політична боротьба в метрополіях і, частково стихійні лиха.
Місто, яке засновувало свою колонію, носило назву метрополія ( місто – мати). Грецька колонізація йшла в трьох напрямках:
- Західному ( побережжя і острови Іонійського моря на північний захід від Греції: Італія, Сицилія, Південна Галлія та Іспанія);
- Північно – східному і південному ( північне узбережжя Егейського моря, Геллеспонт, Пропонтида, Боспор Фракійський, береги Чорного моря – Понта Евксіньського).
- Південно - східному і південному ( південний беріг Малої Азії, Африка).
Перша колонія з’являється на о. Пітекусса ( західне узбережжя Центральної Італії), в 774 р. до н. е., заснована вона була халкідянами і еретрійцями.
Близько 750 р до н. е. халкідянами було засновано м. Куми в Італії.
В 724 р до н. е. еритрійці заснували м Капую, пізніше - Неаполь та ін. Колонізація Кампанії носила передусім торговий характер.
В 733 р до н. е. на о. Сицилія засновується перше м. Сіракузи.
В VIII на початку VII ст. до н. е. засновуються колонії на півдні Італії Кротон і Сібарис, пізніше Тарент і Локри.
На межі VII – VI ст. до н. е. жокейці, пройшовши вздовж Італії, до Північної Галлії та Північно – Східної Іспанії, заснували тут Тавту, Массалію, Емпоріон. Другий потік їхньої колонізації був спрямований до Південно – Східної Іспанії (гавань Менесфея на березі атлантичного океану – найзахідніша межа грецької колонізації).
НаприкінціVIII – на початку VII ст. до н. е. греки проникають у протоку Геллеспонт і далі на північ. Досить швидко береги Геллеспонту , Пропонтиди, і Боспору Фракійського покрилися сіткою еллінських колоній, серед яких виділялися мегарська колонія Візантій на березі Боспору – протоки, яка вела в Чорне море. У Причорномор’ї колонії засновували в основному лише два міста – Мілет і Мегара. Мегара розгорнула свою діяльність біля Боспору кіммерійського: Гераклея Понтійська, Каллатіс, Месамбрія. Мегарці з Гераклеї перетнули Чорне море і на південно – західному березі Криму заснували Херсонес ( близько 422 -421рр до н. е. ) Майже всі інші міста Південного, Західного, північного і Східного Причорномор’я засновані Мілетом. Найважливішими мілетськими колоніями південного узбережжя вважалися Сінопа, яка очолювала союз полісів – Понт, на заході - Апполонія, Одесс, Томи, Істрія, а у Північному Причорномор’ї - о. Березань (643р до н. е. ), Ольвія (гирло Південного Бугу початок VI ст. до н. е. ), Тіра ( гирло Дністра).
Зовсім іншою була діяльність Греків в Єгипті: тут вони виступали як найманці і купці.
В кінці VII ст. до н. е. основним грецьким поселенням в Єгипті став Навкратіс, який мав 12 метрополій ( Хаос, Теос, Фокея, Родос, Галікарнас, Мітілена … та ін.).
Таким чином, на протязі двох з половиною століть греки освоїли значну частину узбережжя Середземного моря, все Причорномор’я, більшу частину Приазов’я; спираючись на ці міста купці і мандрівники, проникали все далі в глиб варварського світу, піднімаючись по Дніпру, Роні, Дунаю і Нілу. Багато нових міст швидко ставали розвинутими містами, випереджаючи свою метрополію ( відстала Ахая і багатюще місто Італії – ахейський Сібарес.)
22. Колонії греків у Північному Причорномор’ї.
Наприкінці VIII – на початку VII ст. до н. е. греки проникають у протоку Геллеспонт і далі на північ. Провідну роль тут відіграли поліси Східної Греції ( Самос, Хаос, Мітілена, Мілет, Коло фон), а також Мегара. Досить швидко береги Геллеспонту, Пропонтиди, і Боспору Фракійського покрилися сіткою еллінських колоній, серед яких виділялася мегарська колонія Візантій на березі Боспору – протоки, яка вела в Чорне море. Скіфи називали це море Ашхайна – «темне». Греки сприйняли цю назву як Аксінський Понт – « Негостинне море» (відсутність островів, вітри, бурі). Однак, вірячи в магію імен, вони стали вважати, що така назва не принесе їм нічого доброго. Тому вони перейменували місцеву назву на нову – Евксінський Понт – «Гостинне море» і саме під цим іменем воно ввійшло в історію стародавнього світу.
У Причорномор’ї колонії засновували в основному два міста – Мілет і Мегера. Останнє розгорнуло свою діяльність на Південному березі біля Боспору Кіммерійського (Геракле Понтійська, Каллатіс, Месамбрія). Лише в 20 –х роках VI ст. до н. е. мегарці з Геракле перетнули Чорне море і на південно – західному березі Криму заснували Херсонес ( близько 422 – 421рр до н. е. ).
Майже всі інші міста Південного, Західного, Північного і Східного Причорномор’я засновувались Мілетом. Найважливішими колоніями південного узбережжя вважалися Сінопа, яка очолювала союз полісів – Понт, на заході – Апполонія, Одесс, Томи, Істрія, а у Північному Причорномор’ї – о. Березань (643р до н. е. ), Ольвія ( гирло Південного Бугу, початок VI ст. до н. е.), Тіра (гирло Дністра).
Іншим осередком грецької колонізації був Боспор Кіммерійський ( Керченська протока). Сюди греки проникли в останні десятиліття VII ст. до н. е. коли на кримському березі протоки виник мілетський емпірій ( складське приміщення для товарів), із якого у середині VI до н. е. виникло м. Пантікапей ( сучасн. Керч.) Крім того, в VI ст. до н. е. тут з’являються міста Мірмекій, Нім фей, Феодосія.
23. Пелопоннеська війна: причини, плани, періодизація, головні битви та наслідки.
В Стародавній Греції, її полісах постійно діяли дві протилежні сили. З одного боку, кожна громадська община намагалася жити незалежно одна від одної, а з іншого - потреба економічного розвитку, торговельні зв’язки, необхідність спільного захисту своїх інтересів спонукали грецькі міста до об’єднання. Ініціаторами об’єднавчого руху виступили найпотужніші грецькі поліси – Спарта, яка організувала Пелопоннеську лігу (505 – 504рр до н. е.), в яку входили дорійські племена консервативних полісів Південної Греції; Афіни - за ініціативою яких, в 478р до н. е. було створено Афінський морський союз, який включав розвинуті в торгово- економічному відношенні іонійські поліси. Конфлікт між керівниками союзів і привів до початку Пелопоннеської війни (431 – 404 рр. до н. е. ), ініціативною стороною якої виступили Афіни.
Хоча війна була викликана політичним суперництвом Афін і Спарти за гегемонію в Греції, в її розв’язуванні відіграли значну роль і економічні причини. Серед причин. Які привели до Пелопоннеської війни можна виділити такі:
- Спарта була стурбована посиленням Афінської могутності і поширенням впливу демократичних Афін;
- Афіни утримували в своїх руках контроль над важливими торговими шляхами, які вели в Єгипет, Фракію, Північне Причорномор’я, а афінський флот панував в Егейському морі;
- Економічні інтереси Афін почали поникати в Сицилію і Південну Італію, де панував Коринф (розвинене демократичне місто з військовим і торговим флотом, член Пелопоннеського союзу);
- Суперники через своїх прихильників вели підривну діяльність в союзницьких містах: спартанці серед членів Делоської семахії, афіняни в державах Пелопоннеського союзу.
Внутрішня ситуація в Афінах стала поступово загострюватись. Одноосібне правління Перікла похитнулось не через принципові розходження, а через те, що він так довго вів справи один. Це викликало протест і аристократів і демократів, але вони не наважились критикувати політику самого Перікла, а обмежились особистими нападками на нього та його друзів.
Аспасія – друга дружина Перікла була звинувачена в звідництві і невірності, але потім виправдана. Філософа Анаксагора – наставника Перікла – було звинувачено в безбожжі, що вважалося тяжким злочином, він був оштрафований і вигнаний із Афін. Фідій – скульптор, архітектор, декоратор – друг Перікла, якій займався оформленням самих Афін, був двійчи звинувачений у крадіжки і у злочині проти релігії, був кинутий у в’язницю, де згодом помер. Перікл став форсувати війну, щоб у хвилини небезпеки, знову згуртувати народ навколо себе. Перікл розраховував на чисельну перевагу війська, яке міг виставити Делоський союз, зокрема на сильний флот (понад 300 трієр), в той час, коли у Пелопоннеського союзу флот був слабко розвинений і мало чисельний.
Афіни планували активно діяти на морі, а на суші обороняти Афіни та інші фортеці проводячи десанти і тим самим блокувати Пелопоннес.
Спарта ж планувала вторгнутися в Аттику, розорити сільськогосподарську територію і, викликавши слабше афінське ополчення, виграти війну однією битвою.
До весни 431р до н. е. приготування до війни були закінчені.
Фіванці (300 чоловік) напали на союзні з Афінами Платеї - були розбиті, а взяті у полон – страчені.
Через 80 днів пелопоннеське військо ( 60000 чол.) вдерлося до Аттики на чолі зі спартанським царем Архідамом ( перший період війни отримав його ім’я), спустошуючі поля і розорюючи будинки селян. Періклу вдалось утримати афінян від наміру вступити у боротьбу з спартанцями. Архідам залишив Аттику. У відповідь на вторгнення афінський флот здійснив рейд навколо Пелопоннесу, спустошуючи прибережні області, крім того сухопутні війська здійснили дві каральні операції в Егіні і Мегариді.
430 р. до н. е. Архівам знов проник в Аттику, пробувши там 1,5 місяці був змушений відвести війська, тому що в Афінах спалахнула епідемія чуми, завезена торговими кораблями з Єгипту чи Передньої Азії. Чверть сухопутних військ і третина флоту афінян загинули від хвороби, тому рейд, проведений у відповідь не привів до значних результатів.
Взимку 430 – 429рр. до н. е. афіняни взяли Потидеї і почали блокаду Коринфа.
429р до н. е. афіняни не провели жодної військової операції. А Спарта почала облогу Платей і напала на афінський флот біля Навпакта ( хоча невдало, але це було початком активізації спартанців на морі).
428р до н. е. був важким для Афін: спартанці вдерлися в Аттику і почалось повстання на о. Лесбос. Афіняни, боячись впливу повстанців на інших союзників, почали облогу столиці – м. Мітілени.
427р. до н.е. – спартанці взяли м. Платеї, почалось повстання на о. Керкіра і в Сицилії, афіняни вимушені були придушити оба повстання, Пелопоннеська війна перетворювалась з військового конфлікту у загально грецький соціально – політичний конфлікт (боротьба аристократів і демократів).
425р – афіняни відхилили спроби Спарти до мирних переговорів і спартанці в п’яте вторглись в Аттику. Спартанці взяли о. Сфактерію, але Афінам вдалося за 20 днів відбити острів і взяти в полон спартанський гарнізон.
424р. до н.е. – афінський стратег Клеон вводить новий військовий податок (ейсфора), проводить фінансову реформу: форос союзних міст було збільшено в два рази, що дало кошти для ведення війни.
Афіняни захопили м. Мегари, що стало найвищім успіхом Афін у війні.
422р до н. е. – афінський стратег Клеон і командуючий спартанським військом Брасид загинули в битві під Амфіополем. Афіни і Спарта починають переговори про мирний договір.
421 р. до н. е. – укладено Нікієвий мир (за іменем його ініціатора) на 50 років, за яким Афіни повертали Пірос і Керкіру, а спартанці – Амфіополь; всі полоненні поверталися до дому. Однак цей мирний договір не вирішував жодного суперечливого питання.
416 – 413рр до н. е. – Сицилійська експедиція під командуванням трьох стратегів - Алківіада, Нікія, Ламаха. Поразка афінян і втрата флоту (134 трієри).
413р. до н. е. – Декелейська війна. Спартанці вдерлися до Аттики, захопили містечко Декелею під Афінами і взяли під контроль половину Аттики. Спустошуючі набіги повторювались двійчи на рік, до спартанців втекли 20000 рабів – ремісників.
411р. до н. е. – катастрофічним становищем держави скористувалися олігархічні сили, які прийшовши до влади відмінили конституцію.
410р до н. е. – демократичний лад в Афінах повністю було відновлено: повернулися до демократичної конституції, стали платити жалування за виконання державних обов’язків
406р д н. е. – спартанський командуючий Лісандр одержав незначну перемогу біля мису Нетля, що довела про зміцнення спартанського флоту ( завдяки субсидіям персів) і викликало відставку афінського командуючого флотом Алківіада.
Цього ж року в Афінах прийняли рішення про побудову нового флоту ( на це пішло всі дорогоцінності з афінських храмів), афінський флот отримав блискучу перемогу над пелопонесцями в битві при Аргенуських островах, але шторм завадив підібрати мертвих і поранених, за що стратеги – переможці були засуджені до смертної кари. Процес над стратегами досить відчутно позначився на стані духу афінської армії і привів до втрати впевненості їхніми командирами.
405р. до н. е. – спартанський флот, на чолі з Лісандром, розгромив афінський флот, що призвело до розпаду афінського союзу.
Восени того ж року Лісандр, разом із сухопутними військами розпочав блокаду Афін.
На весні 404 р. до н. е. афінці вимушені були здатися і укласти мир із Спартою на важких умовах:
- Афіни втрачали всі свої зовнішні володіння;
- повинні були зруйнувати довгі стіни і всі зовнішні укріплення;
- віддати Спарті всі свої кораблі, за винятком 12 триєр, які мали слугувати для захисту від піратів;
- прийняти назад всіх вигнанців (ворогів демократії);
- зовнішня політика Афін ставилась в залежність від Спарти.
24. Система виховання у Спарті.
Основним завданням славнозвісної системи спартанського виховання була підготовка співчлена військової кланової общини.
Контроль держави за вихованням починався з перших днів життя. Хворобливого чи кволого новонародженого геронт наказував кидати в ущелину гори Тайгет і лише здоровим і сильним виділялася ділянка землі, а матерям дозволялося годувати немовля.
Ніхто не мав права виховувати дітей на свій розсуд. З семи років хлопчиків забирали у батьків і віддавали в агелли (стада), де вони виховувались до 18 років.
Перший етап виховання тривав 7 років. На чолі кожного загону стояв ірен – хлопчик, якому виповнилось 15 років. Вихованці рівнялись на командира, виконуючи його накази, так що головним наслідком такого життя ставала звичка виконувати накази.
Грамоті хлопчиків навчали лише в мажах необхідного, щоб вони вміли прочитати накази чи написати своє ім’я. А мета навчання полягала в тому, щоб терпеливо переносити незгоди і перемагати в битвах.
У міру того, як хлопчики виростали, їх виховували в суворіших умовах: стригли наголо, привчали ходити босоніж і в будь-яку погоду гратися голими. І лише з 12 років раз на рік їм видавався плащ – хітон. Гарячою водою їм дозволялося митися лише декілька разів на рік. Спали хлопчики на очереті, який приносили собі самі з берегів Еврота. Діти зобов’язані були самі шукати собі брова та їжу.
Перший період державного виховання закінчувався агоном – публічним випробуванням. Всі підлітки у віці 14 років піддавались публічному побиттю у вівтаря богині Артеміди Ортії, де вони повинні були довести свою зневагу до болю. Жриця піднімаючи чи опускаючи показувала силу ударів. Підліток не мав зронити жодного звуку, оскільки найменший стогін міг знеславити весь рід.
Після цього підлітку дозволялось носити зброю, брати участь у сиситіях і криптіях ( ночі вбивств ілотів). Щорічно ефори оголошували таємну війну ілотам. На цей час юнаки покидали місто, здобуваючи їжу власноруч. Вони ховались вдень, виходячи із засідки лише вночі, вистежували ілотів і вбивали їх.
Після повернення у Спарту на спартанських юнаків чекало ще одне випробування. На цьому агоні були присутні геронти, царі, та рядові члени спартанської общини. На острові, обнесеному зі всіх сторін глибокім ровом з водою, проходили показові бої спартанської молоді, поділеної на два загони. Бої були без зброї, але й без правил. Кожний юнак намагаючись виштовхнути іншого в рів з водою, мав довести свою спритність, хитрість та безпощадність. Після цього агона юнаки зараховувались до іренів (старших юнаків), були командирами в агелах та ближніми помічниками виховного процесу спартанської молоді.
Юнаків 18 – 20 років записували в особливі загони ефебів і вони зобов’язані були нести військову службу. Виховання спартанців не закінчувалось 20 роками. З 21 до 30 вважався перехідним періодом на шляху отримання повних прав спартанської общини. За цей час він мав одружитися, бо в іншому випадку він не отримував земельного наділу.
25. Афінська держава у VII – V ст.. до н. е.: від олігархії до демократичної рабовласницької республіки.
Афінська держава складалася з 48 навкратій – спеціальних територіальних округів на які ділилася Аттика. Чотири племінні союзи ( філи), які проживали в Аттиці, поділялись на фратії, а ті в свою чергу - на роди. Найдовше родова організація збереглась у евпатридів – найбагатшої верстви афінських жителів, ті що мали благородних родичів.
Верховна влада протягом декількох століть належала афінським баси леям, першим з яких був Тесей, а останнім, за переказами – Корд. Після відміни царської влади на чолі Афін стояли вибрані з евпатридів правителі – архонти ( начальник, старший). Спочатку ця посада була пожиттєвою, згодом архонти вибиралися на 10 і нарешті на 1 рік. Спершу обирався 1 архонт, а до середини VI ст. до н. е. утвердилася колегія 9 архонтів.
- архонт – Епонім – попервах мав значну владу, а згодом його функції були обмежені, хоча його іменем називався рік;
- архонт – баси лей – виконував головним чином функції жерця, а також відав судовими справами пов’язаними з культом;
- архонт – полемарх – керував афінським ополченням і відав відносинами з іншими державами;
6 архонтів - фесмофетів – були охоронцями закону, головуючими різними судовими колегіями. Архонти виконували свої обов’язки безкоштовно, але архонство вважалось вищою шаною і честю не лише для самого архонта, а й для його роду, фратії та філи, до яких він належав.
Після закінчення терміну повноважень архонти вступали в вищу держану раду – ареопаг, в якій вирішувалися судові справи кримінального характеру.
Економічну основу могутності евпатридів складали землі, розміщені в родючій місцевості поблизу Афін, які як і все майно, не могли відчужуватись і при любих обставинах, залишались в роду. Більшу частину населення Аттики складали середні та дрібні землероби – геомори та ремісники – деміурги.
З розвитком товарно – грошових відносин поширюється розшарування общини і формування системи приватної власності.
Ріст грошового господарства і рабовласництва впливав і на сільську общину. Становище геоморів та фетів у VII – VI ст. до н. е. в Аттиці було важким як у матеріальному так і в правовому відношенні. Безліч дрібних землеробів знаходились у боргу перед евпатридами. Боржники обробляли землю багатих, або брали гроші під заставу своєї особи.
Орендні умови були досить важкими. Орендарі називалися пелатами або гектоморами (шести дольниками) і платили 5/6 отриманого врожаю від сім’ї за оренду землі. Від панування евпатридів страждали селяни, ремісники, багаті, але не знатні люди ( власники ремісничих майстерень, купці, корабельники тощо).
Таким чином, більшість населення була невдоволена своїм становищем, що надалі привело до широкого руху проти евпатридів. Першою спробою повалити евпатридів була Кілонова змова, яка датується 30 роками VII ст. до н. е. У змові брали участь представники родової, але бідної знаті, та нової знаті яка володіла багатствами, але була позбавлена політичних прав. На чолі змови став аристократ Кілон. Афіняни, на чолі з архонтом Мегаклом з роду Алкемеонідів влаштували розправу заколотникам – невдахам, які здалися, покинувши священну землю акрополя.
Але вже в 621р до н. е. аристократи, під тиском демосу вимушені були піти на поступки народу і доручили архонту – фесмофетові Драконту розглянути і записати закони, які ввійшли в історію під назвою закони Драконта. Ці закони стали епітетом для надмірно жорстоких законів взагалі. Найменша крадіжка за цими законами каралася смертю. За законами Драконта можна було судити не тільки людей а й тварин і речі. Однак вони були й прогресивним кроком: це перше усне звичаєве право, яке було записане; закони відміняли кровну помсту; захищали приватну власність; уточнювали судову процедуру; урегульовували становище іноземців, громадян інших міст.
Але запис законів не поклав край суперечностям між демосом і евпатридами, бо істотно не змінював економічного становища демосу і зовсім не торкався його політичного безправного становища. Протистояння обох сторін тривало більше 20 років, доки вони не домовились обрати посередника – айсимнета, який влаштовував би обидві сторони, і доручили йому управління Афінським полісом та видання нових законів. З цією метою, а також для завоювання острова Саломін у 594р архонтом був обраний Солон. За походженням він був евпатридом з знатного роду Кордів, та за майновим становищем належав до середніх верств демосу і займався торгівлею.
Політичні і економічні реформи Солона були проведені при підтримці народних зборів, більшість в яких становили знедолені громадяни. Головна економічна реформа Солона – сейсахтея – зводилась до скасування боргів селян – боржників, в поверненні їм заставлених земельних ділянок, і в скасуванні внутрішнього боргового рабства. Солон навіть викупив людей які були продані в рабство за межі Аттики. Наслідком проведеної реформи стало збільшення середніх і малих землевласників, які з цього часу стали опорою Афінського поліса.
Солоном була проведена ще одна вирішальна, в афінській історії, реформа – він видав закон про свободу заповітів, тим самим затвердив приватну власність на землю. Закон давав змогу дробити родові земельні володіння. Були прийняті закони щодо сільського господарства (заборона на вивіз хліба з Аттики, заохочення садівництва, виноградарства та ін) які дозволили середнім землевласникам вирощувати сільськогосподарські продукти на продаж (оливкова олія, тощо).
Реформи Солона стосувались і ремісників ( метеків), які не мали громадянства. Завдяки реформі деякі з них отримали громадянство в Афінах, що дозволило збільшити політичну владу ремісників.
Соціально – політичні реформи Солона поділили суспільство Аттики за майновим цензом, а грошова реформа дозволила розширити коло повноправних громадян. За конституцією Солона вищою владою визначався весь народ, а основним дорадчим органом ставала буле (рада 400). Введення суду присяжних – гелеї – робило доступним правосуддя для всіх вільних громадян. Функції гелеї не обмежувались лише розглядом цивільних і кримінальних справ, до них належав також контроль за діяльністю посадових осіб. Після того, як Солон провів свої реформи, він склав повноваження і виїхав із Афін.
Значення реформ Солона полягало в тому, що вони відкрили широкий шлях для розвитку та формування державного устрою Афін, як поліса і заклали основи афінської демократії.
Але політичні протиріччя, які виникли на протязі наступних років призвели до появи трьох соціально – політичних угруповань, які відповідали географічним областям Аттики і носили їх назви:
- педіеї – жителі рівнини, представники великих землевласників, які добивались відміни солонівських законів. На чолі стояв Лікург;
- паралії – жителі приморської смуги, ремісники, купці, середнє селянство, які намагались зберегти закони Солона. На чолі стояв Мегакл Алкмеонід;
- деаклії – жителі гірських районів, дрібні землероби, міська біднота, фети, які вимагали переділу землі та політичних прав. На чолі стояв Пісістрат.
Боротьба між цими партіями у 560 р. до н. е. призвела до того, що верховну владу в Афінах захопив Пісістрат, однак на шостому році правління він був вигнаний із Афін. Пісістрат ще двійчи повертався до влади в Афінах, де правив до 527р. до н. е. Реформи Пісістрата, а також частковий перерозподіл землі, зміцнили його позиції серед діакріїв і частини параліїв.
З метою централізації державної влади він ввів загальнодержавний прибутковий податок у розмірі 1/ 10урожаю та створив постійну армію у вигляді особистої гвардії тирана.
Головну свою увагу він спрямував на посилення економічної могутності Афін, намагаючись створити нові зовнішні і внутрішні ринки збуту сільськогосподарської і ремісничої продукції.
Зростаюча сила держави і авторитет її керівника знайшли блискуче вираження у благоустрою і територіальному розширенню Афін, які перетворились у справжній торгово – ремісничій центр. Економічний розвиток за правління Пісістрата привів до зростання демократичних елементів, для яких стала обтяжливою тиранія і вони її скинули в 510 р до н. е. за правління синів Пісістрата.
Після вигнання сина Пісістрата Гіпія знову спалахнула політична боротьба, але на цей раз ззовні втрутилась Спарта, яка намагалась встановити політичний контроль над Афінами. Не бажання афінян терпіти зверхність іншої держави, призвело до того, що політичну верхівку в 509р. до н. е. в Афінах очолив Клісфен. Він провів ряд реформ, які знищили залишки родового ладу в Афінах і остаточно затвердили державу у формі демократичної республіки. Своїми реформами він довів до завершення процеси соціальної стабілізації афінського поліса, змінивши становище родової аристократії. ЇЇ статус був досить високим, бо їй належала панівна роль у давніх родових об’єднаннях. Завдяки участі у всіх культових справах своїх філ і фратій, система управління родової аристократії здійснювала контроль за станом справ в Аттиці. Клісфенові реформи підірвали цей поділ і порушили основи традиційних політичних і релігійних відносин.
Адміністративно – територіальна реформа Клісфена поділила Аттику на три округи: 1)Афіни з пригородами; 2)внутрішня область і 3) берегова смуга. Кожний з трьох територіальних округів складався з 10 частин – тритій. Три філи по одній з кожного округу складали одну нову філу. На чолі філи стояв філарх. У свою чергу філи поділялися на сільські округи - деми – на чолі з демархами. Всього було 100 демів по 10 у кожній Філі. Дем був одночасно господарською, адміністративною, культовою, військовою і політичною одиницею.
Клісфеном було реорганізовано і військове командування. На чолі афінського ополчення було поставлена колегія 10 стратегів. Сформована в результаті реформ Солона і Клісфена система державного управління оцінювалась античними авторами як поміркована демократія.
26. Грецький театр: виникнення, призначення, традиції. Драматургія (Есхіл, Еврипід, Софокл, Аристофан).
Одним із найвідоміших явищ давньогрецької культури був театр. Він виник на основі народних пісень і танців під час свята бога Діоніса – покровителя сільського господарства і селян, життєдайних сил природи. В його культі відбилися труднощі і радощі ведення сільського господарства, в якому через природні умови Стародавньої Греції переважало виноградарство. Відзначали весінні і осінні Діонісії. Оскільки виконавці обрядових пісень на честь Діонісія - деферамбів – були вбрані в козлячі шкури, то і слово «трагедія» перекладається, як «пісня цапів».
Театральні вистави були не розвагою, а священнодійством, в якому мав брати участь кожний громадянин, вони ставились лише у свята Діоніса і були частиною культу. Лише поступово театр став політичною трибуною, місцем відпочинку і розваг. Вистави йшли щороку на великі свята і тривали по декілька днів підряд.
Предметом вистав служили трагедії і комедії. Перші трагедії були створені в Афінах ще в VIст. до н. е., але істинним творцем грецької трагедії вважають Есхіла (525 – 456 рр. до н. е. ), який введенням другого артиста зробив драму динамічнішою, а також вдосконалив сценічний апарат – придумав декорації, маски, літальні, грононосні та інші машини. В основу трагедії клали міф про богів і героїв. До історико – міфологічної основи приєднувалось безліч різноманітних релігійних, політичних і психологічних мотивів: боротьба людини проти сліпої долі; метаморфози долі; зіткнення соціального з індивідуальним; безкінечні зміни щастя і горя; гордість і приниження; любов до вітчизни і зрада; віра і зневіра. Інколи в трагедіях звучали досить виразні політичні мотиви.
Есхіл - родом з Елевсіна, головного центру таємничих і похмурих елевсінських містерій. За легендами написав 90 драм, з яких до наших часів дійшли трилогія «Ористея», та 4 трагедії: « Перси», «Семеро проти Фів», «Прометей прикутий», «Благаючі». Джерелом усіх конфліктів у Есхіла виступає незалежний не від людей, ні від бога фактор – доля (Мойра), подолати яку не можуть навіть боги. Звідси властиві його трагедіям містика, таємничість та забобонність. Разом з ідеєю долі трактується і ідея розплати та помсти за вчинені злочини.
Софокл (497 – 406 рр. до н. е. ) – родом з афінського передмістя Колона, автор більше 120 трагедій (до нас дійшло лише 7), якого називали «Гомером грецької драматургії». В найвідоміших творах «Цар Едіп» та «Антігона» він ставить важливу проблему: місця людини в суспільстві і світі. Значення долі і помсти в трагедіях Софокла виступає досить виразно. Але воно не позбавляє людину людської особистості і не знищує людської свободи. Для Софокла доля – абстрактне поняття, яке знаходиться поза людиною.
Еврипід (480 – 406 рр. до н. е. ) скоріш за все він був наближеним до аристократичних кіл афінського суспільства, дружив з Алківіадом. Еврипід писав трагедії присвячені аналізу почуттів, які призводять людину до нещастя і загибелі. У нього не доля керує вчинками, а саме людина творить своє життя. Найвідоміша його трагедія «Медея» присвячена стражданням і помсті скривдженої жінки. Конфлікт між нормами полісної моралі і інтересами окремої особистості лежить в основі трагедії «Іпполіт».
Аристофан ( 450 – 338 рр. до н. е. ) – уродженець Афін. Який залишив нам у спадщину 11 п’єс. Характерними рисами його творчості є: художня красота форми, не вичерпна дотепність, поєднання драматичних, комічних і ліричних настроїв. На відміну від трагіків Аристофан не ставив у своїх комедіях глибоких філософських питань, зате давав реальний опис багатьох сторін афінського життя. У своїх п’єсах Аристофан розробив багато комедійних ситуацій, які стали широко використовуватись комедіографами аж до сьогодні.
Суспільні мотиви, які звучали в трагедіях, знайшли яскраве вираження і в комедії, яка виросла з тих же історичних традицій. Діонісії закінчувались святковими процесіями з піснями, танцями і банкетами. Вони носили назву комос. Тому слово «комедія утворилось з комос і буквально означало «пісні під час комоса». Піддані літературній обробці ці пісні ставали комедіями. Їх сюжетом слугувало повсякденне життя, а мова наближалась до розмовної. Щодо вибору слів, виразів і положень комедія відрізнялась більшою свободою ніж трагедія. Тому жінки і діти не були присутні на комедійних виставах.
Вільніший зміст комедій обумовив простішу їх техніку виконання. У них частіше проявлялась особистість автора, який частіше звертався до публіки від імені діючих осіб або хору. Більшим було і число діючих осіб, а костюми і декорації яскравіші та строкатіше, маски – різноманітніші.
Найсприятливіші умови для створення комедій склалися в Афінах, де допускалася велика свобода критики, як окремих осіб так і законів і закладів. Політичні проблеми стали центрами в політичному житті Афінської держави, активно і відкрито обговорювалися широкими масами громадян, тому в ранніх комедіях переважав політичний матеріал, а сама комедія набула політичного характеру.