Питання до екзамену з історії стародавнього світу
| Вид материала | Документы |
- Мета: закріпити І систематизувати знання учнів з історії Стародавнього, 79.29kb.
- Урок № Тема: «Вступ. Що вивчає історія стародавнього світу», 510.37kb.
- Історія україни. Всесвітня історія, 195.23kb.
- 1. економічна думка стародавнього світу та середньовіччя. Меркантилізм, 337.37kb.
- Економічна думка стародавнього світу, 826.08kb.
- Реферат на тему: Медики стародавнього світу, 50.87kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.95kb.
- Питання до державного екзамену з всесвітньої історії, 21.45kb.
- Світлої пам’яті олега прокоповича крижанівського, 38.16kb.
- Перелік публікацій викладачів кафедри історії України за 2008, 325.5kb.
12Друга пунічна війна. Причини, привід, початок. Плани сторін, провідні битви.
Причиною 2 ї пунічної війни залишалась проблема домінування в Середземномор’ї і контроль за торговими шляхами у цьому регіоні.
Приводом для початку військових дій стала осада та падіння укріпленого міста Сагунт (219р. до н. е. ) на Східному узбережжі Іберії, який був союзником Риму. У наступному 218 р. до н. е. Ганнібал повів свою армію до Італії, розпочав тим самим план, задуманий ще його батьком. Восени 218р. до н. е. Карфагенська армія здійснила беспрімірний в історії перехід з Іспанії до Італії, спустилася з Альп в родючу долину річки По. Ціль походу була досягнута. Але дорогою ціною. З 80 тис піхотинців , 10 тис. кінноти й 37 слонів до Італії дійшли лише 20 тис. піхоти, 6тис. кінноти й декілька слонів. Римський консул Сципіон, не дочекавшись підмоги більшої частини війська, начолі з іншим консулом, вирішив дати бій у річки Тицин, де був розбитий Ганнібалом. Римська армія відступила до м. Плацеції, де об’єдналась з підходивши ми свіжими військами, але й на цей раз Ганнібал одержав перемогу.
За зимовий період Ганнібалу вдалося вимуштрувати кельтів, які приєднались до нього в боротьбі проти римлян. Тепер його армія нараховувала 80 тис. піхотинців. 10 тис. кінноти. Карфагенянин планував похід на територію центральної Італії, де піднявши на повстання підкоренних італіків ізолювати й розгромити Рим.
Навесні 217 р. до н. е. оновлена римська армія під командуванням Фламінія, влаштувала засідку в Апеннінських горах, чекаючи карфагенян. Ганнібал обійшов позиції римлян через болота р. Арнус ( Арно), вийшовши в тил римської армії. Фламіній кинувся за карфагенянами, намагаючись прикрити столицю. Використавши поспішність римлян, Ганнібал влаштував засідку по дорозі на бризі Тразіменського озера, де армія Риму була оточена і розгромлена разом із консулом Фламінієм.
Ганнібал не пішов одразу на Рим, східними територіями Італії він направився на південь, намагаючись показати, що він воює лише проти Риму, але римсько – італійський союз витримав випробування, а сили карфагенян танули.
Римляни незгодні з політикою вичікування, яку вів Фабій Максим, обрали двох консулів полководця Луція Емілія Павла, та прихильника рішучих дій – Гая Теренція Варрона, які очолили битву при Каннах (216р.до н. е. ).
Римська армія налічувала 80 тис. піхотинців, 6 – 7 тис. кінноти. Армія Ганнібала була майже двійчи меншою: 40 тис піхоти та 14 тис. кінноти. В цій битві Ганнібал використав рівнинний ландшафт поля битви, і пішовши на хитрість, заманив багато чисельне римське військо в лещата. Оточені римляни намагались захищатися, б’ючись спина до спини, але карфагенські вершники влаштували різанину, не даючи ім. місця для маневру. Більша частина римської армії була перебита, або потрапила у полон. Тонкий дипломат Ганнібал, використовуючи перемогу під Каннами намагався створити антиримську коаліцію. В 215 р. до н. е. він уклав договір з македонським царем Філіпом V, який зобов’язався вторгнутись в Італію. Ганнібал прихилив на свою сторону Сіракузьку держави і деякі міста на Сицилії, таким чином рим опинився в кільці ворогів.
Римляни вимушені були де підкупами, де погрозами домовлятися із сусідніми державами. Свою армію вони роздробили на три частини, які мали діяти самостійно. Перша з них мала блокувати Ганнібала в самій Італії, друга направлялась до Іберії, де кафагенськіми військами командував брат Ганнібала – Гасдрубал, третя направлялась на захват Сицилії. Таким чином армія Ганнібала була замкнена в Італії.
Вирішальний перелом в сторону риму відбувся лише в 211р. до н. е. , коли римлянам вдалося захопити місто – фортецю Капую, яка перейшла на сторону Ганнібала й була його опорним пунктом. Військово – політичне становище Ганнібала в Італії погіршувалось, він був блокований в Південній частині пів – а. Політичні союзники, які відвернулись від Риму, знову стали переходити на його сторону. Карфагенська армія Ганнібала танула. Армія Гаструбала, яка йшла до нього з Іберії була зупинена і розбита на р. Метаврі (207р. до н. е. )
П. Корнелій Сципіон, який повернувся з Іберії, в 204 р. до н. е. начолі експедиції римлян, висадився в Африці. Як він і розраховував, карфагенське правительство відкликало Ганнібала з Італії. Ганнібал залишив Італію не програвши ні одної великої битви. В 203 р. до н. е. Сципіон розгромив карфагенське військо в битві при Великих рівнинах, а в наступному році в битві при Замі розгромив армію Ганнібала, повторивши маневр самого Ганнібала при Каннах.
Карфаген 201р. до н. е. капітулював, погодившись на тяжкі умови , які продиктував Рим. За умовами мирного договору Карфаген втрачав всі заморські володіння, всього військового флоту (500 кораблів), територія Карфагену відтоді окреслювалась невеликим міським округом в Африці. Карфаген не мав права мати військовий флот, не міг без дозволу Рима вести війни, мусив виплачувати контрибуцію у розмірі 10 тис. талантів на протязі 50 років.
- Рим і Карфаген між ІІ і ІІІ Пунічними війнами.
Після закінчення ІІ пунічної війни Рим отримав багато нових територій за межами Апеннінського пів – а: Сицилія, Сардинія та Корсика, карфагенські володіння в Іберії, які римляни почали називати Іспанія, території Північної Італії. На початку ІІ ст. до н. е. Рим володів усім західним Середземномор’ям і перед римським керівництвом постала задача організації та керівництва загарбаними територіями. Серед римського правлячого стану розгорілась боротьба: одна група сенаторів разом з переможцем Ганнібала Сцепіоном пропонувала на цих територіях утворювати залежні держави начолі з місцевим керівництвом; інша, яку очолювали спочатку Фабій Максим, потім з початку ІІ ст. до н. е. Марк Порцій Катон, настоювала на утворенні провінцій. Провінційне керівництво передбачало скасування місцевого керівництва, на заміну якому з Риму висилались намісники, частіш за все бувші магістри після закінчення ними строку управління: консули, претори, квестори. Правителів провінцій називали проконсулами, про квесторами і т. д. Вони набирали собі загони воїнів і володіли вищою владою, а також мали право вести військові дії, заключати мирні договори та засуджувати до страти.
Утворюючи провінції римляни користувались принципом «роз’єднай та владарюй»: частина провінціальних міст отримувала вільну від податків, але більша частина зазнала нещадної експлуатації. Провінційне населення ненавиділо римське панування й при найменшій нагоді підіймало повстання.
Ганнібалова війна виявилась перевіркою надійності римско – італійської конфедерації. За 17 років війни деякі союзники Риму перейшли на сторону Ганнібала, багато з них займали позицію невизначеності. Це дало змогу Риму , після закінчення війни, жорстоко покарати відпалих союзників: їх землі було конфісковано, міста втратили права міських прав, населенню було заборонено носіння зброї, тощо. В цілому війна викрила ненадійність домовленостей і з елліністичними державами, зокрема з Македонією, що разом з непомірними імперськими апетитами проявилось у агресивній політиці щодо елліністичних держав. Ще в 229р. до н. е. римляни виступили проти іллірійців, захвативши їх міста на західному узбережжі Балканського пів – а і маючи великий політичний вплив в портових містах, вони отримали стоянки для римського флоту в Адріатичному морі.
Македонський цар Філіп V та цар держави Селевкидів Антиох ІІІ заключили договір про перерозподіл сфер впливу в Східному Середземномор’ї , що давало змогу Македонії зміцнити свої позиції в цьому регіоні. Зміцнення будь – якої елліністичної держави, особливо Македонії, було неприйнятним для Риму. Грецькі міста, не бажаючи зміцнення Македонії, об’єднались в пергамо – родоський союз і запросили допомоги в Риму. З цього почалась ІІ Македонська війна (200 – 196рр до н. е. ), яка закінчилась поразкою не тільки македонців, але й стала початком кінця елліністичного світу. За тим Рим вступив в війну ще з одною найсильнішою державою Східного Середземномор’я – державою Селевкидів, яка закінчилася перемогою Риму при Магнезії 190р до н. е. і підписанням Антіохом ІІІ мирного договору в 188р. до н. е. Таким чином, за короткий проміжок часу , використовуючи суперництво елліністичних держав та спираючись на родосько – пергамський союз, Рим наніс військову поразку двом найбільшим державам елліністичного світу – Македонії та Сирії. ІІІ Македонська війна (171 – 169 рр. до н. е.) та війна з Ахейським союзом (149 – 148рр. до н. е. ) збагатили Рим грецькими територіями. Рим став господарем і в Східному Середземномор’ї.
Карфаген. До середини ІІ ст. до н. е. Карфаген виправив своє матеріальне становище і знов став багатолюдним, багатим містом. Його торгівля морська та сухопутна - процвітала, сільське господарство було на підйомі, казна була повна. Римський сенат уважно слідкував за положенням в Карфагені ( римляни ніколи не могли забути вторгнення Ганнібала в Італію). За умовами договору 201р. до н. е. Карфаген не міг вести самостійно ні як війни. Цим постійно користувалися сусіди Карфагену, зокрема цар сусіднього Нумідійського царства – Массініса. Окуповані ним території і стали приводом для ІІІ Пунічної війни.
- ІІІ Пунічна війна і Руйнування Карфагену..
Причина початку війни крилась в тому, що Рим не міг допустити, щоб в районі західного Середземномор’я була сильна держава, яка б могла згодом претендувати на панівне положення в цьому регіоні. Знаючи з власного досвіду як швидко Карфаген може відновити свої сили, пам’ятаючи про вторгнення Ганнібала до Італії, Рим постійно контролював Карфаген після ІІ Пунічної війни. Доки Рим опановував Східне Середземномор’я Карфаген вкотре відновив сили і знов став багатим містом. За умовами мирного договору 201р. до н. е. Карфаген не мав права вести війни самостійно, чим скористався цар сусіднього Нумідійського царства – Массініса. Загарбані ним прикордонні території, з мовчазної згоди Риму, стали приводом для ІІІ Пунічної війни (149 – 146рр. до н. е. ).
Рим не вимагав від Нумедійського царя звільнення окупованих територій, тобто спровокував ситуацію, при якій Карфагеняни вимушені були набрати власну армію для захисту своїх територій. Це дало змогу Риму оголосити Карфагену війну і висадити свої війська на Африканському узбережжі. Карфагенське керівництво готове було погодитись на любі умови миру. Римляни попервах вимагали видачі заложників, всієї зброї. Коли ці умови були виконані римляни стали вимагати перенесення Карфагену в глиб країни, що для карфагенян було неприйнятним і вони вирішили боротися до останнього. Карфагеняни запросили на роздуми 30 днів, і тим часом укріпили місто і зібрали ополчення з міських жителів і зібрали кошти на найманців.
Перші спроби римської армії взяти місто не до чого не призвели, тому вони вимушені були взяти Карфаген в облогу. Карфагеняни навербували загони найманців, які турбували римські війська по всій території країни. Довготривала осада в спекотній Африці призвела до поширення хвороб та деморалізації військ. Стурбований римський сенат пішов на виключну міру – консулом та головнокомандуючим на 147р до н. е. був назначений Еміліан Сцепіон – талановитий полководець та дипломат, якій відновив в армії військову дисципліну, розгромив карфагенські загони і перекрив карфагенянам морський шлях, побудувавши греблю біля входу а карфагенську гавань. Таким чином, місто виявилось відрізаним від зовнішнього світу та продовольства. Коли Карфаген виснажився, було предприйнято штурм ( майже тиждень жителі намагались захищатись), коли він закінчився місто було зруйновано, а територія Карфагенської держави перейшла у власність Риму. На населення було накладено податок, але де – які міста
- Боротьба Риму за панування в Східному Середземномор’ї.
Ще Перша Пунічна війна (264 – 241рр. до н. е. ) показала, що Рим поступово намагався прибрати панівне положення на всьому Середземномор’ї. Після ІІ Пунічної війни у Риму появився привод – деякі елліністичні країни на Апеннінському півострові та Македонія виказали підтримку Ганнібалові. Ще в 229р. до н. е. римляни виступили проти іллірійців, яки були найближчими сусідами римлян на західному узбережжі Балканського пів – а. Формальним приводом для вторгнення послужили жалоби італійських купців та прохання про захист декількох грецьких кораблів. Римляни направили проти іллірійців свій флот, який швидко розбив іллірійські легкі піратські судна; десантна армія римлян зайняла Іллірійське узбережжя, зруйнував укріпленні міста, відкинувши місцеве населення від узбережжя. Держава Скори скоротила свою територію і опинилась данницею Риму. Захопивши іллірійське узбережжя римляни встановили політичний вплив над багатьма містами Західних Балкан, та отримали зручні гавані для свого флоту в Адріатичному морі. Таким чином, Рим отримав важливі опорні пункти для наступу на Схід.
Македонський цар Філіп V та цар держави Селевкидів Антіох ІІІ уклали угоду про перерозподіл сфер впливу в Східному Середземномор’ї, що давало можливість Македонії зміцнити свої позиції в цьому регіоні. Грецькі міста, не бажаючи зміцнення впливу Македонії об’єднались в анти македонський пергамо – родоський союз і запросили на допомогу Рим. З цього почалась ІІ Македонська війна (200 – 196рр. до н. е. ), яка закінчилась поразкою не тільки Македонії, але стала початком кінця самих елліністичного світу. Після ІІ македонської війни Рим розпочав війну ще з одною найсильнішою елліністичною державою Східного Середземномор’я – державою Селевкидів, яка закінчилася перемогою римлян в битві при Магнезії в 190р. до н. е. та підписанням мирної угоди Антіохом ІІІ мирного договору в 188р. до н. е. Таким чином, за короткий проміжок часу, використовуючи суперництво елліністичних держав і спираючись на Пергамо – родоський союз, Рим наніс поразку двом найбільшим державам елліністичного світу – Македонії і Сирії. ІІІ Македонська війна (171 – 169 рр. до н. е. ) та війна з Ахейським союзом (149 – 148рр до н. е. ) збагатили Рим грецькими територіями. Рим став господарем і в Східному Середземномор’ї.
- Союзницька війна в Італії та її наслідки.
В кінці 91р. до н. е. розпочалася ода з найкровопролитніших війн в історії Римської Імперії - Союзницька війна. Це війна – повстання, яке було викликане безправним станом італіків в Римській Імперії з одного боку і невирішенністтю аграрного питання - з іншого. Повстання охопило південну та центральну Італію. Повстанці виставили 100 тис. добре вишколену армію, оскільки італіки здавна служили в римській армії як допоміжне військо. Політичною організацією, яка очолила повсталих стала федерація всіх італійських общин та міст з центром в Корфинії, яку називали « Італія», символом якої, своєрідним гербом, стало зображення бика. Який бодає вовчицю. Політична структура цієї організації нагадувала римську: сенат з 500 чоловік, 2 консули, 12 преторів, інші магістри, ймовірно існували й народні збори.
Повсталі сформували дві армії Північну, яку очолив Помпі дій Силон, та південну, яку очолив Пампій Мутл. Зважаючи на військову майстерність повсталих римська армія опинилась в скрутному становищі й потерпала від багаторазових поразок. На сторону повсталих стали переходити міста, які спочатку були вірними Риму: Нола, Помпей та ін. Римляни опинились в скрутному становищі. Це спонукало їх прийняти кардинальні рішення, щодо додаткової мобілізації ( до війська були залучені навіть вільно відпущенні), та заміни деяких полководців. Не абияку роль відіграв новий закон Плавція - Папирія (89р. до н. е. ), який передбачав надання громадянських прав тим італійським общинам, які в двомісячний термін подадуть заявки. Ці закони внесли розлад в ряди повсталих, від союзників почали відходити багато міст. Їх військові сили почали танути. В 89р. до н. е. союзники потерпіли ряд відчутних поразок. В Етрурії був винищений загін марсів в 15 тис. чоловік; м. Акул – північна база – захоплена римськими військами; м. Корфиній – столиця повстанської федерації теж була підкорена римлянами. На початку 88 р. до н. е. було підкорено останні фортеці повсталих: м. Нолу в Кампвні, м. Езернію та ін. Війну було закінчено. Наслідками цієї війни став нечуваний факт – переможці змушені були вдовольнити вимоги переможених – всі італіки за деяким винятком отримали права римського громадянства. Але на фоні жорстокої боротьби й розорення великої кількості міст, загибелі великої кількості людей, різко погіршилось економічне положення як самої Італії так і всієї Римської імперії.
- Підкорення Іспанії Римом у ІІ – І ст.. до н. е.
В154р. до н. е. проти Риму виступили лузитани, які жили за кордонами римських провінцій. Їх підтримали племена. Які знаходились під управлінням римських намісників й тяжко страждали від їх утисків та віроломства. Римський намісник, який виступив проти цих племен був розгромлений у 153р. до н. е. Загрозливе становище для Риму змусило сенат надіслати в Іспанію консульську армію, яка розгорнула військові Бії в Ближній та Дальній Іспанії. В Ближній Іспанії римлянам не вдалося домогтись успіхів, в той час як в Дальній лузитани були відкинуті за межі римської провінції. В 151 р. до н. е. римлянам далося подавити повстання кельти берів та укласти з ними мирну угоду. Однак новий консул, який прибув до Іспанії не тільки порушив умови мирного договору, а й почавши військові дії пограбував території дружніх племен. Таке віроломство визвало загальне обурення іспанських племен і призвело до повстання проти римлян. Римських повстанців в 149р. до н. е. очолив талановитий полководець – Віріат – талановитий, сміливий організатор, який користувався великим авторитетом у всіх іспанських племен. На протязі 10 років Вірі ат боровся з регулярним римським військом, неоднарозово завдаючи ім. поразки. Успіхи Вірі ата були настільки великими. Що навіть римляни признали його царем лузітанів, а його володіння - незалежним від Риму.
Успіхи Вірітана були зумовлені ще й тим, що Римська імперія на той час вела тяжкі бої в Африці та Греції. Війська, які були надіслані до Іспанії не відрізнялись високими бойовими якостями їх дисципліна була слабкою, вишкіл - дуже низький. Аморальна поведінка римських солдат та офіцерів викликала обурення навіть в самих римлян – сенат вимушений був засудити деяких офіцерів. Однак до кінця 140 р. до н. е. положення змінилось. До Іспанії були направлені сильні армії. Які очолювали здатними командирами. До того ж в стані Вірі ата розпочались розбіжності поміж повстанцями. Римляни вступили в зговір з наближеними Вірі ата, які закололи цю хоробру та талановиту людину (139 р. до н. е. ). Втративши ватажка лузітанське військо було вщент розбите. А Лузітанія підкорена римлянами. Римські легіони вийшли на узбережжя Атлантичного океану.
Нумантинська війна в Іспанії (143 – 133 рр. до н. е. ) була продовженням повстання Віріата. Центр боротьби повстанців перемістився до м. Нуманції. Римські війська терпіли поразку доки до Іспанії не прибув переможець Карфагенської війни – Публій Сципіон, який зумів налагодити армійську дисципліну, розколов коаліцію іберійських племен і взяв після 15 місячної облоги м. Нуманцію.
- Диктатура Сулли та його законодавство.
Завдяки союзницькій війні (91 – 88 рр. до н. е. ) італіки отримали права римського громадянства, але оптимати зробили все, щоб принизити і обмежити права італіків. Неповне рішення союзницького питання та тяжкий економічний стан після війни визвали жорстоку внутрішньополітичну боротьбу. Закони які могли вирішити союзницьку проблему були прийняті сенатом завдяки Сульпіцію Руфу в 88р. до н. е. Але ним же був приложений закон про відсторонення сенатського воєначальника Сули від командуванням армією, що стало причиною походу Сулли на Рим. Його армія з боєм оволоділа «вічним містом», а сам Сулла розправився з Сульпіциєм та його прибічниками. Для зміцнення влади олігархії, від імені якої він виступав, Сулла реформував державний устрій: зміцнив ряди сената, ввівши туди 300 нових членів із числа своїх прибічників, різко обмежив права народних зборів і народних трибунів. Був прийнятий закон, за яким всі запропоновані трибунами закони повинні були спочатку обговорюватись у сенаті. Тим самим діяльність народних трибунів ставилась під контроль сенату. Нарешті, Сулла змінив порядок голосування в народних зборах, вернувши його до старої сервиївської системи, яка була розрахована на перевагу багатої частини громадян ( І розряду).
Намагаючись здобути підтримку бідних громадян, Сулла обмежив кредитний процент і запропонував вивести декілька колоній. Законопроекти Сулли були прийняті без всілякого супротиву. Після проведення виборчої компанії 87р. до н.е. Сулла начолі шести легіонів відбув на Схід.
Через чотири роки, об’явлений поза законом, Сулла повернувся до Італії. Два роки Сулла вів війну із військом демократів. 1 листопада 82р. до н. е. дві римські армії зустрілись під стінами Риму. Триденна битва закінчилася перемогою Сулли, який запросив у сенату необмежених повноважень на необмежений час, « для створення законів та влаштування державних справ».
Отримавши все що просив, Сулла найперше репресував всіх своїх противників, винищивши тисячі людей. Терористичні акції були направлені не тільки проти окремих мешканців, але й проти цілих областей, особливо постраждали Самній та Етрурія. Терористичні акти мали на меті не тільки залякування людей, а й поповнення державної казни та земельного фонду. Стало зрозумілим, що полісний устрій, якій було покладено в основу римського устрою, не в змозі вирішити багато чисельні проблеми, які повстали перед римським рабовласницьким суспільством. Використовуючи свої повноваження Сулла реформував державний устрій, визнавши рівноправ’я старих та нових громадян.
Реформи Сулли були направлені на посилення влади сенату й обмеження влади народних зборів. Він наділив сенат багатьма новими повноваженнями: відняв судову владу над намісниками у в вершників і передав її сенату; сенату було передано й контроль над фінансами держави, було відмінено цензуру, а її повноваження передано сенату. Склад сенату збільшився з 300 до 600 членів за рахунок споборників диктатора.
Сулла не тільки обмежив функції народних зборів, але й провів закон, за яким людина, яка обиралась трибуном не могла уже претендувати на більш високу посаду в державі. Для того, щоб контролювати народні збори було відпущено на волю 10 000 рабів, Сулла став їх патроном та направляв їх дії. Саме ці люди й визначали рішення народних зборів.
Реформ торкнулись й виконавчої влади - римських магістрів. Магістри були поставленні в тісну залежність від сенату, їх зв’язок з народними зборами зводився до мінімуму. В зв’язку з розширенням кола справ Сулла збільшив кількість магістрів, замість 2 преторів стали вибирати 8, замість 8 квесторів – 20. При обранні магістрів було запроваджено суворий порядок проходження посад. Переобрання на одну і ту ж посаду допускалось лише через 10 років. Після закінчення терміну дії на посаді консули направлялись, в якості намісника, до провінції ( можливо на більший термін). В провінцію, для управління нею, з цього часу міг потрапити лише той консул, термін дії на посаді якого закінчився.
19.