Студентські наукові записки

Вид материала

Содержание

Формування військових традицій
Механізми творення типів героїв у кінематографі
Полеміка к. хорні зі з. фрейдом

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15

Панасюк Василь

Рецензент ― Шевчук Д. М., кандидат філософських наук, ст. викладач

ФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВИХ ТРАДИЦІЙ

У статті звернено увагу на формування, розвиток військової традиції та умови виникнення. Основна увага в праці зосереджена на причині вкоріненості традиції серед війська. На розгляд цього питання для прикладу було відібрано найбільш яскраві традиції військ народів світу і на основі цього зроблено аналіз творення традицій.

In article appeal attention on forming, development of military tradition and condition of origin. Basic attention in labor is concentrated on reasons of attached tradition among an army. For consideration of this question for an example the brightest traditions of troops of the world people were selected and on the basis of it the analysis of creation of tradition is done.

Особливим різновидом традицій є військові традиції. А відтак, слід звернути увагу на особливості їх формування. Єднання ― чи то населення держави, чи то окремого прошарку суспільства ― за всіх часів було справою непростою. Але історичний досвід відсіяв із-поміж безлічі різноманітних думок з цього приводу одну безперечну істину: ключовий чинник корпоративного згуртування ― це, насамперед, єдність світогляду, цінностей і традицій членів корпорації. Іншими словами ― високий рівень корпоративної культури.

Єдині погляди на принципово важливі питання щодо військової корпоративної культури почали формуватися з часів появи війська. Словосполученням „корпоративна культура” ми зобов’язані відомому німецькому фельдмаршалу Гельмуту фон Мольтке, який, по суті, лише дав назву тому, що вже існувало в армії з її статутом та офіцерським кодексом честі [6, с. 43]. Це правила поведінки (як писані, так і неписані), яких дотримувалися інколи навіть із більшою обов’язковістю, ніж державних законів. Відтак, воїном міг бути лише чесний, добросовісний і гідний пошани чоловік, а справжнім військовим товариством уважалося не потурання, кругова порука і заступництво, ― а висока вимогливість один до одного, заснована на довірі й порядності, взаємній підтримці та взаємній допомозі.

До сьогодні ознакою духу корпоративності у середовищі воїнів залишається факт дотримання певних моральних позицій, які, по суті, і формують корпоративну культуру.

Історично сформовані непорушні правила поведінки, які передаються з покоління в покоління, оберігаються і підтримуються, ми зазвичай називаємо традиціями. За словами видатного педагога Антона Макаренка: „традиції ― це своєрідний „соціальний клей”, який поєднує розрізнені територіально, але однорідні за своїм складом та соціальним призначенням одиниці” [2, с. 452].

Існує декілька основних складових військової традиції. До них належать військове мистецтво, що включає: як систему виховання індивідуальної майстерності воїна (бойове мистецтво), так і прийоми ведення війни (полководницьке мистецтво). Цей аспект військової традиції можна назвати нематеріальним. Його рівноправним „партнером” є матеріальна складова. До неї належить традиційний комплекс озброєння, засоби екіпірування, військове одіяння, знаки відмінності, що застосовувався на війні, транспорт. Третім важливим аспектом військової традиції є проблема взаємовідношення військової справи і суспільства. Вона виражається в способах організації війська, у суспільному статусі військових, у національному образі воїна.

Значення корпоративних традицій важко переоцінити. Крім сприяння єдності й згуртованості, вони спонукають нових членів корпорації добровільно дотримуватися встановлених правил і норм поведінки, і навпаки, обумовлюють очищення рядів від тих, хто їх не дотримується або порушує.

Традиції, як правило, є синтезом усього найкращого, що є в корпорації. Основою честі офіцерів завжди були вікові традиції офіцерського корпусу, сконцентровані в духовному кодексі, що передаються з покоління в покоління. Це захист рідної землі, служба своєму народові, а не прислуговування кому б то не було, вірність своєму слову, повага до законів держави, мужнє подолання всіх труднощів і перешкод у службі та житті, розбірливість у виборі друзів, знайомих ― визначенні кола спілкування. Офіцер повинен відвідувати лише такі місця, де панують добрі звичаї: шанування військової форми одягу, увічливість, такт, порядність у стосунках один до одного та оточення, батьківська турбота про солдата, повага до пам’яті тих, хто на полі бою поклав своє життя за Батьківщину.

Однак, навіть усталені традиції слід розвивати, примножувати реальними справами і виховувати молоде покоління на кращих прикладах служіння своєму народові. Це і є шлях зміцнення корпоративної єдності й порозуміння.

Традиція є основою будь-якого суспільства. І тому саме від неї залежить життя суспільства. Здавна кожне суспільство, етнос, плем’я формувало свої традиції, що забезпечували їхню безпеку і спокій. До таких традицій можна віднести військові, котрі, як і інші традиції, виходили з життя і побуту етносів, їхньої культурної і релігійної свідомості.

Саме військові традиції мають свої специфічні особливості, котрі є притаманними лише тому війську, де вони зародилися. Але подекуди військові традиції і культи є однаковими для багатьох інших військових об’єднань. Наприклад, можна взяти культ зброї ― особливо меча чи шаблі. Традиція шанування такої зброї була притаманна багатьом військовим об’єднанням різних культур. До них можна віднести шанування меча і шаблі у дружині Київської Русі, згодом цю традицію перейняло козацьке військо, котре трансформувало цей обряд у культ шаблі. Також відому традицію шанування меча можна знайти і в Східній, і Західній культурі в самураїв та лицарів відповідно. Наприклад, посвята в лицарі проводилася за допомогою меча, який мав сакральне значення. У військових традиціях самураїв меч посідав не менш почесне місце. Чого варте тільки те, що самурайський меч виготовлявся лише за дотримання певних релігійних посвят і фізичних випробовувань. І саме завдяки мечу кожен самурай міг зробити харакірі.

Така військова традиція займала досить важливе місце не лише тому, що виготовлення меча було трудомісткою і багатоаспектною справою, але і за того, що меч мав важливе значення в самому житті кожного воїна. Він був його оберегом і талісманом, і тому зневажливе ставлення до меча, на думку багатьох воїнів, могло призвести до смерті, тому що меч може втратити свої священні особливості. Культ меча, як своєрідне обожнювання і поклоніння військовій зброї, насичував як міфологеми, так і життєвий простір багатьох народів. Серед численних скіфських культів Геродот виокремлює поклоніння старому залізному мечу, який, можливо, символізував скіфського бога війни, дещо схожого на грецького Ареса. Саме цьому богові скіфи споруджували так звані „вівтарі”, а жертвоприношення йому здійснювалося з особливою пишністю і жорстокістю [1, с. 63].

Також особливою військовою традицією будь-якого війська була присяга. Самурай присягав своєму пану на вірність, і коли було ображено його пана, то самурай мав відстояти його честь, інколи ціною свого життя, а коли пан був вбитий, самурай робив собі харакірі, що свідчило про відданість своєму панові до самої смерті. Також таку присягу приймали дружинники і бояри в Київській Русі, які були змушені покинути володіння княжого двора і йти в прогнання разом із князем, котрого було скинуто з престолу [5, с. 15]. Така традиція виникла досить давно. За свою основу вона брала повагу до правителя, котрий уважався подекуди навіть божеством. І водночас, присяга була основою того, що воїн не зрадить своєму правителю під час бою. Порушення присяги вело до того, що воїн втрачав свою гідність, яка для кожного воїна була понад усе, і тому її втрата була найбільшою ганьбою для воїна.

Військові традиції базувалися на основі войовничої загартованості війська. Тому існувало багато змагань, котрі демонстрували силу кожного воїна. Ці змагання, які були традиційними для одного війська, могли бути дивними для іншого.

Однією з найвідоміших військових традицій була посвята воїна до лав війська, котра в кожному війську мала свої певні особливості. У козаків ― це прохід майбутніми воїнами певної естафети, під час якої багато новобранців гинуло. Це робилося для того, щоб загартувати воїна, зробити його безстрашним при небезпеці, яка могла чатувати на нього на кожному кроці. І саме завдяки таким традиціям обиралися найстійкіші і найгнучкіші, котрі ставали почесними воїнами війська після посвяти. Тільки після того кожен воїн міг мати свій голос у військових лавах.

Також однією вагомою військовою традицією було військове побратимство, яке потрібно було для того, щоб зміцнити бойову потужність війська, і вразі потреби один воїн міг захистити життя іншого ― ціною свого життя. О. Павлов наголошував на тому, що звичай побратимства в стародавні часи був загальним для всіх індоєвропейських народів [7, с. 117]. Побратимство було спрямоване на міцний зв’язок між побратимами.

Досить часто побратими єдналися за допомогою перемішання власною кров’ю. Ю. Ліпперт стверджував, що родинною ознакою для первісної людини була, насамперед, тотожність крові [3, с. 118]. Майбутні побратими вірили, що навіть штучне змішування крові повинно створювати нову родинну спорідненість. М. Харузін наголошував, що кров того, хто вступає в родову общину, повинна бути змішана з кров’ю сина роду. Ці військово-традиційні звичаї мають одночасно юридичне і релігійне значення: вони є засобом для юридичного вступу інородця в споріднену групу і священним символом єднання. Водночас, братська спілка укладається не тільки шляхом змішування крові, але і віддаванням будь-чого, що невід’ємно належить особі, як, наприклад, волосся, частин одягу, яких-небудь подарунків [4, с. 118]. Ось тому побратими завжди обмінювалися подарунками.

Велику роль відігравала ритуальна трапеза побратимів. Вона була кулінарним втіленням майбутньої долі, і ймовірно, це образ не індивідуальної, а колективної долі всіх представників тієї вікової групи, у котру переходять головні дійові особи ритуалу. Прийняття в ту чи іншу групу нових членів, а також і вибуття з неї, припускає ритуальний перерозподіл загального об’єму життєвої сили.

Отже, побратимство утворилося на основі традицій первісної родової общини, де виникла і почала своє становлення військова ватага ― дружина, майбутній комітат. За аналогією до родів, усередині ватаги первісних воїнів установлювались штучні родинні зв’язки, роблячи її членів побратимами по зброї. За тисячолітню історію свого існування в середовищі індоєвропейських воїнів побратимство стало невід’ємною часткою їхньої культурної традиції.

Також традиційним для будь-якого війська було збереження прапорів, гербів, що представляли і відрізняли одне військо від іншого. Утрата цих атрибутів могла призвести до того поразки війська у бою, тому що заволодіння ними іншою стороною символізувало поразку головних сил іншого війська.

Отож, традиції будь якого війська несуть певну його особливість. Саме на традиціях, які базувалися багато століть, розвивається і існує будь-яка армія чи то військо. Саме в військових традиціях закладено основу війська, і без них ― воно не існувало б.

ЛІТЕРАТУРА

Бессонова С. Религиозные представления скифов / С. Бессонова. ― К. : Наукова думка, 1993. ― 138 с.
Велика радянська енциклопедія. ― М. : Наука, 1962. ― 720 с.
Давня історія України. ― К., 1995. ― Т. 1
Донцов Д. Дух нашої давнини / Д. Донцов. ― Дрогобич, 1991. ― 341 с.
Історія українського війська. ― Львів, 1936. ― 288 с.
Каляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України / Т. Каляндрук. ― Львів : Піраміда, 2007. ― 304 с.
Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства : [нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі] / Ю. Фігурний ― К. : Стилос, 2004. ― 308 с.

Петрук Ірина

Науковий керівник ― Шевчук Д. М., кандидат філософських наук, ст. викладач

МЕХАНІЗМИ ТВОРЕННЯ ТИПІВ ГЕРОЇВ У КІНЕМАТОГРАФІ

У статті розглянуто проблему творення типів героїв у сучасному кінематографі, проілюстровано головні механізми їх продукування. З’ясовано, що основною рушійною силою творення кіногероїв, є специфічні засоби кітчевого мистецтва, яке постачає на ринок масова культура, а також перетин суб’єктивно-авторського та національно-ментального.

In the article it is showed the problem of creation of heroes’ types in the modern cinema, the main mechanisms of their production. It is found out, that basic motive force of creation of film heroes are specific facilities of kitsch art, which supplies mass culture, and also crossing of author subjectively and nationally mental.

Герой ― це складна смислова категорія кінотексту. Адже герой ― це не лише образ людини, яку портретують, образ, який містить у собі найбільш характерні, змістовні, значущі риси особистості. Герой ― це і, значною мірою, віддзеркалення індивідуальності автора, оскільки методи і засоби творення образу характеризують не тільки героя, а й самого творця образу героя, його світобачення, естетичний смак та професійність. Також герой містить у собі ознаки суспільної, національної свідомості (оскільки автор є частиною своєї нації і підсвідомо відтворює існуючі в суспільстві міфи, архетипи і комплекси).

Фактично у творенні образу героя автор ставить питання: яким є його герой? І свідомо чи підсвідомо відповідає на два інших запитання: який я сам? які ми всі? Творячи образ тільки однієї людини, портретист долучає його до цілої портретної галереї і приєднує до процесу творення героїв свого часу [1, с. 32]. Але суб’єктивно-авторське ― це лише невелика частина у творенні образу кіногероя. Творець образу героя є також і носієм національних і суспільних інтересів, як і будь-який інший громадянин. Його індивідуальний вибір тісно пов’язаний із національно-суспільними очікуваннями і сподіваннями, адже у критеріях добору та оцінки героїв розкривається моральний і духовний клімат нації [5, с. 121].

Починаючи з усної народної творчості, нація формувала своє уявлення про героїчне, утілюючи його в конкретних персонажах-образах, і сама ж розкривалася в них, виражаючи свої ментальні, культурні, моральні особливості. Герой є відображенням тієї особистості, яку нація прагне наслідувати [2, с. 81].

Окремо слід акцентувати увагу на впливі масової культури на творення типології героїв у кіно. Масова культура постачає на ринок своєрідне мистецтво, яке нерідко характеризується поняттям кітч. Користуючись специфічними засобами, кітчеве мистецтво може дати повну картину життєвої псевдореальності, де герої ― мов справжні відважні супермени вражають атлетичною будовою і невтомними бійками з підступними противниками і завжди виходять переможцями; чарівні молоді мільйонери в бездоганних смокінгах і метеликах здобувають засоби для розкішного існування, сидячи в суперсучасних офісах хмарочосів і віддаючи накази про придбання прибуткових акцій; милі блондинки ― новітні Попелюшки ― у вуличному натовпі зустрічають чарівного принца, готового взяти їх на довічне утримання, або несподівано створюють свій успішний бізнес чи, вразивши своєю незвичайною красою і прихованим талантом відомого продюсера, стають зірками світового кіно, співачками, топ-моделями [4, с. 92]. Таким чином, масова культура не цікавиться людиною-особистістю, не намагається зрозуміти її. Творці масової культури стали носіями ,,естетики ескапізму” ― свідомого відвернення її споживачів від протиріч реального життя до віртуального світу мелодраматичних героїв і надуманих проблем [4, с. 116].

Феномен сучасних екранних мистецтв можна витлумачити як певні стратегії, як семіотично-інформаційний наступ, що може сприяти катастрофі людини. Адже відчутно популярним є інтенсивне тиражування насильника як людського типу, яке повинне викликати есхатологічні передчуття вселенської катастрофи у людини. Це відчуття копіюється і тиражується в масі бойовиків, трилерів, у більшості з яких ця трагедія виглядає фарсом, стає його знаковим заміщенням або просто нейтрально-байдужою інформацією, але такою, що демонструє бажані моделі поведінки і спонукає до наслідування [4, с. 217]. У цьому переліку чи не найпопулярнішим є герой з ознаками та бажаннями людини з хворою психікою і відповідно шизофренічним стилем мислення, коли хвороба є станом самоусвідомлення та самореалізації людини. Шизофренічний стиль мислення моделюється як культурний тип засобами авангардних мистецьких стилів на фоні клінічної та кримінальної атмосфери, що супроводжує екранне дійство. Спотворене і нице посіло місце прекрасного, того що було поряд з істиною, добром, красою. Кримінальне телевізійне кіно, у якому колізії злочину і кари є оберненими поняттями, а герої поліцейських романів уособлюють ту істину, що життя жахливе, і ти у будь-яку мить можеш стати жертвою злочинця, є інтерпретацією життєвої реальності масового суспільства і сприяє нарощуванню масової світоглядної істерії серед широких народних кіномас [3, с. 108]. Глядач поринає в шоковий стан завдяки негації звичної реальності у таку, що розпадається у фільмах жахів, містичних трилерах, які є колажами з різних шарів реальності. Прийоми руйнівного впливу формують своєрідний дискурс бажання шизофренічного типу, еротика екранної мови дозволяє застосовувати шокові ефекти на рівні соціальних норм поведінки. Проходячи цілий ряд різноманітних інкарнацій, пов’язаних з образами бажаного для держави і суспільства типу, особа втрачає всяку позитивність у намаганні ідентифікуватися і самоактуалізуватися.

Якщо в традиційному кіно герої є статичними, то сучасне кіно використовує такі образи, які можуть бути названі образами морфінговими, плинними, змінними, нестатичними. ,,Морфінг ― це принцип плинності форми, це саме формування як процес. Не дуже і важливо, якими засобами він виконується ― на комп’ютері, способом голкового екрану, фотогримасами чи кривими дзеркалами ,,кімнати сміху”. Важливо, що морфінг, як правило, означає тяжіння культурних і художніх феноменів до некласичної, некодифікованої, слабо оструктуреної, а часами і неокультуреної форми ― як візуальної, так і форми буття в свідомості глядача” [5, с. 42]. Сьогодні до цього додались ,,духи комп’ютерної анімації”.

Сучасне кіно все частіше показує не лице героя, а гримасу як межу міміювання, як зовнішній вираз емоцій на межі загострення ефектації, що виходить назовні [3, с. 236]. Фіксуючи стан емоційної переповненості, афекти вкорінюють людину в життєвих реакціях, у світі переживань, утверджуючи право змінюватись, бути будь-яким. Гримаса фіксує внутрішню плинність, афект завжди процес. Подібне (зокрема, право бути амбівалентним, право змінюватись, бути будь-ким) характерне для карнавальної культури.

Отож, у статті було здійснено спробу з’ясувати головні механізми творення типів героїв у сучасному кінематографі. Значною мірою, на цілісний образ героя сучасного кінематографічного простору впливає перетин суб’єктивно-авторського і національно-ментального. Але одним з головних секретів феномену творення типології героїв у сучасному кінематографі є безперечний вплив на кіно масової культури з усіма її специфічними методами та засобами. Масова культура не цікавиться людиною-особистістю, не намагається зрозуміти її. І як наслідок, сучасний кіногерой іноді зовсім далекий від інтересу, в ім’я якого діє. Він ,,найнятий”, йому поставлено завдання, а от як він його вирішує і як проявляє себе в якості відмінно функціонуючої живої машини ― у цьому й проявляється його героїзм.

ЛІТЕРАТУРА

Западный кинематограф: супермены и люди // Новое в жизни, науке, технике. Сер. ,,Искусство”. ― М. : Знания, 1998. ― № 3. ― 56 с.
Клер Р. Кино вчера, кино сегодня / Р. Клер ― М. : Прогресс, 1981. ― 360 с.
Менегетти А. Кино, театр, бессознательное / А. Менегетти. ― М. : ННБФ ,,Онтопсихология”, 2001. ― 384 с.
Никиткин В. Герои в современной массовой культуре / В. Никитин. ― М. : Знание, 2002. ― 312 с.
Плахов А. С. Борьба идей в современном западном кинематографе / А. С. Плахов. ―М. : Знание, 1984. ― 148 с.

Савич Катерина

Науковий керівник ― Петрушкевич М. С., кандидат філос. наук, ст. викладач

ПОЛЕМІКА К. ХОРНІ ЗІ З. ФРЕЙДОМ:

УЯВЛЕННЯ ПРО ГЕНДЕР У КЛАСИЧНОМУ ПСИХОАНАЛІЗІ

У статті проілюстровано відмінності між концепціями З. Фрейда та К. Хорні. Розглянуто варіації гендерних ролей, що знаходять відображення і соціальне осмислення в психоаналізі. Досліджено специфіку полеміки К. Хорні зі З. Фрейдом у формуванні гендерних стереотипів. На основі поєднання ідей двох теоретиків зроблено висновки щодо усталених поглядів З. Фрейда та сучасну інтерпретацію К. Хорні щодо набуття жінкою і чоловіком соціально-рольових характеристик та особливостей.

Differences are rotined between conceptions of Z. Freud and K. Khorni. Variations of gender's roles which find a reflection and social comprehension in psychoanalysis are considered. Investigational specific of K. Khorni’s polemic with Z. Freud in forming of gender’s stereotypes. On the basis of combination of ideas of two theorists conclusions are done conclusions according looks of Z. Freud and modern interpretation of K. Khorni in relation to acquisition by a woman and man of social descriptions and features.

Карен Хорні (1885―1952) у філософсько-психологічній думці XX століття відведена роль класика-неофрейдиста, що виник на хвилі критики і модернізації вчення З. Фрейда. Фрейдівський розвиток психоаналізу призвів до появи декількох відгалужень у межах вчення, одне з яких очолила К. Хорні. Суть її концепції зводилась до виявлення значення культури в житті людини і суспільства, дослідженню проблеми особи і культури, впливу культури на психічний стан здоров’я і залежність типу неврозів від особливостей культури. Таким чином, культура є одним з центральних понять у дослідженнях К. Хорні, що дозволяє віднести її до культурософської традиції.

Людину З. Фрейд визначає від природи егоїстичною і агресивною, а доброта є лише стимулом цієї агресивності. К. Хорні частково заперечує це твердження, говорячи про природний характер доброти і щедрості, егоїзму і агресивності.

Витоки неврозів дорослої людини З. Фрейд вбачає в установках, що виникають ще в ранньому дитинстві, стверджуючи при цьому, що нічого принципово нового і важливого не може розвиватись у людині після п’яти років, оскільки всі подальші процеси лише відтворюють ті перші, що вже виникли в дитинстві.

К. Хорні, своєю чергою, категорично заперечує орієнтацію З. Фрейда на дитяче і патологічне, піддає критиці універсальність Едипового комплексу сексуальну теорію неврозів, ідеї жіночої неповноцінності. Якщо психоаналітик у своїй теорії підкреслює природний початок у людині, то неофрейдистка Хорні апелює до соціального.

Карен Xорні починає з твердження, що універсальних психічних норм просто не існує: поведінка, що розцінюється як невротичне в одній культурі, може бути досконало нормальним для іншої, і навпаки. Про те, що є нормою, а що ні, ми можемо судити, тільки розглядаючи індивіда в контексті тих конкретних культурних умов, у яких він функціонує. Тим часом вона виокремлює два моменти, якими характеризуються, на її думку, усі невротики: ригідність реакцій і невідповідність між потенціями і досягненнями. Під „ригідністю реакцій” вона розуміє те, що там, де здорова людина проявляє гнучкість і адаптується до вимог об’єктивної ситуації, невротик схильний поступати передбачено, його дії зумовлені ідеєю, на якій він зафіксований. Нормальна ж особа ставиться до ситуації так, як вона на те заслуговує. Зрозуміло, ця ригідність може розглядатися як невротична, якщо вона відхиляється від культурної норми тієї групи, до якої належить індивід. Наприклад, прагнення багато працювати і нагромаджувати стан, такий поширений у сучасному західному суспільстві, на Близькому Сході розглядається як ексцентричне. Невідповідність між потенціями і досягненнями може пояснюватися об’єктивними причинами, індивід може виявитися жертвою обставин, проте невротик часто сам є причиною всіх своїх невдач. Він фруструється тими тенденціями, які всередині нього знаходяться в конфлікті між собою. Невроз, за К. Хорні, ― це „психічний розлад, що викликається страхами і захистом проти цих страхів, а також спробами знайти компроміс між конфліктуючими тенденціями” [2, с. 132].

Варто наголосити і на розрізненні Едипового комплексу у З. Фрейда та „базальній тривозі” як основи всіх неврозів у К. Хорні.

Базальна тривога описується К. Хорні як „відчуття власної незахищеності, слабкості, безпорадності, незначності в цьому зрадницькому, атакуючому, принижуючому, злому, повному заздрості світі” [4, с. 76]. Усі ці відчуття з’являються в дитинстві, коли батьки обділяють дитину теплом і увагою (зазвичай унаслідок зацикленості на своїх особистих проблемах та неврозах). Безумовна любов надзвичайно істотна для нормального розвитку дитини, і якщо її немає, зовнішнє середовище стає для неї ворожим. „Дитина жахається не просто покарання за якесь своє заборонене бажання, оточення є загрозою її цілком законним прагненням і правам... Це не фантазія, подібна до страху кастрації, це страх, що має під собою цілком реальну основу” [3, с. 113].

Необхідно відзначити три фінальні відмінності в поглядах К. Хорні і З. Фрейда. По-перше, вона вважає, що розвиток дитини не визначається лише фізичними, лібідозними потягами, самі ці фізичні маніфестації є тільки наслідками деяких характерних рис, що сформувалися як відгук на загальну суму всіх переживань, усього досвіду дитини. Фіксація на анальній фазі, наприклад, у такому разі ― це лише одна риса вдачі людини, яка тверда в своєму намірі нікому нічого не давати, а оральна скупість, ― лише один вияв скупості як генералізованої установки.

По-друге, на думку К. Хорні, З. Фрейд невдало пояснював, чому невротичні прагнення компульсивні й такі сильні в порівнянні з нормальними. Причина, уважав З. Фрейд, у тому, що невротик дотримується принципу задоволення, не справляється із фрустраціями, тому й інфантильний. К. Хорні бачить це досконало в іншому світлі: прагнення невротика до „любові, влади і свободи” насправді не є такими. Насправді це ― пошуки безпеки і позбавлення тривожності. Саме така мотивація невротика, і саме тому його прагнення компульсивні.

Третя і остання серед відмінностей теорії Карен Хорні від концепції З. Фрейда стосується того, із чим доводиться працювати терапевтові в сенсі аналізованого матеріалу, і як сприймається цей матеріал і його інтерпретація клієнтом. Фрейдисти завжди наполягали на тому, що індивід чинить опір аналізу і не бажає приймати „жорстокої правди” про своє несвідоме тому, що воно наповнене примітивним, тваринним змістом, хоча багатьом терапевтам зустрічалися пацієнти дуже далекі від опору розкриття подібних „шокуючих” фактів і які навіть навпаки, із радістю приймали їх, оскільки ті ніби виправдовували деякі їх аморальні думки і вчинки. Метод К. Хорні має справу швидше не з примітивним й інфантильним матеріалом, а з актуальними дефектами в міжособових взаєминах індивіда, що розкриваються стосовно пацієнта до свого аналітика.

Позиція К. Хорні щодо уявлення про гендер у класичному психоаналізі є специфічною, оскільки у своїх постулатах вона не погоджується із жодним твердженням З. Фрейда про жінок. Вона категорично заперечує думку про заздрість жінок до пеніса, створює теорію про те, що чоловіки відчувають заздрість до матки, оскільки саме в такий спосіб проявляється їх неусвідомлена ревність до здатності жінок народжувати та вигодовувати дітей. Як результат, К. Хорні дискваліфікували як інструктора з психоаналізу, а потім і зовсім відсторонили від цієї справи.

К. Хорні висунула свою теорію психології жінок, що містила нові погляди на відмінності між чоловіками та жінками у контексті соціокультурних впливів. Жінки часто відчувають себе неповноцінними у порівнянні з чоловіками, оскільки їх життя ґрунтується на економічній, політичній та психосоціальній залежності від чоловіків. Багато жінок намагаються стати більш маскулінними, але не через заздрість до пеніса, а через переоцінку жінками маскулінності як прояву прагнення до влади та привілеїв.

Усе ж жінка має величезну перевагу ― здатність до материнства. І чоловіки страшенно заздрять із цього приводу, заздрять, що ніколи не відчують, що таке вагітність, народження дитини, її вигодовування. К. Хорні навіть уважає, що всі чоловічі творчі досягнення є гіперкомпенсацією, вони виходять саме з почуття неповноцінності з приводу своєї порівняно малої ролі у продовженні роду, створенні живих істот. Жінка є загрозою чоловічій самоповазі, і тому їм нічого не залишається, крім пригнічення слабкої статі [5, с. 82].

Жінки також часто заздрять чоловікам, але не з приводу наявності у них пеніса, а з приводу їх набагато більших можливостей для самореалізації. Вона описує так званий комплекс маскулінності, що формується у жінок і полягає у наявності цілого комплексу почуттів та фантазій у відповідь на дискримінацію. Це бажання жінки стати чоловіком, бажання відійти від традиційно жіночих ролей. К. Хорні наполягає на тому, що вся наша цивілізація є маскулінною. Держава, закони, мораль, релігія і наука ― усе це творіння чоловіків. Культурні фактори набагато більше впливають на жіночу психологію, ніж фактори анатомічні [5, с. 93].

Кажучи про вплив суспільства на психічне здоров’я індивіда, К. Хорні відзначає протиріччя, які несе в собі кожна культура і спосіб життя. Для Америки характерна суперечність між конкуренцією і прагненням до успіху, з одного боку, та ідеалом братської, християнської любові, з іншого. Між стимулюванням потреб індивіда за допомогою реклами і нездатністю задовольнити їх. Між переконаністю індивіда в цінності свободи і обмеженнях, що все посилюється, накладаються на нього зовнішнім середовищем. Усі ці чинники психологічно впливають на людину і підсилюють її відчуття ізольованості і безпорадності.

У 30-х рр. щодо біологічної зумовленості людської психіки в середовищі фрейдистів виокремилося два напрями: „праве” крило, прихильники якого орієнтувалися на поглиблене проникнення в інфантильні переживання пацієнта, і „ліве”, орієнтоване на розкриття соціальної і культурної основ людської індивідуальності.

Прихильники останнього, в особі К. Хорні, Е. Фромма, Саллівена відкидали постулати про однозначно анатомічну детермінацію відмінностей між статями, про стадії психосексуального розвитку і Едиповим комплексом, наголосили на важливості міжособових взаємин і соціокультурного впливу на особистість.

Як бачимо, соціокультурна орієнтація К. Хорні викликала розбіжності з фрейдистами. Вона виступала проти анатомічної обумовленості жіночої психології Едипового комплексу і неминучої для всіх послідовності розвитку стадій лібідо. На противагу фрейдівському біологізму К. Хорні підкреслювала значущість культурної основи і соціальних стосунків. Вона одна з перших оцінила значущість загальних соціокультурних умов у розвитку особистості і її неврозів. У своїй психоаналітичній практиці К. Хорні багато в чому зберігала техніку З. Фрейда, із його раціоналізмом і дистанцією між лікарем і пацієнтом. Але не можна не відзначити декілька суттєвих відмінностей у поглядах цих психологів, що мають світоглядний характер.

Різниця психологічної жіночості та чоловiчостi випливає хоча б з того, що потреба в самозбереженні та продовженні роду притаманна саме жінці, вона є хранителькою вогнища; чоловік ― завойовник просторів, опануватель земель, господар свого роду.

Бажання, яке З. Фрейд описував як любов до себе, або нарцисизм, а А. Адлер, як прагнення до переваги і влади, К. Xорні пояснює таким чином: якщо індивід відчуває, що ті, хто „оточують не люблять і не поважають його таким, яким він є, то вони, принаймні, повинні демонструвати йому свою увагу і захоплення. Захоплення тих, що оточують, підмінює собою їхню любов” [2, с. 138]. Таким чином, бажання ― це не вираження любові до себе, а швидше наслідок недоотримання любові з боку тих, що оточують. „Егоцентричні особи не тільки не здатні любити інших, вони також не здатні любити самих себе”, ― пише Еріх Фромм у „Людині для самої себе” [2, с. 163].

Виходячи з того, що З. Фрейд інтерпретував бажання жінки стати чоловіком через те, що жінка спочатку біологічно неповноцінна, К. Хорні близька до А. Адлера. „Необов’язково вважати, що жіноче відчуття власної неповноцінності ґрунтується на тому, що вона жінка. Будь-яка персона, що належить до непрестижної групи або групи менш привілейованої, прагне використовувати свій соціальний статус як прикриття для відчуття неповноцінності різної природи” [1, с. 147].

Отже, індивідуальність особи, риси колективної психології і типи неврозів залежать, насамперед, від культури, її цінностей і суперечностей. Ураховуючи останні зміни, К. Хорні небезпідставно вважала, що вчення З. Фрейда є дещо застарілим, механістичним, морально спустошеним. Він застерігав від оцінних думок у психоаналізі, від моральних оцінок. К. Хорні дотримувалася іншого погляду: психолог не машина, не фізик, що працює з бездушною матерією, тому моральні думки неминучі. Вона вірила в здатність людини розвивати себе, володіти своїми силами, вірила в доброту і безкорисливість людини. Негативні якості виробляються у людей унаслідок несприятливої соціально-економічної ситуації в певному типі суспільства.

Таким чином, „відступництво” К. Хорні від ортодоксальної лінії фрейдизму було обумовлено назрілою потребою оновлення цього вчення.

ЛІТЕРАТУРА

Кіммел М. Гендероване суспільство / М. Кіммел. ― К. : Сфера, 2003.
Хорни К. Женская психология ; [пер. с англ.] / К. Хорни. ― СПб. : Восточно-Европейский институт психоанализа, 1993. ― 224 с.
Хорни К. Страх перед женщиной / К. Хорни // Женская психология. ― СПб., 1993. ― С. 113.
Хорни К. Недоверие между полами / К. Хорни // Женская психология. ― СПб., 1993. ― С. 76.
Хорни К. Самоанализ. Психология женщины. Новые пути в психоанализе / К. Хорни. ― СПб. : Питер, 2002. ― 480 с.
Фрейд З. Недовольство культурой / З. Фрейд // Психоанализ. Религия. Культура. ― М., 1992. ― С. 75―95.

Blog

Студентські наукові записки

Содержание