Студентські наукові записки

Вид материала

Документы

Содержание Анекдот як спосіб буття смішного в політичній культурі Проблема походження людини у релігійно-міфологічних системах сходу

Подобный материал:

• Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
• Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка // Наукові записки Інституту суспільних наук, 77.43kb.
• Робота наукового твариства аспірантів І студентів Волинського національного університету, 152.65kb.
• Жук Ю. О. Організація навчальної дослідницької діяльності у процесі викладання фізики, 94.99kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Наукові дослідження І розробки, 50.19kb.
• Київський університет туризму, економіки І права наукові записки, 2674.5kb.
• «Записки», 941.26kb.
• «Записки», 633.15kb.

Буза Анастасія

Науковий керівник ― Шевчук Д. М., кандидат філософських наук, ст. викладач

АНЕКДОТ ЯК СПОСІБ БУТТЯ СМІШНОГО В ПОЛІТИЧНІЙ КУЛЬТУРІ

Розглянуто тенденції функціонування анекдоту в сучасній політичній культурі. Доведено, що анекдот є засобом політичних маніпуляцій і адекватною реакцією на зміни у політичному житті суспільства. Також проаналізована ситуація його занепаду та визначена головна культурна функція.

It is considered the operation of anecdote trends in modern political culture. It is well-proven that the anecdote serves means of political manipulations and is an adequate reaction to changes in the political life of society. Also situation of its decline is analyzed and the main it’s certain cultural function is defined.


Не дивує нас те, що в радянські часи в СРСР, неодмінно і в УРСР, найбільш широке розповсюдження отримав політичний анекдот ― лише в такій анонімній і усній формі змогло виражатися і широко розповсюджуватися критичне ставлення до радянського устрою і його „вождів”. Якщо говорити про Сталіна, за словами М. Кагана, „він був великим колекціонером антирадянських анекдотів. Однак колекціонував їх разом із людьми, які їх розповідали. Він же організовував „змагання” в розповіданні антирадянських анекдотів із престижними преміями: за анекдот про місцеве начальство ― п’ять, загальносоюзне ― п’ятнадцять, про самого Сталіна ― двадцять п’ять років Сибіру” [2, с. 6]. Над цим анекдотом можна було б посміятися, якби він не був гіркою правдою. Саме за політичні анекдоти (які в часи тоталітаризму розцінювалися як „антирадянська агітація і пропаганда”, що підпадала під статті кримінального кодексу) тисячі людей були позбавлені волі й засуджені на довгі роки таборів суворого режиму. Але анекдоти все ж таки створювалися і розповідалися на вушко найвірнішим друзям, і послідовники Сталіна ― М. Хрущов, Л. Брежнєв та їх оточення ставали героями політичних анекдотів, оскільки в цій фольклорній формі можна було виразити своє ставлення до них, чого не можна було зробити в підцензурній пресі, на сцені, у кіно. Згодом відбувається розпад СРСР, та вже в незалежній Україні з’являються анекдоти про першого її Президента Л. Кравчука, а потім і інших політичних лідерів. Сьогодні можна вільно, з іронією та сарказмом зображувати в пресі, на телебаченні, в Інтернеті політичних лідерів, включаючи і президента країни, не кажучи вже про дії парламенту, представників місцевої влади.

В Україні з відходом старої номенклатури багато радянських анекдотів втратили сенс|. Їх пригадують лише люди старшого віку, проектуючи їх в основному на нинішніх визначних керівників. І це природно, оскільки на зміну одним гравцям із відчуттями народів, як правило, приходять інші. Цей кругообіг відбувається постійно. І процес цей можна було б, звичайно, прискорити ― зміна політиків також необхідна, як і обмін речовин в природі. Щодо цього досить цікаву ідею висуває дослідниця І. Кімакович. У своїй статті „Новітній анекдот як виклик ХХІ століттю” вона зазначає про „естетику повтору” в анекдотах, стверджуючи, що „сучасна наука шукає відповіді на запитання естетики повтору: чому люди знову і знову сміються над анекдотом, який побутує у просторі і часі… Анекдоти відтворюються в стандартних ситуаціях. Відображаючи характерну ситуацію, конкретний анекдот дає оцінку ситуації, яка його спровокувала. Анекдот, вжитий у ролі прикладу, як правило, повторює ситуацію, проте цей повтор несиметричний, адже кожна конкретна ситуація тільки аналогічно чи асоціативно подібна до попередньої, у якій прозвучав цей текст. До того ж, і кожен конкретний текст не є абсолютною копією свого попередника” [3, с. 89]. Еволюція анекдоту як жанру свідчить, що постійно активізуються і поповнюються новим змістом тільки ті анекдоти, у яких потенційно закладена здатність типізувати ситуацію. Наприклад, анекдот, поданий нижче, можна зафіксувати щоразу напередодні виборів, персонажами цього анекдоту були і Л. Кравчук, і Л. Кучма, згодом його героєм став В. Янукович.

Під рекламним щитом проходить бабуся, задивилася на фото претендента в Президента України, зашпорталася і впала. Аж тут раптом зупиняється машина. Із неї вийшов сам претендент. Підійшов до бабусі, поміг їй встати. А вона:

• Ой, дякую, Вам. Дякую.
  
• Не дякуйте, не треба, ― каже претендент. ― Краще проголосуйте за мене на виборах.
  

Бабуся задумалася, а потім пролепетала:

• Вибачте, але я забила одне місце, а не голову [5, с. 20].
  

Проілюструвати це також можна словами дослідника М. Чорнописького „політичний фольклор ― це часове локальне утворення нових текстів уже існуючих жанрів на політичні теми” [8, с. 51].

Далі спробуємо довести, що анекдот певним чином є засобом політичних маніпуляцій. Під маніпуляцією свідомістю особистості чи натовпу слід розуміти комплекс заходів, які свідомо використовуються певною групою чи особою для досягнення певної мети. Зауважити потрібно і те, що будь-яка організація людей у групи (вікова, статева, національна, професійна, партійна і т. п.) має свою систему цінностей. Щоб задовольнити духовні потреби кожної групи і згрупувати їх у народ країни, виборців, споживачів, ідеологи різних кампаній прагнуть ствердити привабливість тих суспільних ідей, які вони рекламують. Існують дві ситуації, у яких використовують анекдоти з попередньо визначеною метою. Як правило, політик або починає свою доповідь з анекдоту, або закінчує її так. У двох випадках переслідується єдина мета ― вразити слухача. Емоції повинні переповнити душу слухача, переконати та розвеселити його, до того ж паралізувати волю щодо формування особистого погляду. Якщо доповідач ― гострий на язик, розповідає анекдоти ― значить він свій, а тому йому можна довіряти, тому за нього слід голосувати.

Будь-яка ідеологія прагне мати влив на аудиторію, а тому мусить розповсюджувати певні способи мислення. Очевидно, така практика існуватиме ще довго. „Надзвичайне розповсюдження політичних анекдотів у 70―80-х роках ХХ століття ― це політична технологія” ― так описує таку ситуацію І. Кімакович [3, с. 92]. Політичний анекдот надзвичайно легко інтегрувався в свідомість радянських людей і підготував певною мірою суспільну думку щодо необхідності політичних змін.

Анекдоти, які набули масового поширення в Інтернеті напередодні „Помаранчевої революції”, є реакцією на події політичного життя нашої країни. Слід зауважити, що часто ці анекдоти є індивідуальною творчістю „клубу анекдоляторів”, які за один вечір породжують сміхові тексти.

Отож, анекдоти ― це засіб інтенсивних кампаній із маніпулювання свідомістю, завдяки яким проводять інтенсивні зміни у свідомості народу. Досвід, набутий у 70―80-ті роки ХХ століття, коли анекдот осміював радянську дійсність і таким чином підготував суспільну думку до необхідності революційних перетворень, активно залучається до вирішення проблем сьогодення.

На думку багатьох авторів, у наш час в Україні можна спостерігати занепад політичного анекдоту. Але не всі зв’язують це тільки з новим наступом серйозності на гумор і відміною політичної цензури. „Для того, щоб стати героєм політичного анекдоту, політичний діяч повинен володіти як мінімум двома якостями: яскравою індивідуальністю і певною, чітко вираженою політикою. Ні яскравій індивідуальності, будь то хоч би лисина, борідка, трубка, пляма на лобі або вади, такі як дурість, жорстокість, підозрілість або старечий маразм, ні чітко вираженої політики, будь то хоч волюнтаризм, хоч вседозволеність, хоч підйом сільського господарства за допомогою кукурудзи, у сучасних вітчизняних політиків немає” [7].

Але, як стверджує О. Троїцький, справжня біда не в цьому, справжня біда ― „це нестримний потік квазігумору, яким державне телебачення ухвалило заповнити вакуум смішного в країні” [6]. Переглядаючи упродовж декількох місяців гумористичні передачі, які транслюються по основних каналах українського телебачення, можна зауважити, що із більш ніж 400 мініатюр, монологів, гуморесок тощо політиці і політикам було присвячено не більше п’яти. Це була не сатира, це був той самий гумор „нижче пояса”, що не вимагає напруги мозку: пародіювання особливостей мови, зовнішності, поведінки політичних діячів. Українці мають мізерну кількість джерел політичного гумору: КВК і „Вечірній квартал”. Чому вільно виступають останні, важко сказати, але в кожному концерті вони відкрито висміють політиків України.

Анекдот навіть у своїй основі (від гр. невиданий, неопублікований) містить певну політичність. Варто зазначити, що хоча анекдоти ― ненадійне історичне джерело, та все ж вони відображають реальні політичні події. Історія виникнення цього жанру пов’язана із фактами з історії українського народу. Політичний анекдот стає найзлободеннішим у період кардинальних змін у соціально-економічному та політичному житті, розгортання національно-визвольної боротьби. У практичному аналізі анекдотів важливо звернути увагу на те, кого і за що народ вибирав за об’єкт сміху, на актуальність і типовість тих суспільно-громадських чи побутових явищ. Це яскраво ілюструють політичні анекдоти, у яких завжди віддзеркалювалася не рекламована владою картина життя, а його реальна сутність ― часто навіть та, яка залишається поза увагою або яку не можуть чи не бажають помітити професійні історики і суспільствознавці. Ось чому політичні анекдоти можуть служити і джерелом для визначення того становища, у якому вони існували і про яке вони оповідали з гіркою правдою у комічному вигляді. Не даремно ж в народі кажуть: „У кожному жарті є лише доля жарту, все інше ― це правда”. То можливо є реальною така ситуація: коли зібрати політичні анекдоти, наприклад, за часів незалежної України, то можна скласти її правдоподібну історію, адже саме політичний анекдот викриває усі сторони суспільного життя.

Однак потрібно зазначити, що політичні анекдоти ― це не лише засіб гумору, сатири, насмішки чи пародії. Насамперед, як підкреслює Є. Курганов, „це інформація, що не лише добре засвоюється завдяки словесній формі, лексичне значення якої відоме кожному без особливої підготовки, але й легко розповсюджується, коротка форма, прийнятість у будь-якій ситуації, актуальність, сприяє швидкому поширенню такої інформації” [4, с. 9].

Долаючи історичні та культурні бар’єри, вивірений часом і різними культурними традиціями анекдот залишається універсальним способом освоєння світу. Що цьому сприяє? Відсутність офіційної цензури (викривальний, часто антидержавний, характер анекдотів, ненормативна лексика), специфічний спосіб відображення дійсності та емоційне задоволення аудиторії (розважальна та викривальна функції) ― це традиційні жанрові ознаки анекдоту, які й забезпечують йому популярність у часі та просторі, свідчать про його продуктивність. У полі зору анекдоту ― постійний, прискіпливий інтерес до життя. Він пристосований до маніфестації в просторі та часі актуальної інформації.

Сучасний анекдот, як надзвичайно мобільне явище, служить не послабленню, а передусім виявленню існуючих поведінкових стереотипів. У цьому можна вбачати і головну його культурну функцію.

Отже, сучасне відношення до анекдоту можна коротко охарактеризувати, зазначивши кілька тенденцій: жартувати стали набагато менше, ніж до 1990 року, такої культури переказування анекдотів як у радянський час вже не існує, зате в результаті свободи слова та ЗМІ з’явилася значна кількість опублікованих анекдотів, що, своєю чергою, вплинуло на характер культури анекдоту ― раніше вона була переважно усна.

Офіційна ідеологія взагалі, у порівнянні з радянською, більше не висуває тих високих моральних вимог, що виключають анекдот з офіційного побуту, робить його чисто підпільним жанром. Але, тим не менш, істотною рисою цього анекдоту продовжує залишатися приналежність його до усної традиції. Можна сказати, що офіційна культура лише прикидається, що асимілювала анекдот, насправді він залишається стихією протесту. Анекдот ― це насамперед заперечення, знищення пафосу, критика чужого, неприйнятного, але висміювання не є боротьба, із жартом не борються ― тому можна сказати, що анекдот містить механізм зняття напруженості, протиріч. „Анекдот, за словами А. Аксьонової, ― це поле, де можна безкарно відкинути коректність і сміятися над чужими, власною позицією, речами” [1, с. 52]. Звідси виникає безліч анекдотів про всякого роду меншини, а також про заборонені теми. Підпільне існування анекдоту в радянський час тепер змінюється на масове видання збірників анекдотів, анекдоти звучать з телеекрана, створені кілька Інтернет-сайтів, присвячених анекдотам.


ЛІТЕРАТУРА

1. Аксенова А. Метафизика анекдота или семантика жизни / А. Аксенова // Литературное обозрение, 1994. ― № 11. ― С. 52―61.
   
2. Каган М. Анекдот как феномен культуры / М. Каган // Анекдот как феномен культуры : [материалы круглого стола 16 ноября 2002 г.]. ― СПб., 2002. ― С. 6.
   
3. Кімакович І. Новітній український анекдот як виклик ХХІ століттю / І. Кімакович // Народна творчість та етнографія. ― № 6. ― 2005. ― С. 88―93.
   
4. Курганов Е. Похвальное слово анекдоту / Е. Курганов. ― СПб., 2001.― С. 9.
   
5. Сухобрус Г. Українські народні казки, легенди, анекдоти / Г. Сухобрус. ― К., 1958. ― С. 20.
   
6. Троицкий А. Юмор умер [Электронный ресурс] / А. Троицкий. ― Новая газета. ― 2004. ― № 6. ― Режим доступа : ссылка скрыта.
   
7. Успенский М. Почему не смешно? Анекдот есть призрак здорового государства [Электронный ресурс] / М. Успенский. ― НГ-Exlibris. ― 2004. ― 20 мая. ― Режим доступа : ссылка скрыта.
   
8. Чорнопиский М. Фольклорна сатира 20-х рр. ХХ ст. у записах Сергія Єфремова : [монографія] / М. Чорнописький. ― Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. ― 170 с.
   

Вавриш Інна

Науковий керівник ― Петрушкевич М. С., кандидат філос. наук, ст. викладач

ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ У РЕЛІГІЙНО-МІФОЛОГІЧНИХ СИСТЕМАХ СХОДУ

У статті розглядається проблема походження людини у релігійно-міфологічних системах Сходу, досліджується проблема міфу і його впливу на сучасні релігійні системи. Детально проаналізовано антропологічні міфи.

This article is about problem of human background in Eastern religious ― mythical systems. There is a research of mythic problem and influence of myth on modern religion systems. Тhere is detailed analysis of anthropological myths.


Проблема походження людини завжди хвилювала та цікавила людство. Істота, що живе, знає тільки життя. І дві його таємниці ― початок і кінець, народження і смерть ― є незбагненними, але головними для формування людського світобачення, цілісних орієнтирів, розуміння себе і собі подібних. Уявлення про походження людини та світу з’явилися задовго до виникнення світових релігій. Найкраще вони відобразились у міфології. Багато вчених, досліджуючи антропологічні міфи, намагались віднайти у їх розмаїтті загальні риси з метою певної класифікації.

Будь-який світогляд має риси міфічного, і різниця між типами світогляду лише в тому, наскільки глибоко міфологічні елементи містяться у підсвідомості людини, адже безперечним є той факт, що в нетрадиційній ситуації виявляється цілий комплекс архетипів, уміщених у підсвідомості.

На фундаменті міфологічно-релігійного світогляду виросли духовні традиції китайців, індійців, японців, жителів Тибету та інших східних культур. На відміну від Заходу з його абстрактно-гуманітарним раціоналізмом, Схід завжди розумів першорядну значущість антропологічних перспектив і не боявся в цій галузі таких сміливих експериментів, які і не снилися нашим мудрецям.

Міф, як правило, поєднує в собі два аспекти: розповідь про минуле з синхронними поясненнями теперішнього і майбутнього. Він поєднував початки релігії і філософії, політичної теорії, різні форми мистецтва, зокрема, усної творчості, казки, билини, героїчний епос, легенди, історичні перекази [4, с. 458].

Міфи виникли з настійної потреби людей пояснити своє походження та природу, влаштування світу, завбачити долю людства. У міфі людина і суспільство не виокремлюють себе з навколишньої природної стихії: природа, суспільство і людина злиті в єдине ціле.

Серед міфологічної системи прийнято вирізняти декілька найважливіших циклів. Назвемо їх: космогонічні міфи ― про походження світу і всесвіту; антропологічні міфи ― про походження людини і людського суспільства; міфи про культурних героїв ― про походження і появу тих або інших культурних благ; есхатологічні міфи ― про „кінець світу”, кінець часів; етологічні (пояснювальні) ― ті, у яких мовиться про походження окремих тварин, рослин, появу водоймищ; календарні міфи ― відтворення природних і біокосмічних циклів.

Антропологічні міфи є складником міфів космогонічних. Вони висвітлюють питання походження людини і різноманітних народів. Розкривають проблеми взаємозв’язку людини і тварини, людини і Богів, людини і природи.

Серед антропологічних міфів можна виокремити основні типи творення:

1. Людина не створена, а виділена з інших людиноподібних створінь. Для таких міфів характерно те, що спочатку все мало антропоморфний образ ― усі створіння, предмети, стихії, увесь Всесвіт часто описувались як створені з частин першолюдини. Тому й виникнення людини уявляють як вирізнення з числа інших.

2. Людину створили боги, деміурги, культурні герої (ці міфи тісно переплітаються з міфами про культурних героїв). Цей тип можна поділити на підтипи:

• деміург створює людину з глини;
  
• виникнення людини як результат віддзеркалення;
  
• із частин тіла деміурга або культурного героя;
  
• у результаті одруження деміургів.
  

3. Створення людини в два етапи. Спочатку виникають перші антропоморфні створіння ― першопредки, від яких народжується людина. Наприклад, у міфі індійського племені Ніу Суссостинако створює двох жінок, які уже народжують людей [6, с. 453].

4. Антропологічні міфи тотемного характеру. У міфах такого типу найчастіше мовиться про походження не всіх людей, а окремої групи, зооморфним тотемним символом якої є певна тварина.

5. Міфи, у яких йдеться не про створення людини, а про спосіб, який дає можливість людям (що невідомо, як виникли) вийти на землю, у земний світ. До прикладу, у міфах індійського племені акома перші дві жінки дізнались, що люди живуть під землею. Вони викопали яму і вивели людей у земний світ.

6. Створення людини духами (зокрема в китайській міфології створення людини духами Інь і Янь).

Можна також в окремі категорії виокремити походження людини зі світового яйця, від світового дерева, зі слова тощо.

Людина традиційного суспільства в Китаї, Індії або в іншій країні Сходу не намагалась осмислювати міф як вигадку, фантазію. Міф тут існував як жива реальність. Унаслідок цього міфи не аналізували, не класифікували, не намагалися тлумачити і не шукали в них що-небудь потаєно-загадкове, ― ними жили, як живуть у зручному і затишному будинку.

У найдавніших міфах розповідається про те, що людина походить від тварин (тотемні міфи). До прикладу, у єгипетській міфології, за однією із версій, першим виник Птах, який створив Атума, той, створюючи світ, повністю підкорявся Птаху.

Відома ціла серія антропологічних міфів, у яких походження людини мислиться не як її створення, а як виокремлення її з числа інших істот, що до цього вже існували. Відповідно до подібних уявлень, спочатку все мало антропоморфну зовнішність: усі істоти, тварини, сонце, місяць, зірки, усі предмети, у граничному варіанті ― увесь Всесвіт, але потім усе втрачає цю зовнішність, тільки людина її зберігає.

Низка міфів розповідає, що людина існувала задовго до того, як з’явилася на землі. В індійському племені акома перші дві жінки викопали яму і дістали людей з підземного світу. У міфології індійців зуньї закохані близнюки прорили хід у нижню з чотирьох печер підземного світу, де проживали люди, і вивели їх із темного світу на земну поверхню. Існування таких міфів можна пояснити спостереженням людей за навколишнім світом. Людина бачила, що більшість живого виростає з землі, і ототожнювала своє виникнення з появою рослин.

Можна вирізнити також створення людини духами. У китайській міфології є декілька міфів. Перший розповідає, що Інь і Янь створили людину. Інший описує трьох духів Хуан-ді, що створив різницю між чоловіком і жінкою; Шань-пань, що створив вуха, очі, рот і ніс; Сань-лінь, який подбав про руки та ноги [2, с. 243].

Окремий тип антропологічних міфів складають міфи про походження людини з яйця. Такі міфи є в тибетській міфології. Зокрема один із міфів розповідає, що з небуття виникло біле сяйво, що породило яйце. Після п’яти місяців яйце розкололось і з нього вийшла людина, що потім оселилась на материку посеред океану і сиділа на золотому троні.

Поширеними були тотемні міфи про походження людини. У тибетських міфах людина своїм корінням найбільше зближується з мавпами. Є декілька варіантів цього міфу. Відповідно до першого, людина народжена від мавпи; згідно із другим, мавпи ― бабуїни, шимпанзе або інші породи ― колись теж були окремими стародавнім народом, а потім міфічний герой перетворив їх на мавп, покаравши таким чином за гріх, за те, що вони убили його сина. Третя версія розповідає про походження тибетців від шлюбу гірської відьми і мавпи, нащадками цього шлюбу стали шази. Цікаво чи не звідси з’явилася теорія походження людини від мавпи?

Узагалі, у тотемічних міфах частіше йдеться про походження не всіх людей, а певної окремої групи, яка завдяки своєму походженню міцно об’єднується різноманітними зв’язками зі своїм тотемним символом.

Тотемізм і антропологічні міфи тісно переплетені. Не лише тим, що існують міфи про створення людини тотемами, але й тим, що богів та деміургів часто зображали у вигляді людино-тварини. Людина поєднувала себе з природним світом, обожнювала його, і саме цей симбіоз людини та природи пронизує міфологію усіх народів.

Важливо відзначити ще один нюанс, підхоплений пізніше релігійним мисленням: мотиви створення людини і появи смерті сполучені з мотивами жертви; усі вони у міфах тісно переплетені і ніби пронизані загальною таємницею. Наприклад, у староіндійській міфології світ, у тому числі і люди, творяться з першолюдини Пуруши, який приніс себе в жертву самому собі. Тут ― складна ритуальна тотожність, яка пізніше осмислюється в Упанішадах.

Важливою у творенні людини є роль деміурга. Найчастіше боги-деміурги створюють людей з глини або із землі. Можливо, саме цим пояснюється важливість землі для давнього населення. Подібна версія зустрічається у міфах у багатьох варіантах. В індійців кахуїлла людей ліплять два деміурги: Мукат виймає з серця чорну землю і ліпить людей із чорного бруду, а Темайауїт із серця виймає білу землю і ліпить із неї людей, але у нього вони виходять невдалими ― із животами спереду і ззаду, з очима з обох боків голови і так далі. Мукат переконує Темайауїта, що такі люди нежиттєздатні, і той, розсердившись, іде разом з ними в підземний світ, а водночас намагається потягнути туди за собою і всю землю.

У китайській міфології існує міф про Пань-гу. Саме з його тіла створено світ, а люди виникли з паразитів, що повзали по тілу Пань-гу. В іншому варіанті розповідається, що душа Пань-гу стала імператором, із кісток виникли чиновники, а уже з паразитів на тілі Пань-гу ― люди. У Ригведі також наявний відомий „Гімн Пуруші”, де розповідається про те, що боги принесли в жертву велетенську першолюдину Пурушу, розсікли його тіло і з частин створили світ. Міф розповідає, що з уст Пуруші виникли брахмани, з рук ― кшатрії, зі стегон ― ваш’ї, а з ніг ― шудри.

Важливе не тільки питання з чого, але і як була створена людина. Візьмемо лише декілька прикладів. Китайська богиня Нюйва створює людей, дивлячись на своє віддзеркалення у воді. Міф оповідає про давні часи, коли на землі уже були гори, трава, рослини, але не було людей. Великий дух Нюйва відчула тоді дивну самотність та вирішила, що для того, щоб оживити землю, потрібно щось створити. Вона взяла грудочку глини, змочила її водою і виліпила щось схоже на маленьку людину. Як тільки богиня поставила її на землю, ця фігурка ожила. Її ім’я було Жень ― людина. Судячи з наведених прикладів, міфологічний антропогенез ― результат віддзеркалення божества в дзеркалі матерії.

Згідно із більшістю учень Сходу, що опираються на могутній міфологічний фундамент, людина є невідокремленою частиною світу і виникла вона не сама по собі, не як результат випадкової і сліпої еволюції і не як результат гри природи. Людина була створена богом, як і весь навколишній світ, але абсолютно особливим чином. В іудаїзмі, наприклад, творення людини не схоже на творення інших живих істот, у якому бог безпосередньо не брав участь, а лише керував. Людину ж він створив сам з двох „компонентів”: із праху земного і душі, яку він вдихнув у людину так, що природа її із самого початку виявилася подвійною: „душа ― із неба, а тіло ― із душі”, ― так сказав один із мудреців Талмуда.

Таким чином, абстрагуючись від богословських концепцій, людина, з одного боку, частина природного світу, з іншого ― вона більше, ніж природний світ, оскільки в ній є „дихання”, яким бог пробудив людину до життя.

Подвійна природа людини, земна і божественна, сприймалась як фундамент для особливих стосунків бога і людини, яка, на відміну від усього іншого, створеного богом на землі, відобразила в собі його „дихання” і образ.

Важливо зазначити, що більшість міфів трансформувались у релігійні системи, тому продовжують своє існування. Міфологічні уявлення не зникли. Залишились вірування, які набули нових обрисів, осучаснились.

Отже, антропологічні міфи займають важливе місце у міфологічній системі і тісно пов’язані з космогонічними, есхатологічними міфами, з міфами про культурних героїв та деміургів. Також антропологічні міфи посідають важливе місце в релігії та мають вплив на формування культури, вірувань і поглядів на навколишній світ, філософії і свідомості людини.


ЛІТЕРАТУРА

1. Альбедиль М. Ф. Зеркало традицый: человек в духовной традиции Востока / М. Ф. Альбедиль. ― СПб. : Азбука-класика, 2003. ― 288 с.
   
2. Васильев Л. С. История религий Востока / Л. С. Васильев. ― М., 1988. ― 348 с.
   
3. Вилкова Ю. С. В поисках вечности. Легенды и мифы Востока / Ю. С. Вилкова. ― М., 2006. ― 217 с.
   
4. Мифы народов мира : [энциклопедия] : в 2 т. / под ред. С. А. Токарева. ― М. : Большая российская энциклопедия, 2003. ― 665 с.
   
5. Семенов Ю. И. Тотемизм, первобытная мифология и первобытная религия / Ю. И. Семенов // Скепсис, 2005 ― №3/4. ― С. 74―78.
   
6. Тайлор Э. Б. Миф и обряд в первобытной культуре / Э. Б. Тайлор. ― Смоленск, 2000. ― 465 с.