Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка // Наукові записки Інституту суспільних наук ан урср. К., 1953. Т. І. С. 49-69

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Львівський національний університет імені івана франка, 920.1kb.
• Львівський національний університет імені Івана Франка ватаманюк остап Зіновійович, 565.2kb.
• Житомирський державний університет імені івана франка погоріла людмила Михайлівна, 463.38kb.
• Частина 1 Автор оригінальних та упорядник законспектованих текстів Валерій стеценко, 5264.13kb.
• Частина 2 Автор оригінальних та упорядник законспектованих текстів Валерій стеценко, 4702.74kb.
• Вісник Львівського університету. Серія прикладна математика та інформатика. 2008. Випуск, 114.05kb.
• Студентські наукові записки, 4870.22kb.
• Централізована бібліотечна система подільського району м. Києва центральна районна, 380.16kb.
• Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 8214.57kb.
• Тимцуник Василь Іванович. Реформування системи влади та державного управління в урср:, 268.99kb.

Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка... // Наукові записки Інституту суспільних наук АН УРСР.— К., 1953.—Т. І. С. 49-69.


В 1898 р., в день свого 25-літнього ювілею, оглядаючись на пройдений шлях, Франко так схарактеризував напрям своєї діяльності:

„Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю свого життя тому, простому народові... Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культур-, ного добра присвоїмо собі також власною працею стане нашим добром. От тим то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям. Головну вагу клав я завжди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі й національні права" ¹.

Характеризуючи письменника з цього боку, М. Коцюбинський цілком справедливо підкреслив, що Франкові чужий шовінізм і що в нього всі „люди діляться на два табори — на кривдників, проти яких він гострить, як меч, своє слово, і покривджених, яким він оддає своє серце"². Він писав, що народні війни проти панів Острозьких, Саліг і т. д. „велись не тому, що се були руські, або польські, а тому, що се були пани"³.„А слова про нерозбивання суспільності на ворожі верстви, — писав він, — прямо історично невірні. Адже ж від люблінської унії почав довершуватися великий розлам української суспільності на „поспольство" і шляхту, що в протягу несповна 100 літ в пе­реважаючій часті з української стала польською! Адже від берестейської унії 1596 року починається другий розлам серед української суспільності — реліігійно-обрядовий, котрий дійшов до того, що в 1648 і дальших роках православні козаки різали українських уніатів та аріан нарівні з ляхами і євреями. І коли се роз'єднані верстви нашої суспільності „все наново єднались і ставали до діла?"⁴.

Франко без всякої сентиментальності викрив брехливість патріотизму української буржуазії, зарахувавши насамперед її до числа головних лихварів і здирців свого народу. „Адже змагання до усунення еконо­мічного визиску, — кинув Франко у вічі „.своїй" буржуазії, - мусить тим самим бути змаганням до, усу­нення визискувачів, своїх чи чужих",⁵ — і вказував саме на „своїх" панів, що не зробили жодного добра для своєї нації.

„Соціальна динаміка нашого часу показує, що збагачення одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння на родної маси_, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа зубожілих. Чим більше багачів у центрі, тим більше бідноти довкола; чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші простори займає зубожіння мас. Соціальний супокій, се найкраща гарантія для п'явок — виси­сати їх, жертви. Що з погляду ширших, навіть чисто економічних інтересів нації ані такий економічний прогрес, ані такий соціальний супокій не пожадані, — сього не треба б доказувати Що великі соціальні п'явки, нассавшися хоч і до надлюдських
розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися, се доказують нам приклади наших домашніх Харитоненків, Терещенків і братії їх⁶. Франко, поставивши українських панів на одній площині з польськими, з іронією писав: „Не забуваймо, що поміч правительства при надходячих виборах певно буде така сама для руських кандидатів, яка була досі для польських, т. є., що коли руського мужика досі застав­ляли, звісними способами, голосувати на панів-поляків, то тепер, такими самими способами, його заставлять голосувати на Романчука, Сочинського, Телішевського і братію. Запевне мужикам се прийде однаково засолодко, і хіба може патріотичне чуття потішить їх, що ось, мовляв, досі силували голосувати на чужого, а тепер, богу дякувати, силують на свого. Зовсім так, як тому ведмедеві в казці, котрого тягли до меду і уха обірвали, а тягли від меду, то й хвіст урвали" ⁷. „Ми далекі від того, — заявляв Франко патріотам, — щоб нехтувати вагу національного питання, себто розвою народності у всіх її питомих формах (мові, звичаях, оде­жі і т. ін.); але все-таки не хочемо ніколи забувати, що розвій народності є тільки одним з проявів розвою народу..." ⁸.

Запере­чуючи погляди українських патріотів з газети „Правда" про те, що, мовляв, ставлення українців до російської нації повинно бути таким же, як і до всякої чужої нації, Франко говорив: „Коли б се сказав ученик, котрий перший раз довідався, що два рази два — чотири, і в великій радості прикладає цю аксіо­му всюди, де треба і не треба, ми б не дивувались. Дивно нам, що це говорить редакція органу політичного, копрій мусять бути відомі факти і обставини, а в числі їх і такі, що більша поло­вина українців живе в Росії, безпосередньо приклеєна до народу московського, що тут народ московський утворив велику дер­жаву, куди так чи інакше звертаються очі усієї Слов'янщини, що та держава обіймає з двох боків і Галицьку Русь, що той народ московський витворив життя духовне, літературне і нау­кове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну і на нас" ⁹.

Розвінчуючи фальшиві тлумачення про так званий демокра­тизм і патріотизм „своєї" національної буржуазії і викриваючи її зрадницьке обличчя, Франко в статті „Формальний і реальний націоналізм", написаній в 1889 р., показав з великою силою переконливості антинародну суть цього формального і брехли­вого „патріотизму".

Про М. Грушевського, який в цілому сприяв антинародним інтригам Барвінського, сам Франко написав, що з-поміж членів комісії, яка; вирішувала, чи допустити його до складання іспитів на право читати лекції в університеті, навіть „всі професори поляки були за тим, щоб допустити мене, а з українців Шараневич не говорив нічого, а Грущевський був проти мене"¹⁰.

Викинутий, з газети „Кurier Lwowski", Франко активно вклю­чився в роботу Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Одначе М. Грушевський ... навмисне не створював, як голова товариства, умов для успішної роботи І. Франка, бо бачив у ньому ідейного ворога. Навпаки, М. Грушевський, загарбавши в свої руки всю видавничу роботу, перетворився в справжнього експлуататора, що відбирав сили І. Франка, відтягував його від творчої праці, заставляв вести чорнову редакторську роботу в „Українсько-. руській видавничій спілці" та .„Літературно-науковому віснику”. Мене так використовують, — жалівся І. Франко А. Чайковському, — що вже і жити не хочеться. Я змушений вести коректу чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладачів, що й до белетристики не годяться, не то научних діл. Я мушу слухатися, бо моє існуваинія загрожене. З тої праці я осліп і оглух"¹¹. За таку непосильну працю Франко одержував від Грушевського мізерні гроші, які не давали можливості утримувати родину, і поетові доводилось зароб­ляти в російській та німецькій пресі. „Бувши мало що не 10 літ головним співробітником, а потім головним редактором „Літературно-наукового вісника", — писав про себе Франко, — я можу сказати, що не пропустив не то одної статті, але навіть одного рядка, не прочитавши його вперед у рукописі і не виправивши, де треба" ¹². Одначе „Вісник" підписував поруч з Франком і Грушевський, як редактор. Коли ж Франко вибув із редакції ,,,Літературно-наукового вісника¹", Грушевський, замість вдячності письменникові за його працю, ховаючись під лицемірною машкарою доброзичливого ставленнія до Франка, спрямовував проти нього своїх прибічників. Різні євшани, єфремови та дорошенки почали в своїх статтях про українську літературу або зовсім ігнорувати діяльність Франка, або перекручувати та принижувати її. З яким болем писав не раз про це на схилі свого віку І. Франко. Так, в. 1912 р., коли Франкові стало відомо про вихід в Москві його оповідання „До світла" разом, з біографією, він з гіркотою писав, що „,з наших галичан досі ніхто не здобувся навіть на таку характеристику". Більш того, в курсах історії української літератури, як каже Франко, „ані про мої найвизначніші, твори, ані про мою наукову та публіцистичну діяльність нема навіть згадки"¹³. Коли ж Франко видавав свій „Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.", Грушевський та інші ... „патріоти” відкрили відверте і підле гоніння проти хворого письменника. „Останніми часами, — писав про це Франко, — я мав досить сумний досвід із рецензентами мойого „Нарису"... Один Дорошенко в київській „Раді", а другий у „ЛНВ" зробили собі приємність, кажучи вульгарно, „попицькати мою працю"¹⁴. Франко спробував спростувати думки наклепників-патріотів, але і тут на перешкоді став Грушевський, „Грушевський заявив мені, — продовжує Франко, — що .редактор не має права вчити рецензента, як має що писати, а на мою просьбу помістити в „ЛНВ" декілька розділів мойого нарису, щоб дати публіці, особливо російській, поняття, як він зписаний, дав рішучу відмовну відповідь... Се й спонукало мене відсунутися від співробітництва в „Л.-Н. Віснику", який також, на мою думку, перестав бути органом громадським, а зробився особистим органом теперішнього його редактора" (тобто Грушевського)¹⁵.