Студентські наукові записки

Вид материала

Документы

Содержание Апологія болю євгена плужника Ні, на вуста усмішкою гіркою Мертвий я. Це добре, ясно відаю. Тільки ж, може, це з того, що я відтіля Замкнувся світ в малім і тіснім колі, —

Подобный материал:

• Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
• Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка // Наукові записки Інституту суспільних наук, 77.43kb.
• Робота наукового твариства аспірантів І студентів Волинського національного університету, 152.65kb.
• Жук Ю. О. Організація навчальної дослідницької діяльності у процесі викладання фізики, 94.99kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Наукові дослідження І розробки, 50.19kb.
• Київський університет туризму, економіки І права наукові записки, 2674.5kb.
• «Записки», 941.26kb.
• «Записки», 633.15kb.

Іщенко Віктор

Рецензент — Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент

АПОЛОГІЯ БОЛЮ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА

У статті на прикладі творчости українського поета „Розстріляного Відродження” Євгена Плужника розглянуто один з елементів авторської концептосфери — біль. Увага приділялась зовнішній, експлікаційній реалізації поняття „біль” без докладного аналізування елементів поетики і віршотворення. Різне смислово-акцентне рецептивне поле поезій трьох збірок Євгена Плужника, у яких виявляється образ болю, говорить про неоднакове місце останнього у творчому процесі, змінність інтенції, яку реалізує біль, але й про синкретичність „болю” з іншими домінантами художнього мислення поета, як-от з „днями”.

Іn this article one of the integral elements of sphere of concepts created by Evgen Pluzhnyk is depicted — the concept of pain. The main focus is on the external realizatin of the notion of pain without any detailed analysis of the author’s versification included. There is a difference in semantic and receptive field in three Pluzhnyk’s books of poetry in which the abovementioned concept arises. This difference suggests the unequal place of one throuout the creative process, variation of intention as well as syncretism of „pain” with other dominants of the author’s artistic conscience, e.g. „the days”.


Закономірно, „Євгена Плужника сьогодні визнано одним із найвизначніших українських поетів ХХ ст.” [3, с. 379]. Парадоксально лише те, що, за більш як півстоліття по його кончині, літературознавство вітчизняне не має ґрунтовних, концептуальних праць про поета [4, с. 9], — а писати справді є про що.

„Плужник із його „абстрактним гуманізмом” і глибоко трагедійним, метафізичним світоглядом так само мало надається до „розбудови держави”, як і до „будівництва соціалізму”: і досі в академічних працях, шкільних підручниках панівне місце посідають усім нам до болю знайомі класики соцреалізму” [8], — зазначає Микола Рябчук.

Поетична спадщина Євгена Плужника не така уже й велика. Збірка віршів „Дні” (1926), до якої увійшли вірші та дві поеми — „Галілей”, „Канів”. Друга і остання за життя поета книга „Рання осінь”. Та остання поетична збірка, уже посмертна, — „Рівновага”, котру Плужник остаточно впорядкував 1938 року, побачила світ аж 1966.

Харизматичність та надмірна вимогливість Євгена Плужника до себе як до поета — „видав на-гора” занадто мало віршованих рядків із таким-то талантом — радше пішла на користь. Бо кожен вірш, що маємо сьогодні до читання, кожен Плужників рядок філігранно точний на рівні фонетики-лексики-семантики та ідеально можливої форми.

„...Плужник поет суперечностей і сам глибоко суперечливий, то життєві суперечності [...] теж треба знати. Сильний не той, хто заплющує на них очі, а той, хто їх тверезо осягає — для розуміння їх, для переконливого їм протистояння і для знання шляхів їх плідного „зняття” [5, с. 331]. Таким і був Плужник, зопалу можна було б твердити услід за Л. Новиченком, якби не одне суттєве „але”: біль...

Навряд чи хто ще в літературі українській так сильно і глибоко писав про біль. Можемо говорити, наприклад, не тільки про П. Карманського, попередника Плужника, а й про двох принаймні точно — В. Стуса (вистраждана поезія, біль у якій — іманентний) та Ю. Іздрика (роман „Воццек”, початок якого — постмодерна адорація болю) — поетів-нащадків Євгена Павловича Плужника.

„Поезія Плужника періоду „Днів” дає достатнє уявлення про естетичний ідеал художника” [7, с. 35].

Цитата — влучна і лаконічна, а тому й придатна тут: апелює насамперед до самих текстів поета (хоч і нав’язує Плужникові „ідеал”, що поробиш — радянська ідеологема), у яких бачимо виразне і часте звертання до образу болю.

Відома максима П. Карманського „Все пусте — святий лиш людський біль” є своєрідною пророчою юстифікацією Плужника, однак вона й дивним чином легітимізує його несвідомий вибір поетично реалізованої домінанти болю, апелюючи до сакрального як імперативу.

Зрозуміло, що однозначно дефініювати причини, а чи й генезу болю як образу, символа, теми, що превалює у творчости Євгена Плужника, не зміг би навіть і сам автор... А, проте, є підстави вважати біль тим первнем, визначником або ж детермінантом творчости. Ніла Зборовська, перефразовуючи К.-Г. Юнга, стверджує: „Творчий інстинкт нагадує інстинкт продовження роду” [2, с. 152]. Незреалізованість такого інстинкту (обох!), як потреби цілком природної, супроводжується, відповідно, болем. Тим паче, що й сам автор не змовчав:

Ні, на вуста усмішкою гіркою

Ляга мовчання стомлена печать...

Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою,

Дар розуміти, знати і мовчать! [6, с. 220].

Цікаво, що — post factum. Цитований уривок (із вірша „Дивлюсь на все спокійними очима”) зі збірки „Рання осінь” (1927), тоді як найвиразніші прояви болю в яскравости їхньої експлікації подибуються у „Днях” (1926). У сьому ж вірші:

...і вже не тішить вишукана рима,

А біль її шукати й поготів! [6, с. 220] —

біль це не лиш каузальність; а й стан-як-наслідок: „Коли дійшов за ранній біль розплати...”. Біль се та первина, що й породжує вірш, бо змушує писати, та водночас — кричуща невідповідність конфліктна: „...розуміти, знати і мовчать”. Бо кожен виписаний (саме виписаний, на кшталт ви-стражданий, ви-щерблений) вірш, нібито анулюючи, убирає в себе біль від автора, цим самим фіксує й іманентність та перманентність сього болю, роблячи його аж лапідарним.

Образ болю у творчости Євгена Плужника потверджує сам себе навіть дріб’язково завбачуваною у його текстах (особливо збірка „Дні”) частотністю вжитку відповідної лексеми у безпосередній своїй реалізації, себто номена, та й усіх можливих характеристик стану (прикметники, дієслова, фраземи). До прикладу, суттєві конотації стану, а не пряма їх назва (надаючи увагу останньому, тобто прямим вираженням, як-от: біль, болить і т. п. — спокуса є збочити на аналіз поетики безпосередньо, а з цим добре впорався Микола Кодак [4], та й нариси про Плужника радянського часу дещо акцентували увагу на поетичних особливостях його текстів), даються Плужником як імпліцитні вкраплення в настроєво-інтенційний опарат (опарат — убір сановника, священника. Ужито для більшої смислової насичености поняття) вірша. Лише кілька: „крізь зуби один — розстріляти”, „бачив — нагана наставив”, „впало — ставай до стінки, „черевики скривив, „до синців тисли Мотрі груди”. І таких прикладів маємо багато. Шляєрмахерове „вживання в автора” (теза Ф. Шляєрмахера про те, що „...письменника треба розуміти краще, ніж він сам себе розумів”, постулює „акт розуміння як реконструктивне здійснення творчого процесу, завдяки чому мусить бути усвідомленим дещо з того, що творець усвідомити не міг” [1, с. 182]), навіть і без явно зужитих і навмисних слів (авторських у рецепції читача), дає розуміння стану поета, та й настроєвости його твору.

Знамено хвороби (зінтоновано так умисне — по-плужниківськи), що його спокійно ніс Євген Павлович до кінця життя, не могло, звісно, не лишити свого відбитку на творчости поета, але абсолютизувати такий вплив не можна. Ба, більше — незламний оптимізм його поезій (окличність, риторичність, футуральність як вектор темпоральности синтаксем) од смирення і розуміння напередвизначености власного фатуму. Ідеться до того, що біль у Євгена Плужника стає аж таки екзистенційно, онтологічно невід’ємною (незаперечною) сутністю. „Біль є постійно біль”, — саморецитація з претензією на всеохопність, бо біль стає тим лакмусом, що й репрезентує життя людське у всіх його проявах. Соціальні перипетії навколо, клепсидра історії (а у Є. Плужника це все є) бачаться не просто крізь призму болю, а останній, натомість, виростає до ролі демонстранта („біль не вщух”, „хтось розгорне добу нову — і не біль, і не гнів, не жертва”, „бачать болем засмучені очі тишину до останнього дна” і т. д.).

Тут доречно буде вжити термін „канон”.

Доречно, бо в значенні своєму первинному (старогрецьке койне, ὁ κανω̃ν) означало це слово буквально „вимірювальну палицю” [9]. Так, біль екзистенційний, невгасимий — більша, чи менша рана од болю, відповідно й життя в своїх якісних проявах і подіях. І Є. Плужник доходить (доростає, бо ж відомо, як скрупульозно й довго робив він кожен вірш, хоч сформувався як поет рано) до того, що міряє свої дні („Дні”) саме болем. І якщо „дні” для Плужника справжній концепт (тема можливої окремої розвідки) самоінспірований та продукований обставинами життя, то акумульований у сих днях потенціал — біль. З іншого боку, „дні”, цей „музей дрібниць”, адсорбувавши тотальність синдрому болю, становлять такий собі анамнез, писаний тим же болем. „Дні” — полотно, біль — перо, що малює на сім тлі. І ні спокій, ні радість, ні тиша не впинюють біль. Буденність не може опиратися болю, бо вона лиш матеріал, а біль же — канон, що міряє, проте меж не знає („Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі” [6, с. 154]).

Спрофанований європейською традицією термін „канон” робить можливим ужиток похідного — „канонізований”. Себто усталений, майже догматичний. Однак Є. Плужник не канонізує біль, бо, вочевидь, інтуїтивно для його, сема ‘канонізований’ має натінок минулости, уже-відбулости; а канонізувати — значить (хоч і гіпотетично або ж фіктивно) умертвити. Скоріше — навпаки: мертвим є наратор, але не біль:

Мертвий я. Це добре, ясно відаю.

Та і як, скажи, себе одуриш!

А проте живу. Журюсь, обідаю…

О, — болить мені, єдина. Чуєш? [6, с. 154].

Така фіктивність смерти героя-автора є водночас репарацією болю, призводить до його апологізації, до бачення його як сутности не лише інтерперсональної, а й надособистісної, колективної. Ся апологізація болю для Плужника не є безґлуздістю, бо вважає він: „І біль натомлених — майбутня міць!”

І хоч „…Я справжнім болем догорів”, і „…весь біль мій — пальто без вати”, але:

Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,

Де закон — не по разу вмирати! [6, с. 167].

Це рядки з поеми „Галілей”, де розвій болю сягає апогею в своїм змалюванні. Але примітні сі рядки тим, що в них не просто висловлюється можливість долання болю, а й більше — біль стає сам способом переродження, нового народження. Хоч біль і всюдисущий, і постійний, „дні” для Плужника — лиш мить. Ілюстрація сьому проста — частотність зображення розстрілу або смерти. Людське життя, як мить, минало б непомітно, якби не біль: він дає катарсис, такий необхідний для поета. Дає сю нову думку, рефлексію, слово — зрештою. Водночас бачимо геніально єднану антиномічність життя — смерть. Один, де „поле — мертве…”, зболений поет:

І впав навколішки, і плакав ревно…

І чув, як лагідно ростуть жита…

І болем спокою себе упевнив:

Криваво зрошена, зросте мета! [6, с. 163].

Жито — національний, ментальний символ життя — зросте на скривавлених полях болю, але й нову мету принесе.

Видно, що біль тут уже трансформується як образ для розуміння, стає універсалією. Креацією.

Як раптово біль став поетичною домінантою, образом пріоритетним, увірвавшись у світоглядність Євгена Плужника, так він і минув (принаймні, судячи із хронології збірок поета). Бо, якщо у „Днях” це суцільний і тотальний стан, то у наступній збірці „Рання осінь”, болю „днів” мало, а у „Рівновазі” його взагалі немає. Як смерч…

Хоча у збірці „Рівновага” подибуємо таку поезію, що нібито суперечить сказаному („Знов за вікном осіння тиха мжичка”). Друга строфа вірша промовиста:

Замкнувся світ в малім і тіснім колі, —

Хоч як дивись, лишилося нас три:

Я сам та біль (над всі духовні болі!),

Та заспокійливий халат сестри… [6, с. 332].

Плужник уточнює: біль не просто фізичний чи душевний, він — „над всі духовні болі”. Той, що стоїть над усім, що вищий над усе. Сакральність — вершина апологізування, адорації болю.

Але цікава, не помітна на перший погляд, деталь: „Замкнувся світ в малім і тіснім колі.”

Опозицією до „Днів”, із їхньою фраґментарністю, порваністю, хворобливою перерваністю (навіть на рівні тексту се помітно), є „Рівновага”. Сама назва уже промовиста. Це пошук рівноваги, а чи її й констатація.

Маємо в цитованому вірші образ кола. Кола, за К.-Г. Юнгом, символізують порядок. Намальовані, зображені кола „є компенсацією психічної дезорієнтації, тобто порушеної рівноваги” [2, с. 143]. А тут — як усе вдало. Не просто коло — як рівновага і порядок, лад. А світ замкнувся в тім колі — світ упорядкувався. Хоч автор і лишився з болем — куди ж без нього — („я сам та біль”), проте біль існує окремо, нарізно. Це й граматично зреалізовано вдало: „я сам”, тобто не просто „я”, а уточнено „сам”; та й сполучник сурядности „та” (але не „і”!) має єднально-протиставно-розділову семантичну навантаженість.


ЛІТЕРАТУРА

1. Гадамер Ганс-Георг. Істина і метод / Ганс-Георг Гадамер ; [пер. з нім.]. ― К. : Юніверс, 2000. ― Т. 1: Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. ― 464 с.
   
2. Зборовська Н. В. Психоаналіз і літературознавство : [посібник] / Н. В. Зборовська. ― К. : Академвидав, 2003. ― 392 с. (Альма-матер).
   
3. Історія української літератури у 2 кн. : [навч. посібник / за ред. В. Г. Дончика]. ― К. : Либідь, 1993. ― Кн. 1.: 1910―1930-ті роки. ― 784 с.
   
4. Кодак Микола. Огром Євгена Плужника-поета : [монографія] / Микола Кодак. ― Луцьк : Твердиня, 2009. ― 192 с.
   
5. Новиченко Л. Вибрані праці : В 2-х т. / Л. Новиченко. ― К. :Дніпро, 1984. Том 2. ― 432 с.
   
6. Плужник Є. П. Поезії / [упор., вступ. стаття і примітки Л. В. Череватенка] / Є. П. Плужник. ― К. : Рад. Письменник, 1988. ― 415 с.
   
7. Скирда Л. М. Євген Плужник. Нарис життя і творчості / Л. М. Скирда. ― К. : Дніпро, 1989. ― 151 с.
   
8. Рябчук Микола. Непростима недуга [Електронний ресурс] / Микола Рябчук. ― Режим доступу : ссылка скрытассылка скрыта
   
9. Хазел Г. Божественная инспирация и канон Библии [Электронный ресурс] / Г. Хазел. ― Режим доступа : ссылка скрыта