Студентські наукові записки

Вид материала

Документы

Содержание Типологія персонажів міщанського середовища (за творами миколи хвильового та леоніда скрипника) Тенденції розвитку української умовно-алегоричної прози другої половини хх століття Семантика купальських пісень (на матеріалі польових записів здолбунівщини) Ой на морі хвиля грає ― Наші хлопці недбайливці — Як зрубають до місяця Наше Купайло з верби, з верби Водицю брала, ручки мила Через село вода ллється Ой на Івана Купального Як буду за милого йти Малая нічка петрівочка Любив дівчину, думав брати ― Ой гуляла дівчина, гуляла Ой на городі лопух, лопух

Подобный материал:

• Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
• Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка // Наукові записки Інституту суспільних наук, 77.43kb.
• Робота наукового твариства аспірантів І студентів Волинського національного університету, 152.65kb.
• Жук Ю. О. Організація навчальної дослідницької діяльності у процесі викладання фізики, 94.99kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Наукові дослідження І розробки, 50.19kb.
• Київський університет туризму, економіки І права наукові записки, 2674.5kb.
• «Записки», 941.26kb.
• «Записки», 633.15kb.

Ковальчук Ганна

Рецензент ― Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент

ТИПОЛОГІЯ ПЕРСОНАЖІВ МІЩАНСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА (ЗА ТВОРАМИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО ТА ЛЕОНІДА СКРИПНИКА)

У статті подається спроба класифікації міщанського загалу на три „робочі” групи за принципом пристосування до умов радянської дійсності, простежується авторське ставлення до зображуваних персонажів, яке виявляється у відчутній сатирично-саркастичній домінанті. Для демонстрації типології використано збірку новел „Сині етюди”, повісті „Санаторійна зона” та „Іван Іванович” М. Хвильового та роман Л. Скрипника „Інтелігент”

This article is attempted to show the classification of Philistinism (three „working” groups) owing to a concept of adaptation in soviet conditions. It was observed author’s attitude to the characters, which demonstrate satirical and sarcastic expressions. Collection of the novellas „Blue Etudes”, stories „Tale of the Sanatorium Zone”, „Ivan Ivanovych” by Mykola Khvylovyy and novel „Intelligent” by Leonid Skrypnyk were used for this purpose.


В умовах радянської дійсності де-юре припинила існування класова система, адже згідно з марксистськими постулатами та курсом комуністичної партії відбувалося формування єдиного класу ― пролетаріату. Але не всі громадяни новоутвореної держави виявляли прихильність до більшовицької програми дій і тих правил, які активно впроваджувалися і знищували попередній устрій, не усі прагнули приєднатися до пролетарської верстви, яка декларувала соціальну рівність. Стрибкоподібні, вибухові заходи влади, які найбільше відповідали природі революції, викликали порушення розміреного ритму існування більшості жителів країни, кардинально намагалися змінити усі важливі сфери суспільного життя і запровадити нові ідеї у примусовому порядку. Міщанські кола, які не могли змиритися з таким станом речей, усе-таки змушені були формально приєднатися до пролетаріату, стати пристосуванцями, якщо не хотіли потрапити до рук ЧК. Однак найбільш амбітні з них, які прагнули і надалі зберігати своє благополучне становище, помітили, що можна вести подвійну гру, тобто зберігати власні переконання і ті, які насаджує радянська влада.

У зв’язку з цим у творах письменників і порушується проблема будівництва нового суспільства за рахунок нового покоління, відданого ідеї комунізму. Виявляється, що більшість пролетарського загалу складають особи з обивательським світобаченням. Але їх не завжди вдається викрити. Саме тому М. Хвильовий та Л. Скрипник, стоячи на позиціях активного творення буття, намагаються проілюструвати шкідливі елементи соціуму, які гальмують розвиток соціалістичної держави.

Проаналізувавши прозу обох авторів, ми можемо умовно поділити псевдопролетарське (тобто обивательське) оточення на три групи. Першу формуватимуть особи, які вважають себе пролетарями, але за їх поведінкою та діями неважко помітити міщанське підґрунтя. Це так звані „несвідомі” представники нового класу. До них ми зарахуємо Остапа із новели „Юрко”, рудого міліціонера із „Солонського яру”, Йосипа Гордієнка із „Чумаківської комуни”, товариша Жучка із новели „Кіт у чоботях”, Нестора та Наталю Миколаївну із твору „На глухім шляху”. Перераховані образи, за винятком Жучка та Гордієнка, змальовуються як такі, що провадять своє життя за чаркою. М. Хвильовий з осудом ставиться до таких будівничих, адже пиятика вбиває у людині творчий потенціал, розвиває у ній індиферентне й аморфне ставлення до усього, „коли нема творчості, життя тече нудно, одноманітно…” (Хвильовий, 168). А байдужість в умовах активного перетворення дійсності недопустима, бо тоді постає питання про доцільність здійснення революції. Власне Остап і сам зізнається у своїй несвідомості, кажучи, що „чоловік я темний, хоч і пролетаріат” (Хвильовий, 167). Товариш Жучок хоч і позитивно оцінюється М. Хвильовим, адже на своїх жіночих плечах „тягне сонячну вагу, щоб висушити болото. А яке ― ви самі знаєте” (Хвильовий, 157), не може називатися пролетарем через свою неосвіченість. Її, колишню куховарку, обрано на посаду секретаря ком’ячейки, але з часу „горожанської” війни вона всього-на-всього „дочитала-прочитала „Что такое коммунизм” (без автора). Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной армии. І тільки” (Хвильовий, 162). На питання про те, чи можна двох любити, по-наївному серйозно відповідає, що „це залежить від того, наскільки ви знаєте історичний матеріалізм” (Хвильовий, 165). Оскільки вона погано його знає, тому й „воздержується” від відповіді.

У подібному ключі подається й образ Йосипа Гордієнка, який у записній книжці нотує відомості про гоління бритвою, зазначені з використанням точних числових показників, як у доброго бухгалтера, а коли йдеться про самоосвіту, то фіксує, що „18 вересня прочитав 3 сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму…” (Хвильовий, 223).

До другої групи потрапляють найбільш цікаві у художньому плані, виписані у сатиричному стилі, персонажі-обивателі. Це активні пристосуванці радянської системи, які видають себе за пролетарів задля вигідного становища, старанно приховуючи свої міщанські якості. Сюди зараховуємо Зиммеля із „Синього листопада”, Карла Івановича та Хаю з новели „Свиня”, Степаниду Львівну та Аркадія Андрійовича із „Заулка”, Івана Івановича та його дружину Марфу Галактіонівну із повісті „Іван Іванович” та головного „героя” роману Л. Скрипника „Інтелігент”.

Зиммель, будучи учасником революційних подій, у мирні часи намагається проштовхнути крамарську ідею у соціалістичну доктрину, Карло Іванович та Хая переймаються дрібними питаннями побуту, зокрема харчування, а Степанида Львівна з чоловіком, ведучи затишне існування, викриваються письменником із допомогою вказівки на їх попередні симпатії (мається на увазі заміна царських портретів зображеннями революційних діячів). Сім’я Івана Івановича, творячи „новий комуністичний побут”, не відмовляється у цьому побуті від старорежимних принципів (власної куховарки, смачних страв, французької гувернантки для виховання підростаючого комуністичного покоління, дорогого одягу), головне облаштувати все таким чином і навести такі докази, які б не викликали жодного сумніву щодо сповідуваної „пролетарськості”.

Скрипникового Інтелігента, за термінологією історика І. Лисяка-Рудницького, із повним правом можна назвати „півінтелігентом”. Учений, указуючи на те, що такі люди ― це „глибоко характеристична поява сучасности” (мається на увазі саме більшовицька доба), за сприятливих умов проявили „гін до наживи, грубий побутовий матеріалізм” [1, с. 369]. Головний персонаж роману, удало маскуючись у радянському середовищі, перебуває на хорошій та перспективній чиновницькій посаді. При цьому варто згадати, що і попередні персонажі займають вигідні місця у професійній сфері, є членами комуністичної партії, це передовий загін робочого прошарку, ідейна еліта, якій доручено місію розбудови суспільства. Влучно таких осіб Майя з „Санаторійної зони” іменує артистами, яких „приймала за партійців” (Хвильовий, 450), адже вони направду добре виконують свої ролі. Це та „продажна сволоч”, як грубо не звучали б ці слова з жіночих вуст, яка „нахабно дере кирпу і ще нахабніше заявляє „ми” (Хвильовий, 450).

В останній репліці Майї ми простежуємо очевидне протиставлення між міщанами та революціонерами, коли останні, номінуючись займенником „ми”, становлять з автором спільне ядро („ми” ― це „я” оповідача, автора та інші, тобто персонажі) ― звідси здогадуємося, на боці кого є сам автор ― найбільш близькі у просторовому відношенні до ідейного реципієнта та ідеалів істинного життя. Яскраве підтвердження цьому ми знаходимо у новелі „Кіт у чоботях”, де М. Хвильовий спростовує свою обивательську належність такими словами: „Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде…” (Хвильовий, 157). За аналогією до типової бінарної опозиції „свій” і „чужий” обивателі будуть умовно називатися „вони”, що буде говорити про їхню віддаленість (коли звернемося до мовознавчого аспекту, то „вони” ― це ІІІ особа множини, а „ми” ― І). Таким чином, проектується поділ соціуму на дві частини: „ми” та „вони”. Завдяки цьому буде посилюватися непримиренне та навіть вороже протистояння між захисниками комуністичних постулатів та філістерами.

Остання ланка нашої класифікації репрезентована пасивними учасниками постреволюційного життя, до яких автор „Синіх етюдів” може виявляти поблажливе, а подекуди і доброзичливе ставлення, адже вони не становлять загрози соціалістичній „творчості”. Це стосується персонажів новел „Шляхетне гніздо” та „На озера”. Про міщанську належність дідуся та бабусі з твору „На озера” свідчить таке висловлювання оповідача: „Тоді переді мною виростають милі та далекі постаті Пульхерії Іванівни й Афанасія Івановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що ці постаті безсмертні й що Зідул і бабуся ― це тільки варіації одного й того ж типу” (Хвильовий, 235). Чудово пам’ятаємо, що М. Гоголь, змальовуючи своїх поміщиків, з насмішкою говорив про їх недалекість та приземленість. А тому непряме порівняння образів новели з типами, виведеними творцем „Мертвих душ”, допомагає читачеві розпізнати, хто ж перед ним є насправді. Але авторові не властива в’їдлива сатира у зображенні Зідула та його дружини, він з долею гумору називає їх „старосвітськими друзями”, які „зовсім не живі люди, це тільки тіні справжньої людини” (Хвильовий, 238), що відійдуть у спогади про спокійне минуле. Тут „цей „комуніст”, чи то пак „націоналіст”, як пише Ю. Шерех, висловлюючи суголосну нам тезу, „з якоюсь особливою тихою любов’ю змальовував поезію минулого, поезію сумирного вмирання людей, відсунутих на запасну путь революцією” [5, с. 66]. Це, на думку літературознавця, тема „На озера” та „Шляхетного гнізда”.

Натомість ми вважаємо, що у „Шляхетному гнізді” відчутнішим є негативне ставлення до обивателів, що проявляється у радісній впевненості письменника, разом із яким посміхається і сонце, що „скоро-скоро вмреш ти , дєдушко, одійдеш у вічність і на землі тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля більшовицька” (Хвильовий, 202).

Окремо потрібно проаналізувати образи Стефана з „Силуетів” та Анарха з повісті „Санаторійна зона”, які хоча ще і не стали філістерами, але близькі до цього. Стефан, на відміну від Деми та Вероніки, поволі забуває про революційні ідеали і пристосовується до буденного статичного життя, яке перекреслює будь-яке творення та прогрес. У роздвоєній свідомості Анарха за сумісництвом Карно (його другої частини власного „я” ― послуговуємось психоаналітичною гіпотезою, ― про що Анарх підсвідомо здогадується і в чому остаточно впевнюється згодом) з’являється думка про „дуже просту філософію” життя, яке потрібно обставити так, щоб це якнайкраще сприяло безтурботному існуванню. Тоді зникнуть будь-які сумніви та відчуття зайвості у суспільстві, припиняться істеричні та невротичні стани. Такий хід міркувань, на нашу думку, розцінюється М. Хвильовим як початок занепаду особистості, її неухильної духовної деградації, опускання до щабля міщанства.

Проаналізувавши особливості обивателів трьох груп, ми спробували з’ясувати, які з них найбільше загрожують процесам творення нового суспільства (а це друга група, у яку потрапляють пристосуванці радянської системи, так звані майстри ведення подвійної гри), визначили деякою мірою ставлення авторів до зображених персонажів, яке проектується у сатирично-саркастичному плані.


ЛІТЕРАТУРА

1. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе : в 2 т. ; [пер. з англ. У. Гавриків, Я. Грицак] / І. Лисяк-Рудницький. ― К. : Основи, 1994. ― Т. 2. ― 1994. ― 573 с.
   
2. Скрипник Л. Інтелігент. Екранізований роман на шість частин з прологом та епілогом : [роман] / Леонід Скрипник. ― Харків : Пролетарій, 1929. ― 148 с.
   
3. Хвильовий М. Твори : в 2 т. / М. Хвильовий. ― К. : Дніпро, 1990. ― Т. 1: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті. ― 1990. ― 650 с.
   
4. Хвильовий М. Твори : в 2 т. / М. Хвильовий. ― К. : Дніпро, 1990. ― Т. 2: Повість. Оповідання. Незакінчені твори. Нариси. Листи. ― К. : Дніпро, 1990. ― 925 с.
   
5. Шерех Ю. Хвильовий без політики : [у 3 т.] / Ю. Шерех // Пороги і запоріжжя. Література, мистецтво, ідеології / Ю. Шерех. ― Харків : Фоліо, 1998. ― Т. 1. ― С. 57―68.
   

Кузьмінчук Марія

Науковий керівник ― Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ УМОВНО-АЛЕГОРИЧНОЇ ПРОЗИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

У статті розглядаються основні тенденції розвитку української умовно-алегоричної прози другої половини ХХ століття; зроблено спроби окреслити жанрово-стильові особливості творів цього періоду та охарактеризувати основні риси химерної прози.

The article deals with the main trends of development of Ukrainian conventionally allegorical prose of the second half of the XX century, attempting to define genre and stylistic features of works of this period and describe the basic features of chimerical prose.


Актуальність дослідження полягає у тому, що химерний роман набув великої популярності у кінці ХХ століття і посів важливе місце у творчості письменників цього періоду. Ця тема привертала увагу багатьох літературознавців, проте спроба дослідити її у повному обсязі так і залишилася нереалізованою. Химерність має давню літературну традицію й невичерпні фольклорні джерела. Започаткована О. Ільченком у романі „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця”, вона простежується у творах В. Земляка, В. Дрозда, Є. Гуцала, В. Шевчука та інших письменників. Тому сьогодні назріла необхідність системного, багатоаспектного вивчення цієї тематики в українській літературі.

Мета роботи полягає у дослідженні романів та окресленні основних новаторських засобів, використаних письменниками.

Теоретичною основою дослідження слугують праці таких дослідників: А. Горнятко-Шумилович, Н. Євхан, М. Жулинського, М. Ільницького, А. Кравченка, П. Майданченка, М. Павлишина, І. Семенчука, М. Слабошпицького та інших.

Практичне значення роботи. Дослідження має на меті, насамперед, продемонструвати, яким чином можуть бути застосовані в художній літературі химерно-міфологічні схеми, структури, образи та мотиви, із якою метою вони вживаються і які переваги має такий прийом.

Поява в сучасній українській літературі химерного жанру відіграла велику роль у формуванні сучасної української літератури. Перший химерний роман з’являється в кінці 50-х років з початком „хрущовської відлиги”, коли слово й думка почали вивільнятися від заборон сталінського режиму, тоді і виникла потреба знайти нові стильові напрями, жанри в літературі не тільки української, але й колишнього Радянського Союзу. Адже „здобутки українського химерного роману зіставляли з досягненнями російської „сільської прози” [5, с. 165], грузинського історичного роману, прибалтійської інтелектуальної прози чи з творами латиноамериканської літератури [1, с. 227].

В українській літературі започаткував жанр химерного роману твір Олександра Ільченка „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця” (1958). Вихід „химерного роману із народних уст” спричинив поштовх до написання такого типу творів, сюди відносимо дилогію В. Земляка „Лебедина зграя” та „Зелені млини”, трилогію Є. Гуцала „Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий”, „Приватне життя феномена” і „Парад планет”, твори В. Дрозда „Ирій” і „Замглай, або в’язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних”, роман-баладу В. Шевчука „Дім на горі”.

У виданій збірці матеріалів V пленуму правління Спілки письменників України 12―13 квітня 1978 року „Український роман сьогодні” [12, с. 89] у низці статей, зокрема М. Жулинського „Поглиблення аналітичності ― вимога часу”, ідеться про оновлення форм романного мислення, про наповнення сучасного художнього мислення міфологізованими образами і символами, про щедре використання умовних форм, як шаржування, гротеск, гіпербола, а також необхідність „включення” в процесі співтворчості абстрактно-асоціативного сприймання, про руйнування традиційної схеми побудови сюжету, про іронічно-бурлескну манеру викладу. Зрештою, називаються автори ― О. Ільченко, В. Земляк, а також П. Загребельний, Р. Федорів, В. Яворівський, проте термін химерний роман не вживається.

Щільне переплетіння реалістичного й умовного відтворення дійсності сприяє розкриттю сутності авторської експресії, є одним із засобів вираження авторського ставлення до зображуваного. Звернення письменників до умовно-алегоричних форм зумовлене їхнім прагненням до символізації та онтологізації текстів як літературних одиниць.

До химерної прози звернулося покоління шістдесятників, намагаючись утекти від фальшивої кабінетної літератури соцреалізму, на чільне місце ставлячи справу відродження держави. М. Ільницький зазначає, що химерна проза була своєрідним „відвоюванням права на умовність у літературі”. Варто зауважити, що проблему умовності у літературі досліджували такі науковці, як А. Кравченко, А. Михайлова, Н. Чорна та ін. Дуже цікавою є дискусія, матеріали якої вміщені у журналі „Дніпро”, що стосувалася різних літературних явищ. У ній взяли участь В. Дончик, М. Ільницький, В. Панченко, В. Брюховецький, Л. Новиченко та ін. Зокрема, висловлювалися різні думки і з приводу самого терміна „химерна проза”, і з приводу визначення конкретних творів, які можна віднести до неї. Так, приймаючи термін „химерна” течія, В. Брюховецький відносить до неї роман О. Ільченка, твір Є. Гуцала „Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий”, повість С. Пушика „Перо Золотого Птаха”, дилогію В. Земляка „Лебедина зграя” та „Зелені млини”, твори П. Загребельного „Левине серце”, В. Дрозда „Ирій” і „Замглай, або В’язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних”, В. Яворівського „Оглянься з осені” .

В. Дончик пропонує називати зазначену течію фольклорною або умовно-алегоричною, що включає такі твори: „Жбан вина”, „Кам’яне поле” Р. Федоріва, „Лебедина зграя” В. Земляка, „Зорі й оселедці” В. Міняйла, „Ирій” В. Дрозда, „Левине серце” П. Загребельного, „Перо Золотого Птаха” С. Пушика, „День” В. Стефака, „Оглянься з осені” В. Яворівського, „Манускрипт з вулиці Руської” Р. Іваничука, „Позичений чоловік” Є. Гуцала, „Женя і Синько” В. Близнеця, „Сіроманець” М. Вінграновського .

Є низка найрізноманітніших ознак, що об’єднує романи в певну жанрово-стильову цілісність. Хоч вирізнити інтегруючі начала дуже непросто з широкої художньої палітри химерної прози, із того багатства різнопланових, часом навіть несумісних на перший погляд елементів, які вона включає в свою поетичну орбіту. Широка палітра різнорідних прийомів, багатоликість формального боку твору виростає з якихось певних якостей романної концепції, загального задуму твору, що дає змогу органічно поєднати різнорідні, суперечливі художні пласти. Іншим „стилетворчим” началом може бути гротеск. Як зазначається в „Літературознавчому словнику-довіднику” (за ред. Р. Гром’яка): „Гротеск (фр. grotésque ― химерний, незвичайний, від італ. grótta ― грот, печера) ― вид художньої образності, для якого характерними є: 1) фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм (звідси зв’язок гротеску із карикатурою й огидним); 2) поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрастних якостей (комічного з трагічним, реального з фантастичним, піднесено-поетичного з грубо натуралістичним), що веде до абсурду, робить неможливою логічну інтерпретацію гротескного образу; 3) заперечення усталених художніх і літературних норм (звідси зв’язок гротеску з пародією, травестією, бурлеском); 4) стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого стилю з низьким і т.п.). Гротеск відкрито й свідомо створює особливий ― неприродний, химерний, дивний світ: саме таким показує його читачеві автор (на відміну від фантастичного світу як умовно-реального)” [9, с. 173].

Якщо говорити про визначення жанрової специфіки українського химерного роману, то домінуючими в творах на образно-змістовому рівні слід визнати пародійно-комедійне начало, риси ексцентричності, гротесковості у розгортанні дії і змалюванні персонажів. А. Кравченко зазначає, що „химерний роман має в своєму арсеналі надзвичайно різноманітний підбір художніх засобів. Широка палітра різнорідних прийомів, багатоликість формальної сторони твору виростає з якихось певних якостей романної концепції, загального задуму твору, що дає змогу органічно поєднати різнорідні, суперечливі художні пласти” [7, с. 180].

Однією з визначальних рис химерної прози вважають фольклорність, що орієнтована передусім на створення гумористичного, сміхового ефекту („Козацькому роду нема переводу, або Мамай і чужа молодиця” О. Ільченка, „Позичений чоловік” Є. Гуцала). Письменники звернулися до використання та інтерпретації мотивів, сюжетів, образів міфології, фольклору, Біблії. У художній практиці таких прозаїків, як В. Шевчук, В. Дрозд вони стали переважаючими, зумовивши своєрідність творчої манери. Виникає стилістично нове явище в українській літературі як лірико-химерний роман. Відбувається процес переосмислення духовних цінностей із позиції нового суспільно-історичного й естетичного досвіду. Романтична піднесеність, велика роль суб’єктивно-ліричного струменя розповіді позначає чи не всі твори цього плану. Як зазначає Н. Євхан, „типологічні зіставлення творчості В. Шевчука із зразками світового письменства ― свідчення того, що автор, спираючись на світову літературну традицію наративної умовності, витворює свій власний художній світ” [3, с. 76].

Отже, у літературі немає чіткого визначення химерності, критики здебільшого лише констатують помічені нові властивості романного мислення. Тому й вичерпні оцінки даються в основному щодо художнього рівня окремих творів. Оцінити ж химерну прозу в цілому, визначити її перспективність і вагу в українській літературі навряд чи можна без глибшого вивчення.


ЛІТЕРАТУРА

1. Горнятко-Шумилович А. Й. Український химерний роман у контексті латиноамериканського магічного реалізму / А. Й. Горнятко-Шумилович // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. ― Львів, 2004. ― Вип. 33. ― Ч. 2. ― С. 227―233.
   
2. Гуцало Є. Позичений чоловік. Приватне життя феномена : [роман-дилогія] / Євген Гуцало. ― К., 1982. ― 711 с.
   
3. Євхан Н. Фольклорно-міфологічні моделі у прозі Валерія Шевчука (типологічний аспект ) / Н. Євхан // Слово і час. ― 2003. ― № 5. ― С. 70―76.
   
4. Жулинський М. Г. Наближення : [літературні діалоги] / Микола Григорович Жулинський. ― К. : Дніпро, 1986. ― 278 с.
   
5. Ільницький М. М. Від епічності до … епічності / М. М. Ільницький // Дніпро. ― 1980. ― № 12. ― С. 165.
   
6. Ільченко О. Є. Вибрані твори : [в 2 т.] / Олександр Ільченко ― К. : Дніпро, 1989. ― Т. 1.: Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця : укр. химерний роман з нар. уст / передм. Євгена Гуцала. ― К. : Дніпро, 1989. ― 671 с.
   
7. Кравченко А. Є. Можливості прози / А. Є. Кравченко // Вітчизна. ― 1983. ― № 12. ― С. 179―189.
   
8. Кравченко А. Є. Художня умовність в українській радянській прозі / Андрій Євгенович Кравченко. ― К. : Наук. думка, 1988. ― 128 с.
   
9. Літературознавчий словник-довідник [Р. Т. Гром’як та ін.]. ― К. : ВЦ „Академія”, 1997. ― 753 с. (Nota bene).
   
10. Павлишин М. „Позичений чоловік” Євгена Гуцала: химерне в сучасному українському романі / Марко Павлишин // Канон та іконостас. ― К. : Час, 1997. ― С. 82―96.
    
11. Покальчук Ю. Сучасна латиноамериканська проза / Юрій Покальчук. ― Київ, 1978. ― С. 51―60.
    
12. Український роман сьогодні : [матеріали 5 пленуму правління Спілки письменників України 12―13 квітня 1976 р.]. ― К., 1979.
    
13. Шевчук В. Дім на горі : [роман-балада] / Валерій Шевчук. ― К., 1983. ― 487 с.
    

Максимчук Галина

Рецензент — Янковська Ж. О., кандидат філологічних наук, доцент

СЕМАНТИКА КУПАЛЬСЬКИХ ПІСЕНЬ (НА МАТЕРІАЛІ ПОЛЬОВИХ ЗАПИСІВ ЗДОЛБУНІВЩИНИ)

У статті з’ясовується семантика купальських пісень Здолбунівщини (Рівненська обл.), досліджуються фактори впливу на формування текстів та власне купальського обряду у межах регіону.

The article is devoted to the semantic peculiarities of Kupalo’s songs of Zdolbuniv district (Rivne region) and to the factors of influence on forming of texts and Kupalo’s ceremony within the limits of this region.


Формування духовності суспільства неможливе без вивчення культурних явищ і традицій минулого. Оскільки саме народні традиції сприяють формуванню духовного середовища окремої людини і цілої нації, саме купальська обрядовість та фольклор становлять об’єкт нашого дослідження.

Свято Івана Купала (або ж Різдво Івана Хрестителя) є одним із найурочистіших і тих, у яких збереглося найбільше язичницьких елементів. Якщо певні купальські ворожіння зберегли свій первісний вигляд, характер та значення, то саме купальські тексти несуть потужний магічно-емоційний заряд, є насичені давніми образами-символами, можуть указати час створення тексту, територію його поширення. Дослідженню купальських пісень були присвячені праці М. Костомарова, Г. Лозко, В. Давидюка, Ю. Крутя та інших фольклористів.

Актуальність статті полягає у тому, що польові матеріали, зібрані в одному з районів Рівненської області, дозволяють узагальнити й уточнити сферу етимологічного розвитку конкретного регіону, указати на фактори впливу на формування колективної свідомості, зробити прогноз про подальший розвиток.

Свято Купала було і залишається бажаним, урочистим. Участь у купальських ігрищах брали і дорослі і діти, хоча традиційно найактивнішою була молодь. Як зазначають Мар’яна та Зоряна Лановики, „значну групу купальських пісень складають твори закличного характеру” [7, с. 163], якими молодь скликалася на свято:

Ой на морі хвиля грає ―

На Купала викликає [4].

Ця пісня, записана від фольклорного гурту „Стрибожі внуці”, характерна для наддніпрянської території, бо у Здолбунівському р-ні таких чи схожих текстів зафіксовано нами не було. У цьому випадку цікавим є те, що молодь скликає не конкретна особа, а втілення природної сили, зокрема води, а свято Купала є святом вогню і води.

Шелест Віра Макарівна, жителька с. Мала Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл., повідомила текст пісні, проаналізувавши який можна стверджувати, що під час проведення купальського свята обов’язки хлопців і дівчат були чітко розподілені. Також існують тексти, які повідомляють про початок купальського дійства, або містять заклик до його підготовки. Це підтверджується такими словами:

Наші хлопці недбайливці —

Не рубають купалиці [5].

Однак в окремих текстах вказується на час проведення свята (записано у с. Мала Мощаниця Здолбунівського р-ну Рівненської обл. від Шелест В. М.):

Як зрубають до місяця,

Хай всі разом побісяться!!! [5].

Тобто, зрубування купайлиці „до місяця” означає те, що основні обрядодії (запалення вогну, купання, гадання, перестрибування через вогонь) відбуваються вночі, при місяці.

Хоч значна частина купальських текстів зазнала впливу християнства або була написана після хрещення населення, проте у деяких із них збереглися язичницькі образи мавки, відьми тощо:

***

Сиділа майка на ясені,

Пожди, хлопчино, до осені,

Бо ще пшениця зеленая,

Бо ще дівчина молодая.

Нехай пшениця дозріває,

Нехай дівчина підростає [1].

***

Ой на Івана Купалного,

Там ішла відьма із дального.

На дуба лізла, кору гризла,

А кора впала ― відьма пропала [1].


***

Чужі хлопці про нас дбають —

Купалицю вирубають.

Як зрубають до зірниці,

Хай поставлять край криниці.

Як зрубають до схід сонця,

Хай поставлять край віконця.

Як зрубають до місяця,

Хай всі разом побісяться!!! [5].


***

Ой на городі під рожою

Стояв колодязь із водою.

Ой там дівчина воду брала,

Водицю брала, ручки мила.

Водицю брала, ручки мила,

До місяченька говорила:

― Ой місяченьку, мій батеньку,

Розкажи мені всю правдоньку.

Розкажи мені всю правдоньку [2].

Малая нічка петрівочка

Не виспалася наша дівочка.

Ой спала, спала, рано встала,

Шовкові шнури посукала,

Золоти персні понизала,

Хлопцям-молодцям продавала,

А хлопчиноні дарма дала,

Бо вона його сподобала.

Щоб ти, хлопчино, пропав,

Що ти дівчині спати не дав.

На росу гнала, то дрімала,

На корчі пальці позбивала,

На терен очі поколола [1].

Любив дівчину, думав брати ―

Не позволяє мені мати,

Ой не так мати, як роди[на] —

Не буде з неї господи[ня],

Не буде з неї робітниця ―

Вона по ночах волочиться.

Вона по ночах волочиться

Бо їй робити не хочеться [5].

Ой на городі лопух, лопух,

Нашій дівчині живіт опух.

Ой нехай пухне, нехай знає,

Нехай хлопчину не приглашає.

Ходив хлопчина по долині,

Просив бабуню на хрестини:

― Ходи, бабуню, на хрестини,

Має дівчина дві дитини:

Їден хлопчина, то Іванчик,

Друга дівчина ― Катерина [2].