Студентські наукові записки

Вид материала

Документы

Содержание Прикметникові новотвори Основні теми та проблеми у творчості ігоря павлюка А життя, воно ж прекрасне, Боже! Поліський край придумував мене Як прийде німець ― німцями стають… Революція тиха чумою по селах бродить Полюблю у квітні запах сіна Важко бути чесним і закоханим Танцюй же долю, дівчинко, дзвени. Чи то провалля таке глибоке Не викажеш, а виплачеш любов Ти стояла гола, як богиня. Білий кінь, білий кінь понесе обох Вже лірика моя за епосом скучає Психолінгвістичний аспект мовленнєвої діяльності (на матеріалі оказіональної лексики дмитра павличка) Берег златогрив Поняття та феномен екуменізму

Подобный материал:

• Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
• Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка // Наукові записки Інституту суспільних наук, 77.43kb.
• Робота наукового твариства аспірантів І студентів Волинського національного університету, 152.65kb.
• Жук Ю. О. Організація навчальної дослідницької діяльності у процесі викладання фізики, 94.99kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Наукові дослідження І розробки, 50.19kb.
• Київський університет туризму, економіки І права наукові записки, 2674.5kb.
• «Записки», 941.26kb.
• «Записки», 633.15kb.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вокальчук Г. М. Авторський неологізм в українській поезії ХХ століття (лексикографічний аспект) ; за ред. А. П. Грищенка : [монографія] / Г. М. Вокальчук. ― Рівне : Науково-видавничий центр „Перспектива”, 2004. ― 524 с
   
2. Вокальчук Г. М. „Я ― беззразковості поет” (словотворчість Михайля Семенка) : [монографія] / Г. М. Вокальчук. ― Рівне : Перспектива, 2006. ― 201 с.
   
3. Гак В. Г. К проблеме гносеологических аспектов семантики слова / В. Г. Гак // Вопросы описания лексико-семантической системы язика : [тезисы докладов]. Ч.1 ― М., 1971. ― С. 95―98.
   
4. Кронгауз М. А. Семантика : [учебник для студ. лингв. фак. ВУЗ] / Максим Кронгауз. ― [2-е изд., испр. и доп.]. ― М. : Академия, 2005. ― 352 с.
   
5. Стріха Е. Пародези. Зозендропія. Автоекзекуція / Едвард Стріха. ― Нью-Йорк : Слово, 1955. ― 268 с.
   
6. Ogden C. K. Meaning Of Meaning / С. К. Ogden, I. A Richards. ― London : Mariner Books. ― 396 p.
   

Овсійчук Галина

Науковий керівник ― Вокальчук Г. М., кандидат філологічних наук, доцент

ПРИКМЕТНИКОВІ НОВОТВОРИ

У ПОЕТИЧНОМУ ЛЕКСИКОНІ ІВАНА ДРАЧА

Стаття присвячена аналізові структурно-семантичних особливостей індивідуально-авторських складних прикметникових новотворів у поетичній творчості І. Драча. Виокремлено й описано лексико-семантичні групи інновацій, з’ясовано їх семантику та стилістичні функції у тексті.

The article is devoted to the analysis of semantic peculiarities of occasional adjectives in poetry of Ivan Drach. The lexico-cemantic groups of innovations were isolated and described, semantic peculiarities and their functions in the texts were defined.


У вітчизняному мовознавстві упродовж останніх десятиріч пильну увагу дослідників викликають проблеми мовотворчості (праці С. Єрмоленко, В. Герман, Н. Вовчук, О. Жижоми, Г. Вокальчук, Н. Адах та ін.). Незважаючи на те, що чимала кількість спеціальних наукових розвідок присвячена проблемам індивідуально-авторської лексичної номінації, усебічне дослідження новотворів як мовних явищ не втрачає актуальності. В українському мовознавстві досі практично відсутні праці, присвячені комплексному аналізу прикметникових утворень певного автора, тоді як це дає змогу простежити, яким чином вони допомагають зорієнтувати читача на сприйняття поетичного тексту. Отож, метою пропонованого дослідження є виокремлення й опис (із погляду семантики) найрепрезентативніших тематичних груп авторських складних прикметникових новотворів І. Драча, з’ясування їх ролі крізь призму психолінгвістичного сприйняття поетичного тексту.

У словнику авторської оказіональної номінації І. Драча налічується близько 400 оказіональних номінацій, із яких 92 ― прикметники. Роль прикметників у поетиці мовлення зрозуміла: увиразнення художнього тексту, підкреслення характерних рис, визначальних якостей денотата, а „у випадку вживання у новому семантичному полі ― збагачення цього поля новим емоційним та смисловим нюансом” [6, с. 245]. Традиційно в українській поетиці авторські прикметникові новотвори найсуттєвішу роль відіграють саме у відтворенні статичних якостей і ознак денотата.

Використання складних прикметників є традиційним для української поезії ХХ ст. [2, с. 63]. Такі одиниці служать або своєрідним стилістичним засобом ― складним епітетом, за допомогою якого поетичне мовлення набувало урочистості, пафосу, або ж виконують номінативні функції, розширюючи таким чином словниковий склад мови.

Активно вживаються оказіональні прикметники-юкстапозити і в сучасній поезії, зокрема в І. Драча: „...Строфи молодої буття бездоганне, /.../ Ще досі наповнене дивом відкрить, / Бо ж сонячно-чисте, бо ж юно-захланне, ― / Січе, клекотить, а не лиш блискотить...” ( І. Драч, 88).

Варто також зазначити, що у поезіях згаданого автора композитам відводиться не остання роль. На них лежить виконання функції експресивного означення, а також інформативне називання того, що у літературній мові виражається атрибутивними сполученнями. Наприклад, узуальне словосполучення рожеві коліна в Драча замінено композитом рожевоколінний: „...І приніс мені з лугу ― штанці взеленив ― / Оберемочок цілий, і кинув його на долівку, / На пахку лепеху з корінцями рожевоколінними” (І. Драч, 165). Не можна у такому випадку заперечити більшої поетичності другої одиниці, її оригінальності, самобутності та індивідуальності, що з вигідного боку підкреслює авторський стиль письма.

Композити у поетичному мовленні характеризують денотат за найрізноманітнішими ознаками. Г. Вокальчук зазначає, „коли врахувати, що у складному слові здебільшого один із компонентів є стрижневим, то умовно можна класифікувати прикметники-композити за семантикою передусім стрижневого компонента” [2, с. 63―64].

Згідно з цим в основу складних номінацій покладено такі ознаки денотатів:

• колір: золотопінний („…Соняшники цвітуть / Ніжно і полум’яно…/…/ Та наче б на Україні / Дивні такі пелюстки, / Буйні, золотопінні / Полум’я язики” (І. Драч, 255).
  

Тут слід відзначити оригінальність автора у виборі епітета під час творення прикметника, оскільки сполучення „золота піна” не є логічним. Та під час опису реалій українського пейзажу воно достатньо вмотивоване ― жовтий цвіт соняшників логічно викликає асоціацію із золотом.

• зовнішні характеристики істот: простористий („...Бо ж був він як правди подув / Розкутий і геть простористий” (І. Драч, 77).
  

Абстрактне поняття простору, що зумовило утворення оказіоналізму на означення саме зовнішньої характеристики істоти, а конкретніше ― способу її поведінки, ще раз вказує на неординарність авторського підходу до вибору поетичної лексики.

• внутрішні характеристики істот: синьоглумий („...Крізь скельця окуляр / Він розсипав очиці синьоглумі / На призьб пекучий непростиглий жар” (І. Драч, 126).
  

У випадку наведеного оказіонального утворення слід звернути увагу на те, що колір тут характеризує саме внутрішню ознаку. „Очиці синьоглумі” ― це не вказівка на забарвлення очей людини, підкреслення її ставлення до людей (зверніть увагу на другу частину композита ― -глум). За словником, глум ― „зле висміювання, насміхання” [1, с. 135]

• звукові характеристики денотата: стозвукий („А в тиші стозвукій на всі голоси / Виють і виють атомні пси…” (І. Драч, 258).
  

Далі ще йтиметься про „прихильність” І. Драча до творення композитів із першим компонентом сто-, але у випадку неологізмів, наведених вище, слід відзначити, що числівниковий початок прикметника посилює сприйняття потужності і якості ознаки.

• матеріал, із якого виготовлено предмет: кам’яностанний („Весело-строга, і духмяна,/ Проста, і мудра, і легка,/ Встає вона, кам’яностанна, / І носить хмари на руках” (І. Драч, 84).
  

У випадку оказіонального утворення кам’яностанний ― ознаки каменю як матеріалу для скульптур, переносяться на людину. Метафора кам’яний стан на рівні психологічного сприйняття підштовхує до асоціації із скіфськими кам’яними бабами-ідолами.

• часова характеристика: вічнокутий („І заридав я надривно, / Як побачив білу посмертну маску ― / Вічнокутого карбу маску, / Як в Христа, Магомета чи Будди” (І. Драч, 32).
  

Утворення прислівник + дієприкметник = прикметник-композит по-новому вказує на часову характеристику вічності. Тенденційним для І. Драча є створення інновацій для номінації абстрактних понять ― часу, простору, вічності.

• запах: сморідномузейний („...Вільно і рвійно, невільне й запродане, / Супермодерне ― сморідномузейне” (І. Драч, 48).
  

Композит належить до найоригінальніших неологізмів автора. Під час проведення психолінгвістичного експерименту це слово-стимул викликало низку несподіваних і неадекватних реакцій респондентів ― бібліотека, раритет, пилюка, сміття.

• темпоральна характеристика: повновітий („І наді мною древо замаяло ― / Повновіте, таке буйновіте...” (І. Драч, 37).
  

Композит можна розшифрувати як „дерево, повне віт”, тобто те, де багато гілок. Зовнішня прозорість інновації не дозволяє побачити темпоральну характеристику, що була закладена у контекст поезії. Тому створення лексеми із нелогічним значенням можна назвати невдалим, оскільки її можна зрозуміти лише після прочитання твору.

Улюбленими композитами І. Драча є прикметники з першим компонентом сто-: гучномовці стоусті, стокрилата пісня, стоболісний день, клекіт стосонцевий, крило стосоте та ін. Кохається він і в зображенні відтінків кольорів; свої улюблені чорний і червоний кольори [5, c. 47] він розкладає на десятки півтонів: чорно-вогненний погляд, вишнево-чорна ніч, чорносонячний лід, огненноброві діви і под.

Напевно, найоригінальнішим оказіональним прикметником-композитом у доробку І. Драча є субстантивована лексема сморідномузейний, який автор використав у поезії „Нью-Йорк в стилі кубізму”. Про неї М. Ільницький пише: „Драч ніби кепкує із того прохололого вулкана старого світу, якому не вистачає пориву ані вибухнути вогнем, ані згаснути, ані бодай пирснути попелом та паром” [5, c. 81]. Справді, поезія пронизана сатиричними нотами у бік модерного європейського кубізму, від якого „душа босоніж од сум’яття холоне” (І. Драч, c. 48). Саме тому автор поєднує дві основи ― сморід + музей, що символічно наштовхують на відразу до описуваного у поезії.

У поетичному словнику І. Драча налічується близько 20 новотворів-юкстапозитів, які за своєю функцією виконують роль епітетів. Переважна більшість компонентів юкстапозитів уживається у прямому значенні, а метафорика вислову виникає за умови розширення лексичної сполучуваності компонентів синтаксичних конструкцій, до складу яких уводяться оказіональні прикметникові сполучення: дивен-ясновроден („... І диригент повів плечем-плащем, / І гімн підвівся дивен-ясновроден” (І. Драч, c. 192).

Як і композити, юкстапозитні утворення можуть характеризувати денотат за найрізноманітнішими ознаками. Але тоді, коли композити можна ідентифікувати за семантикою стрижневого компонента, то сама структура юкстапозита передбачає, що до його складу входять два повнозначні слова. Тому далі характеризуватимуться прикметникові утворення за їх семантикою у поетичному контексті.

Лексемою із цікавою семантикою у автора є прикметник-юкстапозит сивувато-опаловий. Це типовий приклад використання інновації, значення котрої зрозуміле завдяки наявності в автора й читача т. зв. вертикального контексту, тобто тієї інформації загального характеру, що включає в себе реалії, різного типу асоціації та алюзії. Проте це не ті фонові знання, що ними оперує кожна людина. Фонові знання накопичуються із досвідом, або ж у процесі навчання, а вертикальний контекст ― це належність одиниці тексту. Змістовність і поетична виразність новотвору сивувато-опаловий зумовлена його прозорим зв’язком з мотивуючою конструкцією сивуватий опал. Опал ― прозорий скловидний камінь різного забарвлення, деякі різновиди якого мають прозоре забарвлення [1, c. 300]. Сивий ― той, який втратив своє природне забарвлення, став білим, сріблястим; або ж безбарвний, однотонний, невиразний [1, с. 537]. У контексті це поєднання виглядає так: „Вже викотивсь місяць із синіми горами. / Великий, важкий, сивувато-опаловий” (І. Драч, 44). На перший погляд здається, що семантика інновації зрозуміла ― місяць кольору опала, інакше кажучи, молочний, повитий туманом. Проте, у ході проведення психолінгвістичного експерименту було з’ясовано, що реакцією респондентів на цей стимул було старий, архаїчний. Виникає питання: чому юкстапозит із достатньо прозорою семантикою викликав таку неадекватну реакцію в опитуваних? Але якщо розглянути тлумачення лексеми сивий (сивуватий ― у поданому випадку), з’ясовується, що вона має ще одне значення: дуже давній. Причому це значення подається із приміткою перен. Тому з цього погляду реакція респондентів не викликає здивування ― сивувато-опаловий, отже, давній, старий, таємничий. Це підтверджує думку про суб’єктивність при сприйнятті реципієнтом авторських новотворів, про індивідуальність у підходах до визначення їх семантики. Тут можна говорити про необхідність глибшого аналізу як превалюючих ознак самих інновацій, так і про потребу вивчення історичного та літературного контексту, щоб уможливити сприйняття оказіональних одиниць відповідно до задуму автора- творця. Окрім цього, правильне декодування семантики новотворів сприятиме поступовому долученню їх до активного лексичного запасу сучасної української мови. Зрозуміло, що не мається на увазі мовлення ділового або ж наукового стилю, оскільки більшість авторських оказіональних номінацій є експресивно забарвленими і мають виразну емоційну семантику. А ось у публіцистичному, розмовно-побутовому і, особливо, художньому стилі використання їх додасть, передусім, оригінальності, невимушеності, та новизни висловлюванням.

Уваги заслуговують також типові для І. Драча юкстапозити у „сонцепоклонницькому” стилі (за увагу до образу сонця у поезії автора називають сонцепоклонником). Ідеться про такі оказіональні одиниці як сонячно-гіркий та сонячно-чистий: „…Чебрецевий, в серце поринаючий, / Мед ваш, рідні, сонячно-гіркий”(І. Драч, с. 119). Помітно, що автор тут апелює до практично всіх органів відчуття: зір, дотик, смак. Конкретна пластика образів за допомогою оригінальних прикметникових юкстапозитів набуває нової значеннєвої глибини, але, як не дивно, автор досягає цього поєднанням звичних для української мови прикметників ― гіркий, чистий, сонячний. У новотворі номіноване поняття мовби матеріалізується, стає візуально і дотиково сприйманим.

Наявність у поетичному словнику авторської лексичної номінації І. Драча значної кількості прикметників, які належать до різних морфологічних, граматичних та семантичних категорій і розрядів, ще раз підкреслює надзвичайну схильність поета до оригінальних засобів вираження думок, у них наявний той елемент, який з’являється не від умоглядності, а від здатності бачити предмет із середини, від точного відчуття стану і потреб літератури й мови.


ЛІТЕРАТУРА

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. ― К. ; Ірпінь : ВТФ „Перун”, 2002. ― 1440 с.
   
2. Вокальчук Г. М. Короткий словник авторських неологізмів в українській поезії ХХ століття / Г. М. Вокальчук // Авторський неологізм в українській поезії ХХ століття (лексикографічний аспект) ; за ред. А. П. Грищенка : [монографія] / Г. М. Вокальчук. ― Рівне : Перспектива, 2004. ― С. 94―524.
   
3. Драч І. Ф. Вибрані твори : в 2 т. ― Т. 1: Поезії / І. Драч. ― К. : Дніпро, 1986. ― 351 с.
   
4. Драч І. Ф. Вибрані твори : в 2 т. ― Т. 2: Поезії / І. Драч. ― К. : Дніпро, 1986. ― 326 с.
   
5. Ільницький М. Іван Драч: Нарис творчості / М. Ільницький. ― К. : Радянський письменник, 1986. ― 221 с.
   
6. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів [та ін.]. ― К. : Академія, 1997. ― 752 с.
   

Пухонська Оксана

Науковий керівник ― Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент

ОСНОВНІ ТЕМИ ТА ПРОБЛЕМИ У ТВОРЧОСТІ ІГОРЯ ПАВЛЮКА

У статті подана загальна характеристика творчості відомого сучасного українського поета Ігоря Павлюка в контексті тематики та проблематики його поезії. Найбільша увага акцентується на громадянській, філософській та інтимній ліриці. Еволюція поетичної думки митця, його життєва та творча позиція, особливості поетики ілюстровані прикладами. Аналіз статті проникає в глибинну суть творчості митця, репрезентує її своєрідність.

The topic of this article is characteristic of the main problems of Igor Pavliuk’s poems. The author paid a great attention to patriotical, philosophical and intimate lyric poetry. Evolution of the author’s poetical thoughts, his life’s and creative’s position, specialties of his poetry are illustrated by good examples.


Корінна прив’язаність до рідного краю, глибокий патріотизм, внутрішня непримиренність із суспільно-політичними обставинами, біографічні мотиви ― усе це становить невід’ємну основу тематики та ґрунт проблематики творчості Ігоря Павлюка.

Варто, мабуть, передовсім звернути увагу на прив’язаність автора до рідного волинсько-поліського краю, який формував його поетичний світогляд і став фундаментом у подальшій вибудові поетики автора.

У вірші „Відвідання батьківської хати І. Франка” читаємо: „Я був, як всі тоді, її частиною. / З Волині я. Від Лесі Вам привіт, / Мрійлива піч в святій сорочці глиняній, / Космічний голос стомлених воріт…” Автор „волинський” і в кохання, і у своїй невгамовній українськості, і у ставленні до дійсності. За Г. Гадамером, прив’язаність поета до батьківщини, зокрема до мовної батьківщини, становить невід’ємну рису формування його як митця і стає основою народження тексту, у нашому випадку ― тексту поетичного.

А життя, воно ж прекрасне, Боже!

Тільки би поезія й Волинь [6, с. 76].

Наголошує автор на життєвих своїх пріоритетах. За словами Б. І. Олійника, „чуття його до своєї Волині углибає далеко за християнські пласти, в притаєні пущі і капища протопредків…”

Душевна батьківщина Ігоря Павлюка ― стає ґрунтовною основою народження поезії, як і народження самого поета:

Поліський край придумував мене,

Ранкових птиць розсипавши коралі.

Я не господар, а лише сонет

Трави, якій схотілося печалі… [3, с. 6].

Тематика віршів автора багатогранна і широкомасштабна. Тут знаходимо, як уже писалося, і рідну йому Волинь, Полісся, і Україну, і село, і кохану…

Проблематика творчості автора глибока. Її актуальність надає не лише етично-естетичного звучання в контексті літератури, віддзеркалює внутрішній світ автора, але й формує тло соціально напруженого сьогодення для подальшої ілюстрації в „майбутню” історію.

Ігор Павлюк ― поет винятково український, тому проблема рідного, національного, а нерідко ― державного, постає у його поезіях гостро та актуально. Хоча тут ми і не знаходимо заполітизованих, псевдопатріотичних душероздираючих і плачевних мотивів, нарікань на те, як важко жити, чим грішать багато „національних поетів”. Любов до України, виключно як батьківщини, виявляється в автора через гірку, іноді навіть жорстоку правду, яка не є слізно-душевними сотнями „чому? за що? навіщо?”, а постає реальною ілюстрацією того, що є і чого не повинно бути.

Наприклад, у циклі „Провінція” поет в образі української провінції водночас і репрезентує Україну сьогоднішню. Він констатує: „Провінція ― / Звідки їдуть найкращі жінки / До Гондурасу чи Сербії…” , „Тут брешуть всі ― / Газети й дзеркала. / Поети ходять, як магнітні бурі…”. Гірка-не-гірка, а все-таки правда, якої автор свідомо не цурається, не соромиться, хоча глибоко співпереживає. А власне провінція для І. Павлюка ― „це не села, це там, де нема повстань”.

За висновками В. Базилевського, „у віршах поета про провінцію і колонію, у розмежуванні ним цих понять вчувається уже знайоме, але й там, на якихось витках словесної спіралі, де ледь помітно, а де й демонстративно вступає в дію індивідуальне” [1, с. 365].

Особливість „ненашенського”, але у нас таки актуального менталітету звучить в автора дещо сатирично:

Як прийде німець ― німцями стають…

Китайцем, благо, буде стати важче…[2, с. 26].

„На моїй батьківщині розруха заломлює крила / І літають льоди над німим ворожінням мас…”, ― пише поет в Американському щоденнику „Смерть золотого міту”. Тут можна говорити про погляд збоку на реальну проблему, який завжди дає чіткіше її бачення із глибоким внутрішнім розумінням ситуації. Звичайно, ситуація в державі, яка наприкінці 90-х заставила тисячі українців виїжджати за кордон „за шматком хліба” зі своєї рідної, у недалекому минулому „європейської житниці”, була аж ніяк неприйнятною для свідомого громадянина не лише з матеріального боку, а й із погляду того самого „свідомого”. 1999 року Ігор Павлюк виїжджає до Америки, уливаючись у безперервний на той час потік українських емігрантів. Там уже і піддається розумінню безсумнівне біблійне „нема пророка у своїй батьківщині”. Можливість порівняти рівень життя і рівень національної свідомості американців та українців приводить автора до таких висновків:

Революція тиха чумою по селах бродить,

І покора якась веледушна над всім і вся,

Ніби щастям свободи відшиблено пам’ять роду,

Із дурацькою маскою знято свічу з лиця [2, с. 129].

Відчуття пуповинної прив’язаності до батьківщини стає усвідомленням фатуму:

Полюблю у квітні запах сіна,

В січні ― цвіт вишневий у вікні

Проживе й без мене Україна,

Але я без неї, мабуть, ні [5, с. 94].

Тут напрошується вже крилате Симоненкове: „Хай мовчать америки й росії, / Коли я з тобою говорю”.

За переконанням В. Рубана, Україна наявна у Павлюкових творах повсюдно ― у легендах волинських лісів, у безкрайності степу, його „кам’яних бабах”, що, мов статуї острова Пасхи, мовчать, зберігаючи таїну часів, проникнути в які доступно хіба що поетам, у козацьких шаблях, у церквах, цвинтарях із могилами предків, але й у сучасних маловтішних реаліях, де бездуховність і культ грошей сягнули вже майже гротескової межі, де люди шукають вирішення своїх проблем то у горілці (на цей раз суто матеріальній, не символічній), то в „наркоті”, а то ― на заробітках „за пагорбом”, звідки, бува, повертаються і в домовинах, а колишні парторги клянуться у вірності новій владі. Любов до рідного краю сусідить у автора з болем за його людей „у цей холодний, неніжний для серця час” [7].

Філософська лірика Ігоря Павлюка насправді доволі проста і не викликає нерозуміння, незважаючи на досить часту позірну свою глибину. Автор переймається проблемами „роздоріженості” власної душі, непримиренної самотності, стрімкими „польотами у глибину”, аби дійти до само розуміння і самоусвідомлення, і, заховавшись за густу метафору, доходить до гіперболізованого сковородинівського висновку: „Я більший за світ, що ловить мене, / Чи дивиться тихо у вічі…”. Власне, ті ж проблеми, які порушували поети до нього і порушуватимуть після, у тому суттєва різниця лише у стилі письма та шляху розвитку думки.

Однією із лейтмотивних тем поезій І. Павлюка є тема кохання. Традиційні проблеми зустрічі і розлуки, нерозділеного почуття, почуття на відстані автор оформлює у своєму павлюківському стилі, використовуючи лише йому притаманні образи, стилістичні фігури тощо. Лінія кохання у поезіях автора часто перетинає межі трансцендентного і переростає в найсвятіше.

Важко бути чесним і закоханим

Ще й чутливість грубістю губить.

Посварився з богом та епохою.

Але ти мене не розлюби [5, с. 81].

Кожна закоханість для автора ― як нове самонародження, і кожне у своїй неповторності відлунює фатальністю, приреченістю до „грації і краси”. „Зрілий” Павлюк трохи по-іншому переживає та осмислює почуття кохання, ніж Павлюк „ранній”. Причиною цьому, безперечно, є життєвий і поетичний досвід, а також досвід поетичного світо- і самовідчуття. Порівняймо хоча би такі рядки: „Я прийшов у чорному костюмі / І приніс вина й осінніх квітів. / Хоче серце відпочити в шумі, / Щоб в осінній тиші не згоріти…” чи таке хвацько-юнацьке: „На добраніч, поля. На добраніч, ліси. / Безпритульність якась така… / Я би в друга сьогодні коня просив / І від тебе в корчму втікав…” із уже філософсько-осмисленим зрілим: „Бо все мине. І стане легко й просто / З тим, перед чим ти зараз, як свята. / І, може, час з’єднає наші кості, / Як зараз він роз’єднує уста”.

На думку О. Логвиненко, любовна лірика є першою іпостассю Ігоря Павлюка. Тут можна дещо посперечатися, адже здебільшого в його творчості виокремлюємо кілька іпостасей і всі вони рівноцінні. Хоча, якщо розглядати ранню творчість автора, то переважання лірично-почуттєвих мотивів справді відчувається. У віршах про кохання ліричний герой постає перед нами таким, який поступається власною стійкістю перед високим почуттям:

Танцюй же долю, дівчинко, дзвени.

З таким волоссям, станом, самотою.

Як хоч ― вини, як хочеш ― обмани.

Малюй гріхи свяченою водою [5, с. 114].

Лінія кохання трансформується у лінію відчуття життя, часопростору, а нерідко і самого себе. Кохання (любов) для львівського поета асоціюється з пошуками правди… Стихія любові в інтерпретації Ігоря Павлюка ― це ніби стихійне лихо, як спосіб випробування людини.

Чи то провалля таке глибоке,

Чи то я падаю так повільно?..

Прийшла. Печальна, зеленоока,

Гнучка і вільна… [6, с. 96].

Навіть у коханні він прагне зрозуміти себе й епоху, тому розлука лише поглиблює той живлющий корінь пізнання… Сльози ― неодмінні супутники кохання, як вияв лірично найщирішого, що виражає поетично-чоловічу натуру ліричного героя, який важко зживається із легкою настроєвістю і важким сильним відчуттям „пронизливості”, що переростає у притаманну неодмінну метафору:

Не викажеш, а виплачеш любов,

Яка прийшла пронизливо-неждана.

І венами луна, як юний Бог,

Озвалася, що ти моя ко-ха-на!.. [4, с. 41].

У контексті любовної поезії автора виокремлюємо еротично-мотивовані тексти. Сьогодні в літературі в жанрі еротичної поезії найпоказовішими є постаті Олесі Мудрак, Анатолія Криловця тощо. Тут усе забарвлене або порівняннями, або заховане за майстерно дібраними образами-символами. Еротичні вірші автора не мають звульгаризованого характеру, а зберігають свою загадкову метафорну родзинку, яка власний смак приховує в глибоку позатекстовому змісті:

Ти стояла гола, як богиня.

Як високе полум’я, гнучка.

Перший раз у ночі горобині

Я тримав жар-птицю на руках [5, с. 94].

Або такі рядки, де чи ненайповніше виражене приховання змісту:

Білий кінь, білий кінь понесе обох

До повінчаних медом ласк.

Юним Місяцем тихо всміхнеться Бог,

Притуливши до себе нас [5, с. 62].

Такі вірші відкривають перед нами образний світ сокровенного, образний світ пристрасті, яка іноді важча за любов.

Цікавим із цього погляду є такі слова, у яких ― літературно-родове бачення життя, що для автора напрочуд характерне як у самому житті, так і у творчості:

Вже лірика моя за епосом скучає,

Мов золоту траву мій срібний косить дід.

Комп’ютери й шаблі однаково минають.

Проходять молоді. Минають молоді… [2, с. 262].

Тематика і проблематика поетичної творчості Ігоря Павлюка є широким тлом для дослідження. Вона не обмежується якимись часово-просторовими рамками, а залишається завжди актуальною.


ЛІТЕРАТУРА

1. Базилевський В. Холодний душ історії / Володимир Базилевський. ― К. : Ярославів Вал, 2008. ― 680 с.
   
2. Павлюк І. З. Бунт свяченої води / Ігор Павлюк. ― Львів : Сполом, 2005.
   
3. Павлюк І. З. Камертон / Ігор Павлюк. ― Вінниця : Континент-ПРИМ, 2007.
   
4. Павлюк І. З. Магма / Ігор Павлюк. ― Львів : Світ, 2005.
   
5. Павлюк І. З. Скляна корчма / Ігор Павлюк. ― Дрогобич : Відродження, 1995.
   
6. Павлюк І. З. Чоловіче ворожіння / Ігор Павлюк. ― Львів :Сполом, 2002.
   
7. Рубан В. Ця, поза словами, мука [Електронний ресурс] / Василь Рубан. ― Режим доступу : ссылка скрыта Автори / Ігор Павлюк.
   

Тарадай Зоряна

Науковий керівник ― Вокальчук Г. М., кандидат філологічних наук, доцент

ПСИХОЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (НА МАТЕРІАЛІ ОКАЗІОНАЛЬНОЇ ЛЕКСИКИ ДМИТРА ПАВЛИЧКА)

Статтю присвячено дослідженню проблеми авторських лексичних новотворів із погляду психолінгвістики. У ній опрацьовано результати асоціативного експерименту. Подано коротку характеристику семантичного наповнення неологізмів.

This article dedicated to the researching of author neologisms from the point of view of the psycholinguistic. The results of psycholinguistic experiment are represented in the article. The short characteristic of semantic of the neologisms is divan in it.


Із часом мова зазнає певних змін, удало проілюструвати які може процес неологізації. Упродовж останніх років значну увагу фахівці приділяють вивченню та дослідженню неологічної, зокрема оказіональної лексики. Оскільки художня література є надзвичайно великим полем для виникнення та функціонування неолексем, то митець стає творцем власного, індивідуального мовного стилю. Індивідуально-авторські деривати стимулюють передусім мовний розвиток, а отже процес неологізації є закономірним в історичному розвитку мови.

Проблема оказіональної лексики постає перед мовознавцями у зв’язку з постійним оновленням словникового складу мови, її динамічності тощо. Авторські лексичні новотвори досліджувалася такими мовознавцями, як Г. М. Вокальчук , С. М. Богдан, Н. І. Вовчук, Н. А. Адах, Н. В Гаврилюк та ін.

На сучасному етапі розвитку мови популярним та актуальним стало дослідження авторських неолексем із психолінгвістичного погляду. Ця наука базується на визначенні співвідношення думки автора та її розумінні реципієнтом.

Психолінгвістика ― область лінгвістики, що вивчає мову насамперед як феномен психіки; із погляду психолінгвістики, мова існує тією мірою, якою існує внутрішній світ мовця, слухача, письменника та читача.

Мова ― це система словесних знаків, що є спільними для усіх членів соціуму. Оскільки авторський лексичний новотвір є вербальним знаком і за його допомогою пояснюється та створюється будь-яка система знаків, то він є вагомим об’єктом дослідження психолінгвістики. Уважаємо за доцільне зазначити, що неологізм має такі важливі характеристики: зовнішній план вираження (нове слово, яке сприймає читач і розуміє чи не розуміє його) та внутрішній план змісту (письменник, створюючи неолексему, укладає у неї своє семантичне наповнення). Щодо останнього, то можна говорити й про те, що реципієнт, читаючи твір, у якому є авторські лексичні новотвори, має свій життєвий досвід і частково це впливає на розуміння семантичного значення новотвору.

Щоб дослідити роль авторських неологізмів у творчості Д. Павличка, було проведено прямий (вільний) психолінгвістичний експеримент. Для якого із поезії письменника методом суцільної вибірки було дібрано 45 слів-стимулів. Новотвори представлені різними частинами мови: іменниками, прикметниками, дієсловами. Під час укладання словника для експерименту новотвори було поділено на три ступені в залежності від ступеня складності. У результаті отримано оказіональні утворення першого ступеня (стандартні потенціальні слова, що були створені з дотриманням дериваційних норм сучасної української літературної мови: антиправда, згибнути, злотоносний). Другу групу склали частково нестандартні утворення, що мають відхилення від дериваційних норм та породжують часткові труднощі під час семантичної інтерпретації: златогрив, розпрозорений, подзвіння; до третьої увійшли нестандартні новотвори, семантична інтерпретація яких доволі складна, а також вони мають значне відхилення від дериваційних норм: солодковластя, гортотілий, споча́́́́́́́тівська [1, с. 139].

Згодом було укладено словник неологічної лексики Дмитра Павличка, що є важливим у цій галузі. Загалом словникова стаття має такий вигляд:

Безоболоччя, ім, с. р., Ми духу людського піднімем очі / в зеніт ― нехай перемагає млість, / хай мисль Твою знайде в безоболоччя…(Павл.: Сонети 2005: 45).

Блискавка-мисль, ім., ж. р., Мій дух у нім літатиме, / З думками-ластів’ятами; І блискавкою-мислею / Своє життя я висловлю (ДПавл2: 114)

Берізка-янголиця, ім., ж. р., Дві берізки-янголиці / Крила зводять іскряні. (ДПавл3: 213 # 1969).

Цікавим виявився процес асоціативної неологізації респондентів. Під час проведення прямого асоціативного експерименту довелося зіткнутися з таким явищем, як особиста асоціація. Тобто одне і теж досліджуване слово викликало у респондентів протилежні, різні почуття, що виразилось у слові, яке вони зазначали на прочитане слово-стимул.

Нічого особливого у тому, що проявилися особисті асоціації немає. Але така ситуація є доволі цікавою, оскільки це виразилось таким чином: на дев’ять із досліджуваних неологізмів Д. Павличка було отримано нові оказіональні утворення. Наприклад, на неологізм блакитнозорий відповідали „небоглядний”. Неважко простежити семантику цього слова: „блакить”, що асоціюється з небом (на деяких територіях України так і називають) і „зорий” перетворилося у „глядний”.

Цікавим виявилося слово-реакція „високось”, що відповідає авторському жайворониця. Очевидно асоціація відбувалася так: ішлося про птаха, тобто відображалося те, що він літає високо в небі, тому й було отримано таку цікаву номінацію. До узуального слова високо респондент додав постфікс -сь, і в результаті отримано такий неологізм.

Під час експерименту одержано антонімічне авторське утворення. До Павличкового неологізму спочатівська з’явилося „передкінцевська”. Як бачимо, автор цієї неолексеми взяв „ту, що перед кінцем” та частину із досліджуваного слова „-вська” і створив власну номінацію.

З’ясувалося, що асоціативний зв’язок із словами-стимулами та словами-реакціями у деяких випадках викликав створення нових індивідуально-авторських оказіоналізмів. Хоча ці новотвори і не вводилися у контекст, проте є цікавими з погляду семантики, творення та тематики.

Розглядаючи оказіоналізми під час прямого асоціативного експерименту, ми брали до уваги новотвори без контексту. Тому можна було простежити невідповідні до неолексем асоціації. Тобто відсутність контекстуального оточення неологізму може призвести до не зовсім точного його тлумачення. Одним із найважливіших завдань вивчення поетичної мови є розгляд основних полів лексики української поезії, систематизація поетичних слів за семантико-тематичних змін у слові та характеру функціонування слова у поетичному контексті, його естетичних функцій, лексико-семантичних зв’язків між словами. Особливості лексико-семантичних відношень виявляються по-різному. Найвиразніше вони представлені у семантичному полі.

У мові поезії значення слова навіть у конкретному вживанні ніколи не буває замкнутим. Крім свого лексичного значення, у якому узагальнюється розуміння явища чи предмета, слово може викликати різноманітні асоціації, смислові та емоційні відголоски, а отже ― і багатогранну семантику.

Відомо, що серед засобів передачі чуттєвого сприйняття і відтворення світу найбільш розвинене чітко структуроване семантичне поле кольороназв, яке має важливе значення в естетичному сприйнятті [3, с. 24].

Семантика композитів-кольоративів, у котрих колірний компонент поєднується з якоюсь іншою характеристикою денотата є багатоаспектною і, відповідно, складною. Мовноестетична новизна інновацій значною мірою сприяє творенню образного, художньо-методичного образу. У процесі роботи звернули увагу на слова , що несуть певний архаїчний відтінок. Наприклад, прикметникові утворення златогрив та злотоносний мають спільний корінь злато (злото). Саме так у давнину передавалося сучасне узуальне слово золото. Зверненням до таких архаїчних позначень Д. Павличко намагався додати своїм новотворам певного піднесення та урочистості. Його злотоноснії лани відразу створюють перед очима картину достатку у гармонійному поєднанні з красою. Це можна простежити і з новотвором златогрив:

Берег златогрив

Дививсь у воду, як русяве чудо [4, с. 30].

Цікавим є семантичне наповнення розглянутих новотворів. Злотоноснії лани ― Д. Павличко розглядає як носія достатку (злото). Тим самим прирівнюючи хліб до багатства. Крім того, не менш важливим є колірний аспект оказіоналізму, адже йдеться не лише про порівняння з золотом, а й про зіставлення жовтого кольору колосся з тим злотом, про яке говорить Д. Павличко. Розглядаючи словосполучення берег златогрив, варто зауважити, що колірне наповнення золотом є конкретним. Це метафорично-порівняльне зображення цього „чуда”.

Звернемося до оказіоналізму злотний:

І сонця кольори за злотною габою [4, с. 45].

Він не є складним у трактуванні, оскільки йдеться про його жовтий колір і, звичайно, вагу сонця як багатства.

Не менш цікавим виявився новотвір золотокронний:

…мов на показ.

Зі скелі колоски золотокронні [4, с. 51].

Поєднання слів золото (колірна ознака жовтизни і колірно-символічна ― багатства хліба) і крона (указує на велич та красу колосся).

Варто зазначити, що описуючи ідіостиль письменника, значне місце займає кольоративна лексика. Саме кольоронайменування є найпоширенішою атрибутивною характеристикою важливих для майстра слова образів.

Важливими в процесі словотворення є авторські неологізми, або оказіоналізми. Юкстапозити створюються письменниками, публіцистами для досягнення образності. Такі одиниці, як правило, не функціонують поза межами контексту, у який уведені, й у зв’язку з цим з бігом часу не втрачають відтінку новизни, зберігають своє експресивне забарвлення.

Авторські неологізми створюють в уяві читача нові, до цього часу не прочитані, не побачені образи, картини. Виникає своєрідне бачення того, про що хотів сказати автор. Вони не лише поповнюють значення твірного слова, але також викликають ряд асоціацій, передають не тільки поетичне розуміння світу, а й демонструють словотвірні можливості мови.

Дослідивши неологізацію в творчості Д. Павличка, можна сказати, що неолексеми створюється для потреб художнього твору, для увиразнення мелодійності та семантичної структури тексту. Оказіональні лексеми в творчості Д. Павличка стають ніби епіцентром змісту і несуть у собі смислове та стилістичне навантаження.

Незважаючи на те, що неологізми Д. Павличка не є зафіксованими у словниках, вони є утвореннями, що не виходять за межі продуктивних моделей української мови. Щоб зробити доступною оказіональну лексику, створено словник авторських новотворів. Д. Павличка.

Отож, неологізація Д. Павличка виявляє його як талановитого митця, творця народного слова. Його юкстапозити збагатили словниковий запас української мови, її семантичне багатство і мелодичність. Значення авторських новотворів Д. Павличка не обмежується власне його творами, вони мають відображення у процесах, що відбуваються в національній мові в цілому. Вони ілюструють динамічність мови.


ЛІТЕРАТУРА

1. Засєкіна Л. В. Вступ до психолінгвістики : [навчальний посібник] / Л. В. Засєкіна, С. В. Засєкін. ― Острог : НаУОА, 2002. ― 168 с.
   
2. Леонтьев А. А. Психолингвистика / А. А. Леонтьев // Тенденции развития психологической науки. ― М., 1989.
   
3. Матеріали та методичні рекомендації до спецкурсів з ідіостилістики / [упорядник Л. В. Шулінова]. ― К. : Київський університет, 2001. ― 45 с.
   
4. Павличко Д. В. Вогнище : [поезії] / Д. В. Павличко. ― К. : Радянський письменник, 1979. ― 75 с.
   
5. Павличко Д. В. Сонети : [світовий сонет] / Д. В. Павличко ― К. : Генеза, 2004 ―536 с.
   
6. Словацький Юліуш. Срібний міф України : [поезії, поеми, драми] / Юліуш Словацький. ― Львів : Світ, 2005. ― 304 с.
   
7. Фрумкина Р. М. Психолингвистика : [учебник для студентов высшых учебных заведений] / Р. М. Фрумкина ― М. : Издательский центр „Академия”, 2001. ― 320 с.
   
8. Ханпира Э. И. Об окказиональном слове и окказиональном словообразовании / Э. Ханпира // Развитие словообразования современного русского языка. ― М., 1986. ― С. 153―165.
   
9. Українська мова : енциклопедія / [редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), М. П. Зяблюк та ін.]. ― К. : Укр. енциклопедія, 2000. ― 377 с.
   

РОЗДІЛ 3. Релігієзнавчі студії


Гуцалюк Юлія

Рецензент ― Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор

ПОНЯТТЯ ТА ФЕНОМЕН ЕКУМЕНІЗМУ

У статті аналізується поняття та феномен екуменізму у сучасному світі та його значення у релігійному житті.

The concept and phenomenon of ecumenism in the modern world and its significance in the religious life are being analyzed in the article.


Актуальність теми зумовлена об’єктивною необхідністю вивчення феномену екуменізму та осмислення його в широкому філософському та релігійно-культурному аспектах. Явище церковної конфліктогенності, міжконфесійний діалог, християнська єдність та порозуміння ― усі ці поняття дедалі частіше опиняються у центрі уваги українських та зарубіжних засобів масової інформації.

Ця проблема становить також науковий інтерес. Зокрема, про екуменічний потенціал релігій писали А. Кураєв, Ж.-П. Віллем. Окремі питання, що стосуються безпосередньо стану та перспектив екуменізму висвітлені у працях М. Мариновича ,,Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису” та Й. Яроцького ,,Екуменізм: стан, проблеми сучасного розвитку”. О. Кисельов у своїх статтях яскраво висвітлює проблеми екуменічних перспектив в Україні. Завдяки їхнім працям можна проаналізувати і дослідити явище екуменізму, тему міжконфесійних діалогів у світі та в Україні.

Метою статті є спроба проаналізувати явище екуменізму як такого та його значення і актуальність для релігії.

Насамперед, слід зазначити, що поняття ,,екуменізм” і ,,екуменічний рух” походять від грецького ,,oikumene” та латинського ,,ocumenus”, що означає відповідно ,,населена земля” і ,,вселенський”. Ще одне грецьке слово, із яким пов’язане поняття ,,екуменізм”, ― ,,oikoumenikos”, яке означає, ,,той, що об’єднує всю землю”, ,,загальний”. У всіх визначеннях наявна спрямованість руху: на зближення, консолідацію, єдність. Досягнення єдності, консолідації можливе лише за умов зближення, і навпаки ― зближення можливе за умови певної єдності. У сучасному вигляді екуменізм з’явився у XX столітті. Офіційним початком виникнення екуменічного руху вважають 1910 рік [5, с. 14].

Необхідно визначити в наявних дефініціях екуменізму суб’єкти руху. У деяких тлумаченнях вони не зазначені взагалі, а в інших ― ними є церкви. Однак багато дослідників говорять про об’єднання християн і тому суб’єктами є не інституції ― церкви чи деномінації, а особи ― християн чи сукупність осіб. Немає одностайності й у поглядах на об’єкт єдності. У дефініціях екуменізм переважно поданий як рух за єдність церков. ,,Питання християнської та церковної єдності, ― пише сьомий генеральний секретар ВРЦ Кондрат Райзер, ― становить серцевину традиційного екуменічного погляду і вважається найпершим смислом існування Всесвітньої ради церков” [8, с. 84]

Проте екуменічні інституції не вичерпуються лише ВРЦ: досить поширеними у світі є національні та регіональні ради церков, які також займаються екуменізмом. Існує понад сотня двосторонніх богословських діалогів, багато з яких узагалі не стосуються ВРЦ. А католицька церква ― найбільша християнська церква ― не є членом ВРЦ, проте активно працює у справі християнської єдності [8, с. 88].

Цікаво те, що у католицькому підручнику з догматичного богослов’я йдеться про ,,екуменічне богослов’я” та ,,богослов’я екуменізму”. Таким чином, екуменізм ― це не лише рух за зближення і єдність християн, але і напрям богослов’я, котрий розглядає проблему християнської єдності.

Сучасний православний богослов і публіцист о. Андрій Кураєв у книзі ,,Виклик екуменізму” дає десять розумінь екуменізму: 1) співробітництво християнських конфесій у євангелізації; 2) діалог між християнами з метою взаємного пізнання і перероблення негативних стереотипів; 3) знайомство інослав’я з православ’ям; 4) запозичення православ’ям позитивного досвіду у інших християн; 5) принцип єдності в різноманітності; 6) співробітництво християн у соціальних питаннях; 7) терпимість до інакомислячих; 8) існування благодаті в інших християнських церквах; 9) благодатна рівність християнських церков; 10) усі релігії сотеріологічно є рівнозначними. Оцінює А. Кураєв розуміння екуменізму таким чином: позитивної, схвальної оцінки, що є прийнятною для православ’я удостоюються перші сім розумінь, восьме є дискусійним, а останні два ― неприйнятними. На нашу думку, слід зупинитися на останьому розумінні екуменізму. Історично екуменічний рух виник лише як прагнення християн до єдності, тому принципи, на яких будувалися відносини між християнами, були перенесені на відносини між християнами і представниками інших релігій [6, с. 13].

Проблема християнської єдності ставила питання не лише про онтологічний статус християнських церков і деномінацій, але й про відносини між національними культурами, репрезентами яких були ті чи інші церкви і деномінації. У ситуації певної стабілізації екуменічного руху, завершення його інституційного оформлення, що припадає на початок останньої третини XX ст., перед християнами постає питання про діалог із представниками інших релігій. Це було спричинено стрімким зростанням в екуменічному русі церков і деномінацій Африки й Азії, для яких проблема співіснування з іншими релігіями була не лише теоретичною, а і практичною. На II Ватиканському соборі католицької церкви було порушено питання про інші релігії, розв’язання якого знайшло своє відбиття в Декларації про відносини церкви до нехристиянських релігій (1965). Оскільки християнство в африканських і азіатських країнах певною мірою репрезентує західну культуру, то співіснування християнства з іншими релігіями постає як співіснування різних культурний традицій. А далі відбулася підміна понять ― із проблеми співіснування культур відбувся перехід до проблеми онтологічного статусу різних релігій.

Британський соціолог Браян Вілсон зазначив, що церкви стають екуменічними лише тоді, коли вони як соціальні інститути перебувають у кризовому стані: ,,об’єднання і блокування відбувається тоді, коли інституції є радше слабкими, ніж сильними” [6, с. 43], коли спостерігається зменшення кількості пастви і розмиття відмінних рис у віровченні різних церков. Проблемами християнської єдності більше переймаються священики, а не миряни, що пояснюється бажанням духовенства підкріпити свій соціальний статус і повернути вплив на секуляризоване суспільство.

Особливою роллю в розвитку християнства наділяли екуменізм ще на початку XX ст. філософи і богослови. Архієпископ Кентерберійський Вільям Темп зазначав, що екуменічний рух є ,,новим і великим явищем нашої епохи”, а російський філософ Микола Бердяєв писав, що успіх руху ,,передбачає нову еру в самому християнстві, нову і глибоку духовність” [2, с. 97].

Отже, екуменічний рух ставить питання про діалог з іншими релігіями, але не про істинність чи хибність тієї чи тієї релігії або їхню рівність у духовному вимірі. Міжрелігійні відносини також іноді називають екуменізмом, а точніше широким екуменізмом (wider ecumenism). ,,Широкий екуменізм, ― пише американський дослідник П. Фен, ― розуміється як офіційний рух, який залучає християн до діалогу з вірянами інших релігій ― іудеями, мусульманами, буддистами, індуїстами, зороастрійцями, даосами, конфуціанцями, джайністами, сикхами, синтоїстами, послідовниками племінних релігій та таких нових релігійних рухів, як Церква уніфікації тощо ― є відносно новим феноменом” [2, с. 164]. Отже, екуменізм можна також розуміти як рух за діалог і зближення християн і послідовників інших релігій.

Ті дев’ять розумінь екуменізму, які стосуються християнства, указують на форми відносин між християнами і певні богословські установки щодо онтології християнських церков і деномінацій.

Російський дослідник історії релігії у Швеції О. Чернишова вирізняє три структурних рівні екуменічного руху: 1) конфесійний, на якому взаємодіють християнські церкви; 2) богословський, на якому взаємодіють різні християнські віровчення; 3) повсякденний, на якому взаємодіють окремі парафії та співтовариства не лише в релігійній, духовній, а й в соціальній сфері [2, с. 126].

Із релігієзнавчого погляду, екуменізм є видом міжконфесійних, міжцерковних відносин, характерною ознакою яких є їхня спрямованість на зближення християн. Екуменізм як релігійний феномен є логічним наслідком релігійних і суспільних процесів XIX―XX ст. Серед тенденцій у межах християнства, що вплинули на виникнення екуменізму, були: поява національних позаконфесійних і міжконфесійних організацій та асоціацій у місіонерській сфері; християнська співпраця в Африці та Азії не лише в євангелізації, а й у суспільній сфері; виникнення міжнародних позаденомінаційних і конфесійних організацій. Ці тенденції до об’єднання зумовлені внутрішніми і зовнішніми факторами. Під внутрішніми розуміємо закономірності розвитку релігії. Екуменізм, із цього погляду, можна розглядати як кінцеву спробу злиття різних віросповідань, що, згідно з К. Тіле, є необхідною умовою розвитку будь-якої релігії, або ж як духовний рух, який розвиватиме лише певний елемент віровчення християнства [10, с. 159]. Під зовнішніми факторами розуміємо соціально-культурні умови. Серед них розвиток технологій, які, з одного боку, зламали соціальну і культурну ізоляцію, а з іншого ― вплинули на зростання соціальної гомогенності та культурне об’єднання в середині суспільства, а також секуляризація, що призвела до кризи релігійних організацій та появи релігійного плюралізму.

Характерною ознакою екуменічних відносин є їхня спрямованість на зближення християн. Проте окремо взята подія взаємовідносин представників двох церков може взагалі не мати стосунку до проблеми християнської єдності. Наприклад, взаємні вітання Константинопольських патріархів із папами римськими на Різдво і Пасху самі по собі видаються актами звичайної ввічливості, але в контексті інших документів із збірки Томос Агапіс стають важливим елементом екуменічних відносин двох церков. Також місіонерська співпраця залишається важливою складовою екуменічних відносин. Узагалі погляд західних соціологів суттєво не відрізняється від позиції радянських дослідників. Зростання секуляризації, криза церков, розвиток технологій ― такий основний перелік факторів, що сприяли появі екуменізму. ,,Екуменізм, ― пише В. Гараджа, ― є одним із симптомів глибокої кризи релігії в наш час, свого роду захисною реакцією на руйнівні для її традиційних форм тенденції в сучасному суспільному житті” [10, с. 87].

Різнобічне вивчення екуменізму дасть змогу не лише краще зрозуміти сучасне християнство і спрогнозувати подальші шляхи його розвитку, але й на основі його збагнути міжрелігійний діалог, від якого багато в чому залежить майбутнє світової спільноти.

Таким чином, екуменізм не є однорідним феноменом, адже він зазнає змін у процесі свого розвитку і має регіональні особливості. Екуменізм не лише веде до еволюції відносин між церквами і деномінаціями ― від самостійного співіснування, конкурентної боротьби на ринку духовних послуг до взаємного визнання, співпричастя й об’єднання, а й сам еволюціонує у взаємодії з секулярним світом та християнськими церквами.