Студентські наукові записки

Вид материала

Документы

Содержание Натурфілософська проблематика у драматургії олександра олеся Що в страшному зусиллі спішить Він. У хаті ніде і крил розправить. Він. Щось ніби в голову вп’ялося кігтями. Смерть ворогу-кату Спасибі за пісню Ой Мавко, Мавко Рецепція символістської драматургії

Подобный материал:

• Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
• Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка // Наукові записки Інституту суспільних наук, 77.43kb.
• Робота наукового твариства аспірантів І студентів Волинського національного університету, 152.65kb.
• Жук Ю. О. Організація навчальної дослідницької діяльності у процесі викладання фізики, 94.99kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Наукові дослідження І розробки, 50.19kb.
• Київський університет туризму, економіки І права наукові записки, 2674.5kb.
• «Записки», 941.26kb.
• «Записки», 633.15kb.

Карабан Катерина

Рецензент ― Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент

НАТУРФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА У ДРАМАТУРГІЇ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

У статті розглядаються особливості символістського світобачення, натурфілософська проблематика, жанрова специфіка драматичних творів Олександра Олеся, структурні особливості системи символів.

This article discusses the features of symbolistic worldview, naturephilosophical problems, genre specificity of dramatic works by Oleksandr Oles, structural features of system characters.


У розв’язання проблеми символізму в драматургії певний внесок здійснили зарубіжні вчені. Питанням натурфілософської проблематики у драматургії Олександра Олеся займаються такі українські літературознавці, як Ростислав Радишевський, Петро Хропко, Тамара Івахненко, Ольга Камінчук, Наталя Малютіна, Сергій Єфремов, Лесь Курбас, Ірина Чернова та інші, праці яких синтезують ті чи інші аспекти традиційного і модерністського стилів.

Різнобічна і талановита творчість Олександра Олеся зробила значний внесок у символізм української драматургії перших десятиріч ХХ століття. Повернення її після тривалої перерви українському читачеві ― явище закономірне, одна із ланок відновлення історичної пам’яті українського народу і повноти українського літературного процесу.

Мета роботи полягає у розкритті системи образів-символів та в особливостях драматичних творів Олександра Олеся натурфілософської проблематики.

Ще на початку літературної діяльності О. Олесь писав: „Якщо не буду драматургом, то тільки тому, що моя Віра буде надто невимоглива до моїх лінощів” [5, с. 32].

Перша п’єса Олеся ― „Родная глушь” була написана 1901 року і збереглась лише в рукописах. Під час свого перебування у Києві Олесь став одним із фундаторів товариства „Вільний театр” і сам брав участь як актор в аматорських виставах. У той же час народжуються драми початківця ― соціальні твори про інтеліґенцію, селян, робітників. Самі їх назви красномовні: „Ательє художника”, „На курорті” та ін. 1914 року виходять Олесеві „Драматичні етюди”, де особливо яскраво вирізняється етюд „По дорозі в Казку”, який був написаний у 1908 році.

Композиція цього твору є цікавою та виразною, яка допомагає окреслити його проблематику. Дія розвивається ніби по колу. У першій картині автор детально подає картини убогого, жалюгідного життя людей у темному лісі. Вони живуть без сонця, без мрії. У другій картині драми в юрбі з’являється одна людина, яка намагається знайти дорогу до Казки. Юнак захоплює Юрбу бажанням знайти країну, де сяє Сонце. Починається похід крізь дикий ліс до мрії. Третя картина розкриває втому і розчарування, втрату надії і віри, породжені цим жорстокість, озвіріння, що ведуть до розправи з юнаком-поводирем. Залишаючи побитого, напівживого Його, люди повертаються назад до лісу, у своє колишнє існування.

Тема, обрана Олесем, стандартна ― взаємини героя і натовпу, який веде до кращої долі (у цьому випадку ― чудової країни Казки). Ця проблема оформилась ще у повісті Максима Горького „Старуха Изергиль” („Легенда про Данко”). Майже тотожні сюжети творів, іноді збігаються навіть фрази. Пор.: „В цім лісі завжди ніч ― вночі вдень” [6, с. 7] і „Лес был старый, и так густо переплелись его ветви, что /.../ лучи солнца едва могли пробить себе дорогу до болот сквозь густую листву” [1, с. 39].

Чітке протиставлення мрії і дійсності проходить крізь твори, але загальний хід дії у Горького більш прозорий і зрозумілий: Данко, ні на секунду не вагаючись, жертвує собою, і невдячний натовп одразу забуває його подвиг.

„По дорозі в Казку” набагато ближче до „Мойсея” Івана Франка, де аналогом Казки є земля Канаан.

Ні герой твору Олеся Він, ні Франків Мойсей не потрапляють до омріяного краю, не бачить тої землі і натовп, який вони вели і який зневірився у словах своїх героїв. І все ж існують великі відмінності і між цими творами. Вони виявляються як в епізодах, так і в головних ідеях.

Мойсей є провідником волі Єгови, хоча й несе частку особистої відповідальності. Саме за своє невір’я (навіть миттєве) Мойсея не допущено до Канаану. Так змальовано втручання в життя людей конкретної вищої сили. І. Франко писав:

…людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої цілі…

…Неосяжне любить вона,

Вірить в невідоме,

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме [8, с. 478].

У драмі „По дорозі в Казку” ситуація зовсім інша. Люди живуть у страшному лісі, де нема нічого „рідного й знайомого”, і кажуть: „Ти сам йди, а ми і тут свій вік як-небудь доживем” [6, с. 13], а ніякої вищої сили немає зовсім, і весь тягар відповідальності падає на Нього. Цей символ уособлює людину, яка заради мрії, досягнення мети здатна стерпіти будь-які випробування. Він ― образ глибоко психологічний за натурою, але вчинки його не вмотивовані нічим: чому він прагне вивести народ із темряви? Чим привабила його дівчина? Не з’являється і франківський образ Азазеля (чи істоти (неістоти?) йому подібної), герой зневірюється у своїх діях сам, бо сам їх розпочав ― це логіка твору.

У „Мойсеї” наявні фігури Авірона і Датана. Чому нема їх в Олеся? Мабуть, тому, що в п’єсі „По дорозі в Казку” головний конфлікт відбувається не між людьми (навіть як провідниками ідей), а ідеями. Це ілюструє невеличкий діалог між ним та дівчиною:

Він. У хаті ніде і крил розправить.

Дівчина. Зате сидіти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять і блискавки не палять [6, с. 8].

Розумна філософія життя здатна конкурувати з прагненням нового, хоча і програє йому у привабливості, але остаточна перемога залишається за „вогнищем і тарілкою”.

Казка ― неоднозначний символ. Покинувши помирати в самоті замордованого нею провідника, юрба кидається назад ― у хащі, у темряву, ― не дійшовши кілька кроків до місця, звідки вже було видно казкову Країну, яку бачить герой, переконуючись, що Країна Казка ― існує, що він, отже, йшов до неї правильним шляхом. От лише існує ця чарівна країна, що символізує в драмі „щасливе майбутнє”, не для всіх. Зрозуміло, що це ― щось нове, там завжди сяє сонце, але виникає запитання: а що ж за нею? Невже прогрес спиниться, коли нарешті золота брама відчиниться? Може, саме тому люди залишаються у лісі? Це питання не вирішене самим автором, і в цьому полягає таємничість етюду „По дорозі в Казку”. Цілком можливо, що саме дорога була ціллю мандрівки, а не Казка.

Знову ж таки символічно, що єдиним мешканцем Казки є хлопчик „років десяти” ― це молоде покоління, для якого ми будемо йти вперед і грудьми дужими дорогу пробивать... [6, с. 19], і є надія, що знов колись з’явиться герой, що поведе людей до світла.

Ще одним образом-символом п’єси є Юрба ― пасивне начало, сіра маса, що не має мрії, скніє у темряві. Людська юрба зображена в Олеся досить ницою, гидкою у своїй бездуховності, примітивній жорстокості. Вони не спроможні на будь-які благородні поривання навіть заради майбутнього своїх дітей. „До сонця кличеш ти, ― говорять вони йому, ― для нас дорога ця далека, а от як з лісу вийдеш ти і день ясний угледиш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де він ― нам ніхто не скаже”[2, с. 25―26].

У тексті також згадується червона квітка маку: „І я вас поведу до світлої мети: тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний! І я дві квітки сам знайшов” [6, с. 14]. Мак у творі є символом жертовної крові, яку проливає той, хто жадає змінити, удосконалити людей.

В етюді є біблійні мотиви спасіння і очищення, особливо вони помітні ще в одному діалозі:

Він. Щось ніби в голову вп’ялося кігтями.

Дівчина. То, мабуть терен. Найбільше він до маку підійшов [6, с. 19].

Дорога перетворюється у символ страждань та блукань, можливість очищення від темряви. Нарешті, навіщо у п’єсі виведений образ Дівчини? Виокремившись із сірої юрби на початку дії, вона потім йде назустріч „братам і сестрам”, коли герой зневірюється у собі, але вона залишається однією з тих, хто „йде зустрічати ранок”, на відміну від юрби, що вбиває Його. Фігура Дівчини підкреслює розкол, що відбувся у масі людей. Більшість вже не прагне дійти до Казки, але невелика кількість сміливців хоче продовжувати шлях. Крім того, Дівчина ― уособлення віри в себе та у власні сили, духовної міцності, символ світлих днів майбутності, яких Він не дочекався. „По дорозі в Казку” малює боротьбу, а не перемогу ― у цьому особливість твору.

На думку чеського вченого М. Неврлого, драматичні етюди Олеся найбільше споріднені з п’єсами М. Метерлінка, Г. Ібсена, Гауптмана, у яких „Він” стає жертвою психологічного розходження між юрбою і провідником. Однак герой Олеся зазнає поразки зі своєї вини ― через свою зневіру, утому, невміння зберегти потрібну рівновагу духу. Поразка героя Ібсена ― Бранда спричинена байдужою поведінкою до високих ідеалів маси.

Крім того, ібсенівський герой ― тип людини активної (а в Гауптмана ― ще й творчої), міцної своїм духом і далекосяжної у своїх ідеалах, незалежної за будь-яких обставин. Як представник, Бранд стоїть значно вище, ніж Олесевий знеособлений „Він”. Не важко зрозуміти, що ібсенівський вольовий тип є виразно „ніцшеанський”, а герой драми „По дорозі в Казку” ― тип слов’янський, наділений усіма рисами людини, якій властиві не тільки героїчні прагнення, а й сумніви, зневіра й розпач. Трактувати цей образ можна по-різному, але, на думку М. Неврлого, О. Олесь хотів висловити ідею, що провідник, ведучи за собою масу, не повинен зневірюватись. Адже „Казка” існує; мета провідника, як свідчить у творі хлопчик, правдива, до катастрофи допровадили лише його вагання, які захитали народ у вірі й викликали конфлікт між ним і ватажком [4, с. 105].

Для символістської драми характерною тенденцією є переосмислення міфологічної спадщини предків. Не оминув її Олександр Олесь ― так з’явилася драма „Над Дніпром”. Це своєрідне високо поетичне лібрето, у якому поєднані висока ліричність і музикальність вірша, дійсність і гарні мрії, реальність і фантастика. П’єса своїм звучанням близька до „Лісової пісні” Лесі Українки й „Тіней забутих предків” М. Коцюбинського, де діють персоніфіковані сили природи ― дід Дніпро й русалки; а також козаки, кобзар, сільські дівчата й парубки.

Звичайна ситуація ― любовний трикутник ― розглядається по-новому. Оксана, що намагалася своєю смертю вирішити всі проблеми, не змогла зробити цього. Відповідальність та обов’язок вибору лишаються за нею, але при всьому своєму анторопоморфізмі Оксана ― уже не людина. Вона лише частина об’єктивних сил у світі, проти яких веде боротьбу Марина ― і все село під час обряду запалення очищувальних вогнищ. Правда нібито на боці Оксани, бо Марина ― зрадниця, що відбила Андрія у подруги. Перед Андрієм постає питання: жити минулим чи дивитись у майбутнє разом із жінкою. Це і є алегорія боротьби минулого з майбутнім. Тому невипадковий образ старого Дніпра, що закликає:

До бою, до бою

За красну весну,

Смерть ворогу-кату,

Зимовому сну… [6, с. 36―37]

Тут простежується характерний для Олеся прийом поєднання ліризму з громадянськими настроями, що й дозволяє перетворити образи на символи. То ж Оксана ― символ минулого ― загинула. Водночас і Дніпро у вигляді старого козака, що веде водяних духів (козаків) „до бою за красну весну” прокинувся: русалки покидались у чисту річкову воду. Прихід весни ― пробудження народного руху, щоб розірвати кайдани і „зимовий сон”. Письменник вустами Дніпра прославляє героїчні часи козацтва:

Спасибі за пісню

Тобі солов’ю,

Останню розвіяв

Ти скруту мою.

Спасибі, козацтво,

Уклін до землі,

Ще доля не вмерла

На нашій землі [6, с. 39].

Це й знаменує перемогу прогресу. „По дорозі в Казку” і „Над Дніпром” ― найхарактерніші драматичні твори Олеся. Своїм високопатріотичним звучанням вони справили б великий вплив на глядачів, якби тільки потрапили до рук талановитого режисера…

На схилі життя Олександр Олесь створив свою найліричнішу драму ― „Ніч на полонині” (1941), яка була написана на основі спогадів про Гуцульщину. Вона ніби завершує не тільки творчість видатного українського майстра, а й цілий період в українській драматургії. У цій драматичній поемі О. Олесь знову повертається до тем та мотивів своєї ранньої п’єси „Над Дніпром”. Але це водночас і останній акорд української філософської драми першої половини ХХ ст.

Сюжет доволі простий: молодий вівчар Іван закохується одночасно у сільську дівчину Марійку і лісову красуню Мавку ― образ, який у волинському фольклорі постає як символ Смерті (істота, що несе загибель). Він зустрічається упродовж всієї п’єси то з однією, то з другою. Але хлопцю важко обрати одну з двох красунь, бо обидві обіцяють йому своє кохання, але коли Мавка намовила Чорта згубити Марійку, Іван починає сумніватися:

Ой Мавко, Мавко,

Файна та мила,

За що ж мою ти

Дівчину вбила?

Яку зробила для тебе шкоду?

А чи не міг я

Вас двох кохати,

Вдень дома бути,

Вночі блукати? [6, с. 245].

Через насильство та смерть до примари майбутнього щастя йде сама жінка, яка носить під серцем дитину. Саме в цьому поповнюється образ Мавки: загибель несе майбутня мати, яка одвіку дарує життя, а не вбиває.

Як і в попередніх Олесевих творах, основною проблемою тут є конфлікт дійсності і вічного прагнення людини до краси й досконалості. Любовні перипетії, форма сновидіння немов віддаляють читача від сучасних автору проблем. Але в такий спосіб вирішується найболючіше для першої половини сторіччя питання ― про неприпустимість суспільства на шляхах людського поступу.

Як бачимо, символістська інтерпретація образів Олеся у драматургії досить виразна: увага приділяється загальнолюдським проблемам прогресу, боротьби за кращу долю, коханню, адже дійсність вносила розлад і в його особисте життя, і в ті вимріювані ідеали, задля яких він жив. Символістичними стають не тільки традиційні образи русалок, Дніпра і т. п., але й події, змальовані в етюдах. Герої його творів синтезують духовний потенціал, видобутий із міфології, з образного переосмислення могутніх сил природи, поривання їхнього творця до ідеалу, краси, гармонії.


ЛІТЕРАТУРА

1. Горький М. Рассказы и повести. Сказки об Италии / Максим Горький. ― М. : Просвещение, 1983. ― 288 с.
   
2. Івахненко Т. Український символізм (за твором Олександра Олеся „По дорозі в Казку”) / Т. Івахненко // Українська мова і література в школі. ― 2005. ― № 7. ― С. 23―26.
   
3. Мороз Л. Символістська природа драматургії О. Олеся / Лариса Мороз // Літературна Україна. ― 1998. ― 17 грудня. ― С. 6.
   
4. Неврлий М. Олександр Олесь: Життя і творчість / Мікулаш Неврлий. ― К. : Дніпро, 1994. ― 173 с.
   
5. Олесь Олександр. Твори : в 2 т. / [упоряд., авт. предм. та приміт. Р. П. Радишевський]. ― К. : Дніпро, 1990. ― Т. 1: Поетичні твори. Лірика. Поза збірками. З неопублікованого. Сатира. ― С. 5―50.
   
6. Олесь Олександр. Твори : в 2 т. / [упоряд., авт. предм. та приміт. Р. П. Радишевський]. − К. : Дніпро, 1990. ― Т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади. ― С. 6―333.
   
7. Пархомик Р. Я. Спроба літературного аналізу драматичної поеми О. Олеся „По дорозі в Казку” / Роман Пархомик // Українське літературознавство. ― Львів, 1993. ― Вип. 59. ― С. 18―23.
   
8. Франко І. Твори в 2 т. / Іван Франко. ― К. : Дніпро, 1981. ― Т. 1: Поезія. ― 534 с.
   

Карабан Катерина

Рецензент ― Криловець А. О., кандидат філологічних наук, доцент

РЕЦЕПЦІЯ СИМВОЛІСТСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ

ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ У ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІЙ ДУМЦІ КІНЦЯ ХХ ― ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

У статті розкрито особливості символістської специфіки драматичних творів Олександра Олеся з погляду дослідників на його творчість. Порушені проблеми розглянуті з урахуванням закономірностей літературного розвитку як в Україні, так і в країнах Європи кінця ХІХ ― початку ХХ століття.

In this article series feature of symbolist specific dramatic works by Olexander Oles in terms of research on his creativity. Affected are considered in the light patterns of literary development in Ukraine and in Europe the end of XIX ― early XX century.


Науковці відзначають неоромантичну основу художнього світу Олександра Олеся, а також акцентують на розвиткові неоромантичних і символістичних тенденцій. Поширеною є характеристика його, як пресимволіста на означення зародження, початків символізму в його творчості. Відомі також спроби розглядати Олександра Олеся поза модерністичним дискурсом як поета-романтика, опираючись на висновки критиків поч. ХХ ст.

Драматична творчість Олександра Олеся зумовлена тим, що він, як одна з центральних постатей українського модернізму, активно досліджується сучасною літературознавчою наукою.

Метою статті є аналіз особливостей символістського світобачення, проблематика та жанрова специфіка у драматичних творах письменника, рецепція символістської драматургії Олександра Олеся у літературно-критичній думці кінця ХХ ― початку ХХІ ст.

Існує багато художніх напрямів, які змінюють один одного або співіснують, з’являються як продовження чи опозиція до попереднього, зникають чи відроджуються, набувають нових рис. Головне, що кожний напрям має право на існування і добру пам’ять, якщо він представлений талановитою особистістю і своїм найвищим злетом, стає внеском у національну й вселюдську мистецьку скарбницю. Одним із таких напрямків є символізм, як тип творчості, художнього сприйняття та відбиття дійсності у символічних формах.

Символізм як літературна течія виникає наприкінці ХІХ сторіччя у Франції. Зачинателями його були поети Артюр Рембо і Стефан Малларме. Про зміст символістських ідей писав М. Михайловський: „З художнього боку символізм представляє собою реакцію проти „натуралізму і протоколізму” Еміля Золя з братією” [3, с. 464].

Символізм починає будуватися на сформульованому Шарлем Бодлером законі „відповідностей”, розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається „активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє”, їхній синтез, спостерігається їхня відмінність. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк осяяння. В основі естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу ― краси. Художній символ призводить до думки про існування ідеального начала, недоступного для звичайного пізнання світу, ― „сфери таємного” (С. Малларме), „невидимих і фатальних сил” (М. Метерлінк). Слово у символізмі ― натяк, образ ― загадка. Великий вплив на розвиток естетичної концепції символізму мав німецький романтизм, а також ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова. Символізм базується на переконанні, що під видимою грою явищ буденного життя захована вища істина буття, таємниця, яка не осягається людиною логічно чи раціонально, а постає як натяк, як незрозуміла підказка, яку митець витлумачує за допомогою творчої мрії або сновидіння завдяки надлюдському напруженню всіх сил.

Один із дослідників символізму Г. Косиков відзначив різницю поміж символом і метафорою: „Із суто технічної точки зору (з погляду внутрішньої структури) символ близький до тропів, заснованих на паралелізмі й широкій семантичній узгоджуваності, передусім до метафори. Але тим важливішим є різниця між ними. У метафорі „метафоричний фокус”, з одного боку, і „референт”, з іншого, нерівноправні: другий відіграє допоміжну роль стосовно першого… А щодо символа, то тут обидва предмети, що перебувають у символічних зв’язках, постають як принципово рівні: образ бодлерівського „моря”, передавши образу „людини” свої ознаки, не згасає, а оживає й активізується за рахунок того, що „людина” також наділяє його своїми ознаками й навпаки. Отже, в символі обидва об’єкти є одночасно і „фокусом” і „референтом”… Символічні відносини є відносини взаємодоповнення… Символ відкритий назовні, він уподібнюється вказівнику, що відсилає до інших об’єктів предметного світу” [10, с. 130].

Поринаючи у світ духовних переживань особистості й шукаючи „вічну істину”, символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Усе це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів.

У вітчизняну драматургію символізм прийшов на початку ХХ століття. Форми старого реалістично-побутового театру відходили в минуле, постала проблема освоєння новітніх законів побудови драматичної дії. У цей час українська драма стає на шлях пошуку нових стильових і виражальних засобів. Тому саме Олександр Олесь, обробляючи український фольклор, відзначився своїм оригінальним поєднанням тенденцій західноєвропейського символізму з традиціями українського мистецтва. Обстоюючи право митця на свободу, він не відмовлявся від громадських обов’язків літератури. У його творчості органічно поєднуються принципи Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість.

Науковці відзначають неоромантичну основу його художнього світу. Поширеною є характеристика Олеся, як пресимволіста на означення зародження, початків символізму в його творчості. Співіснування різних поглядів засвідчує складність дискурсивно-типологічної класифікації творчості О. Олеся і зумовлює актуальність подальшої розробки цієї проблеми. Шляхом до визначення домінантної естетичної тенденції творчості поета, тобто відповіді на питання, ким був Олесь ― неоромантиком, символістом чи романтиком ― є дослідження світоглядних характеристик та особливостей його творів.

Чи можна Олеся зараховувати до символістів? Гадаємо, що має рацію зроблена проф. О. Білецьким характеристика Олеся як „романтика з деякими рисами імпресіонізму”. Для нього чужий і Бодлерів штучний світ краси, і філософсько-метафізичні ідеї Малларме та його наслідувачів. „Мистецтво для мистецтва” ― це не зовсім вдало сформульоване гасло, що приваблювало декого з сучасників Олесевих (М. Вороний, Г. Чупринка), ― лишилося далеким для нього. Містика не оповивала його мелодій тогобічними сподіванками. До „вічних” запитань філософських він не мав охоти, обмежуючись загальноромантичними, не переконуючими протиставленнями „поезії” й „прози”, „неба” й „землі” і т. ін. Досить порівняти „Сліпців” Метерлінкових із написаним під їхнім формальним впливом етюдом „По дорозі в Казку”, щоб побачити: там, де в Метерлінка проблема філософського характеру про обмеженість пізнання, про одвічну сліпоту людини і т. ін., ― в Олеся проблема громадянського щастя і взаємин одиниці й колективу [9, c 43].

Р. Радишевський виокремлює ранню драматургію Олеся як яскравий зразок художнього втілення засад символізму в українській літературі, його і позитивних, і негативних боків. Він зазначає, що автор „Чарів ночі” лишився ліриком [6, с. 34]. Психологічний аспект у нього брав верх над соціальним, відчувалося своєрідне протиставлення дійсності і світлих надій. „Драматичні етюди”, що вийшли 1914 року, були явищем новаторським, адже у них знайшли своє відображення неоромантичні віяння початку ХХ століття. Олесь плекав мрії та сподівання про світлу дорогу у весняну казку для рідного краю, у якій він прагнув відбити реальність, тому твори насичував переносним змістом. Неважко розгледіти в алегоричних образах драм, у їхніх сюжетах роздуми про те, як змінити долю рідного народу і країни.

На думку чеського вченого М. Неврлого, в ідейно тематичному відношенні драматичні твори Олександра Олеся були в модній тоді течії європейської символістської драми, у змісті й стилі якої найсильніше виявились неоромантичні тенденції модерної літератури. У цій драмі відбилися духовні прагнення Західної Європи кінця ХІХ й початку ХХ ст. ― вічне поривання людини до кращого, досконалішого життя, туга за сонцем, світлом, за „казкою життя” та зіткнення цих мрій і прагнень із суворою дійсністю. Героями цих творів є кращі особистості з-поміж темної і малорозвиненої маси, які на шляху до свого вимріяного ідеалу зазнають поразки й часто гинуть. Тема „одиниця-маса”, що посіла визначне місце в усій світовій літературі, випливала з філософії німецького мислителя Фрідріха Ніцше. Спершу ця тема реалізувалась у західноєвропейських літературах, а вже згодом ― у слов’янських.

М. Неврлий відзначав, що драматичні етюди Олеся найбільше споріднені з п’єсами М. Метерлінка, хоч прямої залежності тут нема. Але якщо у п’єсі бельгійського драматурга „Сліпці” наголошується на обмеженості людського розуму і вічній сліпоті людства, то в Олеся найчастіше висловлюється сумнів у можливості досягнення щастя, отої омріяної „казки” на землі; у ширшому розумінні ― зневіра в можливості створити „земний рай”, тобто такий громадський лад, де б не було ніякого гніту та де б панувала свобода, рівність і добробут [5, c. 104].

Фахова критика драматичні етюди О. Олеся в основному сприйняла схвально, хоч і закидала йому певну залежність від Метерлінка, який також писав подібні одноактівки. Розглядаючи драматичну творчість Олеся, Л. Білецький писав: „У всіх інших драматичних творах, як „Над Дніпром”, „Трагедія серця”, „Тихого вечора”, „Осінь”, „При світлі ватри”, поет знову повертається до попередніх мотивів і змальовує трагічні моменти кохання на фоні трагічних малюнків природи, на фоні ніжних і артистичних аксесуарів поетичного стилю. Ці всі образки сповиті надзвичайно тонкою ниткою поетичного настрою, і це наближує їх до ліричних переспівів, що хоч і не визначають яскравих пластичних образів, але глибоко дають відчути ту тугу й те вічне шукання краси, шукання мрійної казки життя, до якої серед сучасних поетові реальних обставин дороги ще не знайдено. У цих поетичних моментах творчої фантазії поета відчувається той ніжний, чарівний стиль Метерлінка, що теж уперто шукав своєї казки і глибоко тужив за її красою й сонцем. Ці моменти поетики Олеся в кожному місці його поетичної творчості відчуваються надзвичайно яскраво” [5, с. 110].

Значно критичніше підходить до драматургії Олександра Олеся В. Миропільський: „Розквіт поетичної творчості Олеся припадає на 1907―1911 роки. У цім періоді створив він два найкращі драматичні етюди ―„По дорозі в Казку” і „Над Дніпром”, ліричну поему „Щороку…” та більшу частину кращих ліричних віршів. Ця доба творчості Олеся характеризується наближенням його до російських поетів-символістів. Особливо кидається у вічі близькість тем і жанрів у його творчості до Іванова, Анненського та ін. Далі через посередництво російських поетів наблизився Олесь до прославлених західноєвропейських символістів Метерлінка, Малларме і т. д. Особливо захоплюється Олесь творами Метерлінка і під його впливом пише у 1910―1919 рр. цілу низку драматичних етюдів. Та, на жаль, Олесь захопився не шедеврами Метерлінкової творчості, такими як „Синій птах” або „Сестра Беатріса”, але тими творами, які писав Метерлінк, коли ще був на роздоріжжі, як, напр., „Сліпці”, у яких бринить сум і розпука, у якім почуття обмеженості людини паралізує все в її вищих змаганнях. Рівночасно з цим Олесь звернувся нібито й до старого романтизму, пишучи такі суто романтичні твори, як „Трагедія серця” й „Над Дніпром” [5, с. 111].

У багатьох творах „раннього” Олеся дійові особи не прив’язані до конкретного місця і часу, вони здебільшого не мають ані імен, ані жодних ознак соціальної, а часто ― і національної належності. Драматургові іноді за це докоряли, бо не розуміли, що, уводячи таку умовність, письменник перекидав своєрідний місток до загальнолюдських першооснов буття й моралі, а водночас і до стародавнього народного театру. А там також діяли узагальнені, абстраговані постаті-типи, постаті-поняття. Сюжет був заснований на міфі ― чи християнському, чи дохристиянському.

„По дорозі в Казку” ― перший драматичний твір О.Олеся ― був написаний 1908 року, коли, за словами С. Єфремова, „час великих надій минув, зневір’я надало громадянство”, і тоді поет став „поетом контрастів між тим, що єсть, і тим, що повинно бути: заговорив художник суперечности між вищою індивідуальністю, осяяною вічним і невпинним змаганням до ідеалу, і юрбою звичайних істот, що животіють під млою буденщини, не маючи ні сили, ані бажання скинути її із себе” [4, с. 103]. Ці слова виявляються дуже точним переказом сюжету „етюду”. Твір не подібний до звичайної п’єси навіть за зовнішнім виглядом тексту; дійові особи ― Він, Дівчина і Юрба (старі, молоді, чоловіки, жінки, діти). Зміст же його то не просто похід від темного тяжкого минулого до світлого прекрасного майбутнього, а скоріше сповнений суперечностей шлях (про існування якого здогадуються лише окремі особи) людськості, як і кожної людини, від ницого існування душ окрадених і примітивних ― до Вищої Духовності, до Світла Істини.

Поетика символізму давала драматургові можливість у ліричних п’єсах-одноактівках торкатися найпотаємніших глибин емоційного життя людини, виявляти тонкість і крихкість найскладнішого з почуттів ― кохання, його взаємозв’язок із свободою індивідуальності („На свій шлях”, „Осінь”, „При світлі ватри”, „Трагедія серця”, „Тихого вечора”).

За словами Леся Курбаса, авторові не важливі доля його постатей, їхні переживання, конфлікти, тонкощі й психологічні деталі. Його талант бачить глибше, проникає в невідомі темноти людської душі. Чим далі Олесь заглиблюється в те невідоме, тим більше бачить він у них розбіжні сили, що змагаються, бачить ту драму, яка просто вимагає інсценізації.

Символістська інтерпретація образів Олеся у драматургії досить виразна: увага приділяється загальнолюдським проблемам прогресу, боротьби за кращу долю, коханню.

У творчості Олеся українська література зробила сміливий прорив до освоєння нових ідейно-естетичних горизонтів. Художні здобутки драматурга на цьому терені відіграли значну роль у подальшому розвитку української драми. Письменник уніс в українську драматургію модерні віяння західноєвропейського мистецтва. Однак його символізм не був звичайним наслідуванням європейського. Це видно, наприклад, із обробок поетом українського фольклору. Він оригінально поєднував тенденції західноєвропейського символізму з традиціями українського мистецтва, традиційні сюжети часто ставали фундаментом для вираження символістських ідей.

Олександр Олесь ― талант особливої драматичної напруги і глибини. Герої його творів синтезують духовний потенціал, видобутий із міфології, з образного переосмислення могутніх сил природи, поривання їхнього творця до ідеалу, краси, гармонії. Дійсність повсякчас вносила дисгармонію і в його особисте життя, і в ті, вимірювані, сповідувані ідеали, в ім’я яких він творив і жив. Синтез протилежних емоційно-психологічних тональностей світовідчуття неоромантизму й символізму у творчості письменника не випадковий. Це явище зумовлене засадничим для художнього мислення принципом контрасту, який визначає світоглядно-естетичні параметри його творчості в цілому. У творчості Олеся українська література зробила сміливий прорив до освоєння нових ідейно-естетичних горизонтів. Художні здобутки драматурга на цьому терені відіграли значну роль у подальшому розвитку української драми.


ЛІТЕРАТУРА

1. Голомб Л. Слідами дискусій навколо творчості Олександра Олеся (До історії українського модернізму) / Лідія Голомб // Збірник на пошану професора Марка Гольберга : до 50-річчя наукової діяльності та 80-річчя від дня народження. ― Дрогобич : Вимір, 2002. ― С. 142―153.
   
2. Дем’янівська Л. С. Символізм як один із напрямків української літератури (драми Олександра Олеся) / Людмила Дем’янівська // Українська мова та література в школі. ― 1992. ― № 7/8. ― С. 25―28.
   
3. Михайловский Н. М. Литературная критика. Статьи о русской литературе ХІХ ― начала ХХ веков / Н. М. Михайловский. ― Л., 1989. ― 256 с.
   
4. Мороз Л. Про символізм в українській драматургії О. Олеся / Лариса Мороз // Сучасність. ― 1993. ― № 4. ― С. 94―106.
   
5. Неврлий М. Олександр Олесь: Життя і творчість / Мікулаш Неврлий. ― К. : Дніпро, 1994. ― 173 с.
   
6. Олесь Олександр. Твори : в 2 т. / [упоряд., авт. предм. та приміт. Р. П. Радишевський]. ― К. : Дніпро, 1990. ― Т. 1: Поетичні твори. Лірика. Поза збірками. З неопублікованого. Сатира. ― С. 5―50.
   
7. Олесь Олександр. Твори : в 2 т. / [упоряд., авт. предм. та приміт. Р. П. Радишевський]. ― К. : Дніпро, 1990. ― Т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади. ― С. 6―333.
   
8. Пархомик Р. Я. По дорозі в казку українського модернізму : [монографія] / Роман Пархомик. ― Запоріжжя : Дике Поле, 1996. ― 128 с.
   
9. Символізм. Генеза символізму // На допомогу вчителю. ― 2005. ― Тема 3―4. ― С. 130―139.
   
10. Филипович П. Олесь / Павло Филипович // Урок української. ― 2000. ― № 7. ― С. 40―43.