Студентські наукові записки
| Вид материала | Документы |
- Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
- Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка // Наукові записки Інституту суспільних наук, 77.43kb.
- Робота наукового твариства аспірантів І студентів Волинського національного університету, 152.65kb.
- Жук Ю. О. Організація навчальної дослідницької діяльності у процесі викладання фізики, 94.99kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
- Наукові дослідження І розробки, 50.19kb.
- Київський університет туризму, економіки І права наукові записки, 2674.5kb.
- «Записки», 941.26kb.
- «Записки», 633.15kb.
ЛІТЕРАТУРА
- Віллем Ж.-П. Європа та релігії. Ставки XIX ст. / Ж.-П. Віллем. ― К. : Дух і літера, 2006. ― 331 с.
- Гордиенко Н. С. Современный экуменизм. Движение за единство христианских церквей / Н. С. Гордиенко. ― М. : Наука, 1972. ― 200 с.
- Етерович М. Екуменічний діалог ― ідеал і реальність / М. Етерович // Людина і світ. ― 2002. ― № 11―12. ― С. 2―9.
- Экуменическое движение : [антология ключевых текстов / сост. М. Киннемон, Б. Коуп]. ― М. : ББИ, 2002. ― 615 с.
- Кочан Н. Екуменізм: до характеристики явища і поняття / Н. Кочан // Знаки часу : [до проблеми порозуміння між церквами / упор. М. Антонюк., М. Маринович]. ― К. : Сфера, 1999, ― С. 13―18.
- Кураев А. Вызов экуменизма / А. Кураев. ― [Изд. 2-е, испр. и доп.]. ― М. : Издательский Совет РПЦ, 2003. ― 384 с.
- Мартинюк Е. Екуменізм, конвергенція, єдність / Е. Мартинюк // Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні / Е. Мартинюк. ― К. : Гносис, 2001. ― С. 26―36.
- Райзер К. Экуменизм в поисках нового взгляда / К. Райзер // Экуменическое движение : [антология ключевых текстов / сост. М. Киннемон, Б. Коуп]. ― М. : ББИ, 2002. ― С. 81―89.
- Релігієзнавчий словник / [за ред. А. Колодного, Б Лобовика]. ― К. : Четверта хвиля, 1996. ― 392 с.
- Тиле К. Основные принципы науки о религии / К. Тиле // Классика мирового религиоведения : [aнтология]. ― Т. 1. ― М. : Каннон+,1996. ― С. 144―196.
Кобетяк Андрій
Науковий керівник ― Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор
СВІТОГЛЯДНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОГО ЕКУМЕНІЗМУ
У статті досліджено проблему об’єднання православних церков України. У зв’язку з проголошенням незалежності нашої держави мережа релігійних організацій значно зросла. Проблема роз’єднання церков України призводить і до роз’єднання в суспільстві в цілому. На прикладах проілюстровано ставлення різних релігійних організацій до екуменізму та взаємного діалогу.
In this article the problem of the development of Ukrainian ecumenism is researched. After the proclamation Ukraine’s independence the network of religious organizations increased notably. The problem of disunion of the churches in Ukraine causes to the detachment in the society in general. The attitude of the different religious organizations to ecumenism and mutual dialogue is shown with the help of the specific examples.
„Той, хто знає одну релігію, ― не знає жодної.”
Макс Мюллер
В умовах політичної незалежності України здобули реальну свободу традиційні релігій. Водночас з’явилися нові, експортовані зі Сходу та Заходу, різноманітні релігійні течії та рухи.
Відомо, що динамізація релігійно-церковного життя, зростання кількості релігійних організацій в Україні і світі, необхідність рішучішого проведення євангелізації та місіонерського служіння на зламі тисячоліть активізувало екуменічний рух в усьому світі. Екуменізм (від гр. „oikoumene” ― населений світ) ― це ніщо інше, як рух за консолідацію сучасного християнства, яке перебуває у стані роздробленості. Саме така роздрібненість, яка є серйозною проблемою суспільства на сьогодні, спостерігається у нашій державі, тому питання екуменізму для нас є особливо важливим і актуальним [3, с. 411].
Згідно з останнім соціологічним дослідженням, церкві повністю довіряють 27,8% громадян України, тим часом як мас-медіа ― 11,3%, громадським організаціям ― 4,3%, а політичним партіям ― 2,5%. Це доводить важливість цієї проблематики не лише для церкви, а й для держави в цілому [7].
В українському релігієзнавстві проблема екуменізму розглядається А. Колодним, П. Яроцьким, Е. Мартинюком, О. Кисельовим та іншими науковцями. Безпосередньо до православної позиції в цьому питанні звертаються О. Саган, В. Єленський та ін. Українські аспекти проблеми порушуються П. Яроцьким, М. Мариновичем, О. Кисельовим. Надбання цих авторів надали можливість комплексно окреслити науково-пізнавальні та практичні аспекти проблеми.
Православне розуміння християнської єдності у площині екуменічних контактів ґрунтується на еклезіологічній концепції. Основи православного вчення про Церкву закладені у Ніко-Цареградському Символі віри, де говориться про віру „В Єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву”. Із погляду православного богослов’я, лише православна церква є цією істинною Церквою Ісуса Христа; інші християнські церкви, деномінації та секти не є церквами. Фактично, усе „інославіє” розглядається або як єресь, або як розкол (схизма). Для підтвердження наведемо слова митрополита Російської православної церкви ХІХ ст. Філарета (Дроздова): „Наша Церква, єдино істинна, апостольська Церква, усі інші християнські та філософські вірування визнає у розколі та єресі” [9, с. 27].
Чи мають інші християнські церкви та спільноти благодать? Це питання є доволі дискусійним у сучасному православному богослов’ї. Так, в „Основних Принципах ставлення Російської Православної Церкви до інослав’я” неоднозначно визначено, що „спасіння може бути знайдено лише у Церкві Христовій. Але у той же час спільноти, які відпали від єдності з Православ’ям, ніколи не розглядалися як повністю позбавленні благодаті Божої” [12, п. 1.15]. Отож, ми бачимо, що для православних немає ніякого сенсу об’єднуватися будь з ким (католиками чи протестантами), адже православна церква, на їхній погляд, є цілком самодостатньою [6]. З огляду на це, важливо розглянути саме „православний екуменізм” в Україні.
Стосовно нашої держави взагалі, то правомірно було б говорити про специфічний український екуменізм. Насамперед, ідеться про своєрідну модель співпраці найбільших церков, тобто про „єднання всіх у Христі над конфесійні бар’єри”. Останнім часом ідеї міжконфесійного порозуміння в Україні все більше трансформуються в ідею єдиної Української національної церкви [3, с. 417].
Звичайно, постає логічне питання: навіщо нам мати єдину національну церкву? Адже багато розвинутих країн, зокрема США, мають цілу низку релігійних систем, і абсолютно всі сприймають це як належне, навіть схвалюють, але США ніхто не „розриває на шматки”, нема ніякої зовнішньої загрози. Американська економіка потужна і стабільна, а в Україні ідея створення єдиної помісної церкви, а на сучасному етапі екуменізм ― є запорукою єдності і стабільності як релігійних, так і політичних процесів у державі.
Звичайно, питання екуменізму є надзвичайно складним і неоднозначним. Крім того, воно вимагає певних поступок як із боку власне українських церков, так і збоку закордонних релігійних центрів. Як приклад можна навести думку І. Верстюка, який у статті „До проблематики екуменічних ініціатив” зауважив, що „…ніхто, я в цьому так само вельми переконаний, не наважиться робити будь-які прогнози стосовно екуменічних процесів, адже це настільки тонка та складна річ, що прогнози стають просто неможливими” [8]. На підтвердження цього можна навести думку одного із авторитетних діячів УГКЦ, доктора І. Музички, котрий уважає, що „в Україні поки що ідея екуменізму є майже недоторканою і обведеною колючим дротом багатьох передсудів, які приносять велетенські шкоди зближенню церков і можливості їхнього поєднання” [2, с. 620].
Як приклад для наслідування українських ієрархів, можна взяти європейський екуменічний досвід. Так, у румунському місті Сібіу 2007 р. відбулася Третя Європейська Екуменічна Асамблея на тему „Світло Христове просвічує всіх. Надія на оновлення та єдність у Європі”, на якій були присутні представники багатьох країн світу та різних конфесій. Зустрічі в Сібіу стали доказом високої духовності та культурної різноманітності [11].
У вирішенні цього питання нам необхідно враховувати власне українські особливості заполітизованості православ’я, що найяскравіше виявилися під час президентських виборів 2004 р., коли різні православні церкви опинилися по різні боки барикад, що й до сьогодні залишило негативний відбиток у пам’яті вірних різних конфесій [8]. Тому для української ситуації екуменізм ― це необхідність передусім виваженого шляху до зближення і примирення церков [1, с. 13].
Найактивніші екуменічні позиції в Україні займає УГКЦ. 1994 року її тодішній предстоятель Мирослав-Іван Любачівський опублікував пастирське звернення „Про поєднання святих Церков”. Синодом єпископів УГКЦ 2000 р. була прийнята „Концепція екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви”. Поява Інституту екуменічних студій у складі Українського католицького університету, директором якого є православний Антуан Аржаковський, та проведення кількох конференцій з екуменічної проблематики дають підстави говорити про розвиток не лише толерантності серед греко-католиків та екуменічних ініціатив загальноцерковного та парафіяльного рівнів, але й екуменічного богослов’я, а відтак свідчать про готовність цієї церкви у близькій перспективі до серйозного та довготривалого богословського діалогу.
Створення в УГКЦ „Комісії для сприяння єдності між християнами”, яку очолив доктор екуменічного богослов’я І. Шабан, говорить про інституційний розвиток екуменізму у цій церкві. Так, як зауважив І. Шабан, „головними напрямами діяльності Комісії мають стати формування та підтримка екуменічних та міжцерковних ініціатив УГКЦ, зокрема душпастирської, інформаційної, координаційної та консультаційної діяльностей, а також співпраця з відповідальними особами за екуменічне служіння УГКЦ, як в Україні, так і за кордоном, співпраця з відповідними органами інших Церков в Україні та з органами державної влади усіх рівнів щодо розвитку програм, які стосуються екуменічної та міжцерковної діяльності” [8]. Також минулого року світ побачило ще одне видання Українського католицького університету „Підручник з духовного екуменізму”, у передмові до якого глава УГКЦ Кардинал Любомир Гузар зазначив, що це видання має допомогти поставити екуменізм на площину, на якій він повинен бути, ― на площину молитви, бо без неї неможливо сповнити Божу волю [4, c. 1]. Попри всі ці кроки до зближення з боку УГКЦ взаємної належної відповіді від українських православних немає. Про це свідчить заява того ж таки Любомира Гузара, де він зазначає, що „на практиці поза Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій глави місцевих церков майже не зустрічаються. УГКЦ неодноразово виходила із пропозицією щодо таких двосторонніх зустрічей, та жодної відповіді, особливо з боку УПЦ, не було” [14, с. 23].
Тепер необхідно з’ясувати власне міжправославні потуги до об’єднання. Поява за останні роки кількох міжконфесійних рад ― Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, Наради представників християнських Церков України та Української Міжцерковної Ради ― засвідчує готовність християнських церков до діалогу і співробітництва.
Одним із перших важливих кроків до зближення і об’єднання церков було прийняття 21 липня 1997 року „Меморандуму християнських конфесій України про несприйняття силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах” [10, с. 25]. Щоправда, після „Помаранчевої революції” релігійні ЗМІ повідомляли про нові міжцерковні конфлікти. Проте тут слід згадати слова єп. Іларіона (Алфєєва): „Церковна громадськість розділена на прихильників екуменізму та його противників, причому останніх набагато більше, ніж перших. При цьому ніяких дискусій між ними не відбувається” [8]. За нашими спостереженнями, УПЦ та більшість її активних священиків та мирян не схильні толерантно ставитися до інших християн („уніатів”, „сектантів” та „розкольників”). Та все ж, поява останнім часом публічних осіб з УПЦ, наприклад священиків Петра Зуєва та Андрія Дудченка, котрі представляють помірковані позиції, дає підстави сподіватися у близькій перспективі побачити зміни у ставленні до інших християн на рівні буденної церковної свідомості вірних цієї Церкви
З іншого боку, останнім часом спостерігається поновлення зв’язків УПЦ з УАПЦ. УАПЦ на спільному засіданні Архієрейського Собору та Патріаршої Ради (яке відбулося 15―16 серпня 2006 р.) поновила склад Комісії з переговорів з УПЦ і зробила заяву на тему об’єднання українського православ’я. У заяві безпосередньо йшлося, з одного боку, про те, що голова УПЦ КП виявився неготовий до конструктивного діалогу, а з іншого ― схвалювалося відновлення переговорів із УПЦ [6]. Голова Богословсько-канонічної комісії УАПЦ архієпископ Іоанн відзначає, що переговорний процес між УПЦ та УАПЦ є перспективним і розглядає УПЦ як єдину в Україні церкву, на базі якої у майбутньому може утворитися канонічна помісна церква [15].
УПЦ Московського патріархату є частиною Російської православної церкви, тому не може бути самостійним учасником екуменічного руху, тому представники УПЦ часто включаються до делегацій РПЦ. Наприклад, так було на ІХ Генеральній асамблеї ВРЦ. Водночас, послідовники УПЦ МП зазначають, що УПЦ КП та УАПЦ не є суб’єктами світового екуменічного руху через свій неканонічний статус із погляду вселенського православ’я [6]. Вони звертають увагу на той факт, що зустріч предстоятелів помісних православних церков (10―12 жовтня 2008 року, Свято-Георгієвський собор на Фанарі, м. Стамбул, Туреччина), відбулася без УПЦ КП. На зібрання був запрошений митрополит Київський і всієї України Володимир на чолі делегації Української православної церкви. На цій зустрічі митрополит Володимир звернувся до предстоятелів помісних православних церков від імені Священного Синоду УПЦ із проханням соборно допомогти вирішити проблеми українського православ’я. Він просив ієрархів підтримати Українську православну церкву у справі відновлення єдності українського православ’я, а також назвав неприйнятним засіб об’єднання православ’я шляхом створення паралельних юрисдикцій [13].
Таким чином, екуменічні відносини в Україні знаходяться на етапі становлення, а розвиток відносин між православними церквами органічно вписується у загальну тенденцію міжконфесійних відносин. Американський релігієзнавець В. Раша, виокремив п’ять стадій розвитку відносин між церквами: 1) початкова ― церкви знаходяться у стані конкуренції; 2) співіснування ― церкви визнають, що Христос може бути також відомий в інших церквах; 3) співробітництва ― церква починає співпрацювати з іншими церквами у вирішенні певних проблем; 4) зобов’язання ― церкви виробляють спільні угоди і відкрито заявляють, що визнають одна одну частиною єдиної Церкви Христової; 5) спільнота ― церкви інституційно об’єднуються [8]. Із цього, на наш погляд, випливає, що екуменізм в Україні далі другої стадії поки що не пішов, незважаючи на Тиждень молитов за єдність християн, який відбувається щороку 18―25 січня та ін. Усе це ще не є безпосередньо екуменізмом у повному розумінні поняття, але на сучасному етапі розвитку українського православ’я, особливо важливою є проблема поєднання церков, що власне й можна розглядати в контексті екуменізму.
ЛІТЕРАТУРА
- Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні / [за заг. ред. А. Колодного, П. Яроцького, О. Сагана]. ― К. : Гносис, 2001. ― 278 с.
- Історія релігій в Україні : [навчальний посібник] / А. Колодний, П. Яроцький, Б. Любовик та ін. ; за ред. А. Колодного, П. Яроцького. ― К. : Т-во „Знання”, 1999. ― 735 с.
- Історія релігій в Україні : у 10-ти т. / [редкол. : А. Колодний (голова) та ін.]. ― К.., 1996―2004. ― Т. 10: Релігія і Церква років незалежності України / [за ред. проф. А. Колодного]. ― Дрогобич : Коло, 2003. ― 616 с.
- Каспер В. Підручник з духовного екуменізму / В. Каспер. ― Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2007. ― 80 с.
- Кисельов О. Особливості православного екуменізму / О. Кисельов // Українське релігієзнавство. ― 2006. ― № 38. ― С. 38―46.
- Кисельов О. Православні церкви в контексті становлення екуменічних відносин України [Електронний ресурс] / О. Кисельов. ― Режим доступу : ссылка скрыта.
- Кисельов О. Релігійні організації та розвиток громадянського суспільства в Україні: до постановки проблеми [Електронний ресурс] / О. Кисельов. ― Режим доступу : ссылка скрытассылка скрыта
- Кисельов О. Тенденції розвитку екуменічних відносин в Україні [Електронний ресурс] / О. Кисельов. ― Режим доступу : ссылка скрыта.
- Кураев А. Вызов экуменизма / А. Кураев. ― М., 2003. ― 346 с.
- Людина і світ. ― 1997. ― № 8. ― С. 25―26.
- Маріус Тіца. Екуменізм в Європі [Електронний ресурс] / Тіца Маріус. ― Режим доступу : ссылка скрытассылка скрыта
- Основные принципы отношения Русской Православной Церкви к инославию [Электронный ресурс]. ― Режим доступа : ссылка скрыта.
- Підсумки зустрічі Предстоятелів Помісних Православних Церков та перспективи відновлення єдності українського Православ’я [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : ссылка скрыта.
- Релігійна панорама. ― 2007. ― № 10. ― С. 23.
- Релігійна проблема українців у ХХ ст. [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : ссылка скрыта.
Кашевська-Колос Тетяна
Рецензент ― Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор
МОРМОНІЗМ В УКРАЇНІ
У статті розглядається виникнення мормонів та їх місіонерська діяльність в Україні.
The appearance of Mormons and their missionary activity in Ukraine is being considered in the article.
Релігія завжди відігравала вагому роль у житті будь-якого народу, упливала на формування його ідентичності, культури та суспільні відносини. Одним із нових чинників, що активно вплітається в суспільно-політичну тканину народного соціуму, є нетрадиційна релігійність.
Актуальність теми зумовлена необхідністю вивчення нетрадиційних релігій в Україні. Ця проблема становить також науковий інтерес. На сьогоднішній день не існує спеціальних історичних досліджень, які б безпосередньо були присвячені проблемі виникнення, поширення та існування мормонства на теренах України. Певні відомості частково містяться в низці наукових праць, зокрема А. Колодного, М. Шмігельського.
Метою статті є дослідження особливостей місіонерської діяльності мормонів; прослідковування загальної тенденції виникнення мормонізму в Україні.
За роки незалежності в релігійній сфері України відбулася реабілітація релігії в суспільній та індивідуальній свідомості, що призвело до кардинальної зміни у світогляді людей. Релігія поступово завойовує духовний і моральний авторитет. Релігійна сфера надзвичайно урізноманітнилася, вона зміцнилася, інституалізувалася і конфесіоналізувалася. Змінилася кількість вірян, храмів, священиків, церков і тих, які перебувають у рамках церковних організацій; релігійних видавництв, видань, літератури.
Тлом для розповсюдження новітніх релігій в Україні стало загальне зниження легітимності більшості суспільних інститутів (насамперед, владних). Необхідно також врахувати те, що зростання популярності новітніх релігійних течій тісно пов’язане із кризою традиційних суспільних інститутів, таких як сім’я, школа тощо.
Вагомим фактом є слабкість впливу, який поки що здатні справляти на населення історичні церкви, нерозробленість та невіднайдення традиційними релігіями методів та форм діяльності з „новими” вірянами, які не мали раніше релігійної практики. Другою серед неорелігій в Україні за рівнем поширеності і кількістю послідовників є Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони) [4].
Церква Ісуса Христа Святих останніх днів є новою для нашої країни конфесією. Її поява і розвиток багато в чому нагадує вихідні етапи становлення на українських землях інших нових релігійних течій, хоч і має свої особливості.
В Україні перші члени Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів з’явилися 1990 р., коли до Києва приїхали старійшини Церкви (титул представника вищої влади церкви) Д. Ноєншвандер і Л. Карсон із метою вивчення можливостей діяльності Церкви в українських умовах. 7 жовтня цього ж року в Україні з’явилися перші місіонери Церкви: Брайон Бредбері зі США та лікар з Австрії Іван Стратов. Невдовзі у приміщенні Спілки письменників відбулося зібрання прихильників Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (близько 20 осіб). 25 листопада у Дніпрі було охрещено у Святих останніх днів перших громадян України [1, c. 26].
У червні 1991 року президент Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів Говард Л. Біддулф зі Східної Віденської місії Церкви (Австрія) відвідав зі своєю дружиною Київ. Упродовж місяця була створена перша офіційна громада, що налічувала близько 40 членів Церкви. На той час у країні перебувало 10 місіонерів, які служили під проводом Гельсинської місії (Фінляндія). У вересні 1991 року старійшини Бойд К. Пекер і Даллін Х. Оукс, із Кворуму Дванадцятьох Апостолів, відвідали членів Церкви в Україні. Через п’ять місяців у Києві була встановлена штаб-квартира місії в країні, а президентом місії став Г.-Л. Біддулф. Пізніше київську місію очолювали Н. Ламонт (1994―1996 рр.), В. Вог (1997―1999 рр.), Ф. Трайтл (із 1999 р.). У країні служило 35 місіонерів. У липні 1993 року була організована ще одна місія в Україні із штаб-квартирою в Донецьку [5].
Членам Церкви в Києві надавалася гуманітарна допомога від святих із Німеччини і Сполучених Штатів, яка складалася з тисяч фунтів провізії та одягу, призначених як для членів Церкви, так і для тих, хто ними не є. Багато українських громад проводили богослужіння в орендованих залах, а хрещення проходили в закритих басейнах або на Дніпрі. Деякі українські члени Церкви почали їздити потягом до найближчого храму, розташованого у Фрайбурзі (Німеччина), а у 1992 році Фрайбурзький храм відвідала перша група святих.
30 липня 1996 р. Держком релігії України офіційно зареєстрував Релігійне Управління Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів в Україні. Воно розміщене в Києві і, згідно зі статутом, має права: відкривати нові місії, запрошувати місіонерів із-за кордону і приймати запрошення для членів церкви, відкривати реставраційні, виробничі та інші підприємства, здійснювати будівництво, набувати у власність чи орендувати приміщення для використання церквою, виготовляти і розповсюджувати релігійну та іншу літературу, необхідну для місіонерської діяльності тощо. Президентом Управління, яке входить до складу Східно-Європейської території, є Олександр Манжос.
У липні 1998 року було зроблено історичне оголошення, що в Києві буде побудовано храм ― перший у Східній Європі. Вересень 2001 року приніс освячення перших двох будинків зборів, побудованих Церквою в Українській Київській місії. У травні 2004 року в Києві було утворено перший на території Східної Європи кіл Церкви (внутрішньо церковна структура). У липні 2005 року в Київському колі офіційно відкрився перший в Україні Центр сімейної історії. Сьогодні такі центри діють також у Дніпропетровську, Сімферополі та Донецьку [5].
На 1 січня 2008 року в Україні діють 58 парафій, 4 округи в Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Харкові, а також одне об’єднання декількох релігійних громад у Києві, яке містить 32 релігійні громади Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Керівництво громадами здійснюється Релігійним управлінням Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів в Україні, яке зареєстроване Державним комітетом України у справах релігій 1996 року. Для виконання місіонерської роботи церкви в Україні організовано три місії ― Київська, яка підпорядкована Президентству Східної Європейської Території розташованому у Москві, Донецька й Дніпропетровська, у яких служать приблизно 200 місіонерів із різних країн світу. У кожній парафії працює недільна школа для вивчення Святого Письма ― Біблії, Книги Мормона, учень і заповітів, а також послань керівників церкви [7].
Поширюваний україномовний журнал „Ліягона” є перекладом не в Україні форматованого часопису, хоч інколи він уміщує статті про громади мормонів в Україні, діяльність місіонерів в умовах української дійсності. Варто відзначити, що за роки діяльності мормонською церквою було видано українською мовою „Книгу Мормона”, „Вчення і Заповіти”, „Основи Євангелії” та ін. [6].
На сьогодні в Україні храмів мормонів поки що немає ― їх лише починають будувати, у тому числі в Києві. За деякими відомостям, уже виділено кілька гектарів землі під будівництво „духовно-просвітницького центру Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів” [8]. Наразі церковне життя вірян проходить у орендованих молитовних будинках. Зазначимо, що, на відміну від парафіян більшості інших церков, мормон може ввійти до храму лише після ґрунтовного вивчення своєї віри і складання іспиту на знання Біблії, Книги Мормона і послань сучасної ієрархії. Існує навіть спеціальний храмовий пропуск. Поки що для України найближчий храм мормонів знаходиться в Німеччині, а для Росії – у Стокгольмі і Сеулі. У київський храм не матимуть права увійти навіть перші державні особи України. Подібний візит з’явився б порушенням канонів мормонізму.
Для виконання важливих обрядів, таких як вінчання, запечатування сім’ї на вічність, виконання роботи за померлих родичів тощо, українські мормони їздять до Фрайбурзького храму (Німеччина). Такі поїздки, які організовуються один раз на місяць, – це особлива подія у житті вірян, які спеціально готуються до них виявами щирої віри в Бога, виконанням усіх заповідей, праведним життям. Після співбесіди і з рекомендації вищих священослужителів Церкви вони одержують перепустку до Храму – дому Бога, де мають здійснити непросту духовну роботу, яка направлена на збереження зв’язку зі своїми предками тощо [2, c. 19].
Аналіз складу священослужителів мормонської церкви на території України засвідчує, що значна частина з них – іноземці (72), що вирізняє цю релігійну течію з-поміж більшості українських релігійних організацій.
В Україні місіонери-мормони відомі своєю активною діяльністю серед молоді. Однією з поширених форм залучення нових членів стали безкоштовні уроки англійської мови, у вивченні якої використовуються релігійні тексти церкви, а „учні” паралельно повинні відвідувати церковні проповіді і збори [9].
Існує погляд, що в Україні, за планами мормонів, готується висока місія. У Києві вони планують побудувати найбільший у СНД і третій (після США і Швеції) у світі мормонський храм. Окремі джерела стверджують, що Україна розглядається мормонами як коридор для експансії в країни Близького Сходу. Так, мормони через Україну вже вийшли на Туреччину і Болгарію, особливо південно-східну її частину, де багато мусульман. Експансія націлена на Ліван, Пакистан, Іран. Якщо з боку турецьких мусульман виявлятиметься незадоволеність із цього приводу, то відповідати доведеться Україні, а не Америці, тому що турецькі общини діють як общини „Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів в Україні”! Тому мормонам дуже потрібний храм в Києві як точка опори [3].
В Україні мормонами ведеться велика гуманітарна робота, надаються продовольство, одяг, навчальні матеріали, медичне устаткування, проводяться консультації у сфері медицини і сільського господарства. Гуманітарні постачання здійснюються Церквою через добродійні організації, такі як Будинок милосердя, Червоний Хрест, Український фонд допомоги дітям, Українська спілка інвалідів, а також через різні освітні центри та університети, організації охорони здоров’я.
Проекти гуманітарної допомоги Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів, реалізовані в Україні упродовж 1992–2000 рр., складають загалом близько 10 мільйонів доларів. Ця допомога включала передачу одягу, продуктів харчування, ліків, медичного устаткування і хірургічних інструментів для лікарень тощо. Наприклад, 1995 року Церква передала шість тонн медичних пристроїв і матеріалів Київському інституту серцево-судинної хірургії [5]. Близько 60 тисяч дітей в Україні мали можливість у 2000 р. подивитися просвітницьку лялькову програму місіонерів Церкви під назвою „Ярмарок здоров’я” – лялькові вистави, спрямовані проти вживання алкоголю, тютюну, наркотиків [1, c. 33].
Восени 2000 р. мормонська церква була однією з тих конфесій, що активно прилучилися до реалізації всеукраїнської благодійної акції „Милосердя”, ініційованої Президентом України. Була надана фінансова допомога фонду „Діабетик” для придбання ліків та фонду „Локус” для закупівлі продуктів пенсіонерам. Фінансову допомогу отримали чотири дитячих притулки [1, c. 34].
Характерною особливістю діяльності Церкви є те, що до виконання своїх благодійницьких проектів вона прагне залучити значною мірою безробітних. Таким проектом, зокрема, є організоване Церквою в Броварському районі під Києвом на базі фермерського господарства „Полісся” вирощування та збирання овочевих культур: капусти, моркви, буряків, цибулі. Зібраний урожай передається лікарням, дитячим будинкам, будинкам пристарілих, багатодітним сім’ям тощо [1, c. 33].
Діяльність мормонських місіонерів, які прибувають в Україну з-за кордону, неоднозначно оцінюється у суспільстві. Зокрема, негативну реакцію викликають практика жорсткого прозелітизму і спроби нав’язати українцям американські стандарти життя. Діяльність церкви значною частиною українського суспільства сприймається як іноземна ідеологічна інтервенція. Неприйняття і критика її догматів традиційними церквами, незвичне для українців витлумачення мормонами окремих положень християнського віровчення, незнання, а відтак і неврахування американськими місіонерами особливостей ментальності українців є основними причинами того, що церква мормонів навряд чи стане в Україні такою масовою конфесією як традиційні.
На перешкоді розвитку церкви в Україні стоїть певна закритість її місійного керівництва, що формує думку про діяльність на території держави якоїсь іноземної організації. Не сприяє розвитку церкви також відсутність своїх храмів та молитовних будинків, закритість приміщень для богослужінь, відсутність контактів з іншими конфесіями, невходження церкви в поле діяльності міжконфесійних організацій України, відстороненість від громадського життя тощо. Церква Ісуса Христа Святих останніх днів нерідко зустрічає в Україні протидію місцевої влади, традиційних церков [1, c.31].
Таким чином, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, яка з’явилася в Україні на початку 90-х рр. як результат діяльності зарубіжних місіонерів на сьогодні вже зайняла певну стабільну, хоч і порівняно незначну, нішу у релігійному полі України.
ЛІТЕРАТУРА
- Колодний. А. М. Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони) : [навч. посібник] / А. М. Колодний. ― К. : Світ Знань, 2001. ― 56 с.
- Нові релігійні течії // Релігійна панорама. ― 2000. ― № 3. ― С. 19.
- Мормоны рассматривают Украину как „коридор для экспансии на Ближний Восток” [Электронный ресурс]. ― Режим доступа : ссылка скрыта
- Парахонський Б. О. Нетрадиційні релігійні культи як питання національної безпеки України [Електронний ресурс] / Б. О. Парахонський, С. В. Сьомін. ― Режим доступу : ссылка скрытассылка скрыта
- Проект „LDS Friend” ― неофіційний сайт Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (мормонів) [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : ссылка скрыта
- Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2000 р.) [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : ссылка скрытассылка скрыта
- Религиозная секта как фактор социализации. На примере секты Церковь Иисуса Христа Святых Последних дней [Электронный ресурс]. ― Режим доступа : ссылка скрыта
- Церква Ісуса Христа Святих останніх днів [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : ссылка скрыта
- Чого треба у нас мормонам? [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : ссылка скрыта
Лисенко Антон
Науковий керівник ― Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор
СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД ГРОМАДЯНСЬКОЇ РЕЛІГІЇ
У статті розкривається бачення маловивченого феномену громадянської релігії вітчизняними та закордонними науковцями; аналізується доцільність запровадження цього інституту в Україні. У роботі порівнюються американська громадянська релігія та її початки в Україні.
In the article is uncovered the matter of insufficiently known phenomenon of civil religion by Ukrainian and foreign scientists; analyzed realization this institution in Ukraine. In the writing are compare American civil religion and its beginning elements in Ukraine.
Наша держава, перебуваючи на перехідному етапі розвитку, повинна чітко визначитися зі своєю релігійною концепцією для того, щоб релігія була її опорою, а не приводом для політичного розбрату. Тому вивчення феномену громадянської релігії має не лише теоретичне, а й практичне значення.
Проте, аналіз вітчизняної літератури свідчить про відсутність праць із проблематики цього дослідження. На Заході ця проблема широковідома і розробляється Р. Беллою, а в Росії над нею працює В. Легойда.
Метою дослідження є аналіз феномену громадянської релігії на Заході та в Україні, також з’ясування доцільності запровадження цієї форми релігійності в Україні.
Хоча концепція громадянської релігії (civil religion) має глибокі витоки, але з’явилася вона в широкому науковому обігу лише з 1967 р. завдяки Р. Беллі, який сформулював положення про те, що суспільство Сполучених Штатів не відкидає жодних релігійних традицій, але й успішно вживається з ними. У США існує розроблена і доволі добре обґрунтована громадянська релігія. Р. Белла вважає, що вона розроблена на ідейно-змістовному рівні й інституалізована на рівні конкретної символіки і ритуалів, які існують у суспільно-політичному житті країни [10, с. 34].
Р. Белла зазначає, що особливістю цієї релігії є її надкофесійність. Громадянська релігія є альтернативою всім традиційним конфесіям. Вона просто існує на іншому рівні: у традиційних релігіях людина шукає особистого спасіння, тому традиційні релігії визначають її приватне життя. За допомогою громадянської релігії людина знаходить ціль свого існування в соціумі і, що не мало важливо, зміст існування самого соціуму. Громадянська релігія існує на суспільному рівні і поштовх до розвитку цього явища першопочатково дала поліконфесійність американського суспільства. Релігійна сфера у США облишена контролю з боку держави, а церква не може контролювати державу [10, с. 51].
Концепція Бога в громадянській релігії є дуже узагальненою. Бог трансцендентний, але, насамперед, його діяльність і буття стосується законів та громадянського життя, ніж особистого спасіння кожної людини. Як не дивно, але Бог цієї релігії може бути Христом, Аллахом лише у власному розумінні окремого громадянина. У суспільній свідосмості він залишається просто безособистісною Всевищою силою. Божество (бог) громадянської релігії є деїстичним, тобто Він не втручається у повсякденні справи соціуму, Він лише дав поштовх для нашого існування. Людина за такого розуміння Бога є творцем власної долі [10, с. 76].
Президент у громадянській релігії виконує дуже важливу роль, він – моральний взірець нації, головний діяч громадянського культу, який, не зважаючи на свою конфесійну належність, може звертатися до представників усіх конфесій, уживаючи загальноконфесійні та загальноприйнятні фрази. Саме надконфесійність президента дозволяє йому вживати слова „Бог”, „віра”, „церква”, але ніколи не „Христос”, „Аллах”.
Прикладом позаконфесійності президента може бути інавґураційна промова Джона Кеннеді 20 січня 1961 р.: „…тому я сказав це перед вами і перед Всевишнім Богом… Чиста совість – наша єдина нагорода, а історія ― вищий суддя наших дійств; так живімо знову в нашій улюбленій країні, просячи на наші справи Боже благословення і сподіваючись на його допомогу, але пам’ятаючи, що тут, на землі, Боже діло повинне бути виконане нами” [11].
У промові Джона Кеннеді можна визначити два аспекти громадянської релігії. Перший: Кеннеді фактично стверджує, що американському народові потрібно виконати вищу місію в нашому світі, тобто офіційно підтверджує ідею, що Америка ― це „місто на пагорбі”. Наступний аспект ― це те, що президент-католик звертається до народу, уживаючи нейтральну релігійну лексику, яку кожен конфесійно-належний вірянин може інтерпретувати на свій лад.
Під час інавґураційної промови Дж. Кеннеді були присутні всі гілки християнського духовенства: католицький архієпископ із Бостона, архієпископ Грецької православної церкви в Америці, протестантський пастор „Центральної християнської церкви” та іудейський равин. Цікавим є той факт, що ніхто з присутнього духовенства, за прикладом президента, не ідентифікував „свого” Бога як єдиного правильного, а звертався, на зразок президента, до безликого Всемогутнього Творця [11].
Таке ж ставлення до американського поліконфесійного суспільства мали президенти Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн, Рональд Рейган.
Як пояснити таку позицію президентів до релігійних діячів? Уважаємо, це викликано тим, що всі вони ставили свій статус громадянина на перше місце, а потім ― конфесійну належність. На наш погляд, громадянська релігія можлива лише там, де вже сформоване громадянське суспільство.
Проаналізувавши зміст поняття, які вкладає Роберт Белла в сучасну громадянську релігію, можна виокремити такі функції: сучасна громадянська релігія має бути носієм усіх вищих моральних цінностей населення держави, але при цьому виконувати роль лише „приватної” добровільної асоціації. Своєю чергою, держава не має втручатися у моральну політику церкви. Вона повинна розвивати солідарність і толерантність у суспільстві, підтримувати розвиток соціального процесу та громадську активність. Її головним принципом повинно бути незлиття з державою та конфесіями.
Такою, на думку Р. Белли, є лише громадянська релігія Сполучених Штатів Америки. Наприклад, у Росії громадянська релігія до 1917 року була злита з державою і церквою, а після ― тільки з державою [11, с. 80].
Можна погодитися з Р. Беллою, щодо злиття громадянської релігії в Російській імперії з державою. Справді, Російська православна церква з самого початку мала дуже багато опікувань, розслідувала безліч кримінальних справ. Також православна церква контролювала особисте життя православного населення. При цьому стаття 208 „Положення про покарання кримінальних і виправних 1845 р.”, уключала обмеження щодо видів і термінів церковного покаяння: „Люди православного віросповідання, які ухиляються від сповідання та причастя, підлягають церковному покаранню, на розсуд церковного керівництва з наглядом…” [7, с. 104].
Таким чином, ми можемо говорити про злиття громадянської релігії з церквою. Чому саме громадянської? На нашу думку, тому, що неможливо говорити про якусь духовність за недотримання церковних норм. Релігія переходить тільки у розряд вимушеного виконання обрядів. Релігійні норми одержавлюються й утворюється специфічна форма громадянської релігії на базі православ’я.
Хоча концепція громадянської релігії Роберта Белли є чітко сформульованою, це не означає, що вона не може мати своїх ідейних опонентів. Існує певна опозиція, що заперечує ототожнення громадянської релігії з релігією. Але за такої класифікації ми не можемо називати релігією конфуціанство, буддизм, римський культ імператорів. Із погляду сучасної психології та соціології така позиція може бути допустима, але постає питання в актуальності такого визначення [11, с. 89].
Михайло Драгоманов не міг пройти повз релігійні проблеми в Україні. Учений уперше в Україні досконало розробив концепцію громадянської релігії, під час аналізу якої ми не зустрінемо поняття „громадянська релігія”. Науковець пише лише про „громадянську церкву”. Необхідно з’ясувати, у чому різняться ці поняття. Адже ідея громадянської релігії була відома з часів Ж.-Ж. Руссо, хоча й не була дуже популярною.
Спочатку звернімося до коренів слів „церква” та „релігія”. Слово „церква” походить з грецького kyriake та означає „Господня [община]”. Своєю чергою, слово „релігія”, яке походить від латинського слова „rеlіgio”, означає, насамперед, страх перед Богом і добросовісність. Латинське дієслово „religare” у значенні „зв’язувати з вищим” чи „прив’язувати” виражає суть релігії, а саме зв’язок окремої душі зі Світовою душею, тобто з Богом.
Очевидно, що український учений не міг не знати про термін „громадянська релігія”, оскільки він займався цією ідеєю не вперше в історії. На наш погляд, М. Драгоманов точно вживає термін „громадянська церква” замість „громадянська релігія”. Ці поняття докорінно не відрізняються одне від одного, але вдало характеризують самобутність українського народу. Західні ідеологи вживають поняття „громадянська релігія” саме тому, що корінь цього слова говорить про те, що релігія збирає всіх окремих індивідуумів. Усі окремі душі є розділеними. Вони є індивідуалістами. Український термін „громадянська церква” свідчить нам, що всі душі з’єднані як земною, так і небесною церквою. Із цього випливає, що під час удару по цінностях церкви суспільство може розпастися. Саме для того, на наш погляд, український науковець висуває тезу про необхідність створення громадянської церкви. Припустимо, що єдиним ударом на той час могло стати лише конфесійне роздроблення суспільства. Урятувати цей процес могло лише створення громадянської церкви в Україні чи різкі та афторекратичні методи для повернення Російській церкві гегемонії на українській території.
Цілком імовірно, якщо б навіть М. Драгоманову вдалося створити громадянську церкву, вона не була б схожою на сучасну американську громадянську релігію, тому що він намагався побудувати громадянську церкву з мінімальною участю Православної, Римо-Католицької та Греко-Католицької церков на базі протестантизму. Хоча це відрізняється від принципу сучасної громадянської релігії на Заході, але враховує специфіку української релігійної ситуації. Адже на території України в часи М. Драгоманова українське православ’я було підпорядковане Російському патріархату, римо-католицизм був із польським відтінком, а уніатство, хоча і підтримувало державні інтереси, однак широко використовувалося польським урядом у своїх цілях. Однією вільною течією залишався протестантизм, а саме баптизм-штундизм, на якому і слід було, на думку вченого, будувати громадянську релігію в Україні [1].
Михайло Драгоманов виводив прообраз громадянської церкви в Україні. На його думку, це були братства XVI–XVII ст. Учений має рацію, адже феномен братств є унікальним. Українські братства вели як церковну, так і релігійну політику. На жаль, вони не змогли сформувати громадянського суспільства та громадянської релігії, але це був прояв найвищої громадянської і релігійної свідомості на той час [1].
Анатолій Колодний уважає, що громадянська релігія вже існує в Україні, просто потрібно її проявити. На його думку, вона може бути універсальним шляхом вирішення українського конфесійного конфлікту, а передувати громадянській релігії повинне громадянське суспільство.
Громадянська релігія – це синкретичний і проблематичний феномен, про який чомусь у нас неприйнято говорити. А між тим побудова в Україні громадянського суспільства мала б активізувати не лише її вивчення, а й упровадження в суспільстві, із яким вона корелюється.
Україна має всі можливості втілення доктрини громадянської релігії. Це, насамперед, поліконфесійність країни, відсутність у ній абсолютного домінування якоїсь однієї конфесії, а тим більше церкви [9, с. 66].
Процес формування громадянської релігії вже розпочався. Це можна підтвердити, проаналізувавши звернення Президента України Віктора Ющенка до українського народу 23 лютого 2005 р. : „Слава вам, кожному, слава Господу-Богу і слава Україні!” [6]. Потрібно звернути увагу на звертання Президента України до безособистісного Господа-Бога, яке може бути прийняте практично всіма конфесіями, а наявність безособистісного Бога в країні є ознакою громадянської релігії.
Гарант Конституції також неодноразово наголошував, що українська влада ніколи не втручатиметься у справи церкви. За його словами, завданням держави є створення належних умов для вільного і безперешкодного розвитку релігій та конфесій, функціонування всіх релігійних громад країни. „Водночас, держава готова бути вашим надійним партнером у тих сферах, де цілі влади й релігії збігаються, де вони можуть гармонійно доповнювати одна одну й плідно співпрацювати”, ― цим зверненням В. Ющенко фактично визнає, що функції релігійних організацій та держави є різними, але мають спільну мету. Церква повинна піклуватися про моральний стан суспільства.
Отже, громадянська релігія вплинула не тільки на культуру Європи, але й США. Адже там ця концепція сформувалася, набула найбільшого поширення і значення, а її форма є класично-сучасною.
У час глобалізації все більше постає питання розвитку громадянської релігії у світі і в Україні, але її побудова можлива лише за умови наявності громадянського суспільства в державі. Громадянська релігія допоможе уникнути численних релігійних конфліктів у суспільстві, підняти рівень толерантності та політичної культури і дасть привід для критики в разі порушення останньою прав чи свобод громадян.
ЛІТЕРАТУРА
- Драгоманов [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : ссылка скрыта
- Легойда В. Р. „Гражданская религия” в США: генезис и основные характеристики / В. Р. Легойда // Государство. Церковь. Религия. В России и за рубежом. ― 1999. ― № 4. ― C. 88―101.
- Легойда В. Р. О гражданстве земном и небесном / В. Р. Легойда // Церковь и общество. ― 1998. ― № 3. ― С. 48―51.
- Легойда В. Р. Религиозность в безрелигиозную эпоху / В. Р. Легойда // ЖМИ. ― 2000. ― № 1(23). ― С. 60―66.
- Легойда В. Р. Религиозность в безрелигиозную эпоху / В. Р. Легойда // ЖМИ. ― 2000. ― № 4(26). ― С. 49―57.
- Обращение Президента Украины Виктора Ющенко к украинскому народу [Электронный ресурс]. ― Режим доступа : ссылка скрыта
- Суворов Н. С. О церковных наказаних: опыт исследования по церковному праву / Н. С. Суворов. ― СПб. : Петполиграф, 1876. ― 202 с.
- Токвель Де А. Демократия в Америке / А. Де Токвель. ― М. : Центрполиграф, 1994. ― 224 с.
- Шевченко В. М. Словник-довідник з релігієзнавства / В. М. Шевченко. ― К. : Наукова думка, 2004. ― 560 с.
- Bellah R. Broken convenant Аmeriсan civil religion in time of trial / R. Bellah. ― New York : Library-E-Literature, 1975. ― 356 р.
- Bellah R. Civil Religion in America / R. Bellah // Religion American Style, Harper & Row. ― 1974. ― P. 75―94.
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ
Баглай Ірина Андріївна, студентка 4-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Білоконенко Лілія Юріївна, студентка 5-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Браун Анастасія Ігорівна, студентка 5-ого курсу спеціальності „українська мова та література” (заочна форма навчання).
Буза Анастасія Володимирівна, студентка 5-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Вавриш Інна Володимирівна, студентка 3-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Власенко Інна Юріївна, студентка 2-ого курсу спеціальності „літературна творчість”.
Гуль Микола Миколайович, студент 5-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Гулько Ольга Олександрівна, студентка 4-ого курсу спеціальності „українська мова та література”.
Гуцалюк Юлія Сергіївна, студентка 5-ого курсу спеціальності „релігієзнавство”.
Денега Анна Анатоліївна, студентка 4-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Іщенко Віктор Григорович, студент 4-ого курсу спеціальності „українська мова та література”.
Карабан Катерина Василівна, студентка 5-ого курсу спеціальності „українська мова та література” (заочна форма навчання).
Кашевська-Колос Тетяна Василівна, студентка 5-ого курсу спеціальності „релігієзнавство”.
Кобетяк Андрій Романович, студент 5-ого курсу спеціальності „релігієзнавство”.
Ковальчук Ганна Миколаївна, студентка 5-ого курсу спеціальності „українська мова та література”.
Кузьмінчук Марія Віталіївна, студентка 5-ого курсу спеціальності „українська мова та література” (заочна форма навчання).
Курчак Олександр Ігорович, студент 3-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Лесик Інна Вікторівна, студентка 3-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Лисенко Антон Богданович, студент 4-ого курсу спеціальності „релігієзнавство”.
Максимчук Галина Вікторівна, студентка 2-ого курсу спеціальності „українська мова та література”.
Матчишин Юлія Мирославівна, студентка 4-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Микуцька Наталія Федорівна, студентка 5-ого курсу спеціальності „українська мова та література”.
Овсійчук Галина Євгенівна, студентка 5-ого курсу спеціальності „українська мова та література”.
Панасюк Василь Васильович, студент 5-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Петрук Ірина Ігорівна, студентка 4-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Пухонська Оксана Ярославівна, студентка 4-ого курсу спеціальності „літературна творчість”.
Савич Катерина Валентинівна, студентка 5-ого курсу спеціальності „культурологія”.
Тарадай Зоряна Володимирівна, студентка 5-ого курсу спеціальності „українська мова та література”.
Чупринська Тетяна Феліксівна, студентка 4-ого курсу спеціальності „культурологія”.
ЗМІСТ
РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЧНО-ФІЛОСОФСЬКІ СТУДІЇ
Баглай Ірина
КУЛЬТУРОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ КОСМОГОНІЧНИХ МІФІВ.......
Білоконенко Лілія
СУЧАСНА ІКОНА МОДЕРНОГО СТИЛЮ ЯК ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЙНИЙ ФЕНОМЕН.............................................................................
Буза Анастасія
АНЕКДОТ ЯК СПОСІБ БУТТЯ СМІШНОГО В ПОЛІТИЧНІЙ КУЛЬТУРІ
Вавриш Інна
ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ У РЕЛІГІЙНО-МІФОЛОГІЧНИХ СИСТЕМАХ СХОДУ.............................................................................................
Гуль Микола
ВІДНОВЛЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ В КІНЦІ ХХ СТОЛІТТЯ........................................................................
Денега Анна
ВПЛИВ ТЕЛЕБАЧЕННЯ НА ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ ТА ПОВЕДІНКИ МОЛОДІ.......................................................................................
Курчак Олександр
АМЕРИКАНСЬКА МУЛЬТИПЛІКАЦІЯ ЯК СИМВОЛ ВТРАТИ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ............................................................
Лесик Інна
ОСОБЛИВОСТІ ВПЛИВУ РЕЛІГІЇ НА АРХІТЕКТУРУ ЯПОНІЇ........
Матчишин Юлія
ФЕНОМЕН ДИТЯЧОЇ ІГРАШКИ. КЛАСИФІКАЦІЯ ФУНКЦІЙ.........
Панасюк Василь
ФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВИХ ТРАДИЦІЙ...........................................
Петрук Ірина
МЕХАНІЗМИ ТВОРЕННЯ ТИПІВ ГЕРОЇВ У КІНЕМАТОГРАФІ.............
Савич Катерина
ПОЛЕМІКА К. ХОРНІ ЗІ З. ФРЕЙДОМ: УЯВЛЕННЯ ПРО ГЕНДЕР У КЛАСИЧНОМУ ПСИХОАНАЛІЗІ........................................................................
Чупринська Тетяна
ГЕНДЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ РЕКЛАМИ В УКРАЇНІ........
РОЗДІЛ 2. ФІЛОЛОГІЧНІ СТУДІЇ
Браун Анастасія
АВТОРСЬКИЙ ЛЕКСИЧНИЙ НОВОТВІР ІЗ ПОГЛЯДУ ПСИХОЛІНГВІСТИКИ (НА МАТЕРІАЛІ ПОЕЗІЇ М. ВІНГРАНОВСЬКОГО)..
Браун Анастасія
ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ АВТОРСЬКИХ ЛЕКСИЧНИХ НОВОТВОРІВ У ПОЕТИЧНОМУ ЛЕКСИКОНІ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО.......................................................................................
Власенко Інна
ПОРУШЕННЯ МОВНИХ НОРМ У СУЧАСНИХ ВІЗУАЛЬНИХ ЗАСОБАХ ІНФОРМАЦІЇ................................................................................
Гулько Ольга
ОСОБИСТІСТЬ ОТТО ФОН Ф. НА ФОНІ РЕКОНСТРУКЦІЇ ІМПЕРІЇ У РОМАНІ ЖАХІВ Ю. АНДРУХОВИЧА „МОСКОВІАДА”................................
Іщенко Віктор
АПОЛОГІЯ БОЛЮ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА.........................................
Карабан Катерина
НАТУРФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА У ДРАМАТУРГІЇ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ..................................................................................
Карабан Катерина
РЕЦЕПЦІЯ СИМВОЛІСТСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ У ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІЙ ДУМЦІ КІНЦЯ ХХ ― ПОЧАТКУ ХХІ СТ....
Ковальчук Ганна
ТИПОЛОГІЯ ПЕРСОНАЖІВ МІЩАНСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА (ЗА ТВОРАМИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО ТА ЛЕОНІДА СКРИПНИКА)..............
Кузьмінчук Марія
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ УМОВНО-АЛЕГОРИЧНОЇ ПРОЗИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ................................................
Максимчук Галина
СЕМАНТИКА КУПАЛЬСЬКИХ ПІСЕНЬ (НА МАТЕРІАЛІ ПОЛЬОВИХ ЗАПИСІВ ЗДОЛБУНІВЩИНИ).............................................................................
Микуцька Наталія