Geum.ru

Міністерство освіти І науки України Полтавський національний педагогічний університет

Вид материалаДокументы

Содержание


слів в українській поетичній мові ХІХ століття
Ключові слова
Не знають, де діти
Не нам на прю з тобою стати!
Про вдову співала
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Literatur

  1. Grytz Inge, Sachs Sabiene. Möglichkeiten zur situativen Gestaltung des Fremdsprachenunterrichts // Fremdsprachenunterricht. – № 10. – 1974. – S.491–503.
  2. Najdow B.P. Deutschunterricht auf Deutsch. – K., 1975. – 68S.



SUMMARY

The article deals with the problem of communicative situations organization at the foreign language lessons. The author proposes to use the situation of partner relationships with German speaking friends as the way of developing of communicative skills of pupils.

Key words: communicative organization of lesson, communicative situation, motivation.

Людмила Українець

Конотаційні властивості фонетичних варіантів

слів в українській поетичній мові ХІХ століття


(на матеріалі творів Т.Г. Шевченка)


У статті порушена проблема породження конотації фонетичними варіантами слів (ФВ) в українській поетичній мові ХІХ століття. ФВ   це необхідний компонент естетизації художнього типу спілкування й водночас важлива ланка у формуванні основних тенденцій розвитку літературної мови. Матеріалом послужили вірші та поеми Т.Г. Шевченка   основоположника сучасної української літературної мови.

Ключові слова: фонетичні варіанти слів, стилістично нейтральні ФВ, конотація, звуки, поетична мова ХІХ століття, поезія, лінгвостилістична категорія, полісиндетон.


Українська поетична мова ХІХ століття характеризується активним функціонуванням варіантних лінгвістичних одиниць, які є об’єктивним результатом еволюції мовної системи, віддзеркалюючи етапи її розвитку як живого соціального організму. І хоча визначення стилістичних пріоритетів у конкуренції варіантів на будь-якому мовному рівні тривалий час було предметом особливої уваги як українських (М.А. Жовтобрюх [9], Н.І. Тоцька [15], А.П. Грищенко [8], О.М. Масюкевич [13] та ін.), так і російських (В.В. Виноградов [2], К.С. Горбачевич [4, 5, 6], Б.М. Головін [3], І.А. Федосов [17] та ін.) лінгвістів, однак і сьогодні ця проблема є винятково актуальною, оскільки безпосередньо корелює з нормативністю й стилістичною значущістю цієї лінгвостилістичної категорії. Не менш важливою залишається й оцінка конотативного потенціалу варіативності мовних одиниць в українській поетичній мові, головна особливість якої – стислість і чаруюча емоційною досконалістю краса гармонійної єдності змісту й форми. Не випадково І.Я. Франко писав, що “поезія – то згущена, сконцентрована, скристалізована дійсність” [18, с.110], яка потребує витонченої, досконалої форми. Справді, у поетичній мові формою є “<…> матеріальний бік мови, насамперед зовнішня оболонка мовних одиниць, а також зв’язки з іншими одиницями, що служать способом вираження та вияву змісту” [11, с.704]. Розвиток української поетичної мови ХІХ століття, зосібна й мови літературної, безпосередньо пов’язаний з іменем Тараса Шевченка, висока емоційно-естетична наснага творів якого є результатом майстерного використання не тільки лексичного багатства, граматичних форм і синтаксичних конструкцій, але й тонкого розуміння експресивної функції фонетичних варіантів слів (ФВ). Зазначимо: йдеться не стільки про фонетичну (вимовну), скільки про фонематичну варіативність, коли відсутність збігу у фонемному складі ФО обумовлена дією історичних закономірностей у розвитку звукового ладу мови, особливостей адаптації запозиченої лексики чи впливом орфографічних чинників [4, с.123]. В україністиці фонетичними вважаються варіанти "з різним звуковим складом (не пов’язані з чергуванням звуків, крім орфоепічних, і парадигматичними змінами слова) <…>" [14, с.59], хоч у славістиці традиційним уже є тлумачення ФВ як регулярно відтворюваних видозмін "одного й того ж слова, що зберігають тотожність морфологічно-словотвірної структури, лексичного та граматичного значення й розрізняються <…> з фонетичного боку (вимовою звуків, складом фонем, місцем наголосу чи комбінацією цих ознак) <…>" [4, с.17]. Під пером Т.Г. Шевченка стилістично нейтральні ФВ, які мають тотожне значення, але модифіковану консонантну, вокальну чи складову структуру слова, беруть участь у створенні цілої гами експресивних відтінків мовлення, виступаючи важливим елементом емфатичного ладу української поетичної мови. Чільне місце у поемах і віршах Т.Г. Шевченка ("Єретик", "Наймичка", "Кавказ", "Заповіт") посідають саме ті фонетичні варіанти слів, які виникли в результаті чергування звуків [і] // [й], [у] // [в] (Україна-Вкраїна-Украйна; навчає-научає) і надають художньому вислову специфічного емоційного колориту. Чи не найчастіше на ґрунті цього чергування фонетичних видозмін зазнають саме службові слова – сурядні сполучники і/й та прийменники в/у. Так, у синтаксичних конструкціях, де компоненти перебувають в однакових синтаксичних відношеннях з одним членом речення, виконуючи однакову синтаксичну функцію, Т.Г. Шевченко вживає переважно сполучник і, який підсилює їхню інформативність й образність саме як "виразник єднальних семантико-синтаксичних відношень" [7, с.82]. Особливе розташування цього сполучника у строфі – полісиндетон – є ознакою підвищеного емоційного реагування на явища об’єктивної дійсності, адже така фігура поетичного мовлення традиційно вживається "задля посилення ліричної виразності чи медитативності" [12, с.72]:


І – о диво! – трупи встали

І очі розкрили,

І брат з братом обнялися

І поговорили [Т.Г. Шевченко, поема "Єретик"].


Окрім усього, це ще й виразний конотаційний параметр фольклорного стилю мовлення:


І у хаті, і на дворі,

І коло скотини

Увечері і вдосвіта <…> [Т.Г. Шевченко, поема "Наймичка"].


Прийменник в у поетичній мові Т.Г. Шевченка частіше має такі фонетичні варіанти: в-у-во (у кайданах, в сем’ї , во время, во тьмі). Якщо ці службові слова, виражаючи найчастіше відношення між предметами, формують стилістично нейтральну тональність відповідних граматичних конструкцій і трапляються в текстах майже рівномірно, то рідковживаний прийменник во як носій конотації стилістичного маркування разом з іншими ФВ (огонь, роз’єдинити, борітеся, порвіте) у змалюванні подій та образів народних героїв створює урочистість, піднесення і пафос, що дозволяє говорити про стилетворчу конотацію.

Фонетична варіантність серед прийменників з/із, часток б/би, же/ж, без усякого сумніву, урівноважує вокалізм і консонантизм поетичної мови, посилюючи її звучність і плавність, а це – яскравий показник системної ознаки, тобто національно значущої риси, що визначає специфіку українській літературної мови й її поетичного різновиду: з косою, із клуночком; хто ж, привітай же; чого б, кого ж би тощо. Моделюванню конотації красивого й мелодійного звучання сприяють також фонетичні варіанти повнозначних частин мови, зокрема іменників (вдова удова), займенників (всіх-усіх), прислівників (вдвох-удвох), а також дієслів із постфіксами -ся/-сь, що виражають "граматичне значення пасивного стану або зворотність дії" [10, с.472]: вернулися-вернулись, помолюся- помолюсь. Особливо виразними в конотаційному відношенні є фонетичні варіанти афіксів ти/ть вербальних одиниць:


Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити [Т.Г. Шевченко, поема "Наймичка"].


Однак, використовуючи два можливі фонетичні варіанти дієслівних суфіксів ти/ть як засіб художнього римування, поет усе ж надає превагу лексичним носіям динамічної ознаки із суфіксом ть, що максимально наближає його поетичну мову до поширеного на Київщині та Черкащині народного мовлення:


Не нам на прю з тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Нам тільки плакать, плакать, плакать,

І хліб насущний замісить <…> [Т.Г. Шевченко, поема "Кавказ"].


Без усякого сумніву, паралельне вживання ФВ у межах суфіксальних морфем інфінітивного типу забезпечило формування розмовно-побутової тональності такої поетичної мови і стало підґрунтям для прескриптивних приписів їхнього нормативного вжитку.

Емоційно маркованими є також фонетичні варіанти дієслів із закінченнями -ем/-єм, -им/-їм, оскільки вони рідше вживаються в літературній, ніж у народнорозмовній формі української мови:


<…> чого то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм, продаєм

Або у карти програєм

Людей <…> [Т.Г. Шевченко, поема "Кавказ"].


Абсолютно типовими для стилю великого Кобзаря є фонетичні варіанти, які виникають завдяки звуковим змінам у складі префіксів од- / від- (одкрила-відкрила). Цікавим видається той факт, що ці морфемні компоненти в сучасному українському правописі, що регулює літературну норму слововжитку [16, с.28], подаються без жодних лінгвостилістичних коментарів як абсолютно синонімічні варіанти, хоч іще кілька десятків років тому паралельне вживання їх допускалося лише в художній літературі, тоді як у науковій і спеціальній надавалася перевага префіксові від-, а в іменниках і дієсловах зі сфери абстрактної і термінологічної лексики дозволявся лише префікс від- [1, с.31]. Такі варіанти префіксальних морфем досить часто є результатом національно вагомих історичних чергувань фонем (зосібна і у зв’язку зі зміною морфемної структури лексеми в закритому та відкритому складі), що поширюється практично на всі значущі частини слова:
  • корені: огню-вогню; почому-почім;
  • закінчення: візьмімо-візьмім.

Інколи навіть відсутність необхідних чергувань голосних фонем стає реальним підґрунтям для формування в поетичній мові ФВ (кроваві, возьме, сльоз) замість криваві, візьме, сліз, що на сучасному етапі ідентифікується як конотація архаїчності.

Прагматичний тип конотації поетичної мови того періоду детермінують й ампліфіковані ряди фонетичних варіантів слів:


Чому мені злої долі,

Чом віку не збавив? [Т.Г. Шевченко, поема "Наймичка"].


Такий індивідуально-авторський стилістичний прийом має своє підґрунтя в народнопоетичній творчості і є справді яскравим елементом художньої експресії поетичної мови творів Т.Г. Шевченка:


Про вдову співала,

Як удова у Дунаєві синів поховала

[Т.Г. Шевченко, поема "Наймичка"].


Поглиблене вивчення конотаційних властивостей фонетичних варіантів слів української поетичної мови великого Кобзаря переконує: функціональна активність ФВ   це необхідний компонент естетизації художнього типу спілкування й водночас важлива ланка у формуванні основних тенденцій розвитку літературної мови.