Geum.ru

Міністерство освіти І науки України Полтавський національний педагогічний університет

Вид материалаДокументы

Содержание


Трактування міфу нортропом фраєм
Парадоксальність категорії відчуження
Moeglichkeiten zur situativen gestaltung des fremdsprachenunterrichts
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

ЛІТЕРАТУРА

  1. Bense M. Die Eigenrealität der Zeichen / Max Bense. – Baden-Baden : Agis, 1992. – 84 S.
  2. Bense M. Einführung in die informationstheoretische Ästhetik. Grundlegung und Anwendung in der Texttheorie / Max Bense. – Reinbeck : Rowohlt, 1969. – 84 S.
  3. Bense M. Literaturmetaphysik. Der Schriftsteller in der technischen Welt / Max Bense. – Stuttgart: Deutsche Verlag-Anstalt, 1950. – 98 S.
  4. Gomringer E. Zur Sache der Konkreten. Eine Auswahl von Texten und reden über Künstler und Gestaltungsfragen 1958 – 2000 / Eugen Gomringer. – Wien : Splitter, 2000. – 544 S.
  5. Heißenbüttel H. Kurze Theorie der künstlerischen Grenzüberschreitung / Helmut Heißenbüttel // Theoretische Positionen zur Konkreten Poesie ; [Mit einer Einf. herausgegeben von Thomas Kopfermann]. – Tübingen : Niemeyer, 1974. – S. 21 – 26.
  6. Jandl E. Anmerkungen zur Dichtkunst / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski]. – Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  7. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 616 – 624.
  8. Jandl E. Das Öffnen und das Schließen des Mundes. Frankfurter Poetik-Vorlesungen / Ernst Jandl. – Darmstadt : Luchterhand, 1985. – 136 S.
  9. Jandl, Ernst. Das Schreiben als Produktion von Kunst / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski]. – Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  10. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 490 – 491.
  11. Jandl, Ernst. Der Dichter, der uns angeht / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski]. – Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  12. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 443 – 444.
  13. Jandl, Ernst. die schöne kunst des schreibens / Ernst Jandl. – Darmstadt : Luchterhand, 1976. – 93 S.
  14. Jandl, Ernst. Einige Bemerkungen zu meinen Experimenten / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski].– Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  15. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 445 – 446.
  16. Jandl E. Ich mit Umwelt / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski].– Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  17. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 492 – 497.
  18. Jandl E. Mein Gedicht und sein Autor / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski].– Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  19. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 470 – 478.
  20. Jandl E. Mitteilungen aus der literarischen Praxis. 3 Vorträge / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski].– Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  21. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 533 – 591.
  22. Jandl E. Niedererzählung / Ernst Jandl // Protokolle. – 1975. - № 1. – S. 12 – 14.
  23. Jandl E. Orientierung / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski].– Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  24. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 446 – 447.
  25. Jandl E. Österreichische Beiträge zu einer modernen Weltdichtung / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski].– Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  26. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 447 – 450.
  27. Jandl E. Österreichische Beiträge zu einer modernen Weltdichtung / Ernst Jandl // Protokolle. – 1966. – S. 136 – 138.
  28. Jandl E. Poetische Werke ; [Herausgegeben von K. Siblewski] / Ernst Jandl. – München : Luchterhand, 1997.
  29. Band 6. – 206 S.
  30. Jandl E. Zwei Arten von Gedichten / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski].– Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  31. Band 3. Stücke und Prosa. – S.479 – 480.
  32. Jandl E. Zweifel an der Sprache / Ernst Jandl // Jandl E. Gesammelte Werke ; [Herausgegeben von Klaus Siblewski].– Darmstadt : Luchterhand, 1985.
  33. Band 3. Stücke und Prosa. – S. 502 – 509.



SUMMARY

The article deals with the role of Austrian poet Ernst Jandl in the concrete German poetry in the middle of XXth century. The article focuses on the positions of the poet, cultural context of the period.

Key words: lyric, concrete poetry, theory of lyric.

Антоніна Стриж

ТРАКТУВАННЯ МІФУ НОРТРОПОМ ФРАЄМ


У статті розкрито центральну ідею канадського літературознавця Нортропа Фрая про міф як засадничу модель літературної творчості, естетичного мислення й світосприйняття людини. Охарактеризовано особливості трактування поняття вченим.

Ключові слова: міф, міфокритика, архетип, метафора, літературний критицизм.


Міфологічна критика, яка зародилася в Європі, але популярності набула в літературознавстві США, має деякі переваги над іншими критичними школами завдяки своїй «комунікабельності», адже міфокритики часто користуються досягненнями психоаналізу, структуралізму, «нової» і семантико-символічної критики. В основу міфологічної критики покладено принцип пошуку міфологічних репродукцій у художніх творах пізніших епох. Звернення до витоків літератури розширює і поглиблює наше сприйняття і розуміння художніх цінностей, і в багатьох випадках такий підхід є просто необхідним.

Проблема «мистецтво і міф» стала предметом спеціального наукового розгляду переважно в літературознавстві ХХ ст., особливо у зв’язку з «реміфологізацією» в західній літературі та культурі на початку століття.

Багато дослідників, які цікавилися походженням образів і художніх форм фольклору, відзначали явище, що отримало назву психологічного паралелізму: наділення світу природи людським змістом. Мова йде про те, що в різних етносів, які ніколи не стикалися один з одним, наприклад, у індійських, західноєвропейських, російських та латиноамериканських міфах і казках, виявляються схожі механізми утворення стійких символів і сюжетів, подібні типи конфліктів і оповідей, що лежать в основі художніх розповідей [2]. Продукти фантазії людей різних культур виявляють загальні риси. Серед відомих учених, що займалися вивченням природи цього явища на Заході, необхідно назвати Нортропа Фрая.

Ім'я канадського літературознавця Нортропа Фрая не просто широко відоме − воно одне з найбільш згадуваних у гуманітарних науках. А його знаменита «Анатомія критики» посідає перше місце за частотою згадки в зарубіжному літературознавстві.

Н.Фрай − типовий представник науки літературознавства ХХ століття, яка стала «загрозливо самостійною» і такою, що претендує на те, аби стати формою літературного вираження, потіснивши в цьому відношенні навіть саму художню творчість. Канадський учений асимілював практично всі основні сучасні концепції літератури і мистецтва, спираючись на які він створив свої глибоко наукові, але разом із тим і захоплюючі, іноді навіть фантастичні теорії. Причому наукове фантазування Н.Фрая поєднується з принциповим прагненням до схематизму. Він такий багатоликий, що навіть відомі і глибокі аналітики представляють канадського вченого в абсолютно різних іпостасях − для одних (зокрема М. Крігера) «він «романтик», творець власної міфології літературознавства, або «космосу» [6], для інших (частково для У. Уїмсата) «нудний структураліст» [7, с. 221-237], що грішить схематизмом.

Нортроп Фрай, один із найавторитетніших літературознавців-сучасників, чий пік «критичної» слави прийшовся на середину минулого століття, досить широко відомий і в нашій країні: кримський дослідник О. Козлов є поважним фахівцем із міфокритики на теренах пострадянського простору – адже йому належать не тільки дві монографічні роботи з означеної проблематики, а й численні статті про міфокритику й, зокрема, про Нортропа Фрая, чи не в усіх московських найновітніших енциклопедіях. Провідний український дослідник канадської літератури Н. Овчаренко у своїх роботах приділяє значну увагу постаті славетного канадця, який не проминає своєю увагою вітчизняну літературу. Проте, як зазначає Т. Денисова [1, c.5], серед численної української філологічної громади найбільшою популярністю користуються не теоретичні відкриття Фрая, а його методологія аналізу літературного тексту. Так, в одному з перших сучасних українських енциклопедичних видань [3] знаходимо короткі відомості про Нортропа Фрая як засновника архетипної критики (що не можна вважати вичерпною характеристикою, бо у Фрая йдеться про піонерську мотивацію літературознавства як самостійної наукової дисципліни взагалі), в «Лексиконі загального та порівняльного літературознавства» (Чернівці, 2001) у статтях І. Зварича про міф немає навіть згадки про Н. Фрая, а у статті М. Нефьодова про неоміфологізм канадця присвячено лише пару рядків, що не дивно: адже в науковій скарбниці сучасності найбільшого розголосу набула не сама засаднича ідея Нортропа Фрая, а побудована на ній розгалужена інтерпретація багатого художнього матеріалу, за якої жанрова і родова класифікація ідентифікувалася з природною циклічністю. Ідея циклічності – чи то стосовно хроносу, топосу, чи то стосовно інших структурних і структуруючих моментів літературного твору, плідно працює в багатьох сучасних критичних школах, але, як правило, без фіксації її автора, чиє ім’я як поважаного класика міфологічної критики, що й сама в усіх своїх різновидах набула статусу канонічної, фігурує безвідносно до якоїсь конкретики. У подальших розробках міфологізму літератури, які охоплюють безмежний обшир класики й сучасності і систематично здійснюються найплідніше чернівецькою школою, зокрема, А.Нямцу, теорії Фрая використовуються вже як беззаперечна класика, за потребою дослідника, в разі їхньої корисності при інтерпретації аналізованого художнього тексту [1, с.5].

Нортроп Фрай є одним із найвідоміших і найпродуктивніших сучасних міфокритиків, який ставив перед собою завдання дати всьому літературознавству нові методологічні засади. Міф для нього – це передусім художній твір, певний тип художньої оповіді, який є однією з форм мистецтва слова. Як і К.Юнг, він убачав у міфології архетип, матрицю сучасної літератури. Основними елементами міфу Н.Фрай називає аналогію та ідентифікацію. Перша проводить паралелі між життям людини і життям природи, інша ж творить богів. Основне функціональне навантаження цих богів (у міфології, в релігії, в літературі) полягає в тому, щоб надати неживій природі людської форми, оживити її. При побудові численних структурних моделей Н.Фрай застосовує теорії З.Фрейда, К.Юнга, Дж.Фрейзера.

Дослідник закликає розглядати літературу не тільки як явище, що розвивається з одного центру, знайти який і є завданням критики, − він спробував зібрати давні формули в один фокус і представити літературу як явище, котре розвивається не з термінологічно неясного центру, а з одного конкретного міфу (мономіфу, першоміфу), в основі якого сюжет про від’їзд героя на пошуки пригод. Автор пов’язує його з порами року (вмирання та відродження) і вважає міфом про кінець життєвих труднощів, вільне суспільство, в якому задовольняються всі бажання.

У чотирьох великих нарисах, які складають найбільш відому і цитовану працю Фрая «Анатомію критики», («Historical Criticism: Theory of Modes», «Ethical Criticism: Theory of Symbols», «Archetypal Criticism: Theory of Myths», «Rhetorical Criticism: Theory of Genres») автор вибудовує власну систему літературного критицизму, прийнявши за «одиницю виміру» міф як структурну модель літературного твору [4]. У потрактуванні міфу Фрай не погоджується з його аристотелівською інтерпретацією як сюжету (myth as plot), а пропонує власну дефініцію: «Поєднання ритуалу і мрії/видіння у формі вербальної комунікації є міф» [4, c.106].

У міфі ми бачимо структурні принципи відокремленої самої літератури, – стверджує вчений. Як модель, як взірець, як ядро художньої структури міф, безперечно, має унікальні якості. Це, перш за все, нерозчленованість ідеї, інформативності, когнітивності і чуттєвого образу, – той самий синтез раціо та емоції, який є серцевиною міфу і художнього мислення як такого. Міф – це розгорнута метафора, яка може розглядатися як найпоширеніший чи не центральний троп, що уможливлює естетичну виразність літератури. Міф можна розглядати як ядро глибинного знання, світовідчуття (архетип), універсального в людському світі, і водночас як сему первинного історичного знання («Кожна людська спільнота володіє міфологією, яка успадковується, трансформується та диверсифікується літературою» [5, c. 13], «Літературний критицизм, який відкидає власне літературне та історичне коріння, що міститься в міфології, стає стерильним»). І, нарешті, міфологія невіддільна від релігії, а, може, й навпаки – релігія невіддільна від міфології, і біблійні міфи можна вважати найпоширенішими й вельми репрезентативними для західної цивілізації як такої, а отже – органічно засвоєним «фундаментом» західної ментальності.

Усі ці характеристики й використовує повною мірою Фрай, роблячи міф центральним поняттям науки про літературу. Як структурна одиниця, як знак, як сема міф піддається природнім трансформаціям у ході майстерного літературознавчого аналізу. Він виявляється носієм і вмістилищем архетипів, серцевиною метафор і «висхідним матеріалом» символів − відтак, набуває засадничих позицій у світі літератури як такої [1, c.8]. Фрай вибудовує власну універсальну теорію літературного критицизму, включаючи оригінальний поділ на роди, види, форми, жанри.

Найбільшим загальником у характеристиці системи Фрая стало цитування його прив’язування фундаментальних літературних категорій до змінних сезонів.

Міфи, архетипи, на думку Н.Фрая, пронизують літературу протягом усієї історії. Вони визначають не тільки образну систему творів, а й їх жанр. Автор пропонує структурний каркас для характеристики жанрів і образів літератури:

І. Світанок, весна, фаза народження. Міфи про народження героя і поразку сил пітьми, зими і смерті. Другорядні герої – мати і батько. Архетип пригодницького роману, дифірамбів та рапсодій.

II. Зеніт, літо. Одруження або тріумф. Міфи про обожнювання, священний шлюб, про рай. Другорядні герої – друг і наречена. Архетип комедії, пасторалі та ідилії.

III. Осінь і «фаза смерті» з міфами про богів, що помирають. Ця фаза є архетипом трагедії та елегії.

IV. Зима породжує міфи про хаос і чудовиська, які є архетипом сатири [4].

Це найчастіше цитоване положення, як зауважує Т.Денисова, найбільш плідне застосування знайшло саме в літературознавчій практиці, заснованій на циклічності в трактуваннях різних форм і категорій, аксіологічних і онтологічних, зокрема – перенесення «сезонної періодизації» на виміри людського життя: дитинство, юність, зрілість, старість і через таку «періодизацію» – метафоризація суспільної або цивілізаційної історії [1, c.9-10]. Для Н.Фрая міф, зливаючись із ритуалом і архетипом, є вічним підґрунтям і витоком мистецтва. Учений стверджує постійність літературних жанрів, символів і метафор на основі їх ритуально-міфологічної природи. Що ж до творчого використання міфу, то його плідність було доведено автором через саму методику, застосовану до його широкої аплікації у вибудові структури.

Є два креативних моменти, завдяки яким можна вважати теорію Фрая однією з найвпливовіших у ХХ столітті. Своєрідне потрактування міфу – один із них. Спосіб застосування цієї категорії, тобто методика літературознавчого аналізу – другий.

Безумовним відкриттям у філологічній науці нашого часу, яке Нортроп Фрай зробив у дискурсі міфокритики, є визнання міфу, природа якого є синкретичною, тобто водночас такою, що представляє собою ступінь логічної раціональної «наукової» тогочасної інтерпретації світу й людини в ньому, і такою, що сперається на уяву і фантазію як чинники так само достовірні в поясненні світобудови (і Фрай це увиразнює), засадничою моделлю всієї подальшої літературної творчості, самого естетичного мислення й світосприйняття людини.

Власна теорія Фрая, звичайно ж, не була ідеальною, і сам дослідник час від часу критикував свої постулати, переглядав власну позицію (але не в головному). Сьогодні вчених у його роботах приваблює не тільки пристрасний авторський пошук сутності літератури, її визначальних чинників, не тільки спроби вибудувати систему літератури-культури як такої, що об’єднує людство, а й сам характер його дослідницького пошуку.


ЛІТЕРАТУРА
  1. Денисова Т. Нортроп Фрай і дискурс міфокритики / Т. Денисова // Біблія і культура: Збірник наукових статей. Випуск 10. – Чернівці : Рута, 2008. – С. 5-14.
  2. Кривцун О. А. Эстетика. Учебник для гуманитарных вузов и факультетов. – М. : «Аспект Пресс». – 2003. – 447 с.
  3. Літературознавчий словник-довідник NB. − К., 1997. − 463 с.
  4. Frye N. Anatomy of Criticism: Four Essays. – Princeton University Press, 2000. – 400 p.
  5. Frye N. Words with Power: Being a Second Study of the Bible and Literature. – San Diego, London, 1990. – 342 p.
  6. Krieger M. Northrop Frye and Contemporary Criticism / M. Krieger // The Play and Peace of Criticism. − Baltimore, 1967. − Р.221-237.
  7. Wimsatt W. Northrop Frye / W. Wimsatt // Criticism and Myth. − New Haven and London, 1976. – 259 p.


SUMMARY

In the article the central idea of the Canadian literary critic Northrop Frye about a myth as a basic model of literary creative activity, aesthetical thought and a person`s perception of the world is exposed. The peculiarities of interpretation of the concept by the scientist are described.

Key words: myth, mythocritics, archetype, metaphor, literary criticism.

Юлія Суздалєва

ПАРАДОКСАЛЬНІСТЬ КАТЕГОРІЇ ВІДЧУЖЕННЯ

У ФІЛОСОФСЬКО-ЕТИЧНІЙ СИСТЕМІ В.ВИННИЧЕНКА


У статті з’ясовано сутність філософської категорії відчуження, проаналізовано її прояви та функціонування у мистецькому дискурсі ХХ століття, окреслено специфіку її реалізації у філософсько-етичній системі В.Винниченка.

Ключові слова: категорія відчуження, шляхи подолання відчуження, філософсько-етична система, мистецький дискурс.


Відповідно до загальноприйнятого у філософському дискурсі розуміння категорії відчуження, зафіксованої у сучасному філософському словнику, сутність її полягає насамперед у процесі перетворення діяльності людини та продуктів цієї діяльності у самостійну, ворожу людині силу, котра перевищує свого творця і поступово починає обтяжувати і підкорювати його. Відтак, наслідком відчуження є стан дискомфорту, котрий поступово руйнує суспільно важливі функції особистості, а тому розглядається переважною більшістю представників філософської думки як могутній фактор особистої та суспільної дезорганізації. Осмислення сутності процесу відчуження, його причин, специфіка проявів у житті кожної окремої особистості та соціуму, в межах якого вона перебуває, пошук шляхів його подолання завжди було об’єктом та метою мистецьких, філософських та суспільствознавчих пошуків. Цікаво, що саме почуття дискомфорту – у різних варіаціях та на різних рівнях особистісно-суспільного буття – визначалось тим “подразником”, який стимулював людину до усвідомлення нагальної необхідності змін у різних сферах соціального. Доволі красномовною з цієї точки зору є думка.

Джона Локка стосовно того, що рушійною силою внутрішнього, духовного життя людини є незадоволення й неспокій: “Человек является человеком по той причине, что он ощущает в себе нехватку, тоскует по неким истинам, ощущениям или предметам, которых он не имеет, или которые считает недостаточно доступными для себя. Человек, по определению, есть существо беспокойное, неудовлетворенное, ищущее, и оттого недоверчивое и критичное”[3, 74]. Слід зазначити, що у Джона Локка така характеристика стосувалася творчої особистості, проте у пізніших соціально-філософських, мистецьких, літературно-критичних розвідках вона поширюється на будь-яку особистість, маючи до того ж певні прояви ще за доби пізньої античності у елліністичному світогляді, але втілення її на рівні соціально-культурного типажу остаточно оформлюється за Нового часу, коли будь-яка думка, слово, умовивід, відповідно до вимоги критичного ставлення до всього оточуючого, охоплюючи й результати своєї творчої діяльності, вважалися тимчасовими й відносними. Намагання піддати сумніву базові засади існуючої культури стимулювало появу нових філософських систем і понять. Зокрема, А.Якимович пов’язує появу у Гегеля поняття “нещасна свідомість” саме із поглибленням подібних процесів серед авангарду світової творчої та філософської думки, а схожі умонастрої помічає також у П’єра Шаррона та Паскаля у XVIIст., у Дідро та Лесіннга у XVIIIст., а “в ХХ говорили на эту тему десятки и сотни голосов, от Томаса Манна до Адорно, от Сартра до Лиотара”[3, 74]. Дослідник вказує на цікаву особливість самооцінки творчої й мислячої людини зазначеними митцями, що полягає у її двоїстості, неоднозначності. Суть такої неоднозначності полягає у тому, що, переймаючись трагедією непокірної свідомості, котра позбавлена таких зручних міцних і, здавалося б, вічних морально-етичних засад попередніх історичних епох, їх співчутливі роздуми позначені гордістю і навіть певним “самолюбованием” такою характеристикою сучасного творчого духу, який не знає спокою і не може вдовольнитися отриманими результатами. “Человек искусства в этом прекрасном новом мире, как и человек политики, религии и мысли, теперь “не знает покоя”. Он никогда не может приблизиться к умонастроениям античного классического человека или средневекового создателя религиозных образов. Он мучительно чужд успокоения на вере в достижимость высоких ценностей. Русская, французская, немецкая литература большой эпохи запечатлевает это свойство в своих героях, от Фауста до персонажей Альбера Камю. Это относится к реальным деятелям искусства и литературы Нового времени – к Дидро и Радищеву, к Домье и Ван Гогу, Павлу Федотову и Кандинскому”[3, 75].

Історія філософії містить чимало трактувань джерел виникнення та шляхів подолання відчуження. Багато з них схильні вважати найнебезпечнішим різноманітні форми відчуження людини від держави (Платон, Т.Гоббс, Ж.Ж.Руссо, К.Маркс, Ф.Енгельс), інші ж, як, наприклад, Л.Фейербах, З.Фройд, шукають джерело відчуження у психологічному стані людини, або ж у невідповідності моралі, що насаджується суспільними інститутами, до справжньої, істиної сутності людського єства (Ф.Ніцше), кризою культури і зростаючою “безликістю” сучасної цивілізації пояснював відчуження О.Шпенглер.

Початок ХХ століття зумовив зміну акцентів від студій суспільних до студій людинознавчих, антропологічних. Актуальним став термін “самовідчуження”. Пошук причин власного дискомфорту зосередився на власній особистості, сфері власного ж внутрішнього буття. Суспільне буття інтерпретується як прояв буття внутрішнього, його наслідок. Багато мислителів цього періоду схильні вбачати головну причину самовідчуження, самозречення людської особистості самої себе у техногенній цивілізації, зростаючій могутності машин і механізмів, створених самою людиною (М.Бердяєв, М.Хайдеггер). Характеризуючи мистецтво ХХ століття, А.Якимович говорить про його екстремальну експериментальність у тому розумінні, що предметом його відображення стала власна проблематичність, хворобливість і навіть неможливість. Епатажність є запорукою успіху будь-якого проекту цієї єпохи. Але власне сам специфічний продукт культури у вигляді комплексу ідей, відчуттів, емоцій, моделей поведінки, котрі характерні для самовідчуття творчої особистості, належить Новому часу і у роботах А.Якимовича отримали назву “антропологія недовіри” .

Оскільки реальність людського буття, все те благо, якого намагається досягти людська спільнота, виростає із темних сфер її гріховності й слабкості, її інстинктів і бажань, то основою покращення ситуації є перш за все усвідомлення її. “Sapere aude (отважиться знать), так определил Иммануил Кант магистральную установку Просвещения” [3, 77], – зазначає А. Якимович, окреслюючи основну тенденцію творчих пошуків зазначеної епохи. Хоча, власне, початок розробок “лінії допомоги” людині позбавитися її гріховності, очиститися і набути більшою мірою “людськості” , на думку дослідника, простежується іще у античності (наприклад, ідея ідеальної держави Платона), релігійних ученнях тощо, але першим, хто заговорив про неможливість позбавити людину її “природного компонента” у вигляді інстинктів, природних схильностей, здібностей тощо, був Н. Макіавеллі. Саме він указав на можливість побудови відносно справедливого суспільного устрою не шляхом “переробки” самої людини, а за допомогою умілого маніпулювання її слабостями, бажаннями, схильностями, переконаннями і т.д. Таким чином виникає і доволі надійно вкорінюється ідея “позитивных возможностей негативного”. Саме вона, на думку А. Якимовича, стає підгрунтям соціальної філософії і філософської антропології Спінози, Мандевіля, Віко, Монтеск'є, Дідро, Гегеля, Маркса, Ніцше, Уільяма Джеймса, Макса Вебера, Зигмунда Фройда. Основною об’єднуючою тезою Просвітництва дослідник називає таку: “Выбивать зло из людей – занятие безнадежное. Зло в человеке и самих злых людей надо использовать во благо общества”[3, 78]. Творча Людина і людина, що мислить, на переконання описаної епохи, це Людина, що відважилась знати, яка вона є насправді, на чому ґрунтується суспільне співжиття усієї людської спільноти. “Быть человечным, как оказалось, подразумевает необходимость сомневаться в человечности и подвергать ее опасной проверке. Быть культурным означает экспериментировать с нормами культурности, выходить за их рамки и понимать ценность “дикости”. Просвещенный человек есть тот, кто догадывается о чудовищности самого Просвещения, о безумии разума, о тайных пороках самой морали”[3, 78].

Таким чином, А. Якимович вбачає головний постулат теорій спроб Просвітництва навчити людину законам світла, добра, краси і справедливості, перш за все у розумінні реальної природи самої людини. “Заигрывать с дьяволом – это своего рода специальность этой эпохи. Иначе не просветишься, не достигнешь свободы и справедливости, не осчастливишь человечество новым справедливым устройством общества. Мир света и добра достижим только для тех, кто умеет лгать и предавать, кто способен на преступление и порок”[3, 80]. Проте, на переконання самого дослідника, описану закономірність не слід вважати універсальним, єдиноможливим методом, адже метод, як відомо, слід обирати у відповідності до об’єкта впливу, інакше будь-яка ідея має реальну можливість бути доведеною до абсурду.

Представники неомарксизму та франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм, Ю. Хабермас) вбачають єдиноможливий шлях подолання процесу відчуження у формуванні нового, альтернативного до сучасного (безликого і спотвореного всеохоплюючою узагальненістю, опосередкованістю і масовістю), світогляду.

Зазначені настрої та тенденції, що охопили Європу на початку ХХ століття і окреслили шлях філософських пошуків як для мислителів того часу, так і їх сучасних послідовників, не могли не знайти своєрідного трактування у працях представників вітчизняної філософської думки. Скажімо, цілком відповідним духу епохи, і, у той же час, самобутнім та оригінальним з точки зору синтезу західноєвропейської та вітчизняної традиції, відзначається трактування категорії відчуження у працях українського філософа, політика та митця першої половини ХХ століття Володимира Винниченка.

Аналізуючи його етико-філософську систему конкордизму, котра описана не лише в окремих філософських трактатах, а є й основою художніх літературних прозових і драматичних творів, що, у свою чергу, дає неоціненну можливість проектувати, експериментувати й оцінювати можливі наслідки різноманітних форм і способів втілення філософсько-теоретичних світоглядних ідей у процесі життя реальних людей, можна окреслити певні форми відчуження та пропоновані шляхи їх подолання. Найголовнішою з них, за визначенням самого В.Винниченка, є розрив соціальної та природної сутності людини, відхід її від природного способу життя, результатом чого стала втрата істиних цінностей і зміщення акцентів на штучність, шкідливість. Унаслідок такого розриву процесу перетворилась на патологічну істоту, котра отримує задоволення від шкідливих для себе речей, іншими словами – вона йде до своєї загибелі із задоволенням.

Парадоксальність філософського бачення категорії відчуження у розумінні В.Винниченка полягає у тому, що для нього власне сам процес відчуження постає у двох вимірах і має дві функції. Перша з них подібна до загальноприйнятого трактування руйнівної для суспільства сили і у концепції українського філософа отримала назву дискордизм. ЇЇ функція – указати людині на неправильність, згубність принципів, за якими вона живе. Що ж до другої, то тут відчуження постає необхідним етапом до позитивного зрушення у бутті людської особистості, до процесу її самогармонізації. Функція цієї форми відчуження полягає у відокремленні особистістю самої себе від себе попередньої, у об’єктивному погляді на себе ніби “з боку” і відмові від попереднього, дискордистського способу буття. З точки зору такого трактування, процесс відчуження постає процессом творення нової, гармонійної особистості у масштабі особистісному, і нового, гармонійного суспільства у масштабі загальносоціальному.


ЛІТЕРАТУРА
  1. Винниченко В.К. Сонячна машина: Роман / Післямова Павла Федченка. – К.: Дніпро, 1989. – 619 с.
  2. Ницше Ф. Антихрист. Казус Вагнер. Рождение трагедии, или Эллинство и пессимизм : [пер. с нем.] / Фридрих Ницше. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – 375 с.
  3. Якимович А.К. Художники Нового времени: к описанию социопсихологического типажа / А.К.Якимович // Вопросы философии. – 2005. – №3. – С. 71 – 80.


SUMMARY

The article investigates philosophical category of alienation’s entity. Its occurrences and functioning in art discourse of the XX century have been analyzed, specificity of its realization in V.Vynnychenko’s philosophical system has been outlined as well.

Key words: category of estrangement, ways of estrangement overcoming, philosophical-ethical system, artistic discourse.

Олександр Тупиця

MOEGLICHKEITEN ZUR SITUATIVEN GESTALTUNG DES FREMDSPRACHENUNTERRICHTS


У статті розглянуто особливості організації мовленнєвих ситуацій на занятті з іноземної мови. Автор пропонує використовувати ситуацію партнерських стосунків із німецькомовними друзями як засіб розвитку мовленнєвих умінь учнів.

Ключові слова: комунікативна організація заняття, мовленнєва ситуація, мотивація.


Die Situativität ist ein Wesensmerkmal kommunikativ orientierten Deutschunterrichts. Sie soll sowohl in den Zielen und der Stoffauswahl als auch in der methodischen Gestaltung des Unterrichts zum Ausdruck kommen. Die Schüler sollen die deutsche Sprache so erlernen, dass sie die wichtigsten lebenspraktischen Kommunikationssituationen, die die Anwendung der Sprache erfordern, bewältigen können. Das kann auch das Lernen gut motivieren.

Die Zahl der Situationen, in denen die Schüler im Leben mit der deutschen Sprache in Berührung kommen können, ist natürlich sehr groß. Die Ukraine ist heute das bekannte Land, wir können sogar sagen, dass die Ukraine heute in Europa populär ist. Viele Städte in unserem Land haben sogenannte „Partnerstädte" in Europa bzw. in Deutschland. So hat zum Beispiel die Stadt Poltawa eine Partnerschaft mit drei deutschen Kleinstädte in der Region Stuttgart (Filderstadt). Auf Grund der Partnerschaft und der immer enger werdenden Zusammenarbeit der beiden Staaten erhöht sich ständig auch die Zahl der Situationen, die eine deutschsprachige Verständigung verlangen. So müssen die Schüler nicht nur in der Deutschstunde die deutsche Sprache verstehen (im Rahmen echte Sprachsituationen, wir meinen hier Sprech-, Hör-, Lese- und Schreibsituationen in der Deutschstunde).

Wir können auch die Situationen „der Partnerschaft" motivieren und gestalten: 1) wenn sie mit deutschsprechenden Bürgern zusammentreffen, Kontakt mit ihnen aufnehmen, Gespräche zum gegenseitigen Kennenlernen und zur Freundschaftsbekundigung führen wollen; 2) wenn sie die Kontakte durch den Briefwechsel fortsetzen wollen; 3) wenn sie im fremden Land Auskünfte sachlicher, zeitlicher und räumlicher Art zur eigenen Orientierung von deutschsprechenden Bürgern einholen bzw. in unserem Land deutschsprechenden Buergern solche Auskünfte erteilen wollen; 4) wenn sie sich mit deutschsprechenden Bürgern über Sachverhalte aus dem persönlichen Lebensbereich, über ihre Tätigkeit, ihre Interessen oder über aktuelle Ereignisse verständigen wollen; 5) wenn sie im fremden Land bestimmte Dinge kaufen oder Dienstleistungen verschiedener Art in Anspruch nehmen bzw. deutschsprechenden Bürgern in unserem Land beim Einkaufen oder bei „der Inanspruchnahme" von Dienstleistungen behilflich sein wollen.

Solche lebenspraktischen Situationen wie „die Dienstleistungssituation", „die Orientierungssituation" in einer fremden Stadt und größtenteils „die Unterhaltungssituation" im Kontakt mit deutschsprechenden Bürgern müssen auf Grund ihrer personellen und raum-zeitlichen Bedingungen im Unterricht simuliert werden. Simulierte Sprachsituationen weisen Merkmale auf, durch die sie sich von den echten Sprachsituationen unterscheiden: 1) sie existieren nur in der Phantasie. Die Schüler müssen sich gedanklich in die Situation hineinversetzen bzw. eine bestimmte Tätigkeitsrolle übernehmen; 2) die näheren Umstände müssen vom Lehrer detailiert beschreiben werden; 3) es fehlt natürlich die starke Emotionalität echter Sprachsituationen, aber es gibt dieses aussersprachliche Motiv für die sprachliche Tätigkeit. Diese Merkmale geben Aufschluss darüber, wie simulierte Sprachsituationen im Unterricht zu schaffen, welche Faktoren zu berücksichtigen sind.

Da es im Fremdsprachenunterricht meist darauf ankommt, dass die Schueler bei der Bewaeltigung simulierter Situationen ganz bestimmtes Sprachmaterial anwenden, erweist sich auch die zweckmaessige Bereitstellung des Sprachmaterials als ein wichtiger Faktor bei der Gestaltung der Situationen. Das benoetigte verwendendes Sprachmaterial „fertig" zu geben. Also, der Lehrer muss auch im Unterricht andere aehnliche Sprachsituationen schaffen, zum Beispiel:

–  Versuche deinen Freund davon zu ueberzeugen, dass es besser ist, heute zum Sport und morgen ins Kino zu gehen, als umgekehrt.

– Begruesse eine Gruppe aus Deutschland, heisse sie an unsere Schule willkommen und mache ihnen Vorschlaege fuer das Tagesprogramm.

– Du moechtest zum Fussballspiel ins Stadion gehen. Verabrede dich mit deinem Freund telefonisch.

– In der Klasse sollst du ueber deinen Briefwechsel mit deinem deutschen Freund berichten.

– Peter ist neu in unserer Klasse. Was fragt ihr ihn, um ihn kennenzulernen?

– Du bist als Reporter der ukrainischen Zeitschrieft in Deutschland in eine Schulklasse gekommen und willst erfahren, wie die Kinder lernen und leben. Welche Fragen stellst du ihnen?

– Frage nach dem schnellsten Weg zum ... .

Das Simulierte besteht darin, dass man alle diese Situationsdarstellungen einleiten koennte: Stell dir vor, ... .

An dieser Stelle erhebt sich noch die Frage, mit welchen Mitteln simulierte Situationen zu schaffen sind. Man kann alle gelernte Woerter in Situationen gebrauchen, hier ist nur die Phantasie des Lehrers noetig. Er kann sich, zum Beispeil, bei der Gestaltung der Situationen zur Aufgabe machen:

– Verwende folgende Woerter und Wendungen!..

– Halte dich bei deinem Bericht an den gelesenen Text! u.s.w.

Die aussersprachlichen Mitteln helfen meist bei der Beschreibung:

– Bilden, Postkarten, Abbildungen einzelner Gegenstaende;

– Bildreihen, bei denen die Einzelbilder inhaltlich miteinander verbunden sind;

– Situationsbilder (Fahrplaene, Speisekarten, Veranstaltungsprogramme u.s.w.);

– Filme in deutscher Sprache.

In der Unterrichtspraxis zeigt sich aber auch immer wieder, dass die Nutzung und die Schaffung simulierter Sprachsituatuonen sowie die situatuve Gestaltung von Wortschatz- ind Grammatikuebungen zu einem interessanten und abwechselungsreichen Deutschunterricht beitragen. Vielfaeltige Moeglichkeiten der Situationen gibt es beim Schreiben. Sie sind gegeben beim Abfassen von Briefen und Glueckwuenschen fuer deutschsprechende Buerger. Jetzt sind auch Emailbreife sehr beliebt. Das alles erfordert unbedingt das Erreichen eines hoeheren Sprachniveaus der Schueler und eine ueberzeugendere Motivierung des Lernens im Fremdsprachenunterricht.