Міністерство освіти І науки України Полтавський національний педагогічний університет
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки України, 1659.87kb.
- Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет, 680.62kb.
- Міністерство освіти І науки України Полтавський національний педагогічний університет, 912.96kb.
- Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет, 3245.89kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 29.37kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний педагогічний університет ім., 5586.93kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 30.09kb.
- Міністерство освіти україни Харківський національний педагогічний університет імені, 1964.02kb.
- Міністерство освіти І науки україни полтавський університет споживчої кооперації України, 372.04kb.
- Міністерство освіти І науки України Луганський національний педагогічний університет, 755.01kb.
summary
The article is looks through the history of becoming of Ukrainian terminology and making of terminological vocabularies.
Keywords: scientific terminology, terminological system, terminological vocabulary, terminmaking.
Наталія Котух
ЛЕКСИЧНА СИСТЕМНІСТЬ ПОЛТАВСЬКИХ ГОВОРІВ
Метою нашої розвідки є опис діалектної лексики полтавських говорів з позицій історико-географічного підходу. У статті висвітлено історичні підстави виокремлення та функціонування полтавських говорів, схарактеризовано діалектні явища, властиві полтавським говорам, як факти лексичної системності.
Ключові слова: територіальні діалекти, полтавські говори, лексичні особливості, лексична системність, історико-географічний коментар.
Полтавські говори входять до складу середньонаддніпрянських, які становлять основне ядро південно-східних діалектів. Територія їхнього поширення – південні райони Київської області, Черкаська область (за винятком західних районів), Полтавська область і південно-західні райони Сумщини. Серед середньонаддніпрянських говорів навіть при слабкій їх диференціації виділяють дрібніші говіркові утворення: 1) правобережні середньонаддніпрянські, які, крім самого правобережжя Середньої Наддніпрянщини, охоплюють також лівобережні говірки Черкащини і південної Київщини; 2) лівобережні середньонаддніпрянські або полтавські, серед яких, у свою чергу, виділяють власне полтавські і східнополтавські (на схід від вододілу Псла і Ворскли).
Багато уваги було приділено дослідниками вивченню говорів Середньої Наддніпрянщини. Поряд із працями загального методологічного характеру Л.А.Булаховського “Полтавско-киевский диалект как основа украинского национального языка”, П.Й.Горецького “Про полтавсько-київський діалект як основу української національної мови”, Ф.Т. Жилка “Про умови формування полтавсько-київського діалекту – основи української національної мови”, “Деякі особливості діалектної основи сучасної української літературної мови” виходять спеціальні збірники статей “Полтавсько-київський діалект – основа української національної мови”, “Сучасні говори Наддніпрянщини”, “Українська народна лексика”, “Українська літературна мова в її взаємодії з територіальними діалектами”, монографія В.А. Передрієнко “Формування української літературної мови ХVІІІ ст. на народній основі” та фундаментальні наукові й лексикографічні праці В.С. Ващенка “Лінгвістична географія Наддніпрянщини”, “З історії та географії діалектних слів”, “Словник Полтавських говорів”. Можна стверджувати, що українське мовознавство неможливе без докладної характеристики полтавських говорів, які разом із київськими створили ґрунт для української літературної мови. З огляду на це стає зрозумілою особлива історична роль полтавських говорів як народної основи літературної мови.
Метою нашої розвідки є опис полтавських говорів. У межах статті спробуємо вирішити такі завдання: 1) схарактеризувати історичні підстави виокремлення та функціонування полтавських говорів; 2) висвітлити системність побудови, внутрішню організованість і закономірність процесів у мовному житті Полтавщини.
Прийняте нами в описі поняття полтавських говорів у їх територіальному поширенні в значній мірі умовне і тому вимагає деяких застережень та попередніх пояснень. Уживаючи термін “полтавські говори”, ми, спираючись на дослідження В.С. Ващенка [3], розуміємо його досить широко й пов’язуємо не тільки з територією Полтавщини. Адже й сама територія Полтавщини, як адміністративна одиниця, в історичному минулому змінювалася. Крім того, діалектні одиниці, як у минулому, так і в сучасному їх стані не можна вводити в якісь адміністративно-територіальні межі або ототожнювати з ними. Отже, під полтавськими говорами ми будемо розуміти говори географічно окресленої й історично сформованої території Середньої Наддніпрянщини. При цьому ми виходимо з того, що старі полтавські говори, якщо й можна було б обмежити територіально та пов’язати їх з певним радіусним розташуванням навколо самої Полтави, хоч і зі значним виходом на захід від неї, в часи формування національної мови та заселення степового сходу активно поширювалось. Услід за В.С. Ващенком ми визначаємо “квадрат” поширення полтавських говорів такими орієнтовними межами: на півдні лінією Кривий Ріг – Запоріжжя, на півночі – Конотоп – Харків, на сході – Харків – Запоріжжя і на заході – Конотоп – Кривий Ріг. Це не означає, що ми механічно включаємо в зону полтавських говорів окреслену територію. Ми приймаємо визначений умовний “квадрат” лише як той фон, на якому при певному аналізі матеріалів встановлюємо межі основних груп полтавських говорів.
Діалектологічне обстеження окресленої вище території виявляє одну її виразну й характерну рису – суцільність. Диференціація живого мовлення на всьому обширі виступає слабо, а на перший погляд майже зовсім непомітно. У зв’язку з цим принагідно навести стислу довідку щодо створення історичних умов для формування спільного діалектного масиву полтавських говорів.
Полтавщина – це певна цілість, яка включає в себе землі, розташовані по обидва боки Сули, Псла, Ворскли, й межує на сході по річці Оріль. Єдність цієї території склалася історично. Не становлячи собою чогось ізольованого від інших територій, Полтавщина має деякі відмінності як у культурно-побутових традиціях, так і в живому мовленні. Це дає підстави виокремити у складі української мови й полтавські говори.
Своєрідність історичного минулого Полтавщини зумовлена перш за все тим, що ці землі протягом тривалого часу були крайньою східною територією, із специфічними обставинами життя, які склалися в сусідстві зі степовим просторами. Межуючи зі степом, Полтавщина найбільш зазнавала шкоди від нападів кочівників. Але, з іншого боку – вона найменш була зв’язана з тодішніми державними центрами й найменше зазнавала шкоди від литовсько-польської окупації. У цьому слід вбачати один із факторів, що створювали передумови значної самобутності Полтавщини.
Серед знакових подій і фактів історичної єдності полтавського краю возз’єднання України з Росією 1654 року. Відтоді Полтавщина стає територією, найбільше і найміцніше пов’язаною з Російською державою. Полковий статус міста за часів Богдана Хмельницького та блискуча перемога російських військ у Полтавській битві 1709 року – важливі історичні віхи спільного славного минулого Полтавщини.
Єдність Полтавщини особливо виразно виявилась внаслідок тяжіння економічного та адміністративного життя до міста Полтави, що стало центром не тільки великої територіальної одиниці, а й культурно-історичним осередком мовного життя. У духовному поступі міста раніше, ніж в інших місцевостях України, відбуваються визначні явища. Полтавщина, зокрема місто Полтава, стає першим центром літературного руху на народній основі. На живому мовленні Полтавщини сформувався творчий доробок І.Котляревського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки. Важливо зазначити таку особливість трансформації говорів південної Київщини, Полтавщини і Слобожанщини під пером класиків української літератури, що призвело до сприйняття мистецьких зразків як єдиного діалектного типу. До того ж наддніпрянсько-полтавські говори сприймалися як центральні, найбільш типові, зразкові і вагомі серед інших українських говорів.
Як бачимо, безперервність і єдність у розвитку мовного життя основного населення Полтавщини – факт, яким треба керуватися, вивчаючи полтавські говори. Зміни в духовному житті, які закономірно відбувалися протягом тривалого минулого, виявлялись на базі і в межах того основного, що характеризує Полтавщину як складову споконвічну частину східнослов’янського світу. Маємо зауважити, що з часом змінювався статус полтавських говорів: із периферійних наріч вони стають цілісним діалектним утворенням, що об’єднує спільність мовлення на Полтавщині, Київщині та степових областях.
Проте не можна залишити поза увагою той факт, що полтавські говори мають власні формальні й семантичні риси, що виявляються на різних рівнях мовної системи, зокрема виразніше в лексичних особливостях, ніж у граматичній будові. Лексична система полтавського лінгвогеографічного ареалу яскраво демонструє взаємозумовленість історії і географії діалектних слів, що сприяє створенню лексичних одиниць різного значення, різної форми, різної активності вживання, різного територіального поширення.
Характерною ознакою полтавських говорів є факти лексичної системності. Показовими вважаємо назви основних груп лексики, досліджених В.С. Ващенком [2], в яких етимологія слів зумовлена місцевими особливостями життя та історичного минулого носіїв.
Назви посуду на молоко, сметану, масло: каструля, банка (баночка), бутиль (бутильок), битон (батончик), ринка (риночка), масляниця (маслянка, масничка), слойка (слоїк), макітра (макітерка), тиква, гирун (гирунчик), глек (глечик), макортет.
Назви посуду, яким витягають воду з колодязя: відро, цебер (цебро, цеберка, бадя (бадія), корба.
Назви посуду, в якому стоїть вода в хаті: відро, діжка (діжечка), кадушка, водянка.
Назви посудини, якою набирають води, щоб напитися: кружка, кухоль.
Назви посудини, в якій золять білизну: виварка, жлукто.
Назви бочки, діжки та їх різновидів: бочонок, барило, шаплик, вушат, лаханка.
Назви посуду до їди: миска, тарілка, полумисок, яндола.
Назви посуду, в якому варять їжу: горщок (горщик), чавун (чавунець, чугунок), казан (казанок), коструля.
Назви страв, що готуються в селянській родині: борщ, суп, капусняк, холодець, вареники, голубці, пироги, пиріжки, каша, пюре, лапша, локшина, котлети, яєшня, сирники, коржі, кисіль, компот, узвар, юшка, млинці, галушки, затірка, куліш, пампушки, кваша, перепичка, книш, лемішка, пшоняник, потапці, плескач.
Назви хатніх меблів: кровать, ліжко, піл, стілець, стуло, табуретка, ослін (ослінчик), гардероб, шифон ер, скриня, шахва (шкафа), буфет, мисник, диван, лава.
Назви чоловічого одягу: пиджак, кухвайка, костюм, пальто, кожух, плащ, сіряк, свитка, чумарка (чемерка), кобеняк, осінька, сорчка, рубаха (рубашка), поштаники (підштаники), сподники, кальсони, шапка, картуз, бриль, капелюх, хвуражка (фуражка), шляпа.
Назви жіночого одягу: сорочка, додільна сорочка, підтичка, рубаха, спідниця, юбка, хустка, платок, кохта (кофта), плаття, пальто, керсетка (плисова, з фандиками), юпка (суконна, з фандами, з усиками), свита, кожушина, очіпок, запаска, плахта, намітка, косяк, крайка, підперізка.
Назви будівель різного господарського призначення: хлів, сарай, повітка, курінь, клуня, загорода, загін, погрібник, тік, кошара, курник, коровник, собашник, будка, гарман, халабуда, саж, прихалабок, катрага, приліпка, хижа, льох, канура.
Назви сільськогосподарського реманенту: плуг, борона, коса, граблі, вила, лопата, ціп, ярмо, батіг, серп, хомут.
Назви воза: шарабан, короб, грабарка, гарба, мажара.
Назви професій, пов’язаних із сільським господарством: коваль, кузнець, плотник, столяр, тесляр (тесля), чоботар, кравець, швачка, кушнір, колісник, стельмах, бондар, пічник, пастух, чередник, вівчар, чабан, жерстяник, бляхар.
Назви диких рослин і бур’янів: лобода, мишей, курай, буркун, щириця, молочай, будяк, ш(с)пориш, козельки (козинці), осот, коров’як, довина, лопух, собаче мило, подорожник, гірчак, чорнобиль, бере(і)зка, сліпота, мокрець, пирій, болиголова, бли(е)кота, деревій, дурман, хвощ.
Назви свійських тварин: корова, теля, віл, бик, первістка, телиця, бугай, кінь, кобила, лоша, кабан, свиня, порося, коза, козел, овечка (вівця), баран, ягня, пес, цап, бузівок, випусток, хряк, ярка.
Назви погоди: година, нагодині, напогоді, негода, ненасть, непогідь, липець, моква, завірюха, хуртовина, хурт(д)елиця, метелиця, метіль, заметіль, віхола, слякоть, х(к)лякодза.
Назви дощів: злива, зливень, мряка, мжичка, мигичка.
Окреслені тематичні пріоритети називальних комплексів демонструють як факти типових мовних утворень, так і зв’язки їх з дійсністю. Єдиний діалектний тип – полтавські говори – свідчить про життєві переваги, характер провідної діяльності, особливості побуту переважно сільського населення Полтавщини, втілених у мовних відповідниках реалій. Діалектні лексичні одиниці виразно відображають тривалі різносторонні зв’язки з суспільно-історичним розвитком і з місцевою культурою народу. Способи називання реалій, осмислення цього мовною практикою, творення цілої системи назв, взаємини її складових частин, відображені в назвах тонкі видозміни мислення мовця в процесі називання, різноманітні засоби використання мовцем готової мовної форми – все це простежується на пропонованих матеріалах. Як приклад наводимо назви посуду, що творять цікавий ряд, який є ілюстрацією своєрідних обставин краю – розвиненого гончарного промислу на Полтавщині, а також тенденції до універсальності функцій посуду та зникненням самих реалій та їх мовних еквівалентів.
Горщик, золійник, підворотень, борщівник, горщечок, горща, кашник або кашній, махітка, горнятко, горне, окладдя, килаш, сніз, порожня, плоскій, горщатне, кашкеня, одинарка, приставка або двійник, трійник, четверик, п’ятирик, шестирик, стовбун, плоскун, чавунець, казанок, горщик вибочений і невибочений, варівний і неварівний, сивий і пукатий [4].
Історико-географічне опрацювання лексичного матеріалу Полтавщини дозволяє стверджувати, що лексика полтавських говорів становить певну систему, витриману в своїй цілісності, географічно окреслену й відособлену, історично сформовану в усіх своїх складниках. Як і всі інші типи діалектної мови, полтавські говори спираються на міцну загальнонародну основу. Але, крім цього, “в них помітно виступає місцевий лексичний та лексико-семантичний шар, що сформувався на полтавському ґрунті як самостійний тип, старий у своїх основах” [1, с. 4]. Ці слова – свідчення старожитності полтавських говорів, вони створені або осіли тут в процесі тривалого історичного розвитку. Як бачимо, лексичні матеріали фіксують факти власне полтавських мовних утворень і їх зв’язки з поняттями та реаліями. Це – показники мовного буття, що “визріли в обставинах “природного” їх функціонування, без нормативного врегулювання чи якогось іншого втручання. Вони зняті з самих коренів, що глибоко вросли в живлячі їх етнічні колективи” [2, с.3].
ЛІТЕРАТУРА
1. Ващенко, В. С. З історії та географії діалектних слів / В. С. Ващенко. – Х.: ХДУ, 1962. – 174с.
2. Ващенко, В.С. Лінгвістична географія Наддніпрянщини / В.С. Ващенко. – Дніпропетровськ, 1968. – 158с.
3. Ващенко, В. С. Полтавські говори / В. С. Ващенко. – Х., 1957. – 539с.
4. Полтавсько-київський діалект – основа української національної мови / за ред. Л. А. Булаховського. – К. : Академія наук УРСР , 1954. – 224с.
Summary
The aim of our research work is to describe dialectical vocabulary of Poltava`s dialect from the point of historical and geographical approach. The article shows historical grounds of distinguishing and functioning of Poltava`s dialect, charactirised dialectical phenomenon wich are peculiar for Poltava`s dialect as the facts of lexical systematics.
Key words: territorial dialects, Poltava`s dialect, lexical peculiarities, lexical systematics, historical and geographical commentary.
Людмила Мартиросян
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ: СПЕЦИФІКА, ЗМІСТ, МЕТА І ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ „УКРАЇНСЬКА МОВА (ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ)”
У статті запропоновано елементи методичних порад та пропозицій щодо вивчення курсу „Українська мова (за професійним спрямуванням)”
Ключові слова: концепція мовної освіти, професійна компетенція, комунікативно-практичне вивчення мови, культура мовлення, фахова термінологія.
Сучасна концепція мовної освіти ставить перед вітчизняною лінгводидактикою нові завдання, важливим складником яких є професійна компетенція педагога: досконале володіння українською літературною мовою як засобом спілкування та знаряддям мисленнєвої й мовної діяльності.
Специфіка курсу української мови ( за професійним спрямуванням) у вищій школі полягає не лише у засвоєнні сукупності правил, а й у забезпеченні комунікативно-практичного вивчення мови як системи світобачення, засобу культурного співжиття у суспільстві, самоформування і самовираження особистості.
Зміст навчальної дисципліни „Українська мова (за професійним спрямуванням)” визначається як система узагальнення і систематизації знань з української мови, набутих у школі, та як формування мовної особистості, обізнаної з культурою усного і писемного мовлення, яка вміє в повному обсязі використовувати отримані знання, уміння і навички для оптимальної мовної поведінки у професійній сфері.
Метою курсу є формування у майбутніх педагогів умінь і навичок досконалого володіння українською літературною мовою у професійній сфері.
Навчальною програмою дисципліни орієнтовно може бути передбачено розв’язання таких завдань:
● розширити і систематизувати теоретичні знання з української мови;
● сформувати чітке і правильне розуміння ролі державної мови у професійній діяльності;
● забезпечити культуру мовлення в навчально-педагогічному аспекті, що визначається як комплекс певних знань, умінь і навичок: ґрунтовне засвоєння норм сучасної української літературної мови, які сприймаються мовцями як зразок;
● на основі знань про нормативність практичних навичок виробити вміння формулювати думку, використовуючи найточніші (семантично), доцільні (стилістично, ситуативно) вербальні одиниці;
● сформувати вміння оперувати фаховою термінологією;
● виховувати повагу до української мови, мовних традицій.
Рівень сформованості компетенцій студентів як результат вивчення курсу передбачає:
– засвоєння норм сучасної української літературної мови й практичне оволодіння ними;
– правильне використання різних мовних засобів відповідно до комунікативних намірів у професійній діяльності;
– уміння послуговуватися лексикографічними джерелами та іншою довідковою літературою для самостійного вдосконалення мовленнєвої культури.
Програма охоплює спільні для всіх сфер професійного спілкування рекомендації, визначає загальну спрямованість навчальної дисципліни та обов’язковий обсяг знань і вмінь, якими мають оволодіти студенти.
Контроль успішності студентів з урахуванням стартового контролю (виявлення знань – диктант) на діагностичному етапі навчання; поточного (модульного) контролю – систематизація здобутих раніше мовних знань, умінь та навичок; початок реалізації формування професійного мовлення із засвоєнням основ культури професійного мовлення та основних елементів курсу риторики – на пропедевтичному етапі навчання; підсумкового (державний екзамен) контролю – на завершальному етапі вивчення дисципліни – проводиться відповідно до вимог, зазначених у робочій програмі, навчально-методичній карті дисципліни, у академічних журналах груп (на спеціально відведених сторінках) та Положенні про державний екзамен із зазначеного курсу.
Підсумковою формою контролю є державний екзамен. Допуск до підсумкового контролю (державного екзамену) – рівень виконання робочого плану: а) результат залишкових знань на діагностичному етапі навчання (стартовий контроль – диктант); б) відвідування практичних занять; в) позитивна поточна успішність: оформлення словника ключових слів і понять та словника фахової лексики; змістовність і якість опорних матеріалів та їх захист; знання теоретичних питань мовного блоку; виконання самостійних завдань щодо опрацювання основних вимог при оформленні найпоширеніших у конкретній професійній діяльності документів (за професійним спрямуванням); виконання вправ та письмовий аналіз контрольних орфограм за усталеним зразком; дотримання орфографічних та пунктуаційних норм у текстах документів; робота із самостійно дібраними текстами за поданими рубриками: ● Українська мова: Стан. Розвиток.. Перспективи. ● Українська мова професійного спілкування. ● Мовний етикет і мовна етикетна поведінка або ● Етикетні правила спілкування ділової людини (виконання творчих самостійних та індивідуальних завдань, тестових і контрольних робіт).
Система рейтингових балів для різних видів контролю та порядок їх переводу до національної чотирибальної та європейської (ECTS) шкали представлені в академічних журналах груп (на спеціально відведених сторінках) та у шкалі оцінювання академічних успіхів студента.
На основі програми викладач самостійно визначає теоретичний та практичний матеріал, враховуючи майбутній фах студентів. Опрацювання навчального матеріалу теоретичної, теоретично-практичної та практичної частин може здійснюватися за орієнтовною схемою підготовки до практичних занять, контрольних робіт та екзамену, що включає кілька компонентів сталої структури, якою передбачено певний спектр вимог та окреслено таке коло завдань і запитань:
перше ─ теоретичне:
● синтез та актуалізація знань з акцентом на особливості відображення основних відомостей про сучасну українську мову в усіх її стилях (науковому, художньому, публіцистичному, офіційно-діловому, розмовному) і формах вияву (писемній і усній, діалогічній і монологічній); про її фонетичну (звукову) систему, словниковий склад (лексику) і граматичну (морфемну, словотвірну, морфологічну і синтаксичну) будову й літературні норми; українську графіку, орфографію, пунктуацію; а саме:
I. Систематизація та вивчення теоретичних питань щодо фонетики, фонетичних одиниць, фонетичних процесів української мови і їх фіксації на письмі; лінгвістичних умов уживання/невживання орфограм; особливостей правопису та відмінювання іменних частин мови; займенника, особливостей змінювання й правопису дієслівних форм; особливостей уживання та правопису службових частин мови у тісному зв'язку з графікою, фонетикою та орфоепією; пунктуацією, що базується на теоретичному осмисленні синтаксичної структури й особливостей семантики висловлювань;
друге ─ теоретично-практичне:
● осмислення специфіки офіційно-ділового стилю у контексті розгалуженої системи структурно-функціональних стилів української мови; опанування поняття про діловодство (справочинство) як діяльність, яка охоплює питання документування у галузях за професійним спрямуванням; засвоєння класифікації документів (за ступенем стандартизації, за походженням, за призначенням) та сформованість компетенції в оформленні реквізитів і розташуванні їх на бланку, компетентність щодо особливостей мови, структури й правил написання документів, що вимагають глибокого знання літературних норм усіх мовних рівнів, наприклад:
ІI. Офіційно-діловий стиль ─ мова ділових паперів. Система найважливіших ділових паперів. Документ та його визначення. Критерії класифікації документів. Реквізити та їх оформлення ( в основу виконання завдань цього блоку покладено письмове складання чи усне коментування різного типу документів чи їх фрагментів; аналіз особливостей мови та структури тексту документів як мовного втілення інформації у професійному мовленні відповідно до кожної спеціальності);
третє ─ практичне:
● засвоєння та дотримання узвичаєних сучасною суспільно-мовленнєвою практикою мовних норм (орфографічних);
● засвоєння та дотримання узвичаєних сучасною суспільно-мовленнєвою практикою мовних норм (орфоепічних, орфографічних, лексичних, граматичних та пунктуаційних ) як основи мови професійного спілкування;
● мовна компетентність майбутніх фахівців як самостійний і творчий склад мислення, орієнтування в ситуації, орієнтація на мову співрозмовника; мовна пам’ять; правильний і доречний добір мовних засобів; правильна побудова висловлювання (тексту); прогнозування реакції слухачів; відповідна дикція; уміння слухати, наприклад:
III. Оволодіння нормами української літературної мови та дотримання вимог культури усного й писемного мовлення (блок присвячено ґрунтовному засвоєнню студентом мовних норм, які сприймаються іншими мовцями як зразок; виробленню на основі знань про нормативність практичних умінь і навичок формулювати думку, використовуючи найточніші (семантично), доцільні (стилістично, ситуативно) вербальні одиниці:
1. Орфографічні студії: Підвищення рівня орфографічної грамотності ─ самостійне виконання вправ та письмовий аналіз контрольних орфограм за усталеним зразком.
2. Вияв мовної правильності ─ (дотримання орфографічних та пунктуаційних норм) у текстах документів ─ ( за зразком і довільно); мовної майстерності (багатство у семантичному, стилістичному, експресивному відношенні, що відповідає комунікативним намірам мовця); мовної свідомості (стійке прагнення мовця до вдосконалення власного мовлення); виконання комунікативних вправ та завдань щодо культури слововживання; вибору слова; норми, рекомендацій; редагування чи перекладу українською мовою текстів (або їх фрагментів) професійного спрямування, стандартизованих синтаксичних сполук (кліше) ─ термінологічних, професійної сфери, етикетних.
3. Робота із самостійно дібраними текстами за поданими рубриками: ● Українська мова: Стан. Розвиток.. Перспективи. ● Українська мова професійного спілкування. ● Мовний етикет і мовна етикетна поведінка або ● Етикетні правила спілкування ділової людини (виконання творчих самостійних та індивідуальних завдань).
Запропонований увазі читача матеріал подано відповідно до вимог кредитно-модульної системи організації навчального процесу, де враховано систему академічних кредитів, що є аналогічною ЕСТS, визначено змістові модулі курсу, сформульовано завдання для самостійної роботи студентів, представлено систему індивідуальних завдань, розроблено критерії оцінювання знань і комунікативних навичок студентів.
Критерії оцінювання знань і комунікативних навичок студентів:
„5”„відмінно” (90 – 100 балів – A) ─ студент виконав робочий план, цілком володіє мовним матеріалом. З’ясовує специфіку функціонування мови у сфері професійного спілкування, вказує на особливості лексичних, граматичних, стилістичних та інших засобів мови професійного спілкування. Виявляє комунікативні навички: швидко орієнтується в ситуації, аналітично опрацьовує матеріал, будує мовне спілкування відповідно до мети, особливостей аудиторії, адекватний до реакції реципієнта. Виявляє загальну мовну культуру, творчий підхід до роботи. Практичні мовні завдання виконує на 99%;
„ 4”„ добре” (83 – 89 балів – B; 75 – 82 балів – C) ─ студент виконав робочий план. Володіє загальними знаннями програмового матеріалу, з’ясовує специфіку функціонування мови у сфері професійного спілкування, вказує на особливості лексичних, граматичних, стилістичних засобів мови професійного спілкування. Виявляє комунікативні навички: швидко орієнтується в ситуації, аналітично опрацьовує матеріал, однак припускається незначних помилок у мові. Практичні мовні завдання виконує на 75%;
„ 3” „задовільно” ( 68 – 74 балів – D ; 60 – 67 балів – E) ─ студент виконав робочий план. Володіє загальними знаннями програмового матеріалу (може викласти основні відомості про СУЛМ як основу мови професійного спілкування, диференціює стилі, норми, однак не може вказати на специфіку функціонування мови у сфері професійного спілкування), називає основні якості мовця, має сформоване уявлення про комунікативні навички, але не виявляє їх. Практичні мовні завдання виконує на 50%;
„ 2” „незадовільно” ( 35 – 59 балів – FX; 0– 34 балів – F) ─ студент не виконав робочого плану, не виявляє загальних знань програмового матеріалу, комунікативних навичок, мовного спілкування в заданій ситуації (публічний виступ, обговорення, аналіз мовного матеріалу редагування тексту тощо). Практичні мовні завдання виконує на 30%.
Академічні успіхи студента визначаються за допомогою 100-бальної системи оцінювання з обов’язковим переведенням оцінок до національної шкали та шкали ECTS.
Шкала оцінювання
| A | 90 – 100 балів | відмінно | зараховано |
| B | 83 – 89 балів | добре | |
| C | 75 – 82 балів | ||
| D | 68 – 74 балів | задовільно | |
| E | 60 – 67 балів | ||
| FX | 35 – 59 балів | Незадовільно з можливістю повторного складання | Не зараховано |
| F | 0 – 34 балів | Незадовільно з обов’язковим повторним курсом |
ЛІТЕРАТУРА
Бабич Н.Д. Основи культури мовлення: Навч. посібник. – Львів: Світ, 1990. – 232 с.
- Глущик С.В., Дияк О.В. Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч. посібн. для вищ. та серед. спец. навч. закладів. – К.: А.С.К., 2002.– 400с.
- Культура мови на щодень / За ред. С.Я. Єрмоленко. – К.: Довіра, 2000. – 169с.
- Культура української мови: Довідник / За ред. В.М. Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 302 с.
- Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика. – К.: Вища шк., 2003. – 311 с.
- Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів: „СПОЛОМ, 2001. – 223.с.
- Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. –К.: Вища школа, 1997. – 272 с.
- Шевчук С.В. Ділове мовлення. Модульний курс: Підручник.– К.:Літера ЛТД, 2003. – 448 с.
SUMMARY
The methodical advice and recommendations to the educational course “Ukrainian language (on professional specialization)” are given in the article
Key words: the concept of language education, professional competence, communicative-practical learning of the language, the culture of communication, terminology.
Світлана Олійник,
Ольга Григор’єва
МАТЕРІАЛ БУКВАРЯ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ
І РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ ПЕРШОКЛАСНИКІВ
Стаття присвячена проблемі формування культури усного мовлення першокласників. Запропонована система вправ для вироблення мовленнєвих навичок.
Ключові слова: культура мовлення, мовленнєві вміння, комунікативна компетенція, вимова, інтонація.
В умовах національного та соціально-культурного відтворення, становлення державності та демократизації суспільства, відродження інтелектуального та духовного потенціалу громадян України, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої ваги набуває культура усного мовлення - найважливішого засобу спілкування, виховання і всебічного розвитку особистості. Відповідно до сучасних потреб прийнято документи, які визначають шляхи реалізації наскрізного завдання в галузі мовної освіти - обов'язкового опанування кожним громадянином України української державної мови. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті, окреслюючи перспективи подальшого вдосконалення навчально-виховного процесу, наголошує на тому, що "освіта сприяє формуванню високої мовної культури та мовної компетентності громадян, поваги до державної мови" [1, с. 60-61]. Відтак, особливої значущості набуває робота, спрямована на формування культури українського мовлення, починаючи з початкової ланки загальноосвітньої школи, оскільки набуті в молодшому шкільному віці лінгвістичні знання та мовленнєві вміння стають підґрунтям комунікативної досконалості та нормативності мовлення.
Проблема культури мовлення завжди була у центрі посиленої уваги вітчизняних лінгвістів і методистів (Н.Д. Бабич, І.К. Білодід, О.М. Біляєв, С.Я. Єрмоленко, М.А. Жовтобрюх, А.П. Каніщенко, А.П. Коваль, Л.І. Мацько, М.І. Пентилюк, М.М. Пилинський, В.М. Русанівський та ін.). Вченими визначено питання мовної культури людини та суспільства, теорії мовної норми, комунікативні якості культури мовлення. Для нашого дослідження становлять інтерес лінгводидактичні засади навчання мови (А.М. Богуш, Н.А. Пашковська, А.Є. Супрун, О.Н. Хорошковська та ін.), психологічний та психолінгвістичний аспекти породження та особливостей усномовленнєвих висловлювань, які досліджували Л.С. Виготський, М.І. Жинкін, І.О. Зимня, О.О. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, І.О. Синиця та ін.
Успішному розв'язанню цієї проблеми сприяють ряд дисертаційних досліджень (Л.В. Барановська, Л.М.Головата, В.А.Каліш, Г.А.Олійник, Т.П. Рукас, В.Д. Усатий та ін). Однак дослідниками висвітлено питання вдосконалення мовної майстерності тих, хто вже одержав шкільну освіту, тоді як систематична роботу щодо формування й удосконалення мовленнєвої культури саме учнів початкової школи, залишається актуальною і водночас недостатньо розробленою. Окремі аспекти розвитку мовленнєвої культури школярів початкової ланки знаходимо, аналізуючи дослідження методичного характеру: становлення і розвитку орфоепічних норм мовлення молодших школярів (М.С. Вашуленко), прийоми вироблення у дітей навичок україномовного етикету (Р.М. Миронюк), формування орфографічних норм української мови у російськомовних першокласників (Р.І. Черновол-Ткаченко) тощо.
Однак пошук шляхів оптимізації мовного виховання, перш за все формування нормативного українського мовлення учнів, на нашу думку, розроблений та досліджений недостатньо.
Як показує досвід, для покращення культури і техніки усного мовлення шестирічних першокласників необхідно під час оволодіння загальномовленнєвими вміннями та навичками впроваджувати науково обґрунтовану та методично доцільну педагогічну технологію формування культури і техніки усного українського мовлення, яка включає поетапність засвоєння основних комунікативних ознак мовленнєвої культури, раціональне використання адекватних методів, прийомів і засобів мовленнєвого розвитку, відповідну організацію навчально-мовленнєвої діяльності шляхом мовного забезпечення і побудови системи вправ.
Розробляючи експериментальну методику формування культури і техніки усного мовлення шестирічних першокласників, необхідно з’ясувати психологічні особливості дітей шестирічного віку. До них належать суперечності між інтелектуальними можливостями дитини і специфічними дошкільними способами їх задоволення. Інтелектуальна сфера дитини не лише в певній мірі вже готова до систематичного навчання, а й вимагає його. Ця суперечність поширюється і на особистісну сферу. В шестилітньому віці дитина прагне до самоствердження в таких видах діяльності, які мають соціальну оцінку і охоплюють сфери життя, що раніше були недосяжними для дитини. Таким чином, дитина не лише готова прийняти нову соціальну позицію школяра, а й починає прагнути до неї.
Важливою особливістю психічного розвитку старшого дошкільника є чутливість (сенситивність), по-перше, до морально-психологічних норм і правил поведінки і, по-друге, готовність дітей до оволодіння цілями і способами систематичного навчання. На думку психологів, у цей період здійснюється перехід від учення за власною програмою до учення за програмою, яка задається дорослими. Можна сказати, що в цей період виникає стан, який називається навчуваністю. Сенситивність цього періоду дуже чітко проявляється і в процесі засвоєння грамоти. Якщо ми прогавимо цей момент, запізнимося з навчанням грамоти, то її засвоєння буде проходити з великими труднощами.
Від підготовки дитини та її сім’ї до нових умов залежить те, як дитина буде навчатися, чи стане радісним і щасливим цей період у її житті. Тому психологи ставлять на перший план психологічну готовність дитини до школи. Зміст цієї готовності визначається тією системою вимог, які школа пред'являє до дитини.
Вони пов'язані зі зміною соціальної позиції дитини в суспільстві, а також зі
специфікою навчальної діяльності в шкільному віці. вирізняють три основні напрями, за якими має проводитись підготовка до школи:
1. Загальний розвиток.
2. Уміння довільно управляти собою.
3. Формування мотивів, які спонукають до навчання.
Всі три напрями однаково важливі, і жоден з них не можна залишати поза увагою, якщо мова йде про дійсну психологічні готовність дитини до шкільного навчання. проте психологи схильні вважати, що в процесі навчання легше розвивати інтелектуальні механізми, ніж особистісні. водночас при діагностиці психологічної готовності дітей до шкільного навчання чомусь найчастіше звертається увага на інтелектуальний компонент і рідше - на особистісний (мотиваційну сферу і сферу довільності).
Особливості розвитку шестирічних дітей створюють додаткові труднощі в процесі навчання. Пізнавальні мотиви, які адекватні завданням навчання, ще нестійкі та ситуативні, тому під час навчальних занять у більшості дітей вони з'являються і підтримуються лише завдяки зусиллям учителя.
З урахуванням зазначених психологічних особливостей на матеріалі букваря було розроблено систему навчальних вправ, спрямованих на формування умінь:
- вільно володіти диханням, тобто без поспіху заповнювати легені достатньою для проговорювання кількістю повітря, раціонально дозувати його при промовлянні слів, словосполучень і висловлень;
- уміло керувати голосом, забезпечуючи звучне, варійоване висотою, силою, темпом і тембром (забарвленням) говоріння або читання вголос як виду мовленнєвої діяльності;
- виробити навички чіткої, ясної артикуляції (тобто роботи мовних органів, спрямованих на творення звуків; інакше кажучи, – дикції) звуків;
4) засвоїти і бездоганно оперувати орфоепічними (від орфоепія–«правильна вимова») нормами.
Однак, працюючи над виробленням умінь прилюдного говоріння або читання, слід бути свідомим того, що техніка мовлення сама по собі не існує. Вона є знаряддям, за допомогою якого втілюється зміст повідомлюваного. Задум виступу перед аудиторією, характер розмови, ситуація спілкування, а в читанні жанр (поетичний, прозовий), тема твору диктують їх інтонаційне оформлення. Вироблення навички техніки мовлення треба починати із знайомства з текстом твору чи уривка, з усвідомлення характеру переданих у них думок.
У повсякденні мовець не задумується над тим, як дихає, бо дихання – природний процес. Його не помічають. Однак, наприклад, для спортсменів багатьох видів спорту важливо уміти дихати. Бігуни на спринтерських (коротких) і стайерських (довгих) дистанціях досягають рекордів завдяки натренованому диханню.
Фізіологічний процес дихання здійснюється трьома фазами: повільний вдих – повільний видих – пауза. При говорінні (а також читанні) цей ритм порушується. Так, витративши повітря на проговорювання, мовцеві треба швидко підготувати легені до подальшого акту говоріння. Це й викликає скорочення першої фази (вдиху) дихання. Що ж до другої – видиху, то вона при говорінні одразу не наступає, як буває при звичайному диханні. Зумовлюється це необхідністю підготуватись до проговорювання наступної фрази (під фразою розуміються і речення, і його частини, обмежені короткими паузами). Цим викликається пауза, якої при фізіологічному процесі дихання після першої фази немає. Видих при говорінні не довільний: він може бути швидкий і уповільнений, з паузами і без них. Залежить це від ситуації мовлення, задуму розповіді чи змісту твору при читанні. З цього легко зробити висновок, що процес говоріння і читання вголос вимагає уваги до керування диханням – важливим засобом техніки мовлення.
Розглянемо, що вкладається в поняття «керувати диханням».
Почнемо із запитання: яку кількість повітря слід набирати в процесі мовлення? Відповідь не таїть нічого незвичного: повітря треба вдихати стільки, щоб вистачило проговорити (чи прочитати) відрізок мовлення до паузи, зумовленої логічним завершенням фрази і потребою чергового вдиху. Що ж для цього необхідно зробити?
Дехто гадає, що найкращий спосіб бути готовим до говоріння – вдихнути якомога більше повітря. Це – хибне переконання. Набраним «по вінця» повітрям можна не скористатися: воно вирветься в першу секунду. Про керівництво диханням у цьому випадку годі думати. В ефективному керуванні диханням важливу роль відіграє розвинене грудно-черевне (глибинне) дихання. На відміну від плечового (поверхового) воно дозволяє повністю заповнити легені повітрям. Обсяг набраного при грудно-черевному диханні повітря дозволяє вільно володіти голосом, дає змогу тривалий час, не перериваючи мовленнєвого потоку, вести розмову або читати. Розвивати саме такий тип дихання – одне із завдань освоєння техніки мовлення.
Ведучи розмову чи читаючи, не слід звільняти дихальний апарат до кінця. У ньому завжди має залишитися невеликий запас повітря. Це попередить квапливе поглинання повітря і забезпечить непомітний, беззвучний вдих. Звичайно вдихають і видихають через рот і через ніс. Гігієнічно виправданим вважається дихання через ніс. Годиться дотримуватись гігієнічного правила. Але, набираючи повітря носом, не обов'язково закривати рот.
Виконання вправ слід починати з глибоким переконанням, що вміти дихати – перший, але важливий крок до володіння голосом – головним інструментом виразності, дохідливості й естетичного впливу на співбесідника і слухача.
Наведемо приклади вправ на володіння диханням.
- Прослідкуйте за тим, як зовні проявляється грудно-черевне дихання. Грудна клітка дещо підіймається. Проте плечі неповинні «ходити» вгору- вниз. Повітря вдихайте носом, прагніть робити це беззвучно. Позбавляйтесь спокуси заповнювати легені «по вінця».
- Перевірте, як довго ви можете без поспіху видихати повітря до повного видиху (це – вправа без говоріння). Для цього зробіть спокійно глибокий вдих і повільно видихайте. Завдання вправи – розвинути грудно черевне дихання.
До такої вправи бажано вдаватися і в подальшому.
3. Про себе прочитайте вірш '' Карпати'' (уведіть у звичай обов'язкове знайомство з пропонованим текстом при виконанні всіх наступних вправ):
Знов зелені стали
гори навесні,
з полонини чути
співи голосні.
І трембіти десь
над горами гудуть,
то вівчарики
з отарами ідуть.
Джерельце
Джерельце під вербою
виблискує водою.
Прийду до нього й до ладу
порозчищаю, обкладу.
І задзвенить, і заспіва
вода джерельна, мов жива.
Кілька разів уголос прочитайте цей текст: а) читаючи вірш, зупиняйтесь у кінці кожного рядка; в час пауз робіть вдих;
б) прочитуючи по два рядки, вдихайте глибоко, але непомітно і не «по вінця».
4. На одному вдиху прочитайте кожен рядок чотиривірша, зупиняючись для видиху в його кінці:
Пісенька весняної води
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину.
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю…
Лесі Українка
5. Вивчіть напам'ять скоромовки. Вимовляйте їх одним видихом.
а) Марина варила,
а Лариса солила.
б) У полі просо, на просі роси.
Роса росила, коса косила.
в) Кіт котив
каток по току,
коток попав
на лапу коту.
г) Ми носили воду в ситі,
та дерева не политі.
Воду в ситі не носити,
саду ситом не полити
Згадаймо, що таке інтонація. Інтонація – поняття широке. Вона складається з ряду елементів. Назвемо їх. Це – паузи, зміна висоти, сили, темпу, тембру (забарвлення) голосу, – тобто те, що характеризує його гнучкість.
Відомо, що роль пауз – відокремлювати одну від одної фрази, виділяти слово чи словосполучення, на які припадає логічний наголос. За висотою протиставляється вимова слів чи їх сполук – високо чи низько, за силою – сильно чи слабко, за темпом – швидко чи повільно. Тембральні розрізнення надто різноманітні: це і вираження лагідності чи грубості, і передача холодності або приязності, і відтворення байдужості чи зацікавленості. Сукупність перелічених вище засобів усного мовлення: паузи, висоти, сили, темпу, тембру, які оформляють висловлення, – становить інтонацію.
Жоден з названих елементів інтонації не існує окремо один від одного в звуковому потоці. Тільки у взаємопов'язаності вони складають звукове вираження єдиного змістового цілого.
Завдяки інтонації досягається розрізнення речень за метою висловлювання – розповідних, питальних, спонукальних, за вираженням емоцій – окличних, неокличних. З її участю виділяються слова відповідно до їх смислової значимості (логічний наголос), синтаксичної ролі (однорідні, відокремлені члени речення). Це відомо з шкільного курсу української мови.
Не підлягає сумніву, що ті, хто працює над цим посібником, тією чи іншою мірою володіють голосом: уміють виразно (ясно, чітко) читати, відповідно інтонувати запитання й оклик, дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти і безсполучникове складне речення.
Пропонована робота над освоєнням інтонації передбачає закріпити відоме і найголовніше – сформувати сталі навички усвідомленого використання інтонації як необхідного інструмента усного мовлення. Сприятиме цьому виконання вправ.
Працюючи над ними, не слід домагатися чогось незвичного. Читання текстів чи декламування віршів мають бути природними, відповідними голосу чи і ця чи декламатора. Тим більше недоцільно переймати інтонацію актора чи естрадного читця-декламатора. Не будучи природною для вас, вона не закріпиться і не перетвориться в постійну навичку. Доцільніше працювати над удосконаленням власного голосу.
З чого ж почати? Із звичайного читання вголос. Бажано включити до свого розпорядку дня щоденне голосне читання щонайменше двох сторінок тексту будь-якого жанру: прозового, віршового, газетного. Мета таких вправ – натренувати очі в розширеному охопленні надрукованого тексту, привчити себе чути і контролювати чітку вимову звуків, виробити вміння добирати інтонаційне оформлення, відповідне змісту.
У набутті інтонаційної гнучкості голосу допоможе освоєння кожної з складових частин інтонації. Почнемо з паузи.
Паузою, як відомо, закінчується речення. Великою чи малою – залежить від смислових зв'язків речень, об'єднаних у текст.
Пауза бере участь і в поділі висловлення на інтонаційно-смислові частини, що сприяє усвідомленню його змістового наповнення.
Місце паузи між синтагмами визначається змістом, вкладеним у конкретне висловлення. Тому межі синтагм можуть змінюватись залежно від того, що воліє сказати мовець або як декламатор розуміє й інтерпретує текст.
Вироблення гнучкості голосу потрібно починати з вправ на виділення і дотримання пауз як одного з істотних засобів оформлення думки.
1. Перед читанням наведених уривків ознайомтесь з кожним з них. Читаючи, дихайте вільно. Пам'ятайте, що мала пауза не свідчить про закінчення розповіді, тому синтагма не має інтонаційного завершення, як це спостерігається в кінці висловлення – речення.
а) Україна - край наш славний,
аж по Чорне море.
Україна - і лан пишний,
і степи, і гори.
б) Кожушок
Йшов сніжок на торжок
продавати кожушок.
Кіт купив того кожуха,
загорнувсь по самі вуха.
Як забіг у нім до хати,
хутро стало розтавати.
Сів Воркотик за мішком
та й умився кожушком.
Платон Воронько
Сила голосу залежить від правильної координації двох складників голосотворення: дихання й артикуляції (творення) звуків. Щоб голос був сильним, його необхідно забезпечити достатнім для інтенсивного проговорювання струменем повітря. Звідси вимога – своєчасно і належно заповнювати легені повітрям. Це – одна з умов надання голосу сили. Другою умовою є підкреслена артикуляція звуків, яка виявляється в чіткості їх проговорювання. Отже, енергійно видихуваний струм повітря й напружена артикуляція звуків створюють звучність мовлення.
Крім цього, силу голосу надає протягування наголошеного складу, що також пов'язано з умінням дихати.
Разом з роботою над подоланням "беззвучності" голосу необхідно навчитись співвідносити силу голосу з приміщенням, у якому доводиться говорити чи озвучувати текст.
Нарешті, застереження: не можна ототожнювати силу звучання з криком, оскільки поняття ці різні. Крик – це надмірно гучна вимова, яка супроводжується перенапруженням голосових зв'язок, що приводить до «зриву» голосу.
Такі найбільш суттєві рекомендації щодо подолання слабкості голосу. У досягненні успіху треба покладатися тільки на власне бажання і сумлінність у |виконанні вправ, що передбачають розвиток глибокого дихання і чіткого проговорювання звуків.
1. Для вироблення енергійності видиху і напруженості артикуляції пропонуємо такі завдання:
а) шепотом прочитайте наведений нижче текст; читайте так, щоб чутно було всім присутнім в класі. Намагайтесь прочитувати кожне слово до кінця, не «ковтаючи» останніх складів. Зупиняйтесь у кінці абзаців. Дотримуйтесь пауз усередині речень. Нагадуємо, що шепіт – це варіант усного мовлення, при якому звуки вимовляються без участі голосових зв'язок, але енергійно, ясно;
б) цей же текст з усіма запропонованими вище застереженнями прочитайте вголос. Намагайтесь читати так, щоб вас було чути в приміщенні, де ви читаєте;
2. Тричі прочитайте текст: один раз – шепотом, другий – тихим голосом, але з намаганням чітко промовляти кожен звук, третій – середнім, притаманним вам голосом. Зверніть увагу на те, чи чути ваш голос у приміщенні, в якому ви виконуєте вправу.
Як діждемо літа,
то нажнемо жита,
літечко тепленьке,
жито золотеньке.
Жали женчики, жали,
серпики поламали.
Серпики золоті,
женчики молоді.
Виконайте цю вправу ще раз.
3. Не поспішаючи, з властивою вашому голосу силою читайте текст, протягуючи наголошені склади. Вслухайтесь у виразне (ясне і чітке) проговорювання кожного звука, складу, слова. Робіть паузи і кожного разу набирайте повітря.
Можна все на світі
вибирати, сину,
вибрати не можна
тільки Батьківщину.
Василь Симоненко
Голос кожної людини має три регістри, тобто три частини звукоряду, які різняться за висотою звучання: низький, середній і високий. Середній – той, який властивий мовцю: індивідуальний. Від цієї нейтральної відмітки голос може підвищуватись чи понижуватись. Таку зміну висоти звучання називають зміною тону (або тональності) голосу.
За висотою тону варіюються речення розповідного, питального, спонукального типу.
Розповідне речення характеризується зниженням тональності на його кінці.
Питальні речення варіюють тональність залежно від того, яке з слів виділяється як основне для запитання.
Спонукальні речення характеризуються подовженням і посиленням наголошеного складу в інтонаційно виділеному слові.
Наведемо приклади вправ.
1. Правильно проінтонуйте речення.
а) Косарі
Рано. А косарі в полі.
Вони косили просо. На просі краплини роси. Красиво в полі!
б)Сонце пече.
Липа цвіте.
Жито поспіває.
Коли це буває?
в) ''Ой вишеньки-черешеньки,
червонії, спілі,
чого ж бо ви так високо
виросли на гіллі?"
г) Джміль
Піднімає джміль фіранку,
каже: - Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось?
Чи дощу не почувалось?
Ліна Костенко
Найвідчутніше різні тони розпізнаються в читанні діалогів. Прослідкуйте за зміною тональності при читанні вірша:
Зайчику, зайчику
(народна пісенька)
- Зайчику, зайчику,
де ти бував?
- У березовім гайочку,
на зеленому горбочку
квіточки зривав.
- А кого ти, зайчику,
там зустрічав?
- Співучого соловейка
на калиновім гіллі
та знайому лисоньку
у старій норі
Кілька разів прочитайте пісеньку. Щоб визначити тональний малюнок кожної репліки, можна скористатися такою порадою: слова автора читати середнім тоном, репліки персонажу – високим або низьким.
Темп відіграє істотну роль в усному мовленні й читанні.
При читанні рекомендується: діалог проговорювати швидко (помірно швидко!), монолог – повільно. Починати читання чи розповідь слід розміреним темпом, щоб «настроїти» слухача на сприймання обставин оповіді чи змісту твору. У такому ж темпі необхідно завершувати читання чи розповідь.
Пропонуємо такі вправи.
Щоб розвинути чуття темпу, різним темпом читайте кожну приповідку.
Коли мороз міцніє, тоді лід товстіє.
Хоч і мороз припікає, зате комарів немає.
Хоч лютий лютує, а весну чує.
Пташка красна пір'ям, а людина знанням.
Ранні пташки росу п'ють, а пізні слізки ллють.
2. По кілька разів читайте скоромовки: спочатку повільно, а потім швидше і швидше. Чітко вимовляйте кожне слово.
а) Жатка в полі жито жне,
жатку жайвір дожене.
б) У голубки-горлички
туркотливе горлечко.
Горличка туркоче,
горличка воркоче.
в) Бурі бобри брід перебрели,
забули бобри забрати торби.
- Як відомо, за розміром загадки короткі, але вони включають перелік важливих ознак (рис, дій), на яких ґрунтується відгадка. Тому загадку треба промовляти так, щоб слухач встиг почути і здогадатись про предмет загадки. Прочитайте загадку, визначте паузи, наголоси в багатоскладових словах.
Білі овечки по небу блукали,
впали додолу, в річку попали.
Чорна корова всіх зборола.
А білий віл усіх звів.
Я багато підіймав,
бо велику силу мав,
без утоми я трудився,
будівельникам згодився.
На кожному уроці першокласники виконували вправи на артикуляцію звуків. Учням пропонувалися: мовна розминка, фонетична зарядка, ігри. Для цього використовувався матеріал букваря: чистомовки, скоромовки. загадки, вірші, смішинки, пісеньки, прислів'я, закликанки тощо.
Література
- Бабич Н.Д.Основи культури мовлення. - Львів.: Світ,1990.-232с.
- Вашуленко М.С. Буквар: Підруч. для 1 кл. /М.С.Вашуленко, Н.Ф.Скрипченко.-4-те вид., зі змінами.-К.:Освіта,2004.-143с.
- Вашуленко М.С. Українсько мова і мовлення в початковій школі: Методичний посібник.-К.:Освіта,2006.
- Дорошенко С.І. Основи культури і техніки мовлення.-Харків,2002.-142с.
- Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії. Посібник для вчителів.-Тернопіль.:Богдан,2001.-224с.
- Програми для середньої загальноосвітньої школи.1-4 класи.-Київ.: Початкова школа,2006.
summary
The article is devoted to the problem of forming of culture of oral speech of pupils of the first form. The system of exercises for the development of speech skills is given.
Keywords: culture of speech, speech skills, communicative competence, pronunciation, intonation.
Роман Павлюк
ІДЕЙНО-ХУДОЖНІЙ ЗМІСТ ТА СТРУКТУРА РОМАНУ МИХАЙЛА БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»
Стаття присвячена характеристиці ідейно-художнього змісту та структури роману М. Булгакова “Майстер і Маргарита”. Проаналізовано систему образів, історичні аспекти написання роману, біографічні мотиви та структуру побудови твору.
Ключові слова: ідейно-художній зміст, структура, образ, міфологія, роман «Майстер і Маргарита».
Намагаючись пояснити загадки «Майстра і Маргарити», науковці часто звертаються за аналогіями до творчості М. Гоголя («Мертві душі»), Ф. Достоєвського (відомий мотив – якщо Бога немає – немає і раю, а звідси – немає і пекла, отже, все дозволено у цьому світі), Е. Гофмана (фантастичне перетворення простору і часу), Г.Сенкевича ( «Камо грядеше» – християнські мотиви), В. Соловйова (теологема Софії – ідея Вічної Жіночності, що втілена у образі Маргарити), Г. Сковороди (концепція про існування трьох світів: космічного, біблійного, земного). До літературних джерел, що використовував М. Булгаков у своїй роботі над романом «Майстер і Маргарита» можна також віднести різні міфи та поетику трубадурів.
Епіграф до роману взятий із трагедії Й. Гете «Фауст»: «…так кто ж ты, наконец? – Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо» [5]. Отже, творчість Й. Гете мала істотний вплив на формування основної проблематики « Майстра і Маргарити».
Дотепер точно ніхто не зміг визначити, що являє собою сатиричний, філософський, психологічний, а в єршалаїмським главах – епічний роман «Майстер і Маргарита». Сам автор визначає жанр твору як роман, але жанрова унікальність породжує диспути між літературознавців. Його визначають як роман-міф, роман-містику й так далі. Це відбувається тому, що «Майстер і Маргарита» поєднує в собі навіть ті жанрові ознаки, які начебто не можуть разом існувати.
Глибокий психологізм твору дозволяє розкрити драматизм взаємин влади і художника в умовах тоталітарної держави. Розмислюючи над тим, що може врятувати людину в умовах системи насильства, М. Булгаков приходить до висновку, що допомогти їй може тільки інша людина. Соціальній системі, що зображена в московських главах роману, протиставлений дім Майстра, в якому панує атмосфера любові й тепла. У романі присутня атмосфера страху, політичних репресій, з якими зіштовхнувся сам автор. Взагалі, автобіографічність є однією з характерних рис роману «Майстер і Маргарита». Аналізуючи біографію та творчий шлях письменника, можна провести аналогії між образом Майстра та самим Михайлом Булгаковим, а в образі Маргарити побачити улюблену дружину автора – Олену Сергіївну. У підтексті булгаковської лірики – реальні ситуації його життя: письменника жорстоко критикували, а він боляче реагував на ці переслідування. Не маючи можливості боротися з таким тиском на публічних форумах, М. Булгаков шукав сатисфакції через мистецтво.
«Рукописи не горять» – ця фраза стає лейтмотивом роману і символізує безсмертя людського духу, творчості, любові і свободи. Думка про людину, віра в безмежні можливості його творчого духу є головною ідеєю роману «Майстер і Маргарита», визначає високий гуманістичний пафос твору. Порушуються найважливіші моральні й філософські проблеми: сенс буття людини, духовна сутність світу, кохання, призначення особистості, проблема свободи вибору та відповідальності за нього.
Отже, «Майстер і Маргарита» – це складний, поліфонічний роман, що охоплює широке коло тем і кілька нашарувань змісту. У творі присутні три сюжетні лінії : філософська – Ієшуа й Понтій Пілат, любовна – Майстер і Маргарита, містична та сатирична – Воланд, його свита та москвичі. Ці лінії тісно пов’язані між собою.
«Майстер і Маргарита» — це «роман у романі». Глави про життя Москви 30-х років межують з розповідями на біблійні теми (роман, який пише майстер, інтерпретує відому історію зіткнення Ісуса і Понтія Пілата). Це дає змогу письменникові розглядати сучасність з позиції вічності та через призму християнських цінностей.
Композиція роману побудована за принципом контрапункту, тобто поєднання різних, відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з різною швидкістю. Це зумовлює певну поліфонію твору, його узагальнюючий характер. У побудові роману вбачається вплив Григорія Сковороди, у трактаті якого «Потоп зміїний» викладено концепцію про існування трьох світів: земного, космічного і біблійного; кожен з них має дві сторони — зовнішню (ту, що всі бачать) і внутрішню (невидиму). У М. Булгакова земний світ уособлюють персонажі з московського життя 30-х років (Берліоз, Римський, Варенуха, Ласточкін та ін.). До космічного належать Воланд і його почет (Азазелло, Коров'єв-Фагот, кіт Бегемот, Абадонна, Гелла). Біблійний світ постає в історіях про Ієшуа Га-Ноцрі, Понтія Пілата, Левія Матвія, Іуди, Нізи та ін. Така художня структура твору — не просто витвір фантазії митця. Змальовуючи різні світи, М. Булгаков наголошував на розриві між ними. Роман «Майстер і Маргарита» є попередженням людству про наслідки від порушення законів буття.
Використання мотивів Г. Сковороди допомагає М. Булгакову усвідомити прихований, нерозкритий зміст життя і показати його справжню сутність.
Характерною рисою композиції є також те, що епічна оповідь поєднується з ліричними відступами, у яких виявляється авторська позиція.
Є. Волощук відзначає «двошаровість» сприйняття світу М. Булгаковим у трактуванні художнього осмислення подій роману «Майстер і Маргарита» (у вимірі сьогоденного, плинного, невмирущого) [4]. Ця особливість мислення письменника втілилася в унікальній конструкції художньої реальності: наявності трьох світів, два з яких – фантастичний і давній (ієршалаїмський) представляють вічність, а третій – сучасність, тобто радянську дійсність 20-30-х років. Ці світи переплітаються між собою, герої мандрують ними, обростаючи супутниками-двійниками; зображені ситуації, теми й мотиви немовби відбиваються у складній системі дзеркал, відкриваючи у своїх численних відбитках нові смислові відтінки. Характерною для роману є швидка зміна просторово-часових планів, нерівномірність плину часового потоку (у московському світі дія охоплює чотири дні, в єршалаємському – один день, в потойбічному – нескінченна північ), суміщення кількох відносно автономних низок подій, що рухаються у різних ритмах та напрямах (контрапункт) та фрагментарна композиція, що зрештою створюють враження «розірваного» зв’язку часових відрізків, порушеної єдності світу, всезагальної дисгармонії буття.
Потрійна структура «Майстра і Маргарити» виглядає як своєрідна пародія на триєдинство буття Флоренського. Персонажі сучасного та потойбічного світів пародіюють героїв біблійного, що у фіналі перетворюється в надсвітову систему, куди повертається Воланд, його свита та Майстер і Маргарита.
У М. Булгакова триєдинність відповідає істині. На потрійному принципі побудована не тільки просторово-часова структура, а й естетична концепція роману. У «Майстрі і Маргариті» можна виділити навіть четвертий, уявний світ, і відповідний до нього ряд другорядних персонажів. Наприклад, Пілата пародує фіндиректор Римський, Афранія – адміністратор Вар’єте Варенуха тощо. Цей уявний світ не є структуроутворюючим. У ньому пародійно відображуються три основні світи. Уявний світ виглядає як створений діями Воланда і його свитою. Насправді ж це і є наш реальний світ, уявним та ірраціональним він стає лише як наслідок вад, що мають сатиричні персонажі роману.