Geum.ru

Л. В. Ярмол свобода віросповідання: юридичне забезпечення в україні (загальнотеоретичне дослідження) Праці Львівської лабораторії прав людини І громадянина Видаються з 1997 року Серія I. Дослідження та реферат

Вид материалаРеферат
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   27

Таке обмеження щодо сповідування релігії, зокрема проповідування своєї віри іноземними громадянами, слід розцінювати як порушення ст. 35 Конституції України, де вказується, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, причому без вищезгаданих правообмежень.

У 2001 р. типовим правопорушенням з боку представників зарубіж­них релігійних центрів було саме недотримання ними вищевказаного порядку духовного проповідування, що призвело до зростання напру­женості в релігійному середовищі України [85]252.

У доповіді Державного департаменту США "Релігійна свобода у сві­ті" (2000) також акцентується увага на недемократичності ст. 21 Закону України, яка ускладнює здійснення релігійної діяльності закордонними місіонерами [289, 395] 253.

Законодавством України також встановлені юридичні засоби реалі­зації сповідування релігії дітьми. В Конвенції про права дитини (ООН, 1989), ратифікованій Постановою Верховної Ради України 27.02.1991 р., закріплено, що держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії (ч. 1 ст. 14). Однак держави-учасниці також пова­жають права й обов'язки батьків (законних опікунів) керувати дитиною при здійсненні нею вказаного права у спосіб, котрий відповідає здібнос­тям дитини, які розвиваються (ч. 2 ст. 14). Отже, процес сповідування дітьми обраної релігії координується їхніми батьками (законними опі­кунами). Законодавством України передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії (ч. 3 ст. 3 Закону України). Як уже зазначалося, таке право батьків закріплене і

251 [237] Ч. 4. Ст. 24 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991), яка була доповнена згідно із Законом № 3795 -12 від 23.12. 1993 р.

252 [85] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 2000 рік «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні» (Витяг) // Людина і світ. - 2001. - № 2-3. - С. 36.

253 [289] Див.: Релігійна свобода - 2000. (Доповідь Державного департаменту США) // Людина і світ. -2000. -№ 9. - С. 17; [395] АппиаІ КерогІ "Іпіегпаїіопаї Кеіідіоиз Ргеесіот: ІІкгаіпе (2000)."К-еІеазеС Ьу ІПе Вигеаи оТ Оетосгасу, Нитап Кідпіз, апС І_аЬоиг 11.8. ОерагІтепІ оТ 8іаіе. - 2000. - 8еріетЬег 5.

в міжнародних актах з питань прав людини, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ч. 4 ст. 18), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ч. 3 ст. 13). Здійснен­ня батьками прав і виконання ними своїх обов'язків щодо виховання і навчання дітей регламентується Законом України "Про освіту", але це не звільняє батьків від виконання обов'язків щодо виховання своїх дітей. Відповідно до Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року, батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток (ст. 12). Так процес виховання дитини має бути спрямований на розвиток її особистості, поваги до прав, сво­бод людини, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національни­ми, релігійними групами (ч. 2 ст. 12). Згідно з цим Законом, в Україні за­бороняється створення дитячих організацій політичного та релігійного спрямування (ч. 3 ст. 23).

Юридичні засоби охорони й захисту права людини сповідувати будь-яку релігію. До згаданих юридичних засобів віднесемо, перш за все, забороняючі норми, або ж нормативно-правові приписи, які вміщу­ють вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує право людини сповідувати будь-яку релігію, та заходи юридичної відповідаль­ності за їх учинення.

Так, зокрема, у законодавстві України передбачено, що "не допус­кається будь-яке примушування до сповідування релігії, до участі в богослужіннях, релігійних обрядах та церемоніях..." (ч. 2 ст. 3 Закону України). У разі вчинення таких дій релігійною організацією її діяль­ність може бути припинена в судовому порядку (п. 1 ч. 4 ст. 16 Закону України). Водночас у чинному законодавстві не передбачено юридичної відповідальності за вчинення вказаних діянь фізичною особою. Необ­хідно встановити адміністративну чи навіть кримінальну відповідаль­ність (при наявності тяжких наслідків) за такі діяння, уточнивши, однак, що потерпілим при цьому може бути усяка фізична особа, а не тільки громадяни держави. В Україні щоправда вже встановлено кримінальну відповідальність за примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду шляхом застосування фізичного або психічного на­сильства (ч. 2 ст. 180 Кримінального кодексу України).

У випадку, коли релігійна організація вчиняє дії, недопустимість котрих передбачена ст. 5, 17 Закону України, її діяльність також може бути припинена в судовому порядку (п. 1 ч. 4 ст. 16 Закону України). Зокрема коли вона втручається в діяльність інших релігійних органі­

зацій, в будь-якій формі проповідує ворожнечу, нетерпимість до ві­руючих та й невіруючих інших віросповідань, не дотримується інших вимог чинного законодавства і правопорядку, а також самовільно захо­плює культові будівлі чи привласнює культове майно. Крім наведених підстав, діяльність релігійних організацій може бути також припинено у випадках:

- поєднання обрядової чи проповідницької діяльності із посягання­ми на життя, здоров'я, свободу й гідність людини (п. 2 ч. 4 ст. 16 Закону України). За організацію або ж керівництво групою, діяльність котрої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи ви­конання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю або статевою розпустою, в Україні встановлена кримінальна відпові­дальність (ч. 1 ст. 181 Кримінального кодексу). Кваліфікуючою ознакою даного злочину є вчинення тих самих дій, але у поєднанні із втягуван­ням у діяльність групи неповнолітніх (ч. 2 ст. 181 Кримінального кодек­су України);

- систематичного порушення релігійною організацією встановлено­го законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів, богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо (п. 3 ч. 4 ст. 16 Закону України);

- спонукань громадян до невиконання ними їхніх конституційних обов'язків, які супроводжувались грубим порушенням громадського порядку чи посяганням на права і майно державних або релігійних ор­ганізацій (п. 4 ч. 4 ст.16 Закону України).

Справу про припинення діяльності релігійної організації розглядає суд у порядку позовного проводження, передбаченого цивільним про­цесуальним законодавством України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію конкретної релігійної організації чи прокурора.

Указані підстави й порядок припинення діяльності релігійної орга­нізації слугують також юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію, зокрема у межах релігійної громади.

Як правило, на практиці підставами для припинення діяльності релі­гійних організацій було те, що останні, володіючи храмом не на закон­них підставах, чинили опір представникам місцевої влади у проведенні інвентаризації майна в культових спорудах; перешкоджали державним виконавцям, що прибули для виконання розпоряджень державних ор­ганів, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням культовим майном, а також перешкоджали релігійним громадам інших конфесій, які відповідно до визначеного порядку одержали храм у ко­ристування чи у власність. При цьому подекуди мали місце порушення громадського порядку, випадки вчинення насильницьких дій, що викли­

кало необхідність у залученні працівників міліції [335, 334]254. Так, на­приклад, рішенням від 15.12. 1994 р. Сокальський районний суд Львів­ської області постановив припинити діяльність релігійної громади УПЦ с. Стенятин Сокальського району. В рішенні суд зазначив, що розпоря­дженням Представника Президента України у Львівській області № 79 від 08.02. 1993 р. церква Воздвиження Чесного Хреста була передана у власність релігійній громаді УГКЦ, проте релігійна громада УПЦ не до­пускала власника до користування церквою, ламала замки, самовільно захоплювала церкву, не реагуючи на попередження, порушувала громад­ський порядок. На підставі цього діяльність указаної релігійної громади була припинена в судовому порядку. Згодом дана справа розглядалася у Львівському обласному суді в касаційній інстанції за скаргою релігійної громади УПЦ, діяльність якої була припинена вищезазначеним рішен­ням Сокальського районного суду [327]255. В касаційній скарзі релігійна громада посилалася на те, що рішення суду не відповідає дійсним об­ставинам справи. Зокрема, суд не врахував, що їх громада неодноразово зверталася до релігійної громади УГКЦ з пропозицією про почергове користування храмом, однак їй було відмовлено в цьому, а також того, що їх громада нараховує 75,5% мешканців даного населеного пункту. Львівський обласний суд відхилив касаційну скаргу релігійної громади УПЦ с. Стенятин Сокальського району. Зауважимо, що спір між гро­мадами даного населенного пункту, можливо, не виникнув би, якщо б культову будівлю було передано у почергове користування обом грома­дам, а не лише у власність однієї з них, ігноруючи при цьому права іншої. Безперечно, що це не виправдовує поведінку членів релігійної громади УПЦ, діяльність якої припинено, оскільки в них були й законні способи вирішення такої суперечки.

Юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію є також наступні забороняючі норми чи нормативно-правові приписи, відображені в законодавстві України:

- забороняється вимагати від священнослужителів повідомлення ві­домостей, одержаних ними при сповіді віруючих (ч. 5 ст. 3 Закону Укра­їни). Це положення повинно бути втілене в цілій низці нормативно-пра­вових актів України, де б воно мало бути також відображене, а саме:

254 [335] Судова колегія в цивільних справах Львівського обласного суду. Миритися - не суди­тися... // Високий Замок. - 1996. - 25 квітня. - С .3; [334] Судова колегія в цивільних справах Верхо­вного Суду України. Витяг із узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

255 [327] Справа № 11-04-1995 р. Львівського обласного суду // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

а) в ч. 1 ст. 63 Конституції України, де лише зазначається, що "осо­ба не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається за­коном";

б) в ч. 2 ст. 385 Кримінального кодексу України, в якій відображе­но вищевказане положення Конституції України, а саме: "не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається за­коном";

в) у ст. 69 КПК України, котра подає перелік осіб, що не підлягають допиту як свідки. До нього, однак, не включено священнослужителя стосовно обставин, які стали йому відомі зі сповіді.

На наш погляд, за вимагання від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих, повинна наставати кримінальна відповідальність відповідно до ст. 373 КК України (примушування да­вати показання);

- релігійні організації не мають права проводити примусове обкла­дання віруючих (ч. 6 ст. 18 Закону України). Інакше діяльність релігій­ної організації може бути припинено в судовому порядку на підставі ч. 10 ст. 5 Закону України (недодержання релігійною організацією вимог чинного законодавства);

- забороняється під загрозою кримінального покарання пошкоджен­ня чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку (ст. 178 Кримінального кодексу України);

- не допускається незаконне утримання, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України);

- забороняється незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що поставило під загрозу зриву релігійний обряд (ч. 1 ст.180 Кримінального кодексу України);

- держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій (ч. 4 ст. 5 Закону України). Ст. 170 КК України передбачено кримінальну відповідальність за умисне перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громад­ських організацій або їх органів. Про релігійні організації у даній статті згадки немає. Тому ст. 170 КК України необхідно доповнити положен­ням про кримінальну караність умисного перешкоджання законній ді­яльності релігійних організацій.

Юридичним засобом охорони права сповідувати будь-яку релігію є також передбачене у законодавстві України виключне право релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової лі­

тератури і виробництва предметів культового призначення (ч. 3 ст. 22 Закону України). Щоправда за порушення вказаного права релігійних організацій юридичної відповідальності не передбачено.

Вказані правопорушення, безперечно, посягають на право людини сповідувати будь-яку релігію, захист котрого може здійснюватися судо­вим чи іншим порядком, не забороненим законодавством.

Юридичними засобами захисту права людини сповідувати будь-яку релігію є і можливості релігійних організацій (у тому числі тих, що не набули статусу юридичної особи) оскаржити в судовому порядку рі­шення державних органів з питань:

- перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, а також змін і доповнень до раніше зареєстрованих статутів (положень);

- відмови у реєстрації, внесенні змін чи доповнень до статутів (по­ложень) цих релігійних організацій;

- володіння й користування культовими будівлями та майном ре­лігійними організаціями, які набули статусу юридичної особи, в тому числі: про передання в безоплатне користування одній із релігійних ор­ганізацій культової будівлі, що перебуває на балансі державного органу; про передання культової будівлі у почергове користування двох чи біль­ше релігійних організацій; про відмову у переданні культової будівлі, майна, пов'язану, зокрема, з переданням цієї будівлі

або майна іншій особі [372] 256.

Скарги на вищевказані рішення місцевих державних органів пода­ються до судових органів відповідно до ст. 248-12 ЦПК України. Під­твердженням дієвості наведених нормативно-правових приписів мо­жуть слугувати наступні дані. Протягом 1992-1993 років Львівським об­ласним судом було розглянуто 216 скарг релігійних громад на рішення державних органів про передачу культової споруди у безоплатне корис­тування одній з громад, протягом 1994 року - 175 , 1995 року - 29, 1996 року - 22 257. Станом на 01.01. 2001 р. було розглянуто лише 4 цивільних справи з майнових питань за заявами релігійних організацій, які діяли на території Львівської області [82]258.

256 [372] Ст. 248-11 Цивільного процесуального кодексу України; [334] Судова колегія в цивіль­них справах Верховного Суду України. Витяг із узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду...

257 Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

258 [82] Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації на Львівщині та роботу відділу у справах релігій у 2000 р." з додатком: Форма № 3. Про порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації у Львівській області. Станом на 01.01.2001 р. // Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

До юридичних засобів охорони права людини сповідувати будь-яку релі­гію віднесено й діяльність державних органів, спрямовану на попередження порушення цього права людини. Так, наприклад, завдяки цілеспрямованій роботі управління у справах релігій Тернопільської обласної держадміні­страції, а також спільним зусиллям місцевих органів влади, керівників єпар­хіальних управлінь УГКЦ та українських православних церков кількість населених пунктів, охоплених суперечками за право володіння культовими будівлями, сьогодні зменшилася з 326 (у 1992 р.) до 26 [111]259.

У законодавстві України закріплені також юридичні засоби охорони та захисту права дітей на сповідування релігії. Зокрема передбачено, що держава здійснює захист дитини від усіх форм фізичного і психічного насильства, залучення до екстремістських релігійних психокультових угруповань та течій (ч. 2 ст. 10 Закону України "Про охорону дитин­ства"). Але визначення поняття вказаних релігійних угрупувань законо­давство України не подає. По-друге, крім того, кожна дитина має право особисто звертатися до органів опіки і піклування, служби у справах неповнолітніх, інших уповноважених органів за захистом своїх прав і інтересів (ч. 4 ст. 10 Закону України "Про охорону дитинства").

Про те, що в Україні право людини сповідувати будь-яку релігію не є декларативним, а реалізується у практичному житті, свідчать наступні дані. Станом на 1 січня 2001 року в Україні діє 25405 релігійних органі­зацій, які представляють 105 церков, конфесій, напрямків і течій; з них 96,7 % є християнськими. Кількість релігійних організацій за роки не­залежності України зросла на 12188 одиниць. Особливо інтенсивно цей процес проходив упродовж останніх трьох років (1998-2000 рр.): +4999, або 1666, щорічно. Причому найвищим цей показник був 2000 р.: +1862, в тому числі 1707 громад. Загалом на початку року 52,4 % від усіх релігій­них громад України були православними (12843 громади). 26,9 % нале­жать до протестантських церков і союзів (6579), 13,5 % (3317) - до УГКЦ, 3,3 % (807) - до римо-католицької церкви. Причому, в західному регіоні на 10 тис. населення в середньому припадає 10,3 релігійної громади, у південно-східному - 2,8, у центральному - 4,5 [85, 84, 83, 220] 260.

259 [111] Колегія Держкомрелігій. Огляд роботи у 2000-2001 рр. // Людина і світ. - 2001. - № 5.

- С. 27-30.

260 [85] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 2000 рік «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні». (Витяг) // Людина і світ. - 2001. - № 2 - 3. - С. 31.; Пор.: [84] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік "Про стан та тенденції розвитку релі­гійної ситуації і державно-церковних відносин в Україні". (Витяг) // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24-31; Пор.: [83] Інформаційний звіт Державного Комітету України у справах релігій за 1998 рік "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні" // Людина і світ. - 1999. - № 2. - С. 25-31.; [220] Постанова Колегії Держкомітету України у справах релігій від 28.01.1997 року № 1 /І "Про статистичний звіт Держкомрелігій за 1996 р." // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

У Львівській області станом на 01.01. 2001 р. діяло 2669 зареєстро­ваних релігійних організацій [82, 88, 86, 81, 87]261. Дані про релігійні організації в Україні та у Львівській області станом на 1 січня 2001 року відображені також у Додатках Б, В.

4.4. Право не сповідувати жодної релігії

Загальна характеристика юридичного права людини не сповід­увати жодної релігії. Механізм юридичного забезпечення. Вперше у світі це право було закріплене в Декреті РНК РРФСР "Про відокрем­лення церкви від держави і школи від церкви" від 23.01.1918 р. [182]262. Конституція України (ст. 35) і Закон України "Про свободу совісті та ре­лігійні організації" (ч. 3 ст. 2), як уже зазначалося, поряд із правом спо­відувати будь-яку релігію закріплюють і право не сповідувати жодної релігії. Міжнародні акти з прав людини також проголошують це право, закріплюючи його в дещо іншому формулюванні. Так, "свободу мати або приймати релігію чи переконання згідно із своїм вибором" (ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права), "свободу мати релігію чи переконання на свій вибір" (ст. 1 Декларації ООН про лікві­дацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань) можна тлумачити як право не сповідувати жодної релігії, тобто дотримуватися інших переконань - не релігійних, а, наприклад, атеїстичних. Слід зазначити, що в конституціях окремих держав у зміст свободи віросповідання не включено право не сповідувати ніякої релігії,

261 [82] Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації на Львівщині та роботу відділу у справах релігій у 2000 р." з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.2001 р. // Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.; Пор.: [88] Інформаційний звіт за 1995 р. управління у спра­вах релігій Львівської облдержадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.1996 р. // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації; [86] Інформаційний звіт за 1996 р. управління у справах релі­гій Львівської облдержадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.1997 р. // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації; [81] Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації у Львівській області за 1998 р." управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.1999 р. // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації; [87] Інформаційний звіт управління у справах національностей, міграції та релігій Львівської облдержад­міністрації "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації у Львівській області у 1999 р. з додат­ком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.2000 р.; // Див.: Біжучий архів управління у справах національностей, міграції та релігій Львівської облдер­жадміністрації; Конфесійна карта Львівщини. Інформаційно-статистичний довідник / Упоряд.: С.Т. Боруцький, І.М. Петрів, Я.І. Палюга. - Львів: Хартія, 1997. - 98 с.