Л. В. Ярмол свобода віросповідання: юридичне забезпечення в україні (загальнотеоретичне дослідження) Праці Львівської лабораторії прав людини І громадянина Видаються з 1997 року Серія I. Дослідження та реферат

Вид материала

Реферат

Подобный материал:

• Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 23 грудня 1997 року №776/97-вр, 70.08kb.
• Гарантії прав людини І громадянина, 111.43kb.
• Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.
• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини закон, 163.45kb.
• Програма дослідження освітньо-виховної роботи в дошкільних навчальних закладах міста, 29.4kb.
• Реферат проведено теоретично-експериментальні дослідження з обґрунтуванням практичних, 37.54kb.
• Питання прав та свобод людини І громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої, 45.21kb.
• Відділ освіти баштанської райдержадміністрації баштанська зош І-ІІІ ст., 82.54kb.
• Теми місцевого самоврядування, яка відповідає цінностям демократичного суспільства, 333.68kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 200.21kb.

217 [288] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А. Колодного і Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля, 1996. -С. 262.

218 [174] Маринович М. Окреслити неокреслюване. (Один каже: «релігійна свобода», інший твердить: «прозелітизм») // Людина і світ. - 1998. - № 8. - С. 37.

219 [61] Єленський В. Прозелітизм // Людина і світ. - 1999. - № 3 - 4. - С. 38.

закінчується місія і починається прозелітизм?" У зв'язку з цим, досить цікавим видається документ "Виклик прозелітизму й заклик до спіль­ного свідчення" (1995), який підготували спільна робоча група Всесвіт­ньої Ради Церков та Римо-католицька Церква. У ньому стверджується, що прозелітизм суперечить екуменічним зусиллям церков, спрямова­ний на те, щоби примусити особу змінити свою належність до певної церкви, і вбирає в себе наступні методи. Насамперед, це несправедли­ва й образлива критика віровчення та практики іншої (інших) Церкви (Церков), яка часом перетворюється на відверте висміювання. Це також порівняння двох християнських Церков, при якому досягнення однієї всіляко підносяться, а проблеми іншої гіпертрофуються. У документі беззастережно засуджуються фізичне насильство, моральний примус, психологічний тиск так само, як і використання рекламних технологій у мас-медіа, котрі здатні впливати на свідомість читачів або глядачів. Прозелітичними методами також вважається використання політичної, соціальної чи економічної влади з метою здобуття "нових душ" для тієї чи іншої Церкви. Так, "нечесним" вважається пропонувати (прямо або приховано) освіту, медичну допомогу, матеріальні ресурси в обмін на перенавернення. Документ засуджує намагання використати з цією ме­тою людські потреби, хвороби, необізнаність і недостатню освіту. На наш погляд, гуманітарні аспекти місіонерської роботи різних релігійних організацій, як-от: утримання лікарень, розподіл харчів, одягу та інше, не можна розглядати як примусове навернення людей до віри. Адже те, що кожна людина прагне до того, чого вона хоче, в тому числі й до отри­мання певних матеріальних благ, котрі надають релігійні організації, ще не свідчить про зміну її релігійних чи інших переконань. Крім того, іс­торія християнства пам'ятає ще й не такі (а справді примусові) методи навернення людей до віри. Тому релігійні організації різних віроспо­відань повинні бути взаємно толерантними й не вести боротьбу поміж собою за "навернення душ".

М. Маринович порушив ще одне цікаве питання стосовно прозелі­тизму, а саме: примусове проповідування в "замкнутій аудиторії"- ма­ється на увазі, в такому місці, яке не можна добровільно покинути, на­приклад, у лікарні, в електричці, в черзі за хлібом [174] 220. На наш по­гляд, якщо справді відбуватиметься примусове проповідування чи на­вернення до віри, наприклад, психологічне нав'язування розмови, якої ви не хочете провадити в такій аудиторії, то цей факт можна розцінити як порушення громадського порядку. Однак не можемо погодитися, що

220 [174] Маринович М. Окреслити неокреслюване. (Один каже: «релігійна свобода», інший твердить: «прозелітизм») // Людина і світ. - 1998. - № 8. - С. 38-39.

самі розмови між декількома людьми з питань віри в так званій замкну­тій аудиторії можна розглядати як примусове навернення до віри, адже тоді обмежується свобода людського спілкування.

У деяких державах прозелітизм заборонений на законодавчому рівні (як правило, у тих країнах, де встановлена державна релігія). Напри­клад, у Конституції Королівства Непал (1959) закріплено: "Гарантується свобода віросповідання. Кожен громадянин може з дотриманням існую­чих традицій сповідувати релігію, встановлену з давніх часів. При цьо­му жодна особа не має права навертати іншу особу у свою віру" (ст. 5). Слід зазначити, що пануючою релігією в Непалі є індуїзм, якому надано офіційного статусу. У Конституції Греції також закріплено, що "прозе­літизм забороняється" (ч. 2 ст. 13). Ще наприкінці 1930-х рр. у Греції було роз'яснено, що "під терміном "прозелітизм" потрібно розуміти, зокрема, прямі або опосередковані спроби нав'язати релігійні погляди особі з іншими релігійними віруваннями з метою підірвати її релігійні переконання так само, як і за допомогою будь-якого примусу чи під за­грозою примусу, або ж неправдивими засобами, або скориставшись із недосвідченості особи, її довірливості, потреб, низького інтелекту чи наївності" [61] 221. Таке розуміння прозелітизму, на наш погляд, може призводити до порушення свободи віросповідання людини. Так, пере­шкоджання в поширенні релігійних переконань та наверненні до своєї релігії послідовників інших віровчень є порушенням прав людини, що підтверджується фактами криміналізації таких діянь. Наприклад, кіль­ка років тому у Греції був засуджений до трьох років позбавлення волі свідок Єгови, який, відвідуючи свого сусіда, вів разом із ним розмови на релігійні теми, зрозуміло, бажаючи навернути його у свою віру. За­суджений звернувся в Міжнародний суд у Гаазі, який скасував рішення національного суду й зажадав виплатити засудженому компенсацію за заподіяну йому моральну й матеріальну шкоду [284, 338, 58]222. Однак примусове навернення до своєї віри повинно бути заборонене законо­давством держави. Слід зауважити, що примус у даній ситуації може бути як фізичним, так і психологічним. Безперечно, наявність психоло­гічного примусу визначити важче. Тому для його встановлення повинні залучатися відповідні спеціалісти.

221 [61] Єленський В. Прозелітизм // Людина і світ. - 1999. - № 3 - 4. - С. 40.

222 [284] Справа Кокінакіса проти Греції (Коккіпакіз V. Огеесе). Рішення від 25 травня 1993 року // Религиозньїе обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нормативньїе актьі. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденция, 2001. - С. 260.; Див. також: [338] Табакару Д. Межконфессиональньїе отношения в постсоциалистических условиях. (Окремий відбиток доповіді на Міжнародній науковій конференції "Релігія і церква в постсоціалістичних кра­їнах". - Київ, 19-21 вересня 1996 р.).; [58] Єленський В. Найдавніше з визнаних прав. (Релігія в сучасному світі) // Людина і світ. - 1998. - № 4. - С. 2-8.

Варто відзначити, що примусовим залученням до віри можна вважа­ти й навернення до неї неповнолітніх дітей без згоди їхніх батьків, адже саме батьки здійснюють моральне та релігійне виховання своїх дітей. Так, у законодавстві Російської Федерації передбачено заборону втяг-нення малолітніх у релігійні об'єднання, а також навчання малолітніх релігії всупереч їхній волі і без згоди батьків чи осіб, які їх замінюють. Коли ж самі батьки чи особи, які їх замінюють, застосовують примус щодо своїх дітей задля навернення їх до певної віри та її сповідування, діти повинні мати право на захист від такого примусу.

Застосування психологічного примусу, так званих "промивання моз­ку" чи "контролю над свідомістю", дуже часто приписують так званим новітнім релігійним рухам (НРР). Однак таке припущення (твердження) було піддано ґрунтовній критиці багатьма дослідниками й експертами [59, 195]223. Щоправда, деякі з них викликали у світі серйозні занепо­коєння, оскільки їхні члени здійснювали суїцид та ставали жертвами зіткнень із владою. До них, зокрема, належать: Народний храм, Соняч­ний храм, Гілка Давидова, Небесна Брама, рух Джефрі Лундгрена, Рух за відновлення десяти заповідей.

Занепокоєння появою НРР громадськості, перш за все батьків, чиї діти ставали членами цих рухів, вимагало ґрунтовного дослідження їх суті та діяльності. Результатом одного з таких досліджень є доповідь, підготована Комітетом Європарламенту у справах молоді, культури, освіти і спорту, "Про активність деяких новітніх рухів у країнах Євро­пейської співдружності" (1984) [261]224. У ній пропонується 13 критері­їв, котрі країнам-членам Євросоюзу варто взяти за основу при встанов­ленні легітимних меж релігійної активності. Хоча Україна не є членом Європейського Союзу, врахування цих критеріїв було б доцільним і для нашої держави. До них віднесено, зокрема, наступні:

1. Неповнолітні не повинні примушуватися до членства в русі і при­ймати урочисті обітниці, які б визначали спосіб їхнього життя на три­валу перспективу.

2. Слід надавати необхідний період для роздумів про майбутню участь у релігійній організації.

3. Після приєднання до організації новонаверненому повинна дава­тися можливість контактувати з родиною і друзями.

223 [59] Єленський В. Новітні релігійні рухи - зони занепокоєння // Людина і світ. - 2000. - № 8.

- С. 7.; [195] Новітні релігії в сучасній Україні: Збірник матеріалів / За ред. В.Д. Бондаренка та інш.

- К.: V і Р, 2000. - С. 43.

224 [261] Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. - 1998. - № 8.

- С. 30 - 31.

4. Члени організації, які вже розпочали курс релігійного навчання, не повинні примушуватися до його продовження.

5. Повинні поважатися такі індивідуальні права, як право залишати організацію, право контактів із оточенням (персонально або поштою чи телефоном), право на незалежну пораду стосовно участі в русі, право в будь-який час звернутися за медичною допомогою.

6. Ніхто не може бути примушений до порушення законів, у тому чис­лі й до збирання грошей для організації, жебракування чи проституції.

7. Рухи не повинні домагатися постійних зобов'язань від потенцій­них рекрутів, наприклад, студентів або туристів, які завітали до тієї чи іншої країни.

8. Під час рекрутування до організації її назва і принципи повинні бути негайно правдиво повідомлені.

9. На запит компетентних органів рухи повинні повідомити адресу чи приблизне місцезнаходження своїх членів.

10. Новітні релігійні рухи повинні страхувати тих, хто живе на їхньо­му утриманні, а на тих, хто працює на НРР, повинні поширюватися всі закони про соціальне страхування відповідної країни.

11. Якщо особа подорожує за кордоном в інтересах релігійної орга­нізації, остання повинна взяти на себе відповідальність за повернення людини додому, особливо у випадку захворювання.

12. Листи, а також інформація про телефонні дзвінки від рідних чле­нам рухів повинні передаватися негайно.

13. Якщо рекрутований до організації має дітей, вона повинна зроби­ти все від неї залежне для подальшого навчання й охорони здоров'я цих дітей, уникаючи обставин, що загрожують їхньому добробуту.

Вищевказані критерії можна враховувати при визначенні випадків примусового навернення або (та) сповідування тієї чи іншої віри.

4.3. Право сповідувати будь-яку релігію

Зміст та види юридичного права людини сповідувати будь-яку релігію. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку ре­лігію (як невід'ємний складник свободи віросповідання) - це закріпле­на у законодавстві можливість людини проявляти (виражати) у фізич­них діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта релігійної віри. Це право включає в себе цілу низку можливостей, наприклад, відправляти релігійні культи, обряди, поширювати релігійні переконання та інш.

Основою юридичного механізму забезпечення права людини спо­відувати будь-яку релігію є національне законодавство України, а саме:

Конституція України (ч. 1 ст. 35), Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 1 ст. 3), а також ратифіковані Україною між­народні акти, в яких проголошується це право [181, 114]225.

У конституціях багатьох держав також визнане право людини спо­відувати будь-яку релігію [133, 131, 140, 139]226. Однак у деяких із них використано інші вербальні позначення (назви), а подекуди різниться й власне зміст цього права людини. Зокрема проголошується: право спо­відувати свою релігію [360]227; право сповідувати релігійні переконання [138]228; право сповідувати свою віру [135]229; право сповідувати релі­гійні вірування [128]230; право сповідувати відому релігію [125]231; пра­во сповідувати релігію, встановлену за давніх часів [119 ]232.

На нашу думку, найбільш вдале з вищенаведених формулювань зву­чить як "право людини сповідувати свою релігію", оскільки саме остан­ня виступає однією з індивідуальних форм свідомості особистості.

Право людини сповідувати будь-яку релігію можемо поділити на певні різновиди за наступними критеріями:

I. За кількісним складом суб'єктів його здійснення: 1) індивіду­альне (одноособове сповідування релігії); 2) колективне (сповідування релігії спільно з іншими).

II. За змістом сповідувальної діяльності: 1) здійснення культових дій (молитви, таїнства, обряди, свята, богослужіння, жертвопринесення, ритуальні заборони та інші); 2) позакультова діяльність: а) у духовній сфері - продукування релігійних ідей, тлумачення догматів теології, на­писання богословських трактатів; б) у практичній сфері - поширення релігійних переконань; навернення людей до своєї релігійної віри, бла­годійна, місіонерська діяльність тощо.

III. Залежно від місця сповідування релігії - здійснення останньо­го у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях па­ломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, крематоріях, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях і на підприємствах (наприклад, у військових частинах, лікарнях, місцях по­переднього ув'язнення і відбування покарання).

225 [181] Ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [114] ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

226 [133] Ст. 31 Конституції Республіки Білорусія; [131] ч. 2 ст. 26 Конституції Литовської Респу­бліки; [140] Ст. 28 Конституції Російської Федерації; [139] ст. 31 Конституції Республіки Узбекистан.

227 [360] П. "6" §1 Конституційного акта Швеції "Форма правління".

228 [138] Ч. 1 ст. 41 Конституції Республіки Словенія.

229 [135] Ч. 2 ст. 19 Конституції Республіки Македонія.

230 [128] Ст. 19 Конституції Італійської Республіки.

231 [125] Ч. 2 ст. 13 Конституції Греції.

232 [119] Ст. 5 Конституції Непалу.

IV. Залежно від юридичного статусу суб'єкта використання роз­глядуваного права: 1) сповідування релігії громадянами певної дер­жави; 2) сповідування релігії іноземцями; 3) сповідування релігії апа­тридами; 4) сповідування релігії дітьми; 5) сповідування релігії іншими суб'єктами (засудженими, військовослужбовцями тощо).

Механізм юридичного забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію. Механізм юридичного забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію - це система ефективних юридичних за­собів реалізації, охорони та захисту цього права людини. Розглянемо юридичні засоби реалізації права людини сповідувати будь-яку релігію в залежності від вищевказаних видів.

Одноособове сповідування релігії не потребує юридичної проце-дуризації, оскільки воно може бути здійснене людиною за її бажанням виключно власними діями, інші ж суб'єкти не повинні їй у цьому пе­решкоджати. І навпаки, колективне сповідування релігії потребує, за­звичай, встановлення певних юридичних процедур. Однією із форм ко­лективного сповідування релігії є об'єднання громадян у релігійні гро­мади. Визначені законодавством порядок, строки, підстави утворення релігійних громад якраз і формують юридичну процедуру колективного сповідування релігії.

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих гро­мадян одного культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добро­вільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб (ч. 1 ст. 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон України). Для набуття релігійною громадою правоздатнос­ті юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положен­ня) на реєстрацію відповідно до обласної, Київської та Севастополь­ської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим (ст. 14 Закону України). Повідомлення державних ор­ганів про створення релігійних громад не є обов'язковим (ст. 8 Закону України). Це положення Закону викликало чимало дискусій [99]233. У проекті Закону України від 01.02.2000 р. "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (поданий Кабі­нетом Міністрів України) передбачено, що релігійні громади можуть діяти за статутом (положенням), зареєстрованим у порядку, встановле­ному законодавством, а також без реєстрації свого статуту (положення). Однак релігійна громада, яка утворилася і діє без реєстрації свого ста­

233 [99] Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії // Людина і світ. -

1998. - № 2. - С. 28.

туту, зобов'язана повідомити про це органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 9). Дане положення в проекті цього закону обгрунтовується тим, що повідомлення про утворення релігійної громади не посягає на свободу її релігійної діяльності і передбачає офі­ційне визнання державою таких громад діючими.

З такою позицією не можна не погодитися, оскільки лише повідо­млення про створення релігійної громади не є втручанням у її внутрішні справи, а навпаки, - це "поштовх" до набуття нею статусу юридичної особи, у зв'язку з чим за громадою та її членами визнаватимуться такі права (та й обов'язки), яких вони без нього не матимуть [242]234. До того ж держава має володіти інформацією про створення тих чи інших релі­гійних громад, щоб контролювати відповідність їх діяльності чинним законам. Якщо така громада діятиме в межах законодавства, то вона, не побоюючись, повинна повідомити про своє створення відповідні дер­жавні органи. Важливо також передбачити у Законі відповідальність засновників (наприклад, адміністративну) за неповідомлення про ство­рення релігійної громади, інакше запропонована законодавча новела не буде дієвою [384]235.

На наш погляд, доцільно також змінити існуючий порядок створен­ня релігійних громад, а саме: збільшити кількість їх засновників, допо­внити перелік документів і даних, які подаються ними для державної реєстрації. Можемо погодитися із пропозиціями з цих питань, які ви­кладено в проекті Закону України від 01.02.2000 р. (поданий Кабіне­том Міністрів України). У ньому запропоновано збільшити мінімальну кількість засновників релігійної громади до 25 чоловік, які досягли 18-річного віку, крім визнаних судом недієздатними, а також вимагається подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу установчих загальних зборів релігійної громади; списку громадян, що її утворили; відомостей про склад органів управління; підтвердження зазначеної у статуті канонічної й організаційної підлеглості релігійної громади. Якщо ж релігійна громада, яка утворюється, підпорядковува­тиметься релігійному центру, що перебуває за межами України, то вона має подати ще й копію статуту (положення) або інший основоположний документ цього релігійного управління або центру, а також його нотарі­ально засвідчений автентичний переклад на українську мову (ст. 14).

234 Наприклад, відстрочка від призову на строкову військову службу надається лише тим при­зовникам - священнослужителям, котрі займають посаду в одній із зареєстрованих у встановлено­му порядку релігійних конфесій. Див.: [242] П. в). ч. 7. ст. 17 Закону України від 25.03.1992 р.»Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (в редакції Закону від 18.06.1999 р. № 766-ХІ-V) // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 33. - Ст. 270.

235 [384] Ярмол Л. Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації: зміни, що назріли // Право України. - 2001. - № 2. - С. 75.

На наш погляд, доцільно було б до вказаного переліку документів включити ще й дані про основи віровчення релігійної громади, про її ставлення до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я послідовників даної релігії, про обмеження для членів і служителів організації щодо їхніх прав та обов'язків.

У Законі України, крім релігійних громад, передбачено й інші види релігійних організацій (релігійні управління і центри, монастирі, ре­лігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні за­клади, а також об'єднання, що складаються з них), зазначається мета їх створення, однак не подається загального визначення цього поняття. Проте така легальна дефініція необхідна саме тепер, коли на законодав­чому рівні дозволено сповідувати будь-яку релігію. Тому потрібно чітко визначити у самому законі поняття та ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій - нерелігійних, осо­бливо тоді, коли з цього приводу можуть виникати неоднозначні оцінки. Це зроблено, наприклад, у Законі Російської Федерації "Про свободу со­вісті і про релігійні об'єднання" (1997), де зазначається, що релігійним об'єднанням визнається добровільне об'єднання громадян Російської Федерації, утворене з метою спільного сповідування та поширення віри та наділене для реалізації цієї мети такими ознаками: віросповідання, проведення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній; навчан­ня релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Аналогічне визна­чення поняття релігійних організацій, вважаємо, може бути зафіксовано і в українському законодавстві, за винятком того, що засновниками ре­лігійних організацій можуть бути будь-які особи, а не тільки громадяни конкретної держави [389]236.

У цьому зв'язку постає запитання: який державний орган чи поса­дова особа у кожному конкретному випадку визначатиме, належність тієї або іншої організації до релігійної? Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не дає відповіді на нього. Однак у ст. 30 цього Закону передбачено, що Державний комітет України у спра­вах релігій (насьогодні - це Державний департамент у справах релігій у складі Міністерства юстиції України) забезпечує релігієзнавчу екс­пертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. Однак випадки її призначення та порядок проведення сьо­годні не регламентовані юридично. В Інформаційному звіті Державного комітету України у справах релігій за 1998 р. "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні"

236 [389] Ярмол Л. Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації // Вісник Львівського університету: Сер. юрид. - 2000. - Вип. 35. - С. 21-25.