Л. В. Ярмол свобода віросповідання: юридичне забезпечення в україні (загальнотеоретичне дослідження) Праці Львівської лабораторії прав людини І громадянина Видаються з 1997 року Серія I. Дослідження та реферат

Вид материала

Реферат

Подобный материал:

• Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 23 грудня 1997 року №776/97-вр, 70.08kb.
• Гарантії прав людини І громадянина, 111.43kb.
• Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.
• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини закон, 163.45kb.
• Програма дослідження освітньо-виховної роботи в дошкільних навчальних закладах міста, 29.4kb.
• Реферат проведено теоретично-експериментальні дослідження з обґрунтуванням практичних, 37.54kb.
• Питання прав та свобод людини І громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої, 45.21kb.
• Відділ освіти баштанської райдержадміністрації баштанська зош І-ІІІ ст., 82.54kb.
• Теми місцевого самоврядування, яка відповідає цінностям демократичного суспільства, 333.68kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 200.21kb.

зазначається, що Кабінет Міністрів України створив Державну релігі-єзнавчу експертну раду, яка буде займатися експертизою віросповідної доктрини неорухів та вивченням їхньої практики. Тому, очевидно, до­цільним було б розробити й затвердити урядовою постановою окреме Положення про підстави і порядок проведення державної релігієзнавчої експертизи. Так, у Російській Федерації уже діє затверджений поста­новою уряду від 03.06.1998 р. № 505 "Порядок проведення державної релігієзнавчої експертизи" [389] 237. Згідно з цим порядком, така експер­тиза проводиться при здійсненні органами юстиції Російської Федерації державної реєстрації централізованої чи місцевої релігійної організації, яка не має підтвердження про входження в централізовану релігійну ор­ганізацію того ж віросповідання, у випадку виникнення у реєстрацій­ного органу необхідності проведення додаткового дослідження з метою визнання організації релігійною і перевірки достовірності даних про її віровчення та відповідну йому практику.

При цьому основними завданнями експертизи за російським законо­давством визнаються: визначення релігійного характеру реєстраційної організації на підставі поданих установчих документів, даних про основи її віровчення і відповідну йому практику; перевірка і оцінка достовірності даних, які наводяться у поданих релігійною організацією матеріалах про основи її віровчення. Така релігієзнавча експертиза проводиться експерт­ними радами, котрі утворюються Міністерством юстиції Російської Фе­дерації й відповідними органами виконавчої влади суб'єктів Федерації. До складу експертних рад входять працівники органів державної влади, спеціалісти з релігієзнавства, відносин держави з релігійними об'єднан­нями. Як консультанти можуть бути запрошені спеціалісти, які не є чле­нами ради чи представниками релігійних організацій.

Строк проведення такої експертизи не може перевищувати 3-х місяців від дати надходження запиту реєструючого органу до експертної ради. У разі потреби подання додаткових матеріалів або ж інформації через ди­пломатичні представництва строк проведення експертизи може бути про­довжено на один місяць із повідомленням реєстраційного органу.

За результатами експертизи поданих документів рада приймає екс­пертний висновок, котрий уміщує обгрунтовані висновки стосовно мож­ливості (неможливості) визнання організації релігійною і достовірності даних про основи її віровчення та відповідну йому практику. Письмовий експертний висновок направляється реєстраційному органу, який звер­нувся із запитом, з додатком копій матеріалів, використаних при здій­сненні експертизи, і протоколу відповідного засідання експертної ради.

[218] Собрание законодательства Российской Федерации. - 1998. - № 23. - Ст. 2560.

Встановлення строку для проведення реєстрації статутів релігійних організацій також виступає юридичним засобом реалізації права спіль­ного сповідування релігії.

Чинним законодавством України передбачено, що рішення про реє­страцію статуту (положення) релігійної організації приймається відпо­відним державним органом у місячний термін, про що не пізніше деся­ти днів письмово повідомляється заявникам. Якщо є потреба у висно­вку місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету, сільської, селищної, міської Рад депутатів, а також спеціалістів, то рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін. Однак підстави отримання вказаного висновку та його зміст юридично не регламентовані, тому, вочевидь, необхідно кон­кретизувати у Законі підстави продовження терміну реєстрації релігій­ної організації.

Суттєво відмінний порядок легалізації релігійних організацій за­фіксований у Законі Російської Федерації "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997). Цим Законом передбачено, що релігійні об'єднання можуть створюватися у формі релігійних груп та релігійних організацій (п. "2" ст. 6). Релігійні групи діють без державної реєстра­ції і набуття статусу юридичної особи. Однак громадяни, які утворили релігійну групу з наміром у майбутньому перетворити її в релігійну ор­ганізацію, повинні повідомити про її утворення й початок діяльності органи місцевого самоврядування (п. "2" ст.7).

Релігійні групи мають право здійснювати богослужіння, інші релі­гійні обряди і церемонії, а також навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Проте цілої низки інших прав, про які йтиметься далі, вони все ж позбавлені.

Далі, релігійні організації в залежності від територіальної сфери своєї діяльності поділяються на місцеві і централізовані.

Засновниками місцевих релігійних організацій можуть бути не мен­ше десяти громадян Російської Федерації, об'єднаних у релігійну групу, в якої є підтвердження про її існування на даній території протягом не менше п'ятнадцяти років, видане органами місцевого самоврядування, чи підтвердження про входження її у структуру централізованої релі­гійної організації того ж віросповідання, видане вказаною організацією

(п. "1" ст. 9).

Централізовані релігійні організації утворюються при наявності не менше трьох місцевих релігійних організацій одного віросповідання.

Централізовані релігійні організації, що діяли на території Російської Федерації на законних підставах протягом не менше ніж п'ятдесяти ро­ків на момент звернення вказаної релігійної організації в реєстраційний

орган, вправі використовувати у своїх найменуваннях слова "Росія", "російський" і похідні від них.

Варто відзначити, що прийняття в Російській Федерації Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997) супроводжувалося полемікою не тільки в "релігійних" колах, але й власне в органах дер­жавної влади. Було констатовано, що даний Закон порушує 16 статей Конституції Російської Федерації і щонайменше три міжнародних до­говори Росії [155]238. Однак у положень Закону є і прихильники, які від­стоюють необхідність розширення повноважень виконавчої влади при створенні релігійних об'єднань і посилення контролю правоохоронних органів за їх діяльністю [1]239.

Найбільша частина виявлених порушень згаданого Закону була пов'я­зана з тим, що фактично йому, всупереч Конституції Російської Федера­ції, було надано зворотної сили. Згідно з цим Законом, релігійні організа­ції, в тому числі ті, котрі уже отримали в минулому державну реєстрацію, повинні були пройти не пізніше 31 грудня 1999 р. (потім цей термін був продовжений до 31.12. 2000 р.) перереєстрацію. Однак ті релігійні органі­зації, які не могли подати документ про свою діяльність на відповідній те­риторії упродовж не менше 15 років чи про входження до централізованої структури, котра реєструється Міністерством юстиції Російської Федера­ції, мали можливість користуватися правами юридичної особи за умови їх щорічної перереєстрації до настання вказаного 15-річного терміну, але із суттєвим обмеженням у правах (ст. 27). Над такими релігійними ор­ганізаціями "нависла" реальна загроза позбутися отриманої раніше дер­жавної легалізації і втратити право: виробляти, набувати, експортувати, імпортувати релігійну літературу, інші предмети релігійного призначення (п. "1" ст. 7); утворювати освітні установи, навчати дітей релігії поза рам­ками освітньої програми (п. "3", "4" ст. 5); мати при собі представництво іноземної релігійної організації (п. "5" ст. 13); проводити релігійні обря­ди в лікувально-профілактичних і лікувальних закладах, дитячих будин­ках, будинках-інтернатах, ВТУ на прохання осіб, які там перебувають (п. "3" ст. 16); утворювати організації, що видають богослужбову літературу й виробляють предмети культового призначення (п. "2" ст. 17); утворю­вати ЗМІ (п. "2" ст. 18); утворювати установи професійного релігійного навчання (ст. 19); запрошувати іноземних громадян з метою здійснення ними професійної, в тому числі проповідницької, релігійної діяльності в даних організаціях (п. "2" ст. 20); просити Президента РФ про відтермі­

238 [155] Красиков А. Конституционньїй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000. - № 1. - С. 234.

239 [1] Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. - 1998. - № 4.

- С. 19.

нування військової служби і звільнення від військових зборів своїх свя­щеннослужителів (п. "4" ст.3); заміни військової служби альтернативною (невійськовою) (п. "4" ст. 3) [353]240.

Слід зазначити, що вищевказаних прав позбавлені релігійні групи.

Однак представники релігійних громад Свідків Єгови і Церкви християн віри євангельської "Прославлення" звернулися до Конститу­ційного Суду Російської Федерації зі скаргами на неконституційність положень ст. 27 Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднан­ня" [155]241. 23 листопада 1999 р. Конституційний Суд ухвалив рішен­ня, згідно з яким усі релігійні організації, котрі були зареєстровані до 1 жовтня 1997 р., при проходженні державної перереєстрації звільнялися від обов'язку підтверджувати п'ятнадцятирічний термін свого існуван­ня на відповідній території. Таким чином, незалежно від входження до складу тієї чи іншої централізованої структури, ці організації будуть ко­ристуватися правами юридичної особи у повному обсязі без щорічної перереєстрації і обмежень, передбачених для релігійних груп.

Отже, в Російській Федерації юридичний статус релігійних органі­зацій залежить від періоду існування релігійної групи всередині краї­ни (не менше 15-ти років), незалежно від існування у неї розширеного представництва в інших частинах світу. Відповідно, релігійні групи, не маючи статусу юридичної особи, позбавлені цілої низки прав щодо ре­алізації свободи віросповідання людини.

На наш погляд, існуюче в Російській Федерації обмеження релігій­них груп у їхніх правах є грубим порушенням міжнародних актів з пи­тань прав людини.

Юридичні засоби реалізації права сповідувати релігію залежать і від змісту цього права, а також від місця його здійснення. Так, на­приклад, такі види сповідувальної діяльності, як богослужіння, релігій­ні обряди, церемонії та процесії, безперешкодно проводяться у куль­тових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян. Отже, для їх реалізації не потрібно якихось юри­дичних засобів, зокрема дозволів на їх проведення. Проте сам механізм забезпечення культовими будівлями, в яких проводяться вищевказані релігійні дії, залишається однією з гострих проблем релігійного життя в Україні. Вище уже зазначалось, що проблема нестачі приміщень для відправлення релігійної служби становить майже 60 % звернень віру­

240 [353] П. "3" ст. 27 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньїх об-ьединениях" (1997).

241 [155] Красиков А. Конституционньй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000.- № 1.- С. 235.

ючих до Уповноваженого з прав людини [94]242. Це зумовлено, перш за все, тим, що наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. утворилися та відновили свою діяльність такі релігійні організації, як, зокрема, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ та інші, кожна із яких претендує на передання в її користування та у власність культової споруди, яка у більшості на­селених пунктів України є єдиною. Майнові суперечки найчастіше ви­никають саме у Західній Україні, оскільки саме на цій території діють приблизно 96,7 % греко-католицьких громад, які наполягають на повер­ненні раніше відібраних культових будівель та майна.

Законодавством України передбачено, що культові будівлі і майно, ко­трі перебувають у державній власності, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або безоплат­но у власність релігійних організацій за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - за рішенням Уряду Республіки Крим (ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). З метою реалізації зазна­ченого положення в Україні було ухвалено низку нормативно-правових актів [245, 256] 243. Так, у Постанові Верховної Ради Української РСР від 23.12.1993 р. № 3796-ХІІ "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що повернення у власність чи передання у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна проводиться з урахуванням:

- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на мо­мент їх переходу у власність держави;

- прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і май­ном у встановленому законом порядку;

- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переоб­ладнання культової будівлі і тривалості користування нею;

- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культо­вих будівель та їх використання релігійними громадами відповідних ві­ровизнань;

- інших суттєвих обставин у їх сукупності (п. 6) [239]244. За роки державної незалежності України віруючим повернуто

3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового та церковного

242 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.

243 [245] Указ Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям куль­тового майна" від 04.03.1992 р.; [256] Розпорядження Президента України № 53/94-рп від 22.06.19­94 р. "Про повернення релігійним організаціям культового майна".

244 [239] Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 67.

вжитку [84]245. Кількість культових будівель та пристосованих при­міщень, якими користуються релігійні організації, збільшилася з 9449 до 16637, або на 76,1 %, з них: 8167 передані у власність релігійних організацій, 4404 - у користування, 4066 приміщень пристосовані під молитовні. Крім того, релігійні громади орендують 3979 приміщень. До речі, до 1918 р. на території України було близько 12,5 тис. православ­них храмів, 3,5 тис. греко-католицьких, 1 тис. римо-католицьких та 1 тис. молитовних будинків протестантів. Отож, кількість культових буді­вель і приміщень до 1918 р. перевищувала нинішню кількість подібних споруд майже на 2 тис. одиниць [94]246.

Нестача культових будівель долається шляхом будівництва нових споруд (за роки незалежності України збудовано 2,6 тис. сакральних споруд, у стані будівництва перебуває близько 2 тис.), а також передання культових будівель і майна у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення окремого договору з кожною громадою (ч. 3 ст. 17 Закону України).

Станом на 1 січня 2000 р. почергово передавались у користування лише 284 таких будівлі. На жаль, у багатьох випадках це спровокувало виникнення конфліктних ситуацій у відносинах між релігійними грома­дами різних конфесій.

Здійснення сповідувальної діяльності (богослужіння, релігійних об­рядів, церемоній, процесій) в установах, організаціях і на підприємствах дозволяється за ініціативою трудових колективів і згодою адміністрації (ч. 2 ст. 21 Закону України). Так, командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і вико­нанні релігійних обрядів (ч. 3 ст. 21 Закону України). Проте юридична процедура сповідування релігії військовослужбовцями не розроблена. У лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях попереднього ув'язнення й відбування покарання богослужіння та релі­гійні обряди проводяться на прохання громадян, які у них перебувають, або ж за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ зобов'язана сприяти цьому, беручи участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужінь, обрядів або церемоній (ч. 4 ст. 21 Закону України). Безсумнівно, що адміністрація, визначаючи згадані умови, повинна керуватися чинним законодавством України.

245 [84] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік «Про стан та тенденції розвитку релігій­ної ситуації і державно-церковних відносин в Україні» // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24 - 30.

246 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.

Реалізація права сповідувати будь-яку релігію засудженими в устано­вах виконання покарань має певні особливості, зумовлені суворо регла­ментованим внутрішнім розпорядком цих установ, який встановлюєть­ся відповідно до положень Кримінально-виконавчого кодексу України, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, Розпо­рядку дня, визначеного адміністрацією цих установ.

Так, згідно зі ст. 128 Кримінально-виконавчого кодексу України у колоніях здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для забезпечення ізоляції, гро­мадської безпеки і встановлені зазначеним Кодексом. Богослужіння і релігійні обряди в колоніях проводяться за проханням засуджених або за зверненням релігійної організації в неробочий час. Адміністрація колонії сприяє у запрошенні священнослужителів, бере участь у ви­значенні місця, часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. Засуджені мають право на придбання і користування ре­лігійною літературою, іншими предметами і матеріалами релігійного призначення, використання яких не суперечить інтересам забезпечен­ня ізоляції засуджених, а також іншим умовам виконання покарання. Засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх обов'язків, а також установлених ви­мог режиму відбування покарання. Відправлення релігійних обрядів не повинно порушувати розпорядок дня в колоніях, а також утискати права інших осіб, які відбувають покарання. У колонії для відправ­лення релігійних обрядів можуть допускатися тільки представники релігійних організацій, які офіційно зареєстровані у встановленому законом порядку [32]247 .

У деяких підзаконних нормативно-правових актах також установле­но певні юридичні засоби реалізації розглядуваного права засудженими, а також особами, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Так, на прохання засуджених, котрі перебувають у дисциплі­нарному батальйоні, або за ініціативою релігійних організацій можуть бути проведені богослужіння, релігійні обряди та церемонії. Час і умо­ви їх здійснення визначаються за участю командира дисциплінарного батальйону [216]248. Особи, які взяті під варту і утримуються у слідчому ізоляторі чи в тюрмі, мають право відправляти в індивідуальному по­рядку релігійні обряди, а також користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, що виготов­

247 [32] Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року з наст. змінами і доповн. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 3-4. - Ст. 21.

248 [216] П. 37 «Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України» затвер­джене Указом Президента України від 05.04.1994 року № 139/94.

лені з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встанов­лений порядок, а також не обмежуються права інших осіб [228]249.

У законодавстві України передбачені також юридичні передумови для проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій [260]250. Зокрема для їх проведення необхідно:

- подати відповідне клопотання до відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад не пізніше, як за десять днів до призначеного строку здійснення богослу­жіння, крім невідкладних випадків;

- отримати дозвіл для проведення зазначених публічних заходів від указаних державних органів.

Однак у законодавстві України не встановлена юридична відпові­дальність за порушення вищевказаного порядку публічного проведен­ня богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, як із боку суб'єктів, які їх проводять, так і державними органами (коли ті не нада­ють відповідного дозволу). Тому, вважаємо, варто запровадити адміні­стративну відповідальність за:

- проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемо­ній, процесій без дозволу компетентних державних органів;

- незаконну відмову відповідних посадових осіб державних органів у виданні дозволу на проведення публічних богослужінь, релігійних об­рядів, церемоній, процесій.

З іншого боку, однією з підстав припинення діяльності релігійної організації за рішенням суду є систематичне порушення нею встановле­ного законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (п. 3 ч. 4 ст. 16 Закону України).

Розглянемо юридичні засоби реалізації права сповідувати будь-яку релігію в залежності від його суб'єктів. Ми вже торкалися цього пи­тання, однак дещо уточнимо. У ст. 35 Конституції України (як уже за­значалося) передбачено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право людини може здійснюватися індивідуально й колективно. Однак за законодавством України, створювати релігій­ні громади мають право лише громадяни України. На наш погляд, це суперечить Конституції України, а також ст. 17 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (1994), котрими іноземним громадянам та особам без громадянства гарантовано право на свободу віросповідання, совісті нарівні з громадянами України.

249 [228] П. 5 «Правил поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених». За­тверджені Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня

2000 р. № 192.

250 [260] Ч. 5 ст. 21 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).

У чинному законодавстві також закріплені юридичні засоби реалі­зації права сповідувати будь-яку релігію представниками зарубіжних релігійних організацій (священнослужителями, релігійними проповід­никами, наставниками та іншими), котрі є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні [237]251. Так, вони можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, на запрошення котрих вони прибули, і за офіційним погодженням із державним органом, який зареєстрував їхній статут.