Л. В. Ярмол свобода віросповідання: юридичне забезпечення в україні (загальнотеоретичне дослідження) Праці Львівської лабораторії прав людини І громадянина Видаються з 1997 року Серія I. Дослідження та реферат

Вид материала

Реферат

Подобный материал:

• Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 23 грудня 1997 року №776/97-вр, 70.08kb.
• Гарантії прав людини І громадянина, 111.43kb.
• Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.
• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини закон, 163.45kb.
• Програма дослідження освітньо-виховної роботи в дошкільних навчальних закладах міста, 29.4kb.
• Реферат проведено теоретично-експериментальні дослідження з обґрунтуванням практичних, 37.54kb.
• Питання прав та свобод людини І громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої, 45.21kb.
• Відділ освіти баштанської райдержадміністрації баштанська зош І-ІІІ ст., 82.54kb.
• Теми місцевого самоврядування, яка відповідає цінностям демократичного суспільства, 333.68kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 200.21kb.

1. Відмова від учинення юридично необов'язкових дій (наприклад, від участі в релігійних, громадських обрядах). Така відмова в усіх випадках

301 [314] Сборник законов Украинской ССР и указов Президиума Верховного Совета УССР: В 2 Т. 1938 - 1979. - К., 1980. - С. 230.

302 [314] Сборник законов Украинской ССР и указов Президиума Верховного Совета УССР: В 2 Т. 1938-1979. В 2 Т. - К., 1980.

303 Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 15.05.1992 р. // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 32. - Ст. 457.

повинна розглядатися як правомірна поведінка відповідно до Конституції України, в якій, зокрема, закріплено, що ".. .ніхто не може бути примуше­ний робити те, що не передбачено законодавством" (ч. 1 ст. 19).

2. Відмова від учинення окремих дій, визначених законодавством як юридично обов'язкові. За загальним правилом, така відмова вважається протиправною поведінкою і повинна передбачати юридичну відповідаль­ність.

У Конституції України закріплено, що ніхто не може бути увільне­ний від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконан­ня законів з мотивів релігійних переконань. Однак дозволяється заміна військового обов'язку на альтернативну службу (ч. 4 ст. 35 Конституції України). Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачає, що "заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодав­ством" (ч. 3 ст. 4). Як бачимо, Закон не конкретизує кола цих випадків, на відміну від Конституції, котра передбачає лише один випадок такої заміни.

На наш погляд, положення ст. 3 Основного Закону дають підставу вважати, що в усіх випадках, коли це практично можливо і не призводи-тиме до порушення суспільних інтересів та прав окремих людей, дер­жава може дозволити особам у зв'язку з їхніми релігійними чи іншими переконаннями замінити окремі юридичні обов'язки на інші або й уза­галі звільнити від їх виконання.

Серед юридичних обов'язків, виконання яких в Україні (та й в інших державах) може суперечити релігійним чи іншим переконан­ням людини, можемо назвати наступні: складання присяги у визна­чених законодавством випадках; проходження військової, а інколи й альтернативної служби; використання науково обгрунтованого медичного лікування у випадках, передбачених законодавством; отримання ідентифікаційного номера у випадках, визначених зако­нодавством.

А зараз розглянемо існуючі в Україні правові можливості заміни ви­щевказаних юридичних обов'язків альтернативними, коли їх виконання суперечить релігійним чи іншим переконанням людини.

Складання присяги. У деяких країнах громадяни зобов'язані скла­дати релігійну присягу (як правило, у вигляді клятви) перед тим, як скористатися певними правами або обійняти певну державну чи іншу посаду. Зміст же такої присяги здебільшого визначений законодавством. Однак певна категорія людей внаслідок своїх релігійних чи інших пе­реконань може відмовитися від складання присяги. У такому випадку законодавство різних держав дозволяє, наприклад, змінити певні слова

у присязі на інші [147]304; або скласти її відповідно до своєї релігії чи віровчення [125]305.

У Конституції України визначено зміст присяги Президента Украї­ни (ст. 104), проте, не достатньо, на наш погляд, деталізовано порядок її складання. На практиці Президенти України (уже тричі) складали присягу народові на Пересопницькому Євангелії. Звичаєву норму, ко­тра сформувалася, доцільно було б закріпити у Конституції України, але з одночасним гарантуванням главі держави права на альтернатив­ну форму складання присяги відповідно до його релігійних чи інших переконань.

Слід зазначити, що в нашій державі присягу складають й інші, окрім Президента України, посадові особи перед вступом їх на по­саду чи початком заняття певною діяльністю (наприклад, народні депутати України (ст. 49 Конституції України). Однак їхні присяги не є "релігійними". Релігійна присяга (на нашу думку) - це урочис­та заява, яка підкріплюється покладанням руки на священну книгу, цілуванням певних атрибутів культу і (або) зміст котрої має "релігій­ний" характер. Однак навіть складання нерелігійної присяги може суперечити релігійним переконанням людини. Тому в законодавстві України доцільно передбачити загальне положення про те, що при складанні присяги (як релігійного, так і нерелігійного характеру) повинні враховуватися релігійні чи інші переконання відповідного суб'єкта.

Друга подібна проблема постає там, де закон вимагає, аби особа, яка свідчить у суді чи подає інформацію відповідним органам державної влади, склала присягу про те, що вона говорить правду. Зазвичай за­кон передбачає, що коли релігія чи переконання особи забороняють їй складати таку присягу, вона може натомість написати офіційну заяву на підтвердження своїх слів. У деяких випадках цей вибір повністю поли­шено на розсуд кожної особи, і вона самостійно вирішує, чи їй складати присягу, чи обмежитися офіційною заявою, - незалежно від того, чи випливає це з її релігійних міркувань. У деяких країнах дозвіл замінити присягу офіційною заявою чи підтвердженням може бути надано тільки членам певних релігій або послідовникам будь-якої віри, які відмовля­ються складати присягу, тоді як можливості такого вибору для атеїстів, агностиків і раціоналістів не передбачено. І нарешті, у кількох країнах

закон не передбачає заміну присяги офіційною заявою чи підтверджен­ням за будь-яких обставин[160]306.

Коли закон змушує особу складати присягу, незважаючи на вимоги її релігії чи переконання, це є виявом дискримінації. Навіть якщо відмова у складанні присяги й не тягне за собою якогось покарання, вона все ж може стати причиною виникнення таких проблем, як, наприклад, пере­шкоди у праві особи на захист під час судового процесу чи доведення своєї правоти у цивільних справах виключно на підставі того, що люди­на відмовилася складати присягу.

В Україні складання подібної релігійної присяги юридично не регла­ментовано.

Проходження військової, а інколи й альтернативної служби та­кож може суперечити релігійним чи іншим переконанням людини. У світі не існує універсального вирішення проблеми, коли людина від­мовляється від військової служби на підставі своїх релігійних чи інших переконань. Способи їх розв'язання суттєво відрізняються у різних дер­жавах, що зумовлено певними обставинами і громадською думкою. Як правило, розгляд заяв про повну або часткову відмову від військової служби на підставі релігійних чи інших переконань полишено на розсуд держави. Такий порядок передбачено Міжнародним пактом про грома­дянські і політичні права, в якому зазначається, що термін "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється на "...будь-яку службу військо­вого характеру, а в тих країнах, де визнається відмова від військової служби з політичних чи релігійно-етичних мотивів, - будь-яку службу, передбачену законом для осіб, що відмовляються від військової служби з таких мотивів" (п. с) 3 ст. 8).

Наявність можливості звільнення від військової служби на підставі своїх релігійних, а то й інших переконань у певних державах відобра­жено в Додатку Д.

В Україні право на альтернативну (невійськову) службу гарантується громадянам за умови, що виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням.

Коротко охарактеризуємо історичний розвиток нормативно-юридич­ного "опосередкування" цього права людини. Інститут звільнення від військового обов'язку з релігійних переконань існував у Росії ще до 19­17 р. Після Жовтневої революції він був узаконений рядом Декретів РНК

РРФСР. Зокрема 20 січня 1918 р. було прийнято Декрет РНК РРФСР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", згідно з яким допускалася заміна одного громадянського обов'язку іншим у кожному окремому випадку за рішенням народного суду [374] 307.

В розвиток цього положення в перші роки радянської влади були прийняті спеціальні документи: Декрет РНК "Про звільнення від вій­ськової повинності з релігійних переконань" від 04.01.1919 р. і Поста­нова РНК "Про порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань" від 14.12.1920 р. У 1923 р. був прийнятий ЦПК РРФСР, який містив спеціальну главу, що визначала порядок звільнення від вій­ськової служби з релігійних переконань (ст. 226-230).

Згідно з постановою РНК від 14.12.1920 р. призовник здобував право на звільнення від військової служби на підставі рішення народного суду. Приймаючи рішення, суд керувався показами свідків та іншими дани­ми про спосіб життя призовника, котрі засвідчували ступінь щирості і послідовності сповідування ним свого релігійного вчення. Суду також подавався висновок експертів (представників релігійних віровчень) про те, чи відповідне вчення справді забороняє своїм послідовникам брати участь у якій би то не було військовій службі і чи дійсно та чи інша особа є послідовником саме цього релігійного вчення та практично здійснює його у своєму житті. Отже, народний суд на підставі вищезгаданих свід­чень мав право замінити військову службу "санітарною службою пере­важно в заразних шпиталях" чи іншою загальнокорисною роботою.

Інститут звільнення від військової служби діяв у СРСР до 1 вересня 1939 р., а потім більш ніж на 50 років був скасований. За цей час десятки тисяч віруючих на території СРСР, релігійні переконання яких не дозво­ляли відбувати військову повинність, не могли повною мірою здійснити свого права на свободу віросповідання і навіть підлягали кримінальній відповідальності за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу. Відтак, деякі громадяни двічі, а то й тричі, відбували покарання за злочин, мотивом учинення якого були саме релігійні переконання. І тільки з січня 1992 р. в Україні почав діяти Закон "Про альтернативну (невійськову) службу", котрий визначив організаційно-правові основи реалізації цього права громадян.

Нині правову основу механізму юридичного забезпечення права гро­мадян України на альтернативну (невійськову) службу становлять:

1. Конституція, де закріплено, що "у разі якщо виконання військо­вого обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, ви­

конання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійсько­вою) службою" (ч. 4 ст. 35);

2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04. 1991 р. Однак у цьому законі не фіксується право громадян на аль­тернативну (невійськову) службу, а лише зазначається, що "заміна вико­нання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України" (ст. 4). Доцільно було б передбачити у цьому законі і право громадян на альтернативну службу, оскільки воно є невід'ємним елементом свободи віросповідання людини;

3. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в ре­дакції від 18.02.1999 р.). Це спеціальний нормативно-правовий акт, який визначає механізм проходження альтернативної служби, права та обов'язки громадян, які її проходять, та інші питання, пов'язані з нею;

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066 "Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосу­вання Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу". Цією постановою були затверджені: Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби; Положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби; Перелік підприємств, установ, організацій, що перебувають у державній або комунальній власності, на яких громадяни можуть проходити альтернативну (невійськову) службу (втратив чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 1795 від 31.12.2004 ); Перелік релігійних організацій, віровчення котрих не допускає користування зброєю. У зв'язку з прийняттям згаданої По­станови, втратила чинність інша постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992 р. № 360 "Про заходи щодо реалізації Закону Украї­ни "Про альтернативну (невійськову) службу".

Специфіка права громадян України на альтернативну (невійськову) службу полягає в тому, що воно водночас є й різновидом юридичного обов'язку громадян перед суспільством. Згідно з чинним законодавством альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання суспільного обов'язку.

Зазначимо, що перелічені акти законодавства не лише декларують право громадян на альтернативну (невійськову) службу, а й дають реальну можливість громадянам ним скористатися, про що свідчать і статистичні дані. Так, 1992 р. цим правом скористалися 255 чол., 1993 р. - 554, 1994 р. - 702, 1995 р. - 1500, 1996 р. - 1159, 1997 р. - 1448, 1998 р. - 1207. Станом на 1 січня 1999 р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходи­ли 3510 чол., а це, порівняно з 1992 р., у 15,6 разів більше [377]308.

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконан­ня військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а самі громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України. До них належать: адвентисти-ре-формісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники, свідки Єгови, Харизматичні Християнські церкви, християни віри євангельської, християни євангельської віри й това­риство Свідомості Кришни, яке було включене до цього переліку у 1999 р. Можна очікувати, що цей перелік буде доповнений й іншими релігійними організаціями, чиє віровчення не допускає користування зброєю.

Отже, громадяни - члени вищезгаданих релігійних організацій пови­нні документально або іншим чином підтвердити істинність своїх релі­гійних переконань на засіданні комісії у справах альтернативної служби, яка й приймає рішення про скерування громадянина на альтернативну службу. Всі інші громадяни такого права не мають.

Як бачимо, законодавство України чітко визначає коло осіб, які ма­ють право на альтернативну службу, але тим самим, як видається, об­межує й порушує права на свободу світогляду та віросповідання грома­дян, котрі не бажають проходити військову службу з огляду на моральні, філософські переконання [387]309. В інших державах право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що ґрунтуються не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам ФРН, Фран­ції, Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Фінляндії, Швеції, Польщі, Австрії [229]310.

Строк альтернативної служби в Україні у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та ін­ших утворених відповідно до законів України військових формуваннях. Для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, строк альтернативної служби та­кож у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень (ст. 6 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").

Раніше, до 1999 року строк альтернативної служби був удвічі трива­ліший, ніж строк військової служби. Зменшивши строк альтернативної

служби, законодавство України врахувало досвід світової практики. Так, загалом у країнах Європи строк альтернативної служби є довшим за строк військової (Німеччині на 3 місяці, Португалії на місяць, Чехії, Латвії, Поль­щі на 6 місяців, Угорщині на 10 місяців). Однак в Італії, Данії, Швеції та Нідерландах строки альтернативної та військової служби однакові.

Альтернативну службу громадяни України проходять на підприєм­ствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комуналь­ній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в держав­ній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а та­кож у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які про­ходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України (ст. 5 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").

Зазначимо також, що громадяни, які проходять альтернативну службу, не можуть призначатися на посади, що передбачають виконання функцій представників органів влади або місцевого самоврядування, організацій­но-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків [233]3 11. Отже, громадяни України проходять альтернативну службу і, відповідно, виконують свої обов'язки перед суспільством у тих галузях господарства, які є найважливішими та потребують найбільшої допомоги.

Коротко торкнемося питань порушення законодавства України про альтернативну (невійськову) службу. Суб'єктами таких правопорушень можуть бути як самі громадяни України, котрим надано право на аль­тернативну (невійськову) службу, так інші особи, в тому числі посадові, які перешкоджають громадянам у реалізації цього права.

Як уже зазначалося, право громадян України на альтернативну (не­військову) службу одночасно виступає і як їхній юридичний обов'язок перед суспільством, а тому за ухилення від його виконання, згідно із законодавством України, настає кримінальна відповідальність (ст. 335 Кримінального кодексу України). І хоча цим правом "скористалося" чи­мало громадян, проте були й такі, що відмовлялися від проходження альтернативної (невійськової) служби з релігійних переконань. Зокрема упродовж 1992-1994 рр. у Львівській області від проходження альтерна­тивної служби з релігійних переконань ухилилося 58 призовників, біль­шість із яких були притягнуті до кримінальної відповідальності [391]312.

Аналіз кримінальних справ, які були розглянуті районними судами міс­та Львова, засвідчив, що громадяни, котрі ухилилися від альтернативної служби, були членами релігійної організації "Свідки Єгови". Вони об­ґрунтовували свою відмову від альтернативної служби тим, що присвя­чують своє життя Богові і можуть служити тільки Йому, а Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" трактує її як різновид вій­ськової [233]313. Наприклад, Залізничний районний суд м. Львова поста­новив вирок від 21 вересня 1995 р., згідно з яким громадянина О. було засуджено за ст. 72 Кримінального кодексу України до 2-х років позбав­лення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. Громадянин О. відмовився від проходження альтернативної служби. Свою відмову він аргументував так: "Дослідивши Біблію, прийшов до висновку, що служба в Збройних Силах - зло" [330]314. Однак, як нам відомо, останні­ми роками у Львівській області не було випадків притягнення громадян до кримінальної відповідальності за ухилення від альтернативної (не­військової) служби. У 1998 р. в Україні було зафіксовано 127 порушень чинного законодавства щодо релігії та церкви, зокрема законів України "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про альтернативну (невійськову) службу". Посадовими особами релігійних організацій було допущено 15 (12,6 %) порушень, 6 випадків пов'язано з порушеннями законів про військову та альтернативну службу з релігійних мотивів [83]315.

Зазначимо, що порушень законодавства про військову (альтернатив­ну) службу з релігійних мотивів у Львівській області в 1998 р., вчине­них громадянами, не зафіксовано [81]316.

Використання науково обґрунтованого медичного лікування так само може суперечити релігійним чи іншим переконанням. Є люди, які протестують проти застосування окремих засобів запобігання захворюван­ням, таких, як хлорування води, вакцинація чи щеплення. Інші протесту­

ють проти окремих чи будь-яких форм медичного лікування, виходячи з того, що вони суперечать приписам їхньої релігії чи іншим переконанням. Якого значення мають надавати цим протестам органи державної влади?

Звичайно, якщо існує ймовірність епідемії, яка може загрожувати добробуту усієї спільноти, органи державної влади зобов'язані вжити всіх можливих запобіжних і лікувальних засобів; у цьому разі вони не повинні робити винятків для послідовників жодної віри. Навіть більше, вони можуть вважати за доцільне наполягати на застосуванні науково обґрунтованих запобіжних та лікувальних засобів і, роблячи це, інколи змушені переступати через приписи релігії чи переконання відповідної особи. Особлива проблема постає, коли батьки не дозволяють застосо­вувати такі запобіжні та лікувальні засоби до своїх дітей. Конфлікт ви­никає через суперечність у поглядах на те, що слід вважати корисним для дитини, з одного боку, її батьків, а з другого - у поглядах суспіль­ства. В такому випадку держава, захищаючи соціальні інтереси, упо­вноважена зобов'язати батьків погодитися з її рішенням, коли є загроза життю чи здоров'ю дитини.

Однак коли немає ніякої загрози епідемії, а справа стосується дорос­лих людей, позиція органів державної влади можуть цілковито не спів­падати залежно від країни, хоча, здається, в усіх випадках існує згода стосовно того, що народ має бути захищеним від таких зловживань, як чаклунство й шарлатанство. Тоді як в одних країнах органи влади нама­гаються не втручатись у свободу людини застосовувати той метод ліку­вання, який приписаний її вірою, якщо цей метод не суперечить загаль­новизнаним нормам моралі, в інших країнах вважається за правильне наполягати на науково доведеному медичному лікуванні навіть у тому разі, коли особи або ж групи осіб відмовляються від нього через те, що таке лікування суперечить приписам їхньої релігії чи переконанням.

Законодавством України передбачено, що громадяни України (та іноземні особи й апатриди, які постійно проживають на території Укра­їни) зобов'язані: а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя і здоров'я стані; г) виконувати інші обов'яз­ки, передбачені законодавством про охорону здоров'я [198]317.