Л. В. Ярмол свобода віросповідання: юридичне забезпечення в україні (загальнотеоретичне дослідження) Праці Львівської лабораторії прав людини І громадянина Видаються з 1997 року Серія I. Дослідження та реферат

Вид материала

Реферат

Подобный материал:

• Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 23 грудня 1997 року №776/97-вр, 70.08kb.
• Гарантії прав людини І громадянина, 111.43kb.
• Указ президента україни про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи, 832.46kb.
• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини закон, 163.45kb.
• Програма дослідження освітньо-виховної роботи в дошкільних навчальних закладах міста, 29.4kb.
• Реферат проведено теоретично-експериментальні дослідження з обґрунтуванням практичних, 37.54kb.
• Питання прав та свобод людини І громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої, 45.21kb.
• Відділ освіти баштанської райдержадміністрації баштанська зош І-ІІІ ст., 82.54kb.
• Теми місцевого самоврядування, яка відповідає цінностям демократичного суспільства, 333.68kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 200.21kb.

Однак, як зазначалося, можуть виникати ситуації, коли особи відмов­ляються виконувати деякі вищевказані обов'язки з мотивів релігійних

чи інших переконань. Законодавство України передбачає певний поря­док (у деяких випадках обов'язковий) використання науково-медично­го лікування. Так, для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода об'єктивно поінформованого дієздатного пацієнта. Стосовно пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також па­цієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, ме­дичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, зго­да хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна ( ст. 43 "Основ законодавства України про охорону здоров'я"). З цього положення Закону випливає, що в такій ситуації не враховують­ся релігійні та інші переконання хворого і його законних представників. Адже для будь-якої держави, в тому числі і для України, життя та здо­ров'я людей повинно бути найвищою соціальною цінністю. Це поло­ження закріплене у ст. 3 Основного Закону.

Якщо ж реальної загрози життю хворого немає, але його згода на медичне лікування відсутня, що може призвести до важких наслідків, то лікар зобов'язаний довести до його відома. Якщо ж і після цього па­цієнт відмовляється від лікування, лікар має право отримати від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвід­чити таку відмову відповідним актом у присутності свідків. У разі, коли відмову від медичної допомоги дає законний представник пацієнта (на­приклад, батьки) і вона може потягти тяжкі наслідки для пацієнта, лікар зобов'язаний повідомити про це в органи опіки й піклування.

Отже, законодавство України передбачає можливість відмови від науково-медичного лікування у зв'язку з релігійними чи іншими пере­конаннями людини, крім вищевказаних випадків, а також у разі існу­вання небезпеки для життя і здоров'я інших людей чи для суспільства в цілому (наприклад, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, про­філактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи (ст. 30 "Основ законодавства України про охорону здоров'я").

Отримання ідентифікаційних номерів у встановлених законо­давством випадках може суперечити релігійним або іншим переко­нанням людини. Відповідно до ст. 7 Конституції України, кожен її гро­мадянин зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, визначених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік.

Функції контролю за дотриманням податкового законодавства, пра­вильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів і

державних цільових фондів податків та інших обов'язкових платежів покладено на державні податкові органи.

Згідно із Законом України "Про державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів", який було при­йнято у грудні 1994 р. і введено в дію 1 січня 1996 р., для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, котрі зобов'язані сплачувати податки, збори, інші обов'язкові платежі до бюджетів та внески до дер­жавних цільових фондів, створено автоматизований банк даних - Дер­жавний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язко­вих платежів. До інформаційного фонду Державного реєстру включено індивідуальні ідентифікаційні номери, що надаються фізичним особам - платникам податків.

До Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів вноситься інформація про осіб, які: постійно проживають в Україні, мають об'єкти оподаткування, передбачені чин­ним законодавством, зобов'язані сплачувати податки та інші обов'язкові платежі; не мають постійного місця проживання в Україні, але відповід­но до чинного законодавства зобов'язані сплачувати податки в Україні.

Таким чином, фізична особа може не вноситися до Державного реє­стру і, відповідно, не мати ідентифікаційного номера платника податків, якщо така особа не має об'єктів оподаткування й відповідно до чинного законодавства не зобов'язана сплачувати податки та інші обов'язкові платежі. Це підтверджується також ч. 4 ст. 9 вищезазначеного Закону, згідно з якою фізичні особи зобов'язані зареєструватись у Державному реєстрі лише з моменту виникнення об'єкта оподаткування.

Крім того, відповідно до ч. 2. ст. 1 вказаного Закону, для осіб, які че­рез свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера й офіційно повідомляють про це державні органи, зберігається раніше встановлена форма обліку платників подат­ків та інших обов'язкових платежів. Державна податкова адміністрація України працює над розробкою нормативних документів для запрова­дження альтернативної форми обліку таких громадян.

Йдучи назустріч побажанням віруючих громадян, які уже отримали ідентифікаційні номери, Державна податкова адміністрація розробила порядок заміни ідентифікаційного номера, в якому присутні символи "666" у реєстраційній частині номера. З цією метою власнику такого ідентифікаційного номера треба звернутися з письмовою заявою до по­даткової адміністрації за місцем проживання.

Після прийняття 16.07.1999 р. Закону "Про внесення змін до Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів", яким передбачено запровадження аль­

тернативної форми обліку громадян України, котрі через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи, у паспортах цих осіб робляться позначки про наявність у них права здій­снювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

Конкретний механізм реалізації цього Закону перебуває на стадії розробки. Але вже тепер Державна податкова адміністрація в межах своєї компетенції йде назустріч побажанням віруючих. Своїми листами вона дозволила організаціям, підприємствам та установам при поданні квартальної звітності, що повинна містити ідентифікаційні номери, вка­зувати замість них паспортні дані громадян, які через свої релігійні пе­реконання відмовляються отримувати ці номери, а також призупинила застосування адміністративних стягнень, пов'язаних із невикористан­ням ідентифікаційних номерів у документах на виплату пенсій, доходів за місцем основної роботи, при нарахуванні субсидій.

Не залишився осторонь від вирішення цієї проблеми й Національний банк України - з 17 травня 2000 р. набула чинності Постанова Правлін­ня НБУ від 14.04.2000 р. за № 146 "Про внесення змін до Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, зареє­строваній Міністерством юстиції України 06.05.2000 р. за № 263". Цим нормативно-правовим актом до згаданої Інструкції було внесено відпо­відні зміни. Відтепер фізичні особи, які через свої релігійні або інші пе­реконання відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційних номерів, повідомляють про це відповідні державні органи й отримують відмітку в паспорті про право здійснювати будь-які платежі без цих номерів при укладанні з установою банку договору на розрахунково-касове обслу­говування, і при відкритті банкових рахунків вони повинні пред'явити паспорт з такою відміткою. При цьому уповноважений працівник банку, який відкриває рахунок у присутності цієї особи, знімає копію сторінки паспорта з позначкою, яка зберігається в юридичній справі, й робить відповідну позначку у картці зі зразком підпису.

Таким чином, держава, йдучи назустріч окремим громадянам, забез­печує їхнє право отримувати заробітну плату, пенсії та субсидії, якщо вони через свої релігійні переконання відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційних номерів.

Участь у релігійних, громадських та державних обрядах (це­ремоніях). Деякі організовувані органами державної влади обряди чи заходи, які мають відвідувати школярі, пацієнти лікарень чи військо­вослужбовці, інколи викликають спротив у тих, чия релігія або пере­конання не дозволяють брати в них участь через невідповідність їхнім настановам. Такими обрядами можуть бути ті, що приписані вірою, до

якої учасники заходу не належать, або ж ті, що мають суто громадян­ський характер, наприклад, вшанування державних символів.

У різних країнах і навіть у різних частинах однієї країни існують найрізноманітніші підходи до цієї проблеми. Вирішальний вплив у цьо­му питанні можуть мати особливі обставини, такі, як громадська думка, потреба у зміцненні єдності серед громадян чи перебування країни у стані війни. Але зрозуміло, що держави не можуть узагалі відмовитися від організації подібних традиційних заходів, а тому навряд чи можливо однозначно вирішити це питання.

Водночас із певністю можна стверджувати лише те, що у країнах, де звільнення від участі у певних або ж у всіх державних акціях надається особам, які не бажають брати в них участі на підставі того, що це супер­ечить приписам їхньої релігії чи переконанням, загальним правилом є надання таких звільнень на умовах, котрі повинні виключати будь-які упередження у ставленні до різних релігій чи переконань.

В Україні участь у релігійних і громадських заходах не є юридично обов'язковою дією. Однак у національному законодавстві містяться нор­ми, зобов'язуючі до участі в державних церемоніях (наприклад, складання присяги, про що йшлося вище). У деяких інших країнах зустрічаються ви­падки зобов'язування до участі також і в інших державних церемоніях.

Наприклад, у 1995-1996 рр. Європейським судом з прав людини роз­глядалась справа Вальсаміс проти Греції (¥ЛЬ8ЛМІ8V. ОЯЕЕСЕ) [230] 318. Предметом розгляду була вимога неповнолітньої Вікторії Вальсаміс та її батьків - членів релігійної організації Свідків Єгови щодо невідповідності дій державних органів Греції статтям 9, 3 Конвенції про захист прав лю­дини та основих свобод та статті 2 Першого протоколу до цієї Конвенції. Заявниками оскаржувалось обов'язкове залучення В. Вальсаміс до участі у шкільному параді з нагоди святкування нацонального свята Греції - дня 28 жовтня, присвяченого початку війни між Італією та Грецією в 1940 р. та застосування до неї покарання (заборона відвідувати школу протягом одного дня) за відмову від участі у цьому заході. У рішенні, винесеному у Страсбурзі 18 грудня 1996 р. по зазначеній справі, Європейський суд з прав людини постановив, що порушення ст. 2 Першого протоколу, ст. 9 чи ст. 3 Євроконвенції не було, але було порушення ст. 13 Євроконвенції, взятої разом зі ст. 2 Першого протоколу. Суд постановив, що обов'язок взяти участь у параді не порушує релігійних переконань батьків пані Вальсаміс. На думку суду, застосований захід не може також вважатися таким, що порушує її право на свободу релігійних переконань.

На нашу думку, юридично обов'язкове залучення до участі в дер­жавних церемоніях є порушенням права людини на свободу віроспо­відання. Тому законодавство має передбачати можливість заміни таких обов'язків на інші чи звільнення від них.

Підсумовуючи загальнотеоретичну характеристику юридичного за­безпечення структурних елементів свободи віросповідання в Україні, можна зробити наступні висновки:

1. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку релі­гію (як складник свободи віросповідання) - це закріплена у законодав­стві можливість людини виражати у фізичних діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта релігійної віри. Право людини сповідувати будь-яку релігію можемо поділити на наступні різновиди: 1) за кількісним складом суб'єктів його здійснення - індивідуальне та колективне спо­відування релігії; 2) за змістом сповідувальної діяльності - здійснення культових дій та позакультової діяльності (у духовній і практичній сфе­рах); 3) залежно від місця сповідування - здійснення останнього у куль­тових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях чи в інших місцях; 4) залежно від юридичного статусу суб'єкта використання розглядуваного права - сповідування релігії громадянами певної держави, іноземцями, апа­тридами, дітьми, засудженими, військовослужбовцями тощо.

2. Одноособове сповідування релігії не потребує юридичної про-цедуризації, оскільки воно може бути здійснене людиною за її бажан­ням виключно власними діями. Інші ж суб'єкти не повинні їй у цьому перешкоджати. Колективне ж сповідування релігії потребує, зазвичай, встановлення певних юридичних процедур. Однією із форм такого спо­відування релігії є право громадян об'єднуватися у релігійні громади. Визначені законодавством порядок, строки, підстави утворення релігій­них громад якраз і формують юридичну процедуру такої форми колек­тивного сповідування релігії.

3. Водночас, передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок та строки утворення релігійної громади, як видається, потребу­ють певних уточнень і змін, зокрема:

1) повідомлення державних органів про створення таких громад має бути юридично обов'язковою дією. Це слугуватиме поштовхом для ре­лігійної громади набути статусу юридичної особи, у зв'язку з чим за нею та її членами визнаватимуться такі права, котрих вони без нього не матимуть. До того ж держава має володіти інформацією про створення тих чи інших релігійних громад, щоб контролювати законність їхньої діяльності;

2) необхідно збільшити мінімальну кількість засновників релігій­ної громади (із 10-ти, як це передбачено законодавством України до, скажімо, 25-ти осіб). Також доцільно передбачити подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу загальних зборів релігійної громади; списку громадян, що її утворили; відомостей про склад органів управління; установчих документів релігійного управлін­ня (центру), якщо він перебуває за межами України; даних про основи віровчення релігійної громади, про її ставлення до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я послідовників відповідної релігії, про обмеження для членів і служителів організації щодо їхніх прав і обов'язків;

3) засновниками релігійних громад можуть визнаватись не лише гро­мадяни України (як це передбачено її законодавством), але й іноземці та особи без громадянства, котрі постійно проживають в Україні. Іноземці ж, які перебувають в Україні тимчасово, можуть бути членами таких громад;

4) українське законодавство передбачає загальний строк (триваліс­тю в один місяць) для реєстрації релігійних організацій. У необхідних випадках, коли є потреба у висновку місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету, сільської, селищної, міської рад, а також спеці­алістів, рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних орга­нізацій приймається у тримісячний термін. Однак підстави отримання вказаного висновку та його зміст юридично не регламентовані. Тому необхідно дещо конкретизувати в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" підстави для продовження терміну реєстрації релігійної організації.

4. Згідно із законодавством, релігійними організаціями, крім релігій­них громад, можуть бути ще й релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади та їх об'єднання, які також виступають своєрідними формами колектив­ного сповідування релігії.

5. Право громадян сповідувати індивідуально й колективно будь-яку релігію, можливо, й таку, що її раніше не існувало, потребує визначен­ня таких понять, як релігія, релігійна організація. Міжнародні акти з прав людини та законодавство України таких визначень не дають. На основі узагальнення існуючих поглядів можна стверджувати, що релі­гія - це духовний феномен, який втілює віру людини в існування над­природного начала (найчастіше - Бога), що вважається джерелом буття усього сущого, і слугує для неї засобом "спілкування" з цим началом. Структурними елементами релігії є: релігійна свідомість (релігійна віра, ідеї, уявлення, почуття), релігійні відносини, релігійна діяльність, релігійні організації. Проте визначальною ознакою усякої релігії висту­

пає релігійна віра. Об'єктом останньої є надприродне начало (Бог), що є джерелом всього сущого. Саме за об'єктом релігійної віри мають, на наш погляд, визнаватися, наступні властивості: унікальність (неповтор­ність, невідтворюваність), трансцендентність (позаземне, а зрештою і позаматеріальне існування), абсолютна первинність, всепроникливість, довічність, таємничність, найвища й беззаперечна цінність, реальне іс­нування (у свідомості людини, яка сповідує віру у нього).

6. Указане визначення поняття релігії, а також зазначені властивості об'єкта релігійної віри можуть набувати практичного значення, зокрема, при державній реєстрації певної організації саме як релігійної. Якщо у реєстраційного органу виникнуть сумніви з цього питання, він пови­нен призначити релігієзнавчу експертизу. Хоча законодавством України передбачено можливість проведення релігієзнавчої експертизи, однак, підстави й порядок її здійснення не визначені. У зв'язку з цим, необхід­но хоча б урядовою постановою затвердити спеціальне положення про підстави та порядок її проведення.

7. Юридичні засоби реалізації права на сповідування релігії певними категоріями осіб потребують деяких уточнень, конкретизації, а навіть і змін, а саме:

1) у Законі України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" пропонується закріпити, що:

- військовослужбовцям гарантується право на свободу віросповіда­ння;

- у вільний від військової служби час військовослужбовці мають право брати участь у богослужіннях і релігійних обрядах;

- допускається використання військовослужбовцями релігійної літе­ратури та предметів культу;

- держава не несе обов'язків стосовно задоволення потреб військо­вослужбовців, пов'язаних із релігійними переконаннями і необхідністю відправлення релігійних обрядів;

- створення релігійних об'єднань у військовій частині не допуска­ється;

2) встановлений у законодавстві України порядок сповідування ре­лігії представниками зарубіжних організацій, які тимчасово перебува­ють в Україні, а саме: проповідування ними релігійних віровчень, від­правлення релігійних обрядів, здійснення іншої канонічної діяльності (лише у тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибу­ли і за офіційним погодженням з державним органом, котрий здійснив реєстрацію статуту релігійної організації), - є порушенням ст. 35 Кон­ституції України, що гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання без вищезазначених обмежень. Тому в Законі України

"Про свободу совісті та релігійні організації" необхідно скасувати вка­зані правообмеження щодо сповідування релігії представниками зару­біжних організацій, які тимчасово перебувають в Україні.

8. Законодавство України містить низку забороняючих нормативно-правових приписів, котрі фактично виступають "декларативними" юри­дичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію, оскільки за їх порушення не передбачено юридичної відповідальності. Тому необхідно встановити:

- адміністративну відповідальність (а при наявності тяжких наслід­ків - і кримінальну) за примус при визначенні фізичною особою (а не тільки громадянами) свого ставлення до релігії, до її сповідування, до участі в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях;

- адміністративну відповідальність за порушення виключного права релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослуж­бової літератури і виробництва предметів культового призначення;

- адміністративну відповідальність за незаконну відмову відповід­них посадових осіб від надання дозволу на проведення публічних бого­служінь, релігійних обрядів, церемоній, процесів.

9. Положення ч. 5 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релі­гійні організації" ("ніхто не має права вимагати від священнослужите­лів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих") повинно бути втілене в ч. 1 ст. 63 Конституції України, ч. 2 ст. 385 КК України, ст. 69 КПК України. На наш погляд, за вчинення вказаного правопорушення повинна наставати кримінальна відповідальність, передбачена ст. 373 КК України (примушування давати показання).

10. Суб'єктивне юридичне право людини змінювати свої релігійні або інші переконання виступає невід'ємним елементом свободи віросповіда­ння. Ця можливість людини має бути включена до структури свободи сві­тогляду та віросповідання, проголошеної у ст. 35 Конституції України.

11. Одним із важливих юридичних засобів охорони права людини змінювати релігійні або інші переконання є закріплена у законодавстві України заборона чинити будь-який примус при визначенні громадяни­ном свого ставлення до релігії. Оскільки жодних санкцій за такі дії не передбачено, доцільно було б уточнити цей припис вказівкою на те, що забороняється будь-яке примусове (із застосуванням фізичного або пси­хічного тиску) навернення до тієї чи іншої віри.

12. Основою юридичного механізму права людини на релігійну та (або) світську освіту в Україні є Конституція (ст. 35, 52), Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 3 ст. 3, ст. 6, 11, 14); Закон України "Про освіту" (в редакції 1996 р.), Закон України "Про за­гальну середню освіту" (1999) та інші нормативні документи.

Право на релігійну освіту як складник свободи віросповідання по­требує насамперед з'ясування поняття релігійної освіти. На основі ана­лізу висвітлених у літературі позицій, видається можливим зазначити, що релігійна освіта- це навчальний процес, який полягає у наданні осо­бі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприй­няття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних вмінь та навичок щодо його сповідування.

13. На наш погляд, тільки державна система освіти повинна мати світський характер, тому до Конституції України та Закону України "Про освіту" необхідно внести відповідні зміни. Світський характер держав­ної системи освіти означає, що навчально-виховний процес у таких за­кладах вільний від втручання політичних партій, громадських і релігій­них організацій, а також те, що у них не допускається залучення учнів або студентів до участі в політичних акціях та релігійних заходах під час навчально-виховного процесу (ст.8 Закону України "Про освіту"). Законом України "Про загальну середню освіту" також передбачено, що "примусове залучення учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних закладів до вступу в будь-які об'єднання громадян, релігійні і воєнізо­вані формування забороняється" (ст. 17). За порушення вищевказаних положень Законів не передбачено юридичної відповідальності, тому необхідно запровадити, наприклад, адміністративну відповідальність за примусове залучення учнів або студентів до участі в політичних акці­ях, релігійних заходах, об'єднаннях громадян, релігійних і воєнізова­них формуваннях. Недержавні ж заклади освіти, на наш погляд, можуть бути й не відокремленими від релігійних організацій. Таке положення відповідає вимогам міжнародного права.