Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига

Содержание


Поняття про славу Божу
Стан першоствореної людини до гріхопадіння
Питання для самоперевірки
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   47
§ 1.20. Призначення людини

Призначення людини полягає в тому, щоб через поступове роз­криття та сукупність сил і здібностей, через діяльне намагання та на­ближення до свого Первообразу досягати повної можливості для кінце­вого єства, міри богоподібності й найтіснішого єднання з Богом, а разом із цим можливо повної участі в Божому блаженстві на всю вічність.

Кінцева мета людини у Богові, у спілкуванні чи живому союзі з Бо­гом. Створена за образом і подобою Божою, людина у самій природі своїй не може не шукати спілкування з Богом не тільки як зі своїм по-

чатком і первообразом, але й як із найвищим верховним благом: "В Ньо­му ми живемо й рухаємося" (Діян. 17, 28). Поза живим та особистим спілкуванням з Богом ніщо не зможе заспокоїти дух людини, все суєта й ловлення вітру (Еккл. 1,8, 17-18; 3, 10-11; 8, 17). Тому-то нас і напучу­ють: "Шукайте Мого лиця"; тому, Господи, буду шукати обличчя Твого" (Пс. 27, 8). Псалмоспівець сповідує: "Як лине той олень до водних по­токів, так лине до Тебе, о Боже, душа моя" (Пс. 42, 2);"... А я, близькість до Бога для мене добро" (Пс. 73, 28). За свідченням новозавітного Од­кровення, Ісус Христос, ідучи на хресні муки, благав у молитві до Отця Свого: "... щоб були всі одне: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одне були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав" (Ін 17, 21, 24; Еф. 2, 14; 2 Кор. 5, 19; 2 Петр. 1, 16). Апостол вказує, що Син Божий, закінчивши покладену на Нього Отцем справу спокути, приведе тих, що воскреснуть, у вічне й блаженне єднання з Богом: "Він зруйнує усякий уряд і владу всяку та силу... Коли Йому все Він упокорить, тоді й Сам Син упокориться Тому, Хто все впокорив Йому, щоб Бог був у всьому все"(1 Кор. 15,24,28).

Але як розумно-вільне єство людина може і повинна досягти єднання з Богом не інакше, як шляхом свідомого та вільного вдоскона­лення своїх сил. На богоуподібнення як завдання людського життя Од­кровення вказує чітко. Сам Бог говорить людям: "Освятіться й будьте святі, бо святий Я" (Лев. 11, 44; 2 Петр. 1, 15-16). "Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний!" (Мф. 5, 48). Тільки цим шляхом лю­дина і може прославляти свого Творця, до чого її і закликають: "Отак ва­ше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі" (Мф. 5, 16); "Прослав­ляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони" (1 Кор. 6, 20); "То ж коли ви їсте, чи коли ви п'єте, або коли інше що робите, усе на Бо­жу славу робіть!" (1 Кор. 10, 31). Указуючи на уподібнення до свого Пер­вообразу, як на міру духовного самовдосконалення людини, Одкровен­ня показує, що для досягнення такого завдання їй призначена не певна міра часу, а ціла вічність.

Внаслідок уподібнення Богові людина стає здатною до спілкування та єднання з Ним, бо так, як гріх віддаляє людину від Бога (Бут. 6, 3), так святість та чистота наближають людину до Нього (1 Ін. 4, 16). Через до­сягнення богоуподібнення і спілкування з Богом досягається людиною й інша мета, наслідком якої є блаженство. Бо Бог є безкінечне і невичерп­не джерело всякого блага; значить уподібнення до Нього і з'єднання з Ним не може не супроводжуватися відчуттям найвищого блаженства. У бесіді Спасителя про блаженство воно подається як наслідок мораль­ної досконалості людини і поєднаного з ним богоспілкування (Мф. 5, З-

12). Стан блаженства внаслідок спілкування з Божим єством відчутний людьми, так що істинно моральне та духовне життя можливе ще на землі, у всій своїй повноті воно відкриється у майбутньому житті, із по­вним розкриттям царства Божого, коли віруючі побачать Бога обличчям в обличчя (1 Кор. 13, 12; Мф. 5, 8), будуть бачити славу единородного Сина Божого (Ін. 17, 24) і Бог буде у всьому все (1 Кор. 15, 26).

Призначення людини в тому, що стосується її богоподібної душі. Але людина складається не тільки із душі, а й з тіла. Тому людина по­винна досягати свого призначення не інакше, як через посередництво землі та чуттєвого світу. І видимий світ Премудрістю Творця є дійсно прекрасним допоміжним засобом для досягнення людиною свого при­значення. Він дає багату й різноманітну поживу для розвитку пізнаваль­них можливостей людини, приводи до знаходження та зміцнення волі, до розвитку та виховання почуття прекрасного, а як велика книга, що безперестанно проповідує про досконалості Божі, світ надихає людину до того, щоб звеличитися своїм духом до Бога. А щоб земля і зовнішній світ не могли служити перешкодою людині в досягненні нею вищого призначення, Творець поставив людину царем і владикою над видимим світом (Бут. 1, 26) [46, С 280].

Поняття про славу Божу

Бог, володіючи всією повнотою буття і життя, створив світ не як наслідок необхідності чи потреби в будь-якому їх доповненні, але ви­ключно за своєю безмежною благістю. "Через надлишок благості, - гово­рить святий Іоан Дамаскін, - Бог захотів, створити людство для того, щоб в майбутньому вого змогло б користуватись Його благодіяннями та було причетне до Його благості" [139, С 117]. Іншими словами, Бог, Який є любов (1 Ін. 4, 8, 16), створив світ і, зокрема, людину для того, щоб вна була об'єктом Його любові. У такому сенсі і потрібно розуміти наступні твердження Слова Божого: "Все Господь учинив ради цілей Своїх..."(Пр. 16, 4) або: Бог - "Той, що все ради Нього й усе від Нього"(Євр. 2, 10).

Любов Божа до світу й людини викликає як природну зворотну ре­акцію, любов, свідоме поривання людського духу, або - у випадку ниж­чих форм буття - беззвітне тяжіння їх до Джерела життя та любові," бо, - як говорить апостол Павло, - все з Нього, через Нього і для Нього!" (Рим. 11, 36).

Блаженний Феодорит говорить, що "Господь Бог не має потреби у комусь, хто возвеличував би Його" [22, С 370], однак благоговіння й за­хоплення розумних творінь Божих величчю Його справ не може не ви­ражатися в піднесенні Богові сердечної хвали й подяки. Возносячи своєму Творцю, за прикладом ангелів, славослів'я та хвалебні гімни, людина схильна і весь всесвіт спонукати до прославлення Господа:

"Хваліте Господа з небес, хваліте Його у висоті! Хваліте Його всі Його Анголи, хваліте Його усі війська Його: Хваліте Його, сонце й місяць, хваліте Його, усі зорі ясні! Хваліте Його небеса із небес, та води, що над небесами!.. Хваліть Господа також із землі: риби великі й безодні усі, огонь та град, сніг та туман, вітер бурхливий, що виконує слово Його, го­ри та пагорки всі, плідне дерево та всі кедрини, звірина й вся худоба, все плазуюче та птаство крилате, земні царі й всі народи, князі та всі судді землі, юнаки та дівиці, старі разом із дітьми, - нехай усі хвалять Господнє Ім'я!" (Пс. 148, 1-13).

У посланні до євреїв апостол Павло закликає християн: "Отож, завжди приносьмо Богові жертву хвали, цебто плід уст, що Ім'я Його славлять" (Євр. 13, 15). Разом із тим він переконує їх прославляти Бога всім своїм життям, усіма своїми здібностями: "Отож, прославляйте Бо­га в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!" (1 Кор. 6, 20).

Прославлення Бога життям, справами складає головне призначен­ня людини як учасника любові Божої. Святитель Григорій Богослов го­ворить, що ми "створені на справи благі, щоб славити й хвалити Твор­ця нашого і, наскільки це можливо, наслідувати Бога" [132, С 535].

Гарним коментарем на ці твердження Священного Писання і свя­тих отців можуть послугувати наступні міркування, що знаходяться в книзі "Премудрость и благость Божия в судьбах мира и человека", яка містить праці професора Московської духовної академії, протоієрея Ф. О. Голубинського та професора Д. Г. Левитського: "Кінцева мета всього створеного є слава Божа. Що ж це таке, запитаєте ви, слава Бо­жа? І невже Бог, якщо висловитись зухвало, славолюб? - слава Божа є всеможливий вияв Божественних досконалостей в істотах, возведения істот розумних до вічного єднання з Богом і вираження Його досконало­стей у своїй діяльності. Усяка твар у своїй красі та досконалості носить на собі відображення досконалостей Божих, але носить несвідомо. Уся земля, наповнена слави Господа Саваофа (Іс. 6, 3), розповість про сла­ву, що носить на собі, людині, яка одна тільки на землі може розуміти її хвалебні віщування. Таким чином, людина становить собою живий зв'язок між небом і землею, між Творцем і твар'ю. Через її свідомість та свободу приноситься до Творця несвідоме славослів'я земних тварей.

Спостерігаючи досконалості Божі у природі, усвідомлюючи ще вищі досконалості у своїй власній істоті, розкриваючи в собі образ Божий прагненням і уподібненням Первообразу, наповнюючись богоподібними досконалостями, людина свідомо та вільно прославляє Господа і таким чином підносить славослів'я і своє, і всіх підкорених їй тварей великому Творцю всесвіту.

Очевидно, що Бог шукає Собі слави не так, як її шукають славолю-

бні шукачі слави людської, які не завжди можуть поєднати свою славу із щастям тих, хто служить знаряддям їх прославлення. Слава Божа не­розривно поєднана з досконалостями і блаженством тварей; вона - як­раз і є їх досконалістю й блаженством.

Слава Божа в природі є її красою і добробутом, а в істотах мораль­них - їх духовною досконалістю і з'єднаним з нею блаженством. Якщо людина зрікається слави Божої, це означає, що вона стає убогішою в досконалості та бложенстві. І, навпаки, чим більше осяюється людина славою Божою, тим більше зростає в досконалості і підноситься у бла­женстві."

"Бо всі згрішили, - говорить апостол Павло, - і позбавлені Божої слави..." (Рим. З, 23), тобто через гріх втратили першостворену доско­налість, у якій сяяла слава Божа, і з'єднане з нею райське блаженство. Тепер твар чекає, "що саме... визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих", чекає часу, коли... "вона з'явиться в первісній дос­коналості та благоустрої" (Рим. 8, 21). І вся блаженна вічність людини є постійне піднесення її у досконалостях та блаженстві, чи поступове відновлююче, поповнююче осявання славою Божою, яке відновлює, поповнює сходження від слави в славу (2 Кор. З, 18). Таке дивне поєднання цілей творіння - чудесний союз слави Божої та досконалості й блаженства творінь є дивовижною справою безмежної мудрості та благості Творця" [114, С 75-76].

Із істот, створених найбільш досконалим органом слави Божої, є, за вченням Церкви, Преблагословенна Божа Мати, "чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів". її настільки високе прославлен­ня (див. Лук. 1, 48) відповідає тому ступеню, у якому Вона Сама просла­вила Бога Своєю цілковитою покорою Його волі. Усе її життя було не­помітним для сучасників, але найвагомішим для очей Божих служінням та подвигом, спрямованими на те, щоб сприяти, шляхом повної са­мовіддачі, служінню та подвигу Її Божественного Сина.

Прекрасно говорить про це прославлення Бога Пресвятою Дівою Марією митрополит Московський Філарет:

"Справа, яка відкривається після Її (Марії) слів: "Я ж Господня ра­ба: нехай буде мені згідно зі словом твоїм!" (Лук. 1, 38), повинна пробу­дити всю увагу кожного, хто мислить. У дні створення світу, коли Бог прорікав Своє живе та могутнє: "Хай станеться!" - слово Творця твори­ло світ тварі. Але в цей непримітний в бутті світу день, коли Божествен­на Марія проговорила Своє коротке й слухняне "хай буде", - ледве можу вимовити, що тоді сталося, - слово тварі зводить у світ Творця. І тут Бог проголошує Своє слово: "І ось ти в утробі зачнеш і Сина поро­диш..." (Лук. 1, 31); "Він же буде Великий..." (Лук. 1, 32); "І повік царюва­тиме Він у домі Якова..." (Лук. 1, 33): але, - що знову дивовижно й нез-

багненно, - само Слово Боже зволікає діяти, утримуючись, словом Марії: "Як же станеться це..." (Лук. 1, 34)? Потрібно було Її смиренне "хай буде", щоб почало діяти Боже величне "хай станеться". Що ж то за сила сокровенна міститься в цих простих словах: "Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно із словом твоїм!" і чинить таке незвичайне дійство? - Ця дивовижна сила є найчистіша і досконала відданість Марії Богові, волею, думкою, душею, всією істотою, всякою здібністю, всякою дією, всякою надією та чеканням. - Християни! О, якщо б кожен із нас, хоча б трохи прилучився до цієї Божественної сили, молитвами Преблагословенної Діви!" [79, С. 64-65].

Стан першоствореної людини до гріхопадіння

Перша людина вийшла з рук Творця досконалою. Звичайно, це бу­ла не та досконалість, яка досягається як результат тривалої цілеспря­мованої діяльності і становить моральну мету людини, як це показують слова Господа: "Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш не­бесний" (Мф. 5, 48). Це була лиш першопочаткова досконалість її бого­створеної природи, яка означала, що людина з усіма її силами та здібностями повністю відповідає тому призначенню, для якого вона створена.

Перша людина тільки небагато в чому поступалася ангелам (Пс. 8, 6). У ній не було ані тіні гріха або хоча б щонайменших ознак спротиву добру. "Крім того, поглянь, що знайшов я, - говорить премудрий Ек­лезіяст, - що праведною вчинив Бог людину..." (Екл. 7, 29), тобто вона є морально здоровою, здатною йти правильним шляхом і не грішити [55, С 29].

Однак, людина із самого початку потребувала постійного піклуван­ня Божого, щоб могли розкритися та розвинутися задатки її бого­подібної природи. Дійсно, одразу ж після створення їй була дарована надприродна божественна допомога: першостворена людина перебу­вала в благодатному стані як душею, так і тілом.

Але благодать Божа була дарована прабатькам не безумовно. Лю­дина могла і втратити її, коли б злочинно порушила першопочатковий райський завіт Бога. У такому випадку і самі природні сили та здібності людини неминуче повинні були якщо не зовсім втратитись, то, при­наймі, істотно пошкодитись.

У першопочатковому благодатному стані розум і воля людини перебували на високому ступені досконалості. Розум Адама, на думку Блаженного Августина, перевершував розум будь-якого із його на­щадків. Розум найрозумніших із нащадків Адама, говорив Блаженний Августин, знаходиться в такому співвідношенні до розуму самого Ада­ма, як швидкість черепахи до швидкості птаха. Людина легко могла за-

своїти й збагнути як вищі надприродні істини, так і нижчі матеріальні предмети, що перебували під впливом божественного осяяння. Якщо тепер досягнення знання пов'язано з великими труднощами та зусилля­ми, то в первісному стані знання діставалось людині без щонайменших зусиль та праці.

Воля першоствореної людини, згідно з думкою Блаженного Авгус­тина, характеризувалася моральною свободою. Її прояви зовсім не бу­ли свавіллям, тобто нічим не вмотивованими рішеннями чи діями. У си­лу своєї моральної свободи, що припускає можливість обдуманого й відповідального рішення, Адам міг не згрішити, якщо б не захотів цього сам [103, С 25-26].

Першостворена людина не тільки була вільна від будь-якої гріхов­ної схильності, але й володіла позитивно добрим спрямуванням - слу­гувала божественному закону. Людина любила добро і прагнула до ньо­го, не знаючи внутрішньої боротьби й вагань між добром та злом, хоча й розуміла, що таке добро і зло, а не просто перебувала в блаженному невіданні про зло. "Розсуди, - говорить святий Іоан Златоуст, - про сво­боду волі та надлишок мудрості його (Адама), і не говори, нібито він не знав, що є добро і що є зло" [53, С 5]. Ставлення людини до Бога було ставленням повного та радісного послуху Йому. Бог для людини був найвищим моральним авторитетом, і думка не послухатись прямої та ясної вказівки чи поради Божої, а тим більше опиратися їм, людині не приходила до голови: це було для неї морально неможливим через лю­бов до Бога.

При чистоті і ясності розуму І при доброму спрямуванні волі сер­це людини не збурювалось ніякими гріховними пристрастями, не знало хибних рухів та почуттів. У людині повністю була відсутня тілесна хтивість, тобто невпорядковані й ворожі духу прагнення чуттєвості.

Досконалим було і тіло людини, що було призначене бути слухня­ним знаряддям її духу. "Бог створив людину для нетління" (Прем. 2, 23). Тому й тілесна природа людини у поєднанні з її безсмертним духом ма­ла можливість не вмерти - при виконанні, однак, необхідних моральних умов (Бут. 2, 17). "Людина не померла б, якщо б не згрішила", - багато разів повторював Блаженний [103, С 26].

Безсмертя Адама та Єви за тілом було безсмертям за благодаттю. Ця благодать безсмертя видимим чином повідомлялась прародичам у плодах дерева життя, яке було прообразом майбутнього Хресного Де­рева й тайни Євхаристії.

Турбота, чи промисел Божий про перших людей яскраво виявилася в тому, що "взяв Господь Бог людину, і в едемському раї

вмістив був її" (Бут. 2, 8, 15). З матеріального боку рай був блаженним помешканням людини на землі. З духовного ж боку райське життя було станом особливої близькості людини з Богом. "Рай, - говорить святий Іоан Дамаскін, - дехто уявляв чуттєвим, а інші духовним; але мені здається, що, як і людина, що створена була і чуттєвою, і разом із тим духовною, так і священний храм її був чуттєвим і разом із тим духов­ним... Тілом людина оселялась в божественній і прекрасній країні, а ду­шею жила в незрівнянно вищому і прекраснішому місці, де мала своєю домівкою та світлою ризою Бога" [139, С. 146-147; 41, С. 6-15; 72, С 457-477].

§ 1.21. Досконалість творіння

Всесвіт, створений Творцем, досить досконалий, тобто відповідний до того призначення, яке визначив для нього Творець. І Одкровення зо­бражує, що світ у своєму началі дійсно відповідав творчим задумам про нього. Створене під час кожного із шести днів творення Самим Творцем визнавалося добрим, а по закінченні шестиденного творення "побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!" (Бут. 1, 31). Навіть про світ у теперішньому його стані апостол навчає: "Кожне бо Боже твори­во добре" (1 Тим. 4, 4). Псалмоспівець зображує світ, як чудовий та ве­личний орган одкровення слави (Пс. 18, 2), премудрості (Пс. 103, 24) і добра Божого (Пс. 144, 9), і, внаслідок такого відображення у світі дос­коналостей Божих, вказує на нього, як на краще для людей училище справжнього богобачення й богошанування (Пс. 85, 8-10; 9, 1-6; Іс. 40, 26). Але, з іншого боку, в Одкровенні немає тої думки, щоб видимий світ був найкращим із можливих світів, які тільки Бог міг створити. Навпаки, воно навчає, що нинішні небо й земля проминуться (Мф. 24, 35; 2 Петр. З, 10, 12), що ми чекаємо неба нового й нової землі, що правда на них пробуває (2 Петр. З, 13; Рим. 8, 20-21), тобто існує кращий і доско­наліший за теперішній світ.

Отже, світ створений відповідним до свого призначення, або дос­коналим. У створеному Богом світі, як у створеною за божественної благістю, не було і не могло бути зла; зло не може бути в числі справ Творця*. Згідно з богоодкровенним вченням, поява зла в матеріально­му світі та смерть є наслідком і покаранням гріха, або зла у власному розумінні, і посилаються Богом для виліковування гріха, а гріх або мо­ральне зло, є справою морально-вільних істот, які зловживали своєю свободою наперекір намірам Творця [46, С 133-137; 75, С. ЗО].

* "Творець за єством Своїм благий, - повчають східні патріархи, - отже все, що тільки Він створив, створив прекрасним і ніколи не може бути Творцем зла".

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
  1. Розповідь Мойсея про творення світу і його історичний ха­рактер.
  2. В.В. Болотов про особливості біблійної розповіді щодо ство­рення світу.
  3. Раціоналістичний погляд на Мойсееву розповідь про шести­денне творіння світу.
  4. Давні екзегети і богослови про алегоричний характер шести­денного творіння світу.
  5. Святі отці Церкви про шестиденне творіння світу.
  6. Святе Письмо про історію творення матеріального світу.
  7. Святе Письмо про творення неба і землі (першоствореної ре­човини).
  8. Св. отці Церкви про творення загальної матерії.
  9. Святе Письмо про творення окреме (перший день, другий день, третій день, четвертий день, п'ятий день і шостий день).
  1. Святі отці Церкви про творення окреме.
  2. Розповідь Мойсея про походження перших людей.
  3. Історичне значення розповіді Мойсея про походження пер­ших людей.
  4. Святе Письмо про людину як особливе творіння Боже.
  5. Передвічна рада Святої Трійці щодо створення і відновлен­ня впалої людини.
  6. Серафим Саровський про біблійну розповідь щодо створен­ня людини.
  7. Архієпископ Інокентій (Борисов) про творіння чоловіка та жінки.
  1. Святе Письмо про походження від Адама та Єви всього людського роду.
  2. Сповідання Церкви щодо походження людей від Адама і Єви.
  3. Святе Письмо про встановлений спосіб розмноження лю­дей.
  4. Теорія про передіснування душ, про творіння душ, про наро­дження душ від душ батьків.
  5. Поняття про склад природи людини.
  6. Святе Письмо про значення тіла у складі людської природи.
  7. Святе Письмо про буття душі в людині.
  8. Святе Письмо і учителі Церкви про двоскладовість та трискладовість єства людини.



  1. Святе Письмо про образ і подобу Божу в людині.
  2. Святі отці і вчителі Церкви про різницю між образом і подо­бою Божою в людині.
  3. Іоан Дамаскін про образ і подобу Божу в людині.
  4. Святе Письмо про славу Божу.
  5. Святе Письмо про стан людини до гріхопадіння.
  6. Блаженний Августин про стан людини в раю.
  7. Святе Письмо про досконалість творіння.

Розділ 2. Про Бога Промислителя світу

§ 2.1. Поняття про Промисел Божий, його дії, види й образи промислу

"Промисел Божий є безперервною дією всемогутності, премудрості і благості Божої, якою Бог зберігає буття і сили творіння, спрямовує їх до доброї мети, всякому добру допомагає, або виправляє й повертає до добрих наслідків" [77, С 11].

У понятті про Промисел Божий дається вказівка, що Промисел Бо­жий відкривається переважно у двох діях: збереженні та керуванні. Збе­реженням світу називається та дія Промислу Божого, якою підтриму­ються в бутті як весь світ і всі єства, що в ньому знаходяться, так і сили всіх єств із їхньою діяльністю. Керування Боже полягає в тому, що Бог усі дії та події як у світі матеріальному, так і у світі моральному, спрямо­вує до передбаченої Ним мети творення.

Дії Промислу Божого обіймають не тільки великі предмети світу, не тільки роди і види істот, не тільки загальні сили й закони природи, але й поширюються на малі речі, на все неподільне й окремі явища природи. Бог "від малого до великого знає все точно і про всяке творіння окремо думає" [84, С 33]. Звідси і поділяють Промисел Божий на два види: за­гальний та окремий. Загальний Промисел обіймає світ узагалі, як су­купність усіх родів істот із діючими в них силами та законами. Окремий Промисел поширюється на окремі предмети і явища, на окремі істоти і на кожне з неподільних, якими б вони малими не здавалися б.

Нарешті, за образом промислительської дієвості Божої у світі розрізняють Промисел Божий природний та надприродний. Перший бу­ває там, де долі Божі здійснюються згідно з природною течією речей, від початку від Бога встановленою, тільки під віданням і промислительним наглядом Божим. Надприродний образ Промислу буває там, де, за сло­вами церковної пісні, "перемагаються єства норми", і Бог об'являє в ній для яких-небудь моральних цілей Свою особливу діяльність, яка пере­вищує сили й закони природи. Діями надприродного промислу про світ є чудеса [72, С 513-516].