Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   47
§ 2.15. Моральний стан і участь злих духів

Злі духи впали так глибоко і так утвердились у злі, що вже не мо­жуть покаятися й піднятися, а тому "засуджені навіки й ніколи не змо­жуть отримати благодаті Божої" [84, С 26]. Ця істина виражена в словах Спасителя про диявола, що він "у правді не встояв, бо правди нема в ньому: як говорить неправду, то говорить за свого, бо він неправдомо-вець і батько неправді" (Ін. 8, 44). Ісус Христос назвав диявола бреху­ном. Це значить, що самим єством його є неправда, заперечення істи­ни й добра. Говорячи неправду, він показує головний характер своєї природи. Писання вказує на те, як рішуче і безповоротно було скинуто у прірву грішні духи, коли навчає, що диявол і його ангели засуджені на вічні муки (Мф. 25, 41; Об. 20, 10; Юд. 6 ст.). Але можливість врятувати­ся хоча б одному зі злих духів чи на випадок навернення хоча б одного демона в Писанні вказівок ніде немає.

Переконання, що грішні духи назавжди залишаються злими, у древній Церкві було загальним. А тому на V Вселенському Соборі була піддана осуду, як категорично хибна, думка Орігена і його шануваль­ників, нібито настане підняття демонів, бо і вони, покаявшись, звернуть­ся до Бога [37, С 528-529, 537].

Від морального стану залежить і доля грішних духів. На початку, як тільки згрішили, вони були вигнані з первісного свого помешкання (Юд. 6 вірш), їх було скинуто з неба: "Я бачив того сатану, говорив Спаситель, що з неба спадав, немов блискавка" (Лук. 10, 18). Але вони не покаяли­ся в гріхові, здійснили новий злочин, напоумивши і людей не коритися волі Божій. За цей новий злочин їх піддани новому найважчому пока­ранню, хоч іще не остаточному: "І до змія сказав Господь Бог: "За те, що

сотворив ти оце, проклятий ти!"" (Бут. З, 14). У чому б не полягала дія прокляття, в усякому разі воно було більшим від покарання поперед­нього, бо там ми не бачимо ще прокляття Божого. Тепер долею їхньою є стан мученицької знемоги та смутку. Ісус Христос свідчив, що "коли дух нечистий виходить із людини, то блукає місцями пустельними, відпочинку шукаючи, та не знаходить" (Мф. 12, 43; Лук. 11, 24). Разом із цим їхній стан є станом мученицького страху перед Богом і чекання пра­ведного суду Божого та засудження на нескінченні муки. Ап. Яків на­вчає: "І демони вірують і тремтять перед Богом" (Як. 2, 19), а, за свідчен­ням апостолів Петра та Юди, Бог тримає їх зв'язаними кайданами пе­кельної темряви, щоб передати їх на суд великого дня (Юд. 6 вірш; 2 Петр. 2, 4). Темрява, згідно з визначенням в Писанні, означає лихо (Мф. 4, 16; 2 Петр. 2, 17). Пекельна темрява - лихо тяжке. Виразами кайдани вічні, кайдани темряви зображується, що злі духи не можуть звільнитися від темряви. Таким чином, вони неминуче перебувають у стані лиха, а ще й чекають на суд. "Прийшов ти сюди передчасно нас мучити", кричав біснуватий Ісусу Христу (Мф. 8, 29), а легіон демонів "благали Його, щоб Він їм не звелів іти в безодню" (Лук. 8, 31). Із цих волань видно, що злі духи знають та відчувають, що та доля, яка че­кає на них, мученицька (страшна), а це збільшує їхній теперішній важ­кий стан, страшний і гіркий. У майбутньому ж на них чекає вогонь вічний (Мф. 25, 41; Об. 20, 10).

§ 2.16. Відношення злих духів до роду людського

Впалі духи мають близьке відношення до цілого роду людського. Після скинення з неба, не маючи можливості серед його мешканців по­ширювати своє царство, вони спрямували свої зусилля на те, щоб між людьми сіяти, повертати й утверджувати зло. За спокусою диявола ста­лося гріхопадіння родоначальника роду людського: "Заздрістю дия­вольською смерть у світ увійде", навчає Премудрий (Прем. 2, 24). Про­клавши через це шлях до свого панування у світі, він та його ангели прагнуть усіх людей віддалити від Бога і від добра, взагалі зруйнувати царство Боже, облаштовуючи на його місці своє власне. Усе старо­завітне людство, оскільки воно було гріховним, складало область сата­нинську, особливо язичницький світ. Так і зображує стан язичницького світу Слово Боже, називаючи язичників, як таких, "що колись прожива­ли за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духу, що працює тепер у неслухняних" (Еф. 2, 2)*, а язичництво - служінням

* Згідно з цим в описі спокус Ісуса Христа дияволом розповідається, що диявол, показавши Ісусу Христу всі царства всесвіту в усі часи, сказав: "Дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її" (Лук. 4, 5-6).


бісові, а не Богові (1 Кор. 10, 20-21; пор. 2 Кор. 6, 15-16; Об. 9, 20; Втор. 32, 17, Пс. 95, 5). Стан вибраного народу Божого був порівняно набага­то кращим, тому що в Іудеї був знаний Бог (Пс. 76, 2). Але диявол і йо­го духи намагалися всіма силами шкодити і Церкві Божій, що зберігала­ся в наслідді Авраамовому.

Коли з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола між людь­ми (1 Ін. З, 8), то диявол із свого боку напружив усі зусилля, щоб знищи­ти справу викуплення на самому початку. З цією метою він спокушав Самого Здійснителя нашого викуплення (Мф. 4, 1-11; Лук. 4, 1-13). За­знавши поразки, він не посмів знову спокушати Ісуса Христа безпосе­редньо, але під час здійснення Ним подвигу викуплення постійно підступав із спокусами за допомогою своїх знарядь (особливо книжників та фарисеїв - Ін. 8, 44). Дияволу вдавалося заволодівати навіть учнями Спасителя. Одному з них (ап. Петру), котрий відраджував Спасителя від шляху хресного, той сказав: "Відступися від Мене, сатано!" (Мф. 16, 22-23). Юдою сатана заволодів так, що увійшов у нього, вклав у серце його думку зрадити Ісуса (Ін. 13, 2, 27). Усіх апостолів він просив пе­ресіяти, як пшеницю (Лук. 22, 31).

Із заснуванням Церкви християнської диявол докладав і докладає всіх зусиль, щоб перешкодити поширенню Євангелії та справі спасіння людей. Сам Спаситель називав диявола ворогом Своїм, котрий сіє кукіль на тому полі, де Він, Син Людський, сіє добре насіння (Мф. 13, 37, 39). Гоніння на Церкву, розколи, єресі та інші ли­ха, котрі трапляються з Церквою, без сумніву, - не без впливу дияво­ла. Узагалі він "ходить, рикаючи, як лев, що шукає пожерти кого" (1 Петр. 5, 8). Він озброює і всі свої влади, начальства й світоправителів темряви світу цього (Еф. 6, 12), щоб не тільки утримати своєю владою синів, що не слухаються Бога (Еф. 2, 2), а щоб навертати та підкоря­ти своїй владі синів Церкви Христової. Та з особливою силою він по­встане проти Церкви, коли настане, кінець світу і перед другим прише­стям Сина Божого, коли "сатана буде випущений із в'язниці своєї, і вийде зводити народи, що на чотирьох краях землі" (Об. 20, 7-8). Тоді він спорудить особливу, надзвичайну зброю для боротьби з Церквою в особі антихриста (2 Сол. 2, 8).

§ 2.17. Відношення злих духів до кожної людини

Близьке відношення мають злі духи і до кожної людини окремо. Згідно з вченням Писання, кожна людина, не просвічена хрещенням, підлягає владі злого духа. Апостоли навернення язичників до Христа називали наверненням від сатанинської влади до Бога (Дії. 26, 18; Кол. 1, 13). Але й після навернення людини до Христа зусилля диявола за-

володіти людиною не припиняються. Писання зображує життя христия­нина у вигляді безперервної боротьби з духами зла. "Зодягніться в по­вну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла ("земної людини"; гебраїзм), але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби" (Еф. 6, 11-13).

За зображенням Писання, згубні дії диявола можуть впливати на душу людини, її моральний стан, а також на її тіло, добробут і, взагалі, на видиму природу.

Відступні духи можуть злісно впливати на душу людини, на її дум­ки та настрій, взагалі на моральний стан; можуть засліплювати розум в людині, збуджувати гріховні бажання в серці, схиляти до злочинних дій. Характер і властивості диявольських спокус особливо помітні в історії спокуси прабатьків і самого Ісуса Христа. Але такий же характер й інших спокус. Так, Давидові сатана вселив марнославну думку перелічити Ізраїль (1 Цар. 21. 1), у серце Юди вселив думку зрадити Ісуса Христа (Ін. 13, 2), наповнив серце Ананія та Сапфіри пориванням сказати не­правду Святому Духові (Дії. 5, 3).

Писання показує, що диявол на час спокус може поставати в різних видимих образах. Так, прабатьків він спокушав в образі змія, Ісуса Хри­ста в іншому видимому образі. Aп. Павло засвідчує, що він може поста­вати у вигляді ангелів світла (2 Кор. 11, 14). Але переважно відступні ду­хи ведуть боротьбу непомітну, маючи змогу невидимим чином вплива­ти на душу людини.

Нападам диявола із зрозумілих причин піддавалися переважно подвижники. Ті, що байдужі до справи спасіння, перебуваючи в невір'ї, одержимі пристрастями та гріхами, взагалі, віддані гріхові, і без спокус від диявола утворюють область сатанинську.

Грішні духи можуть поневолювати людське тіло за допуском Бо­жим, причиняти тілесні страждання, викликати в ньому розлад і взагалі керувати ним із своєї злісної сваволі. Повністю стан цього страшного нещастя називається у Св. Писанні (на відміну від спокуси, дії диявола на душу людини) біснуванням, а ті, що перебувають у такому стані біснуватими (напр. Мф. 4, 24; 8, 28 та ін.). У євангельських переказах про біснуватих можна помітити, що в стані біснування злий дух, вселив­шись у людину (в тіло), усуває душу її від панування над тілом і впро­довж усього стану біснування сам панує над тілом, яке підкоряється йо­му навіть більше, ніж своїй власній душі. Часто злий дух, що живе в тілі біснуватих, утворює в ньому тільки окремі хворобливі стани чи пошкод­ження органів, наприклад глухоту й німоту (Марк. 9, 25), сліпоту й німо­ту (Мф. 9, 32), корчі (Лук. 13, 11, 16). Але в повному стані біснування

злий дух цілком управляє всім тілом людини, навіть користується орга­ном мовлення і людською мовою, виражає свої злі наміри й своє влас­не пізнання, яке перевищує знання людини (Мф. 8, 29, 31; Марк. 1, 24; Лук. 4, 34, 41 та ін.). А яким страшним і незвичайним тілесним страж­данням піддають злі духи одержимих ними, видно особливо з. опису євангелістами стану гадаринських біснуватих (Мф. 8, 28-34; Марк. 9, 14-21; Лук. 9, 37-42). Євангельська історія свідчить, що випадки біснуван­ня під час земного життя Спасителя були численними.

Нарешті злі духи можуть приносити шкоду зовнішньому достатку людини, бо можуть впливати на світ матеріальний, і навіть із більшою силою і більшою мірою, ніж люди, котрі поступаються їм у могутності, їхні дії у матеріальному світі іноді можуть здаватися людям навіть над­природними, мають вигляд чудес. Так, Ісуса Христа диявол забирає у святе місто і ставить Його на наріжника храму. Пізніше, іншого разу, ди­явол бере Його на височезну гору і "показує Йому всі царства на світі та їхню славу" (Мф. 4, 5, 8) за хвилину часу (Лук. 4, 5). Про людину безза­коння, пришестя якої буде сатанинським, говориться, що воно "буде з усякою силою й ознаками, та неправдивими чудами, і з усякою оманою неправди між тими, хто гине, бо любові правди вони не прийняли, щоб урятуватися" (2 Сол. 2, 9-10), про його лжепророків, що вони "будуть чи­нити великі ознаки та чуда, що звели б, коли можна, і вибраних" (Мф. 24, 24), "так що й огонь зводить із неба до долу перед людьми" (Об. 13, 13). За такої влади над природою та її силами, звичайно, грішні духи можуть із допуску Божого шкодити достатку людини і дійсно шкодять. У книзі Іова сказано, що за дією диявола Іов позбавлений був усього зовнішнього блага [72, С. 560-566].

§ 2.18. Промисел Божий відносно злих духів

Злі духи на чолі з сатаною, хоч і складають особливе, вороже Бо­гові царство, але перебувають у залежності від Бога і у своєму бутті, і у всій своїй діяльності.

Бог зберігає їх у бутті. Вони охороняються, тобто зберігаються Бо­гом у вічних кайданах до суду великого дня (Юд. 6), і будуть існувати й терпіти страждання після останнього суду.

Дія Промислу Божого відносно злих духів полягає в тому, що Бог, не бажаючи позбавляти їх подарованої Ним свободи, тільки дозволяє злим духам робити зло, але, як безмежно-праведний і премудрий, силою Своєю обмежував і обмежує їхні згубні дії у світі й спрямовує їх до доб­рих наслідків.

Злі духи свою злісну діяльність у світі можуть виявляти тільки з до­пуску Божого. "Потрібно знати, - навчає Церква, - що демони не можуть

вжити насильства над жодною людиною, над іншою якою-небудь істо­тою, якщо Бог не дозволить їм" [84, С. 26]. Так, у книзі Іова вказується, що диявол міг приступити до спокуси праведника, тільки спитавши по­передньо дозволу Божого. З історії ж Іова видно, що, дозволяючи дия­волові здійснити зло, Бог визначає межі його діям: "І сказав Господь до сатани: "Ось усе, що його у руці твоїй, тільки на нього самого не простя­гай своєї руки..."" (Іов. 1, 12). "Ось він у руці твоїй тільки душу (тобто життя) його бережи" (Іов. 2, 6). У Новому Завіті говориться, що без доз­волу Божого злі духи не могли ввійти навіть у найнижчі тварини (Мф. 8, 31). Про залежність диявола у своїх діях від Бога Писання свідчить, ко­ли навчає, що Бог ніколи не дозволяє дияволові спокушати нас більше, ніж ми можемо понести: "Вірний Бог, - пише ап. Павло, - Який не попу­стить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її" (1 Кор. 10, 13).

Але, допускаючи діяльність злих духів, Бог спрямовує їхні дії, наскільки це можливо, до добрих наслідків. Усі такі спокуси спрямову­ються Промислителем до моральної користі людей, їхнього спасіння. "Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, діста­не вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його" (Як. 1, 12; 1 Петр. 1, 6-7). Узагалі, маючи віру у всеблагий та премудрий Промисел Божий, не можна думати, що Бог міг би дозволяти спокуси з боку злих духів без благих і премудрих цілей, хоча вони не завжди видимі і зро­зумілі для людини.

Бог обмежував і обмежує злу діяльність злих духів. Так, за повстан­ня проти Бога диявол і його ангели скинені з неба (Лук. 10, 18), Бог їх "у кайданах темряви вкинув до пекла, і передав зберігати на суд" і муки (2 Петр. 2, 4), а за спокусу прабатьків вони перебувають під дією Божого прокляття. Діяльність та влада диявола над людьми і до пришестя Хри­стового були обмежені. Але справжні поразки і втрати для царства са­тани настали з пришестям на землю Господа нашого Ісуса Христа, Який заради цього... "і з'явився, щоб знищити справи диявола" (1 Ін. З, 8), "щоб смертю знищити того, хто має владу смерті" (Євр. 2, 14).

Поразка диявола почалася ще за часів суспільного служіння Спа­сителя родові людському. Господь переміг диявола під час спокуси в пу­стелі, руйнував його царство, виганяючи безпосередньо та через апос­толів нечистих духів із одержимих ними, а Своїм ученням і життям ни­щив справи диявола, обман і гріхи. Але рішучий удар його володарю­ванню над світом нанесений хрестом, на якому Господь Ісус Христос, "знищивши рукописання на нас [тобто списки гріхів людських], що нака­зами було проти нас, він із середини взяв його, та й прибив його на хресті, роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміхо-

висько, перемігши їх на хресті" (Кол. 2, 14-15). Ісус Христос перед Своїми хресними стражданнями свідчив: "Тепер суд (тобто осуд) цьому світові: князь світу цього буде вигнаний звідси тепер (тобто із області, котрою володів із володіння свого); і як буду піднесений із землі, то до Себе Я всіх притягну" (Ін. 12, 31-32; 16). Тому одразу ж після смерті Він зійшов пречистою душею Своєю в темряву, звільнив від пут диявольсь­ких усіх, що увірували в Нього, зруйнував сатанинські твердині (1 Петр. З, 18-20; 4, 6). Із здійсненням викуплення усі люди, що живуть на землі, за умови віри й спілкування з Христом, стають вільними від рабства ди­явола, який лише через гріх людей панує у світі. Із поширенням Церкви Христової на землі панування диявола над світом поступово скоро­чується.

Однак поразка диявола смертю й воскресінням Спасителя ще не є остаточною. У нього не забрано можливості спокушати всесвіт, зваблю­вати, зводити.

Але настане час, коли цілком будуть знищені вплив та влада дия­вола і його ангелів над людиною. У них відберуть можливість діяти; во­ни повністю будуть відділені від суспільства добрих "і вкинені в озеро вогняне та сірчане.., і мучені будуть вони день і ніч на вічні віки" (Об. 20, 10) [72, С 566-574].

§ 2.19. Властивості першоствореної людини. Промисел Божий про неї

Перша людина була створена Богом досконалою за всією своєю природою. У ній не було і тіні гріха. "Поглянь, - говорить Премудрий, що праведною вчинив Бог людину" (євр. jasar "прямий, праведний") (Еккл. 7, 29). Християнам заповідається "зодягнутися у нового чоловіка, ство­реного. Богом у справедливості й святості правди" (Еф. 4, 24). Однак до­сконалість першоствореної природи людини, при її безгрішності, не бу­ла повнотою духовно-моральної довершеності, станом сил людини, що розкрилися б у пізнанні істини й утвердилися в добрі. Розвивати й зміцнювати свої сили людині доводилося самостійно: у богоподібній і безгрішній природі подарована їй тільки здатність до безперешкодного, поступового і нескінченного вдосконалення. Першостворений не мав недосконалостей дитячого віку в душі. Розум першоствореної людини був чистим і світлим, вільним від усяких забобон і помилок, був здатний до легкого й швидкого розуміння всіх речей (як показує найменування Адамом імен тварин), але не був у стані повного розуміння, не володів самим знанням істини, міг бути переможеним хитрістю змія; Єва нава­жилася вкусити заборонений плід найбільше тому, що він дає знання (Бут. З, 6). Воля перших людей володіла повною, нічим не обмежене

свободою вибору, не знала внутрішньої боротьби між добром та злом, мала переважний потяг до добра, але не була в стані непохитної свя­тості; можливість зла в ній залишилась. Її серце було чистим і нічим гріховним не збуреним: "І були вони нагі обоє, Адам та жінка його, і во­ни не соромились" (Бут. 2, 25), що є, за виразом св. І. Дамаскіна, "вінцем безпристрасності" [139, С. 147-148]. Закон добра, накреслений у серці кожної людини (Рим. 2, 15), особливо чітко й живо говорив свідомості й почуттю невинної людини про добро. Тому її серце могло вільно праг­нути до верховного блага, виховувати в собі любов до Бога, однак не бу­ло непричетне й до можливості дозволяти в собі гріховні рухи, могло за­хопитися красою плода дерева. Тіло було вільним від стану дитячої немічності й руйнівної дії стихій, хвороб і смерті, не мало ніяких не­доліків, ні внутрішніх, ні зовнішніх, і було оповите міцністю (Сір. 17, 3), тобто володіло силами свіжими й незіпсованими і було слухняною зброєю духу. Першостворені не знали страху хтивості, що "боролася проти духу". Однак тілесні сили людини мали потребу в постійному підкріпленні й освіженні, так, як і все тіло, у підтримці життя.

При всій досконалості своєї природи, людина із самого початку ма­ла потребу в постійному сприянні чи промисленні Божому, щоб вона могла досягати свого призначення. Благий Творець зразу після ство­рення людини виявив їй своє сприяння. Незвичайна і єдина історія без­посереднього виховання людини Богом зображується в буттєписанні Мойсея.

Бог для життя людини виростив на землі рай, солодощі, тобто пре­красний сад (у перекладі сімдесяти - і ввів людину в нього: "І насадив (із євр. "приготував, облаштував") Господь Бог рай в Едемі на сході [тобто від Палестини], і там осадив людину, що її Він створив" (Бут. 2, 8; 15). "І зростив Господь Бог із землі кожне дере­во, принадне на вигляд і на їжу смачне" (Бут. 2, 9). Це був, за словами св. І. Дамаскіна, "ніби царський палац, живучи в якому, людина мала б блаженне і цілком щасливе життя" [139, С. 146-147]. Для вправлення й розвитку сил тілесних Бог заповідав Адамові порати і доглядати рай (Бут. 2, 15). Це повинно було, звичайно, сприяти примноженню пізнан­ня про природу, а виняткова краса раю та благ, які надавалися, підноси­ти думку й почуття Першоствореної людини до Премудрого Творця світу.

Між іншими деревами, наданими в користування людині (Бут. 2, 16), Бог дав "дерево життя посеред раю" (Бут. 2, 9). Воно призначене бу­ло для повсякчасного збереження життя людського (Бут. З, 22), так що "живлячись плодами його, людина і тілом була б безболісною й без-

смертною" [77, С. 8], не знала б, звичайно, і старечої немічності. Смерті Бог не створив, але створив людину для нетління. Така особливість цього дерева, без сумніву, не була його природною властивістю, але яв­ляла один із видів особливої, надприродної дії божественної благодаті, пов'язаної зі споживанням плодів цього дерева як із певним сим­волічним знаком.

Облаштувавши і забезпечивши зовнішнє життя людини, Бог став її вихователем і керівником у духовному вдосконаленні. За описом Мой­сея, Бог "привів до Адама всю польову звірину і все птаство небесне, щоб побачити, як він їх кликатиме" (Бут. 2, 19). Сам Бог при цьому був присутній і спостерігав, як людина називала імена, що, звичайно, не могло не супроводжуватися благотворним впливом на її свідомість і думку. Це було одночасно утвердженням людини в правах панування над нерозумним творивом (Бут. 1, 26). Давати ім'я, мовою Св. Писання, - означає оголошувати себе володарем чого-небудь (Вих. 40, 26; 4 Цар. 23, 34; 24, 77).

Для виправлення моральної волі й рішучого утвердження людини в добрі Бог дав визначену й позитивну заповідь і, згідно з духовно-чуттєвою природою людини, таку, якій підкорений той та інший бік її природи. Бог заборонив споживання плодів лише одного дерева: "Але з дерева добра і зла - не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти на­певно помреш!" (Бут. 2, 17). Заповідь ця стосувалася одного окремого випадку, однак, за видимої простоти й нескладності, у ній виразився весь закон, що визначав наше відношення до Бога і вимагав від люди­ни цілковитої покори своєму Творцеві. Виконання її повинно було на­вчити найголовнішому і найчуттєвішому в житті. Щоб охоронити люди­ну від порушення заповіді, Бог огородив її пересторогою смерті за зло­чин її. У даруванні заповіді - з боку Бога і в збереженні її - з боку люди­ни і була суть першої заповіді Бога людині (або, що те ж, релігія в раю). Примітка:

Висловлені були різні думки про природу дерева пізнання добра й зла. Одні думають (раціоналісти), що це дерево було отруйним за природою, чому й заборонено було споживання плодів його. Але Адам та Єва не вмерли одразу ж після спожиття забороненого плоду, а дов­го ще жили після цього, значить його плід не був отруйним. Інші ро­зуміють під ним дерево пізнання добра й зла у власному розумінні. Але не можна допустити, щоб споживання плодів якого-небудь дерева по­тягло за собою такі згубні наслідки, як виникнення зла в природі то­го, хто споживає. Ще інші під цим деревом розуміють взагалі дещо алегоричне (дерево в духовному розумінні), але й таке розуміння не відповідає вказівкам із Біблії, що воно було посеред раю (Бут. З, 3), і по­ряд з іншими деревами виростив його Бог із землі. Значить, це було

фізично звичайне дерево, а всі наслідки гріха, що виникли від ужитку плодів цього дерева, виникли не від властивостей дерева, а від пору­шення заповіді Божої. "Дерево пізнання, - говорить Феодорит, - на­зване так заради того, що при ньому виникає відчуття гріха. Бо ті, що не знали до цих пір гріха або не були у ньому досвідчені, а потім укусили заборонений плід, відчули муки сумління" [118, С 53].

Нарешті, Бог сприяв прабатькам у їхньому духовному вдоскона­ленні тим, що удостоїв їх найближчого спілкування із Собою. У раю бу­ли богооб'явлення. Буттєписьменник вказує, що Сам Бог увів першо­створену людину в рай, Сам дав заповідь, Сам привів до Адама жінку. Уже про грішних прабатьків він говорить: "І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяв денний холодок. Адам говорить Богові: "Почув я Твій голос у раю"" (Бут. З, 8, 10). Така близькість Бога до люди­ни осявала її природні сили великим світлом, просвітлювала її розум до пророчого прозріння в майбутнє про поширення роду людського (Бут. 2, 23-24), підтримувала й підкріплювала її волю в добрі, взагалі сприяла природним силам її у досягненні вищої досконалості, для якої вона при­значена.

Первісний стан людини не був ані станом якої-небудь грубості та нерухомості, ані станом гріховної природи людини, ані станом низької духовно-моральної досконалості, придбаної досвідом та навичками у злі. Він був, з одного боку, станом чистої та непошкодженої природи лю­дини, із переважаючим внутрішнім потягом до добра (ця природа не знала гріховної похоті, але й не утвердилася ще в добрі). З іншого боку, і особливо, це визначилося дією благодаті Божої, що сприяла швидко­му та гармонійному розвитку всіх сил людини в напрямку до добра. Од­нак людина стояла ще тільки на початку шляху до досягнення мети. Її свобода шляхом вправляння в добрі повинна була переходити із стану невинності (можливості грішити) у стан праведності (неможливості грішити), у свободу чад Божих, якою є свобода ангелів і святих людей, що утвердилися в добрі.

Але хоч у першоствореному стані люди перебували тільки на шля­ху до досягнення свого призначення, однак стан їхній був станом бла­женства. Він поєднував у собі такі блага, котрі цілком могли складати це блаженство. Так, душа їхня була чистою та невинною, з силами світли­ми й діяльними, тіло не знало ні хвороб, ні шкідливих дій стихій, ні не­достатку в їжі та питті, для душі не було ніяких труднощів чи утисків. То­му людина звичайно відчувала задоволення, внутрішнє світло, нічим не збурений спокій совісті. Зовнішня природа з усіма царствами підкоряла­ся людині, служила їй, як своєму цареві та владиці. Спілкування з пре­красною, що тільки-но вийшла з рук Творця, природою, як і сама праця

догляду та зберігання раю не могли не давати прабатькам чистої та ви­сокої насолоди. Нарешті, вони перебували в найближчому спілкуванні з Богом, а це не могло не наповнювати їхні серця відчуттям найвищого блаженства. Очевидно, вони спілкувалися також з ангелами, котрі й те­пер не стороняться спілкування з нами, а спілкування з ними - нове джерело радості й задоволення.

І такий блаженний стан перших людей, без сумніву, не зменшував­ся б з часом, а все більше і більше збільшувався й зробився б повсяк­часним їхнім надбанням, якби тільки вони устояли в заповіді Божій і че­рез це назавжди утвердились в добрі й покорі Богові. Тоді б і саме тіло людини від уживання плодів дерева життя зберігало здатність жити повік-віки (Бут. З, 22) і дозрівало б до безболісного перетворення з ду­шевного в духовне тіло (1 Кор. 15, 44-45), тобто в таке, яким стане тіло грішної людини через спокутування після всезагального воскресіння [46, С 402-426].