Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Питання для самоперевірки

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

§ 2.24. Покарання людей після гріхопадіння як дія промислу Божого

1. Гріхопадіння перших людей накликало на них і на все людство суд Божий, який піддав їх покаранням. Це випробовувані людиною різного роду лиха в житті, як-от: убозтво та бідність, якими оточена лю­дина, замість багатства плодів земних, виснажлива праця для продов­ження свого існування, руйнівні дії стихій та інші лиха, що приносять лю­дям жалобу, хвороби та смерть. Усі ці дії Промислу Божого служать не тільки виявом правди Божої, що карає грішника, але також і виявом ми­лості та любові Божої до людини. їх головна мета - вилікування гріха, припинення гріховних шляхів людини та її виправлення (Притч. 23, 14; Кор. 4, 16). Свідченнями такого хворобливого, але рятівного лікування та зцілення наповнена історія народу Божого, і всі вони підходять під один погляд пророка: "Як Він їх побивав, то бажали Його, і верталися, і Бога шукали, і пригадували, що Бог - їхня скеля, і Бог Всевишній - то їхній Викупитель" (Пс. 78, 34-35). Так навчали дивитися на зовнішні ли­ха, що переслідують людей, і древні отці Церкви. Василій Великий пи­ше: "Коли чуєш про зло, то його послав Бог за гріхи" (Ам. З, 6), слово

"зло" треба розуміти так, що Писання має на увазі під цим лиха, наслані на грішників для виправлення прогріхів... Усяке зло такого роду поси­лається від Бога, щоб запобігти народженню істинних зол. Бо і тілесні страждання, і зовнішні лиха спрямовані на приборкання гріха... Руйну­вання ж міст, землетруси, повені, погибель військ, корабельні аварії, усяке винищення багатьох людей, що стається від землі й моря, або повітря, або вогню, або якої б то не було причини, бувають для того, щоб зробити доброчесними тих, що залишилися, тому що Бог всена­родні пороки робить доброчесними всенародними стратами". Бог не ви­нуватець зла.

2. Переповнене працею, жалобами й хворобами життя людини за­вершується смертю. Смерть, як наслідок та кара за гріх, разом із тим є благодіянням для людини, служить для її блага. Смерть - благодіяння людині, тому що вона звільняє людину від земних жалоб та хвороб, що є наслідком гріха, а головне - припиняє й закінчує шлях самого гріха, бо померлий звільнився від гріха (Рим. 6, 7). Досвід запевняє, що зупиня­ючим та протверезним чином діє на грішника навіть одне передчуття й страх смерті, так само як і сама смерть. Тим часом, якби кожен із грішних людей без кінця жив на землі, то це могло б привести людство до невиліковної всезагальної моральної розпусти, такого падіння в гли­бину зла, до якого дійшов колись світлий дух, що став сатаною. Так на­вчали дивитися на смерть і древні учителі Церкви. За словами Св. Гри­горія Богослова, покарання людини смертю є проявом "людинолюбст­ва" Божого, бо смерть стає "припиненням гріха, щоб зло не стало без­смертним" (Сл. 38 і 45) [118, С 65]. Смерть є благом і стосовно тіла лю­дини, бо служить засобом для знищення гріховної причини її у тілі, по­хоті й тління. Заплативши в смерті данину гріхові (Рим. 6, 23), тіло звільняється від його влади, очищається від гріховної зіпсутості і у вос­кресінні підніметься безпристрасним і нетлінним. "Як посудина, - міркує Феофіл Антіохійський, - коли в ній, після того, як її зробили, з'явиться який-небудь недолік, і неушкодженої, так буває і з людиною, - завдяки смерті: бо вона деяким чином руйнується, щоб за воскресіння з'явити­ся здоровою, тобто чистою, праведною та безсмертною" [118, С 66]. Нарешті, смерть є благодіянням для людини через вплив її на душу у вічному житті. Чим менший тягар гріхів душа виносить із земного життя, тим легший і відрадніший є стан її за гробом, після суду над нею (Євр. 9, 27), тим можливішим і доступнішим для неї буде полегшення її долі завдяки силі молитов Церкви (Об. 8, 4), а більш за все завдяки всемо­гутній силі клопотань Сина Божого [46, С 490-495].

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Поняття про Промисел Божий.
   
2. Святе Письмо про дійсність промислу Божого.
   
3. Святе Письмо про дії промислу Божого.
   
4. Святе Письмо про предмети Божественного промислу.
   
5. Святе Письмо про природний та надприродний вид й спосо­би промислу про світ.
   
6. Святе Письмо про участь усіх осіб Святої Трійці в справі про­мислу.
   
7. Святе Письмо про ангелів як засоби промислу Божого про світ і людей зокрема.
   

8. Святе Письмо про ангелів-охоронців окремих церков та людських спільнот.

9. Святе Письмо про ангелів-охоронців окремих осіб.

10. Святе Письмо про моральний стан і блаженство ангелів.
    
11. Святе Письмо про буття злих духів.
    
12. Святе Письмо про відношення злих духів до роду людсько­го.
    
13. Святе Письмо про відношення злих духів до кожної людини.
    
14. Промисел Божий по відношенню до злих духів.
    
15. Промисел Божий про людину до гріхопадіння.
    
16. Святе Письмо про гріхопадіння прабатьків.
    
17. Святе Письмо про наслідки гріхопадіння.
    
18. Святе Письмо про наслідки гріхопадіння щодо душі людини.
    
19. Святе Письмо про наслідки гріхопадіння щодо тіла людини.
    
20. Святе Письмо про наслідки гріхопадіння стосовно добробу­ту людини та фізичне зло.
    
21. Святе Письмо про первородний гріх та перехід гріха на весь людський рід.
    

22. Святе Письмо про всезагальність первородного гріха та спосіб його розповсюдження.
    
23. Погляди Блаженного Августина щодо благодатного стану перших людей в раю, гріхопадіння прародичів та його наслідки.
    
24. Основні аргументи Пелагія і Целестія щодо гріхопадіння і смерті прародичів.
    
25. Правила Карфагенського Собору проти пелагіанства (123 і 124 правила).
    
26. Учення святих отців Іринея Ліонського, Василія Великого, Григорія Богослова, преподобного Макарія Єгипетського, Іоана Золотоустого про первородний гріх і відношення благодаті до свобо­ди волі в справі спасіння.
    
27. Покарання людей після гріхопадіння як дія промислу Божо­го.
    

Розділ 3. Про Бога як Будівничого людського спасіння

Підрозділ 3.1. Приготування людського роду до прийняття викупителя

§ 3.1.1. Предвічна рада Пресвятої Трійці про спасіння людського роду

Богові, як всезнаючому, від вічності уже відомо було, що людина не встоїть у доброчесному та святому житті і падінням своїм піддасть осу­дові та лихові і себе, і все потомство, що від неї виникло. Але як благий і такий, що не прагне смерті грішника, а тільки, щоб навернути "неспра­ведливого з дороги його, і буде він жити" (Єз. 33, 11; Тим. 2, 4), Він, від вічності знаючи, що людина, яка відступилася від Нього, знову повер­неться до Нього, вирішив врятувати її і вибрав для цього засіб. Ця предвічна, переповнена недосяжної мудрості в таїнстві трьох божест­венних осіб - Отця, Сина і Святого Духа - воля Божа про відновлення пропащого людства і вибір для нього засобу у Св. Писанні називається радою Божою (Діян. 2, 23; Еф. 1, 4), передбаченням та призначенням (Рим. 8, 29), тайною волі Божої (Еф. 1, 9), баченням Божим. Після здійснення спокути Ісусом Христом і сходження Св. Духа, апосто­ли покликані були "висвітлити, що то є зарядження таємниці, яка від віків захована в Богові" (Еф. З, 9), і вони благовістили про тайну спасіння людини як про вічне призначення Боже: "говоримо Божу мудрість у таємниці, приховану, яку Бог перед віками призначив нам на славу, яку ніхто з володарів цього віку не пізнав; коли б бо пізнали були, то не розп'яли б вони Господа слави!" (1 Кор. 2, 7-8). Суть ради Божої про спасіння і визначена в раді Божій. Участь кожної із осіб Святої Трійці у справі Спасіння в Писанні зображується так.

Богові-Отцю Одкровення надає намір в раді Божій спасти людей через Єдинородного Сина Свого. Про це свідчив Сам Спаситель, коли говорив: "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо Бог не посилав Сина Свого на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся" (Ін. З, 16-17; пор.: 17, 4; Еф. 2, 4-7 і багато інших).

Синові Божому, за визначенням Отця, передбачено у визначений час Своїм втіленням, стражданнями та хресною смертю здійснити наше спасіння. Сам Він, говорячи про домобудівництво спасіння роду людсь­кого, яке прийняв Сам на Себе, називає цю справу заповіддю Отця Не­бесного, волею Отця, що послав Його: "Через те Отець любить Мене,

що Я власне життя віддаю, щоб ізнову прийняти його... Маю владу віддати його, і маю владу прийняти його знову, - Я цю заповідь взяв від Отця Свого" (Ін. 10, 17-18 пор.: 14, 3). "Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити" (Ін. 4, 34; пор.: 5, 36).

Aп. Павло наводить слова Псалмоспівця, у яких знаменно перед­бачено, за визначенням ради Божої, саме об'явлення у світ Агнця Бо­жого у такій мові від лиця Сина до Отця: "Жертви й приношення Ти не схотів, але тіло Мені приготував. Цілопалення й жертви покутної Ти не жадав. Тоді Я сказав: Ось іду, - в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже!" (Євр. 10, 5-7; Пс. 40, 8).

Участь Духа Святого в домобудівництві нашого спасіння полягає в тому, щоб присвоїти спокутуваним грішникам заслуги Сина Божого і Своїм сприянням здійснювати в серцях людських справу спасіння. Така участь Духові Святому призначена також від віку. Так, ап. Павло пише до солунян: "Бог вибрав вас спочатку на спасіння освяченням Духа та вірою в правду (через освячення Духа та вірою в правду)" (2 Сол. 2, 13). Вза­галі про участь Св. Духа в домобудівництві людського спасіння свідчать усі ті місця у Писанні, в яких благодатна дія освячення і відродження тих, що спасають, подається справою, яка, власне, належить Богові Духу Святому (напр., Ін. З, 5; Дії 1, 5; Рим. 8, 1-9; 14-16 і багато ін.).

Цей засіб вибраний у предвічній раді Божій для відновлення впалої людини тому, що у ньому особливо відкривалася світові слава Божа. То­му-то апостол говорить, щоб "на хвалу Його слави були ми, що перше надіялися на Христа" (Еф. 1, 6, 12). Сам Ісус Христос, завершуючи справу спасіння нашого, говорив: "Тепер ось прославився Син Людсь­кий, і в Ньому прославився Бог" (Ін. 13, 31; пор.: Ін. 17, 4). У таємниці спасіння особливо відкрилася безмежна любов Божа. Не через якусь необхідність Бог зробив ласку об'явитися Спасителем нашим, але ли­ше через безмежну любов до тих, хто згрішив: "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого единородного" (Ін. З, 16; пор.: Еф. 2, 4-5, 7) [46, С 495-523].

§ 3.1.2. Приготування людського роду до прийняття викупителя від Адама до Авраама

Приготування роду людського до прийняття Викупителя почалося з одкровення людям таємниці спокутування. Бог дав упалим, відпалим надію на спасіння через втішну обітницю про Насіння жінки, яке колись зітре голову змія-облесника.

"Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п'яту" (Бут. З, 15). У цьому вирокові спокуснику міститься обітниця:

а) знищення союзу між спокусником та спокушеними;

б) продовження боротьби зі злом як із насінням спокусника (родом злих людей, чад диявола) у вибраному потомстві прабатьків як у насінні жінки;

в) рішучої останньої перемоги над спокусником, яка буде отримана насінням жінки в особі незвичайного нащадка прабатьків. Насіння жінки - Єство наймогутніше, вище від духа зла; найменування ж насінням жінки, а не чоловіка (всупереч звичаю відносити насіння чи потомство до чоловіка) Його, Спасителя всього роду людського, відверто вказує "на потомство, яке вище природи, на чудесне народження сина від жінки без чоловіка, на народження Христа-Боголюдини від Діви" [118, С 67].

У першообітниці подається також розуміння, що перемога насіння жінки над дияволом буде поєднана з певною, з боку Переможця, жерт­вою і стражданням нижчого боку Його єства ("а ти будеш жалити його в п'яту"). Таким чином, у першообітниці Божій містяться основні істини Євангелія, тому справедливо отці Церкви назвали її першоєвангелієм.

Така обітниця є відновленням завіту Божого з людиною, знищено­го гріхопадінням перших людей. Завіт цей називається благодатним, бо людині посланий дар спасіння не тільки без всякої заслуги з її боку, але і замість вічного осуду за вину її, бо кожна людина, як грішник, підлягає гніву та суду Божому (Рим. 5, 8; Еф. 1, 7; 2, 4-5). Укладений з родона­чальником всього людського роду, він поширювався на всіх без винятку нащадків Адама, на людей всіх часів і всіх народів.

Боже бачення людини повинне було міститися в збереженні та роз­повсюдженні між людьми сподівання пришестя Викупителя і взагалі в охороні віри і благочестя між людьми. Засобами для цього служили: по­карання, які настигли прабатьків та їхніх нащадків за гріх; об'явлення та одкровення Божі людям, деякі чудесні події, довголіття допотопних патріархів (від 700 до 900 років і більше), які сприяли збереженню та по­ширенню між людьми обіцянок про Ізбавителя та ін. Особливе ж зна­чення в ряді підготовчих засобів мали: жертви, потоп і змішання мов із розсіянням племен.

Принесення жертв бачимо ще з перших часів людського роду. Каїн і Авель, сини Адамові, уже приносили жертви Богові, причому Авель від першородних стада свого (Бут. 4, 3-4). Жертва Авеля наводить на дум­ку, що приносити в жертву першонароджених Авель навчився від Ада­ма, Адам від Бога, а Бог об'явив у них Агнця, заколеного від закладин світу (Об. 13, 8). Жертовне богослужіння розповсюдилося в усьому людському роді. Жертви мали виховне значення у справі приготування людей до Викупителя. У своїй жертві людина бачила, що даниною гріха

є смерть. Заколення жертовної тварини зображувало власну повинність смерті. Отже, жертва вводила її у свідомість своїх гріхів {Євр. 10, 3), провини перед Богом, повинності смерті. З такою свідомістю пробуджу­валася потреба й бажання позбавлення від гріха й смерті, а це, зро­зуміло, повертало людину через віру і покладання надії до перетворен­ня на нове "я" жертвою Викупителя, Який колись Сам Себе принесе в жертву для спасіння людей.

Всесвітній потоп був викликаний надзвичайним розвитком зла і гріха на землі, готових уразити все людство. Уся земля зробилася соро­мом насильств, злочинів, розпусти і безчестя (Бут. 6, 11-12). Коли води потопу омили землю від гріховних скверн, людство в особі Ноя отрима­ло від Бога благословення на розмноження. Але разом з тим Богові угодно було скоротити і тривалість життя лісляпотопного людства.

У післяпотопному людстві зле насіння, особливо в особі нащадків Хама, знову вийшло назовні. Хаміти й інші з ними племена мали заро­зуміле бажання побудувати місто й поставити башту до небес, тобто не­бесних хмар. Скупчення людства навколо одного всесвітнього центру загрожувало небезпекою нової всезагальної розпусти, як перед пото­пом. Внаслідок цього у планах божественного провидіння було виріше­но розсіяти племена по різних частинах світу та змішати мови. За розрізненості життя та відсутності спільної мови, безчестя не уразило би інші племена. Цей розділ на окремі племена та народності не пере­шкоджав їм залишатися вірними первісній істинній релігії, визнавати єдиного істинного Бога і прославляти всіма мовами, пам'ятати обіцянки Божі Адамові та Єві про Викупителя, й у моральному своєму житті при­родою чинити законне (Рим. 2, 14). Але древній світ не здійснив цієї можливості. З'явилося язичництво, яке охопило всі племена земні у поєднанні з глибоким моральним розтлінням [47, С. 1-8].

§ 3.1.3. Приготування Єврейського народу до прийняття Викупителя

Новий народ, поставлений Богом у центрі уваги, був народ єврейський. Родоначальником цього народу був Авраам, людина чистої та твердої віри, син Фарри, з потомства Симового. З обранням Авраа­ма підготовчі дії Божі до спокутування зосередилися в одному вибрано­му племені, у потомстві Авраама, яке стало завітним, власністю Божою з усіх народів землі (Вих. 19, 5). Особливу опіку Божу про цей народ Пи­сання зображує досить наочно, коли порівнює єврейський народ з ви­ноградником, який посадив Сам Бог, а промислительні дії Божі про внутрішній благоустрій цього народу і захищення його від шкідливих

язичницьких впливів уподібнює клопотам виноградаря про виноград­ник. Найголовнішими виховними засобами до виконання цим народом свого призначення були:

1. дароване цьому народові божественне Одкровення взагалі і зо­крема одкровення таємниці спасіння через обітницю та пророцтва про Месію;
   
2. прообрази, особливо в обрядах;
   
3. закон моральний та громадянський;
   
4. уся небувала, наповнена чудесами, історія цього народу.
   

1. Бог виховував єврейський народ через одкровення взагалі. "Ба­гато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до Ізраїлю" (Євр. 1,1), щоб привести цей народ, а через нього і все людст­во, до Викупителя. Але особливе значення в цьому відношенні мало од­кровення таємниці домобудівництва людського спасіння, обітниця і про­роцтва про Месію, у яких поступово розкривалося загальне одкровення цієї таємниці, дане прабатькам. Укажемо на найголовніші з них:

а) першообітницю про насіння жінки Бог захотів підтвердити уже родоначальникам єврейського народу Аврааму, Ісааку та Якову. І про­мовив Бог до Авраама: "І поблагословляться в тобі всі племена" (Бут. 12, 3), і потім під час жертвоприношення Ісаака пояснив йому: "І всі на­роди земні будуть потомством твоїм благословляти себе через те, що послухався ти Мого голосу" (Бут. 22, 18). Ця обітниця була повторена Ісааку (Бут. 26, 4) і Якову (Бут. 28, 14). Сенс обітниці в тому, що від Ав-раама, Ісаака та Якова народиться Насіння чи такий великий і незви­чайний Нащадок, через якого благословляться всі народи земні. Оче­видно, ні до кого іншого, крім Месії, цей завіт стосуватися не може (Гал. З, 16; Дії. З, 25-26). Патріарх Яків під час благословення Іуди пророку­вав йому: "Не відійметься берло від Юди, ані з його стегон законода­вець (тобто "поки не", а не "після того, як") аж прийде Примиритель, що йому буде послух народів" (Бут. 49, 10). За змістом цього пророцтва:

• Месія буде походити від державного племені Іуди;
  
• прийде тоді, коли Іуда перестане мати своїх правителів та царів;
  
• після пришестя Його царство Іудине замінене буде всесвітнім царством покірних Викупителеві народів.
  

Через Мойсея Бог дав передрікання Ізраїлеві: "Поставлю пророка для них з-поміж їхніх братів. Такого, як ти, і дам Я слова Свої в уста Йо­го, і Він їм говоритиме все, що Я накажу. І станеться, кожен, хто не слу­хатиме слів Моїх, що Той Пророк говоритиме Моїм ім'ям, - Я покараю того" (Повтор. 18, 18-19). У пророкові, що прийде, подібно до Мойсея, передбачається не звичайний пророк, а Ісус Христос, Законодавець (Як. 4, 12) і посередник Нового Завіту (Євр. 9, 15; 12, 24).

б) У часи царственого служіння пророка Давида образ Месії був позначений новими і окремими рисами. Через пророка Нафана Бог сповістив Давидові: "Коли виповняться твої дні, і ти ляжеш зі своїми батьками, то я поставлю по тобі насіння твоє, що вийде з утроби твоєї і зміцню його царство. Він збудує дім для Ймення Мого, а Я зміцню пре­стол Його царства навіки. Я буду Йому за Батька, а Він буде Мені за Си­на... І буде певний твій дім та царство твоє аж навіки перед тобою. Пре­стол твій буде міцно стояти аж навіки!" (2 Цар. 7, 12, 13, 14, 16; пор.: Лук. 1, 32; Дії 2, ЗО; Євр. 1, 5). Ця обітниця, а також власне значення Да­вида як прообразу давали підставу й іншим псалмоспівцям промовля­ти у своїх гімнах про Грядущого. Але разом із славою Месії у псал­моспівців, особливо у самого Давида, є вражаючі за своєю чіткістю пе­редзображення зневаги та страждань Месії, взагалі Його першосвяще­ницького служіння.

Обіцяний Викупитель називається в Псалтирі (Пс. 2, 26) прямо Месією Христом (грецьке - Помазаник), Христом у значенні власного імені Спасителя Месії, що співміщав у Собі, як у єдиному, най-достойнішому Помазаникові, служіння первосвященика, пророка і царя: "Ти полюбив справедливість, а беззаконня зненавидів, тому намастив Тебе Бог, Твій Бог, оливою радості понад друзів Твоїх" (Пс. 45, 8). Він має божественну цінність: "Промовив до Мене Господь: Ти Мій Син. Я сьогодні Тебе породив" (Пс. 2, 7), вічне буття від Бога: "Промовив Гос­подь Господеві моєму (Adonai - імя Боже, відповідає - відповідно Господь, Владика): Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів за підніжку ногам Твоїм... В оздобах святині із лона зірниці прилине для Тебе, немов та роса, Твоя молодість" (Пс. 110, 1, 3). Але Месія Бог має взяти на себе людську природу від царственого насіння Давида і Соломона (Пс. 45, 17-18; 11, 1; 88, ЗО; 131, 11). Він буде "кра­щий від людських синів" (Пс. 45, 3).

Про величність і могутність Месії в псалмах сповіщається деталь­но і нерідко в образах, узятих від земних царств. Месія має об'явитися могутнім, славним царем над Сіоном (Пс. 2, 6 і наст.). Метою царюван­ня Месії буде поширення на землі правди, покірливості, смиренності та справедливості (Пс. 45, 4-5; пор. 7-8). Царство Месії буде сягати від мо­ря до моря і від рік (Тигру і Євфрату) до кінця всесвіту (Пс. 71, 8 і т. д.) буде царство духовне.

Детально накреслений у псалмах* і образ Месіїстраждальця, перво­священика, що має Самого Себе принести в милостиву жертву за гріхи

* Величність особи Меси, Його царства і слави зображені у псалмах 2, 45, 71 і 109, а стан зневаги та страждань Його - у псалмах 21, 39 і 68.

світу. "Поклявся Господь, - і не буде жаліти: "Ти священик навіки за чином Мелхиседековим" (Пс. 110, 4). "Жертви й приношення Ти не схотів, Ти розкрив мені вуха, цілопалення й жертви покутної Ти не ждав... Твою во­лю чинити, мій Боже, я хочу, і Закон Твій у мене в серці" (Пс. 40, 7-9).

в) Після Давида віщування пророків про Месію, "про Христові страждання та славу, що прийдуть по них" (1 Петр. 1,10-11), багаточис­ленні та різноманітні.

Про особистість Месії пророки, подібно до псалмоспівців, сповіща­ли, що Він буде Богом і людиною. Так, пророк Ісайя присвоює Месії ймення Еммануїл (Іс. 7, 14), що за поясненням євангеліста, означає "з нами Бог" (Мф. 1, 23). Що Месія буде і людиною передбачалося про­роцтвами пророків про місце і спосіб народження Месії від Діви і про різні обставини Його життя. Особливо знаменним є найменування Його у пр. Даниїла, Сином людським, яке часто вживав щодо Себе й Сам Месія, коли об'явився.

Пророки зображують служіння Месії потрійним: пророцьким, пер­восвященицьким і царським.

2. Ставлячись поблажливо до чуттєвих понять єврейського народу, Бог зображував перед ним таємницю майбутнього спокутування людей і за допомогою прообразів. Прообраз - таке ж, як і пророцтво, передвіщення чи передзображення Месії та Його царства, що містить­ся в особах, подіях і священних речах та діях Старого Завіту. Прообра­зи поділяють звичайно на історичні та обрядові. Перші представлені в історії старозавітних осіб та подій, другі - в обрядовому законі. Ідею спасіння особливо втілювали в собі обрядові прообрази, із численних обрядових прообразів особливо важливе підготовче значення мали обрізання та жертви.

Обрізання всіх дітей чоловічої статі встановлене Богом на знак завіту між Богом і родоначальниками єврейського народу (Бут. 17, 2). Через обрізання чада Авраамові робилися вибраним народом Божим; печать обрізання відділяла їх від народів язичницьких. Разом із тим обрізання, постійно нагадуючи про прабатьківський гріх, вказувало на необхідність того, що нечистота гріховна повинна була обрізатися й очи­щуватися. Звідси обряд обрізання повинен був збуджувати віру в появу благословенного Насіння, або Нащадка, Який мав походити від народу Божого і дарувати людській природі досконале, духовне обрізання сер­дець (Втор. ЗО, 6), яке подається в хрещенні (Кол. 2, 11).

Жертви за походженням древніші від обрізання, але повний закон про жертви з'явився пізніше від заповіді про обрізання. Жертви в Ста­рому Завіті були дією покаянною, сповідуванням гріховної нечистоти і вини перед Богом, дією молитовною про очищення й позбавлення, і

свідченням віри у Викупителя, зображеного як жертва. За віру тих, що приносили жертви в обітованого Викупителя, останні мали і силу, уми­лостивлену Богом. "Я дав її для вас (кров тварини) на жертовника для очищення за душі ваші, бо кров та - вона очищує душу" (Лев. 17, 11). Такої сили жертви самі по собі, звичайно, мати не могли, "бо неможли­во, щоб кров биків та козлів здіймала гріхи!" (Євр. 10, 4). Але під час по­каяння та віри у Викупителя жертви могли тимчасово примирювати на­род з Богом, робити його достойним Божого благословення і довго­терпіння (Гал. З, 11) саме тому, що Бог від вічності взяв прообразовану кров'ю агнців і телят жертву Месії (Пс. 110, 4; Об. 13, 8). Із установле­них законом жертв, у світлі пророцтв про Месію, особливо до Викупителя повинні були підносити: жертва за провину (Лев. 5, 1-13), щоденна жертва цілопалення (Лев. 1), жертва великого дня очищення, коли первосвященик входив до "святая святих" (святині) для окроплен­ня кров'ю ковчега завіту (Лев. 16), і жертва пасхальна (Вих. 12; пор.: 1 Кор. 5, 7-8; Ін. 19, 36).

3. Бог готував свій народ до прийняття Викупителя і через закон моральний і громадянський. Апостол взагалі називає закон "дітоводителем до Христа" (Гал. З, 25).

Моральний закон вимагав від людини святості як душевної, так і тілесної: "Будьте святі, бо святий Я" (Лев. 19, 2). Це коротко виражено в сінайському десятислів'ї, яке вимагало любові до Бога і до ближніх як до самого себе (Лев. 19, 18). Закон вимагав не зовнішнього, формаль­ного виконання своїх заповідей (Іс. 1, 11-18), а цілісної моральної нала­штованості, серця зламаного та упокореного, духа зламаного (Пс. 51, 19), і погрожував прокляттям усякому, хто не виконує того, що написа­но в книзі Закону (Гал. З, 10, 27-26). Такими високими і суворими вимо­гами, виконання яких не під силу грішній людині, закон обов'язково по­винен був приводити до пізнання гріха: "Законом бо гріх пізнається" (Рим. З, 20). А це обов'язково збуджувало бажання, щоб швидше прий­шов обітований Викупитель й позбавив від тягаря гріха і прокляття.

Закон громадянський також сприяв тому, що серед євреїв спо­стерігалося палке бажання і очікування пришестя свого Царя і Спасите­ля світу (Числ. 10, 5; 23). У постановах цього закону розвиваються і до­даються до приватного, сімейного і суспільного життя ті релігійно-мо­ральні начала, які подані в моральному і обрядовому законі. Закон мав на увазі не тільки упорядкувати зовнішнє життя людини, але й скерува­ти її волю згідно з волею Божою, і з законом Божим. Разом з тим він піддавав прокляттю за порушення його наказів і погрожував смертю за переступ майже кожної моральної заповіді (Вих. 21, 15-25; 22, 16-17; пор.: Втор. 13, 5-Ю; 15, 16; 17, 2-8; 19, 16-21; 21, 18-21; 27, 16-27).

4. Єврейський народ виховувався до прийняття Викупителя і через зовнішню свою історичну долю. Однією із суттєвих особливостей історії цього народу є численність чудес і взагалі явних дій Промислу Божого, які то рятували вибраний народ від небезпек, то карали його, то напо­умлювали через нього язичницькі народи. Лиха служили засобом до за­побігання і очищення їх від язичницьких помилок і вад, спонукували до живого усвідомлення своїх гріхів, зміцнювали віру й одночасно збуджу­вали й поступово підсилювали бажання швидше бачити обіцяного Ізба­вителя. Лиха, що продовжувалися й після вавилонського полону, оста­точно утвердили в народі віру в єдиного Бога і відвернення від язич­ництва, аж до готовності прийняти мучеництво за свою віру, а також сприяли розумінню пророцтв і зміцненню в іудеях віри в об'явлення Месії. Під впливом вавилонського полону і лих, що настали потім, вони підсилили вивчення закону і пророків. Для читання закону і пророків скрізь були влаштовані синагоги. Месія став предметом народної віри і бажань кожного, навіть останнього ізраїльтянина. Як тільки Іоан Пред­теча з'явився на Іордані зі своєю проповіддю про покаяння, синедріон послав до нього священиків та левитів запитати: "Чи не він є Христос?" (Ін. 1, 19). Поява мудреців привела у рух весь Єрусалим, де особливо багато було тих, хто бажає визволення (Мф. 2, 3; Лук. 2, 38). Ім'я Сина Давидового було на вустах у всіх: і бідні, і сліпі (Ін. 7, 42; 12, 34), і навіть жінка-хананеянка (Мф. 15, 22) знали про Сина Давидового. Самаряни чекали, що прийде Месія, який зветься Христос, бо як він прийде, то все розповість їм (Ін. 4, 25; пор.: 39-42 ст.).

Такі найголовніші шляхи і засоби приготування богообраного наро­ду до прийняття Викупителя. Під чудесним веденням премудрості Бо­жої іудейський народ виконав покладене на нього служіння: бути храни­телем істинного богошанування і обітниць про Месію. У середовищі цього народу знайшлася благословенна з-поміж жінок, яка була удос­тоєна стати Матір'ю Господа. Нарешті Ізраїль послужив таємниці спасіння всього людства і тим, що обітниця про Спасителя від нього стала відомою у світі язичницькому (про це нижче). Сам собою іудейсь­кий народ, через прихильність до язичництва і язичницьких пророків, без чудесного керівництва Божого, звичайно, не міг виконати покладе­ного на нього служіння. Царство темряви постійно намагалося поглину­ти його. Тільки Божа премудрість могла цим знаряддям досягнути вели­кої мети [47, С 8-30; 73, С. 24-32].