Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига

Содержание


Питання для самоперевірки
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   47
§ 3.1.4. Приготування язичницького світу до прийняття Викупителя

Обрання єврейського народу не означало залишення інших на­родів: "Хіба ж Бог тільки для юдеїв, а не й для поган? Так, і для поган"

(Рим. 3,29). «"Бо не дивиться Бог на обличчя" (Рим. 2, 11). Царство Бо­же влаштовувалося для всіх племен і народів, і Месія називається сподіванням, очікуванням поган (Бут. 49, 10; Аг. 2, 8; Іс. 11, 10). Тому язичники не були залишені без опіки Божої і готувалися до участі в бла­годаті визволення людини, що мало було здійснитися.

Найголовнішими шляхами і засобами, якими провидіння Боже готу­вало язичницький світ до прийняття Христа, були:
  1. збереження серед усіх язичницьких народів залишків первісного одкровення і релігії;
  2. особливе, хоч і таємне, керівництво Боже духовним життям язич­ницьких народів;
  3. стосунки між язичниками та іудеями і поширення останніми істин богоодкровенної релігії;
  4. нарешті, політичні долі давнього світу.



  1. Істини первісної релігії про Бога, особливо обітниця про благо­словенне Насіння Жінки шляхом передання, що збереглося до потопу, через Ноя стали здобутком і післяпотопного людства. Правда, ці істини мало-помалу втрачали в язичницькому світі свою первинну чистоту, од­нак продовжували зберігатися, хоч і в перекрученому вигляді, і, звичай­но, не могли не впливати на релігійно-моральне життя давнього світу. Ці передання підтримували в язичницькому світі намагання примирити­ся з Богом, очікування Ізбавителя та надію з його допомогою повернути собі втрачений через гріх блаженний первісний стан. А криваві жертви язичницького релігійного культу показують, що в язичницькому світі завжди була живою свідомість гріховності й вини перед Богом і потреба примирення з Ним.
  2. Язичницькі народи були позбавлені безпосереднього Одкровен­ня Божого. Їм дозволено було у своєму духовному житті ходити власни­ми стежками (Діян. 14, 16). "Але не зоставив Себе Бог без свідчення, добро чинячи, подавав їм із неба дощі та врожайні часи та наповнював їжею й радощами серця їхні" (Діян. 14, 17). У серцях язичників також завжди залишався написаним закон, співзвучний з їхньою совістю, який сповіщав їм про їхні моральні обов'язки (Рим. 2, 15). Наслідуючи нака­зи вродженої ідеї про Бога, особливо керуючись переданнями первісної релігії, люди могли б приходити до істинного богопізнання, яке осявало б для них шлях життя. Але вони не використали цю можливість. З'яви­лося язичництво в численних і різноманітних формах. Люди, "пізнавши Бога", тобто маючи можливість пізнати Його, ..."славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів" (Рим. 1, 21-23). Разом з цим посилилося і моральне розтління; язич­ницькі релігії освячували гріх і розпусту. Особливо це розтління розкри-

лося перед об'явленням Спасителя в греко-римському світі (Рим. 1, 24-32). Усе це повинно було врешті-решт привести людство до усвідомлен­ня сили і глибини ураження власної природи і неможливості піднесення чи відродження власними силами і засобами.

Попустивши таке падіння людства в глибину зла, Бог, однак, по­клав межі розвитку його. Зло не згасило і не заглушили в усьому людстві потягу до правди, добра і блаженства. Ідея Божества і релігійне почуття не покидало язичника. Отже, поряд із розвитком зла живими були в язичництві у кращих його представниках прагнення до правди і добра, жага істинного і заспокійливого блаженства, щире прагнення до розуміння Божества і єднання з Ним. Але задоволення цих природних прагнень богоподібної людської природи власними силами людини не­можливе. І історія свідчить, що язичницький світ нарешті дійшов до усвідомлення людської немічності й безсилля в прагненні до правди і добра, у пошуках божественного. А таке усвідомлення можна назвати дорогоцінним плодом історичного виховання людини, тому що воно здатне було збуджувати в людях живе почуття потреби в небесній допо­мозі і готувало до самого прийняття її. Наприклад, Сократ (399 р. до Р.Х.) і Платон (348 р. до Р.Х.) говорили вже про необхідність божествен­ного Наставника для просвічення людства і направлення його на шлях добра [118, С 74]. А надалі почуття такої потреби повинно було става­ти і ставало ще живішим.

Не можна думати, щоб до усвідомлення своєї немічності в пошуках істини та блага і до жаги небесної допомоги прийшов язичницький світ сам собою, без тайного ведення Божого. Св. Іоан Богослов благовістив про Бога Слово: "І життя було в Нім, а життя було світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула Його" (Ін. 1, 4-5). Це благовіщення свідчить, що Слово - Син Божий постійно вело вибраний народ до визначеної йому мети, було світлом і керівником і в темряві язичництва, хоча Його просвітительні та керівні дії не були усвідомлю­вані і відчутні. Не утискаючи вільних рухів і навіть блукань розуму, Воно поступово вело його до плодотворного усвідомлення людської допомо­ги, не допускаючи загинути в чуттєвості, сумніві, невір'ї і відчаї.

3. Промисел Божий вів язичницькі народи до прийняття Христа і зовнішніми шляхами, і перш за все через постійні стосунки і зіткнення язичників з євреями, внаслідок чого в язичницькому світі поширилися іудейські поняття, вірування і очікування. Такі стосунки почалися дуже давно. Авраам постійно був вимушений обставинами переходити з місця на місце і зближатися з різними особами і народами; те ж було і з Ісааком, і з Яковом. Потім перебування євреїв у Єгипті; чудеса Мойсея, мандрівки його по пустелі; вступ на обіцяну землю; численні перемоги

над язичницькими народами у часи судів, а також поневолення ос­танніми іудеїв - усі ці події не могли не впливати на язичників (прикла­ди цього: вступ хананеянки Рахави з усім її домом у суспільство Ізраїлю - Нав. 2, 8-15; 6, 25; історія маовітянки Рут (Рут 1-4 розд.)). За царів ста­ли постійним зіткнення з язичниками, коли почалися переселення іудеїв у язичницькі землі і розсіяння їх серед язичницьких народів. Після зни­щення царства Ізраїльського більша частина народу була віддана в ас­сирійський полон і назавжди залишена в країні полону. Не всі іудеї по­вернулися з вавилонського полону. Більшість їх залишилася в цій східній столиці, а також розсіялась по інших країнах. Іудеї, розсіяні скрізь, заводили синагоги і щосуботи читали і слухали в них закон Мой­сея і пророків. У синагоги стікалися переважно свої та язичники (Діян. 13, 44). Перед народженням Христа в іудействі навіть з'явилося праг­нення до поширення своєї віри серед язичників. Внаслідок такої рев­ності почало примножуватися число прозелітів (із них ті, що приймали обрізання, називалися пришельцями правди або завіту, інші ж пришель­цями воріт) у всіх язичницьких країнах, де жили іудеї. Фарисеї навіть на­вмисне починали мандрівки для навернення язичників (Мф. 23, 15). Під час свята П'ятдесятниці в Єрусалимі були "люди побожні від усякого на­роду під небом" (Діян. 2, 5-11). Закон Мойсея, якому навчились язични­ки від іудеїв розсіяних, був і для них в порядку домобудівництва Божо­го тим же, чим для самих євреїв, - путівником ("дітоводителем") до Хри­ста.

Особливою справою Промислу Божого про язичників був переклад святих книг Старого Завіту з єврейської на загальновживану тоді грець­ку мову. Переклад цей відомий під іменем перекладу LXX тлумачників (власне LXXII), виконаний майже за 300 років до Р.Х. для олек­сандрійської бібліотеки. Подія ця була важливою і рятівною для всього язичницького світу, для якого святі книги були недосяжними в єврейсь­кому оригіналі. Св. Писання, перекладене на грецьку мову, стало до­ступним для всіх учених і допитливих язичників (Діян. 8, 27-28) і, зви­чайно, більше сприяло поширенню іудейських понять і вірувань. З часу свого розсіяння іудейство релігійно впливало на язичницький світ і літе­ратурним шляхом (через так звані Сивіллині книги, історичні й філо­софські твори іудейських письменників).

4. Нарешті, Промисел Божий спрямовував язичницький світ до прийняття християнства через його політичні долі. Ззовні язичницький світ постійно прагнув до утворення найбільших і найсильніших царств у світі. Почергова поява великих монархій у древньому світі служила для великої мети Божого провидіння - приготувати язичницький світ до хри­стиянства. До часу появи Спасителя весь давній світ був об'єднаний під

верховним володарюванням Риму. Політичне об'єднання народів могло зробити їх більш схильними до християнства і сприяти його поширен­ню. Об'єднання під головуванням Риму підготувало можливість швидко­го і зручного поширення у світі християнства внаслідок припинення війн і міжусобиць між різними народами, поширення грецької та римської мов, греко-римської культури у найвіддаленіших країнах світу, покраще­них шляхів сполучення, стосунків між народами і т.ін.

Отже, язичницький світ, як бачимо, хоч і був залишений наче сам по собі, насправді також був керований Богом до прийняття та за­своєння дару спасіння, як і Ізраїль. Історія засвідчує, що під виховним веденням Божим до часу появи Христа-Спасителя язичницький світ дійсно прийшов у стан готовності й здатності до вступу в царство Месії, особливо в головних представниках освіченого язичницького світу -греках і римлянах. У язичницькому світі розвинулося до того часу живе бажання й очікування вищої небесної допомоги чи небесного Посланця для спасіння людства від загибелі, сподівання на часи з новим поряд­ком речей. Такі очікування були майже в усіх древніх народів, а народи сходу, які найбільш стикалися з іудеями, прямо чекали Його пришестя з Іудеї. Під впливом цих напружених очікувань "спасіння із Іудеї" східні мудреці скерували свій шлях до Єрусалиму, коли з'явилося особливе знамення на небі для переконання їх і в знак виконання Завітного че­кання [47, С 30-41].

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Святе Письмо про предвічну раду Святої Трійці щодо спасіння людського роду.
  1. Приготування людського роду до прийняття Викуплення від Адама до Авраама.
  2. Приготування єврейського народу до прийняття Спасителя.
  3. Приготування язичницького світу до прийняття Спасителя. Збереження серед усіх язичницьких народів залишків первісного одкровення. Стосунки між язичниками та іудеями і поширення істин богоодкровенної релігії серед народів греко-римського світу.

Підрозділ 3.2. Про Бога Викупителя. Про Ісуса Христа як істинного Месію і Боголюдину

§ 3.2.1. Ісус Христос є обітований Спаситель світу

Господь наш Ісус Христос, Який народився від Пресвятої Діви Марії за царювання римського кесаря Августа, при іудейському цареві Іроді у м. Вифлеемі, постраждав і вмер від рук старійшин іудейських, потім вос­крес і вознісся на небо, є справді обіцяний Месія, Ізбавитель світу.
  1. У цьому переконують перш за все відповідні старозавітні обітниці, пророцтва і прообрази. І Сам Ісус Христос, і апостоли часто посилалися на пророчі віщування, наприклад, говорили: "А все оце ста­лося, щоб збулося сказане пророком від Господа" (Мф. 1, 22); "Потрібно, щоб виконалося все, що про Мене в законі Мойсеевім, та в Пророків і в Псалмах написане" (Лук. 24, 44) і багато інших.
  2. Про месіанське достоїнство Ісуса Христа свідчить збіг надзви­чайних обставин до часу Його появи у світі. Час перед пришестям Спа­сителя був таким часом, коли внутрішній та зовнішній стани тодішнього світу чітко вказували на наближення сприятливої пори для оновлення людства через обіцяного Спасителя, коли не тільки іудеї, але і язични­ки з особливим нетерпінням очікували Його пришестя. Надзвичайні події, які оточували народження Ісуса Христа, зрозуміло вказували тим, які сподівалися позбавлення від зла (Лук. 2, 38), що з усіх, народжених у той час, саме Він є істинним Ізбавителем світу. Цими подіями були: об'явлення ангела священику Захарії зі звісткою про народження від нього Предтечі Месії й саме зачаття і народження Іоана, які супрово­джувалися чудесами (Лук. 1, 5-25; 5, 4-80); благовіщення архангела Пресвятій Діві про народження нею Месії і зачаття нею від Духа Свято­го без чоловіка (Лук. 1, 26-38); неодноразове об'явлення ангела Йоси­пові Обручникові з відомими настановами і повеліннями стосовно Бого­немовляти і Його Матері (Мф. 1, 20-21; 2, 13-21) і багато інших.

3. Протягом суспільного служіння Ісуса Христа спасінню роду людського Бог Отець неодноразово засвідчував, що Ісус Христос - Месія. Так, під час хрещення і преображения Ісуса був голос із неба: "Це Син Мій улюблений, що Його Я вподобав" (Мф. З, 17; 17, 5; пор.: 2 Петр. 1, 16-18). А під час хресних страждань Спасителя за волею Всевишнь­ого і саме небо, і земля громогласно возвіщали про божественну велич Ісуса і Його служіння для спасіння роду людського, так що сотник і ті, котрі з ним стерегли Ісуса Христа, вирішили, що "Він був справді Син Божий" (Мф. 27, 54).

4. Сам Ісус Христос свідчив про Себе, що Він є істинний Месія. Так, ще на початку Свого суспільного служіння Він прийняв визнання Нафа-наїла: "Учителю, Ти Син Божий. Ти Цар Ізраїлю" (Ін. 1, 49-51). На слова самарянки: "Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос" сказав їй: "Це Я, що розмовляю з тобою". Після прибуття в Назарет, увійшовши в день суботній в синагогу і прочитавши пророцтво Ісайї про Месію: "На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав...", Він сказав: "Сьогодні збу­лося Писання, яке ви почули...", тобто передвіщений Месія з'явився і це Він Сам, і всі Йому стверджували" (Лук. 4, 16-22). Коли апостол Петро урочисто, від імені всіх апостолів, сповідував Його Христом Богом (Лук. 9, 20; а у Мф. 16, 17 Христос- Син Бога Живого), Він не тільки прийняв це сповідування, але також вказав, що воно є плодом благодатного просвічення Петра Отцем Небесним (Мф. 16, 17). Ісус Христос відкри­то визнав Свою месіанську сутність і перед ворогами Своїми. Свідчен­ня про Себе як про Месію Він урочисто повторив на суді перед си­недріоном. На запитання первосвященика: "Чи Христос Ти, Син Благословенного?" Ісус відказав: "Я" (Марк. 14, 61-62) і додав: "Відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч Сили Божої і на хмарах небесних приходитиме" (Мф. 26, 63-64), вказуючи тим, що ста­розавітні пророцтва про прославлення Месії (Пс. 109, 1; Дан. 4, 13-14) стосуються Його.

Але переважно Ісус Христос утверджував істину про Своє месіанське Єство у вченні про Себе як про Сина Людського. Називання Себе Сином Людським було найуживанішим в устах Ісуса Христа (у Євангеліях трапляється 84 рази) і Ним присвоєне не в значенні "люди­на", а в месіанському значенні, як і в пророцтві Даниїла, де Месію нази­вають Сином Людським (Дан. 7, 13-14). При цьому Ісус Христос роз'яс­нював, що Він Месія не в тому значенні, як розуміли месіанське служіння іудеї, що думали, буцімто Месія з'явиться у зовнішній величі та славі Царя-Визволителя. Навпаки, Він учив, що "Син Людський при­йшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити і душу Свою дати на викуп за багатьох!" (Мф. 20, 28; пор.: Марк. 10, 45; Лук. 19, 40), ліку­вати хворих (Мф. 19, 12), заспокоїти всіх струджених та обтяжених (Мф. 11, 28), що Він повинен постраждати та вмерти для того, щоб викупити людей.

1. Більшість із сучасників Ісуса Христа визнавали Його істинним обіцяним Месією та Викупителем світу. Іоан Предтеча багаторазово вказував на Ісуса Христа, що Він є Агнець Божий, Який на Себе гріх світу бере (Ін. 1, 29). Захарія назвав Його Господом, "що ним Схід із ви­соти нас відвідав, щоб світити всім тим, хто перебуває в темряві й тіні смертельній, щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру!" (Лук. 1, 76-79),

а Симеон - "Світлом на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля" (Лук. 2, 32); і багато інших ізраїльтян визнавали Його істинним Месією. Апостоли сповідували Його як Христа, Господа і Сина Божого (Мф. 16, 16), Який прийшов у світ грішників спасти (1 Тим. 1, 15), єди­ним посередником між Богом та людьми (1 Тим. 2, 5). Заключна думка Євангелія апостола Іоана: "Це ж написано, щоб ви увірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб віруючи, життя мали в ім'я Його!" (Ін. 20, 31) притаманна не тільки цьому Євангелію, а й усім апостольським писан­ням. Усі апостоли однаково стверджували і навчали у своїх посланнях вірувати, що Ісус є обіцяний Месія, Христос.

2. Нарешті, живим і вічним свідченням месіанського достоїнства Ісуса Христа служить Церква, "яку Він набув власною кров'ю" (Діян. 20, 28). У ній, в особистостях людей, що віками складають Церкву - від її початку жила і до закінчення її віку буде жити віра в Нього як у Викупи­теля і Месію, а також нове християнське життя за Ним і в Ньому [47, С 41-49].

§ 3.2.2. Ісус Христос - Боголюдина. Догмат про втілення Сина Божого. Коротка історія догмату

1. Обітований Викупитель світу, Господь наш Ісус Христос, за Своєю природою є Єдинородний Син Божий, Який сприйняв природу людську в єдність Своєї божественної іпостасі для здійснення спасіння роду людського. Він істинний Бог та істинна людина, або Боголюдина (найменування Спасителя світу, яке ввійшло у вжиток з IV ст.), у Ньому Слово сталося тілом (Ін. 1, 14), звершилося, як навчає Церква, втілен­ня і олюднення істинного Бога.

2. Догмат про втілення Сина Божого в особі Ісуса Христа для викуп­лення і спасіння людини складає основу, начало і сутність християнст­ва. "Нема ні в кому іншому спасіння. Бо під небом немає іншого ймен­ня даного людям, щоб Ним би спастися ми мали" (Діян. 4, 12): "Я доро­га і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене" (Ін. 14, 6).

Разом з цим догмат про Боголюдину Ісуса Христа є догматом най-таємничішим. "Безсумнівно, велика це таємниця благочестя: Хто в тілі з'явився, Той оправданий Духом, Ангелам показався, проповіданий був між народами, увіровано в Нього в світі, Він у славі вознісся!" (1 Тим. З, 16). Ця таємниця велика і глибока настільки, що перевищує розуміння не тільки людське, а й розуми серафимів (1 Петр. 1,12). .

3. Внаслідок особливої важливої та глибокої таємничості цього дог­мату, особа Боголюдини в усі часи служила і продовжує служити проро-

чим знаменням (Лук. 2, 34), але водночас вона була для багатьох справжнім каменем спотикання.

Перші три століття християнства часто піддавалося перекручуван­ню і заперечуванню вчення про Божество і людську природу Ісуса Хри­ста, а з кінця IV ст. стали виникати єретичні вчення про спосіб поєднан­ня єств у Ісусові Христові. У боротьбі з цими псевдовченнями догмат про Ісуса Христа був розкритий на Вселенських Соборах, що утверди­ли віровизначення з усією можливою для цього таємничого догмата чіткістю та виразністю.

Учення про втілення Сина Божого для нашого спасіння іудеям зда­валося спокусою і найбільшим богохульством, а язичникам - безумст­вом (1 Кор. 1, 23). Ті та інші однаково вороже зустріли проповідь про Бо­голюдину. Спочатку ця ворожнеча виявилася чисто зовні у гоніннях на християн, а потім, не припиняючись ззовні, вона перейшла у внутрішню боротьбу у формі перших викривлень християнства, а саме: евіонізмі, що вийшов з надр іудейства, та гностицизмі, який походив головним чи­ном із язичництва.

§ 3.2.3. Історія христологічного вчення в І-ІІІ ст.

Євіонізм, гностицизм (докетизм), монархіантво

Іудействуючі єретики, або евіоніти, навчали, що Ісус Христос -проста людина, яка народилася звичайним чином від Йосипа і Марії (учення Керинфа та еклезіастів; тільки назореї визнавали чудесне на­родження Ісуса Христа). На Нього, внаслідок Його праведності, лише у більшій кількості, ніж на інших людей (починаючи з Адама), вилилася особлива безособова божественна сила, або, що те ж саме, повнота дарів Св. Духа, через з'єднання з якою Він став Месією і Сином Божим. Отже, постраждав і вмер за людей не Боголюдина, а простий смертний, і Його смерть ніякого особливого, викупного (спокутного) значення не має. Закон Мойсея з Його пришестям не втратив своєї обов'язковості; цей закон тільки доповнений Ним.

Гностики, згідно зі своїми дуалістичними поглядами, не припускали можливості боговтілення. На їх думку, вищим божественним началом, яке перебувало в Ісусі Христі, був еон, еманація або витік Найвищого єства, один із найближчих і найдосконаліших еонів, котрий знає невідо­мого Отця. Еон з'єднався з Ісусом Христом, щоб повідомити людям не­обхідне знання про те, як звільнитися від зла, і тим самим по­клав початок всезагальному відновленню. Не визнаючи Ісуса Христа досконалим Богом, гностики не визнавали Його й істинною людиною. Втілення навіть тільки еона, особливо вищого, неможливе, бо матерія є

злом. Еон Викупитель був тільки в подобі плоті, здавався людиною в особі Ісуса, тому що інакше не міг відкрити себе людям, а насправді Він не народжувався, не страждав і не вмирав (вчення Сатурніна), тіло Йо­го було небесним, духовним і тільки здавалося матеріальним (учення Вардесана), людські форми Його тіла, страждання, смерть - подоба дійсності (учення Маркіона), хоча Він їв, пив і з'явився із властивостями людини, але уявно; потреб людського тіла Він не мав (учення Вален-тиніана). Тому гностичне вчення про особу Ісуса Христа Спасителя здавна одержало назву докетизму "здаюся").

У III ст. замість евіонізму і гностицизму з'явилося монархіанство, яке існувало у двох формах: евіонійській і патрипасіанській. Монархіани евіонійського напрямку (Федот Кожевник, Федот Молодший, Артемон, особливо Павло Самосатський) буквально заперечували боговтілення в Ісусі Христі. Справу викуплення, навчали вони, здійснила проста людина - Ісус із Назарету, але тільки під впливом і за допомогою Боже­ства. Він народився незвичайним чином від Діви Марії та від Духа Свя­того. У Нього вселилася і керувала всім Його життям і діяльністю особ­лива божественна сила - Дух, Софія і Логос. Ця сила, перебуваючи в Ньому, повідомляла Йому вище відання про все те, що необхідно знати людям для їхнього спасіння, саме те знання Він сповіщав людям; цією ж Силою Він творив чудеса, під її впливом досяг найвищої, можливої для людини, святості й став Сином Божим (у "невласному", звичайно, розумінні). Цим і обмежилась участь Божа у справі викуплення і спасіння людей. Коли Христос досяг вищого ступеня моральної доско­налості, так що міг уже закінчити Свою справу особистою самопожерт­вою, божественна сила, що перебувала в Ньому, залишила Його. Пост­раждала і вмерла проста людина. Тому страждання і смерть Ісуса Хри­ста не мають істотного значення у справі спасіння і викуплення людей; це проста самопожертва великої людини заради її великих ідей і зара­ди проповідуваного Нею святого вчення.

Відновлення евіонізму було приводом для розвитку монархіанства патрипасіанського характеру. Представники цього напрямку (Праксій, Ноет, Берилл і частково Савелій) навчали про особисте втілення Боже­ства в Ісус Христос, але заперечували троїчність осіб Божества й іпо­стасне буття Бога Сина; вони говорили, що у Христі-Спасителі втілився особисто Бог Всемогутній, що Христос-Спаситель за своєю божествен­ною природою є Сам Бог Отець. До Свого олюднення від початку Він з'явився в образі ненародженого Отця, але коли настав час спасти і ви­купити рід людський, Він зійшов в утробу Діви Марії, народився від неї, і, таким чином, з'явився народженим Сином від Самого Себе, невиди-


мо залишаючись единим Богом Отцем. Під час Свого земного життя всім, хто бачив Його, Він оголосив Себе Сином, але від тих, хто може вмістити, не сховав того, що Він Отець, Він здійснив усе те, що зробив, за вченням Церкви, Христос Спаситель. Страждання Ісуса Христа були стражданнями Бога Отця, що втілився, не в тому сенсі, що Отець чи бо­жество Отця страждало у власному значенні, а в значенні співчуття Бо­жества Отця до страждань людської природи в особі Ісуса Христа. Post tempus Pater natus? Pater passus est - ось основне положення цих же учителів [104, С 2-123].