Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига

Содержание


Питання для самоперевірки
Подобный материал:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   47
§ 4.1.5. Відношення благодаті до свободи

Господь Ісус Христос врятував нас, узявши людське єство в єдину іпостась Свою для того, щоб обожити, піднести його до можливого сту-

пеня, без знищення, однак, його властивостей і без придушення при­родних його проявів і дій, і тим самим показав, якою повинна бути лю­дина за Його образом і подобою (Рим. 8, 29; Еф. 4, 13). Як діє в нас си­ла Божа, сила Христова? Ця божественна сила виявляється, хоча і в немочі нашого єства, як всесильна, але без знищення нашої свободи, без пригнічення чи усунення наших природних сил, навпаки, з надан­ням їм природного для них грунту діяльності. Божественній благодаті належить перевага у здійсненні нашого спасіння, подібно до того, як у Христі переважав божественна воля над людською. Але як у Ньому пе­реважала божественна воля, однак, за існування, виявлення і вільного підкорення їй волі людської, так і в нас, здійснюваних за образом Його, могутня дія божественної благодаті не супроводжується насиллям і пригніченням наших людських сил, а веде до вільного підкорення їх вищій силі і спільному з нею нашому подвигу. Так навчає Одкровення про відношення благодаті до свободи людини.

У промовах Ісуса Христа людина зображується як єство цілком вільне, таке, що може підкорятися дії божественної сили і вільно розви­ватися за її допомогою у вказаному Нею напрямі, або ж противитися дії Його божественного слова, учення й чудес і ставати більш жорстким. Про це ж розповідає вся історія земного життя Христа Спасителя, повна проявів як доброї, так і злої людської волі до Христа при величезній кількості божественної любові, зверненої до всіх: до грішників і до во­рогів Його особливо. Зокрема, у притчах про сіяча (Мф. 13, 3-23), про Царство Боже (Мф. 13, 24-50), про багату вечерю (Мф. 22, 1-14; Лук. 13, 34), стверджується те ж, що і в притчі про гостей весільних, багату ве­черю: "кликані не хотіли прийти" (Мф. 22, 3).

Про крайній вияв протиставленої Богові злої людської волі або про стан жорстокості мовиться в багатьох місцях Євангелії, особливо з при­воду зцілення біснуватих і пояснення цих чудес фарисеями (Мф. 12, 22-45) та нерозкаяння невірних міст: тут найбільше було об'явлено сил Христових (Мф. 11, 20-24). Тому, визнаючи необхідність участі людських сил у здійсненні спасіння, Христос Спаситель вимагав певних зусиль розуму, серця і волі у Своїх слухачів, закликав їх до покаяння і віри, до виконання волі Божої, до самозречення. "Царство Боже, - навчав Він, -здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапає Його" (Мф. 11, 12).

Апостоли також постійно говорили про необхідність віри, покаяння, пильнування, безперестанної до себе уваги, невсипущої праці під час здійснення спасіння. Бо можна відчиняти і зачиняти серце, коли чуєш євангельську проповідь: "Ось стою, Я під дверима та стукаю, коли хто почує Мій голос і двері відчинить. Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зо Мною" (Об. З, 20). "Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не

робіть затверділими ваші серця..." (Євр. З, 7-8; 4, 7). Людина може про­тивитися Духові Святому, як викривав у цьому іудеїв Стефан Первому-ченик: "О ви, твердошиї люди серця й вух необрізаних! Ви завжди про­тивитеся Духові Святому, як ваші батьки, так і ви!" (Діян. 7, 51; пор.: Вих. 66, 4). Вона може "гасити" у собі уже діючу силу Божу: "Духа не вгашай­те!" (1 Сол. 5, 19), може ображати і цим віддаляти від себе Духа Божо­го: "Не засмучуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день ви­купу" (Еф. 4, ЗО). І навпаки, людина може підноситися від віри у віру (Рим. 1, 17). І Дух Божий не насильно тягне нашу свободу до вдоскона­лення, а сприяє нам у немочах наших (Рим. 8, 26). Тому апостоли пере­конують не тільки не противитися благодаті, і, тим більше, не перебува­ти в бездіяльності, а розігрівати дар благодаті (2 Тим. 1, 6), зміцнювати­ся Господом (Еф. 6, 10), наповнюватися Духом (Еф. 5, 18).

Таким чином, спасіння людини здійснюється не лише діями благо­даті, а й діями людської волі та усіх людських сил. Але як саме діє сила Божа на немічні людські сили, що потрібно привласнити їй, а що їм, і в якому обсязі? На перше запитання Сам Спаситель відповідає: "Дух ди­хає, де хоче, і Його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде" (Ін. З, 8). Одне можна сказати, що дія цієї сили зобра­жується в Писанні як спільна з дією наших сил, але вона могутніша від них, має перевагу над ними і підкоряє їх, якщо не зустріне в них спро­тиву, а знайде бажання. Найвищим прикладом і зразком поєднання бла­годаті й свободи є ап. Павло. Він так зображує єдність, котра звершила­ся в його духовно-благодатному житті: "Благодаттю Божою я те, що є, і благодать Його, що в мені, не даремна була, але я працював більше всіх їх, правда - не я, але Божа благодать, що зо мною вона" (1 Кор. 15, 10). Тут апостол говорить, по-перше, що благодать Божа, яка вселила­ся в нього, (сила Христова вселилася в мене), зробила його тим, хто він є, але, по-друге, що і він попрацював, і, по-третє, що все це він зробив з допомогою благодаті.

Сказано "зі мною", а не "в мені", щоб хто-небудь не подумав, що благодать зробила все одна за нього і замість нього. І при всьому цьо­му існує велика перевага на боці благодаті: благодаттю Божою я те, що є, не я, але Божа благодать.

Благодать Святого Духа здійснює свої дії спасіння (оправдання та освячення), не порушуючи людської свободи, без якого-небудь приму­су. Вона йде назустріч добрим побажанням та зусиллям людини і здійснює її спасіння лише за участі в ньому її самої.

Без сумніву, Божественна благодать переважає в справі нашого спасіння ("Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею

своєю" -див. Фил. 2, 13), але при цьому обов'язковою умовою є вільна підпорядкованість людини, наявність зусиль праці та подвигів, спрямованих на виконання волі Божої, на моральне виправлення і по­силення вдосконалення у відповідності зі словами апостола Павла: "зі страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння" (Фил. 2, 12) [109, С 33].

Так навчали про взаємовідношення благодаті й свободи і най­досвідченіші в духовному житті древні отці та вчителі Церкви Вселенсь­кої. Згідно з думкою св. Григорія Богослова, "для досягнення цього потрібно дві частини великого Бога, а саме перша і остання, а також од­на доля й від мене" (Сл. 37) [73, С 223]. Св. Іоан Златоуст говорить: "Не примусовим буває те, що стосується нашої доброчесності і спасіння. Хоча більша частина і майже все залежить від Бога, але Він дещицю на­дав і нам, щоб з'явився пристойний привід до увінчання (нас)". "Благо­дать, хоча вона і благодать, рятує тих, хто хоче, а не тих, хто не хоче її та відвертається від неї, постійно проти неї воює; противиться їй" [73, С. 221].

Святитель Іоан Златоуст говорить: "Бог не примушує нікого. Якщо Він хоче, а ми не хочемо, то спасіння наше не можливе не тому, щоб хотіння Його було безсильне, але тому, що Він примушувати нікого не хоче" [73, С 221; 74, С. 389-390].

§ 4.1.6. Значення віри і добрих справ у нашому спасінні

Особиста добровільна участь християнина у здійсненні свого спасіння після виправдання й освячення його водою і Духом може і по­винна виражатися та здійснюватися у вірі, яка супроводжується любо­в'ю. "Віруємо, - навчають східні патріархи, - що людина виправдо­вується не просто однією вірою, але вірою, яку супроводжує любов" [75, С 42].

Проповідь про спасіння людини через віру пронизує собою весь Новий Завіт і є основним і найбільш втішним змістом. "Наближається Царство Боже: покайтеся і віруйте в Євангеліє" (Марк. 1, 15), - навчав Спаситель. "Хто увірує й охреститься, буде спасенний, а хто не увірує, засуджений буде" (Марк. 16, 16). Зміст усього домобудівництва в тому і є, щоб "кожен, хто вірує в Нього, не згинув, а мав життя вічне" (Ін. З, 15), що "це є діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав" (Ін. 6, 29). Ап. Павло навчає: "Коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Гос­пода і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем віруємо для спасіння" (Рим. 10, 9-10). "Спасенні ви благодаттю через віру" (Гал. 2, 8). "Догодити Богові без віри не мож­на!" (Євр. 11, 6).

Поряд із такими свідченнями про необхідність віри для спасіння,

навіть про віру як основну умову спасіння, Новий Завіт навчає, що не­достатньо однієї віри для спасіння. Так, Ісус Христос промовляє: "Не ко­жен, хто каже до Мене: "Господи, Господи!" увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі" (Мф. 7, 21 і далі). Як на відмінну ознаку Своїх послідовників і головний їхній обов'язок Він вказує на самовідречення й несіння хреста, на слідування за Ним, на уподібнення Йому: "Коли хто хоче йти вслід за Мною, хай зречеться са­мого себе і хай візьме свого хреста, та й хай іде вслід за Мною" (Мф. 16, 24). "Я вам приклад дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив" (Ін. 13, 15). Ап. Павло навчає, що ми для того й викуплені Ісусом Христом, щоб творити благі справи; "бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували" (Еф. 2, 10), що "кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Госпо­да" в майбутньому житті (Еф. 6, 8; Рим. 2, 6; 2 Кор. 5, 10; 9, 6 та ін.). За словами того ж апостола: "Коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставля­ти, та любові не маю, то я ніщо!" (1 Кор. 13, 2). З особливою ж силою по­казується безплідність мертвої (тобто бездіяльної) віри ап. Яковом, ко­трий говорить: "людина виправдовується від справ, а не тільки від віри" (Як. 2, 24). "Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?... Так само й віра, коли діл не має, - мертва в собі!... Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, - і тремтять" (Як. 2, 14, 17, 19).

Отже, за чітким і зрозумілим ученням слова Божого, спасає люди­ну віра в Христа і Господа Ісуса, однак це така віра, якій сприяють і яку супроводжують благі справи, або як говорить ап. Павло: "В Христі Ісусі сили не має ні обрізання, ані необрізання, але віра, що чинна любов'ю (Гал. 5, 6), тобто віра, котру супроводжує, як її наслідок і найкраща знахідка, любов до Бога і Господа Ісуса, й до ближніх заради Нього.

Зрозуміло, чому досягенння людиною свого спасіння може здійснюватися і здійснюється не інакше, як через віру. Нема іншого ймення під небесами, крім імені Боголюдини Викупителя, у якому б можна врятуватися, тобто звільнитися від гріха, виправдатися перед Богом, а через звільнення від гріха позбавитися прокляття і смерті. Ні власні зусилля людини у творенні добра чи виконання справ закону, ні жертви, ні обрізання, ні походження від Авраама, на чому грунтували свою впевненість у виправданні іудеї і до визнання чого притягали пер­ших християн, не можуть надати людині виправдання і спасіння (див. Рим. 1, 17; 5, 1-21; Гал. 2, 11; 5, 1-21). "Жодне тіло ділами Закону не ви­правдається перед Ним - Законом бо гріх пізнається" (Рим. З, 20). "Хри­стос викупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас" (Гал.

З, 13) - ось у Кому єдина надія на спасіння людей, котрі всі до одного згрішили і позбавлені Божої слави (Рим. З, 22-26). Та справжня рятівна віра в християнині не може бути лише теоретичним визнанням чи тільки спогляданням рятівної любові Божої, об'явленої у викупленні. Той, хто пізнав не розумом тільки, а й серцем, що можливе і дарується спасіння лише у Христі, і справді шукає спасіння, з вірою доконче повинен поєднувати і відречення від зла, зненавидження його (покаяння). Там немає щирого бажання спасіння, де немає самозасудження; тобто спасіння можливе, коли не обтяжує людину гріховний стан. Той, хто пізнав через віру в Христа любов Божу, і сам не може не прагнути до Бо­га, не відповідати всіма силами своєї душі на Його любов, любов'ю і са­ме любов'ю Христовою, тобто за подобою історичного подвигу Ісуса Христа. Той, хто справді вірить у Нього, стає готовим і здатним за спри­яння благодаті Божої на всілякі подвиги самовідданої любові до Бога і до ближнього. Спаситель про прояви цієї любові говорить: "Як хто лю­бить Мене, той слово Моє берегтиме" (Ін. 14, 23), а за словами ап. Іоа­на: "то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді" (1 Ін. 5, 3; пор.: 2, 5). Іншими словами, така віра доконечно виявляється в житті, узгод­женому з вірою, тобто в добрих ділах: "як вогню властиво зігрівати, воді зрошувати, світлу освічувати, так і вірі живій властиво діла добрі пока­зувати" [119, С 39]. "Хто говорить: "Пізнав я Його (Бога Викупителя)", але заповідей Його не додержує, той неправдомовець і немає в нім правди!" (1 Ін. 2, 4).

Такий зміст одкровенного вчення про значення віри й добрих справ у справі нашого спасіння. Рятує людину віра, але лише справжня, істин­на віра, та, яка, впливаючи на волю людини, приводить людину до істинного життя, спонукає її здійснювати своє спасіння. Отже, можна сказати, що віра рятує ділами, що творіння добра необхідне в значенні не лише наслідку, а й умови спасіння, але, звичайно, не в тому ро­зумінні, щоб ділами людина заробляла собі спасіння, що діла - це є які-небудь заслуги, які зобов'язують Бога нагороджувати за них вічними на­городами. Діла - як такі - чи то добрі зі світського погляду вчинки, чи навіть окремі духовні подвиги - не мають у християнстві значення. Без стабільної віри ніякі діла не можуть спасти людину [73, С. 224-240; 47, С 223-244].

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
  1. Святе Письмо про послання Духа Святого та Його дії заради нашого спасіння.
  2. Святе Письмо про благодать.
  3. Учення про виправдання й освячення.
  4. Значення благодаті в духовному житті людини.
  5. Святе Письмо про благодать і свободу людини.
  6. Святе Письмо про віру і добрі діла у справі нашого спасіння.

Підрозділ 4.2. Про Церкву як посередницю освячення людини

§ 4.2.1. Необхідність боговстановленого видимого посе­редництва (допомоги) для освячення людини. Поняття про Церкву в широкому значенні та про Церкву земну зокрема

1. Благодать Божа, яка допомагає людині зрозуміти спасіння Хрис­тове, є невидимою силою Божою. Тим не менше, якщо вона є справж­ньою силою, то вона десь перебуває і є, в такому випадку, якесь схови­ще благодаті і разом з тим видима допомога (посередництво), через яку освячуюча благодать здійснює возз'єднання людей, істот духовно-чут­ливих, з Христом і їхнє вічне спасіння.

Так само, якщо освячення людини і взагалі здійснення нею свого спасіння можливе не інакше, як за умови віри з її боку, причому істинної та живої, то в цьому відношенні необхідна видима ж посередниця, у якій зберігалася б істина Христова в усій її недоторканості і яка сповіщала б чисту істину Христову. Таке видиме посередництво дароване нам Хри­стом Спасителем у заснованій Ним Церкві.

2. Слово "Церква" замінює собою грецьке, яке взагалі означає збори чи спільноту скликаних, у християнському значенні і за точним перекладом може означати спільноту осіб, що, почувши заклик Господа до спасіння, відгукнулися на цей заклик і тому стали родом ви­браним (1 Петр. 2, 9), тобто вибраним у значенні таких, що увірували в Христа Спасителя (на відміну від тих, хто не вірує в Ньо­го).'Церква і є за складом своїх членів спільнотою тих, хто істинно вірує в Ісуса Христа.

Вживається слово "Церква" в різних, неоднакових за широтою й місткістю значеннях. При вживанні цього слова в широкому значенні під Церквою Христовою слід розуміти спільність усіх розумно-вільних істот, які вірують у Христа Спасителя і поєднані з Ним як з єдиним Главою Своїм. До складу Церкви в цьому значенні належать не тільки "всі пра­вославні християни, що живуть на землі, а й усі, що померли в істинній вірі й святості" [77, С. 20], всі до одного, коли б вони не жили і де б не перебували, ті, що живуть на землі, й померлі, як ті, що жили до прише­стя Христового, так і ті, котрі жили і живуть після Його пришестя, і навіть не тільки люди, а й ангели, бо вони досконаліші від нас у всьому, дос­коналіші від нас і у вірі в Боголюдину. У такому значенні розуміє Церкву Христову ап. Павло, коли говорить, що Бог "для урядження виповнення часів" постановив, щоб "усе об'єднати в Христі, - що на небі, і що на

землі", "воскресивши із мертвих Його, і посадивши на небі праворуч Се­бе, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймен­ня, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все - за Голову Церкви, а во­на - Його тіло, повне Того, що все всім наповняє" (Еф. 1,10, 20-23; пор.: Кол. 1, 18-20).

Із членів Церкви Христової, якщо розуміти її в цьому значенні, одні живуть на землі, у властивих для мешканців землі умовах, інші - у по­мешканнях Отця небесного або як постійні жителі неба, як ангели, або як переселені в інший світ із умов земного життя, як усі святі і взагалі ті, котрі дотримувалися на землі віри, одержали на небі вінок праведності, який приготував Бог усім тим, хто прихід Його полюбив (2 Тим. 4, 8). Та не відкинені від тіла Церкви й усі ті з померлих, котрі упокоїлись у вірі й покаянні, котрі хоча й не прийняли небесні нагороди, але сподіваються досягнути вічного блаженства за клопотанням Церкви. Перестають на­лежати Церкві лише ті з умерлих, котрі самі відкинули себе від неї ще за життя, зовсім утративши або викрививши у собі віру в Христа, і по­мерли без розкаяття, позбавили себе навіть молитов Церкви. Церква, що складається із членів на землі, є Церквою видимою (земною) і нази­вається мандрівною чи войовничою, а Церква, яка утворюється з ан­гелів, святих і усіх померлих у вірі та покаянні, є невидимою і нази­вається небесною або тріумфуючою. Церква видима, земна, не маючи постійного міста (Євр. 13, 14), обтяжена великими скорботами та хворо­бами (Рим. 9, 2; Гал. 4, 19), народжуючи і виховуючи чад своїх, веде бо­ротьбу з багатьма ворогами, видимими і невидимими, і буде вести її до кінця світу, аж поки Христос не покладе ворогів до ніг Своїх. Церква не­бесна є тріумфуючою, бо вона уже досягла вітчизни і, перебуваючи на небі, вільна від боротьби з ворогами та від усіляких небезпек. Вона святкує, беручи участь у славі та блаженстві Христа, переможця смерті та пекла, і у спілкуванні з десятками тисяч ангелів (Євр. 12, 22-23; 2 Тим. 4, 7-8; Об. З, 21; 12, 11-12) [75, С. 34-35]. Церква тріумфуюча є пло­дом Церкви мандрівної, тієї, що на землі, яка духовно народжує і вдос­коналює чад своїх засобами, від Бога їй дарованими, і потім, для одер­жання вінків, супроводжує їх на небо у місто Бога живого, чи в Єруса­лим небесний. Але у свою чергу і Церква небесна допомагає Церкві земній та її членам у досягненні спасіння своїм клопотанням за Церкву земну перед престолом Божим і іншими засобами. Наочно цей союз двох частин єдиної святої Церкви зображується в наших храмах через св. ікони, згідно предстояння Церкви земної у присутності небесної.

3. Християнська Церква земна, чи видима, є заснованою Господом нашим Ісусом Христом спільнотою тих, що істинно вірують у Нього, що

утворюють духовне тіло Христове, у якому через учення віри, через таїнства і через видиме ієрархічне керівництво (священноврядування), за допомогою невидимого Св. Духа, під керуванням невидимого Глави Самого Ісуса Христа, продовжується і буде продовжуватися до закінчення світу велика справа навчання й освячення людей, яка здійснена нашим Викупителем під час земного Його життя і продов­жується для того, щоб привести усіх людей на шлях спасіння та возз'єднання з Богом (в Царство Боже).

У Св. Писанні даються Церкві земній різні найменування для по­значення її різнобічних властивостей. Так, Ісус Христос розкривав вчен­ня про облаштовану Ним Церкву переважно у формі вчення про Царст­во Боже. Іноді Спаситель зображував Церкву як спільноту віруючих, об'єднаних в одне ціле, в образі споруди, що зводиться (Мф. 15, 18), а також стада овець, об'єднаних під керівництвом одного Пастиря (Ін. 10, 16; пор.: Лук. 12, 32), двору овечого (Ін. 10). Апостоли дають Церкві й інші найменування. Церква іменується ними домом Божим (1 Петр. 4, 17; 1 Тим. З, 15; Євр. З, 6; 10, 21), у тому розумінні, що віруючі, які вхо­дять до складу Церкви, утворюють, так би мовити, сім'ю Господню (Рим. 16, 4; Кол. 4, 15), є домашні для Бога (Еф. 2, 19; пор.: Гал. 6, 10), наре­ченою Христовою (Еф. 5, 23; 2 Кор. 11,2; Об. 21, 2; 22, 17), дружиною і матір'ю віруючих (Гал. 4, 26; Об. 19, 7), тілом Христовим (Кол. 1, 24; Еф. 1, 22-23; 1 Кор. 12, 12, 27). Церква є нареченою Христовою у тому ро­зумінні, що Він полюбив Церкву (Еф. 5, 25), віддав за неї Себе, щоб зро­бити її непорочною і святою нареченою, що не має якоїсь плями чи ва­ди (Еф. 5, 25, 27). Христос і Сам називав Себе Нареченим (у притчі про десять дів - Мф. 15, 1-12, а також 9, 15; пор.: Ін. З, 29). Церква є дружи­ною і матір'ю віруючих, бо вона, перебуваючи в таємничому поєднанні з Христом, другим Адамом, дає буття відновленому Ним людському ро­ду, народжує чад Богові через Христа у Св. Дусі подібно до того, як древній Адам через праматір Єву дав буття відступному, грішному люд­ству. Церква є тілом Христовим, яке Він годує і гріє, бо ми члени тіла Йо­го і від костей Його (Еф. 5, 28-30; пор.: Ін. 2, 18-21), тобто Церква з'яви­лася від плоті Христа і від костей Його (у значенні хресних страждань, пробитих ребер Спасителя), як наша праматір Єва із ребра Адамового, і перебуває в найтіснішому поєднанні з Ним за подобою поєднання чо­ловіка та дружини, є єдиною з Ним плоттю для народження чад Богові, а члени Церкви, в єднанні між собою, як члени одного тіла [73, С 148-150; 47, С. 247-262].

§ 4.2.2. Заснування та мета Церкви

І. Церква має не людське походження. Вона заснована Господом

Ісусом Христом не тільки за допомогою Його божественної сили та волі, а й тому, що Він Сам поклав Себе в основу Церкви, став її наріжним ка­менем.

Як спільнота тих, хто вірує в Ісуса Христа - Засновника нової релігії, або просто як християнська релігійна община, Церква має при­родну основу свого походження. Релігія завжди була і є надбанням не однієї, а багатьох осіб, і люди, що мали однакову релігію, для здійснен­ня вимог релігії і за потреби й упевненості у взаємодопомозі поєднува­лися в одну релігійну спільноту або сім'ю. Тим більше пошана і любов істинних послідовників Христових повинні були з'єднати їх в одну спільноту, в одну Церкву. У цьому розумінні началом християнської Церкви була, так би мовити, ще проповідь Христа на горі, яка зібрала навкруг Нього учнів та слухачів в одну спільноту послідовників, освяче­них воєдино вірою в Нього та Його вченням.

Але цим була закладена тільки основа Церкви як природно створе­ної спільноти тих, хто вірує у Нього. Якби Церква Христова була тільки цією спільнотою, то вона, якою б не була великою за чисельністю членів, не відрізнялась би істотно від інших релігійних общин. Поки не здійснилось викуплення людства, вона не була б рятівним кораблем для людства, бо тільки на хресті Господь, власне, викупив нас і возз'єднав із Богом. Як говориться в Писанні, Господь "набув Церкву кров'ю Своєю" (Діян. 20, 28), і як сказано в церковно-богослужбових піснях, заснував чи поставив Церкву Свою на хрест. Але і після цього, до сходження Св. Духа, Церква не могла б надати родові людському благ викуплення, бо не мала б божественних сил як до життя і благоче­стя, тобто не могла стати тим, чим Церква могла стати лише після схо­дження Святого Духа. Цей день був днем славного відкриття й появи на землі Церкви Христової. Спільнота віруючих із дня вселення в неї Св. Духа стала Церквою у власному розумінні, тобто тілом Христовим, не­видимо керованим Христом і одухотвореним Духом Святим, матір'ю, яка народжує Богові чад своїх.

Але Церква Христова, являючись з внутрішнього боку скарбницею благодаті та істини, з зовнішнього боку є видимою спільнотою людей на землі, що існує та розвивається в земних умовах і взаєминах, і тому з цього свого боку Церква є божественним закладом (інституцією). Сам Христос заснував для продовження Своєї справи на землі спільність людей, суспільство зовнішнє, видиме. Головна причина і, разом з тим, головний доказ цієї думки випливає із самого поняття про втілення Си­на Божого. Насправді, якби Син Божий для спасіння людей не приймав би образ раба і не являвся в подобі людській, а прямо сходив у серце кожної людини Своєю благодаттю, то можна було б погодитися з проте-

стантами, що Він заснував Церкву цілком невидиму, чисто внутрішню. Але Слово плоттю було і вселилося в нас. Діло, здійснене Ним видимим чином, повинно було також видимим чином продовжуватися на землі, тобто видима Церква Христова була також необхідна для надання лю­дям заслуг Викупителя, як необхідно було Господу з'явитися Самому видимим чином між людьми для їх навчання й освячення. Видимим же, відчутним чином для зовнішніх почуттів здійснилося сходження Св. Ду­ха на Церкву Христову. І справді, Церква Христова з самого початку по­стала як визначена зовнішня спільність. Коли Дух Святий зійшов на представників і членів Церкви, яка народжувалася, вони всі були з'єднані разом, утворювали єдину братерську спілку; їм прямо наказано було чекати в Єрусалимі сходження Св. Духа. Ті, що приймали від апо­столів благовіствування про спасіння видимо (через хрещення), приєднувалися до общини віруючих і самі утворювали видимі христи­янські общини чи окремі Церкви.

Маючи стати за наміром Свого Засновника видимою общиною віруючих, Церква від Свого ж Засновника одержала і визначений види­мий уклад. Так, Він Сам установив у Своїй Церкві видиму ієрархію і наділив її владою навчати, священнодіяти і керувати в Церкві, скеро­ваній для такого служіння Духом Божим. Сам же Він установив особливі видимі зовнішні священнодії (таїнства), котрі як зовні, так і внутрішньо повинні об'єднувати общину тих, що вірують у Нього, або утворювати Церкву.

II. Жодні общини чи союзи не встановлюються без визначених цілей. Так і Церкві завдяки божественній волі її Основоположника вка­зана своя мета, мета особлива, відмінна від цілей усіх природних со­юзів. Мета заснування Церкви відповідає меті втілення Сина Божого. Як "Син бо Людський прийшов, щоб спасти те, що загинуло" (Мф. 18, 11; пор. Ін. 10, 28), привести всіх у Царство Боже, так і Церква Ним засно­вана з тією ж метою, тобто щоб у надрах її всі знаходили спасіння че­рез подання плодів викуплення, поки не буде досягнуто мети. Звідси випливає вище завдання Церкви, яка наслідує справу Христа у спасінні людства, щоб здійснювати навчання і відродження грішних людей до нового святого життя, поєднати їх із Христом і Богом і таким чином при­водити в Царство Боже. Така мета Церкви чітко вказана ап. Павлом: "Христос, - навчає апостол, - полюбив Церкву і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяною купіллю у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою (тобто всіх віруючих), що не має плями, чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята і непорочна!" (Еф. 5, 25-27; пор.: Тит. 2, 14). Отже, святість її членів і є метою, котрої повинна досягати Церк­ва даними їй засобами. Той же апостол навчає: "Той [тобто Ісус Хрис-

тос], настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за бла­говісників [проповідників Євангелії], а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти" (Еф. 4, 11-13). За цими словами, мета, до якої повинна прямувати Церква, - поширення її в усьому світі, повне й істинне пізнання її членами Сина Божого, духовна досконалість людини, возз'єднання з Богом. Плодом цього є життя вічне.

Таке незвичайне завдання вимагає і незвичайних засобів. У Церкві для досягнення нею своєї високої мети відродження і навчання людини знаходяться не тільки людські, а й божественні сили: "Усе, що потрібне для життя та побожності, подала нам Його Божа сила пізнання Того, Хто покликав нас славою та чеснотою. Через них даровані нам цінні та ве­ликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої істоти, утікаючи від пожадливого світового тління" (2 Петр. 1, 3-4) [73, С. 148-150; 47, С. 247-262].