Ця книга розміщена на сайті
| Вид материала | Книга |
- Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблійного, 3366.78kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
- Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.
Господь Ісус Христос не залишив Церкву саму в досягненні нею вказаної їй високої мети, але і Сам із Св. Духом Параклітом (з грец. - "Утішитель") перебуває у внутрішньому єднанні з нею, невидимо перебуває і буде перебувати в ній вічно як її невидимий глава.
І. Главенство Христове в Церкві не лише в тому, що Він є основоположником Церкви і релігії Його імені, а й у тому, що Він є джерелом нового, животворного, святого життя, яке одержують від Нього як від нового Адама, нового родоначальника, замість попереднього гріховного життя, що одержується у спадок від грішного прабатька, старозавітного Адама. Це нове святе життя витікає із Нього в тіло Церкви через нове народження чад Божих, через зняття із старозавітної людини гріховної скверни, одержаної від старозавітного Адама і втілення в неї нового Адама, прищеплюється, розвивається і поширюється різноманітно по всьому тілу Церкви.
Ісус Христос навчав, що від Нього Єдиного залежить життя всього тіла Церкви і кожного члена: Він є Лоза, а ті, хто вірить у Нього, - галузки; поза Ним, тобто без нового народження, неможливе істинне життя, як неможливе життя і плодоносність гілки, віддаленої від стовбура дерева: "Без мене нічого чинити не можете ви" (Ін. 15, 1-6). Він - дорога,
правда і життя (Ін. 14, 6).
Ап. Павло в таких рисах викладає вчення про Христа Спасителя як главу Церкви, Джерело її життя. Істинно віруючі мають правдиву любов і, перебуваючи в любові, тримають правду. "Щоб у всьому ми зростали в Нього, а Він Голова, Христос. А з Нього все тіло, складене й зв'язане всяким допоміжним суглобом, у міру чинності кожного допоміжного члена, окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов'ю" (Еф. 4, 15-16). Зміст цієї настанови такий. Віра християнська поєднує вірних із Христом і таким чином із усіх утворює єдине тіло під головуванням Христа; все від Нього одержуючи, і все, що є в собі, повинна повертати в Нього, тобто уподібнюватися до Нього. Господь поєднує Своє тіло - Церкву (приєднану і в міру чинності створену), член за членом поєднуючи з Собою і вирощуючи із Себе тіло (Церкву), члени якого об'єднуються і між собою. Це подібно до того, як і в людському тілі є багато всяких членів та органів, але кожен на своєму місці з особливим призначенням, і всі гармонійно поєднуються воєдино і діють так, що тіло живе. Слова "складене й зв'язане" показують, як Господь утворює Своє тіло. Покаяння є даруванням благодаті Св. Духа благодаті як відродження в хрещенні й благодаті як подарунка на потребу Церкви. Осягнення цього дару означає, що благодать дійсно сприймається відчутно й помітно, пронизує обдарованого нею. Слова ж "у міру чинності кожного допоміжного члена, окремого члена, чинить зріст тіла на утворення самого себе любов'ю" якраз і показують, як тіло Христове, складене засвоєнням дару покаяння, продовжує виростати і будуватися. Це здійснюється за дією єства у міру кожної частини, коли кожен член діє на благо Церкви так, як діяти здатним зробила його благодать, у міру дару, у свою міру. Так росте матеріальне тіло, у якому жоден член не живе для себе, так росте і духовне тіло Церкви, все отримуючи для свого зросту від глави Христа [119, С. 44].
"Від голови Христа, - навчає той же апостол, - усе тіло, суглобами й зв'язками з'єднане й зміцнене, росте зростом Божим" (Кол. 2, 19). Христос - Глава Церкви, тому що є Спасителем Свого тіла (Еф. 5, 23), тобто Він став головою через спасіння віруючих і віруючі стали членами Його через спасіння. Він так полюбив Церкву Свою, що віддав за неї Себе, годує і гріє її життям, що у Ньому міститься, щоб вона була святою й непорочною, тому що ми - члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його (Еф. 5, 25-30). Відношення Ісуса Христа до Церкви як Глави до Свого тіла ап. Павло визначає ще так: "Бог Його (Ісуса Христа) дав найвище за все - за Голову Церкви, а вона - Його тіло, повне Того, що все всім наповняє" (Еф. 1, 22-23). Як усі члени нашого тіла утворюють повний і живий організм, ведений і керований головою, так і Церква є ду-
ховним організмом, у якому немає місця, де б не діяли божественні сили Христові, у Церкві й християнах усе Христове. "Вона наповнена Христом... Його світло відання притаманне Церкві, котрим Він наповнює тих, що відають. Його святість, якою Він наповнює ревнителів святості. Його доброчинність, любов'ю до яких наповнює Він доброчинців. Його всілякі інші дари духовні, видимі в Церкві, бо Він ними наповнює здатних умістити їх віруючих. У Церкві скрізь і у всіх - Христос" [119, С. 45].
Христос Спаситель як глава Церкви Сам живе у ній, як у Своему тілі. Перед хресними стражданнями Він Сам говорив Своїм сповідникам в особі апостолів: "Я не кину вас сиротами, - Я прибуду до вас!" (Ін. 14, 18); "Перебувайте в Мені, а Я у вас!" (Ін. 15, 4), а перед вознесінням на небо: "Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!" (Мф. 28, 20). Про євхаристію Він навчає: "Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той у Мені перебуває, а Я в ньому" (Ін. 6, 56). Отож той, хто приєднується до Його тіла та крові, за прикладом апостола може сказати: "І живу вже не я, а Христос проживає в мені" (Гал. 2, 20).
Ап. Павло виражає думку про найтісніший внутрішній союз Христа з Церквою і перебування Його в ній, коли подає її возз'єднаною з Ним воєдино для дітонародження, за подобою шлюбного союзу чоловіка і дружини (Еф. 5, 31-32). За словами ап. Павла, Ісус Христос входить Сам у спілкування з кожним із нас: "Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зо Мною" (Об. З, 20; пор.: Ін. 14, 23).
II. Та хоча Христос Господь є джерелом життя всієї Церкви і Сам перебуває завжди в Церкві, але Це нове життя поширюється по всьому тілу Церкви від її Глави завдяки силі іншого Утішителя, Духа Святого. Через Нього Ісус Христос, як Глава, поєднує з Собою, як джерелом життя, Своє тіло - Церкву. Дух Святий несе в Собі і з Собою дари животворчого життя Христового, приваблює і потім прищеплює членів Церкви, як дикі маслини, до Христа, вселяє в них Христа Спасителя; нарешті, складає (однак не без Господа Спасителя) із усіх їх одне ціле - тіло Церкви, все проникає в Церкві і керує рухами в її тілі, як душа рухами тіла. Іншими словами, Дух є безпосереднім володарем Церкви, нерозлучним однак з головою її, Господом Спасителем.
В Одкровенні даються достатні підстави так тлумачити відношення Паракліта Духа Святого до Церкви. Про дії Утішителя Ісус Христос навчає, що Він (Утішитель) від Нього візьме і Його прославить, через продовження Його справи, справу створення Церкви і, через неї, спасіння людей (Ін. 14, 16; 16, 14-15). Ці дії справді здійснює в Церкві Дух Святий, але, звичайно, за участю її Глави. Так, Ісус Христос говорить про нове народження в Царстві Божому, і це відродження, хоч і походить від
Нього, але повинно здійснюватися та здійснюється через Духа Святого водою і Духом (Ін. З, 5). Він (Христос) є джерелом води живої, тобто благодаті, і як Сам наповнений благодаттю та правдою, так і Церква наповнена благодаттю, але ця благодать виливається через Духа Святого (Ін. 7, 37-39): "Коли прагне хто з вас, нехай прийде до Мене і п'є". Апостоли сповіщали про Св. Духа, що Він є Духом Христовим (Рим. 8, 9), що тільки через Нього можлива віра в Христа, бо ніхто не може сказати "Ісус - то Господь", як тільки Духом Святим (1 Кор. 12, 3), що тільки ч,е-рез Нього вселяється в Нас Христос (Еф. З, 16-17), що вся Церква, усі віруючі є храмом Божим і Дух Божий живе в них (1 Кор. З, 16), і що якщо Христос Господь наповнює все у всьому, то і Дух Святий є дієвим, робить в усіх усе (1 Кор. 12, 6; пор.: 10-11): Він роздає віруючим різноманітні надзвичайні дари (1 Кор. 12, 4-5), постійно приносить у них Свої духовні плоди: любов, довготерпіння, смиренність та ін. (Гал. 5, 22-23), ставить єпископів пасти Церкву Господа і Бога (Діян. 20, 28; пор.: 2 Тим. 1, 14), сходить на всіх віруючих в таїнствах Церкви через церковну ієрархію, тобто через слуг і посланників Христових (2 Кор. 5, 20).
III. Така різниця дій Христа Спасителя як глави Церкви і дій Духа Христового, Паракліта, у домобудівництві спасіння в Церкві відповідає святоотцівським уявленням про участь кожної з осіб Св. Трійці у справі відновлення людини і у творенні світу. Період часу до викуплення св. отці уявляли як царство переважно Отця вкупі з Сином і Св. Духом, через Яких, ніби "двома руками", за виразом св. Іринея, Він усе здійснив і у творенні, і в промислі про світ; період викуплення як царство переважно Сина, нероздільно з Отцем і Св. Духом; після викуплення, у Церкві як царство переважно Св. Духа, разом із Отцем і Сином. Про цей останній період Св. Іриней говорить: "Таким, за словами пресвітерів та учнів апостольських, є розподіл і розклад тих, котрих спасають, і завдяки такій поступовості вони удосконалюються, через Духа вони сходять до Сина, а через Сина до Отця, тому що через Сина потім віддають своє тіло Отцеві" [140, С 20]. Духа Святого древні учителі іменували "животворящим". Це найменування найвиразніше свідчить про силу Духа, Який робить нашу грішну, умертвлену гріхом природу здатною до сприйняття дарів життя Христового, які прищеплюють нам насіння нового життя і возз'єднують нас із Христом, джерелом його. А бажаючи вказати на головну, керівну дію Духа Святого, Паракліта, в Церкві, вони називали Його "правлячим" або "керуючим" [119, С 83].
§ 4.2.4. Властивості істинної Церкви Христової
Справжня Церква Христова є Церквою єдиною, святою, соборною
й апостольською. Цими назвами визначається в різних аспектах саме єство Церкви з погляду її властивостей чи ознак, які відрізняють справжню Церкву як від усіх людських суспільств, так і від церков не-православних. Ці властивості називаються істотними властивостями Церкви, тобто такими, без яких Церква не була б Церквою. Про винятковий характер цих властивостей свідчить уже саме знаходження їх у символі віри, у всіх членах котрого пропонується вчення про найістотніші і важливо-необхідні предмети.
І. Істинна Церква Христова є Церквою Єдиною
Ісус Христос заснував на землі тільки одну Церкву, у якій запропоновано спасіння для всього роду людського: "Побудую Я Церкву Свою" одну, а не багато, - говорив Він (Мф. 16, 18). Зображуючи Церкву в притчах, Він також говорить про одне стадо овець під керівництвом єдиного Пастиря Христа і про одну кошару (Ін. 10, 16), про одну виноградну лозу (Ін. 15, 1-7), про одне Царство Боже на землі (Мф. 13, 24, 47), про один наріжний камінь (Мф. 16, 18). Він звелів проповідувати одне учення (Мф. 28, 19-20), встановив одне хрещення і одне причастя (Мф. 10, 17; Еф. 4, 5). Єдність у Ньому віруючих складала предмет Його останньої молитви, відомої під назвою первосвященицької: "Щоб усі були одно" (Ін. 17, 20-23). Апостоли теж навчають про одну тільки Церкву: Христос полюбив Церкву і віддав за неї Себе (Еф. 5, 25; пор. 2, 21), про єднання всіх у Христі: "Всі ви - єдине в Христі Ісусі" (Гал. З, 28; пор.: 2, 14-15), про одне тіло, члени якого є ті, що істинно вірують у Христа, а Глава - Сам Христос (1 Кор. 12 гл.). An. Павло різко засуджував роз'єднання (розмежування) у корінфській Церкві (1 Кор. 1, 10-13).
Можна і треба розрізняти єдність Церкви внутрішню і зовнішню. Найглибше усвідомлення внутрішньої єдності Церкви - це єдність Глави Церкви і єдність Духа Святого, Який одухотворює Церкву. Усі віруючі об'єднуються Духом Святим у Христі як у своєму невидимому Главі. Це таємниче об'єднання найпомітніше виявляється в євхаристії (1 Кор. 10, 17). Об'єднаних Духом Святим, у Христі віруючих, закликають мати одну й ту ж віру в Христа, до перебування у любові до Нього, а в ім'я Його і щодо ближніх уподібнюватися Йому, жити одним і тим же Христом. Діями Духа і єдністю віри ті, що у Христа вірують, становлять одне тіло Христове (тобто у Христі), єдине, неподільне, однодушне, однодумне (Рим. 12, 5; пор.: 1 Кор. 12, 13; Кол. 1, 19; 3, 15 та ін.). "Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма і через усіх і в усіх" (Еф. 4, 4-6).
Об'єднуючись у Христі як у своєму невидимому Главі, усім віруючим необхідно об'єднуватися між собою і утворювати один союз, одну
Церкву. Ця єдність зовні виявляється в узгодженому сповідуванні віри (один символ віри), у єдності богослужіння і таїнств (одна молитва), єдності ієрархічного наступництва (єпископства), церковного упорядкування (єдність церковних канонів). Символ, богослужіння і церковні правила - ось та трискладова огорожа, котра захищає Церкву. У цій огорожі, скільки б вона не розросталась, скільки б не утворювалось окремих, незалежних помісних церков з особливими обрядами і звичаями місцевими, що не стосуються сутності віри та церковного облаштування, з особливою богослужбовою мовою, усі віруючі відчувають свою єдність: бо всі завжди перебувають у спілкуванні під час молитов і таїнств, всіх об'єднує єдність сповідування віри і глави Церкви, пильність збереження єдності духа в союзі миру (Еф. 4, 3).
Так само не втрачає своєї єдності Церква і через те, що поряд із Церквою існували й можуть існувати християнські общини, які відділилися від союзу Вселенської Церкви або не допущені до нього. Якщо Церква єдина, то поряд з нею не може бути жодної іншої Церкви, бо не може бути двох істин, двох Царств Божих, що взаємно виключають одне одного і разом з тим однаково істинні й однаково цінні. Церква не може розділитися чи розпастися: чи ж Христос поділився? (1 Кор. 1, 10-13). Церква не тільки з'єднана, але і єдина. Усяка християнська община, котра не входить до складу єдиної Церкви, не є Церквою, а просто християнською общиною, побудованою не на тому камені, який є Христом, а на місці власних домислів (Церква лукавих). Поза цією істинною Церквою ці спільноти, з погляду підстав, за якими вони виділяються з союзу Вселенської Церкви, можуть бути тільки єретичними або розкольницькими, або просто самочинними зборищами [73, С 156].
Єдність Церкви потрібно розглядати і розуміти не тільки як єдність Церкви земної, войовничої, а в сукупності з Церквою небесною, торжествуючою (переможною); не тільки протягом відомого часу свого існування, а й у послідовності часу, тобто як єдність історичну. Церква єдина завжди, протягом усього часу свого існування, від часів свого заснування до наших днів, і буде єдиною від наших днів до кінця світу, бо живе за початком, покладеним в її основу, має завжди одного главу Христа, живе Його життям і одухотворюється одним Духом. Усі праведники, які відійшли, є нашими братами у Христі; вони були людьми, подібними до нас, але спаслися тією ж вірою, якою спасаємося і ми, молились тими ж молитвами, якими молимось і ми, згідно з тими ж Богом дарованими і рятівними засобами, які є в нас, і за тих же умов, за яких спасаємося і ми [73, С 180-183].
II. Церква як велике тіло її глави Боголюдини, одухотворене Духом Святим; як наречена Христова, свята, чиста і непорочна; в ученні - непогрішима
Джерело й підвалини святості Церкви знаходяться в її Найсвятішому Голові - і невидимому правителеві, Духові Святому, від Яких святість і освячення таємно і постійно виливаються на все тіло Церкви. Ісус Христос для того і віддав Себе на смерть, щоб представити Церкву як Свою наречену, "яка не має ні вади, ні плями чи чогось такого" (Еф. 5,25-29), щоб нас визволити від усякого беззаконня та очистити Собі людей вибраних, у добрих ділах запопадливих (Тит. 2, 14; пор.: Кол. 1, 22). Дух Святий, Який завжди у ній перебуває з усіма освячуючими благодатними дарами, освячує її через святе Слово Боже, яке освячує людей (Ін. 17, 17-19), через святі таїнства, що освячують нас (Еф. 5, 26 та ін.) і діями в серцях спонукає до подвигів самозречення та святості.
Так Церква, свята за своєю основою, перебуванням у ній джерела святості й освячення всіх віруючих, є свята й за плодами своїми. "А коли святий первісток, то й тісто святе, а коли корінь святий, то й віття святе" (Рим. 11, 16). На наріжному камені Христі вся будівля, вправно побудована, виростає у святий храм у Господі, а віруючі будуються Духом в оселю Божу (Еф. 2, 21-22). Вона утворена із членів, обмитих водяною купіллю й освячених (1 Кор. 6, 11). Ті, що вірують у Христа, є народом Божим, вибраним, народом святим, царським священством (1 Петр. 2, 9-10), храмами Божими, храмами Духа Святого (1 Кор. З, 16; 9, 19). Історія Церкви Христової свідчить, що в істинній Церкві завжди були люди з найвищою християнською чистотою і особливими дарами благодаті: мученики, цнотливі, подвижники (аскети), преподобні, святителі, праведні, блаженні, з проявами незвичайних дарувань Св. Духа. Вона має незліченний сонм, або собор померлих праведників, праведників усіх часів і народів, котрі стали за Церкву земну і засвідчені багатьма знаменнями і чудесами (Об. 7, 9). Вона завжди протистояла безчестю і неправді.
Церква, як така, що має підстави своєї святості в Голові Церкви і Дусі Святім, а не в самих членах Церкви, має за мету вдосконалення людини, визнає своїми членами не одних праведників, а й грішників [75, С 26]. Думка, що Церква нібито складається з одних праведників та святих (новаціан, донатистів, кафарів, протестантів), повинна бути відкинута як протилежна прямому вченню Христа Спасителя і Його апостолів. Так, Спаситель порівнював Свою Церкву з полем, на якому пшениця росте разом із кукілем (Мф. 13, 24 і далі), з неводом, що збирає всяку всячину
(Мф. 13, 47), з вечерею, у якій беруть участь і недостойні (Мф. 22, 3, 13). У Церкві, як навчав Він, є раби добрі й погані (Мф. 18, 23 і далі; 25, 14 і далі), є діви мудрі й нерозумні (Мф. 25, 2 і далі), вівці і козли (Мф. 25, 33). За словами ап. Павла, у Церкві, "як у великому домі, знаходиться посуд не тільки золотий та срібний, але й дерев'яний та глиняний" (2 Тим. 2, 20). До Церкви апостольської належали Ананій та Сапфіра (Діян. 5 гл.), у Церкві коринфській був перелюбник, покараний відлученням, та інші грішники, від спілкування з якими апостол переконує віддалятися (1 Кор. 5 гл.). Святість усіх членів Церкви є метою, котру повинна досягати Церква за допомогою даних їй засобів.
Але присутність у Церкві хворих і немічних членів не перешкоджає тілу Христовому залишатися безгрішним, бо кожен окремий член її зокрема не утворює Церкви, однак як і Церква не є безліччю, утвореною з окремих одиниць, а кероване Самим Господом, утворене із тих, що вірують у Нього, тіло Христове, у якому завжди перебувають Христос Спаситель і Дух Святий з повнотою освячуючих сил та засобів. Тому присутність у Церкві недосконалих членів не перешкоджає їй процвітати духовними досконалостями. Немічні, доки вони пов'язані з нею сповідуванням віри в Христа і спілкуванням у таїнствах, можуть мало-помалу оживлятися, очищатися за допомогою благодатних засобів і ставати здатними до участі в житті, яке розливається від коріння до Голови тіла животворною силою Духа Святого. Та коли грішники не сприймають благодатної допомоги і залишаються нерозкаянними, то вони, "як мертві члени, відсікаються від тіла Церкви або видимою дією церковної влади, або невидимою дією суду Божого" [77, С 20]. Знову повернути в Церкву їх може лише щире каяття - так був прийнятий до Церкви корінфський грішник, який покаявся.
Із властивістю святості поєднується непогрішимість Церкви у вченні. Непогрішимість Церкви покоїться на її святості: Церква непогрішима тому, що свята.
В Одкровенні чітко виражена істина про непогрішимість Церкви. Спаситель, давши обіцянку перебувати з Церквою Своєю до закінчення віку, тобто до кінця світу, наповнював і наповнює Собою Церкву. Якщо ж Церква наповнена Христом, а Він є самою Істиною (Ін. 14, 6), то не може бути, щоб Він дозволив усій Церкві Своїй ухилитися від правди та згрішити. Такий ухил міг би відбуватися або без Його відома, або з Його відома та згоди; але те й інше однаково немислиме. Дух істини також перебуває і перебуватиме з Церквою до кінця світу, а значить, невідступно в ній перебуватиме й істина, як дія невідступного від неї Духа істини. Спаситель прямо говорив про Свою Церкву: "Побудую Я Церкву Свою, і сили аду не переможуть її" (Мф. 16, 18). Але якби Церк-
ва ухилилась від істини у вченні, то це потягло б за собою і ухил у священних дійствах, у керуванні й у всьому іншому, а все це безперечно свідчило б, що ворота пекельні перемогли і що вона уже не Церква Христова, чиста і свята.
Ап. Павло навчає про Церкву: "Щоб знав ти, як треба поводитися в Божому домі, що ним є Церква Бога Живого, стовп і підвалина правди" (1 Тим. З, 15), тобто Церква є помешканням Бога Живого, стовпом і утвердженням вчення християнського, так що не тільки сама не відпадає від правди, а в змозі підтримати правду в розумі та серці людей. "Той [Ісус Христос] настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо возз'єднання віри й пізнання Сина Божого" (Еф. 4, 11-14). Згідно з цими словами, пастирі й учителі дані Тим, Ким дані апостоли, щоб вони, зберігаючи точне вчення Христове, розв'язували сумніви щодо віри і спасали тих, що піддають її сумніву, від падіння, а важливість справи, дорученої вчителям, доводить, що Той, Хто настановив їх для цієї справи, не залишить їх без Свого захисту.
Питання про те, що є предметом непогрішимості Церкви, вирішується в Православній Церкві найтіснішим і найсуворішим чином власне у значенні збереження істини Христової від домішок всілякого обману чи невірності або однобічного виключення чогось. Істина ця дана нам як керівництво до спасіння, "щоб ми могли справедливо і "спасительно" вірувати в Бога і достойно шанувати, вшановувати Його" [77, С. 1-6], дана усім людям і на всі часи. Очевидно, усякі домішки обману і неправди внаслідок якого-небудь викривлення її будуть відбиватися й на вірі в Бога і на вшануванні Його. Отже, ця істина повинна бути збережена Церквою в чистоті, неушкодженості й повноті, без віднімань від неї та додавання до неї. Звідси, за православним розумінням, предметом непогрішимості Церкви є тільки істини божественного Одкровення. Інакше, стверджуючи, що вчення Церкви непогрішиме, ми не стверджуємо нічого більше, як саме те, що воно незмінне, те ж саме, яким було передане їй спочатку як вчення Боже [75, С 70].
Збереження богом даної істини в її цілості та чистоті належить усьому тілу Церкви, "усім істинно віруючим". Східні патріархи про цей предмет висловлюються так: "Охоронець благочестя - саме тіло Церкви, тобто сам народ" [75, С 107-108]. Зрозуміло, що стосовно цього не повинно бути розподілу Церкви на дві нерівні половини: Церкву, яка навчає, і Церкву, яка слухає, так, нібито вчителі Церкви, згідно з обов'язками, свідомо охороняють непогрішиме вчення Церкви, а Церква, яка
слухає (миряни), тільки своїм безумовним послухом бере участь у збереженні істини (як навчає римський католицизм). Піклування про збереження істини на всіх синах Церкви: і на пастирях, і на пасомих. Усі віруючі повинні прагнути до непогрішимості у вірі, як усі зобов'язані досягати святості у житті.
Способами вираження Церквою своєї непогрішимості служать Вселенські Собори. Ці Собори, що являють собою всю Церкву Христову, не могли бути позбавленими співприсутності Самого Господа Ісуса зі Св. Духом, коли Він Сам дав обіцянку: "Де двоє чи троє зберуться в Ім'я Моє, там Я серед них" (Мф. 18, 20). Дух провадитиме вас до правди (Ін. 16, 13). Співприсутність на зборах Глави Церкви і Духа Святого сповідували і самі Собори (див., наприклад, III Всел. Собор 6 пр. [35, С 402]; IV Всел. Соб. 1 пр. [37, С 137]; VII Всел. Соб. 1 пр. та ін.) [38, С 608; 73, С. 183].
III. Церква Христова є Церквою кафолічною Вселенською, або, за слов'янським перекладом символу, соборною
Така властивість належить Церкві тому, що "вона не обмежується ніяким місцем, ні часом, ні народом, але вміщує в собі істинно віруючих усіх місць, часів і народів" [77, С 20].
Христова Церква не обмежується ніяким місцем і народом, тобто вона обіймає небо і землю, бо до неї належать не лише люди, що перебувають на землі, а й "усі, хто упокоївся в істинній вірі та святості". Отож, слова символу стосуються не одної Церкви земної, а й і небесної. Але й земній Церкві належить властивість кафолічності, бо і вона обіймає всіх і всюди, хто б вони не були, тих, що вірують у Христа, "з усіх місць і народів". Вона відкриває "райські двері" для всіх, хто шукає спасіння, без усякого розрізнення народності, звання і стану і всім однаково пропонує скарби істини і благодаті. На таку всеосяжність Церкви чітко вказав Спаситель, коли заповідав апостолам іти з проповіддю Євангелія до всіх народів і навіть до останніх на землі, тобто до людей усякої країни, усякого кольору, усякої мови, усякого становища. Для того апостолам був даний і дар мов, щоб вони могли сповіщати про спасіння всім народам. Апостоли, виконуючи повеління Господа, ішли і скрізь проповідували (Марк. 16, 20); "По всій землі їхній голос пішов і їхні слова в кінці світу" (Рим. 10, 18).
Вони навчали, що в Церкві Христовій немає ні елліна, ні іудея, обрізання та необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного (Кол. З, 11), "нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви одне у Христі Ісусі" (Гал. З, 28).
Всесвітність Церкви у вказаному відношенні ще не здійснилася у всій своїй повноті. Однак Спаситель сказав про Своє благодатне царство, що воно закінчиться не раніше, ніж буде сповіщене Євангеліє царства по всьому всесвіту, на знак свідчення, тобто на свідоцтво усім народам, і тоді прийде кінець (Мф. 24, 14). Для найменування Церкви Вселенською і не вимагається, щоб вона дійсно обіймала весь світ і всіх людей до одного. Церква поширювалася і поширюється поступово. Вона кафолічна за своїм призначенням, за повелінням Божим про Церкву, а не за кількісним складом своїх членів. Отже, кафолічною називалась Церква ще за часів апостолів і взагалі протягом трьох перших віків, хоча вона не була настільки обширною, якою стала в наступні століття.
Церква Христова є Церквою кафолічною і тому, що "не обмежується часом", тобто простягається в минулому до початку буття розумно-вільних істот, ангелів і людей (небесна Церква), а в майбутньому у безкрайню вічність, як вічний Боголюдина і Глава Церкви, Який об'єднав у Собі небо і землю. Зокрема, земна або видима Церква буде існувати до кінця світу і до кінця світу буде приводити до віри у Христа людей усіх країн та народів, поки не настане царство слави. Можливі в майбутньому скорочення, наприклад, її кордонів, гоніння від ворогів, ненависть до неї, поява зрадників Церкви, різні насильства над членами Церкви, як і Сам Ісус Христос терпів гоніння, хресну смерть, мав зрадника, але неможливо, щоб настав коли-небудь час, коли Церква перестала б існувати на землі, тобто вичерпалася б у ній благодать Божа, втратила бо вона істинне вчення, припинився б у ній безперервний ряд "священноначалія", припинилися б священнодійства для піднесення дарів благодаті Божої. У цьому значенні Церкву називають невичерпною, непереможною [тобто не переможеною воротами аду].
Ісус Христос говорив: "Побудую Я Церкву Мою, і врата аду не переможуть її". Зміст цього виразу (образ взятий від звичаю древніх влаштовувати наради біля воріт міста) такий: ніякі злісні плани та зусилля сатани не в змозі зруйнувати кафолічної Церкви. Перемогти Церкву означало б перемогти Самого Христа, Який обіцяв перебувати з нею в усі дні, тобто протягом усіх днів до кінця світу, Який послав Духа Утішите-ля для перебування і дії в Церкві земній навіки, тобто до того часу, коли настане царство слави і Церква земна зміниться на тріумфуючу, небесну. Ап. Павло навчає, що таїнство причастя буде здійснюватися до
пришестя Господнього: "Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, смерть Господню звіщате, аж доки Він прийде" (1 Кор. 11, 26). Отже, до пришестя Господа буде перебувати і Церква, у якій здійснюється це таїнство [73, С. 185-188].
Церква Христова є Церквою апостольською
Такою Церква є вже як наступниця здійсненої Господом справи людського спасіння через подання людям плодів викуплення. "Як послав Бог Сина Свого.., щоб викупити підзаконних..." (Гал. 4, 4-5), так і Сам Він послав учнів, їх же апостолами нарік, на проповідь, так і Церква, заснована і послана у світ, посилає своїх апостолів, щоб привести світ до Христа. Але для того, щоб виконувати своє апостольське призначення, Церква за своїм єством повинна бути саме такою, якою була за самих апостолів. І це зрозуміло. Апостоли були особливими, незвичайними будівничими Церкви Христової. Через апостолів насаджена і поширена у світі Церква на наріжному камені Христі. Тому-то хоча Церква має наріжним каменем Самого Христа, але вона збудована апостолами (Еф. 2, 19-20). Св. Іоан в одкровенні про Єрусалим небесний бачив, що стіна міста мала дванадцять підвалин, а на них - дванадцять імен дванадцяти апостолів Агнця (Об. 21, 14), тобто Тайноглядач бачив, що Христова Церква заснована дванадцятьма апостолами. І самі апостоли говорили: "Якби й ми або Ангел із неба почав благовістити вам не те, що ми благовістили, нехай буде проклятий!" (Гал. 1, 8). Тому будь-яка Церква, котра не має в основі апостольського започаткування, не буде Церквою Христовою. Звідси, тільки та Церква є Церквою апостольською, котра отримала від самих апостолів у спадок дари Св. Духа через священне рукопокладення, тобто сходить до апостолів через безперервне успадкування Богом установленої ієрархії, зокрема єпископа, і яка вірна апостольському переданню у вченні, у священнодіях і в основах церковного облаштування. Якщо ж у якійсь общині християн перервалось успадкування дарів Св. Духа, прийняте рукопокладенням, і не збереглося у повноті й чистоті передання, котрому апостоли навчили словом чи посланням (2 Сол. 2, 15), там немає Церкви.
Таке успадкування вірності апостольському переданню повністю має Православна Східна Церква. Що в ній справді збереглося апостольське успадковування через священне рукопокладення, цього ніхто ніколи не піддавав сумніву. Залишилася вона вірною і апостольському переданню у вченні, у молитві, в управлінні. Усе це настільки правильно, що вороги Церкви Східної не дорікають їй у яких-небудь нововведеннях або відступах догматичних, літургійних і канонічних. А тому вона одна є істинно апостольською Церквою і лише їй одній по праву на-
лежить зватися Церквою Православною, по праву, бо незмінно зберігає вчення і у всьому перебуває вірною тим началам, які визначені їй її Засновником Ісусом Христом і Його апостолами. Тому ж тільки їй одній, як істинно апостольській Церкві, належать і інші властивості Церкви: єдність, святість, кафолічність [73, С 188-189].