Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   47
§ 4.8.3. Неповторюваність таїнства священства. Питання про "незгладимість" благодаті священства

1. Благодать священства, або дар, який дається через це таїнство, апостол називає таким, що живе у душі рукопокладеного, отже, який не підлягає відновленню чи даруванню знову новим рукопокладенням. То­му Церква завжди визнавала і визнає таїнство священства неповторю­ваним, як і хрещення. Ні єпископ, ні пресвітер, ні диякон не рукопокладаються вдруге, які б не відбувалися в них моральні зміни. "Не дозво­ляється бути перехрещеним або перепоставленим" (Карфаген, соб. прав. 59; пор.: 36 прав.). "Якщо хтось: єпископ, або пресвітер, або дия­кон - прийме від кого-небудь друге рукопокладення, хай буде позбавле­ний священного сану і він, і той, хто рукопокладав" [73, С 379].

Визнаючи неповторюваність таїнства, Церква відповідно до цього чинила і чинить стосовно священства, як стосовно і хрещення. У тих християнських общинах, що відділилися від кафолічної єдності, у ви­падку повернення їх служителів до Церкви Православної, приймала їх тільки через покаяння. Оскільки основою законного священства є без­перервне одержання дарів Св. Духа від апостолів через священнона­чальственне рукопокладення, то в суспільствах, що зберегли у себе безперервність цього одержання і таїнство священства, хоч ці суспільства й відділилися від Православної Церкви в будь-яких окремих думках, що не стосуються підвалин віри, сутності й сили таїнств, або в будь-яких своєрідних обрядах, Церква визнавала і визнає священство канонічно правильним, і тому бере у спілкування з собою ієрархічних осіб цих суспільств у "сущому сані", а тим паче таких, котрі рукопокла­дені в Православній Церкві, але на деякий час прихилились до єресі чи розколу і потім розкаялися. Так, нашою Церквою визнається дійсним священство римо-католицьке, вірменське, коптів та несторіан, і ті кліри­ки, що навертаються в Православ'я з цих сповідувань, приймаються в їхніх ступенях священства через одне покаяння і письмове зречення по­милок. Але Православна Церква не визнає ієрархії суспільств протес­тантів, котрі заперечують саме таїнство священства. Так само вона не визнає правильним і законним священства і священнодії, що є в роз­кольницьких спільнотах (так званих старообрядців).

2. З питанням про неповторюваність таїнства стоїть у цьому зв'яз-

ку й інше питання: чи незгладимо подається благодать священства і ра­зом з нею здатність здійснювати священнодіяння (зокрема, у єпископів передавати ієрархічну владу іншим), подібно до того, як хрещення на­кладає незгладиму печать, чи - за відомих сумних обставин, коли осо­би священного сану буквально викидаються з сану, - назавжди залишає їх?

У Римо-Католицькій Церкві з часу Тридентського Собору [25, С 550-560] прийняте і захищене анафемою вчення, що благодать священ­ства має незгладимий характер (character indelebibis, signum indelebile), що рукопокладений в той чи інший ієрархічний ступінь, не може знову стати мирянином, що взагалі подарована в хіротонії влада священ­нодіяти не може бути віднята, тобто забрана (Cone, trid. sess. XXIII cap. IV et can IV). Тому під "звільненням" чи "скиненням" ієрархічної особи розуміють позбавлення її права виявляти владу його ступеня, а не поз­бавлення самої влади, а у відомих випадках, згідно з думками деяких римських богословів, буває навіть необхідним, щоб позбавлений влади виявив свої ієрархічні повноваження, коли, наприклад, якийсь мирянин перебуває в смертельній небезпеці, а священика з повноваженнями по­близу нього немає, здійснені в таких випадках таїнства, не виключаючи ординації, дійсні і не можуть бути повторюваними. Але вчення про "нез­гладимий характер" священства не можна обґрунтовувати Св. Писан­ням. Наводять іноді, як підтвердження цього, певні місця Св. Писання (вказують саме на: 1 Тим. 4, 14; 2 Тим. 1, 6; тлумачачи ці місця у зв'яз­ку з 2 Кор. 1, 21 та Еф. 1, 13; 4, ЗО), але в них не міститься думка про незгладимий характер священства. Немає підстав визнати це вчення узгодженим і з поглядами Вселенської Церкви, вираженими в канонах і практиці. Щоправда, коли хто скинений (звільнений) із сану незаконно, то такого, за правилами Церкви, церковна влада завжди може понови­ти в священному сані [37, С 143] (Антіох. соб., пр. 12; Сардік., пр. 5, 14, 17), і, отже, таке звільнення не тягне позбавлення благодаті священст­ва. Випадки повернення сану особам, неправильно його позбавленим, бували і в древній Церкві (наприклад, отцями IV Вселенського Собору було поновлено багато єпископів, незаконно підданих анафемі і позбав­лених сану на Соборі ефеському 449 р.) [36, С 5-281], і в пізніший час (наприклад, у IX ст. патр. Ігнатія та Фотія, у Росії патр. Нікона). Немало було і таких прикладів, коли законно позбавлені сану і навіть відлучені від Церкви, потім, після принесення ними розкаяння, були відновлені в сані та прийняті у спілкування з Церквою в своїх ступенях (І Всел. Соб., 8 пр. [35, С 73-74]; Карф. соб., 79 пр.). Правила Соборів взагалі припу­скають можливість тимчасової заборони священнослужіння і потім відновлення ієрархічних прав, поєднаних з відомим ступенем (Анк. соб.

1 і 2 пр.; Антіох. соб. З пр.) [73, С 374-385]. Але канони Вселенської Церкви чітко вказують іноді й на такі заборони чи позбавлення прав свя­щеннослужіння, з якими поєднується "позбавлення священного сану" абсолютно (дійсно). Таким звільненням правила погрожують, напри­клад, єпископам, пресвітерам і дияконам, які у вигляді благоговіння ви­ганяють своїх дружин і залишаються непохитними в цьому своєму діянні (5 Ап. пр.); такому ж позбавленню піддають тих, хто зрікся імені Христового (62 пр.), головних винуватців і розповсюджувачів єресі (Афан. до Руфініана) і, взагалі, винних у важких злочинах (Ап. пр. 31; Антіох. соб., 5 пр.; Карф. соб., 36 пр.; Василія В. 3) [73, С 374-385; 119, С. 119]. Церковний вирок у більшості випадків і правил про звільнених священнослужителів викладається в таких рішучих виразах, які вказу­ють не тільки на позбавлення зовнішньої честі й посади, а й на повне позбавлення священства, на безслідне позбавлення того, що дано під час посвячення. Російський святитель і богослов митр. Філарет з приво­ду вчення про незгладимий характер священства говорить: "Прийняття цього вчення вело б до того, щоб нікого ні за що не позбавляти священ­ства, а це було б проти численних правил св. апостольських Соборів та св. отців" [119, С 119; 73, С. 377].

§ 4.8.4. Ступені священства, їх походження та розрізнення між собою

Відповідно до різниці потреб Церкви, постійна ієрархія Церкви хри­стиянської з давніх часів поділялась і складається із трьох ступенів -єпископа, пресвітера і диякона, і благодатні повноваження, котрі дають­ся рукопокладеним на ці ступені, даються не однаковою мірою. Подібне було колись у Церкві Старозавітній, у якій існувала Богом встановлена ієрархія із трьох ступенів.

1. Першим і вищим ступенем священства в новозавітній Церкві є ступінь єпископа (грец.- "спостерігач, наглядач, охоронець"). Єпископи є носіями вищого ступеня благодаті й священства, що суміща­ють у собі всю повноту ієрархічної влади апостолів; від них і через них усі ступені священства отримують і наступництво, і значення. Зокрема, єпископ є, по-перше, головним учителем у своїй Церкві і для простих віруючих, і для самих пастирів [75, С. 34-40]. Ап. Павло особливо за­повідає єпископу: "Уважай на самого себе та на науку, тримайся цього. Бо чинячи так, ти врятуєш і самого себе, і тих, хто тебе слухає" (1 Тим. 4, 16); "Проповідуй слово, допоминайся вчасно, невчасно, докоряй, за­бороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою" (2 Тим. 4, 2-5). На єпи-

скопа апостол накладає обов'язок готувати й навчати віри і майбутніх учителів (2 Тим. 2, 2). По-друге, єпископ, за силою Духа, є першим свя-щеннодіячем і здійснителем таїнств у своїй окремій Церкві [75, С 34-40]. Деякі священнодії, як у древності, так і нині, надані виключно йому, як-от: рукопокладення в священні ступені (хіротонії) і поставлення (хіро-тесія) в інші чини церковні (Тит. 1, 5; 1 Тим. 5, 22; Ап. пр. 2; Ант. пр. 9), право освячувати миро і жертовник, або антимінс (карф. пр. 6). Єпис­коп, нарешті, є головним керівником у своїй окремій Церкві (Діян. 20, 28). Перш за все, він має владу над підлеглими йому ієрархією та кліром, котрі без його дозволу в Церкві нічого не здійснюють і підляга­ють його нагляду і суду (1 Тим. 5, 19). Крім кліру, духовній владі єписко­па підлягає вся ввірена йому паства. Він "особливо і переважно має владу в'язати та вирішувати" [75, С. 36; 119, С 120].

Ступінь єпископа є встановленням божественним, а не людським, він встановлений за апостолів, а не такий, що в пізніший час з'явився в Церкві з людських міркувань. Правда, у Писанні немає вказівок на апо­стольське походження цього достоїнства. Так, коли автор книги Діянь апостолів говорить, що ап. Павло і Варнава, проходячи через Антіохію, Іконію та Лістру, рукопоклали пресвітерів для кожної Церкви (Діян. 14, 20, 23), то, безсумнівно, вказує на поставлення єпископів, а не пресвітерів (хоча перші називаються загальним іменем пресвітерів у даному випадку). Це відкривається з того, що пастирі рукопокладалися ап. Павлом і Варнавою для кожної Церкви, тобто для Церкви тоді ста­вилися саме єпископи, а не рядові пресвітери. Закликані ап. Павлом із Ефесу та інших сусідніх міст пастирі, названі пресвітерами, були єписко­пами, чи в крайньому разі були і єпископи, і пресвітери: "і промовив до них ап. Павло, що їх Дух Святий поставив єпископами, щоб пасти Церк­ву Божу, яку власною кров'ю набув Він" (Діян. 20, 17, 28)*. Ап. Петро в першому своєму соборному посланні, тобто не до однієї, а до кількох церков, з яких у кожній повинен бути єпископ, пише: "Пресвітерів ваших благаю я, співпресвітер " (1 Петр. 5, 1). Правильніше гадати, що під виразом "пресвітерів ваших" ап. Пет­ро розуміє єпископів, а не пресвітерів, бо неможливо уявити собі, щоб апостол, який отримав "ключі царствія", у найменуванні "співпресвітер" прирівнював себе з другим ступенем ієрархії, а не з першим. Ап. Павло

* Св. Іриней говорить, що ап. Павло закликав в Милет "єпископів і пресвітерів із Ефесу й інших ближніх міст" (Прот. єрес. Ill, 14). А св. Іриней міг точно знати чи від Полікарпа, єпископа Смирнського, чи від будь-кого із тих пастирів, хто покликаний був у Милет, кого саме закликав туди ап. Павло.

в посланні до филип'ян надсилає вітання всім святим "... у Филипах, з єпископами та дияконами..." (1 Фил. 1, 1). Та особливо чіткі вказівки на боговстановленість єпископського служіння в Церкві й поєднанні з цим служінням переваги містяться в посланнях ап. Павла до Тимофія й Ти­та, що стояли на чолі своїх церков. До особливих переваг священнодії цих осіб, крім права й обов'язку учительства загального для єпископів та пресвітерів, згідно з вказаними посланнями, належить, по-перше, право і дар рукопокладати, тобто давати благодать священства іншим: "Не рукопокладай скоро і не приставай до чужих гріхів", - говорить ап. Павло Тимофієві (1 Тим. 5, 22). Таке ж повноваження дається і Титові: "Я для того тебе полишив був у Криті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів" (Тит. 1, 5), і далі цим особам надається єпископська посада і звання (Тит. 1, 7). У тих же посланнях даються керівні вказівки стосовно якостей осіб, достойних бути поставленими на служіння Церкві в ступені єпископів (1 Тим. З, 1-7; Тит. 1, 6-9) і дияконів (1 Тим. З, 8-13). По-друге, тим же особам апос­тол надає право суду над пресвітерами, із заохочуванням старанних і викриттям недбайливих: "А пресвітери, які добре пильнують діла, нехай будуть наділені подвійною честю, а надто ті, хто працює в слові й науці" (1 Тим. 5, 17); "Не приймай скарги проти пресвітера, хіба що при двох чи трьох свідках" (1 Тим. 5, 19). Такі повноваження є повноваженнями, властивими лише вищому ієрархічному ступеневі єпископству, а це оз­начає, що і саме єпископство є встановленням апостольським.

2. Другий ступінь священства складають пресвітери (старші). Пресвітери свої благодатні повноваження одержують через таємниче рукопокладення від єпископа. Як і єпископи, вони мають вла­ду учительства (1 Тим. 5, 17; пр. Ап. 58), владу здійснювати таїнства й взагалі священнодії (Як. 5, 14; пор.: Ап. пр. 31, 47 і 49; Нік. соб. 18 пр.), крім тих, що належать виключно єпископові (хіротонії та хіротесії, освя­чення мира і антимінсів), владу в'язати і розв'язувати, пасти доручене їм стадо Боже, але здійснюють це за сприяння і під наглядом єпископа, підлягаючи його нагляду та суду (1 Тим. 5, 19).

Пресвітерство також має апостольське походження. Перші пресвітери були поставлені в Єрусалимі, на чолі їх, цього альтернатив­ного синедріону, стояв ап. Яків, у ролі місцевого єпископа (Діян. 11, ЗО; 15, 2-6, 22-23; 16, 4; 21, 18-25). В усіх місцях книги Діянь, де згадується про пресвітерів, вони зображуються таким, ще діють спільно і згідно з єпископом. Вони брали участь і в апостольському Соборі. Безсумнівно,

апостолами ж, чи їх співробітниками, були поставлені пресвітери і в інших місцях. Ап. Яків у своєму соборному посланні до дванадцяти колін, що були розсіяні, дає таку настанову: "Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши йо­го оливою в Господнє Ім'я" (Як. 5, 14). Слова апостола показують, що пресвітери були поставлені і поза Єрусалимом, а найменування їх пресвітерами церковними свідчить, що вони належали до складу цер­ковної ієрархії. Ап. Павло доводить Тимофієві, що тим пресвітерам, які добре пильнують діла, працюють у слові і честі, слід надавати особли­вої пошани (1 Тим. 5, 17).

3. Третій ступінь церковної ієрархії складають диякони (грец.-слуга, служитель). У широкому значенні це слово вживається в Св. Писанні для позначення взагалі будь-якого служіння і зокрема служіння слову, Євангелію, справі викуплення. Оскільки першими провісниками Євангелія були Ісус Христос, апостоли та їхні соратники, то дане ім'я за­стосовується до Спасителя (Рим. 15, 8; Мф. 20, 28), до апостолів (на­приклад, 1 Кор. З, 5; 2 Кор. 5, 18; Еф. З, 7 та ін.) і їхніх соратників, на­приклад, Тимофія (1 Сол. З, 2; 2 Тим. 4, 5). У вузькому значенні і в Св. Писанні, й мовою Церкви цим іменем позначаються особливого роду служителі Церкви, котрі належать до церковної ієрархії, які зобов'язані допомагати іншому ієрархічному ступеню в служінні слову, у священ­нодіях, особливо в таїнствах, у керуванні і взагалі в справах церковних.

Боговстановленість в Церкві дияконського чину передбачається в посланнях ап. Павла. Так, у привітанні всім святим, які живуть у Фили­пах, і єпископи, і диякони поставлені поруч, тобто апостол зараховує дияконів до служителів Церкви. У посланні до Тимофія, перерахувавши якості дияконів, апостол прямо зауважує про них: "Хто добре виконує службу, той добрий ступінь собі набуває", тобто готує собі вищий ступінь (1 Тим. З, 13) [73, С 252-257; 47, С. 389-425].

Підрозділ 4.9. Таїнство шлюбу

§ 4.9.1. Поняття про шлюб як таїнство

Господь, виливаючи дари рятівної благодаті, необхідні кожній лю­дині для спасіння та життя вічного, забажав встановити особливе таїнство для тих із чад Церкви, котрі вступають у шлюбний союз, щоб через благословення та освячення їхнього союзу вони могли здійснити закон шлюбу в істинному його єстві і досягати визначених волею Твор­ця цілей шлюбу, а шлюбний союз відгородити від впливу гріха, викрив­лень та зловживань.

Шлюб, як таїнство в Церкві Христовій, є така священнодія, у якій згідно з вільною перед священиком і Церквою обіцянкою нареченим і на­реченою взаємної подружньої вірності, через служителя тайн Божих на­дається їм згори благодать, яка освячує їхній шлюбний союз, підвищує його в образі духовного союзу Христа з Церквою і сприяє їм у досягненні всіх цілей шлюбу: взаємній допомозі в спасінні, благословенному наро­дженню і християнському вихованню дітей [77, С 27; 101, С. 204-220].

§ 4.9.2. Учення Одкровення і Церкви про шлюбовінчання

як боговстановлене таїнство

Під назвою шлюбу як таїнства нерідко розуміють саме подружній союз, а не церковне його благословення. Звичайно, і сам подружній со­юз, коли ті, хто вступає у шлюб, залишають батька і матір, і, згідно з творчим призначенням, двоє утворюють єдину плоть, єдине єство і осо­бу, є тайною (Еф. 5, 32; пор. 1 Кор. 6, 15-16). Та Православна Церква відрізняє тайну шлюбного союзу від шлюбу як таїнства, і під таїнством шлюбу розуміє не шлюбний союз, а встановлену Господом священ­нодію, здійснювану служителем тайн Божих, яка освячує шлюбний со­юз.

1. В Одкровенні немає чітко виражених свідчень про встановлення Ісусом Христом таїнства шлюбу, подібних до тих, які є про боговстанов­лення деяких інших таїнств (наприклад, хрещення, євхаристії, покаян­ня), однак є підстави для переконання в боговстановленності шлюбу як таїнства. Так, під час розмови з фарисеями про нерозторгнення шлюб­ного союзу, Ісус Христос говорив: "Що Бог спарував, людина нехай не розлучає" (Мф. 19, 6). Ставлячи шлюбне поєднання в пряму залежність від Бога, Який сповіщає йому характер нерозлучності, Ісус Христос тим показав, що шлюбні справи, починаючи із встановлення шлюбного со­юзу до його розірвання у виключних випадках, належить не кесареві чи владі громадянській, а тому, що було Божим (Мф. 22, 21) і мало нале­жати віданню Церкви. Це особливо важливо у зв'язку з тим, що Господь у Кані галілейській (Ін. 2, 1-11) дає підставу для припущення, що Йому благоугодним було встановити у Своїй Церкві для подання тим, хто бе­ре шлюб, благословення Боже і благодать особливої священнодії.

Ап. Павло в посланні до ефесян говорить: "Покине тому чоловік батька й матір і пристане до дружини своєї, і будуть вони одним тілом" (Еф. 5, 31). "Таємниця ця велика, я говорю про Христа та про Церкву!" (Еф. 5, 32). Великою таємницею апостол у цих словах називає союз Христа з Церквою, хоча він і є за єством своїм не лише союзом таємничим, а й союзом шлюбним (мов єднання чо­ловіка і дружини в одне тіло). При цьому апостол розуміє союз саме між

чоловіком та жінкою християнами, бо називає їх членами тіла Христо­вого (Еф. 5, ЗО) і викладає обов'язки християнського подружжя (Еф. 22, 22-25). Називаючи шлюб великою таємницею відносно до Христа і Церкви, він називає його саме так у тому значенні, що в християнстві шлюбний союз є відображенням союзу Христа з Церквою. Та якщо шлюбний союз двох осіб у християнстві є таємничим образом союзу Христа з Церквою, а союз з Церквою, без сумніву, сповнений благодаті й святості (Ін. 1, 14; Еф. 5, 25), то необхідно припускати, що і шлюбний союз в християнстві є освячений та відзначений благодаттю Христовою і що з самого початку християнської Церкви існувала особлива священ-

но дія, встановлена з метою освячувати шлюбний союз благодаттю Хри­стовою. Деякі вислови ап. Павла дають підстави припускати існування такої священнодії. Так, він переконує, щоб вступ у шлюбний союз здійснювався не інакше, як тільки в Господі (1 Кор. 7, 39), тобто шлюб повинен бути укладений згідно з тим, як велено Господом і Його апос­толами. Але оскільки зберігати і стверджувати у світі все, що звелів Гос­подь і Його апостоли, покликана Церква, то вислів апостола наводить на думку, що шлюб подружжя між християнами повинен бути здійсне­ний за участю Церкви, при її схваленні й утвердженні, а це може вира­жатися в їх церковному благословенні. Підтвердження цього можна ба­чити в словах св. Ігнатія Богоносця: "Тим, хто бажає одружитися або вийти заміж, необхідно творити шлюб з відома єпископа, щоб шлюб був у Господі" [73, С 367]. Отже, шлюб в Господі, за цим свідченням, є шлюб, встановлений за безпосередньої участі Церкви.

2. У Церкві шлюб, безсумнівно, був визнаний таїнством з самого початку. Найдревніші вчителі свідчать, що шлюб здійснювався за безпо­середньої участі Церкви через благословення священнослужителями тих, хто бере шлюб. З цим благословенням, за віруванням Церкви, поєднується дія особливої освячуючої благодаті Божої.

На участь Церкви в благословенні й освяченні християнських шлюбів вказують уже наведені слова св. Ігнатія Богоносця. Климент Олександрійський викриває ганьбителів шлюбу, вказуючи на слова ап. Павла, що шлюб освячується словом Божим і молитвою (1 Тим. 4, 3-5). Він же, засуджуючи носіння жінками накладного волосся, говорить: "На кого пресвітер при цьому волоссі покладає руку, кого благословляє? Не жінку, що вступає в шлюб, а чуже волосся, а, отже, і чужу голову" [119, С 124]. Мефодій, єпископ Патарський, дає чітке визначене уяв­лення про самі обряди, які поєднувалися в його часи з церковним бла­гословенням шлюбу. Сюди входило вживання піснеспівів, покладання

на голову тих, хто бере шлюб, вінків, втаємничуюче обходження ними відомого місця і тримання ними в руках свічок. Св. Григорій Богослов, захищаючи чистоту та святість шлюбу, говорить: "Якщо ти ще не з'єднався з плоттю, не бійся здійснення - ти чистий і після вступу в шлюб. Я на себе беру відповідальність, я поєднувач... Я поєдную юні руки рукою Бога" [73, С 368]. Св. Іоан Златоуст, засуджуючи звичай су­проводжувати святкування шлюбу непристойними піснями, говорить: "Навіщо безчестити всенародно чесні тайни шлюбу. Все це потрібно відкинути і навчати дочку сором'язливості з самого початку, і покликати священиків, і через молитви та благословення укласти союз подружжя, щоб примножувалася любов нареченого і зберігалася доброчесність нареченої [73, С. 368].

Древні вчителі свідчать про віру Церкви в подання тим, хто бере шлюб через церковну священнодію, благодатних дарів. Так, Тертуліан християнський шлюб прямо називає таїнством (divinum sacramentum, sacramentum Christi) і ставить його поряд з хрещенням, миропомазан­ням та євхаристією [73, С 368]. Св. Іоан Златоуст, закликаючи про те, щоб шлюби були здійснювані не інакше, як з благословення і молитов священиків, вказує, що через це подружжя "поєднується благодаттю Бо­жою" [119, С 124]. Блаж. Августин, порівнюючи характер таїнства шлю­бу з характером таїнства священства, говорить: "У всіх інших народів благо та щастя шлюбу складається з народження дітей і подружньої вірності, що ж стосується народу Божого (християн), то у нього благо шлюбу полягає ще в святості самого таїнства" [119, С 124].

Учення про шлюб як таїнство з самого початку і до часів рефор­мації XVI ст. утримувалося в усіх країнах християнського світу. Тому шлюб визнають таїнством християни, які з глибокої давнини відпали від Православної Церкви (вірмени, мароніти, копти, яковіти, несторіани). Але, як говорить блаж. Августин, "що приймає вся Церква, хоча то і не було утверджене на Соборах, але завжди охоронялося, те, без­сумнівно, передане їй апостолами" [73, С 369; 101, С. 137-142, 159-162].