Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Були спокуси: напитися до нестями, забути­ся... Так роблять багато удівців, не витримую­чи нестерпного душевного болю й самотнос Бог подарував нам той промінчик радос­ти і сили -у нас народився другий син До читача "Нетипове" одужання «тягар минулого мене вже не гнітить…» Життя – мов квіти – відцвітуть, а навесні знову забуяють В`язнича парохія "Забудь вернутся обратно -забво" Перемогти себе "Мої тюремні ягнятка..." Довіритися богові Бог витре кожну сльозу Мама марія Незрячість – то не крах надій Чотири листи до сина Лист перший Стоячи у храмі й дивлячись на образ того чи иншого святого, я просила у Бога Лист другий Лист третій Повсякчас, повсякденно дякую Богові ... Полное содержание

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

"Я поспішаю жити" - Кіндратович Люба


УДК 2-29 ББК 86.31 К41

Художнє оформлення Христини Рейнарович

Видавництво спирається

на "Український правопис. Проект найновішої редакції" Інституту української мови НАН України, 1999.

Кіндратович Люба

К 41 Я поспішаю жити. - Львів: Свічадо, 2007. -96 с. (серія "Невигадані історії"). I5ВN 978-966-395-139-3

Герої оповідань, що увійшли до третьої книжки серії "Невигадані історії", різні: за віком і за освітою, за ха­рактером і світоглядом... Але їх об'єднує одне: на їхні долі випали непрості випробування, та завдяки щирій вірі у Всевишнього вони змогли подолати їх. Попри пережиті життєві драми, ці розповіді життєствердні й оптимістичні: Бог усе обертає на добро, хоч як важко часом нам буває прийняти цю істину у своєму серці. Для широкого кола читачів.

ББК 86.3-4

І5ВИ 978-966-395-139-3 © Видавництво "Свічадо", 2007


"Коли я понад 11 років тому прийшов у колонію посиленого режиму ПВК 48 (відома львів'янам як «зона на Хуторівці»), щоб духовно опікуватися засудженими, ті спочатку подума­ли, що я - переодягнений «мент», який хоче через сповідь вивідати у них таємниці. Там, у в'язниці, зустрівся з хлопцями, з якими колись жив на одній вулиці і які були свідками моїх колишніх вуличних «подвигів».

Мій шлях до священичого покликання справ­ді був нелегким... Але, як писав св. Августин, людська є річ згрішити, диявольська - у гріхах перебувати, а християнська - з гріхів підня­тися..."

о. Ігор, 50 років, м. Львів


"А в спорожнілому домі — фотокартка дру­жини. Я взяв те фото, і немов зустрівся з Ок­саниними усміхненими очима. І згадав її сло­ва, сказані мені перед від'їздом до Польші: «Усе буде добре. Я буду молитися за тебе». І згадав слова, сказані в останні дні її життя: «Кожне терпіння має свій сенс, і ми мусимо ма­ти довіру до свого Батька, як мала дитина до свого татка».

Були спокуси: напитися до нестями, забути­ся... Так роблять багато удівців, не витримую­чи нестерпного душевного болю й самотности.

Але, напевно, мене рятували молитви: мої й Оксанині. Напевне, ті молитви допомагали й синам. Вони - моя опора, втіха й підтримка. Я знаю: Оксана дуже пишалася би ними!"

Михайло, 50 років


"Радість охоплює моє серце. Бог вислухав мої молитви! Бог врятував мою маленьку, він повернув мені її, як Авраамові його сина. Хоч Авраам, не роздумуючи, пожертвував свою ди­тину, а мені коштувало таких зусиль сказати: «Нехай буде воля Твоя...»"

Люба, 33 роки


"Несолодко самій виховувати чотирьох ді­тей. Тяжко буває на душі, що мої діти, як і я ко­лись, обділені татовою любов'ю і турботою. Але завжди пам'ятаю сама і кажу їм: «Усі ми маємо ласкавого Небесного Батька, Він любить нас, і ніколи не залишить нас самих, ніколи»."

Віра, 33 роки


"Згадую, як був злодійкуватим вуличним хлопчиськом і як Господь виявив на мені свою ласку. Соромно стає за свою юначу поведінку, але завжди згадую слова: «Неважливо, ким ти був. Важливо, ким ти є зараз». Господь, як той батько у притчі про блудного сина, чекає кожно­го з нас, обтяженого гріхами і немочами, чекає, щоб пригорнути до себе і обдарувати кращою часткою своєї небесної спадщини."

Ігор, ЗО років, м. Львів


"Я хотіла довести собі й иншим, що незря-чість - то не крах надій. «Не зупинятися на до­сягнутому» - такий девіз я обрала для себе. Але це не було якоюсь самоціллю чи прагненням вдовольнити свої амбіції. Я виявляла у собі якісь нові приховані можливості, і як у тій Христовій притчі про таланти, намагалася не закопати їх у землю, а розвивати, не капітулюючи перед хво­робою, не даючи їй обмежити мій світ до чорно­го безпросвітного простору чотирьох стін."

Оксана, 39 років


"Він був усім у моєму житті. Лише згодом я зрозуміла, настільки руйнівне це було почуття. Він був для мене наче бог. І Бог, тоді ще незна­ний і далекий для мене, дав мені шанс зрозуміти своє засліплення і вирватися з його полону. Та минули роки, поки я усвідомила, що нічого в на­шому житті не стається з нами випадково, і все має свій сенс."

Люба, 33 роки


"/ Бог подарував нам той промінчик радос­ти і сили -у нас народився другий син - Теодор-Ілля. Він також дався нам з великим терпінням, але завжди у хвилини випробувань з нами був Бог і -наше небесне янголятко, наш перший синочок, який, віримо, попри те, що не є з нами у цьому земному житті, тішиться вічним небесним щастям. Понад усе прагнемо розділити з ним це небесне щастя, навіки поєднавшись з нашим небесним Отцем."

Мирослава, 41 рік

"«Якщо ти наполяжеш на аборті, Іване, те ма­лятко завжди буде дріботіти своїми крихітними босими ніжками за тобою, ті кроки відчувати­меш все життя, і не зможеш спокійно зайти до церкви... Не роби цього, Іване. Дай цій дитині народитися...» Ці слова так вплинули на мого чоловіка, що він без вагань прийняв мою восьму вагітність, незважаючи на те, що ми удев'ятьох мешкали в однокімнатній квартирі. І згодом у нас народився ще один хлопчик!"

Марія, 52 роки

ДО ЧИТАЧА

У цих оповіданнях нема ні вигадки, ні зайвого мелодраматизму, - лише реальні історії. Історії різні: про кохання і зраду, втрату близької людини, після якої життя, здається, втрачає сенс, про сприйняття невиліковної хвороби, про те, як юнак з "вуличним" минулим і дисциплінарним батальйоном за плечима став священиком-душпастирем в'язнів...

Герої цієї книжки пережили непрості випробу­вання, та, попри це, їхні розповіді життєствердні й оптимістичні: Бог усе обертає на добро, хоч як важко часом нам буває прийняти цю істину у своєму серці.

"Нам инколи здається, що Бог незворушно спо­глядає на наші страждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос та­кож пізнав сум, втрату, зраду. Він, як ніхто розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що насправді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рани. Лише треба до­віритися Йому. І пам'ятати: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостя­ми". Ці рядки з одного із оповідань можуть бути лейтмотивом усієї книжечки.

Можливо, ці сповіді душі й реальні свідчення віри у Всевишнього допоможуть комусь по-иншому глянути на своє життя і його сенс, можливо, досвід людей, які знайшли силу подолати важкі випробу­вання, стане комусь у пригоді. Адже особисте свід­чення віри важить набагато більше, ніж теоретичні розмірковування і дидактичні настанови.

"НЕТИПОВЕ" ОДУЖАННЯ

Гілки молоденької яблуні, уквітчані білим цвітом, тремтячи від весняного вітерцю, тор­каються шибки, і веселий пташиний щебет, що долинає через глухо зачинене лікарняне вікно, нагадує нам, що надворі буяє весна. Хочеться чимдуж вирватися з похмурих стін лікарняної палати, забути про біль і страждання, вдихнути на повні груди свіжого повітря. Але... Прогнози лікарів невтішні: стан моєї маленької дівчинки погіршується, медики губляться у здогадах щодо діягнозу і кажуть, що за останні кілька місяців не пригадують дитини у такому важкому стані.

Ще кілька днів тому моє дитя весело чеберя­ло ніжками, тішачись весняними кульбабками, а тепер, зблідле і виснажене недугою, лежить на ліжку в гарячковому забутті.

-І що це за напасть така? - скрушно хитає головою санітарка, прибираючи в палаті. - Ма­буть, доведеться зустрічати вам Великдень у лі­карні.

-Не може так бути, що ні з того, ні з сього ди­тина захворіла, - категорично стверджує старша пані, що прийшла відвідати свою хвору племін­ницю. - Не инакше, як "поробив" хтось.

- Треба вроки зняти і сорочечку дитячу до ворожки занести. І вам раджу, - простягає вона мені газету із рекламою "знаних цілительок". - А то, знаєте, ті лікарі ще до гіршого доведуть...

Кажу у відповідь, що лікарі роблять усе, що від них залежне, що треба покладатися на Бога, а не на сумнівних "цілителів", що, можливо, наші хвороби і випробування - це Божий до­пуст, шлях до очищення душі, до глибшого розу­міння сенсу життя, дарованого Богом, до зміц­нення віри...

Я промовляю ці слова із запалом і вірою, не­зважаючи на скептичне налаштування жінки. Але тут у палату приходить лікар.

- Аналізи в дитини просто загрозливі, - по­відомляє він мені. - Ми не хочемо вас лякати, але...

Моя віра у ту ж мить розчиняється у всеохоп­ній паніці. "Що, що вартують ці всі чергові, за­вчені фрази про сенс страждань? - бунтується моє серце. - Який сенс у тому, щоб маленька дитина так страждала, і ніхто не міг зарадити цьому? Чому, чому, чому?" - терзає запитання. І раптом з якоїсь незнаної глибини виринає: "Не запитуй: «Чому?», а стверджуй: «Нехай буде воля твоя»".

Я повторюю ці слова спочатку автоматично, гарячково, то пошепки, то вголос, немов закли­каючи себе саму віддати все у Божі руки. Повто­рюю раз, удруге, втретє. І відчуваю, що поволі заспокоююся.

Згадую 90-й псалом, хоч давно вже не про­мовляла його, і на диво, відновлюю у пам'яті перші рядки:

"Ти, що живеш під Всевишнього покровом,

що у Всевишнього тіні пробуваєш,

скажи до Господа: «Моє прибіжите

і моя твердине,

мій Боже, на котрого я покладаюсь».

Він бо спасе тебе..."

З цими словами поринаю у недовгий сон.

Уночі стан моєї дівчинки погіршується, і ми кличемо священика, щоб уділив їй таїнство єле­опомазання. Я, тамуючи сльози, теж готуюся до св. сповіді та св. причастя, бо не знати, коли те­пер зможу піти до церкви.

Вчорашній панічний страх минув, я мовби в якомусь забутті.

- Моліться! - простягає священик після уді­лення тайн текст молитви за недужих.

"Зі сльозами на очах кличу: Ісусе, оздорови мою дитину... - читаю я. - Але не моя воля, а Твоя свята воля нехай діється, як Ти хочеш цю дитину покликати до Себе, я в покорі піддаюся Твоїй святій волі..."

- Ні!! - кричить при цих словах молитви усе моє єство. І сльози затуманюють увесь білий світ. - Ні, Господи, я не готова віддати її Тобі, я не готова! Чому моя маленька крихітка має вмирати, чому?

"Не запитуй: «Чому?», а стверджуй: «Нехай буде воля твоя»", - знов виринає з якоїсь підсві­домої глибини, і я, намагаючись перемогти біль своєї душі, через силу повторюю: "Ти, Ісусе, об­дарував мене цією дитиною, тож, якщо бажаєш, я... готова, як Авраам, Тобі її віддати. Нехай діється Твоя свята воля... Лише молю Тебе, Іс­усе, Боже мій, укріпи мене, щоб я не впала під тягарем болю, а вистояла у терпеливому піддані твоєї волі..."

Після уділення тайн несу доньку на крапель­ницю - дворічна дитина дуже важко переносить цю довгу і болючу процедуру. Біля розп'яття, що чиясь дбайлива рука уквітчала у лікарня­ному кутку, пошепки кажу. "Проси у Бога здоров'ячка, Андріяночко, проси, щоб тебе не боліло". І сльози знову застилають мені зір... Але - о диво! - моя виснажена маленька дівчин­ка, що вже багато годин перебуває у важкому, хворобливому напівсні і не реагує на жодні сло­ва, раптом підводить голівку і кволо махає руч­кою: "Дай, Бозю..."

Радість охоплює моє серце. Бог вислухав мої молитви! Бог врятував мою маленьку, він повер­нув мені її, як Авраамові його сина. Хоч Авра­ам, не роздумуючи, пожертвував свою дитину, а мені коштувало таких зусиль сказати: "Нехай буде воля Твоя"...

.. .Андріянка, на подив медсестер, напрочуд легко відбуває усі виснажливі процедури, а по поверненні до палати міцно й спокійно засинає. Через кілька годин прокидається, підводиться з ліжка й уперше за останні дні усміхається...

Минає ще кілька днів, і ось лікар приносить нам радісну звістку: результати обстеження доб­рі, можете виписуватися... Але, треба бути до всього готовим, можливий рецидив, бо перебіг хвороби був якийсь незвичайний, одужання не­типове...

Але мене вже не лякають ці лікарські сумніви. Я знаю причину цього "нетипового одужання"!

- Дякувати Богу! Будемо святити пасочку удома, - цілую порожевілі щічки своєї крихітки, і вона радо усміхається.

Я відчиняю вікно, і палату наповнюють весня­ні пахощі, пташиний спів і білий квіт, що облітає з молоденької яблуньки.

... Подякувавши лікарям, звертаюся з молит­вою до Господа - дякую за послані випробуван­ня, що зміцнили віру, і за чудесне зцілення.

Виходимо надвір і серце наповнюється неви­мовною радістю. Здається, з нами тішиться уся природа, що своїм буянням трав готується до світлого свята Воскресіння Господнього.

Люба Сосяк, 33 роки, м. Львів


«ТЯГАР МИНУЛОГО МЕНЕ ВЖЕ НЕ ГНІТИТЬ…»

У нашій сім'ї було шестеро дітей. Батько час­то випивав, мама мусила на нас усіх заробляти. Спочатку я вчився в інтернаті, але потім убла­гав маму віддати мене до звичайної школи. Втім, і там я не особливо вчився, часто прогулював уроки... Після дев'ятого класу подався до ПТУ. Деколи у мене виринало бажання вчитися, здо­бути добрий фах, але середовище, в якому я пе­ребував, не сприяло цьому. У ПТУ я так і не до­вчився - пішов на "Львівприлад" учнем майстра, щоб заробляти гроші. Потім почав працювати на заводі "Електрон" слюсарем. Вбогість і без­радісні сірі будні у дома, батьків алкоголізм де­далі більше пригнічували мене.

Я намагався якось знайти себе в житті, думав, що зміню роботу, товариство, все буде инакше, але на душі й далі був неспокій, незадоволення, розчарування. Я тоді ще не знав причини цього неспокою. Тепер знаю. У моєму серці була пуст­ка, бо в ньому тоді не було Бога. І всі мої споді­вання, що от-от має життя зміниться і я заживу весело й безтурботно, були самообманом.

Якось я знічев'я вештався вулицею і, проходя­чи повз якийсь готель, звернув увагу на яскраву афішу, на якій було написано, що тут відбува­тиметься з'їзд організації "Українська молодь -Христові". Підійшовши ближче і прислухавшись до розмови, зрозумів, що на з'їзді буде багато гостей з української діяспори. "Напевно, що ці дядьки з Америки та Канади мають при собі купу долярів, - майнула в голові думка. - А що, як і собі якось прилаштуватися на тому з'їзді та скористати з нього."

Тут же прогнав цю думку: "Та хто мене, ні­кчему, туди допустить? Либонь, відразу розку­сять мої наміри..."

Але ноги вже самі несли мене до середини готелю. "Можливо, вам потрібна допомога?" -спитав я в якоїсь старшої пані, і відчув, як мій голос зрадливо затремтів.

"Ми якраз потребуємо помічників, - привітно відповіли мені, на моє здивування, нічого не за­підозривши. - Чи могли би ви роздати ось ці за­прошення?"

Я був на сьомому небі від щастя! Таке поваж­не зібрання, такі поважні люди, скільки священи­ків зі всього світу, і мені довірили таке важливе завдання. Мені, людині з вулиці, повірили! Враз стало соромно за свої підлі наміри. Як я так міг! Немов спокутуючи свої гріховні думки, із запа­лом кинувся до роботи. Працював, аж упрів. Упоравшись, прийшов за иншим завданням. Мене похвалили, і все єство моє сповнилося гордістю: виходить, я здатний не лише до чогось поганого, а й до доброго! Втіхи додав бланк з подякою, які вручили усім, хто допомагав при організації з'їзду. Я пригас його до грудей, немов найдорожчу річ у світі. На душі було радіс­но й піднесено. З роздаткових матеріялів більше дізнався про організацію "Українська молодь Христові", почав ходити на її збори. "Чим ми можемо тобі допомогти?" - запитали мене якось у доброчинному фонді св. Володимира. І я чес­но відповів: "Милом і порошком". Удома в мене скрізь панував бруд і сморід... Та домашня ат­мосфера вже менше пригнічувала мене. У мене з'явилося потреба ходити до храму, виникло бажання вчитися... Я залишив завод і пішов до вечірньої школи, щоб здобути середню освіту. Хотів вступати до поліграфічного училища, але знову з'явилася думка: "Хто мене туди візьме? Без зв'язків, без грошей, та й як не крути, без особливих знань". Надумав піти у міський відділ освіти, просити, щоб посприяли моєму вступові. Показав там отой бланк з подякою. Він для мене був наче доброю рекомендацією, свідченням мо­їх серйозних намірів. І мені як абітурієнтові з не­заможної, багатодітної сім'ї посприяли - я став студентом технікуму. Дедалі більше віддалявся від своїх приятелів, які пиячили, дедалі глибше цікавився духовним життям. Якось мені запро­понували поїхати у складі української делегації до Мюнхену на з'їзд християнських організацій. Буваючи в тамтешніх магазинах, мимоволі за­уважив, що тут нескладно щось поцупити. Але тут же прогнав від себе цю думку: "З минулим покінчено назавжди!".

Жив я у помешканні священика. Удома у ньо­го був невеличкий престолик. Якось, коли ніко­го не було вдома, я запалив свічку і почав молитися. Молитва до Бога, що увійшов у моє серце, перетворивши одноманітне сіре, безрадісне іс­нування на сповнене сенсу різнобарвне життя, линула з моїх вуст до небес і мені здавалося, що душа моя підноситься десь увись - там, де є ві­чний спокій і щастя. Молячись, так і заснув біля того престолу - там мене і застав священик -господар помешкання.

Повернувшись до Львова, спитав тих, котрі колись довірили мені роботу на з'їзді УМХ: "Чо­му ви повірили мені? Я був тоді вуличним хлоп­чиськом з нечистими намірами".

"Неважливо, ким тим був тоді, важливо, ким ти є зараз", - відповіли мені.

Духовне життя все більше вабило мене, і я вступив до дяківсько-регентського училища. Піс­ля першого курсу ми проходили практику у львівській церкві св. Михайла. Божа краса у спі­ві монахів, тихе й розмірене монастирське жит­тя зачарували мене. Я відчув себе Божою дити­ною і вирішив піти до монастиря, щоб спокуту­вати своїх колишні гріхи... Своїми молитвами в монастирі я хотів також випросити кращого життя для своїх батьків, братів, сестер... Зібрав речі у Великодню суботу і пішов...

У монастирі я пробув 6 років. Ніколи не шко­дую за ними, не вважаю цей час втраченим - це був час глибшого розуміння себе, свого призна­чення, глибшого пізнання Бога. Розпізнати своє покликання у житті часом дуже тяжко. Деколи здається: "Ось, це твоє". А потім, з плином часу розумієш: ти покликаний до иншого. Так було і зі мною. Напевно, треба покладатися не лише на власну інтуїцію, а й просити Бога, щоб Він допоміг розпізнати своє покликання. Не керу­ватися імпульсивними емоціями (як я свого ча­су, мовляв, у мене вдома пекло, а тут, в монас­тирі - спокій й тиша), а спокійно все роздумати. І Бог допоможе зробити правильний вибір.

Добувши тимчасові обіти, я пішов з монасти­ря. Далося мені це рішення нелегко, але усі свої сумніви й вагання віддав у Божі руки. Почав дякувати в одній із львівських церков. Там і по­знайомився зі своєю майбутньою дружиною -Мар'яна прийшла до священика, якому малю­вала ікони. З першої зустрічі ми відчули якусь особливу близькість. Та й долі наші були в чо­мусь подібними... Коли глибше пізнали одне од­ного, упевнилися у взаємних почуття - вирішили побратися.

Тепер виховуємо трьох діток. Я й далі дякую у церкві, Мар'яна малює ікони. Инколи, як за­снуть наші малята, дивлюся на них і думаю, що я - найщасливіший чоловік у світі. Не знаю, як дякувати Богові за такий безцінний дар.

Згадую, як був злодійкуватим вуличним хлоп­чиськом і як Господь виявив на мені свою лас­ку. Соромно стає за свою юначу поведінку, але завжди згадую слова: "Неважливо, ким ти був. Важливо, ким ти є зараз". Господь, як той бать­ко у притчі про блудного сина, чекає кожного з нас, обтяженого гріхами і немочами, чекає, щоб пригорнути до себе і обдарувати кращою част­кою своєї небесної спадщини.

Ігор, 3О років, м. Львів


ЖИТТЯ – МОВ КВІТИ – ВІДЦВІТУТЬ, А НАВЕСНІ ЗНОВУ ЗАБУЯЮТЬ

Коли їхав на заробітки до Польщі, відчував на серці якусь дивну тривогу, чомусь краялося серце від думки про тривалу розлуку з дружи­ною і синами, не хотілося залишати сім'ю. Але в рідному Івано-Франківську перспективи були невтішні: один з найвищих показників безробіт­тя в державі, годі було знайти роботу, щоб про­годувати дітей, не кажучи вже про те, щоб ду­мати про якесь будівництво. А ми так хотіли до­будувати бодай невеличку кухоньку до своєї безвіконної кімнати у старій кам'яниці, частина з якої належала нам. Адже ростуть діти... Отож довелося вирушати за кордон. Заспокоював себе думкою, що моя Оксана - молодець і якось дасть собі раду без мене. Хоч робота у неї - вчи­телювала в школі - нелегка і виснажлива, у селі самотня мати, та й моя матуся також одиноко доживає віку в селі. Але знав, що дружина дуже працьовита - усе в неї у руках горить, турботлива і вміє долати труднощі. Ніколи не скаржилася на життєві негаразди, сприймала їх спокійно й ви­важено, завжди була сповнена віри і оптимізму.

"Їдь, Михасю, зі спокійним серцем, - казала мені. - Тут усе буде добре. Буду молитися за тебе і чекати. Час біжить швидко. Дасть Бог, за­робиш грошей на добудову, добудуємо кухонь­ку, та й не пушу вже тебе більше. Ліпше жити без розкоші, але разом."

Її спокій передався мені. А й справді, пере­буду-перемучуся якихось кілька місяців, та й вернуся до своєї родини.

Але час на заробітках спливав дуже поволі. Робота на будівництві була дуже тяжка, побу­тові умови - також. У єдиний вихідний день -неділю - не було навіть сили вийти із вбогої заробітчанської кімнатки. Ловили з хлопцями з України радіо Ватикану і слухали службу Божу - якось розпогоджувалося на душі і ві­рилося, що все буде добре.

Мобільних телефонів тоді ще у широкому вжитку не було, отож єдиним зв'язком зі сім'єю були листи. Оксана писала, щоб я спокійно пра­цював і ні за що не переживав - удома все добре. Тих запевнень у листах щоразу ставало більше, і я навіть дивувався цьому. Якби ж я знав, що діялося тоді в Оксаниній душі, який розпач на­повнював її! І щоб стримувати той розпач, во­на так гаряче намагалася запевнити мене і ра­зом з тим себе, що вдома все добре.

Вже коли я отримав лист: "Мусиш дістати ме­ні, Михасю, польські ліки", і, кинувшись додому, дізнався усю правду, зрозумів: Оксана шкоду­вала мене, не хотіла, щоб я страждав, і мовчки носила у собі таємницю про свій смертельний ді­ягноз. Носила доти, доки лікарі, не приховуючи, розповіли про невтішні перспективи. Втім, вона, вчитель-хімік, й сама знала, що з тією формою лейкемії - раку крови, який у неї виявили, до­вше, ніж 5 років не живуть. Якось стримувати розвиток хвороби могли ті польські ліки, що не продавалися в Україні, і тоді вона написала до мене...

Як, чому, за що? - терзали мене думки. Вона ж така молода, у нас сини-школярики, яким по­трібна мама, чому саме моя Оксана, така добра, чесна, побожна? Як буде далі, що буде? Зда­валося, я збожеволію від тих думок. Оксана ж трималася мужньо. Господи, тільки Ти знаєш, чого їй коштувала та мужність, оті пів року від жахливого діягнозу до мого приїзду. Пів року, які вона ходила на уроки, їздила помагати мате­рі в село, посміхалася учням, колегам, сусідам, не давала найменшого натяку дітям, і лише коли вони лягали спати, гладила їхні голівки і дава­ла волю сльозам...

Лейкемія... Цей діягноз прозвучав для неї так несподівано. Була ж здоровою, як дуб. Працю­вала в школі, давала лад й на сільському горо­ді. Того злощесного літа було небачене нашестя колорадського жука, вона придбала отруту для їх знищення, поїхала в село. Розвела розчин за інструкцією, заправила ним спеціяльний обпри­скувач. Але щось не спрацювало, і весь отруй­ний розчин бризнув на неї. Після цього себе погано почувала, але потім минулося, забула вже про той випадок. Але через місяць-другий відчула якесь дивне нездужання, слабкість, за­паморочення. Пішла і здала аналіз крови. Коли почула його результати, ледь не знепритомніла: рак крови! Не пов'язала це тоді з тією отрутою, а мені чомусь одразу в голову вбилося: це через той злощасний розчин.

- Навіщо ж ти, Оксаню, бралася за те кро­плення, чому себе не вберегла? - запитував я.

- Не муч себе, Михасю, - відповідала вона. -Видно, так мало бути.

Приголомшений тією жахливою звісткою, я не знаходив собі місця. Оксана ж, зібравши всю свою волю в кулак, почала вишуковувати різні рецепти зцілення. Бачила тих украй виснажених людей з подібним діягнозом, що стояли на об­ліку в онкодиспансері, і намагалася бодай якось зменшити руйнацію свого організму - казала, що не хоче ставати тягарем для инших. Опанувала спеціяльну методику дихання, проходила курс ін'єкціями сирого яйця (а це було не так просто, бо яйце мало бути щойно знесене), лікувалася травами... А ще - молилася повсякчас, їздила на прощі, у відпустові місця. І лікарі з онкодис-пансеру дивувалися: не втрачаєте вагу, маєте здоровий колір обличчя... А вона ще й продо­вжувала їздити на город у село: мовляв, як сяду у хаті та почну плакати, тоді вже й справді мені кінець.

Сини, хоч ми і не хотіли травмувати їх, таки дізналися про мамину хворобу. Переживали дуже, плакали, але бачили, що мама не впадає у розпач, працює, лікується, і не хотіли вірити у гірше.

Отак ми й жили, відганяючи думки про те, що буде далі. Але Оксана все ж думала про май­бутнє.

Пригадую, як втішилася, коли я придбав ав­томатичну пральну машину.

- От добре, Михасику! Вона мені й не дуже потрібна, звикла прати руками, але коли ме­не... - і затнулася, не продовживши фрази.

Я зрозумів, шо вона хотіла сказати, і мені до горла підкотив клубок.

- А давай я сяду тобі на коліна, Михасю, по­сиджу хоч мить, - сказала вона мені наступного дня. Я міцно обійняв її, вона поклала мені голо­ву на плече.

"Боже, не позбавляй мене моєї дружини", -волало в ту мить усе моє єство до Бога.

І Оксана, немов відчувши оте безголосе во­лання, тихо промовила: "Кожне терпіння має свій сенс, Михасику, і ми мусимо мати довіру до свого Батька, так, як мала дитина, що йде на операцію з видалення апендициту і боїться, що їй буде боляче, але вірить своєму таткові, шо ця операція потрібна, шо цей біль буде корот­кий, але він на добро, на порятунок, його треба просто пережити. І батько допоможе своїй ди­тині, він буде поруч... Ми молимося щодня «Не­хай буде воля твоя», але хочемо, щоб було по-нашому. А треба довіритися Богові. Навіть якщо нам щось важко зрозуміти і сприйняти".

Вона якось особливо відчувала присутність Бога під час своєї хвороби. І навіть тоді коли її стан здоров'я почав погіршуватися, за будь-яких обставин вирушала на богослужіння, прощі, до чудотворних ікон. Молитва тримала її на цьому світі.

Але тут впало ще одне нещастя - паралізува­ло Оксанину матір. Брат пив, отож всі клопоти взяла на свої плечі Оксана. Нікому не довіряла догляд за хворою матір'ю, опікувалася, мов ма­лою дитиною. Важко пережила смерть матусі. І через кілька тижнів злягла сама. "Знаю, що це кінець", - промовила до родички, що прийшла її відвідати. Але мене з синами, навпаки, під­бадьорювала. Старалася випроваджувати нас з палати: "Та йдіть вже додому, я себе добре почуваю". Тепер розумію: не хотіла, шоб ми ба­чили її страждання.

У день св. Миколая прийшли до лікарні її уч­ні - підготували виставу, вітання, принесли да­рунки...

Оксанині очі світилися якимось особливим світлом.

Наступного дня вона прийняла святе причас­тя і відійшла...

Нема слів, щоб описати наше з синами горе. Ми знали, знали, шо цей діягноз смертельний, але в душі так вірили в чудо!

Хотілося заплющити очі й забути все, помер­ти разом з нею. Бо що залишилося у цьому житті без неї?

Затуманена свідомість відмовлялася сприйма­ти реальність. Що буде, як буде - тепер це було байдуже.

А в спорожнілому домі - Оксанина фотокарт­ка з першого дзвінка у школі. Діти не ночували вдома - їх взяв на тимчасове проживання до мо­настиря настоятель, котрий знав ситуацію у на­шій сім'ї і розумів, як тяжко буде хлопцям після похорону матері у спорожнілій хаті.

Я взяв те фото, і немов зустрівся з Оксанини­ми усміхненими очима. І згадав її ті слова, ска­зані мені перед від'їздом до Польщі: "Усе буде добре. Я буду молитися за тебе".

І згадав слова, сказані в останні дні її життя: "Кожне терпіння має свій сенс, Михасику, і ми мусимо мати довіру до свого Батька, як мала ди­тина до свого татка".

Були спокуси: напитися до нестями, забути­ся... Так роблять багато удівців, не витримую­чи нестерпного душевного болю й самотности. Але, напевно, мене рятували молитви: мої й Ок­санині. Напевне, ті молитви допомагали й си­нам. Вони - моя опора, втіха й підтримка. Я знаю: Оксана дуже пишалася би ними! Старший вступив до престижного Університету нафти й газу і, здобувши вишу освіту, працює на добрій роботі. Молодший також пішов слідами брата і є одним з найкращих студентів.

А я опанував куховарські премудрості, аж тепер усвідомивши, настільки важко нашим жін­кам тримати на своїх плечах три хатні кути, по­єднуючи домашні клопоти з роботою.

Недавно садив чорнобривці на Оксаниній могилі - вона дуже любила ці квіти. Завжди, коли приносив саджанці, не міг стримати сліз, на душі було тяжко. А цієї весни, садячи квіти в пухку землю, відчув якийсь спокій на душі. Зга­дав наше життя з Оксаною і подумки подякував Богові, шо подарував мені незабутні роки з чу­довою дружиною.

Прийшов наступного дня, а квіти прибиті гра­дом, шо пройшов уночі. "Не приймуться", - по­думалося з жалем. А за тиждень прийшов, див­люся, - милують мої чорнобривці око, підросли, міцненькі, і немов жваво про щось гомонять з вітром.

Подумалося мені тоді, що наше життя - не­мов ті квіти. Ламає їх вітер, нищать бурі, а вони тягнуться до сонця, до неба, і ростуть напере­кір негоді. А коли приходить пора - відцвітають. Сумно стає на душі. Але ми ж знаємо: за зимою прийде весна, і розквітнуть квіти в усій Божій красі.