Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание До читача Дякую тобі, татусю ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта ссылка скрыта

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• ссылка скрыта, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

Юрій Кирик
БОЖИЙ ДАРУНОК

ЗМІСТ

ДО ЧИТАЧА

Особисте свідчення часто важить для нас набагато більше, ніж найрозумніші проникливі проповіді й повчання.

Якось під час відвідин Спільноти Християнського Життя парох храму Пресвятої Богородиці Володарки України о. Зиновій Хоркавий, почувши палке й пристрасне свідчення Михайла, колишнього "крутого рекетира", а попросту бандита (як той про себе казав), запросив його в одну з тюрем, де декілька років вів душпастирську працю.

— Ніколи не забуду, — згадував опісля о. Зиновій, — як на початку квадратіли з подиву очі ув'язнених, коли свідчив їхній колишній "кореш" і "подєльнік" про диво, яке відбулося з ним. У відчаї, коли смерть дихала йому в обличчя, звернувся до Христа. І Той простягнув йому свою руку, як розбійникові на хресті. Порятував од смерти. Тоді в багатьох у надії запалали очі: "Михайла Господь врятував, тож і я не пропащий, і в мене є шанс!" Михайла довго не відпускали, випитуючи про все. Уперше за п'ять років мого пастирювання адміністрація тюрми замучувала мене телефонними дзвінками: ув'язнені вимагали бодай ще раз прийти з Михайлом. Було мені радісно, а по-людськи трохи сумно, бо ніколи так наполегливо в'язні не домагалися моєї присутности...

Багато розповідей, які можуть вразити будь-кого, чуємо на молитовних спільнотах: про те, як поріднились родини, що, здавалось, ось-ось відчужаться, про звільнення людей від страхітливих залежностей, про повернення в сім'ї матерів і батьків, про особисту зустріч із Христом, про те, яке він має значення в нашому житті. Инколи не задумуємось над тим, яку вартість має наше свідчення для иншого. До прикладу, Міжнародні спільноти анонімних алкоголіків мають у своєму арсеналі єдиний терапевтичний метод — ділення на спільноті, коли перед Богом і людьми мовлять про сокровенне. Більше нічого. Результат — мільйони людей по всьому світу, повіривши, що зцілити може тільки Бог, позбулись узалежнення, а водночас смертельної й невиліковної хвороби, якою є алкоголізм.

Вас, дорогі в Христі, просимо поділитися своїм досвідом християнського життя. Свідчення кожного є безцінним дороговказом для инших. Адже життя кожного з нас — це особисте п'яте Євангеліє, бо на його шляхах ми зустрічаємо Бога.

ДЯКУЮ ТОБІ, ТАТУСЮ

Пригадую, ніби то було вчора, пам'ятаю навіть те, про що думала... "Ситуація була простою, як гріх" чи "складною, як гріх". Бавилась фразами, які спадали на думку, аби чимось зайняти мозок. Дивувалась своєму спокою. Яку дурню нам втовкмачували за радянських часів! Ностальгія, туга за батьківщиною, ріднею. Батьківщина завжди з великої літери! Хто вигадував цю брехню?

Не була в рідному місті чотири роки й жодної ностальгії. Про батька та брата згадувала лишень тоді, коли висилала гроші. Прийняла цілком инші життєві стандарти, справжні, а не надумані. Життя — це реалізм, суха проза, романтикою в ньому й не пахне. Й серце не завмирає, коли бачу родинну околицю. Та й від чого йому завмирати? Колись любила блукати очима "по верхах", знаходити щоразу нові елементи архітектури. Нині майже всі будинки з тріщинами. Кореатиди нагадують розруйнованих страховищ із "Зоряних воєн". Відвалюються декоративні прикраси, балкони можуть у будь-яку мить завалитися. Можливо, варто купити собі військовий шолом? Розфецькані канарковими барвами перші поверхи будівель ніби не належать місту. Кав'ярні, аптеки, магазинчики... Невже ніхто не бачить того несмаку? А кому тут бачити? Хто був трохи мудріший, той давно виїхав, сіра ж маса ліпшого й не заслуговує... Швидше б закінчити всі справи і сказати місту "Па, па!". Дасть Бог, — назавжди.

...Чекали на мене дві справи. Перша — влаштувати в "інтернат" батька. Написав брат, що хвороба Альцгеймера в нього прогресує. Його нічого не цікавить, він ні на що не реагує. Не пам'ятає ні дружини, ні дітей. Його й людиною назвати важко, — як песятко — може лиш їсти та щось невиразно скавуліти... Коли старший брат узявся доглянути за татом, була йому безмежно вдячна. Для мене, лікаря-стоматолога за фахом, була нагода поїхати в США, ознайомитися з новітніми стоматологічними техніками та технологіями.

Досить швидко знайшла роботу. Звичайно, працювала не лікарем, а медичною сестрою, "нор-сою", як кажуть там. Та порівняно з тутешніми, навіть іменитими, професорами була багатійкою. Відіслати щомісяця три сотні баксів братові для мене не було жодною проблемою. Коли брат ударив на сполох, зрозуміла, що ситуація складна. Як медик знала, що хвороба Альцгеймера вражає ті ділянки мозку, які відповідають за пам'ять, процеси мислення, знання, мови. Лишень не думала, що все відбудеться так швидко... Відтоді, коли услід за мамою й молодшою сестрою поїхала в США, проминуло всього чотири роки. Батько ще проводив мене на летовише. Уже не міг працювати за фахом чи водити авто, важко добирав слова, иноді не орієнтувався в часі, уникав ситуацій, що вимагали прийняття рішення. Це були ознаки початкової стадії хвороби.

Друга справа — продаж батькового будинку та власної квартири в центрі міста. Аби не торгуватись, спушу цю нерухомість тисяч за п'ятдесят. І бувайте здорові. Більше нічого мене з цим краєм не зв'язуватиме. Проблем з улаштуванням тата не бачила. У тих, хто має "зелені", у цій країні проблем немає. Була рада, що швиденько й без зайвих церемоній розв'яжу собі руки.

Помешкання своє застала в гарному стані. Це втішило. Брат — молодець, доглянув. Може, був би непоганим господарником, та ні, поліз у науку. Цих романтичних дурощів не могла йому вибачити. Вважала звихненим. Що ж, це його право — мати свій, усталений погляд на життя. Та нині він у її очах хоча б трохи реабілітувався.

У родинному селі — Зимній Воді — взагалі нічого не змінилось. Здається, навіть волоцюги-пси на вокзалі ті ж самі, що колись. Приміські села чомусь завше занедбані, ніби в них ніколи не закінчується "епоха перемін". Уже й не село, а ще й не місто...

Зимна Вода, Рудно. Ці околиці Львова колись називали Булонським лісом. Й цілком слушно. Довколишні ліси, змережані дорогами й широкими прогулянковими стежками, ще й нині нагадують, що тут колись було улюблене місце відпочинку львів'ян. Не кажу вже про те, що район був елітним, в усі часи тут селилась львівська "сметанка"

Досі тут стоять вілли із чарівними назвами "Пристань", "Щаслива", "Радісний спогад". За кількістю населення Зимна Вода (понад 10 тисяч мешканців, найбільш заселене село Галичини) давно могла б мати статус міста. Селяться тут люди, пам'ятаючи про добру славу навколишніх місць. Гадаю, тепер це треба трактувати вже не як спогад, а радше як легенду чи міт. Нині розповісти комусь, що тутешні околиці називали Булонським лісом, — те ж саме, що оповідати про проект перетворити Львів на великий річковий порт, що було ще за "Австрії-небіжки".

Про елітарність забули вже у повоєнні роки, коли кращі будинки зайняли "освободітєлі"... Львівську вулицю й досі не заасфальтовано. Побіля величезного, ще не збудованого храму навезли каміння, й тепер водії об'їжджають ті гори, клянучи усе на світі. Якийсь дядечко з тачкою не гає часу й перевозить щебінь до власного обійстя. Тут же чую: "Дай, Боже, щастя!". Відповідають: "Дай, Боже, й вам!". "Чому Бог мав би допомагати злодієві?" — мало не зривається в мене. Невже й не підозрюєте, краяни, що порушуєте другу заповідь Божу, уживаючи намарне ім'я Господнє. У своїй державі, у своєму селі розкрадаєте громадське добро, аби встелити доріжку власного подвір'ячка. Вчасно прикусила язика. Яка така моя справа? Нехай усе покрадуть, мені тут однаково не жити!

Ось і моя хата. Що ж, порівняно з хоромами, що тут повиростали, вона, щиро кажучи, не луже... Усе ж не з найгірших. От і сітку брат нову натягнув, помалював, і трава скошена. Головне -місце золоте! При центральній дорозі, сам же будинок у глибині подвір'я. П'ятдесят тисяч цілком не багато за це обійстя.

Батько стоїть біля брами. Підходжу ближче. Невже не впізнає? Берусь за ручку хвіртки — зачинена. Дивлюсь на батька. Жодної реакції. Та й очі невиразні, мутні, як у дуже старої людини, а йому ж і сімдесяти нема. Правду писав брат. Батько мене не впізнав.

— Тату, це я, Наталя.

Розвів безпорадно руками. Говорив щось, як ото малюки, "своєю мовою". Та ті намагаються імітувати мову дорослих, тато ж не віднаходив слів. Зрештою, і белькотіння то було недовгим. Чипів сновидою біля хвіртки, не міг вирішити: відійти йому чи стояти далі. Усе, як у підручнику: "не впізнають родичів і друзів не виявляють жодної ініиіятиви, мають труднощі в прийнятті рішень". Ворушив устами, мов риба, викинена на берег. Чужий, загублений у тому світі, нікому не потрібний. Її батько. Хвіртка між ними — бар'єр. Це слово, коли проминула кордон України, вже декілька разів спадало їй на думку. Він, безумовно, існував. Бар'єр, який відгородив її від цього краю, від людей, від спогадів — усього, що було з ним пов'язане. Можливо, сама встановлює цей бар'єр, хоче відгородитись від усього, що невигідне, що потенційно може створити проблему? Думка вдарила ляскно. Це правда. У перший рік перебування в США мала проблему: думала українською й подумки перекладала на англійську. Це проблема всіх емігрантів. Була іще одна, уже моя, особиста, — постійно спадало на думку лиш те, чого не годилося казати. Тож мала в собі перекладача, який мляво і здебільшого досить невдало переказував справжні думки. Повинна була постійно за собою стежити. Це досить втомливе заняття спричиняло хронічне невдоволення. Америка ж країна посмішок. Та як сміятимешся з таким настроєм?

— Тату, поклич сина, Андрія, — вимовила поволі.

— Немає нікого...

— Йди до хати! — мовила категорично.

Батько поволі, дуже поволі повернувся. Ступав сторожко, невпевнено, мов сліпий, проміряючи кожен крок. Боже мій, таточку! Чого ж так швидко перетворився на руїну? Незнайомий щем з'явився в душі. Дивувалась собі. Навчилась бути твердошкірою, байдужою до чужого болю, та й узагалі не "носити чужих хрестів". "Инакше лікарем не станеш", — повчав її шеф. Та зараз, коли батько невпевненою ходою дріботів до хати, пригадала, як, повернувшись із заробітків, був вражений тим, як виросла молодша сестричка. Бідкався, що не бачив, як зростала, пішла в школу... Для нього було це чомусь дуже важливо...

Згадала Стіфа, свого бойфренда (у нього є законна жінка). Він намагається переконати мене, що ми формально одружені, що в нас усе о'кей.

— Такого не буває, — відказала йому, — чоловік одружений із тією жінкою, з якою проводить найбільше часу. Щасливо чи нещасливо, у любові чи ненависті — немає великого значення...

Щастя й кохання — порожні слова, сміховинний захисток від дійсности. Час нашого життя невблаганно спливає секундами... Ти або ж проводиш їх із кимсь, або ж ні... Що в голову лізе? До чого б це?

Очевидно побачивши її через вікно, з хати вибіг брат Андрій. Поцілувались, хоча це радше був ритуал, а не вияв родинних почуттів. З ним вони ніколи не були по-справжньому близькими. Він — фізик, фізик-лірик. Так і не покинув свого дослідного інституту, напевне, вона йому в тому допомогла. Бо за свою платню не зміг би бавитись в науковця й утримувати родину... Почуття близькости родинної чи сімейної було мені чуже. Напевно, така ж поетична вигадка, як і ностальгія. Відколи перетнула океан, волію всіх тримати на певній відстані. Поганий слов'янський характер: спочатку лізуть у душу, а потім — у гаманець... Втомлива прелюдія — розповідь про маму й сестру. Потім брат розказував про своє життя-буття. Знала все з листів, тому було нецікаво. У глибині душі була переконана, що насправді люди набагато менше цікавляться чужими справами, і ті розмови мають змісту, що вороняче каркання.

Була, як вважала, людиною діла. Хотіла одразу ж їхати в лікарню, та всі батькові документи були в Андрія вдома. Пропонував їхати за ними разом.

— Побуду трохи з татом, — мовила.

Хоча причина була инша — не терпіла його дружини.

Оглянула будинок, гараж. У стару літню кухню не стала й заходити. За моєю оцінкою вона годилась лиш на те, аби її завалити. Тато приглядався до мене, морщив чоло, чи то намагаючись щось згадати, чи висловлюючи невдоволення.

— Чому ж ти мене, татусечку, не впізнав? — запитала, вмостившись біля батька.

Посміхався. "Дурнувата маска ідіота", як характеризував у листі Андрій.

— Чому не впізнав? Ти — Наталя! — простягнув руку, напевне, хотів до мене доторкнутися, але не наважився, рука зависла над коліном. Відчула ніби слабкий струм у тому місці. Вхопила батькові руки, доторкнулась до них устами. Тато підвівся, очевидно від несподіванки.

— Ти впізнав мене, таточку! — тулилась до нього тісніше, відчуваючи в ту хвилину, що не маю в усьому світі нікого дорожчого. — Я з тобою, я люблю тебе, таточку. Він міцно-міцно пригортав мене.

— Ой, яка ж ти ще дурна, Наталю...

Ті слова були, як вибух кульової блискавки. Дуже обережно відсунулась від тата, все ще не йняла віри, що слова ці ним мовлені. Батько посміхався, але тепер та усмішка видалась мені осмисленою. Розлилась потоком слів, стільки всього хотіла сказати батькові. Та він лиш посміхався й хитав головою. Про щось запитала батька, та він продовжував хитати головою. Удруге, утретє виразно повторила запитання, бачила розгубленість на його обличчі. Хотіла від нього чогось, що він не міг дати. Тут під'їхав Андрій. І ми, зібравшись, поїхали в лікарню.

Оминувши кабінет головного лікаря, поспішила до провідного спеціаліста, якого закидала запитаннями:

— Чи можливий "позитивний стрес" й чи міг би він допомогти батькові одужати?

Андрій спочатку зиркнув на мене здивовано, опісля ж дивився із неприхованим скепсисом. Сивочолий професор, навпаки, поставився із найбільшим розумінням:

— На превеликий жаль, мені вас нічим потішити. За свій довгий вік був я свідком чудесних зцілень, які жодним чином не можу пояснити з погляду науки. На жаль, із захворюванням Альцгеймера того не спостерігав. Оце й усе, що можу сказати.

— А чи можлива помилка в діягнозі? — продовжувала випитувати з надією.

Професор посміхнувся:

— Усі ознаки хвороби, та і її перебіг, по хворому читаються, немов у підручнику, хоча діягноз "хвороба Альцгеймера" із достовірністю можна констатувати лише після патолого-анатомічного вивчення мозку...

— Що ж, немає жодної, ані найменшої надії...

— Я ніколи так не скажу. Поки живе людина, живе й надія. В Україні немає статистики. Але тисячі людей опікуються своїми хворими, не залишають їх. Який у них може бути мотив? Віра, Надія, Любов. Хоча Любов, поза всіляким сумнівом, на першому місті. Та ще пам'ять. Хвороба Альцгеймера здебільшого виявляється у старшому віці. Близькі й рідні прожили з цими людьми життя. Коли вони фізично присутні, з пам'яті їх не викинеш...

Завідувачка вже нетерпеливилась, чекаючи на мене:

— Ви привезли батька?

— Так, — видушила із себе.

— Давайте, оформлятимемо.

Батько сидів у коридорі, як ми його посадили. Безпомічний і покинутий, мов загнане в кут звірятко. Побачивши мене, відреагував посмішкою.

— Ідемо додому? — запитав.

Билась ластівкою думка: як же я його тут залишу? За усіма ознаками він — маленька дитина. Йому не звикнути до чужого оточення, хворих та й персонал його ображатиме.

— У нас йому буде добре, — ніби почувши моє вагання, мовила лікарка. — Ми створимо йому тут особливі умови.

Знаю я ті "особливі умови", подумала зі скепсисом. Он скільки тут хворих, і, напевно, не один на "особливих умовах". Такий гарний день, а їх і не думають вивести на прогулянку...

— Гаразд, давайте ще не сьогодні. Я тільки-но приїхала, хочу побути з батьком.

Андрій споглядав на мене з іще більшим, аніж лікарка, здивуванням.

...Коли зайшли на подвір'я, помітила, як повеселів, збадьорився батько. Андрій не став заходити. Дощило, але тато не звертав на це уваги, заходився визбирувати аличу. Поратись на подвір'ї було йому під силу. Намагався виконувати свій обов'язок найкраще. Майже силоміць затягла його в хату. Допомогла роздягтись. Нізащо не хотів прилягти на тапчан.

— Я буду біля тебе, тату.

— Будеш тут? Так?

— Буду. Який ти в мене іще молодець, треба б тобі підшукати яку жіночку, — жартувала.

Дивно, жарти він розумів, дуже тішився, щиро сміявся. Завше був веселої вдачі. Завжди прагнув усіх розвеселити.

— Татун-сміхотун, — пригадала, що так називала його в дитинстві.

Зрадів несказанно. Згадав чи попросту дуже йому це сподобалось. Як згодом переконалась, не "в'їжджав" у зміст жарту, але сам процес, те, що з ним жартують, викликав у нього щиру радість й захоплення.

Що мав на увазі тато, коли сказав: "Яка ти ще дурна, Наталю"? Те, що повірила, ніби батько міг забути дочку? Чи те, що стала така ділова, раціональна, прагматична? Знала, за цими словами глибша думка. Цікаво, чи покинув би він мене, якби опинилась в такій ситуації? Звичайно, ж ні! Не сумнівалась ані хвилини. Я ж так легко хочу його позбутись... Його любов зародилась, коли я ще не прийшла на світ, хіба ж я мала полюбити його лише на якийсь період, скажімо, свого дитинства. У людей так не буває. Невже я змогла його розлюбити? Татуна-сміхотуна?

***

— Ви не можете нічого домогтися в житті, бо цілком не вмієте працювати ліктями, — повчав у США мій шеф, Джон Кей, власник стоматологічної клініки, де працювала.

Пригадую перші уроки, настанови. Ні, вони не стосувались того, що треба працювати лише в рукавичках (хоча для мене це була страшенна дивина), чи скільки тампонів водночас можна засунути в рот пацієнтові. Одна з перших розмов, які провів зі мною шеф, стосувалася... ліктів.

— Чи знаєте ви, навіщо Господь дав вам той досконалий інструмент?

Знизала плечима.

— Так я й знав, не маєте зеленого поняття. Протирали їх у школі, в університеті, а тепер вони й узагалі без користи. Я ж поважаю людину за її лікті, за те, як уміє ними пробивати шлях у житті. У вас, Наталю, гострі ліктенята, ви далеко зможете пробитись. Візьміть за правило: хто на дорозі, той не приятель!

Часу на роздуми чи осмислення не давали. Теорію Джона Кея тут же застосовувала на практаці — вчилась активно працювати ліктями. Хоча таки найпершою наукою, яку освоїла в Джона, була робота з пацієнтами. Не могла втриматись від сміху, коли вперше побачила, як шеф зустрічає пацієнта. Ціла мізансцена. Простягає назустріч руки. Правою вітається, лівою ж ласкаво обіймає його. Водночас не забуває своє обличчя: декорує його аж по самі вуха променистим захопленням. Вуха теж не залишаються осторонь, вони радісно махають на привітання. З тих вух я й сміялась. Хоча згодом збагнула, що у ставленні до пацієнта немає дрібниць. Тож удома перед дзеркалом стала тренувати й вуха. Словом, пришвидшеними темпами американізовувалась, ставала "иншою".

"Стати иншим". Для когось це те саме, що попрощатись з життям. Я ж цю ломку, цю зміну особистості приймала з радістю. За декілька місяців на моєму обличчі з'явилась промениста, як у всіх, життєрадісна усмішка. Це неабияка наука — повсякчас контролювати своє обличчя. Ще й опанувати своєрідні правила поведінки: коли шеф та инші лікарі розповідають один одному анекдот, то не сміятися разом з ними, вирішують світові проблеми — не морщити заклопотано лоба. Мене до тієї розмови ніхто не запрошував. Ще й освоїла науку дистанціювання. Та найбільше мусила стежити, аби не пирснути часами сміхом од власних думок, що безперестанку стукотіли в голові...

"Батьківщина починається на порозі твого кабінету" — друга істина, яку запропонував освоїти шеф. Дуже хотіла, за звичкою, заперечити, та не могла собі цього дозволити. Нині, попрацювавши в Джона чотири роки, переконалася, що так і є. Кабінет, усі, хто в ньому, і все, що в ньому, забезпечують мені життя, мій добробут. Усе, що маю й чого в майбутньому можу сподіватись, залежить від цього. Мусила думати про це. Мої власні життєві здобутки тут або мізернішали, набували гротескних форм, або й узагалі не бралися до уваги. Приймала нові стандарти. Це нелегко. Постійним супротивником був мій егоцентризм. Та таких простих, але потрібних життєвих засад в Україні ніхто не вчив. Тож падали зерна в чистий ґрунт.

Не мала наміру тут затримуватися, тому не взяла нічого читати. З радістю, аби розслабитись, почитала б якийсь детектив, але в тата, мов у монашій келії, лише Святе Письмо. Пам'ятаю його з дитинства. Узяла в руки й почала гортати. Звернула увагу, як зосередився на моєму занятті батько. Щасливо всміхнувся, усівся навпроти, обіпер обличчя на свої великі долоні. Батько любив, коли читала йому Біблію. Бач, і це зберегла його пам'ять. Почала читати з місця, де книга розгорнулася. Це був Псалом 138:

Усі земні царі прославлять

Тебе, Господи, будуть,

Бо почують вони слово уст Твоїх,

і будуть співати про Господні дороги,

бо слава Господня велика,

бо високий Господь, але

бачить низького,

а гордого Він пізнає іздалека!

Якщо серед тісноти піду, Ти оживиш мене,

на лютість моїх ворогів

пошлеш руку Свою,

і правиця Твоя допоможе мені...

Не могла читати далі, бо відчувала на собі батьків погляд. Рядки, на яких саме спинилися очі, починали стрибати, розпливатися. Коли відвела погляд, зустрілась з батьковими уважними очима. Почула, як кров ударила в обличчя, знову швидко опустила очі на сіро-жовтий, шкарубкий папір. Коли читала Біблію, ніхто за мене так не радів, як батько. Але чому не могла витримати його погляду більше як кілька секунд? Соромилась батьківської радости?

Третій день живу з батьком. "Відкриваю" для себе батька. Можливо, ця хвороба цілком і не хвороба, а Боже благословення? Мій таточко перетворився в дитятко. Казав же Господь: "Будьте, як діти, й вам відкриється Царство Небесне". Він слухняний, про все питає дозволу: де йому сісти, чи можна вже їсти, чи можна порядкувати на подвір'ї, чи можна йти спати, роздягтися, помитися. Що відрізняє його від дитини?

— А взагалі почуваєш себе хворим? — запитала, зумисне вживаючи формулювання доктора Грома, нашого старенького дільничного терапевта (можливо, вибирала фах, маючи перед очима його світлу постать).

Чуючи це запитання, пацієнт умить усвідомлював, яку відповідальність бере, даючи просту й однозначну відповідь. Батько широко посміхнувся:

— Ні, доню, ні. Я цілком здоровий. Тільки... — скривився, добираючи слова.

Вирішила йому допомогти:

— Часами щось трішки забуваєш?

— Так, часами забуваю...

Мій спокійний і лагідний тато. Він ніколи не дратується, навіть коли годину застеляє ліжко чи довго вирішує, який черевик і на яку ногу одягати. Старі люди часто впадають у дитинство, він упав у глибоке дитинство. Вимагає трохи більше опіки, от і все. Не втратив інтересу до життя, не став апатичним. От і зараз швиденько підвівся, почвалав у сад. Заходиться збирати яблука. Треба визнати, що подвір'я й сад доглянуті ідеально.

Удома я лінюхую, дозволяю собі полежати. Навіть сумління мене не мучить. Спіймала себе на тому, що дуже спокійно констатую, що власне тут мій дім, хоча кілька днів тому віддала б обійстя першому-ліпшому, хто б лише заплатив певну суму. Вставати все ж треба, готувати сніданок. Глянула в дзеркало. "Жовчна Монна Ліза" — такий поставила собі діагноз. А чого чекала? Не буваю на свіжому повітрі. Робота, мовні курси, заняття в університеті (аби в США визнали мій диплом, мусила іще три роки провчитись). Усе це далося взнаки. Почала накладати маску з домашніх огірків, потім морквини, відчувала, як пожадливо вбирає шкіра життєдайні соки.

Мене вже навідали всі сусіди (на початку не планувала з кимось зустрічатись), хтось випадково таки дізнався про мій приїзд. Приходять подруги, товариші. Сама телефоную, запрошую.

Коли поріг переступила Яна, була трохи здивована. Хоча вчились на одному курсі, ніколи з нею не товаришувала. В університеті, мов бобер, гризла науку, Яна ж бавилась в нічного метелика. Різного поля ми ягоди. Батько її за старих часів був директором промислової бази, чи не найза-можніша родина в Зимній Воді. У них і перша іномарка, і триповерховий власний будинок. Словом, перші в селі "крутелики", я ж — сіра мишка.

— Привіт, подруго, — кинула весело. — Ох якою ти леді стала! Одразу видно — з иншого світу причалапала.

Дивувалась, який інтерес у Яни може бути до мене.

— Не надто багато в мене часу. Тому викладай, подруго, чого завітала.

— Ох, які ми ділові! Одразу бика за роги, без усіляких вступів і реверансів. Хвалю, хвалю. А справа в мене проста. Кажуть, ти всі свої справи згортаєш, хату продаєш. Хотіла б дізнатись за скільки?

— Тобі що, власних хоромів не вистачає?

— Твоя хата зручно розташована, біля самої поліклініки. От я б й улаштувала собі тут стоматологічний кабінет, адже у всій Зимній Воді немає жодного. Згодом, можливо, й клініку...

— Звичайно, фахівець твого класу цілком може на таке шарпнутися, — не стрималась, аби не підсунути шпильку.

Та Яна й бровою не повела, прийняла мої слова за чисту монету.

— Не знаю, відкіля в тебе ця інформація, але продавати хату поки не збираюся.

— Шкода. Та коли надумаєш, пам'ятай, що я -перший покупець. Хто б і що тобі не пропонував, ми заплатимо більше. Бай-бай! — гукнула вже з порога.

Є перспектива, — подумала злостиво, — в Зимній Воді дорозі снитиметься асфальт, а мешканцям — здорові зуби. Аби заспокоїтись, узялась порядкувати в хаті. Перескладала в шафі, аби позбутися старого непотребу. Не могла зрозуміти, чому візит Яни вивів мене з рівноваги. Лобряче втомившись, пішла спати.

***

Прокинулась від зосередженого батькового погляду. Стояв біля ліжка й висвердлював мене очима.

— Тобі щось треба, татку? Мовчанка.

— Чому не спиш? Можливо, тобі холодно? Батько не зводив з мене сумних очей. Піднялась з постелі. Обійняла його за плечі, посадила біля себе.

— Чого тобі, татку, не спиться? Тебе щось болить?

— Ні, — врешті видушив із себе.

— Ти ідеш у свою Америку?

— З чого ти взяв?

— Зібралась он, — кинув на скручені речі.

— Ні, татусю. Ми мінятимемо гардероб. Уранці підемо по магазинах і одягнемо тебе по-модному. На обличчі батька розцвіла посмішка.

— Зараз же йди спати. Ніч іще.

— Так, так, спати.

Подріботів у свою кімнату. Старанно вкрила. Заснув майже відразу, заспокоєний. Сама засинала з думкою: "Чи бодай одна людина в Америці втратила б сон, підозрюючи, що можу поїхати?"

Уранці першою справою пішли з батьком навідати старенького доктора Грома (є люди, з якими просто необхідно зустрітись). Довго розповідала йому про американські "дива стоматології". Слухав уважно, опісля, примруживши око, повів мені таку оповідку:

— Був я 1989 року на запрошення брата в Канаді. Тоді ще наші люди не швендяли світом. Тож усе було вдивовижу. Пам'ятаю, привіз фотографію з ананасом, ще із листочками. Для нас була дивина, ми їх тоді бачили лише консервовані в банках... Теж вітрини магазинів із тоненько нарізаними шинками й ковбасами в пластику. Усе це для нас було як музейні експонати. Яким же було моє здивування, коли за неповний рік усі ці товари вже були у Львові. А за кілька літ деякі наші приватні магазинчики були навіть набагато гарніші за їхні. Тоді я зрозумів, що цей світ єдиний.

Нерозумні люди його поділили. Та тепер із Божою допомогою ця помилка виправляється. Мій син — програміст. П'ять років тому мусив виїхати в Німеччину, бо, по-перше, тут не було цікавої роботи й гроші платили попросту сміховинні. Нині його запрошує наша фірма, у якій колись починав працю (тепер вони розрослись, розширились). Пропонують вишу, ніж у Німеччині платню. Їм тепер потрібні люди з високою кваліфікацією. Він, звичайно ж, повернеться. Поїхати на якийсь час, можливо, був сенс, аби заробити трохи грошей чи бодай не втратити кваліфікацію. Але пощо покидати рідний край? У тебе, доню, золоті рученята, а тепер он скільки всього знаєш. Відкривай приватну практику. Люди до тебе валом валитимуть. Й моє слово в Зимній Воді якесь таки й має значення...

У приватний стоматологічний кабінет у центрі міста зайшла задля цікавости. Екстер'єр виглядав набагато краше, ніж інтер'єр. Бо медична техніка, матеріяли — сімдесяті роки. Запитала про вартість послуг. Вони були набагато нижчими, ніж у США. Та такі кабінети в США показували б хіба у музеях. Люди вже давно оминають державні поліклініки, таки воліють лікуватись приватно. Коли б запропонувати виший стандарт, чи б не пішли? Учора вичитала в газеті, що українці купують найрозкішніші у світі авта "Maybach" вартістю понад 650 тисяч євро, відкрили ресторан для кішок і собак. Чого б раптом їх мали злякати ціни найсучасніших стоматологічних послуг? Приміщення маю, місця вистачить. Чому б не спробувати? Он скільки людей відкрили тут бізнес. Коли ще зможу розпочати власну практику в США? А тут хоч за тиждень можна відкривати кабінет.

***

— Андрію, чи не погодився б ти переобладнати частину нашого будиночка в стоматологічний кабінет?

— Що ти іще за авантюру придумала, сестричко?

— Авантюрою тут і не пахне.

— Але ж у тебе й гадки такої ніколи не було.

— Що правда, то правда. Сама над цим застановляюсь. Не хочу вірити, що підштовхнула мене до того пропозиція Яни. Вона вчора приходила, хотіла придбати хату під стоматологічну лікарню. Навіть намови доктора Грома не могли б вплинути на таке моє рішення. Чогось лізуть у голову різні думки. Не думаю, що всі вони мої. Є така теорія, що думка або емоція, що народилася в якійсь точці Всесвіту, одразу стає надбанням усього Космосу. Отже, Космос — це комп'ютер, який уміщує всі "файли".

Помітила скептичний погляд брата.

— Ти фізик і, звичайно, знаєш про такі прибамбаси, як торсіонні поля, набагато більше за мене.

— Не так уже й забагато. Пригадую, ніби ученим удалося створити генератор торсіонних полів. Вони з допомогою цих загадкових полів уперше у світі успішно здійснили передачу інформації. Це було на початку дев'яностих. Тоді всі говорили, що торсіонні поля є основними переносниками інформації у Всесвіті. Наші свідомість, думки, почуття також мають торсіонний характер: організм людини постійно приймає і випромінює торсіонні поля. Їхня швидкість поширення набагато більша, ніж швидкість світла.

— Бач, я знала, що ти в мене — ходяча енциклопедія. Сама читала про це в якійсь белетристиці... Схожі один з одним тонкі матерії людей притягують один одного. Спочатку це поле слабке й немічне, але поступово мужніє й починає жити самостійним життям. Воно активно впливає на підсвідомість не тільки тих людей, які його створили, а й инших.

— Чим ти мені подобаєшся, то це тим, що завше намагаєшся під своїми бабськими захцянками вибудувати якусь поважну теорію.

Ліпше було йому того не говорити. Я була готова завдати удару. Та все ж вирішила повернути розмову у потрібне русло:

— То ти не відповів на запитання, — усе ж повернула його в потрібне мені русло.

— Це ти не конкретизувала. Наймаєш мене як виконроба чи пропонуєш спілку в сімейному бізнесі?

— Якщо чесно, увесь час думала про те, що без моїх грошей тобі із сім'єю важко буде обійтись. Залишимо все, як було. Перебуваючи тут, збільшити тобі платню, принаймні зараз, не зможу.

— Знаєш, сестричко, взагалі-то я збирався їхати на заробітки в Португалію...

— Усі розбігаються світами. Чи є в тому доконечна потреба? Давай спробуємо тут щось разом устругнути. Ми ж рідні, а ніколи нічого не пробували робити разом.

— От тобі спілка — фізик і стоматолог, — засміявся Андрій.

— Я цілком серйозно, брате. Якщо взяти сучасну стоматологічну установку, то, як сучасне авто, 70 відсотків вартости становить не матеріяльна, а інтелектуальна частина. Сьогодні в звиклому автомобілі більше обчислювальних приладів, ніж на "Аполоні", який доставив астронавтів на місяць.

— Бачиш, люба, ти свою справу намагаєшся висловити зрозумілою мені мовою. Та, зрештою, маєш рацію, в автах і комп'ютерах я, звичайно, петраю більше, ніж у стоматологічних прибамбасах.

— Андрію, будьмо щирі, у Португалії тебе теж не чекає університетська катедра. Візьмешся за абищо.

— Не можу все ж збагнути, що з тобою сталося. Налаштувалась сюди на кілька годин приїхати, просила, аби все приготувати, щоб все було "бальоном". Який ґедзь тебе вкусив?

— Передусім не маємо права залишити тата напризволяще... У США, аби відкрити свою справу, мені треба років із десять. Та де їх набрати, тих років? Мені за тридцять, та й тобі сороківочка...

Знаєш, у Штатах я навчилась реально оцінювати себе й те, що мене оточує.

— Ти в мене, сестро, трохи ненормальна. Хоча такою подобаєшся мені значно більше, ніж прагматична, холодна пані. Гаразд. Буду з тобою.

***

Усе це пригадала, виглядаючи з вікна свого б'юра кореспондентку. Чого душею кривити? Було мені приємне все, що нині тут відбувалося. Стільки дорогих авто водночас на тій затишній львівській вулиці ніколи ще не стояло, це точно. Нині тут, у клініці Наталії й Андрія Задорожних, зібрався цвіт усієї стоматологічної України. У поважних гостей фуршет, хоча зібрались вони сюди не для забави, ніхто б не їхав з різних куточків великої країни, аби вітати з іменинами колегу. Іменини Наталі збіглися з конференцією стоматологів, яка вже вдруге проводиться тут, у її клініці. Приїжджають, аби перейняти досвід, нові технології. Ось і журналістка. Представляє найфаховішу й найсоліднішу газету — "Дзеркало тижня".

— Пані Наталю, що допомогло вам піднятись до таких висот? Адже це майже фантастика — в Україні, у Львові, стоматологічна клініка європейського зразка! Це вам вдалося завдяки досвіду, набутому в США?

— Звичайно, практика в США дала багато у фаховому плані. Та коли б користувалась лишень колишніми здобутками, то, напевне, пасла б задніх. Луже хибна думка, що в наш час можна поїхати, здобути знання і до кінця життя прожити на тому капіталі. Знання, як молоко, скисає. Учитись я не перестаю, як і всі працівники клініки, їздимо на семінари по всьому світу. Студіюємо спеціяльні журнали.

— Усе ж напевне, аби відкрити стоматологічний бізнес в Україні, треба було мати добру школу. Розкрийте секрет, чиїми стопами ви йшли, -посміхнулась.

— Річ у тім, що я цілком не готувалась стати бізнесменом. Ту думку мені підказав не инакше як Дух Святий. Власне він укріпив мене у вірі, що зможу це зробити. Звичайно, на Заході та й у нас є багато шкіл бізнесу, проводять безліч тренінгів, зокрема, як відкрити успішний бізнес або зробити його унікальним. Парадокс у тому, що більшість тренерів тих шкіл самі в житті нічого не зробили. Проводити тренінги — це просто їхній бізнес. Крилаті фрази, такі як "1001 спосіб ві-агри для вашого бізнесу", більше схожі на анекдот: "Шукаю спонсора, щоб видати свою книжку "Сто легких способів, аби заробити великі гроші". Якби я потрапила на такий курс, то ніколи б не зробила того, що маю. Я б злякалась...

— Свій старт ви почали з кабінету в Зимній Воді. Він іще існує?

— Аякже. Тільки я дуже швидко зрозуміла, що потребую солідну базу, мені попросту не вистачало моїх 80 квадратних метрів.

— Такі рішення добре приймати, коли маєш значний капітал...

По тих словах кореспондентки я щиро розсміялась:

— Моя клініка, усе, що тут є, оцінюється десь у три мільйони доларів. Так сказали мої колеги (вони дуже добре вміють лічити). На одній із зустрічей, уже тут, на конференції, колеги обговорювали питання, де я взяла гроші. Один лікар пожартував, що в США я вийшла заміж за племінника Сореса. Тоді всім стало легше, бо подумали, коли б вони зробили таку вигідну партію, то й самі б запросто відкрили таку клініку... Це найпоширеніша помилка обивателя. Для бізнесу потрібні не гроші, а ідея й віра. Якщо хтось каже, що немає змоги чогось зробити, бо немає коштів, то це неправда. Він цього попросту не може зробити. Для початку справи потрібні не гроші, а велика ідея й віра в перемогу. А гроші? Гроші, як у всьому світі, треба брати в банку. Колеги лічать мої мільйони, а я й далі сиджу в боргах. Зрештою, до цього вже звикла. Капітал — це те, що в нас є, мінус те, що ми винні...

— Чи справдилися ваші надії на те, що ваша клініка дорівнюватиме кращим медичним закладам Заходу?

— Звичайно, як тільки бралась за справу, мала за зразок клініку, де працювала. Знала, такі є по всьому світу. Після відкриття власної побувала в десятках країн, відвідала сотні стоматологічних установ і, аж здивувалася, не знайшла жодної, яка була б схожа на нашу. Я, звичайно, далека від думки, що таких медичних закладів більше немає у світі. Проте тепер знаю: якщо і є, то не так багато, як собі гадала раніше. Колись дивилась передачу Хазанова, де дружина каже чоловікові, що в того є два недоліки: краса й скромність. Повернувшись із подорожей, можу визнати, що залишилася в мене лише одна вада. -Яка?

— Звичайно, краса, скромности, на жаль, більше не маю, — зізналася. — А рішення розпочати власну справу прийшло, коли ми із братом сиділи на кухні нашого невеличкого будинку в Зимній Воді. Він збирався на заробітки в Португалію, а я — в США, щоб отримати довгоочікуваний статус помічника лікаря... Та мала одну проблему, чомусь настирливо крутилась в голові батькова фраза "Яка ти ще дурна, Наталю". Не могла втямити, до чого вона була сказана. Маю таке гобі -люблю бавитися словами. Часами вони мене переслідують, не відстають, так було з тією фразою. Тоді й запропонувала братові відкрити тут свою справу. Я й сама тоді не розуміла, що мене чекає, проте в мене була мета, віра в те, що зможу. Дякую Богові, що дав мені цю віру! Пам'ятаю, брат тоді називав мене ненормальною, але погодився, отже, теж повірив. Відтоді та фраза й відійшла. Власне тоді повірила, що це й був голос Божий.

— Ви теж вважали себе ненормальною?

— Скажіть, що таке нормальність? Як на мене, це дорога в нікуди. Сяде нормальна людина, зважить свої сили, проаналізує ситуацію в державі й скаже: "Ні, це не є реально". І нічого не зробить.

Це вже нині я знаю: якщо люди кажуть, що це добре, то таке вже хтось зробив. І лише тоді, коли люди кажуть, що це ненормально, що це безумство, то може вийти щось унікальне, чого ще ніхто до того не бачив.

— Отже, для того, щоб зробити щось незвичайне, потрібно бути трохи ненормальним?

— Треба бути авантюристом. Прошу на мене так не дивитися. Я християнка. І, як християнка, маю брати приклад із Христа. Гадаю, в очах людей, усіх тих, хто не вірив, що Він — Бог, був він найбільшим авантюристом усіх часів і народів! Можливо (як на мене, то таки точно "на жаль"), світ змінився. Сьогодні не досить прочитати віршик Чуковського "Что такое хорошо и что такое плохо" й мати взірець на все життя. Точніше, питання залишається, та змінюються відповіді. Хто цього не розуміє, той залишається позаду поїзда. Особисто я це дуже чітко зрозуміла, переглядаючи популярну нині передачу "Вікна". Адже люди, котрі дивляться її, теж думають, що їм нічого не бракує, що вони цілком нормальні, не те, що ті, кого вони бачать по телевізору...

Коли б у мене був свій канал, я б робила зовсім инші передачі, такі, які вчать, що не варто вибирати легкий шлях, що треба ризикувати, обирати ту дорогу, де нічого не гарантовано, й тоді... Перемога — це лиш справа часу.

— Нині ви більше лікар чи бізнесмен?

— Організація й ведення бізнесу, звичайно, забирають левову частину часу, але намагаюсь й практикувати. Треба ж виправдати свій "червоний диплом", та й американський, до речі, теж. Кажуть, коли бізнес і улюблена професія збігаються, то це велике щастя. Отже, я щаслива людина!

У кабінет зайшов стрункий сивий пан і з делікатности залишився стояти біля дверей... Підвелася йому назустріч, узяла його під руку й підвела до журналістки:

— Знайомтесь, це мій батько, він найбільше спричинився до мого вибору.

"Пан" в елегантному костюмі мовчки потис руку журналістки. Запитально глянувши на мене.

— Дякую тобі, татусю. Дякую за все! Ми будемо йти, бо нас уже зачекалися гості, — вибачилась перед журналісткою.

— Дякую за розмову. Дуже б хотіла, аби наступного разу зустрілись на відкритті вашого телеканала...

А вона з гумором, подумалось. А можливо, в тому щось і є...