Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   47
§ 4.7.1. Поняття про таїнство покаяння. Встановлення таїнства

Відроджений у таїнстві хрещення, утверджений благодаттю миро­помазання в новому житті, що вкушає тіло та кров Христову, христия­нин, хоча й перестає бути чадом гніву Божого, проте не перестає бути сином Адама, спадкоємцем пошкодженої природи останнього. Сила вродженої гріховності, злоба духів пітьми і влада зла у світі настільки сильні, що готові бувають штовхнути на шлях гріха, віддалити від Бога. Для зцілення тих, хто згрішив після хрещення, але щиро кається, Гос­подь встановив у Своїй Церкві особливі видимі священнодії. Це таїнство покаяння, у якому за усного сповідуван­ня гріхів, учинених після хрещення, той, хто кається, одержує від Само­го Бога благодатне прощення своїх гріхів, а разом із тим благодатну си­лу, котра зміцнює розкаяного і прощеного грішника в християнському житті [84, С 87; 77].

Обітницю про встановлення таїнства покаяння неодноразово ви­словлював Спаситель ще під час Свого земного життя. Так, коли ап. Пе­тро сповідував Його Сином Бога Живого, Він сказав: "Ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зав'яжеш, те зв'язане буде на небі..." (Мф. 16, 19). Дану Петрові обіцянку Ісус Христос дав й іншим апостолам, а в їхній особі і всім пастирям. Він навчав: "Так волі нема От­ця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих" (Мф. 18, 14). Звелівши спочатку викрити та напоумити наодинці брата, котрий згрішив, а якщо б окремі викривання наодинці, а потім і зі свідками, не дали б користі, розповісти про нього Церкві, він сказав апостолам: "Поправді кажу вам, що тільки зв'яжете на землі, зв'язане буде на небі і що розв'яжете на землі, розв'язане буде на небі" (Мф. 18, 15-18). Але насправді Ісус Христос дарував владу зв'язувати і розв'язувати від гріхів і встановив таїнство вже після воскресіння Свого. Об'явившись перед учнями, коли вони всі, крім Фоми, були в одному будинку, Він сказав: "Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!" Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: "Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!" (Ін. 20, 21-23).

У Церкві від днів апостольських справді існувала і застосовувала­ся за життя членів Церкви влада прощати і затримувати гріхи. Цією вла­дою користувалися апостоли, коли приймали тих, хто приходив до них зі сповіддю своїх гріхів (Діян. 19, 18), великих грішників вони відлучали від Церкви (1 Кор. 5, 6; 1 Тим. 1, 20) і знову дозволяли прилучатися до неї (2 Кор. 2, 6). У час після апостолів ця влада завжди належала пас­тирям в Церкві. Коли виникли в Церкві псевдовчення монтаністів (II ст.), новаціан (III ст.) і донатистів (IV ст.) [92, С. 124], котрі забирали надію на спасіння у тих, хто згрішив після хрещення, а також у так званих грішників, які згрішили під час гоніння на християн, їх думки були по­всюдно засуджені (у Греції, Африці та Римі) [92, С 116], і засобом спасіння вказано було те, що пастирі Церкви мають право прощати грішника, який кається. Отці Церкви залишили також деякі міркування про владу священства над совістю грішників у словах про священство (св. Іоан Златоуст, Амвросій, Єфрем Сирін), у постановах і правилах стосовно таїнства покаяння, епітимій тощо [73, С 324-333, 336- 101 С 71-83].

§ 4.7.2. Видимий бік таїнства. Невидимі його дії

І. До видимого боку таїнства покаяння належать: усна сповідь гріхів, яку приносить той, хто кається перед священнослужителем, і словесне відпущення гріхів священнослужителем після принесення сповіді.

1. Православна Церква істотним і необхідним складником визнає усну сповідь гріхів таїнства покаяння. Той, хто кається, може отримати відпущення чи невідпущення гріхів не через безпосереднє об'явлення Бога людині з проголошенням про прощення гріхів, а через служителя Церкви. Не було б потреби у встановленні видимої влади прощати чи не прощати грішника, якби для отримання відпущення гріхів достатньо було б одного їхнього усвідомлення. Служитель Церкви має владу і по­веління Боже відпускати гріхи не безумовно, а за умови розкаяння грішника, яке повинно виразитися видимим чином. З іншого боку, таїнство покаяння є не тільки духовним судом (судом у значенні само­осудження грішником своєї гріховності), а перш за все і головним чином лікування. "Тут лікарня, а не судилище", - говорив Іоан Златоуст [119, С 111].

Але як служитель Церкви може бути лікарем, не знаючи, від якої хвороби лікувати? Хворий тілом, бажаючи зцілення від хвороби, сам розповідає лікареві про дії та стан хвороби. Так і грішник, якщо щиро ба­жає зцілення від духовних хвороб, повинен щиро відкривати гріхи свої перед духовним лікарем. Урешті, усне сповідування гріхів не може не


бути потребою душі й для самих грішників, котрі каються. Положення людини, яка справді бажає лікування в таїнстві покаяння, не можна інакше уявити, як положення людини, яка кається і засмучена серцем від усвідомлення тягаря своїх гріхів та їх погибельних наслідків (прикла­ди такого покаяння - у притчах про блудного сина, митаря і фарисея). У такому стані людина мимоволі шукає можливості висловитися, відкрити свою душу, свої почуття і справи. Але коли і перед ким відкри­ти свою душу християнину, котрий кається і шукає прощення та поми­лування від Бога, як не Богові та Його служителеві, який Ним уповнова­жений вислуховувати сповідь серця людського і наділений такою ж вла­дою, що його слово, яке розв'язує на землі, стверджується розв'язан­ням на небі, а якщо затримує на землі, виконує затримання на небі?!

Сповідь у значенні усного сповідування християнином своїх гріхів перед священнослужителем завжди визнавалася необхідною і тому існувала в Церкві вже за апостолів. Найперші християни, коли зверта­лися до апостолів за відпущенням своїх гріхів (таємних), то сповідува­ли перед ними свої гріхи за прикладом тих, хто каявся, сповідуючи свої гріхи перед Іоаном Хрестителем, й визнавав гріхи свої (Мер. З, 6). Так, у кн. Діянь апостолів розповідається, що в Ефесі після того, як сини Ске­ви, іудейського первосвященика, заклинали духів іменем Ісуса і Павла і піддалися за таку нерозважність побиттю від біснуватого, багато хто з тих, що увірували, приходили, визнаючи і відкриваючи вчинки свої (Діян. 19, 18). З цього прикладу бачимо, що віруючі відкривали свої вчинки не перед ким іншим, а перед Павлом, і це відкриття складалося з відкри­того об'явлення цих вчинків; перед богом не було б потреби в такому об'явленні. А що воно було дійсно відкритим, зрозуміло з того, що саме слово confitere і похідний від нього іменник confessio, означає "усно сповідувати, визнавати що-не-будь" (Лук. 12, 8; Ін. 1, 20; Діян. 24, 14; Рим. 10, 9-Ю), а це в поєднанні означає не тільки "внутрішньо усвідомлювати", а й "відкрито визнавати і оголошу­вати гріхи" (Мф. З, 6; Марк. 1, 5; 1Ін. 1, 9). Тут же таке значення підси­люється ще й словом "сповіщати". Під визнанням гріхів тут виз­наємо не тільки внутрішнє усвідомлення їх, а й усне відкрите їх визнан­ня (Як. 5, 16).

З питання про те, всенародним (публічним) чи окремим (усамітне­ним) повинно бути визнання гріхів, ні Ісус Христос, ні апостоли не дають

прямої вказівки. У древній Церкві, поряд з покаянням тайним (у гріхах не тяжких), ті, що впадали у тяжкі гріхи, створюючи спокусу в Церкві, сповідували їх перед всією Церквою, залишаючись між тими, що кая­лись, на деякий час. Але потім з поблажливості до немочі тих, що кая­лися, і зважаючи на ослаблення ревності у вірі та колишній суворості життя, публічне покаяння з особливими ступенями для тих, що каяли­ся, стали замінюватися (з V ст.) покаянням окремим перед одним духов­ним отцем.

2. Грішникові, який визнавав свої гріхи, служитель тайни покаяння, згідно з наказом Спасителя, повинен висловити своє рішення про ньо­го (Ін. 20, 23; Мф. 18, 16). Сам Ісус Христос у всіх випадках, коли відпу­скав гріхи того чи іншого грішника, словами виражав йому прощення гріхів, наприклад, говорив: "Прощаються тобі гріхи твої" (Мф. 9, 2; Лук. 7, 48). Згідно з чинопослідуванням нашої Православної Церкви, служи­тель Церкви над грішником, якого визнає достойним прощення гріхів, читає коротку молитву, у якій висловлює йому відпущення гріхів та при­мирення з Церквою, під час чого здійснює "тайну святого покаяння" сло­вами: "Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами Свого чоловіколюбства, прощає тобі, чадо (ім'я), всі гріхи твої; і я, недостой­ний ієрей, владою Його, мені даною, прощаю і відпускаю тобі всі гріхи твої в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь". Під час проголошення останніх слів ієрей "знаменує хрестообразно десницею того, хто кається", звичайно над головою того, хто кається, покритою кінцем єпітрахілі [154, С 118-119].

II. Благодатна дія Св. Духа, поєднуючись із дією влади відпущення гріхів, утворює (складає) відпущення гріхів (Ін. 20, 23; Лук. 18, 13-14), очищення нас від всякої неправди (1 Ін. 11, 9). З цією дією неподільно поєднується примирення з Богом (Лук. 15, 17-24; пор.: Рим. 5, 1-2; 2 Кор. 5, 19), відновлення чи примноження благодаті, яка виправдовує грішника і була дарована під час хрещення, але через гріх втрачена чи зменшена; надія на вічне життя (Лук. 19, 7-8; 23, 42-43). Усі ці дії поєднані між собою неподільним зв'язком.

Благодатні дії таїнства покаяння поширюються на всі гріхи людські, якими б вони не були тяжкими. Милосердя Боже і ціна заслуг Христо­вих безмірно перевищують тяжкість гріхів людських. Тому нема гріха, якого б грішник, що істинно кається, не міг загладити покаянням. Писан­ня вказує на приклади грішників, які через покаяння одержали прощен­ня та помилування. Покаянням виправдався митар перед Богом; за по­каяння помилувана грішниця, що обмила ноги Спасителя; покаянням розбійникові відкрилися райські двері; покаянням і гіркими сльозами ап. Петро, який тричі відрікся від Господа, був знову піднесений до зван-

ня апостольського. An. Петро закликав до покаяння Симона волхва (Діян. 8, 22) і навіть тих іудеїв, котрі розіп'яли Месію (Діян. 2, 22; 37, 38), а Ісус Христос молився за них: "Отче, відпусти їм, бо не знають, що чи­нять вони!" (Лук. 23, 34). Ап. Павло повернув до общини кровозмішни­ка, котрий тимчасово був відлучений від Церкви і покаявся (2 Кор. 2, 7). Про себе ап. Павло говорить, що він колись був богозневажником, а тепер помилуваний (1 Тим. 1, 13). Правда, Ісус Христос говорив про зневагу до Духа Святого, що цей гріх не відпускається ані в цьому віці, ані в майбутньому (Мф. 12, 32), а ап. Іоан наказує молитися про про­щення гріха несмертного (1 Ін. 5, 16). Під таким гріхом вбачається здійснене озлоблення у злі і нерозкаяність, вищий ступінь озлоблення і ворогування проти Бога. Причина неможливості відпущення цього гріха, отже, не в тому, що цей гріх перевищує безкінечну благість Божу, а в мо­ральному стані тих, що впали в цей гріх, у тому, що їхня озлобленість у злі досягла ступеня неможливості для них покаяння, подібно до стану духів, які згрішили [73, С 333-336; 48, С. 1-50; 101, С. 69-70, 83-90].

§ 4.7.3. Єпитимії, їх походження та значення

Господь, установлюючи таїнство покаяння, нагородив апостолів правом не тільки розв'язувати, а й зв'язувати гріхи. Тут лежить основа для вживання в таїнстві покаяння так званої епітимії (пока­рання, помста). У Православній Церкві під епітиміями вбачають заборо­ни чи духовні покарання за гріхи і, взагалі, вчинки покаяння, накладені духівником на деяких з тих, що каються, з метою виліковування їхніх мо­ральних хвороб, коротше "виліковування від гріхів" [38, С 297]. Вживан­ня епітимій було поширене ще в апостольській Церкві. Приклад цього бачимо в накладенні ап. Павлом епітимії на коринфського перелюбни­ка. Дізнавшись про беззаконня, що з'явилося (хтось має собі за дружи­ну дружину батькову, тобто мачуху), апостол наказує коринфській Церкві передати в ім'я Господа Ісуса Христа такого сатані на погибель тіла (1 Кор. 5, 1-5). Під відданням сатані на погибель тіла більшість ро­зуміють особливу, незвичайну кару (наприклад, злоякісні рани, проказу, взагалі хворобу, щось подібне до того, яке сталося колись з Іовом), щоб виснаженням тіла ослабити і пута гріха, це можливо було для апостола за його незвичайної апостольської влади, але перш за все тут повинно вбачатися не що інше, як відлучення від общини віруючих чи Церкви (2 і 13 ст.), поза якими - сфера сатани (Діян. 26, 18). У посланні до Ти­мофія ап. Павло говорить, що віддав сатані Гіменея й Олександра, щоб

були покарані і навчились не зневажати Бога (1 Тим. 1, 20).

Церква післяапостольського часу вживала епітимії для блага членів своїх. Про це свідчить цілий ряд канонів про епітимії окремих отців Церкви (Василія Великого, Григорія Нісського та ін.), Вселенських і помісних Соборів та епітимійних правил в особливих збірниках покаян­ня (покаянних номоканонах або пенітенціалах), котрі створювалися як на Сході, так і на Заході для керівництва духівникам під час визначення епітимії. Епітимії, що вживалися і вживаються у Православній Церкві, подвійного роду: одна полягає в деяких особливих благочестивих впра­вах чи вчинках покаяння, наприклад, у надзвичайній, молитві земних поклонах, у суворому пості, у благодійному, благотворному ставленні до ближніх і т. ін. з відлученням тимчасово від причастя (відлучення мале чи неповне), чи без такого відлучення, а інші "у відлученні грішника від причастя і навіть від Церкви на визначений час (excommuni-catic major). Епітимії останнього роду накладались на тих, що впали в тяжкі гріхи, як, наприклад, відступництво, єресь, богозневага, вбивство, святотатство, перелюб, порушення клятви і т. ін. У Церкві перших віків християнства ті, що впали в тяжкі гріхи, несли як епітимію публічне по­каяння, проходячи декілька послідовних ступенів [73, С 336, 337-348].

Але хоча епітимії - особливого роду покарання, та вони є покаран­нями виправними, батьківськими стосовно тих, що згрішили, про яких і говорить апостол: "Господь, кого любить, того Він карає" (Євр. 12, 6), і в іншому місці: "Засуджені від Господа, караємося, щоб нас не засуджено світом" (1 Кор. 11, 32), а стосовно всіх інших членів Церкви попереджувальними або запобіжними від тих же і подібних моральних недугів. Тому і накладення епітимій, метою яких є виправлення життя того, хто кається, і попередження від спокуси інших - щоб й інші страх мали (1 Тим. 5, 20), виходить з любові і клопотання Церкви про спасіння своїх чад. Так навчає розуміти значення епітимії ап. Павло. Мету накла­дення епітимії на коринфського грішника він визначав так: "Щоб дух грішника спасся Господнього дня" (1 Кор. 5, 5), щоб інакше не заразило­ся все тіло Церкви. Та не зважаючи на тяжкість і небезпеку гріха, визна­чення про відлучення мало лише тимчасову силу. Як тільки одержане покарання зробило те, що повинно було зробити, а саме: збудило в грішникові усвідомлення вини, розкаяння і печаль, апостол дає повно­важення на прийняття коринфською Церквою того, що покаявся у гріхові, назад у своє середовище (2 Кор. 2, 7-8).

Таке ж значення надавала епітиміям і древня Вселенська Церква, як це можна бачити з соборних та святоотцівських правил про епітимії. Епітимії в них прямо називаються духовними "лікуваннями особистих

недугів". Під час накладення їх правилами визначається клопотатися про пристосування їх до властивості хвороби з метою швидкого і пра­вильнішого лікування грішника. Тому, якщо помічати благотворний вплив епітимій, то зменшували їх, скорочували час епітимій чи навіть зовсім їх відміняли. Особливо повно розкритий такий погляд Церкви на епітимії в 102-му правилі Vl-ro Вселенського Собору [38, С. 298; 73, С 336-355; 101, С. 119-126].

Підрозділ 4.8.Таїнство священства

§ 4.8.1. Поняття про таїнство священства. Богоустановленість таїнства

Влада та право здійснення законного таїнства і взагалі влада пас­тирства належить не всім віруючим в Ісусі Христа, а лише пастирям Церкви - єпископам та пресвітерам. Своє достоїнство і владу надавати в таїнствах благодать Св. Духа вони не самі привласнюють собі, а ма­ють від Господа Ісуса і Духа Святого через особливу видиму священ­нодію, яке називається таїнством свящєнства чи рукопокладенням. Священство як таїнство є такою священнодією, у якій че­рез молитовне покладення архієрейських рук на голову вибраного і по­свячуваного сходить божественна благодать, яка сповіщає йому боже­ственне повноваження і сили здійснювати таїнства і пасти стадо Хрис­тове [77, С 27].

Богоустановленість таїнства священства передбачається богоза­снуванням і значенням самої ієрархії новозавітної Церкви. Ієрархія встановлена в Церкві, щоб бути знаряддям дій Св. Духа в таїнствах, в учительстві і в управлінні Церквою і щоб через неї у спадок від апос­толів, які прийняли Духа Святого від Ісуса Христа, потік благодаті без­перервно розливався від джерела Христа на віддалені від Нього часом і відстанню народи. Очевидно, що поставлення осіб, закликаних бути знаряддям дій Духа Божого, може бути здійснюване Духом же Святим, а не людьми, отже, і спосіб поставлення повинен бути особливим, бо­жественним, утаємниченим і притому видимим.

Писання містить і позитивні вказівки на встановлення Ісусом Хрис­том особливої священнодії, через яку Дух Святий поставляє вибраного на служіння Церкві. Перш за все це можна вивести із євангельської роз­повіді про дії верховного Первосвященика стосовно апостолів. Єван­гелії вказують, що не раптово, а поступово здійснювалося посвячення апостолів на справу служіння. Ісус Христос закликав спочатку окремих

мужів (наприклад, Филипа, Нафанаїла, Андрія, Іоана), потім із числа Своїх учнів вибрав дванадцять мужів, їх же назвав апостолами і надав їм повноваження проповідувати наближення Царства Божого і силу ви­ганяти нечистих та лікувати хвороби. Під час заклику і виборів апостолів на служіння в ім'я християнства, звичайно, ще не могло бути посвяти в церковному значенні. Але після свого воскресіння, підтверджуючи по­сланництво у світ апостолів, Ісус Христос говорив їм: "Як Отець послав Мене і Я вас посилаю". Сказавши оце, Він дихнув і говорить до них: "Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому за­тримаєте, то затримаються!" (Ін. 20, 21-23). Нарешті, перед вознесінням Він вивів їх з міста і, піднявши руки Свої, поблаго­словив їх (Лук. 24, 50). Цей подув і благословення знаменні. Подих зі словами "Прийміть Духа Святого", зв'язку з посланництвом їх для спра­ви служіння всьому світові не можна сприймати як просто дію, яка нічо­го не означає, це ієрархічне поставлення Самим Спасителем Своїх учнів і дарування останнім того Духа, Який перебуває відомим Своїм даруванням тільки в ієрархії, а не дарування всієї повноти дарів Св. Ду­ха, які вилилися на них в день П'ятдесятниці. Знаменне і благословен­ня з покладенням рук, надане апостолам під час вознесіння Спасителя. Воно не є рукопокладенням у прямому значенні, а звичайним прощаль­ним благословенням: воно було символом вічної присутності Його ра­зом з учнями, символом останніх слів Його: "Це Я з вами в усі дні до кінця світу", і символом дуже знаменним, який показує, що благодатне освячення Його повинно було поширюватися не на одних лише апос­толів, а й на наступників їхніх, котрих апостоли посвячували не самі по собі, а благодаттю і владою Христа, діючи як Його знаряддя. У подуві з повідомленням Св. Духа і благословенні Спасителя, таким чином, тре­ба вбачати встановлення особливого таємничого способу поставлення на ієрархічне служіння і первообраз посвячення апостолами своїх на­ступників через покладення рук - коротше кажучи, установлення свя­щенства як таїнства [101, С 199-203].

Апостоли справді здійснювали посвячення на пастирське служіння через особливу священнодію рукопокладення, яке поєднувалося з по­данням особливих благодатних дарів. Історія свідчить, що і в Церкві після апостольського віку поставлення на ієрархічне служіння здійсню­валося не інакше, як через особливу священнодію рукопокладення, яко­му було надано значення таїнства. Це видно не тільки із свідчень окре­мих отців та учителів Церкви (переважно в настановах на священство і тлумаченнях на Писання), а і з ухвалень Соборів [35, С 72, 77; 37, С.

137] і древніх чинів рукопокладень, що збереглися. Таїнством виз­нається священство і в усіх християнських спільнотах Сходу, які ще в древності відпали від кафолічної Церкви [73, С 374-377].

§ 4.8.2.Видимий вік таїнства священства. Невидимі його дії

1. Здійснення таїнства священства під час поставлення на всі ієрархічні ступені в Православній Церкві поєднується з літургією, щоб новопоставлені на служіння Церкві і, зокрема, удостоєні повноваження здійснювати таїнства могли одразу ж після посвячення брати участь у принесенні безкровної жертви. Найістотнішим в чині посвячення (хіро­тонії) є єпископське рукопокладення на поставленого і молитва [75, С. 34-40; 84, С 83-84].

Апостоли завжди вживали рукопокладення під час поставлення в ступені священства. Через покладення рук поставлені були сім мужів для розпорядження спільним майном у спільноті єрусалимській (Діян. 6, 6). У Пістрі, Іконії й Антіохії ап. Павло та Варнава рукопоклали пресвітерів по Церквах (Діян. 14, 23). Про Тимофія мовиться, що дар благодатний, який живе в ньому, даний йому з покладанням рук пресвітерів (1 Тим. 4, 14) через "моє рукопокладення" (1 Тим. 1, 6), тоб­то Ап. Павлом як настоятелем за співучастю чи згодою поставлення пресвітерства (єпископату). Поставляючи в священство за допомогою рукопокладення, апостоли і наступникам своїм заповідали вживати в цьому випадку рукопокладення. "Руки скоро не покла­дай", тобто "Не рукопокладай скоро нікого" (1 Тим. 5, 22), - навчав ап. Павло Тимофія.

З покладанням рук повинно поєднуватися молитовне звертання до Духа Святого на того, хто посвячується, що й надає дії рукопокладення таємничо-благодатного значення. Уживання молитви під час посвячен­ня освітлене прикладом св. апостолів. Так, обрані на служіння трапе­зам, поставлені були перед апостолами, які, помолившись, поклали ру­ки на них (Діян. 6, 6). Молитвою супроводжувалося обрання за допомо­гою жереба і зарахування до лику апостолів Матвія на місце Юди, кот­рий відпав (Діян. 1, 23-26). З молитвою покладені були руки на Савла та Варнаву в Антіохії, коли Дух Святий закликав їх на справу служіння (Діян. 13, 1-3). Уживання молитви під час посвячення і є зрозумілим. Молитвою, закликанням Св. Духа на обраного в священнослужителі -супроводжується покладання рук і за змістом обраного Православною Церквою чинопослідування цього таїнства. За цим чинопослідуванням

під час посвячення на диякона чи пресвітера "архієрей, поклавши руку на голову" того, кого посвячують, а під час хіротонії єпископа владика, "поклавши десницю свою" на голову того, кого рукопокладають, у той час, як інші архієреї, котрі беруть участь в здійсненні хіротонії, теж по­клавши руки на голову того, кого рукопокладають, лівими підтримують Євангеліє, що лежить на толові його, сповіщається про обрання, при­значення чи визначення до рукопокладення такого в такий ступінь чи до підвищення в таке достоїнство і запрошує всю Церкву помолитися, щоб здійснилося таїнство, тобто про послання Духа Святого, проголошуючи: "Божественная благодать всегда немощная врачующи и оскудевающая восполняющи пророчествует" (тобто"проголошує", "обирає", "призна­чає"; пор.: Діян. 22, 14, де Ананія говорить Савлу, що "Бог отців наших вибрав тебе" (ім'я того, кого рукопокладають) найпобожнішого іподияко­на в диякона (або диякона в пресвітера, або боголюб'язнішого архіман­дрита, в єпископи обраного); "помолимося убо о нем, да приідет (на из­бранного во єпископа) на него благодать Всесвятого Духа". Потім, три­маючи руку на голові того, кого рукопокладають, і знаменуючи посвячу­ваного хрестом, здійснитель таїнства читає тайно дві молитви ("Госпо­ди, Боже наш", "Боже, Спасе наш"), у яких закликає благодать Всесвя­того Духа, щоб благодать освятила його і дарувала сили достойно про­ходити своє служіння. Проголошення "Божественна благодать" і дві тай­но читані молитви, як відкривається з усього чинопослідування хіро­тонії, складають одне неподільне ціле - тайноздійснительні слова хіро­тонії.

Рукоположеному в кінці чину хіротонії і після одягання в належні ступені священного одягу вручаються: диякону - рипіда, щоб, віючи над святими дарами, він показав через це досвід свого служіння під час свя­щеннодії; пресвітеру - частину Св. Агнця (після покладення Св. дарів) з настановою: "Візьми запоруку цю і збережи її цілою та неушкодженою до останнього твого подиху, бо будеш відповідати за неї під час другого і страшного пришестя Великого Господа і Спаса нашого Ісуса Христа" (архієрейський чиновник) [119, С 117].

2. З молитвою і рукопокладенням поєднується сповіщення тому, хто переймає на себе ієрархічне служіння благодаті, необхідної і відповідної до цього служіння благодаті священства. Так, коли апосто­ли, помолившись, поклали руки свої на сімох мужів, обраних служити трапезам, то мужі ці прийняли Св. Духа (Діян. 6, 10; пор.: 8, 29). Наста­нова ап. Павла пастирям ефеським: "Пильнуйте себе та всієї отари, у якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров'ю набув Він" (Діян. 20, 28), припускає, що поставлені Ду­хом Святим отримували і дар благодаті, щоб достойно виконувати своє

служіння. У посланнях до Тимофія апостол говорить: "Не занедбуй бла­годатного дару в собі, що був даний тобі за пророцтвом із покладанням рук пресвітерів" (1 Тим. 4, 14). "Нагадую тобі, щоб ти розігрівав Дар Бо­жий, який у тобі через покладання рук моїх" (2 Тим. 1, 6) [73, С 377-380; 101, С. 200-204].