Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Різниця між таїнствами й обрядами Підрозділ 4.4. Таїнство хрещення

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

§ 4.3.1. Поняття про таїнства. Богоустановленість та число таїнств

Господь Ісус Христос створив Церкву як видиме знаряддя для ос­вячення людини, дарував їй особливі, видимі засоби, через які сповіщається особисто і безпосередньо кожному віруючому благодать Божа, котра подає спасіння Христове. Це сім особливих священнодій, які називаються таїнствами.

І. Слово "таїнство" (грец.- закриваю очі, закриваю рот) означає ідею таємничого, сокровенного, недоступного іншим. У Св. Писанні це слово трапляється часто, але вживається не для позна­чення священнодій, котрі називаються таїнствами, а в інших значен­нях, наприклад, для позначення тайн царства небесного (Мф. 13, 11), тайн віри (1 Тим. З, 9; 1 Кор. 13, 2), тайни боговтілення (1 Тим. З, 16), тайни викуплення (Кол. 1, 26; Еф. З, 9) та ін. Але в Церкві христи­янській з перших століть християнства (з часів Климента Олек­сандрійського та Орігена) воно стало входити у вжиток (а на заході, з часів Тертуліана - sacramentum) і для позначення таїнств у власному значенні. Православна Церква під іменем таїнств розуміє такі священ­нодії, установлені Самим Ісусом Христом для спасіння віруючих і здійснювані законною ієрархією, котрі у видимому знакові і під види­мим знаком сповіщають невидиму благодать Божу і притому так, що в кожному таїнстві сходять на віруючих відомі, визначені дари благодаті [84, С 75; 77; 75, С. 44; 48, С. 204-263]. Сутність таїнств, таким чином, полягає в тому, що благодать Божа в них так поєднана із зовнішнім зна­ком чи видимим боком явища, що дари благодаті подаються за допо­могою видимого боку чи видимого образу, а не після прийняття цього знаку. Така неподільність зовнішнього і видимого священнодії з благо­датною силою Божою для нас зовсім незбагненна. Найменування свя­щеннодій таїнствами, отже, цілком відповідає їх неосяжній сутності [101, С 13-14].

Таке ж поняття про сутність таїнств має і Римо-Католицька Церква. Але в тих протестантських общинах, що відділилися від неї, піддавало­ся викривленню і навіть запереченню загальноцерковне вчення стосов­но сутності таїнств. Реформатори XVI ст. рішуче повстали проти вчення про те, що в таїнствах обов'язково сповіщається благодать під видимим

знаком. Таке уявлення про таїнства не узгоджувалося з основним вчен­ням протестантства про виправдовуючу віру, за силою і внаслідок кот­рої дарується людині рятівна благодать безпосередньою дією Божою на душу людини. Наслідуючи початок виправдовуючої віри, воно постави­ло сприйняття благодаті через таїнства в повну залежність від внутрішнього налаштування осіб, котрі сприймають таїнство, або навіть зовсім відкинуло значення таїнств як провідників благодаті. Такі погля­ди існують, хоча не в однаково крайньому вигляді, у найголовніших формах протестантства і лютеранстві та реформаторстві.

Перші представники реформації, Лютер та Меланхтон, з самого по­чатку своєї реформаторської діяльності, відкинувши значення таїнств як засобів благодаті (тобто знарядь благодаті (ex opere operate)), ствер­джували, що таїнства - тільки нагадування про наш благодатний стан, видимі відбитки нашого перебування з Христом, призначені для укріплення та виховання нашої віри, а не такі, що містять у собі благо­дать виправдання. Благодать, за їхнім вченням, дарується людині не через таїнства, а через віру і за умови віри, безпосередньою дією Бо­жою на душу людини. "Не таїнства, а віра в таїнства виправдовує", - од­не із перших положень Лютера. Таке розуміння таїнств приводило су­часників реформації до твердження, що таїнства зовсім не потрібні, що можна спастися і без них, тільки була б віра. Це змусило ініціаторів ре­формації видозмінити свої першопочаткові погляди на таїнства. Вони стали захищати нерозривний звязок їх із благодаттю. Ці останні варіан­ти погляду на таїнства ввійшли і в усі символічні книги лютеранства. На думку Лютера, таїнство не є простим беззмістовним знаком; воно святе і містить священну силу незалежно від душевного нахилу (тобто схиль­ності) того, хто сприймає його. Такого значення воно набуває внаслідок свого зв'язку зі словом Божим, яке у вигляді божественної заповіді здійснює те чи інше таїнство, приєднується в таїнстві до видимого зна­ку і містить у собі обіцянку благодаті (обіцянку прощення гріхів). Це сло­во, стверджував Лютер, є найважливішою частиною таїнств, бо воно є головним знаряддям благодаті, тому, що завжди поєднується з таїнствами, і таїнства постійно приносять нам благодать, є її знаряддя­ми, або містять самі в собі і собою (об'єктивно) освячуючу благодатну силу. Але оскільки свою благодатну силу таїнства отримують від слова, то вони не сповіщають про які-небудь особливості благодатних дарів порівняно зі словом, а повідомляють те ж саме відпущення гріхів, яке одержується і через слово. Очевидно, що і видозмінені таким чином лю­теранські погляди на таїнства залишилися не менш далекими від учен­ня церковного, ніж першопочаткова концепція. Бо якщо слово й неза­лежно від таїнств є таким же провідником і таких же дарів благодаті, як

і в таїнствах, то таїнства не є необхідними засобами освячення люди­ни. Самі собою, незалежно від слова, вони не мають значення. Якщо і є якась перевага їх перед словом, вона, згідно з думкою Лютера, поля­гає в тому, що в них прощення гріхів пропонуються не всім взагалі, як у слові, а кожному окремо. Отже, сприйняття таїнств кожною людиною важливе тому, що зміцнює віру людини у власне спасіння, в одержання саме нею благодаті виправдання. Ось і вся перевага таїнств перед сло­вом. Але в кому немає достатньо особистої віри, для того таїнство, що дійсне саме по собі, внаслідок поєднання з ним слова, залишається простим зовнішнім знаком, який повідомляє про благодать. Таким чи­ном, і за видозміненого погляду на таїнства, уся справа спасіння і ви­правдання людини, як і спочатку, залежить тільки від її власної віри.

Подібних поглядів на таїнства дотримується і реформація, але вчення реформації про таїнства стійкіше і послідовніше від лютерансь­кого. Так, Цвінглі відмовляється визнати за таїнствами навіть значення знарядь зміцнення нашої віри. У такому погляді, на його думку, ще ду­же багато значення надається таїнствам самим по собі на шкоду вірі. Якщо таїнства мають значення виконавця спасіння при слабкій вірі, то не можна говорити, що людину рятує тільки віра, а віра і таїнства. Він стверджує, що таїнства є - більше, ніж умовні знаки єднання людей між собою. Приймаючи таїнства, людина тим самим дає зовнішнє свідчен­ня своєї твердої християнської віри і заразом переконує в бутті цієї віри в ній ціле християнське церковне суспільство. Кальвін готовий був на­дати таїнствам значення провідників благодаті, однак лише для тих, хто від віку призначений для спасіння. Але, крім призначених для спасіння, є ще люди, які позбавлені спасіння, і ці останні, будучи виключеними із участі в божественній благодаті, не можуть бути в той же час позбавлені участі в зовнішніх таїнствах. Отже, якщо б благодать була нерозривно пов'язана зі здійсненням таїнства і діяла на кожного, хто приступає до нього, у такому випадку легко могло б статися, що непризначений, так би мовити, проти волі Божої, викрав би божественну благодать. Стосов­но цього Кальвін із необхідності повинен був відділити дії благодаті від таїнств. Він стверджував, що для тих, хто не належить до числа призна­чених, "хрещення, наприклад, є тільки зовнішнім омиванням без всяко­го внутрішнього впливу". У символічних книгах реформації мовиться, що таїнства є знаками й печатями (signa et sigilla) благодаті Божої про Христа, встановленими звище позначення і відбитку її в совісті вибра­них Божих і для взаємного засвідчення ними самої своєї віри, благоче­стя та покори Богові.

Відкинувши передане Богом вчення про значення таїнств, протес­танти відкинули встановлений Богом спосіб сповіщення благодаті, яка

подає людям спасіння Христове, відкинули саму благодать, сповіщення якої Господу угодно було поєднати із здійсненням таїнств.

Англіканська Церква, очевидно, не сприйняла протестантського по­гляду на значення таїнств. В англіканському "Катехізисі" подається таке визначення таїнства: таїнство - це "зовнішній та видимий знак внутрішньої та духовної благодаті, даної нам, встановлений Самим Ісу-сом Христом як засіб, завдяки котрому ми одержуємо її, і запорука, яка запевняє нас у тому" [57, С 2-4]. Розуміння таїнств у значенні дійсних (об'єктивних) засобів, котрі зводять благодать, цілком Православне*.

II. Таїнства є божественними, а не людськими постановами. Бого­установленість є іпостасною ознакою, що входить у поняття про таїнства. Бог - єдине джерело і поширювач благодатних дарів тому, що ніхто, крім Самого Господа, не міг встановити таких знарядь для спасіння людини, як таїнства. Зокрема, як благодать Св. Духа, яка освя­чує, подається від Ісуса Христа, так Ним же встановлені і ті священні дії, через котрі вона подається, почасти до Його воскресіння, почасти після воскресіння протягом сорока днів, коли Він об'являвся перед Своїми уч­нями і говорив з ними про Царство Боже (Діян. 1, 3).

Не можна визнавати правильним розподіл таїнств на встановлені Самим Ісусом Христом і на встановлені апостолами. Апостоли самі се­бе визнають не встановлювачами, а тільки слугами Христовими і домо­правителями Божих таємниць (1 Кор. З, 5; 4, 1). Вони не вводили і не встановлювали нічого такого, на що не мали повеління від Господа.

Чому ж Господові угодно було рятівні дії благодаті поєднати в таїнствах з видимими діями, коли Дух Божий, де хоче, там і дихає? Оскільки спасіння людини Богові угодно було здійснити через втілення Сина Божого, і видимо, ніби у вогненних язиках, посланий Церкві і Св. Дух, то божественна любов змінила б прийоми у Своїх діях на лю­дину, якби запропонувала чисто духовні дії для розуміння людиною спасіння Христового, якби не встановила таїнства. І якщо втілення Си­на Божого ми визнаємо виявленням премудрості Божої (1 Кор. З, 7), то не іншими повинні нам уявлятися і вибрані тією ж божественною пре­мудрістю способи подання людям спасіння Христового - таїнства, у яких незрозумілим для нас чином поєднуються благодать з чуттєвим знаком, земне з божественним. І справді, вибирання Богом духовно-чуттєвих засобів для сповіщення людям благодаті викуплення перебу-

* В англіканських "Членах віри" недостатньо зрозуміло і точно визначається відношення благодаті до видимого знаку в таїнствах. Там сказано: "таїнства, Христом встановлені, не є тільки відмінними ознаками (notac) віросповідування християн, а й безсумнівними свідченнями та дієвими знаками благодаті (etficatia signa gratiae) і благовоління Божого до нас, за допомогою яких Бог невидимо діє в нас і не тільки збуджує, а й зміцнює (тобто укріплює) нашу віру в Самого Себе". Стосується таке визначення таїнства лише до хрещення і євхаристії (XXV чл.).

ває у повній відповідності з двоскладністю людської природи та її потре­бами. "Якби ти був безтілесним, - говорить св. Іоан Златоуст, - то Хри­стос сповіщав би тобі [тобто повідомляв чи дарував] дари безтілесно; але як душа твоя поєднана з тілом, то духовне повідомляє тобі через чуттєве" [119, С 78]. Як єство духовно-тілесне, людина має потребу в зціленні і освяченні не тільки душі, а й тіла. Важливе значення має вста­новлення Богом духовно-чуттєвих засобів для спасіння людини і для переконання в безсумнівності дарування їй благодаті. Якби був такий розподіл між благодаттю і чуттєвим знаком в таїнствах, коли, напри­клад, благодать надавалася б тільки достойним, інші ж сприймали б тільки видимий знак (як навчають протестанти), жодна людина не мог­ла б з упевненістю знати, чи одержала вона благодать. А подібна не­впевненість та сумнів у правдивості одержуваних дарів засуджували б віруючого з неспокійною совістю на постійні моральні муки. Нарешті, че­рез видимі засоби повідомлення благодаті досягаються в Церкві й інші важливі цілі: віруючі видимо посвячуються в члени Церкви Христової і відділяються від невіруючих, що сприяє тіснішому поєднанню їх між со­бою в єдине тіло Христове, відчутно нагадує їм про істини віри й обо­в'язки членів Церкви і відкриває можливість приготування до гідного сприйняття благодаті викуплення.

III. "Віруємо, - навчають східні патріархи, - що в Церкві є єван­гельські таїнства, числом сім. Ні менше, ні більше цього числа таїнств у Церкві не маємо. Число таїнств більше семи вигадане нерозумними єретиками. Семеричне число таїнств утверджується на священному Писанні так само, як і інші догмати Православної віри" [75, С 44]. Саме такі таїнства містяться і подаються в Православній Церкві: хрещення, миропомазання, покаяння, причастя, священство, шлюб, єлеєосвячення. У кожному з таїнств подаються відомі, визначені дари благодаті. Якби освячення людини благодаттю здійснювалося через сповіщення кожному із таїнств благодаті не у визначеному, окремому виді освячення, то потрібно було б, щоб було якесь одне таїнство, а не різні. Усі ж таїнства в сукупності, охоплюючи все життя людини, відповідають найголовнішим нашим потребам у духовному житті так са­мо, як і потребам цілої Церкви Христової.

Що таїнств церковних установлено Ісусом Христом саме "сім", не більше і не менше, така формула з'явилася в Церкві в порівняно пізніші часи (до XII ст. на заході та до XIII ст. на сході). Однак, безпідставним є твердження протестантів, що нібито семеричне число таїнств є не істи­ною, в одкровенні даною, а наслідком історичного розвитку церковної обрядовості. У Писанні містяться більш чи менш очевидні свідчення про всі сім таїнств. І якщо прямо в Писанні не сказано, що таїнств сім, то саме так ніде не сказано і того, що таїнств тільки два чи три. Церква

завжди мала і завжди визнавала сім священнодій, які сповіщають особ­ливу благодать, значить, вважала їх таїнствами, хоча за обставинами часу і не формулювала протягом століть в коротких і чітких виразах сво­го постійного вчення. Усі сім таїнств визнаються і в неправославних суспільствах, які ще в древності відділилися від кафолічної Церкви. Так, у несторіан і євтихіан теж існує сім таїнств. Таке ж число таїнств незмінно визнавала й визнає і Церква Західна. Така згода стосовно чис­ла таїнств християн, які по-різному ставляться до інших предметів віри, показує, що віра в семеричне число таїнств основана на апостольсько­му переданні, а не є пізнішим нововведенням у Церкві.

Вірування всього християнського світу в семеричне число таїнств реформацією XVI ст. проголошено оманливим. Насправді Христос вста­новив у Своїй Церкві нібито не сім таїнств, а тільки два - хрещення та євхаристію, з якими і поєднав обітницю благодаті; інші ж таїнства, на по­гляд реформаторів, є звичайними обрядами, піднесеними Церквою до ступеня таїнств, щоправда, благочестивих і корисних, але таких, що не мають богоустановленої видимої дії та обітниці благодаті. Але таке вчення про число таїнств утворилося в протестантизмі незалежно ні від Св. Писання, ні від Передання, а випливає з однобокого вчення про сутність та призначення таїнств. Сила таїнств, за протестантським вченням, полягає в тому, що вони служать знаками та свідченнями Бо­жої благодаті, котра дарує прощення гріхів залежно від віри в Слово Боже, та зміцнюють віру в сповіщену словом обітницю благодаті. Але якщо призначення таїнств - це зміцнювати віру в прощення гріхів, то звідси, отже, випливає скорочення числа таїнств. Так, шлюб уже не міг бути в числі таїнств, бо не відповідає меті таїнств, не може служити за­порукою прощення гріхів. Миропомазання ставало зайвим, бо в хре­щенні дароване увірування у прощення гріхів; воно було б повторенням хрещення. Причастя робить зайвим освячення єлеєм, коли у випадку близької смерті людини, буває, постає потреба увірувати в прощаюче милосердя Боже, а лікування від хвороб подається в силу віри, без будь-якого таїнства. Священства як таїнства бути не повинно, бо свя­щенство є надбанням усіх і кожного віруючого. На перших порах проте­стантизм був налаштований утримати покаяння в числі таїнств, але потім згадки про римо-католицькі зловживання тайною сповіді (особли­во індульгенціями), привели протестантів до того, що вони почали відкидати і таїнство покаяння.

Учення про число таїнств німецьких реформаторів XVI ст. засвоєно й англіканською Церквою. "Два таїнства, - говориться в "Членах віри", -установлені Христом, нашим Господом, у Євангелії, а саме: хрещення та вечеря Господня. Ті п'ять, котрі зазвичай називаються таїнствами, а

саме: миропомазання, покаяння, священство, шлюб і єлеєосвячення не повинні вважатися таїнствами Євангелія, оскільки вони виникли почас­ти від спотвореного наслідування апостолів, частково ж були станом життя, дозволеним у Писанні. Вони не мають однакової природи з таїнствами хрещення та вечері Господньої, таку, що не мають якої-не­будь видимої дії чи обряду, установленого Богом" [73, С 240-243].

§ 4.3.2. Дійсність та дієвість таїнств

Під справжністю таїнств розуміють те, що відоме таїнство є справжнім таїнством, а не простим обрядом, тобто у видимій дії вміщує і сповіщає благодать Божу тому, хто приступає до таїнства; під дієвістю ж таїнства - ту чи іншу дію на людину благодаті, яка сповіщається під видимим знаком під час прийняття таїнства, на знак спасіння чи на знак засудження.

І. Згідно з ученням Православної Церкви, таїнство дійсне і благо­дать Божа безсумнівно сходить на людину, коли таїнство здійснене пра­вильно. Правильність же здійснення таїнства полягає в тому, щоб під час здійснення його були в точності дотримані висунуті Церквою вимо­ги стосовно того, хто здійснює, та способу здійснення.

Вершителем таїнства може бути тільки правильно обраний та за­конно рукопокладений єпископ і пресвітер. Законним рукопокладенням називається таке, котре здійснюється єпископом, який за прямим і без­перервним успадкуванням прийняв та має владу ставити звершителів тайн Божих від самих апостолів. Успадкування від апостолів та безпе­рервність цього успадкування служить ознакою справжньої ієрархії та свідчить про право людини здійснювати таїнства [84, С 75; 75, С. 35-40; 73, С. 240-243]. З цього правила є в деяких особливих випадках виня­ток - заради таїнства хрещення.

Але, ставлячи дійсність таїнства в залежність від законності того, хто здійснює таїнства, Православна Церква відкидає думку, що нібито серед законних звершителів здійснюють справжні таїнства тільки ті, хто є гідними служителями і здійснителями таїнств, а таїнства, здійснювані священнослужителями життя недостойного чи без належного благо­говіння, без віри, не мають сили таїнства. Така думка, висловлена ще в древності (донатистами, новаціанами, монтаністами), повторюється і тепер. У Римо-Католицькій Церкві дійсність здійснюваного законним священнослужителем таїнства багатьма ставиться в залежність від то­го, чи мав він належний намір до його звершення. Під наміром служи­телі вівтаря розуміють не тільки зовнішній його намір (intentio externa), тобто намір священнодіяти, точно виконувати всі обрядові встановлен­ня таїнства, яких вимагає Церква, а й намір внутрішній (intentio interna),

у значенні глибокого внутрішнього рішучого наміру здійснити саме таїнство, тобто призвати в таїнстві Духа Святого, або здійснити благо­датні дії, котрі за божественною настановою визначені для кожного таїнства (пор. буллу п. Лева XIII "Anostol Curae", 1896 р. про англіканське рукопокладення). Необхідність зовнішнього наміру для здійснення таїнства, тобто наміру з боку служителя Церкви здійснити священнодію, визнає також і Православна Церква [84, С 75]. Зро­зуміло, чому для дійсності таїнства необхідний намір у цьому зна­ченні. Можливі випадки відтворення, особливо простими священно­служителями, у всіх деталях будь-якого таїнства "для прикладу", щоб у вигляді уроку показати своєму братові-початківцю, як воно здійснюється. У подібних випадках, хоча й виконаний був увесь види­мий бік та чинопослідування таїнства, як такого таїнства, звичайно, немає, бо немає наміру здійснювати священнодії, таїнство. Але не можна ставити дійсність таїнства в залежність від внутрішнього наміру в римо-католицькому значенні, взагалі від особистої гідності священнослужителя. Звичайно, служитель таїнств повинен бути до­стойним свого високого звання, бути зразком життя для віруючих (1 Тим. 4, 12). "Проклятий той, хто робить роботу Господню недбало" (Євр. 48, 10). Він тяжко грішить, коли здійснює таїнства без благо­говіння, особливо без віри. Однак, самі таїнства, здійснені служителем вівтаря до часу відкриття його недостойності бути священнослужите­лем, до позбавлення його влади священнодіяти, не позбавлені влас­тивої таїнствам сили та справжності; після того ж він втрачає свої пра­ва на священнослужіння, а тому, якщо б він і здійснив будь-які священ­нодії, вони не можуть мати сили таїнств.

Безпідставність та необґрунтованість думки, що ставить таїнство в залежність від особистих моральних якостей звершителя, відкри­вається ось із чого. Благодатна сила таїнств залежить, власне, від за­слуг і волі Христа Спасителя. Сам Він, невидимо діючи Духом Святим, у таїнствах посилає благодать, Сам невидимо і здійснює їх, а єпископи і пресвітери, священнодіючи, здійснюють тільки природні дії в таїнствах; вони є лише служителями Його і видимими знаряддями. "Той, Хто хре­стить Духом Святим", - говорив про Ісуса Христа Його Предтеча, хоча Спаситель, як очевидно, не хрестив Сам, а через учнів Своїх (Ін. 4, 2). "Тому, - відмічає далі апостол, - ані той, хто садить, ані, хто поливає, є щось, але Бог, що родить" (1 Кор. З, 7). А звідси виходить, що чесноти чи недоліки священнослужителів не можуть мати впливу на справжність таїнства. "Віруйте, - навчає св. Іоан Златоуст, - що і нині здійснюється та ж вечеря, на якій Сам [тобто Ісус Христос] був присутній. Одна від іншої нічим не відрізняється; не можна сказати, що цю здійснює люди-

на, а ту здійснював Христос; навпаки і ту й іншу здійснював і здійснює Сам Він. Коли бачиш, що священик підносить тобі дари, уявляй, що не священик робить це, а Христос простягає до тебе руку. Як під час хре­щення: не священик хрестить тебе, а Бог невидимою силою тримає го­лову твою, і ні ангел, ні архангел, ніхто інший не сміє приступити і до­торкнутися, так і в причасті" [119, С. 81]. "Не говори: мене повинен хре­стити єпископ, при тому ж митрополит, - наставляв своїх сучасників св. Григорій Богослов, - не вникай у достовірність проповідника чи хрести­теля: у них є інший Суддя, що випробовує невидиме. А до очищення те­бе будь-який достойний віри, тільки б він був із числа тих, які одержали на це право, не засуджених явно і не відлучених від Церкви... Поміркуй так: два персні, золотий та [просто] металевий, і на обох відчеканений один і той же церковний лик, і обома зроблені печаті на воску. Чим од­на відрізняється від іншої? Нічим. Впізнай речовину на воскові, якщо ти від усіх мудріший. Скажи, який відбиток від металевого і котрий від зо­лотого перстня? І чому він однаковий. Бо хоч речовина відмінна, в об­рисах нема різниці. Так і хрестителем може бути у тебе будь-який. Бо хоч і один переважає іншого в житті, а сила хрещення однакова, і одна­ково може привести тебе до досконалості будь-хто, хто поставлений в тій же вірі" [119, С 82].

Поставлення дійсності таїнства в залежність від внутрішніх нахилів виконавців його за неможливості знати таємниці їхнього внутрішнього життя, робило б те, що ніхто із тих, хто приступає до таїнства, не міг бу­ти впевнений у тому, що у відомому випадку він справді удостоївся сприйняття рятівної благодаті і віруючі неминуче прирікалися б на постійні мученицькі сумніви та вагання у справі влаштування свого спасіння. У тих же випадках, коли пастирі виявилися б недостойними служителями вівтаря чи здійснювали таїнства без наміру в католицько­му розумінні, чим би були винні віруючі, позбавляючись рятівної благо­даті з вини недостойних пастирів?

З погляду способу здійснення таїнств умовою їх чинності служить правильність здійснення, тобто за встановленим чинопослідуванням. У чинопослідуваннях таїнств, однак, не все має однаково важливе й істот­не значення. Дійсність таїнства зумовлюється лише точним і правиль­ним дотриманням істотного й важливого в чинопослідуванні таїнств, то­го, що складає незмінно боговіддану приналежність кожного таїнства, з чим Господові угодно було поєднати сповіщення людям Своєї освячую­чої благодаті. Першою такою умовою служить вживання визначеної вка­заною волею Установителя таїнств речовини для таїнства (для хрещен­ня - води, з трикратним зануренням того, кого хрестять; для євхаристії хліба і вина, для миропомазання - мира, для єлеєосвячення - єлею) чи

визначеного видимого (речового) знака (у таїнстві священства - ар­хієрейського покладення рук; у таїнстві покаяння - осінення хресним знаменням, звільняючим від гріхів; у таїнстві шлюбу - трикратне благо­словення тих, хто вступає в шлюб). Другою умовою правильності здійснення таїнств, від дотримання якої залежить їхня дійсність, є "за­кликання Св. Духа й відома форма слів, за допомогою яких священик здійснює таїнство силою Св. Духа, виявляючи намір здійснити таїнство" [84, С 75]. Закликання Св. Духа і вимовляння встановлених слів (фор­мул таїнства) надають зовнішнім діям під час здійснення таїнств таємничо-благодатного значення. Ці дві найістотніші умови таїнств, що стосуються способу їх здійснення, іноді називаються: перше - матір'ю таїнства, друге - формою таїнства.

Таким чином, умовами чинності таїнств служать:

1) здійснення таїнства особою, яка має на це законне право та владу;

2. використання встановленої речовини чи видимого знаку (пра­вильність здійснення таїнства з його матеріального боку);
   
3. точне та правильне вживання здійснювальних слів таїнства (пра­вильність форми таїнства, закликання Св. Духа і проголошення здійснювальної формули таїнства) [101, С. 14-17; 89, С. 95-105].
   

При порушенні хоча б однієї з цих умов здійснення священнодії не буде таїнством, а буде простим обрядом.

II. Справжнє (дійсне) таїнство є одночасно і дієвим таїнством. Бла­годать в таїнстві так поєднана з зовнішньою дією, що криється в самій дії, а не дається безпосередньо Богом під час прийняття чи після при­йняття цієї дії. Тому благодать таїнства сповіщається тому, хто сприй­має таїнство, незалежно від його релігійно-морального стану. Дійсність та дієвість таїнств у цьому значенні (а не спасенність - це інша справа), таким чином, збігаються. "Ми визнаємо їх (таїнства), - навчають перво-святителі Сходу, - знаряддями, які необхідно діють благодаттю на тих, хто приступає до них" [75, С 46]. Так само навчає і Римо-Католицька Церква, визнаючи, що таїнства сповіщають благодать (ех ореге орега-to) в силу зробленої справи. Учення протестантів, які ставлять сповіщення благодаті в таїнствах у залежність від віри тих, хто приймає ці таїнства, а тому якщо людина приступає до таїнства з вірою, то воно сповіщає благодать, а поза використанням чи у випадку сприйняття без віри воно є просто зовнішньою дією, яка не сповіщає благодаті. Таке вчення випливає з неправильного розуміння сутності таїнства. Про тих, хто недостойно причащається, ап. Павло говорить: "Тому то, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно буде винний проти тіла та крови Господньої! ... Бо хто їсть і п'є негідно, - не розважаючи про тіло,

той в осуд собі їсть і п'є!" (1 Кор. 11, 27, 29). Ті, хто недостойно прича­щаються, на думку апостола, вкутають істинне тіло Христове, і прито­му воно діє на них, але тільки на суд чи засудження, а не для спасіння, і їх недостоїнство не перешкоджає таїнству бути дійсним та дієвим. На цій підставі Церква здавна подає хрещення, миропомазання та причас­тя немовлятам з переконанням, що ці таїнства діють на немовлят спа­сенно, хоча вони ще не мають власної віри.

Але хоч благодать і сповіщається в таїнствах всім, хто приступає до них, однак вона не діє на людину шляхом приневолення, примушую­чи і утискаючи свободу особистості. Тому та чи інша дія благодаті, по­дана в таїнствах як спасіння чи як засудження, залежить уже від внутрішнього стану тих, хто сприймає таїнства. Хто їсть та п'є недостой­но, той суд собі їсть та п'є. Православ'ю чуже римо-католицьке вчення про "opys operatum" - тією мірою, звичайно, якою в цьому вченні міститься думка про спасенність дії таїнств на тих, хто недостойно приймає їх (про пасивну дію в ім'я спасіння на "тих, що не долає пере­шкоди" дією благодаті)*. Необхідними умовами для того, щоб дія таїнства була рятівною, є віра в таїнство з боку тих, хто сприймає таїнство й щиро бажає його сприйняття.

Різниця між таїнствами й обрядами

Таїнства треба відрізняти від тих священнодій, що вживаються в Церкві й котрі називаються обрядами. Різницю між таїнствами й обря­дами можна визначити такими рисами:

1. Усі таїнства встановлені Засновником Церкви Ісусом Христом. Установлення їх Христом - необхідна ознака таїнств. Але з обрядом не пов'язана вимога, щоб він доконче був установлений Христом. Багато обрядів не тільки не були встановлені Ісусом Христом чи навіть апосто­лами, але ввійшли у вжиток у післяапостольський час.
   
2. Таїнств є не більше і не менше, і Церква не може ні збільшити, ні зменшити їх число, воно незмінне на всі часи існування Церкви Хри­стової на землі. Обрядів же багато, число їх змінювалося і може зміню­ватися в майбутньому.
   
3. У таїнствах благодать Божа обов'язково поєднується з видимою дією і у видимому знакові подається тому, хто приступає до таїнства, а обряди є тільки знаками благодаті Божої, у них немає такого зв'язку між видимою та невидимою сторонами, тому з обрядами не обов'язково поєднується сповіщення дарів милості Божої чи благословення Божого.
   
4. Нарешті, у кожному з таїнств сходять на віруючих відомі, визна-
   

* Наявність такого вчення в Римо-Католицькій Церкві відкидається деякими з римських богословів, наприклад, Беллярмином, Перроне. Але в середньовіччі вчення про порятунок у таїнстві (ех ореге operato) було загальноприйнятим і протестанти за нього робили різні докори римській Церкві. Не відкинуто чітко це вчення і протестантським собором.

чені дари благодаті Божої, яка дає людям плоди викупних заслуг Хрис­тових. В обрядах же, якщо і подається Богом благодать, то ця благодать не має характеру окремого, визначеного виду освячення. Обряди здійснюються не з метою сходження на віруючих благодаті, яка подає людям викупні заслуги Христові, а з метою закликати на людину, на її свідомість, а часто і на зовнішнє її життя та діяльність взагалі, милість Божу, благословення Боже [91, С 267-268; 101, С. 17-18].

Підрозділ 4.4. Таїнство хрещення