Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   47
§ 4.2.5. Оклад земної Церкви. Богоустановленість Ієрархії
  1. Церква земна, як і будь-яке видиме суспільство, як і тіло людсь­ке (1 Кор. 12, 12-30), складається із нерівних членів. Одні з них від імені Божого навчають, інші приймають вчення; одні іменем Божим священ­нодіють, інші з повною вірою користуються здійснюваними священ­нодіями; одні в ім'я Боже керують, інші з повною впевненістю в спасен­ності керівництва підкоряються; ті та інші разом зміцнюють і вдоскона­люють духовне тіло, у якого вони всі члени і глава якого Господь Ісус Христос. Перші утворюють Богом встановлену церковну ієрархію, пас­тирів Церкви, "клір", останні - паству. У древній Церкві віруючі миряни звичайно називались іменем "браття".
  2. Ієрархія в Церкві, як особливий стан осіб, наділених владою на­вчати, священнодіяти й керувати, не є органом церковного представ­ництва (як навчає протестантство), але є установою божественною. Як у Церкві старозавітній Самим Богом була установлена ієрархія для служіння при храмі та здійснення всіх обрядів підзаконної релігії, так і в новозавітній Церкві ієрархію першопочатково встановив і безперервно продовжує Сам Ісус Христос. Інакше й неможливо уявити походження священства, окрім як установи божественної в тому суспільстві, яке за­сноване не людьми, а Богом, силою і волею Ісуса Христа, яке має за мету продовжувати Його справу. Тільки Ним наділене священство і мо­же бути Його знаряддям діяти довіреною від Нього владою.

Таким знаряддям з владою повчати, священнодіяти та керувати пер­шопочатково були "самовидці та служителі Слова" - перші та постійні Йо­го учні, вибрані Ним Самим, котрих Він назвав апостолами (Лук. 6, 13). Саме їх Він призначив бути "ловцями" людей (Мф. 4, 19; Марк. 1, 17), "свідками" Свого воскресіння і справ викуплення аж до краю землі (Лук. 24, 48; Діян. 1, 8, 22). "Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас, і вас на­становив, щоб ішли ви й приносили плід, і щоб плід ваш зостався, щоб дав вам Отець, чого тільки попросите в ім'я Моє" (Ін. 15, 16). Після вос­кресіння Він дав їм настанову: "Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!" (Ін. 20, 21); "Дана Мені всяка влада на небі й на землі, тож ідіть і навчіть..." (Мф. 28, 18-19) і т. ін. "Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, - про-

стяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!" (Ін. 20, 21-23).

Одержавши апостольство, учні Господа Ісуса разом з цим взяли на себе потрійну владу: вчительства, священнодії та керування Церквою. Як учителям, їм дано було настанову проповідувати Євангеліє всім на­родам, тобто бути всесвітніми учителями віри. Так само вони одержали від Господа владу та силу здійснювати встановлені Ним священнодії для наведення на віруючих дарів благодаті, наприклад, таїнство хре­щення (Мф. 28, 19), причастя (Лук. 22, 19), покладення рук (Діян. 8, 17; 1 Тим. 4, 14; 2 Тим. 1, 6), покаяння (Ін. 20, 31-35). Нарешті, апостоли сприйняли безпосередньо від Глави Церкви і владу пасти Церкву (Ін. 21, 15-17), тобто керувати Церквою, владу "в'язати і розв'язувати" (Мф. 18, 18), взагалі владу законодавства в Церкві (Діян. 15, 28-29; 16, 4), владу наглядати за поведінкою членів Церкви (1 Петр. 5, 2), владу су­дити з правом піддавати винних покаранню (Мф. 16, 15-17; 2 Кор. 13, 10; 4, 6 та ін.). Такою потрійною владою апостоли і справді користува­лися, з усвідомленням при цьому, що повноваження на те вони одержа­ли від Господа Ісуса Христа: "Нехай кожен нас так уважає, якби служи­телів Христових і домоправителів Божих таємниць" (1 Кор. 4, 1). В апо­столах, таким чином, треба бачити посланників Божих та ієрархів Церк­ви, наділених Самим Ісусом Христом владою священнодіяти, навчати та керувати, щоб Церква досягла тієї мети, для якої Господь заснував її.

Влада, доручена Ісусом Христом апостолам (а не всій общині віру­ючих) для створення та утвердження Церкви на землі, а водночас і при­сутня з нею благодатна сила конче повинні були зберегтися в Церкві й після смерті апостолів у всій повноті, включаючи апостольське до­стоїнство їх як незвичайних посланців Божих. Тільки за цієї умови Церк­ва могла продовжувати, за сприяння благодаті, справу надання людям плодів викуплення в усіх кінцях землі. І Господь Ісус Христос виявив во­лю Свою, щоб ця влада успадковувалася від апостолів і продовжува­лася в Церкві до кінця світу. Наділяючи апостолів владою, Він говорив їм: "І ото Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця світу" (Мф. 28, 20). Очевидно, що слова ці не можуть стосуватися тільки апостолів, а передбачають і спадкоємців їхніх та містять у собі обіцянку сприяння Божого не тільки апостолам, а й їхнім спадкоємцям. Так само й звернені до апостолів слова - обіцянка про Духа Утішителя, що "Він буде з вами вічно", - поширюється не на одних апостолів, а й на спадкоємців їхньо­го служіння. Ап. Павло правильно навчає, що Основоположник Церкви дав Церкві не тільки апостолів, пророків та євангелістів, а й пастирів та вчителів для приготування святих на справу служіння для збудування тіла Христового (Еф. 4, 11-12; пор.: 1 Кор. 12, 28). Під час прощальної

бесіди з ефеськими пресвітерами той же апостол говорив їм: "Пильнуй­те себе та всієї отари, у якій Дух Святий вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, котру власною кров'ю набув Він" (Діян. 20, 28). Апо­столи свої благодатні повноваження та владу одержали безпосередньо від Ісуса Христа, а ієрархії, благодатна сила та влада - даровані Ісусом Христом, через посередництво апостолів. Останні свою владу і благо­датну силу священнослужіння передавали особливим визначеним осо­бам і чинили так, без сумніву, не внаслідок будь-якої природної не­обхідності, а за божественним повелінням (хоча воно не записане у ви­гляді прямо вираженої заповіді), бо вони, маючи розум Христовий, об­лаштовували Церкву, проповідували за безпосередніми настановами Ісуса Христа і за натхненням Духа Святого. Так поставлені були апосто­лами через покладення рук сім вибраних мужів на служіння трапезам, з якими потім поєдналося служіння під час тра­пези Господньої та взагалі під час таїнств (Діян. 6, 1-6). Так, ап. Павло з Варнавою для християн Лістри, Іконії та Антіохії рукопоклали пресвітерів до кожної Церкви (Діян. 14, 23; пор.: 20, 28). Під пресвітерами, хоча вони не називаються єпис­копами, правильніше розуміти єпископів, бо ці пастирі були рукопокла-дені для кожної Церкви, тобто для Церкви кожного міста (пор.: Тит. 1, 5), а для кожної міської Церкви тоді ставилися єпископи, а не пресвітери. Звичайно, такий же порядок успадкували й інші апостоли в інших місцях, де засновували Церкви. Таким чином були поставлені предстоятелі до церков Понту, Галатії, Каппадокії, Азії та Віфінії, котрим усім разом an. Пе­тро давав настанови, як пасти своє стадо Боже (1 Петр. 1, 1; 5, 1-3). Aп. Павло, умовивши Тимофія, своє улюблене чадо, співробітника і брата, прибути в Ефес (1 Тим. 1, 3), рукопоклав його, надавши йому через своє рукоположения повноваження рукопокладати інших і взагалі повноту па­стирської влади (2 Тим. 1, 6; 1 Тим. 5, 22 та ін.). Іншому сучаснику, своєму чадові Титу, залишеному на Кріті, ап. Павло також доручив впорядкову­вати недокінчене (завершити влаштування Церкви на о. Кріт) та настано­вити пресвітерів по усіх містах (Тит. 1, 5). У посланнях до Тимофія та Ти-та вказуються і якості осіб, котрими мають відзначатися рукоположені в єпископи (1 Тим. З, 1-7; Тит. 1,6-9), пресвітери (Тит. 2, 2; пор.: 1 Тим. 5, 1) і диякони (1 Тим. З, 8-13). У посланні до филип'ян ап. Павло вітає всіх свя­тих у Филипах з єпископами і дияконами (Фил. 1,1). Aп. Іоан говорить у своєму Одкровенні про сім ангелів, називаючи так предстоятелів семи малоазійських церков (Об. 2-3 гл.).

Християнська древність зберегла нам навіть імена багатьох мужів, котрих апостоли визнали достойними пасти засновані ними Церкви, бути їхніми єпископами*.

Із пізніших свідчень можна побачити, як продовжувалося і продов­жується апостольське спадкоємство і до наших днів у справжній Церкві. На Соборах помісних і Вселенських узаконений ряд постанов, які охо­роняють правильність та справжність (дійсність) рукоположения у свя­щенні ступені, щоб не переривалося в Церкві апостольське правонас­тупництво (спадкоємство). І це наслідування (правонаступництво) як у древності визнавалося настільки важливим (істотним), що на ньому грунтували важливість Церкви, як Церкви апостольської, так і нині виз­нається важливим Православною Церквою та надається йому таке ж значення [73, С 167-176].

§ 4.2.6. Необхідність належати до Церкви для спасіння

Здійснитель справи нашого спасіння, Господь Ісус Христос засну­вав Свою Церкву, щоб через неї люди могли одержувати плоди викуп­лення, і тому зробив її скарбницею істини та благодаті й узагалі всіх дарів, потрібних для спасіння. Звідси виходить, що для спасіння не­обхідно належати до Церкви. Одкровення навчає, що "немає ні в кому іншому спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що Ним би спастися ми мали" (Діян. 4, 12), окрім імені Боголюдини, нашо­го Викупителя. Він є шляхом та істиною, і життям (Ін. 14, 6). Тільки че­рез Нього, через поєднання з Ним можливе і здійснюється возз'єднан­ня з Богом (Ін. 15, 1-7; 2 Петр. 1, 4; Еф. 2, 18, 22), а значить і саме спасіння, бо поза єднанням з Богом немає і не може бути життя і спасіння. Так само й поза Церквою Христос перебуває як Владика і Промислитель живого, але тільки в Церкві Він є для нас Викупителем, Посередником возз'єднання людей з Богом і одержання повністю усіх благ, бо Церква є тілом Його, а Він - її главою. Тому тільки в Церкві мож­ливе здійснення поєднання з Христом і через це участь у благах викуп­лення. У Церкві зосереджені й потрібні засоби для поєднання з Хрис­том, їй даровані всі божественні сили для життя й благочестя. У ній жи-

* Так, Яків, який називався братом Господнім, був поставлений єпископом в єрусалимській Церкві Ап. Петром, Яковом та Іваном; Лін - Ап. Петром і Павлом, Анаклет - Ап. Павлом, єпископом римської Церкви. Климент - єпископом римської ж Церкви Ап. Петром, Еводій - ним же, єпископом римським. Еводій, перший єпископ антіохійської Церкви, рукопокладений також Ап. Петром, а Ігнатій богоносець, спадкоємець Еводія - Ап. Петром і Павлом. Полікарп, учень Івана Богослова, посвячений був єпископом смирнської Церкви ним же, так само, мабуть, як і рукопокладений в єпископи Папій Ієрапольський. Діонісій Ареопагіт, навернений в християнство Ап. Павлом (Діян. 17, 34), був першим єпископом афінським, і Ап. Павлом також, мабуть, рукопокладений. Тому ж апостолові приписують настанову Єпафродіта єпископом филип'янським.


ве Дух Божий, що у всіх діє і всіх з'єднує з Христом, а через Христа при­водить до Отця. У ній зберігається і сповіщається справжнє та чисте вчення Христове, внаслідок чого лише в Церкві є правильна, справед­лива, рятівна віра в Христа, яка веде до возз'єднання з Христом і Бо­гом, у ній - істинні таїнства, через які виливається благодать на вірую­чих. Дух Святий у ній - справжнє керівництво до спасіння. Поза Церк­вою ж людина надається власним своїм силам, або, краще, власній немічності в пошуках Бога і Христа Його.

Якщо є така необхідність належати Церкві для спасіння, то звідси зрозуміло, що всі відступники від Церкви самі себе позбавляють надії на спасіння. "Коли хто не послухає Церкви, хай буде тобі, як поганин і мит­ник", - навчає Спаситель (Мф. 18, 17). Апостоли називають тих, котрі проповідують вчення, протилежне Церкві, і тим відрізняють себе від Церкви (Гал. 1, 8-9), учителями неправдивими, що впроваджують єресі згубні... і стягнуть на себе самі скору загибель (2 Петр. 2, 1), облесника­ми, що для них морок темряви бережеться повік (Юд. 13), людьми, які самі себе засуджують (тобто самозасудженими, Тит. З, 4). Тим більше не можуть мати надії на спасіння ті, котрі цілковито зреклися християн­ства, стали язичниками, знехтували Сином Божим, тобто "потоптали Сина Божого і кров завіту, що нею освячені, за звичайну вважали, і Ду­ха Благодаті зневажили" (Євр. 10, 29).

Окрім тих, що відпали від Церкви з власної вини і свідомо, немало людей, котрі були і перебувають поза Церквою, очевидно, не з власної вини, як більшість із язичницьких народів, які не чули проповіді про Хри­ста; іновірці, що від днів народження перебувають з батьками поза істинною Церквою і не мають змоги потрібним чином ознайомитися з Православною Церквою; немовлята, котрі померли нехрещеними. Що очікує таких? На запитання про їхню долю можна лише сказати, що су­ди Господні незвідані й лише Всевишньому відомо останнє визначення долі всіх людей. Нам же відкрите наступне: Бог є Спасителем для всіх людей, найбільше ж для вірних (1 Тим. 4, 10). Він хоче, щоб усі люди врятувались і прийшли до пізнання правди (1 Тим. 2, 4). Він є Богом не тільки іудеїв, а й поган (Рим. З, 29-30); "Не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому той, хто боїться Його й чинить правду" (Діян. 10, 34-35; пор.: Рим. 10, 6-15). Він воздасть кожному за діла його. Можна передбачати, що Бог Йому Одному відомими шляхами може за­лучити достойних із всякого народу і племені до світла Євангелія і благ викуплення в потойбічному житті, подібно до того, як Христос Своїм сходженням у пекло і проповіддю там залучив до благ викуплення душі людей, які померли до Його пришестя [73, С 159-162].

§ 4.2.7. Союз між Церквою земною та небесною

Церква Христова в широкому значенні обіймає небо і землю. До Церкви Христової в цьому значенні належать не тільки ті, що живуть на землі, християни, але й ті, що переселилися в інший світ, бо ця зміна стану відчутна тільки в очах наших, а Господь Бог не є Богом мертвих, а живих, бо всі у Ньому живуть (Лук. 20, 37-38). Якщо ж ті, хто вірують в Христа, - і живі, і мертві - під головуванням Христа возз'єднуються в од­не царство Христове, утворюють одне тіло, то повинно бути взаємним спілкування між членами цього таємничого тіла, спілкування віри й лю­бові, взаємодопомога і сприяння спасінню. "Одне одним опікуються", -говорить апостол про члени тіла Христового, за аналогією взаємозв'яз­ку членів людського тіла. "І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член вшанований, то всі члени з ним тішаться" (1 Кор. 12, 26). І таке спілкування між торжествуючим на небесах з ангела­ми собором праведників та членами Церкви земної справді є. Воно по­лягає ось у чому: святі Церкви небесної, торжествуючої, разом із анге­лами молитовно клопочуться перед Богом за членів Церкви земної і во­лею Божою благодатно та благотворно діють на віруючих, котрі живуть на землі, а віруючі члени Церкви земної, войовничої, тих померлих своїх членів, які удостоєні уславлення на небі Самим Богом, закликають у своїх молитвах на допомогу, вшановують (релігійно) і їх самих, і їхні останки (мощі), і зображення, а за тих, котрі переходять в потойбічне життя з вірою в досягнення блаженного стану, але не уславлені Богом, благають Господа і Владику про відпущення їм гріхів та заспокоєння їх у блаженних покоях Отця небесного.

§ 4.2.8. Клопотання святих за віруючих, які живуть, на землі, і молитовне закликання їх у Церкві земній

І. Святі люди, які відійшли з нинішнього життя і удостоїлися небес­ного уславлення, разом із ангелами Божими сприяють членам Церкви земної досягати спасіння, особливо тим, що піклуються за них у своїх молитвах і благаннях до Викупителя та Бога. Особливу силу та дієвість має клопотання Божої Матері завдяки великій і виключній близькості її до Сина. Але усі святі, як друзі Божі й Христові, сильні перед Богом у своєму молитовному клопотанні за інших і мають від Бога благодатну силу і можливість допомагати нам як у духовних потребах наших, так і в потребах і бідах життя зовнішнього, взагалі сприяти нашому спасінню [75, С 33-34]. Православна Церква при цьому вірує, що святі в блажен­ному стані підносять молитви не тільки за Церкву земну взагалі або вза­галі поєднують свої молитви до Бога з молитвами членів Церкви земної

(це визнають, наприклад, і лютерани, які заперечують молитви святих за того чи іншого члена зокрема), але й що в їхніх особах члени Церкви земної мають клопотальників і з різних окремих та особистих потреб.

Віра в молитовне заступництво померлих праведників за тих, що живуть на землі, існувала ще в старозавітній Церкві. Так, Сам Бог, коли вирішив послати випробовування на нерозкаянний Свій народ, говорив пр. Єремії: "Якщо став би Мойсей і Самуїл перед лицем Моїм, то душа Моя до народу цього не звернулася б!" (Єр. 15, 1). Цими словами Гос­подь показав, що за інших обставин Мойсей і Самуїл, які на той час уже були померлими, могли б клопотатися перед Ним про Його народ і їхнє клопотання могло б бути Ним почуте. В одній із книг Старого Завіту (правда, не канонічній) наводиться приклад такого клопотання перед Богом праведника за грішника: Іуда Маккавей перед початком битви з Никанором бачив у сні первосвященика Онію та пр. Єремію, вже помер­лих, які молилися за народ іудейський. Єремія подав Іуді золотий меч і сказав: "Візьми цей святий меч, дарунок від Бога, яким ти знищиш во­рогів". Про Єремію ж Онія відкрив: "Це є братолюбець, бо багато мо­литься за людей і про святе місто. Єремія - Божий пророк" (2 Мак. 15, 12, 14).

У Новому Завіті молитовне заступництво за Церкву земну святих, які є на небі, найбільш виразно засвідчене св. Іоаном Богословом в "Апокаліпсисі". Він удостоївся бачити, як двадцять чотири старці попа­дали перед Агнцем і кожен мав гусла й золоті чаші, повні пахощів, а то були молитви святих (Об. 5, 8). Іншим разом він же бачив, як "прийшов Ангел та й став перед жертівником із золотою кадильницею. І було йо­му дано багато кадила, щоб до молитов усіх святих додав на золотого жертівника, що перед престолом. І знявся дим кадильний з молитвами святих від руки Ангела перед Богом" (Об. 8, 3-4).

Переконання в молитовному заступництві святих за Церкву земну виправдовується і передбачається загальним значенням, і духом одкро­венного вчення.

Святі, керовані любов'ю, молилися за інших на землі й допомагали своїм ближнім, чим могли. Цю любов до земних братів вони переносять і в потойбічне життя, бо ніколи любов не перестає діяти (1 Кор. 13, 8); там любов їхня до ближніх стає ще чистішою та щирішою. Сповнені цієї любові, вони у потойбічному житті не можуть не клопотатися про нас і не вживати для нашого блага всього, що можуть зробити для нас, а най­першим засобом для цього може служити їхнє молитовне клопотання перед Богом за своїх земних братів. І якщо вони молилися за них ще ко­ли жили на землі, то чи не ревніша їхня молитва за тих же братів на небі, де вони, як друзі Божі, яких Бог полюбив, і мають від Бога ще

більшу сміливість клопотатися за нас і молитва їхня є ще дієвішою? До цього ж, природно, спонукає їх і їхній блаженний стан. У радісному стані ми, звичайно, намагаємося поділитися своєю радістю з іншим: добрий у щасті прагне благотворити і робити щасливими інших. Зрозуміло, що і "небожителі" самі, пізнавши блаженство, завдяки цілковитій любові до нас не можуть не бажати і не сприяти й нам стати учасниками цього блаженства, і, перш за все, звичайно, за допомогою молитви про вряту­вання нас від лиха та скорбот, про попередження відступництва та за­для спасіння нашого.

II. Клопотання святих перед Богом за членів Церкви войовничої та готовність і здатність їх допомагати нам у наших потребах служить ос­новою та спонукою для членів Церкви земної звертатися до святих у своїх молитвах. Звертатися до святих у молитвах своїх повинні ми, але, звичайно, не замість звертання до Бога і не як до яких-небудь богів, які можуть власною силою допомагати людям у їх потребах, а як до близь­ких до Бога і сильних перед Ним заступників і клопотальників наших, котрі своїм клопотанням за нас можуть підсилювати значення наших молитв перед Господом Богом і випрошувати для нас потрібні блага від Бога, єдиного Джерела й Творця всіх дарів і милостей всьому (Як. 1,17). Писання прямими настановами і прикладами навчає звертатися до за­ступництва перед Богом.

Так, Бог повелів колись Авімелеху просити Авраама про відвернен­ня загибелі його і його дому за дружину Авраама Сарру, і коли помолив­ся Авраам, то не тільки обминула загибель дім Авімелеха, а й послано було йому Боже благословення (Бут. 20, 7-19). Друзі Іова, що згрішили, за повелінням Божим повинні були просити молитов за себе у цього праведника, щоб не загинути і гріхи їхні були прощені заради Іова (Іов. 42, 8-9). Іудеї, переконані в істинності молитов праведників, за важких обставин просили молитовного заступництва праведників. Одного разу, наприклад, знаходячись у небезпеці від іноплемінників, вони просили пророка Самуїла: "Не переставай кликати за нас Господа, нашого Бога, і нехай Він спасе нас від руки филистимлян". "І взяв Самуїл одне молоч­не ягня, і приніс його повним цілопаленням до Господа. І кликав Самуїл до Господа за Ізраїля, і Господь відповів йому" (1 Сам. 7, 8-10).

Пр. Давид сповідує: "Господь близький до всіх, хто взиває до Ньо­го, хто правдою кличе Його! Волю тих, хто боїться Його, Він сповняє і благання їх чує та їм помагає" (Пс. 145, 18-19).

Новозавітне Писання також постійно навчає молитися один за од­ного. Ап. Яків говорить: "Моліться один за одного, щоб вам уздорови­тись. Бо дуже могутня ревна молитва праведного", і як доказ наводить приклад сили молитви пр. Іллі (Як. 5, 16-18). Ап. Павло власним прикла-

дом показував силу та важливість молитви одного за іншого; сам моля­чись за всіх віруючих (Еф. 1, 16; 2 Сол. 1, 11-12), до них він неоднора­зово звертався з проханнями: "Благаю ж вас, браття, Господом нашим Ісусом Христом і любов'ю Духа помагайте мені в молитвах моїх до Бо­га" (Рим. 15, ЗО), або: "Браття, моліться за нас!" (1 Сол. 5, 25; пор.: Еф. 6, 18-19). Правда, тут мовиться про звернення до молитов святих поки вони ще тут, на землі. Але якщо необхідне і потрібне для спасіння звер­нення до праведників, поки вони на землі, то тим більше ми повинні звертатися до тих, що відійшли, і до прославлених Богом святих, коли їх заступництво перед Богом за людей може бути сильнішим і вони справді заступаються за нас.

Але чи можуть святі на небі знати молитви, потреби і стан членів Церкви земної? Заперечувати важливість такого незвичайного відання немає достатніх підстав. Ще за земного життя угодників Божих у них ви­являвся особливий дар духовного відання і прозріння. Так, наприклад, ап. Петро прозрів у серці Ананії (Діян. 5, 3), пр. Єлисей дізнався про вчи­нок Гехазі (4 (2) Цар. 5, 19-25) і відкрив цареві ізраїльському таємні наміри двору ассирійського (4 (2) Цар. 6, 12). Якщо за час земного жит­тя багато святих володіли високим даром прозорливості та найвищого відання (тобто яснобачення, провидіння та пророцтва), то тим більше, звільнившись від тіла і ставши перед престолом Божим, вони мають цей дар і можуть бачити та знати, що робиться на землі, бо на небі їхні здібності, які в кожної людини, за словами апостола, розвиваються і вдосконалюються (1 Кор. 13, 9-12). Перебуваючи ще у смертному тілі, святі проникали духом у світ небесний і одні з них бачили багато ан­гелів, як праотець Яків (Бут. 32, 1) і пр. Єлисей (4 (2) Цар. 6, 17); інші удостоювалися споглядати Самого Бога, як пр. Ісайя (Іс. 6, 11-5) і Єзекіїль (Єз. 2, 1-8); треті були взяті до третього неба і чули там неви­мовні слова, що не можна людині їх висловити, - як ап. Павло (2 Кор. 12, 2-6). Природно думати, що після вступу в потойбічне життя вони ма­ють змогу, отримавши ще більше освячення та просвітлення своїх сил, назад проникати з неба на землю, споглядати діла та події знайомого їм світу земного і осягати, що стається між тими, що живуть на землі. Святі на небі перебувають у найближчому спілкуванні з ангелами, які посила­ються на землю для служби за тих, хто має успадкувати спасіння (Євр. 1, 14), приносять на небо молитви святих (Іов. 12, 15), самі моляться і радіють за кожного грішника, який кається (Лук. 15, 10). То чому ж тоді не припустити, що святі можуть дізнаватися про наші становище, про наші потреби й молитви до них і через цих небесних вісників? Нарешті, і це найголовніше, святі на небі стоять разом із ангелами перед престо­лом всевідаючого Бога. "Та чи можна не знати (наші становище і потре-

би), коли бачиш Того, Хто бачить і знає все", - говорить святам Григорій Двоєслов. "Віруємо й сповідуємо, що ангели і святі, котрі стали ніби як ангелами (за словами Спасителя вони рівні ангелам Лук. 20і, 36), завдя­ки безмежному світлу Божому; бачать наші нужди" [75, С 33-34].

Є свідчення про те, що святі, живучи на небі, справді знають те, що стається на землі. Так, у притчі Спасителя про багатого і Лазаря Авра­ам зображується таким, який знає, що робиться на землі, коли говорить багачеві: "Браття твої мають Мойсея і Пророків (які жили довго після Ав­раама), нехай слухають їх!" (Лук. 16, 29). Мойсей та Ілля, прийшовши до Ісуса Христа під час Його преображения, говорили з Ним про- Його страждання та смерть (Мф. 17, 3), і це показує, що їм було відомо про почату на землі місію Сина Божого (пор. Об. 6, 10-11).
  1. Церква Христова, починаючи з часів; апостольських, визнавала безперечним молитовне заступництво Богоматері і св. угодників Божих за тих братів, що живуть на землі, а тому разом із молитвами; до Бога, як Царя неба і землі та Подателя всіх благ для всього живого, звертала­ся з молитвами і до святих (див. чини древніх літургій). Щодо іконо­ борців, які негативно ставилися до всезагального звичаю Церкви вша­ новувати в молитвах святих, отці Vll-ro Вселенського Собору ухвалили: "Якщо хто не сповідує, що всі святі, котрі жили від віку і догодили Богові як до закону, так і під законом, і під благодаттю, достойні перед Ним ду­ шею й тілом, або не просить молитов святих, як таких, що мають дозвіл заступатися за світ, за церковним переданням, піддається анафемі" [38, С. 311, 493-638]. Це вірування Вселенської Церкви непохитно зберігається як Церквою Православною, Східною, так і римським като­лицизмом, зберігається донині і в тих християнських общинах, які здав­на відділилися від Вселенської Церкви, як-от: несторіанських, абіссінських, коптських та вірменських.
  2. Реформація XVI ст. повстала проти молитовного звернення до святих, заперечення протестантством цієї істини утворило і склало од­ну із відмітних віроповчальних його особливостей. Протестантам здава­лося, що святі, до яких звертаються у молитвах, як посередники! між Бо­гом і людиною "закривали" б взаємини віруючиж та їхнього Викупителя. Заперечивши на цій підставі молитовний заклик святих, одна частина послідовників реформації (лютерани) відкинули: тільки доречність і ко­ристь наших молитов до святих про їхнє клопотання за нас перед Бо­гом, але визнають, що ангели і святі моляться взагалі за нас (Cont. aug. p. I. art XXI; Apcl. cont. ad. art XXI), інші ж реформатори заперечують і те,і інше, тобто не тільки доречність та користь наших молитов до святих, а й клопотання святих за нас (Gaile. cont. art. XXIV). Погляди реформа­торів XVI ст. на доречність закликання святих прийняті і Церквою

англіканською (XXII чл.). Таких же поглядів, під впливом протестантст­ва, дотримуються більшість сектантів (духоборці, молокани, штундис­ти).

Проти молитовного заклику святих, які пішли із земного життя, виступають на тій підставі, що в Писанні немає прямої заповіді. Справді, прямої заповіді про це в Писанні немає, але в нім вказано, що звернення з молитвою до святих відповідає волі Божій, тому що вони самі моляться за нас, що молитва праведника допомагає і багато може, а це достатня підстава, щоб просити померлих святих клопотатися за нас перед Богом. Є у Св. Писанні і приклад для закликання святих, які є у вічності. Так, пр. Давид у молитві своїй: "Господи, Боже Авраама, Ісаака та Якова, наших батьків" (1 Хр. 29, 18; пор.: Дан. З, 35; Пс. 132, 10) згадує тих, які пішли з життя, як і тепер Православна Церква закли­кає Христа, істинного Бога нашого, помилувати і спасти нас молитвами пречистої Його Матері та всіх святих.

Твердять також, що один-єдиний ходатай перед Богом за людей -Ісус Христос (1 Тим. 2, 5; пор.: 1 Ін. 2, 1; Рим. 8, 34; Євр. 7, 22-25), а то­му шукати молитовного клопотання святих означає принижувати до­стоїнство клопотальника Христа, припускати, що Його клопотання не­достатнє. Але апостол, називаючи Ісуса Христа єдиним клопотальни­ком, зразу ж додає: "Що дав Самого Себе на викуп за всіх" (1 Тим. 2, 6), тобто Христос є одним та єдиним клопотальником у тому значенні, що Він є Викупителем роду людського від гріха, прокляття та смерті; викуп­лення не могли здійснити ні людина, ні ангел. Але єдиність такого кло­потальника-посередника не виключає клопотання святих перед Отцем небесним в ім'я Того, Хто клопочеться за всіх кров'ю Своєю і перед Ним Самим. Подібно до того, як Єдиність Отця небесного не виключає отців земних, єдиність Христа як наставника і учителя не відміняє настав­ників та вчителів земних.

Кажуть, що святі не всезнаючі, не всемогутні, не всюдисущі, отже, не можуть ні знати молитов наших, які ми промовляємо в серці, ні дарів, які ми просимо у них, ні бути в усіх місцях, де стануть закликати їх. Справді, всевідання, всюдиприсутність та всемогутність - властивості Божі. Але знати те, що робиться, тобто діється на землі, далеко ще не означає володіти всевіданням; ангели безперестанно служать нашому спасінню і знають, що діється на землі, але всевіданням не володіють. Так само і святі угодники можуть знати наші потреби і молитви, не буду­чи самі всезнаючими, від Єдиного Всезнаючого. Не володіють святі й всемогутністю, але можуть виконувати наші прохання і надавати потрібну допомогу не самі собою, а за волею Божою і силою божествен­ної благодаті, що живе в них, подібно до того, як і за час земного свого

життя вони надавали таку допомогу ближнім завдяки силі Божій, яка пе­ребувала в них. Звичайно, святі і не всюдисущі, але завдяки благодаті Божій можуть об'являтися там, де потрібно. Ставалося так, що ще за часів земного свого життя праведники, не обмежуючись умовами про­стору, чудесно з'являлися в місцях, де потрібна була їхня присутність (Діян. 8, 39-40; Дан. 14, 36); тим більше можуть з'являтися на допомогу всюди святі уславлені, які відійшли від тіла.

Закликання святих, заперечують далі, є нібито наслідуванням язичників, які зверталися з молитвами замість єдиного Бога до багатьох богів. Подібно до того, як язичники просили в одного бога хліба, в іншо­го - вина, у третього - меду і т. ін., так нібито поклоняються ідолам ті, хто звертається в молитвах до святих, і вимолюють в одного святого благополучного плавання (св. Миколая), у другого - зцілення від хвороб (у св. Пантелеймона і Антонія), у третього - уникнення випадкової смерті (великомучениці Варвари) і т. ін. Але прирівнювати закликання святих до ідолопоклонства - значить утверджувати очевидну неузгод­женість. Язичницькі боги - уявні боги, тому й марні були всі звернення до них язичників. Християнські ж святі є справжніми істотами, друзями Божими. Язичники просили благ у своїх батьків як у самостійних владик і подавачів благ, а християни визнають Творця і Промислителя світу джерелом і подавачем благ, святих же молять бути лише нашими за­ступниками і посередниками перед Богом, які своїми посередницькими молитвами можуть випросити Його божественну допомогу для нас. То­му і в самих молитвах інакше виражаються звертання до Бога, інакше -до святих. Що ж стосується вірування в особливу благодатну допомогу відомих святих і звичаю вимолювати допомоги зверху в одних випадках в одних святих, в інших - в інших, то і в цьому нема нічого язичницько­го. Скажімо, у рослинному царстві різні трави мають різну силу до зцілення різних недугів. І в царстві благодаті існує різниця між дарами (1 Кор. 12, 4-11). Це стосується і прикладів одержання допомоги Божої в одних випадках від одних святих, в інших - від інших. Можна думати, що тут діє той закон благодатного царства, за яким Сам Господь Ісус Христос постраждав, був випробуваний Сам, тобто був випробуваний нашими спокусами, подвигами, стражданнями, щоб і випробовуваним допомогти (Євр. 2, 18), подібно до того, як, згідно з нашим досвідом, по­терпілий сам глибоко співчуває тим, що страждають, а той, хто брав участь у відомому подвигу чи в добрих справах, глибше співчуває іншим в подібному подвигу. Сприяли утворенню переконання в благо­датну допомогу одних святих в одних випадках, інших - в інших, без­сумнівно, і сказання про життя святих. Ці сказання сприяли щирій мо-

литві з вірою та любов'ю у певних випадках до певних святих; щира мо­литва супроводжувалася виконанням прохання через цього святого, що стверджувало і стверджує саму віру в різних святих як помічників у певних потребах.

Не потрібно, кажуть, звертатися з молитвою до святих тому, що християни можуть підносити свої молитви безпосередньо до Бога, а Ісус Христос дав і зразок молитви ("Отче наш"). Але звернення з молит­вою до Бога не виключає доречності звернення до святих, щоб і вони молили про нас Бога, бо Бог більше прислухається до молитов святих, ніж до тих, котрі залишаються у гріхах, як не виключає молитва до Бога і взагалі прохання одного за іншого [47, С 262-297].