Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   47
§ 3.2.4. Історія христологічного вчення в IV ст. Аріанство, аполінаріанство

З появою аріанства і у зв'язку з аріанським рухом виникли нові псевдовчення про особу Ісуса Христа. Аріани навчали, що Син Божий не є істинним і досконалим Богом, а створеним Сином Божим. Звідси випливало, що в Ісусі Христі втілився не Бог у власному розумінні, а ли­ше Бог створений. Втілення досконалого Бога без приниження Божест­ва, думали аріани, неможливе, тому що втілення - доказ небожествен­ності того, що втілився. Підтвердження своїх поглядів аріани бачили у висловах Св. Писання, у яких, здавалося їм, зневажливо говориться про Сина Божого. Неправильне вчення висунуло аріанство і про олюд­нення Ісуса Христа. Оскільки два живих і обмежених духовних начала в одній людині неможливі, то аріани (особливо Евномій з послідовника­ми) стверджували, що Син Божий під час Свого втілення взяв з людсь­кої природи одне тільки тіло, без розумної душі, і що Сам же Він засту­пив на місце душі, Своїм єством страждав і діяв у цьому розумінні. Ви­раз євангеліста "Слово стало плоттю" аріани розуміли в буквальному значенні.

Отці й учителі Церкви перших чотирьох століть у своїх творах і на Соборах розкривали положення про цілісне Божество і цілісне людство Христа Спасителя, пояснюючи при цьому, що викуплення людства було здійснене не Самим Божеством, і не самою простою людською приро­дою, або яким-небудь вищим творінням (такий аріанський Син Божий); єдинородний, одноістотний Отцеві Син Божий (а не Сам Бог Отець) став людиною і в одній особі Своїй представляв досконалого Бога і до­сконалу людину, і через це став справжнім посередником між Богом і людьми.

Твердження, що Ісус Христос є істинним Богом і досконалою Люди­ною, викликало питання про відношення між божеством і людством в особі Боголюдини. Вирішення і розкриття цього важкого й таємничого питання взяв на себе в IV ст. Аполлінарій Молодший, єпископ ла-

одікійський. Його псевдовчення послужило початком полеміки про спосіб поєднання природ в Ісусі Христі.

Аполлінарій, ревнивий захисник віри і Церкви у боротьбі з аріанст­вом, рішуче стверджував, що в Ісусі Христі втілився Син Божий, істин­ний Бог, передвічний, що має одне єство з Отцем, що Ісус Христос є і Бог, і людина. Розкриваючи далі цю думку, Аполлінарій торкнувся способу з'єднання єств у Христі. Він визнавав людину, що складалася з духа, душі й тіла. Душа і тіло утворюють нижчий, тваринний, чуттєвий і пристрасний бік людського єства, який бореться з законом розуму і всім, що від Бога (те ж, що внутрішня життєва сила, спільна у людини і тварини). Началом вищим і величнішим в людині, яке керує плоттю, розумне і вільне, що відрізняє людину від тварини, є дух. У сфері духу перебуває й справжнє джерело всезагальної гріхов­ності, а тіло тільки співучасник, посередник, зброя гріха. Звідси Аполлінарій зробив такі висновки стосовно особи Викупителя світу: Син Божий, істинний Бог, вступаючи в поєднання з єством людським, засту­пив Собою місце розуму чи духу людського як розуму обмеженого, зрадливого і схильного до зла; бо якщо б Син Божий з'єднався з повною і створеною людиною, то внаслідок цього повинна б виникати уперта боротьба між Його божеством і людським розумом; кожен керував би однією і тією ж плоттю, власне, своєю обмеженою чи необмеженою при­родою.

Учення Аполлінарія спотворювало справжнє поняття про олюднен­ня Бога і суперечило всій вірі Церкви у Христа як Досконалого Бога і до­сконалу людину. Бог Слово з'єднується, згідно з його вченням, не з лю­диною, а з живою плоттю. Не будучи справжньою людиною, Христос, за Аполлінарієм, не міг бути, і справжнім Богом. Божество, заміняючи со­бою людський розум як саму лише силу і здатність душі, з погляду Аполлінарія, повинно являти Собою не цілу Божественну іпостась, а тільки прояв Божества. Але якщо Христос не є ані Бог цілісний, ані Лю­дина Досконала, то Його земне життя й безгрішність Його, страждання і смерть втрачають своє істинне, спрямоване до людини значення, й са­ма віра в Нього як Викупителя позбавляється сенсу, виявляється мар­ною.

Майже одночасно псевдовчення Аполлінарія було засуджене спо­чатку в трьох найголовніших центрах церковного життя тодішнього ча­су: на помісних соборах в Римі (378 і 382 pp.), Олександрії й Антіохії (зак. 379 pp.), а потім піддане анафемі й на Другому Вселенському Со­борі (381 pp.) [35, С. 15-90, 116; 104, С. 127-196].

§ 3.2.5. Історія христологімного вчення в V-VIII ст. Несторіанство, монофізитство, монофелітство, адопціанізм

Питання про союз двох природ в Ісусі Христі нагально вимагало точного вирішення. Виникли в суперечках і єресі: несторіанська, мо-

нофізична і монофелістична.

Несторіанство, щоб довести повне й досконале олюднення Ісуса

Христа, стверджувало подвійність природ і подвійність осіб у Ньому. Ос­новоположником цього псевдовчення був Несторій, архиепископ Кон­стантинопольський. Суть його вчення така: божество і людина в Ісусі Христі не тільки двоє відмінних, а й окремих та самостійних єства (грец. розлучаю, роз'єдную, - природи), - говорив Не­сторій). Між ними немає іпостасного з'єднання в одній особі (тобто в одній самосвідомості Боголюдини), а є тільки єдність моральна, або, точніше, просто певного роду незначний мо­ральний дотик (грец.- доторкуюсь), Отже, за Не­сторієм, Ісус Христос не є Боголюдиною, а Богом і Людиною, тобто в Ньому, з подвійністю природ, є дві особи. До Нього прийнятніше найме­нування Богоносець, а не Боголюдина, бо в Ньому Син Божий лише пе­ребував, як у храмі. Тому Несторій заперечував наймення Богородиця,

яким Церква іменує Приснодіву, стверджував, що від Неї народився не Сам Бог, а "одяг", що повинен був облягати Сина Божого, храм, у якому Він мав перебувати. Несторій дав Богоматері наймену­вання Христородиці , оскільки вона народила людину Христа [35, С. 137-166; 73, С. 33-37].

Замість учення про втілення ,тут з'явилося вчення про перебування Сина Божого в людині Христі, тобто однієї особи в іншій. Об'єднання Божества і людства у Христі стало назавжди неподільним (з часу Його воскресіння). Віра у викупне значення страж­дань та смерті Ісуса Христа таким вченням нищилася в самій основі. Як­що зневажалася і страждала тільки людина, хоча й найвищої правед­ності, але людина, без усякої участі Божества, то її приналежність і страждання не можуть служити виявом правди Божої.

На захист Православ'я проти несторіанства виступив св. Кирило Олександрійський. Під його впливом псевдовчення Несторія було засу­джене на помісних соборах у Римі 430 році за папи Палестина і в Олек­сандрії під головуванням самого Кирила. Останній видав проти не­сторіанства послання з додатком дванадцяти анафе­матизмів проти Несторія, у яких доводив справжнє й дійсне поєднання єств в Ісусі Христі в одну живу боголюдську особистість.

Учення св. Кирила про особу Христа повністю прийняте й схвале­не на Третьому Вселенському Соборі 431р. в Ефес», псевдовчення ж Несторія було засуджене як єретичне, а сам він позбавлений єпископсь­кого сану й відлучений від церковного спілкування [35, С 215-266}.

Невдовзі після осуду несторіанства з'явилася нова єресь, проти­лежна несторіанству, - монофізитство. Виходячи з того, що Церква виз­нала Православним вірування в єдиність особи Боголюдини, монофізи-ти дійшли висновку, що у Христі, після поєднання в ньому Божества й людини, варто визнавати й одне єство. При цьому, внаслідок погляду на особу Боголюдини переважно як на особу Божественну, розвинулося вчення про повне злиття в Ісусі Христі божественної та людської природи з поглинанням останньої першою, або інакше вчення про одну божественну природу в Ісусі Христі, звідси мо­нофізитство). З поглинанням людської природи божеством, навчали мо­нофізити, людство у Христі втратило все, що було властиве його людській природі, крім лише видимого образу, і тому в Ньому явилося й жило власне Слово, у вигляді тільки плоті; Божество Слова страждало, було поховане і воскресло. Саме тіло Христа не було одноістотним з нашим, хоча Мати Діва одноістотна нам. Основоположниками мо­нофізитства були: Євтихій, архімандрит константинопольський, і Діос­кор, єпископ олександрійський [36, С 57-268].

Монофізитське учення, так само як і несторіанське, руйнувало дог­мат про викуплення. Викуплення могло здійснитися тільки за умови не­злитого й непорушного поєднання двох єств в Ісусі Христі, бо постраж­дати за нас Спаситель міг тільки Своєю людською природою, а сповістити безкінечну ціну Його стражданням могло тільки Його Божест­во. Монофізитське вчення зустріло сильне й рішуче заперечення з боку православних пастирів Церкви [36, С 268-299].

Монофізитський рух, однак, не завершився засудженням цієї єресі. Із нього народилася нова єресь, відома під назвою монофелітства. Мо­нофеліти стверджували, що у Христі одна воля і одна дія Божа; людсь­кої ж волі й людської діяльності в Боголюдині вони не визнавали. Такий перехід монофізитства в монофєлітство був цілком природним. Одне єство, очевидно, має і одну волю. Деяким же здавалося, що сама єдиність іпостасі Боголюдини вимагає визнання єдиності волі у Христі. Але таке вчення суперечило церковному вченню про два єства в Ісусі Христі: якщо в Христі дві природи повні, цілісні, з усіма своїми власти­востями, то вони не могли бути без належних речей волі божественної та людської. І тому тільки-но монофеліти виступили відкрито зі своїм псевдовченням, воно, як єретичне, було засуджене на помісному

Римському соборі (648 p.), а потім на VI Вселенському (680 р.) [38, С 86-219]. Отці VI Вселенського Собору визначили, що потрібно сповіду­вати у Христі "дві природні волі й дії, які узгоджено взаємодоповнювали одна одну для спасіння роду людського". Вони існують одна в одній і од­на біля одної, не знищуючи одна одну і не суперечачи, не вносячи роз­брат між собою, бо "людська Його воля поступається, не суперечить, -або не протиборствує, а підкоряється Його божественній і всемогутній волі", вони існують "неподільно, незмінно, нерозлучно, незлитно" [38, С 220-222].

Цим і закінчилося довге та бурхливе розкриття і визначення догма­та про особу Ісуса Христа. Зведення отцівських пояснень цього догма­та на основі віровизначень Вселенської Церкви подав св. Іоан Дамаскін у своєму "Точному викладі Православної віри [139, С 224-245]. Згідно з цими віровизначеннями і поясненнями, Церква (Східна й Західна) і ви­кладає своє вчення про особу Ісуса Христа.

Поява псевдовчень про Ісуса Христа однак не припинилася й після розкриття Церквою цього догмата.

Так, наприклад, у Західній Церкві (Іспанія) у кінці VIII ст. виникло псевдовчення, відоме під назвою адопціанізму (від лат. adaptio - поход­ження). Виникнення його пояснюють так. В іспанській літургії прийняття Сином Божим людської природи названо було усиновлення (adoptio). Звідси стали розрізняти "істинного" і "усиновленого" Сина Божого. І Хри­стос як людина є тільки "усиновленим" (adoptivus), тоді як за божеством - істинний Син Божий. У цьому псевдовченні прихований несторіанізм. Тому воно одностайно було засуджене на багатьох помісних соборах (у Галлії, Німеччині й Італії) і було нетривалим. У наступні часи виникли ще різні псевдовчення про особу Боголюдину у зв'язку з розколами, що виникали в результаті розвитку філософії та її спробами впливати на богослів'я (в основному в протестантському середовищі).

§ 3.2.6. Четвертий Вселенський Собоp і халкидонське віровизначення про особу і єство Боголюдини Ісуса Христа Православне вчення про ocoбу Викупителя

Для сотеріології важливе значення має питання про Особу Викупи-теля: Ким був Спаситель і Господь наш Ісус Христос - істинним Богом, Який з'явився в людському образі чи, може, людиною - Ісусом із Наза­рету, у вченні й справах Якого особливим, ще не баченим раніше чином з'являлась сила Божества? Чи, може, одночасно Він був і істинним Бо­гом, і істинною Людиною, або, інакше кажучи, Боголюдиною , у Якій недосяжним чином з'єдналися дві природи: доско-

нале Божество і досконале людство?

Вирішуючи це питання за допомогою Священного Писання, ми по­винні враховувати перш за все два факти, що подані в Одкровенні.

По-перше, Господь Ісус Христос, не заперечуючи, що Він є Син Людський, тобто Людина, у той же час називав Себе Єдинородним Си­ном Божим і при цьому попереджував, що тільки така віра в Нього (тоб­то як у Єдинородного Сина Божого) є вірою, що істинна рятує: "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне... Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує - той уже засуджений, що не повірив в Ім'я Однородженого Сина Божого" (Ін. З, 16, 18).

По-друге, сповідуючи Господа Ісуса Христа істинним Богом та істинним Сином Божим (1 Ін. 5, 20), апостоли і євангеліст Іоан Богослов у той же час вважає невід'ємною) ознакою рятівної віри, визнання дійсності боговтілення, а отже, відповідно, і наявності в Христі істинної людської природи: "Кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов був у тілі, той від Бога. А кожен дух, який не визнає Ісуса, той не від Бо­га, але він антихристів..." (1 Ін. 4, 2-3).

Свята Церква у віросповіданні, що прийняте на Четвертому Все­ленському Соборі, дала точний зразок самої основи християнського догмата, тобто вчення про "два єства в єдиній Особі Господа нашого Ісуса Христа" [147, С. 83-93; 103, С. 39-40].

Четвертий Вселенський Собор був скликаний 451 року в Халкидоні. На ньому складено віровизначення, яке пояснює, наскільки це можливо, догмат про особу Боголюдини і одночасно відкидає як євтихіанське злиття божества і людини в одному єстві, так і несторіансь­кий розподіл їх на дві особи: "Отже, наслідуючи св. отців, всі уз­годжено навчаємо сповідувати одного і того ж Сина, Господа нашого Ісуса Христа, досконалого в божестві, досконалого і в людині, істинного Бога, істинну людину, ж із розумної душі й тіла, одноістотногс Отцю за божеством і того ж одноістотного нам за людністю, у всьому подібного до нас, крім гріха, народженого перед віками від Отця за божеством, а в останні дні заради нас і заради нашого спасіння від Марії. Діви Бого­родиці як людина, одного: і того ж Христа Сина, Госпо­да єдинородного у двох єствах, незлитно, незмінно, неподільно, нероз­лучно пізнаного, так, що поєднанням ніскільки не порушується різниця двох єств, тим більше зберігається властивість кожного єства і з'єднується в одну Особу, в одну Іпостась, не у дві особи, яких розсікають чи розділяють, але одного і того ж Сина, Єдинородного, Бога Слова, Господа Ісуса Христа, як в древності проро-

ки (навчали) про Нього і як Сам Господь Ісус Христос навчив нас і як пе­редав мам 'символ отців" [147, С. §3-93; 3'6, С. 5-283].

«Професор В.В. Болотов, аналізуючи текст Халкидонського ороса, зауважив, що його укладачами "було чітко встановлено термінологічне значення слів "природа", "єство" та "іпостась" [106,, С 293]. Від сьогодні поняття "іпостась" перестає бути синонімом слова "природа" і збли­жується з поняттям "особа" [106, С. 295].

"Незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно" - так з'єднані дві природи в Особі Христа, причому перші два визначення направлені проти монофізитів, а два останні - проти несторіан. По суті всі чотири визначення негативні... вони апофатично окреслюють тайну Втілення, але забороняють нам уявити собі "як" цієї тайни. Христос - цілком Бог: немовлям у яслах чи, помираючи, на хресті, Він не перестає бути при­четним до троїчної повноти і у Своїй усюдисутності та могутності керу­вати всесвітом.... З іншого боку, людськість Христа - це повністю наша людськість; вона Йому не притаманна за предвічним Його народжен­ням, але Божественна Особа створила Його в Собі в лоні Марії" [67, С

171].

Іще святитель Григорій Богослов у 382 році писав: "Дві природи, Бог і людина, не два Сина і не два Бога; тому що те, із чого Спаситель, є інше й інше, але не інший і інший " [130, С. 177]. Як зауважує

протоієрей Георгій Флоровсь­кий, святитель Григорій Богослов "для своєї віри знаходить настільки чіткі слова, що передбачає створені пізніше формули V віку (дві приро­ди - одна особа)" [100, С 115].

§ 12.7. Ісус Христос є істинний Бог за єством як Син Божий

Господа Ісуca Христа потрібно визнавати Богом у власному зна­ченні цього слова, Єдинородним Сином Божим, одноістотним Богові От­цю.

1. Божественна велич і достоїнство Викупителя передвіщені ще в старозавітних зображеннях і найменуваннях Месії (Син Мій, тобто Бо­жий, Бог), чіткіше зображується в Новому Завіті, і перш за все в ученні Самого Ісуса Христа. Підтвердження цьому можна бачити уже в тому, що Він нерідко називав Себе не просто Сином Божим, а Сином Божим Єдиниродним ( Ін. З, 16; 18; пор.: 1, 14-18; 4, 9; Гал. 4, 4). Якщо ж Він є Сином Божим Єдинородним (тобто тільки один і єдиним чином народ­жений від Отця), то, значить, Він є Сином Божим у власному значенні - у значенні народження із єства Бога Отця й рівності з Ним за Своїм

достоїнством. Він і Сам завжди відрізняв Себе й інших в синівських відношеннях щодо Бога. Він ніколи не говорить про Бога "наш Отець", а "Мій Отець" і "ваш Отець", чим вказує на різницю в богосинівстві між Ним і людьми, наприклад: "Я йду до Отця Свого й Отця вашого" (Ін. 20, 17); "Передав Мені все Мій Отець" (Мф. 11, 27; пор.: 16, 27; 18, 10 та ін.).

Ісус Христос прямо навчав, що Він є Син Божий у власному й бук­вальному значенні. Так, Він говорив, що Син має таке ж самосуще жит­тя, як і Отець: "Бо як Отець має життя Сам у Собі, так і Синові дав жит­тя мати в Самому Собі" (Ін. 5, 26). Він рівний з Богом Отцем: "Я й Отець - Ми одне!" (Ін. 10, ЗО). Він володіє такою ж, як і Отець, могутністю й владою: "Бо як мертвих Отець воскрешає й оживлює, так і Син, кого хо­че, оживлює" (Ін. 5, 21). Він знає не тільки найсокровенніші порухи сер­ця людського (Ін. 2, 24-25; 16, 16-19; Мф. 9, 2-5), але й один знає не­бесного Отця і може відкрити імя Його людям: "І Сина не знає ніхто, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкри­ти" (Мф. 11, 27; Лук. 10, 22; пор. 17, 6). Буття Його з Отцем і в Отці -буття вічне, і не в значенні передіснування в думці чи передбаченні От­ця, але в значенні буття особистого, іпостасного: "Поправді, поправді кажу вам: Перш, ніж був Авраам, - Я є" (Ін. 8, 58; пор.: 1, 1-3). У мо­литві до Отця Він закликав: "І тепер прослав Мене Сам, Отче, у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, поки світ не постав" (Ін. 17, 5; пор.: 17, 21).

Були випадки, коли Ісус Христос особливо рішуче і чітко свідчив про Своє божество. Так було, наприклад, коли ап. Петро від імені всіх апостолів сповідував Його Христом, Сином Бога Живого. Прийнявши це сповідування, Ісус Христос тим самим засвідчив, що Він є істинний Син Божий, рівний Отцеві. Іудеї шукали, щоб убити Його не тільки за пору­шення суботи, але й за те, що Бога Отцем Своїм звав, тим роблячись Богові рівним (Ін. 5, 18). Нарешті, рішуче свідчення про Себе Ісус Хрис­тос дав перед Своєю кончиною. На останньому суді первосвященик за­питав Його: "Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб Ти нам сказав: чи Христос Ти, Син Божий?" (Мф. 26, 63). Христос відповів: "Ти сказав" (Мф. 26, 64), тобто "твої вуста сказали, що Я Син Божий" ("Я є" за Мк. 14, 64). Перед Пилатом іудеї Його звинувачували: "Ми маємо Закон, а за Законом Він мусить умерти, бо за Божого Сина Себе видавав" (Ін. 19, 7). Зрозуміло, що тут назва "Син Божий" має особливе значення: Він звинувачений був у богохульстві, саме в тому, що Він зробив Себе рівним Богові, видавши Себе за Сина Божого.

Стверджуючи Свою рівність з Богом Отцем, Ісус Христос навчав, що Йому належить однакова шана з Ним: "Віруйте в Бога і в Мене віруй-

те" (Ін. 14, 1), а віра складає один із видів богошанування (Ін. 6, 29). У прощальній розмові з учнями Він говорив їм: "І коли що просити ви будете в Імення Моє, те вчиню, щоб у Сині прославивсь Отець... Не про­сили ви досі нічого в ім'я Моє. Просіть - і отримаєте, щоб повна була ваша радість" (Ін. 14, 13; 16, 24).

Апостоли, навчаючи сповідувати божество Сина Божого як другу особу Св. Трійці, про Ісуса Христа свідчили, що Він істинний Син Божий (Ін. 20,31), Син Божий власний (Рим. 8, 32), Бог. Так, ап. Іоан навчає, що Бог був Слово: "і Слово сталося тілом і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як единородного від Отця" (Ін. 1, 14). У своєму посланні ап. Іоан говорить про Ісуса Христа: "Ми знаємо, що Син Божий прийшов, і розум нам дав, щоб пізнати Прав­дивого, і щоб бути в правдивому Сині Його, Ісусі Христі. Він Бог правди­вий і вічне життя!" (1 Ін. 5, 20). Хто не вірує у Сина Божого, що втілився, той від антихриста (1 Ін. 4, 2-3). Ап. Павло вчить: "Безсумнівно, велика це таємниця благочестя: Бог з'явився в тілі" (1 Тим. З, 16). В Ісусі Христі постійно живе вся повнота божественного єства, а не просто божест­венність чи божественне начало в самому тілі.

Нарешті, апостоли навчають, що Ісусові Христові повинно "возда­ватися" Боже поклоніння. "Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної. Щоб перед Ісусовим ім'ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних..." (1 Фил. 2, 8-4; пор.: Євр. 2, 9). І самі апостоли закликали ім'я Господа Ісуса як істинного Бога (Діян. 1, 21; 7, 59-60; 22, 16; Рим. 10, 13; 1 Кор. 1, 2; 2 Кор. 12. 8 та інші).

2. У всі часи Церква сповідувала й сповідує Господа і Спасителя Ісуса Христа Сином Божим єдинородним й істинним Богом. Віра Церк­ви у Христа-Бога скорочено викладена, зберігається і пропонується всім її членам у Нікео-Царгородському символі; другий член цього сим­волу є точним і зрозумілим повторенням всього біблійного вчення про Божество Ісуса Христа. Такою ж була віра Церкви в божество Ісуса Хри­ста до Нікейського Собору. Вона чітко виражена в коротких сповідуван­нях віри під час хрещення (символи помісних церков), коротких сла­вослів'ях, які були у широкому вжитку в древній Церкві, в священнодіях (особливо в хрещенні, євхаристії), а також кров'ю численних мучеників за ім'я Христове). Навіть вороги християнства, іудеї та язичники, і ті зна­ли, що християни шанують Христа "як Бога", співають Йому пісні "як Бо­гові", визнають Його "другим Богом", тобто сповідують Його Богом, що втілився. Так вірувати в Ісуса Христа навчали у своїх писаннях і всі най­древніші християнські письменники, починаючи з мужів апостольських.

3. На запитання про те, чому для здійснення справи нашого спасіння втілився саме Син Божий, а не Отець і не Дух Святий, Одкро-

вення не дає повної прямої відповіді, але деякі настанови до розуміння цієї тайни Божества в ньому є. Воно дає можливість бачити, що є пев­ний порядок одкровення осіб Св. Трійці й участь кожної з них в об'яв­ленні Бога світові неоднакова. Сину Божому в історії Одкровення нале­жить діяльність посередництва. Він зображується в Писанні як Слово Отця, "через Котрого все постало" (Ін. 1,3; пор.: 10; Притч. 8, 22 і наст.). Будучи посередником у творенні, Син залишається посередником всього Одкровення і в подальшій історії світу. Через Нього вливається у світ життя, яке походить від Отця; Він є джерелом божественного світла для людства, джерелом істинного пізнання Бога й спілкування з Ним (Ін. 1, 4). Обітниці та прообрази Старого Завіту, закон і пророки -все це були дії спасіння, наперед облаштовані Сином Божим через Ду­ха пророчого. Від Нього ж ішли промені світла, які світили в темряві язичництва (Ін. 1, 5).

Проходячи таким чином через всю історію світу, діяльність Сина Божого як Спасителя повинна була завершитися такою дією, у якій ідея спасіння знаходила б повне своє здійснення, тобто справою, через яку людство звелося б у первісний свій стан повного богоспілкування. Та­кою завершальною справою і було втілення Сина Божого для здійснен­ня Ним справи викуплення. Із древніх учителів Церкви найбільш де­тально пояснив причини втілення саме Сина Божого св. Афанасій у слові "Про втілення Бога Слова і про пришестя Його до нас у тілі" [118 С 86].

Втілення Бога Слова співмірне і з іпостасною властивістю Його як Сина: "Отець є Отець, а не Син, - говорив І. Дамаскін, - Син є Син, а не Отець; Дух Святий є Дух Святий, а не Отець, а також не Син. Бо влас­тивість непорушна... Тому Син Божий стає сином людини для того, щоб властивість залишалася нерухомою. Бо, будучи Сином Божим, Він став Сином людини, втілившись від Св. Діви і не позбавившись синівської властивості" [139, С 272; 47, С. 50-54].