Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига

Содержание


Первородннй гріх
Святоотцівське вчення про наслідки первородного гріха
Про наперед визначений божий намір про спасіння
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   47
§ 2.22. Перехід гріха на весь людський рід

Усі люди походять від Адама, який згрішив і якого засудили. Усі на­роджуються не тільки далекими від первісного (райського) стану невин­ності й блаженства, але й з гріховним спадковим ураженням своєї ду­ховно-тілесної природи, і тому є чадами гніву Божого за єством (Еф. 2, 3). Вроджена гріховність, що шляхом народження переходить від предків до нащадків, разом із виною чи осудом гріха в Адамові, відома під назвою первородного, чи вродженого, гріха. За цей гріх усі нащадки Адамові перебувають під дією гніву Божого, засуджені на хвороби, скар­ги, на смерть тимчасову й вічну.

Первородний гріх у нащадках першоствореної пари, очевидно, не тотожний із гріхом самих прабатьків. Адам, порушивши заповідь Божу, здійснив і особисту гріховну дію, кинув у гріховний стан і свою богоство­рену природу. Нащадки Адамові не брали свідомої й добровільної участі в гріховній дії Адама, але народжуються всі люди у гріховному стані природи, або в успадкованій гріховній зіпсутості й розпаді приро­ди, у якій перебуває гріх, що становить деяке живе начало, яке з силою тягне до здійснення особистих гріхів, гріхи ці враховуються разом із ви­ною або осудом гріха Адамового. "Оскільки в стані невинності всі люди були в Адамові, то як скоро він згрішив, у ньому і всі опинилися у гріхов­ному стані. А тому не тільки підлягають гріхові, але й покаранню за гріх" [84, С 29; 118, С. 62]. Церква на основі чіткого вчення Одкровення завжди визнавала як справжність первородного гріха, так і те, що його ставлять за провину всім нащадкам Адама.

Первородннй гріх

Успадкований через фізичне народження гріховний стан людської природи виявляє себе як загальнолюдська схильність людей до гріхов­них вчинків. Немов від імені всіх носіїв цього гріховного стану святий апостол Павло говорить: "Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю... Бо не роблю я доброго, що хо­чу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені... Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх" (Рим. 7, 15, 19-20, 22-23).

Кожний, хто прислухається до голосу своєї совісті, на власному досвіді неодноразово переконувався в істинності цих апостольських слів, які свідчать про те, що гріх, який живе в нас (Рим. 7, 20), розслаб­ляє нашу волю, прагне підкорити її своїй владі, кинути нас у духовну смерть.

"Немає людини, щоб вона не згрішила", - говорить автор 3-ї книги Царств (3 Цар. 8, 46). Цю істину підтверджує і богоодухотворений ново­завітний письменник святий апостол Іоан Богослов: "Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!" (1 Ін. 1, 8).

Гріховний стан людини (до дії на нього благодаті Божої) апостол на­зиває станом "старого чоловіка, який зотліває у звабливих пожадливос­тях" (Еф. 4, 22). Характеризуючи цей стан з морального боку, той же апостол навіть говорить, що ті, хто, перебуває в ньому, мертві "через їхні провини й гріхи" (Еф. 2, 1, 5), тобто їх життя за своєю суттю є духовна смерть, розрив спілкування з Богом.

Святитель Іриней Ліонський має на увазі переважно саме духовну смерть чи розлад спілкування з Богом, коли говорить, що "Адам став по­чатком тих, хто помирає" і лише Христос "став початком живих" [140, С 37].

Свідомо відкидаючи необхідність для їх спасіння благодатного відродження й оживлення (оживотворення) через таїнство хрещення, яке здійснюється в Церкві Христовій, вони позбавляють себе можли­вості стати в цьому земному житті учасниками Царства Божого. "Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже" (Ін. З, 5). Такі люди прирікають себе на духовну смерть, роблячи себе не­здатними до спілкування з Христом, джерелом вічного життя. Вони нібито добровільно ворогують із Богом (див. Рим. 5, 10), роблячи себе "дітьми гніву" (Еф. 2, 3).

Узагалі, об'єктом гніву Божого є не самі люди, які народилися поза Царством Благодаті, а власне сам успадкований ними гріховний стан,

що означає розлад у творінні Божому, який не може бути предметом благовоління Божого, тому що "неможливе спілкування світла з темря­вою" (2 Кор. 6, 14).

"Гріховність, як неправильний стан природи людини, як аномалія, -говорить проф. М.М. Глубоковський, - викликає на себе праведний гнів Божий, хоча есенціально (тобто за самою суттю своєю) Правда Божа не підлягає образі і в самому караючому настрої керується невичерпним чоловіколюбством" [103, С 31].

Корисно пригадати роздуми архімандрита Сергія про Правду Божу, які містяться в його праці "Православное учение о спасении" [14, С. 37]: "Правда Божа виявляється та діє не таким чином, що Бог для Свого за­доволення хоче мук та смерті грішника, хоча б цей останній і був здат­ний до життя, - а таким чином, що Бог як Святий Носій життя та істини, від вічності, дав право на життя й блаженство тільки добру (Бут. 1, 31) і засудив зло, як пряме заперечення Божественного життя, на смерть і муки. Тому-то всяке буття, що вибирає за своєю волею зло, тим самим прирікає себе на лиху долю: грішник повинен померти. Отож, цьому не­спростовному закону вічної правди, що засуджує не грішника, а гріх (!), що керується, відповідно, не почуттям образи й бажанням помсти, а власне моральною гідністю буття, - і була принесена Голгофська жерт­ва... ця ж правда не може суперечити любові, тому що вона спону­кається не бажанням задоволення, яке виключає любов, а прямою не­можливістю, не заперечуючи Себе, дарувати мир та життя беззаконню" [14, С 147].

Правда Божа осуджує первородний гріх як розлад, що відбувся в чистій і досконалій Богом створеній природі людській. Але вона ж і про­понує задарма, без будь-якої людської заслуги, надійний засіб для звільнення від гріховної спадковості - вступ у Новий Завіт із Богом по­середництвом таїнства святого хрещення, миропомазання, покаяння та причастя Тіла й Крові Господа Ісуса Христа, Нового, або Другого, Ада­ма (1 Кор. 15, 47), Родоначальника спокутуваного й спасенного Ним і в Ньому роду людського.

Хрещення є воскресіння зі смерті духовної, дарування людині мож­ливості "ходити в оновленому житті" (Рим. 6, 4), а миропомазання і Євхаристія надають їй сили, які необхідні для здолання схильності до гріховних учинків. Завдяки цьому людина, що вірує в Христа і стала чле­ном Церкви Христової, має можливість поступово, у напруженій бо­ротьбі з гріхом, звільнятися від рабства гріха (Рим. 6, 20, 22) і з сфері духовної смерті переходити до істинного й незмінного життя у Христі [72, С 491-494].


§ 2.23. Дійсність первородного гріха, його всезагальність та спосіб розповсюдження

1.У Писанні чітко вказано, що рід людський справді підлягає гріхові первородному. Правда, тут немає формул успадкованої від прабатьків зіпсутості й розтління природи гріхом первородним, але сама думка про всезагальну спотвореність, зіпсуття людської природи у зв'язку з пере­ступом Адама стверджується у численних свідченнях Старого та Ново­го Завітів.

Так, Писання свідчить, що гріх є всезагальним надбанням людсько­го роду з глибокої давнини. Про моральний стан допотопного людства Буттєписьменник говорить: "І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі й увесь нахил думки серця її тільки зло повсякденне" (Бут. 6, 5). По закінченні потопу Ієгова сказав: "Я вже більше не буду проклинати землі за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого" (Бут. 8, 21). Про всезагальну гріховність священні пись­менники свідчать: "Хто скаже: Очистив я серце своє, очистився я від гріха?" (Прип. 20, 9), і відповідають: "Немає людини праведної на землі, що робила б добро і не грішила" (Еккл. 7, 20; пор. 1 Цар. 8, 46). Ізраїльський народ Господь називає відступником від Себе із самої ма­теринської утроби (Іс. 48, 8). Ізраїль не виняток з усього людства (Іс. 57, 4). За словами апостола, "іудеї та елліни - усі під гріхом, ... бо всі згрішили і позбавлені Божої слави" (Рим. З, 9, 23; пор. Гал. З, 22). "Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас прав­ди!" (1 Ін. 1,8).

Всезагальність гріха чітко вказує на гріховну ураженість самої людської природи. Одкровення прямо та зрозуміло зображує всезагаль­не розтління людської природи у зв'язку з переступом Адамовим.

Так, пророк Давид говорить: "Отож, я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя" (Пс. 50, 7). Не можна розуміти зміст цих слів так, ніби Давид жаліється на незаконне своє походження від батьків, тому що він народжений від законного подружжя. Так само не треба вбачати тут і особистого гріха Давида, бо говориться про гріх, у якому він народився. Залишається визнати, що Давид говорить про гріх спадковий, який є в людині з самого народження, навіть із самого зачат­тя, про нечистоту, властиву не тільки йому, а й кожній людині (Пс. 14, 1-3; 52, 3-4).

Ісус Христос під час бесіди з Никодимом повчав: "Коли хто не ро­диться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродило­ся з тіла - є тіло, що ж уродилося з Духа - є дух" (Ін. З, 5-6; пор.: 1, 12-13). Слово "тіло" мовою Св. Писання як Старого, так і Нового Завіту

(вживане у моральному змісті), позначає взагалі всю людину, з її невга­мовною чуттєвістю, із її непокірним розумом, з усіма її чуттєвими і ду­шевними прагненнями, настроями й діями, противними Закону Божому, тобто особливий гріховний стан духовно-тілесної природи (Бут. 6, 3; Рим. 7; 8; Гал. З, 3; 5, 19-21 та інші). З такого стану людина не може вий­ти. Гріховна зіпсутість спадково передається шляхом природного наро­дження від покоління до покоління.

Але особливо детально й чітко вчення про спадковість первород­ного гріха розкрите ап. Павлом (Рим. 5, 12-21). Апостол навчав: "Як че­рез одного чоловіка гріх увійшов до світу, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили... Коли за переступ од­ного померло багато, то тим більша благодать Божа й дар через благо­дать Однієї Людини, Ісуса Христа, щедро спливли на багатьох... як че­рез переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через пра­ведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей... через непослух одного чоловіка багато хто стали грішними, так і через послух Одного багато хто стануть праведними..." (Рим. 5, 12, 15, 18, 19). З цих висловів апостола можна зробити висновок:

а) що гріх увійшов у світ через одного чоловіка Адама (Рим. 5, 14), тобто в ньому, як у родоначальнику, причина нахилу до гріха, що панує в усіх людях, а не в них самих;

б) що гріх, котрий увійшов у всіх нащадків Адама, є при­вернення до гріха, або, за іншими висловами апостола, деяке гріховне начало (Рим. 7, 20), яке існує в тілі (Рим. 7, 28) до самої смерті чи відділення душі від тіла (Рим. 7, 24) і підкоряє своїй владі особисту во­лю (Рим. 7, 15-23). Ця гріховність природи є дещо відмінною від гріхов­ного вчинку Адама (особистий гріх Адама апостол позначає словами (Рим. 5, 14). У на­щадках Адама гріховність є успадкованою вродженою влас­тивістю природи, яка привертає і тягне до особистих гріхів, а в Адамі, навпаки, особистий бік гріха передував й створив гріховність природи;

в) що з успадкованою нащадками Адама гріховністю природи пе­рейшов з Адама на все його потомство осуд за гріх, так само, як і кара за гріх - смерть, бо в ньому всі згрішили, тобто з Адамом і в Адамові, коли він скоїв переступ божественної заповіді (згрішили не за особис­тою свідомістю й свободою). Але, звичайно, не тяжів би над людьми осуд гріха Адамового, коли б не був властивий їм і сам гріх прабатьків, так само, як не могли б вони терпіти і смерть, як покарання за гріх Ада­ма (терплять її і ті, що не згрішили за подобою переступу Адама, - Рим. 5, 14), якщо б усі немовлята не успадкували самого гріха.

2. Учення Одкровення про гріховне зіпсуття, що перейшло від Ада­ма до всіх людей, у Церкві утримувалося й сповідувалося із найперших віків. Свідченням цього є звичай хрестити немовлят, що існує в Церкві від самого її зародження. Хрещення Церква завжди здійснювала в знак відпущення гріхів. Про таке значення хрещення немовлят свідчили не тільки окремі вчителі древньої Церкви, але й цілий помісний собор (із 66 єпископів), що відбувався близько 256 року в Карфагені під головуван­ням св. Кіпріана. На соборі було ухвалено "не забороняти (хрещення) немовляті, котре, ледве народившись, ні в чому не згрішило, крім того, що породилося від плоті Адама, сприйняло заразу древньої смерті че­рез саме народження, і котре тим паче приступає (у порівнянні з дорос­лими) до прийняття відпущення гріхів, що йому відпускаються не власні, а чужі" [118, С 64]. А в одному з правил Карфагенського собору 418 р. проти пелагіан, прийнятого Вселенською Церквою, читаємо: "Хто заперечує потребу хрещення малих і новонароджених від материнської утроби дітей, або говорить, що хоча вони й охрещаються в знак відпу­щення гріхів, але від прабатьківського Адамового гріха не запозичують нічого, що потрібно було б обмити банею водною (хрещення), той буде підданий анафемі" (124 прав.) [118, С 64; 72, С. 495-510].

Пелагіанство і його противник Блаженний Августин

Сучасником Блаженного Августина (354-430 pp.) був Пелагій (+ після 418 року), монах чи мирянин-аскет, родом із Британії. Він, усупе­реч святоотцівському вченню про глибоке пошкодження людської при­роди через гріхопадіння прабатьків, стверджував, що кожна людина на­роджується із зовсім вільною волею.

Усі люди, за вченням Пелагія, народжуються такими ж невинними та непорочними, якими були до гріхопадіння прабатьки. Вільна воля як була спочатку, так і залишилася тепер зовсім без'якісною здібністю лю­дини. За самою своєю природою, вона не має і ніколи не отримує якої-небудь схильності ні до добра, ані до зла. У будь-який момент воля лю­дини з однаковою легкістю може перейти як від добра до зла, так і від зла до добра.

Смерть будь-якої людини, на думку Пелагія, є зовсім природне яви­ще, і людина смертна не тому, що це покарання за первородний гріх, а за законом природи. Адам і до свого гріхопадіння підлягав хворобам, немочам і тілесній смерті, точно так, як підлягаємо їм і ми; він помер би незалежно від того, згрішив би він чи не згрішив.

Пелагій був упевнений, що вчення про глибоке пошкодження людської природи через гріхопадіння не тільки не обгрунтоване, але й морально шкідливе. Пелагій любив при цьому вказувати на той факт, що більшість із його сучасників, занурюючись із головою в болото хти-

вості, виправдовували себе слабкістю людської природи. Постійно жаліючись на цю слабкість, говорить він, ці люди уникали щонайменшо­го зусилля, необхідного для християнською доброчинності [34, С 276, 284-285].

Кажуть, що Пелагій, залишивши батьківщину і приїхавши до Ри­му, одного разу почув там, як римський єпископ усенародно виголосив думку Блаженного Августина про безпорадність людини і про те, що її доля залежить виключно від Бога. Єпископ при цьому процитував на­ступні слова зі "Сповіді" Блаженного Августина: "Господи! Вся надія моя на безмежне милосердя Твоє. Дай мені сили виконати те, що Ти наказуєш, і наказуй, що хочеш!" [103, С 32]. Цей випадок і став приво­дом для нападів Пелагія на вчення Блаженного Августина. Пелагію уявлялось, що це вчення, яке поширилось на Заході, вбиває навіть ту малу енергію, яка ще залишилась у послаблених духом його сучас­ників. І Пелагій вирішив протиставити Блаженному Августину своє вчення про свободу волі як опору моральної енергії християнина.

Варто зауважити, що в той час авторитет Блаженного Августина, єпископа північно-африканського міста Іппона, був винятково високий, особливо, звичайно, на Заході, але його ім'я було знане й шановане і на Сході.

Строгий аскет і ревний християнин, а потім і пастир, Блаженний Ав­густин, після бурхливої проведеної юності, на власному досвіді переко­нався, як важко буває людині вести боротьбу зі спокусами, що її оволодівають. Він пізнав, яка величезна сила волі потрібна для того, щоб протиставити себе гріхові, що живе в тілі, і яка безодня відділяє нас від моральної досконалості, яку ми покликані досягнути. Виходячи з власного аскетичного досвіду, Блаженний Августин прийшов до виснов­ку, що первородний гріх докорінно змінив духовні сили людини, що зло нездоланне для неї без чудодійної допомоги руки Божої, яка владно спа­сає її від самої себе. Розвиваючи ці думки, Блаженний Августин прийшов до переконання, що в справі спасіння вільна воля людини не відіграє істотної або взагалі якої-небудь ролі. Вільної волі у людини після гріхо­падіння в строгому змісті взагалі не існує. Спасіння ж здійснюється ви­ключно всемогутньою дією божественної благодаті [103, С. 2].

Як отець і учитель Церкви Блаженний Августин має важливе зна­чення не тільки для Західної, але й для всієї Вселенської Церкви. Його велика заслуга, зокрема, і в тій боротьбі, яку йому довелося вести і з по­милками пелагіан. Але не можна залишити без уваги і деякі помилкові твердження Блаженного Августина. Особистий досвід однієї людини, якою б великою вона не була, не може бути абсолютно адекватним відображенням досвіду всього людства. Блаженний Августин випустив

це з уваги, прийнявши свій особистий досвід за досвід загальнолюдсь­кий і прийшов до помилкового та неузгодженого з досвідом інших свя­тих отців твердження про повну мертвенність людини для добра: для нащадків Адама стало неможливим радісне служіння Богові з любові до Нього. В одному зі своїх листів Блаженний Августин говорить: "Через тяжкість першого гріха ми втратили вільну волю любити Бога". В іншо­му місці листа він пише: "Воля не грішити втрачена як кара за гріх".

Блаженний Августин був навіть недалекий від думки про так звану безумовну, наперед визначену здатність до спасіння вибраних, а саме: спасіння вибраних він схильний був розглядати як непереборну дію благодаті [18; 74, С 367-368].

У Пелагія було чимало послідовників. Найбільш відомі з них - Це­лестій та єпископ Юліан Екланський. Відповідно до повідомлень, які бу­ли надані єпископу Карфагенському Аврелію міланським дияконом Павлином, Целестію належали наступні помилкові твердження:
  1. Адам був створений смертним, - він помер би, навіть якщо б і не згрішив.
  2. Гріх Адама пошкодив йому самому, а не всьому роду людському.
  3. Немовлята діти перебувають у тому ж стані, у якому був і Адам до гріхопадіння.
  4. Людський рід помирає не внаслідок гріха Адама.
  5. Діти, навіть ті, що помирають нехрещеними, успадковують вічне життя.
  6. Старозавітний Закон також міг приводити до святості і до Царст­ва Божого, як і Євангеліє.
  7. І до пришестя Господа були окремі безгрішні люди.

На Карфагенському Соборі 418 року було прийнято 8 правил "про­ти єресі Пелагія і Целестія" (правило 123 - 130 у "Книзі правил святих Апостолів, святих Соборів Уселенських і помісних, і святих отців").

Правило 123-е засуджує тих, хто стверджує, що "першостворена людина, Адам, створений смертним, так що хоча б згрішив, хоча б не згрішив, умер би тілом не тому, що покараний за гріх, але за не­обхідністю єства", а правило 124-е - тих, хто відкидає необхідність хре­щення немовлят, які нібито "нічого не запозичують від прабатьківського Адамового гріха, який треба було б омити банею паки битія" [56; 46, С. 433-490; 34, С 285].

Святоотцівське вчення про наслідки первородного гріха

і про співвідношення благодаті і волі у справі спасіння

За словами святителя Іринея Ліонського, "через перше народжен­ня ми успадкували смерть" і "людина, що за тілесним народженням ста-

ла злочинною, мала потребу у бані відродження" [103, С 35].

Святитель Василій Великий говорить, що "Адам поганим споживан­ням передав нам гріх" [103, С. 35].

Святитель Григорій Богослов не пояснює точно, у чому конкретно виразилось і як далеко поширюється спадкове пошкодження нашої при­роди. Однак це пошкодження він вважає досить важким, бо порівнює душу, що вражена гріхом, із "скорченою жінкою" (Лук. З, 11) і чотириден­ним Лазарем. Разом із тим він не заперечує існування в людині, що згрішила, залишків добра, допускаючи наявність природних чеснот і в людині, ще не відродженій благодаттю Христовою. Святитель Григорій говорить лиш про "очищення" образу Божого в хрещенні, отже, визнає наявність образу Божого і в людині, що згрішила, хоча цей образ і зна­ходиться в пошкодженому стані [132, С. 262].

Преподобному Макарію Єгипетському належить найбільша частка в тлумаченні вчення про ступінь пошкодження людської природи через гріхопадіння. У падінні Адама "лукаве слово, що було сприйнято спочат­ку через зовнішній слух, пройшло через серце й охопило все його єство". Лазар, що засмердівся, - подоба Адама. Але і ми, по суті, є те ж саме у силу народження від нього. І "ти, - говорить він, - носиш ті ж яз­ви, те ж зловоння, ту ж пітьму... З того часу як Адам порушив заповідь, змій, що ввійшов, зробився господарем дому, і він біля душі є як друга душа; гріх, ввійшовши в душу, зробився її часткою, приклеївся і до са­мої тілесної людини, і в серці струмують багато нечистих думок". Але хоч "лукавий князь і оповив гріхом душу та весь її склад і всю її осквер­нив та полонив...", не можна стверджувати, "що все загинуло, знищило­ся й померло." Душа, вражена гріхом, подібна до євангельських крово­точивої жінки та сліпого, а також до хворого у ліжку та немовляти, що не може ще ходити, - усім цим особам немічним, слабим і безсильним, але таким, що можуть звертатись до Христа звертатися як до Лікаря, як не­мовлята звертаються до матері. "Неправильно говорять декотрі..., що людина зовсім вмерла і зовсім не може робити нічого доброго". "Душа може противитися гріхові, але перемогти чи підкорити зло без Божої до­помоги не може" [103, С 36].

За вченням Іоана Златоуста, спадкове пошкодження особливо гли­боко вкоренилося в нашій волі. Безкарність наша "швидко схиляється до зла" [103, С 36]. Проте і в людській волі, не дивлячись на це глибо­ке пошкодження, все-таки залишається достатньо сил, щоб без Божої допомоги йти по шляху добра.

Справа благодаті Божої - очистити, відродити й відтворити всю людську природу і, зокрема, людську волю, не знищуючи при цьому її свободи.

Про наперед визначений божий намір про спасіння

Гріхові протистоїть благодать, тобто дар спасіння у Христі Спасителі і Другому Адамі, що пропонується нам любов'ю Божою. Завершую­чи своє вчення про первородний гріх, духовну смерть та зв'язаний з ни­ми осуд, яким протистоять багатство благодаті й виправдання до життя, Апостол Павло говорить: "А де збільшився гріх, там зарясніла благо­дать, щоб, як гріх панував через смерть, так само й благодать запану­вала через праведність для життя вічного Ісусом Христом, Господом на­шим" (Рим. 5, 20-21).

У зв'язку з цим ученням апостол звертається до віруючих римлян, зі словами заохочування, закликаючи їх до стійкого сподівання Бога, що їх рятує: "Тож немає тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом... Надією бо ми врятувалися... Так само і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо моли­тись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями... бо з волі Божої заступається за святих. І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре" (Рим. 8, 1, 24, 26-28). І потім, бажаючи рішуче обнадіяти римсь­ких християн у тому, що Сам Бог турбується про їх спасіння, він гово­рить: "Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до об­разу Сина Його, щоб Він був первородним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив. Що ж скажемо на це? Коли за нас Бог, то хто проти нас?" (Рим. 8, 29-31).

Коли апостол Павло говорить про наперед визначену долю людей, він має на увазі тільки тих, що спасаються (Рим. 8, 29-30; Еф. 1, 5, 11), але зовсім не тих, які гинуть. Ніколи й ніде він не говорить про визна­ченість наперед до загибелі. Відомий російський православний екзегет професор Н.Н. Глубоковський з цього приводу зауважує: "Благовісник зовсім не приписує долю тих, що гинуть, божественному передвизначенню і швидше за все відтінює їхню особисту вину" [115, С ЗО]. Те ж саме стверджує і єпископ Кассіан: "У 8-й главі послання до римлян Апостол Павло говорить тільки про спасіння... Він нічого не го­ворить про передвизначеність осуду" [42, С 225].

Бог "хоче, щоб усі люди врятувалися, і прийшли до пізнання прав­ди" (1 Тим. 2, 4), і передвизначеність до спасіння слід розуміти як вира­ження незламної волі Божої зробити все можливе для спасіння тих, хто добре користується своєю вільною волею, хто зі страхом і трепетом здійснює своє спасіння (Фил. 2, 12), "хто шукає благодать і вільно підко­ряється їй" (Об. 2, 10) і залишається вірним до смерті (Об. 2, 10), ті ж,

хто погано користується своєю вільною волею і противиться благодаті, своєю нерозкаяністю та гріховним способом життя самі осуджують се­бе на загибель і духовну смерть, тобто на позбавлення себе можливості знаходитися в спілкуванні з Джерелом вічного життя.

"Напередвизначення, - пише проф. М.М. Глубоковський, - гово­рить тільки про те, що у світі є гріховне людство, яке не повністю заги­нуло і тому удостоюється божественного милосердя" [115, С 35].

Стосовно ж думок деяких неправославних богословів про "індивідуальне напередвизначеність кожної людини до тої чи іншої долі", незалежно від самої людини, то їх варто вважати лише умовиво­дами, які не мають непорушної основи у Божому Одкровенні.

Думки апостола, що містяться у вищенаведеному місці з його по­слання до римлян (Рим. 8, 29-31), можна, очевидно, передати так:

Бог наперед визначив, що ті, хто раніше не знали про Христа, а те­пер стали римськими християнами, добре скористаються своєю вільною волею, і тому дав їм благодатний дар сприйняття благовісту­вання про Нього, тим самим нібито наперед визначив їх вступ у спасен­не християнське життя. А давши цей дар, пізніше Він і дійсно покликав їх до Церкви Христової, виправдав в таїнстві хрещення і прославив при­лученням до всієї повноти життя у Христі. І тому хіба можуть вони за­смучуватись чи занепадати духом на шляху християнського подвигу, як­що Сам Бог все робить для того, щоб вони врятувалися?