Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   47
§ 2.9. Ангели - охоронці людських спільнот

Ангели є засобами Промислу Божого про цілі людські спільноти. "Вони даються, - навчає Православна Церква, - для збереження міст, царств, областей, монастирів, церков та людей, як духовних, так і мирських" [84, С 23].

Учення про ангелів - народоправителів або ангелів-хранителів окремих царств і народів прийняте новозавітною Церквою від Церкви старозавітної. В Одкровенні чітке засвідчення в бутті ангелів - народо­правителів є в книзі пророка Даниїла (10 гл.). Пророк розповідає, що, коли примножив він свої волання й посилив молитви до Бога про при­пинення бід в іудеїв, про остаточне звільнення їх від іга перського, було йому видіння великої сили. Явився йому після його недільних постів і молитов ангел, що разом із ним "двадцять і один день" клопотав перед престолом Всевишнього. Небесний вісник говорив, що молитва проро­ка була почута з першого дня: "я прийшов заради твоїх слів (тобто сповістити одкровення волі Божої), але князь перського царства стояв проти мене двадцять і один день; і ось Михаїл, один із перших началь­ників, прийшов допомогти мені, а я позоставив його там при начальни­ках перських царів. І прийшов я, щоб ти зрозумів, що станеться твоєму народові в кінці днів..." (Дан. 10, 12-14); "Та тепер я вертаюсь, щоб вою­вати з перським князем, а коли вийду, то ось прийде грецький князь... Але об'явлю тобі записане в книзі правди, і немає нікого, хто зміцняв би

мене проти них, окрім вашого князя Михаїла..." (Дан. 10, 20-21). Потім вісник відкрив те, що має бути в царствах перському, грецькому та ста-роєгипетському (Дан. 11 і 12 гл.). Після майбутніх важких страждань та лих, які Ізраїлю доведеться витримати, народ все-таки буде врятова­ний. Думка про ангелів-хранителів цілих народів виражена зрозуміло та чітко. Під іменем князів перського, грецького та іудейського царств маємо розуміти князів не земних, а небесних, тобто ангелів, яким довірені Богом зазначені царства. Це тим очевидніше, що князь єврейський прямо називається Михаїлом, іменем, яке належить одному з архистратигів небесних, а в іудеїв історія не знає ніякого князя Ми­хаїла. Отже, якщо не тільки іудейське, але й перське та грецьке царст­ва, царства язичницькі, не залишені були без особливих покровителів та охоронців із небесного лику ангелів Божих, то нема причин для сумнівів, що і кожне земне царство мало і має у своєму ангелові-храни­телеві особливого покровителя та охоронця. "Кожному [з ангелів] дано, за словами Григорія Богослова, особливе начальство від Царя мати під наглядом людей, міста і цілі народи" (Пісн. тайн. 6 сл.) [72, С 549].

Що стосується цілей служіння ангелів-хранителів царств і народів і засобів до досягнення їх, то мета їх служіння полягає, звичайно, у то­му, щоб сприяти благості народів, а для цього запобігати злу й позбав­ляти від нього, вести шляхом громадських удосконалень, особливо ж вести до Бога, тобто неосвічених - до освіченості світлом християнсь­кої істини, а освічених - шляхом благочестя. Головними засобами до досягнення цих цілей є: молитовно постати перед Богом за народи, котрі ввірені їхній опіці (Дан. 2 гл.), і навіювати людям, особливо царям й іншим володарям, думки та наміри, які служать благу народів (Бут. 41, 1-28).

Вірування в буття ангелів-хранителів окремих церков або спільнот віруючих також є віруванням древнім. Основа його знаходиться в сло­вах Господа про сім ангелів семи церков азійських: "Таємниця семи зір, що бачив ти їх на правиці Моїй, і семи свічників золотих: сім зір - то Ан­гели семи Церков, а сім свічників, що ти бачив, - то сім Церков" (Об. 1, 20). Щоправда, під символом зірок тут розуміють єпископів, чи видимих представників церков (див. 2 і 3 гл.), але разом із цим дається вказівка і на невидимих предстоятелів церков, які є ангелами церков у власному розумінні. Саме так розуміли цей вислів древні отці. "Я впевнений, гово­рить Григорій Богослов, - що особливий ангел опікується кожною Церк­вою, як навчає мене Іоан в Одкровенні". Тому, прощаючись із паствою Константинопольською, він вигукував: "Пробачте, ангели, наглядачі цієї Церкви, також мого перебування тут і виходу звідси" [118, С 39; 72, С. 551].

Мета служіння ангелів-хранителів окремих церков полягає в тому, щоб керувати Церквою і всіма членами її з метою приведення їх до не­бесної вітчизни, а головними засобами в цьому служать молитва, на­станови й поради членам Церкви, особливо її вождям та керівникам в особі пастирів Церкви.

§ 2.10. Ангели - охоронці окремих осіб

Ангели служать зброєю Промислу Божого про окремих осіб. Церк­ва навчає, що кожен із віруючих має свого особистого (власного) анге­ла, який перебуває при ньому й охороняє його, і тому називається "ан­гелом-хранителем" [84, С 25].

Вірування в ангелів-хранителів окремих осіб існувало ще в старо­завітній Церкві. Псалмоспівець говорить, що Бог ставить табором ан­гелів Своїх навкруг тих, що бояться Його: "Ангел Господній табором стає кругом тих, хто боїться Його, і визволяє їх" (Пс. 34, 8). Тих, хто жи­ве під покровом Всевишнього, він завіряє: "Тебе зло не спіткає, і до на­мету твого вдар не наблизиться, бо Своїм Ангелам Він накаже про те­бе, щоб пильнували на всіх дорогах твоїх" (Пс. 91, 10-11).

У Новому Завіті істина про буття ангела-хранителя у кожного з віру­ючих засвідчена Самим Ісусом Христом і Його апостолами. Ісус Хрис­тос сказав: "Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих: кажу бо Я вам, що їхні Ангели повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі" (Мф. 18, 10). Якщо й віднести цей вислів до не­мовлят віри чи розуміти, що це про немовлят природних, із яких один був видимим предметом слова Христового (2-5 ст.), однаково мусить бути висновок, що кожний віруючий має своїм хранителем одного з духів світу ангельського.

Ап. Павло говорить про ангелів: "Чи не всі вони духи службові, що їх посилають на службу для тих, хто має спасіння успадкувати?" (Євр. 1, 14). Очевидно, що коли всякий віруючий силою хрещення призна­чається до спасіння, то кожний з них має свого ангела-хранителя.

У Церкві апостольського віку існувало тверде вірування в ангелів-хранителів кожного віруючого. Особливо чітко виявилося це у звільнен­ні ап. Петра від кайданів в'язничних (Дії 12, 12-16). На повідомлення служниці про те, що Петро стоїть біля воріт будинку, у якому "багато зібралося й молилося", вони не хотіли їй повірити, але говорили: "То Ан­гел його!". Ті, що говорили так, очевидно, були переконані, що не тільки у кожного немовляти віри, але й у кожного з таких мужів віри, як Петро й інші апостоли, є власний ангел-хранитель.

Стосовно того, чи кожній людині і коли Бог дарує ангела-храните­пя, у древній Церкві переважала думка, що ангели даруються не всякій

людині, а тільки тим, хто вірить у Викупителя і згідно з вірою благодат­но відроджений у хрещенні. З часу хрещення, а не із самого народжен­ня людини, починається і служіння їй її ангела-хранителя. Основу для такої думки бачили у вищенаведених висловах Писання про ангелів (Мф. 18, 10; Євр. 1,14; Пс. 34, 8). Стосовно членів старозавітної Церк­ви, коли не було ще хрещення, висловлювалася думка (на основі Пс. 91, 11), що богобоязненні з них мали ангела-хранителя згідно з вірою в майбутнього Спасителя. Підтвердженням цієї думки може служити історія навернення Корнилія за допомогою ангела (Дії 10, 3, 6, 22; 11, 13-14).

Питання про те, чи постійно перебуває при людині даний їй під час хрещення ангел-хранитель і до якого часу перебуває, випливає з древ­ньоотцівського вчення: служіння ангела-хранителя людині, яка нале­жить до царства Божого, продовжується впродовж усього земного жит­тя людини. З притчі про багатого й Лазаря (Лук. 16, 22; 12, 20) видно, що ангели не полишають людину і в час її смерті, а душу її приводять у невідому їй країну вічності. Однак, бувають випадки в житті тих, кого охороняють, коли ангел віддаляється від людини. Винуватцем відда­лення від себе ангела-хранителя є сама людина, яка повністю віддається пристрастям і розпусті. "Як бджіл відганяє дим і голубів сморід, - говорить Василій Великий, - так і хранителя нашого життя віддаляє плачевний і смердючий гріх" [72, С 556] через, несумісність чистого єства його з гріхом". Між іншим, і найбільший грішник може по­миритися зі своїм ангелом за допомогою щирого каяття в гріхах і зали­шення їх назавжди. У такому випадку, за словом Писання, "радість бу­ває в Божих Ангелів за одного грішника, який кається" (Лук. 15, 10).

Мета служіння ангелів-хранителів людям полягає в тому, щоб допо­могти досягнути спасіння тим, хто його шукає (Євр. 1, 14). Згідно з цим, їх служіння віруючим, за словами Писання та святоотцівським вченням, виражається у тому, що вони є:

а) вірними наставниками у вірі й благочесті (Зах. 2, 3; 4 Цар. 1, З, 15-17; Суд. 2, 1-6 та інші), бо їхнє знання тайн царства Божого, мудрість та проникливість вищі за людські, і вони так укріпились в добрі, що не можуть грішити;

б) хранителями душ та тіл наших (Пс. 91, 10-11): "Як міські стіни, навкруги облягаючи місто, відусюди відбивають ворожі напади, - гово­рить Василій Великий, - так і ангел служить стіною попереду, охороняє позаду і з обох сторін, нічого не залишаючи неприкритим" [72, С 557-558];

в) нашими молитвениками перед Богом (Мф. 18, 10; Об. 8, 3; Тов. 12, 15-20).

Вони не тільки збуджують тих, кого охороняють, до молитви, але й з тими, хто молиться, самі моляться й підносять у своїх святих молит­вах наші немічні молитви до Того, Хто живе у світі неприступному. Св. Іоан Ліствичник, один із найдосвідченіших наставників молитви, пи­ше для науки тим, що моляться: "Якщо втішився чи зворушився ти яки­мось словом молитви, то зупинись на нім, бо тоді хранитель наш мо­литься разом із нами" [118, С 41]. Розкриття в більш конкретних рисах вчення про ставлення до нас ангелів-хранителів можна знайти у творіннях древніх отців та вчителів Церкви.

§ 2.11. Моральний стан і блаженство ангелів

Безплотні духи, створені єствами вільними, за природою своєю мо­жуть вільно перебувати й мати великий успіх у добрі та схилятися до зла, але вони так утвердились у добрі, що, згідно з Благодатю Божою, ніколи не відступляться від нього.

В Одкровенні є прямі свідчення про це. Безплотні духи називають­ся в Писанні "ангелами світла" (2 Кор. 11, 14), "вибраними" (1 Тим. 5, 21). На те, що ангели підкоряються волі Божій, вказується людям як на достойний наслідування приклад: "Хай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі", - навчав Спаситель віруючих звертатися до Бога в молитві (Мф. 6, 10). Говориться, що після воскресіння вірні будуть уподібнені ангелам (Мф. 22, ЗО; Марк. 12, 25; Лук. 20, 3-6), і навіть порівнюється з їхнім станом слава Месії, Який воскрес (Євр. 1, 4-14). Але особливо свідчить Писання про досконале утвердження ангелів у добрі, коли вчить, що вони перебуватимуть святими при кінці світу, що разом із ни­ми об'явиться Господь судити живих та мертвих і вони будуть оточува­ти престол Його (Мф. 25, 31; Іуд. 14 ст.).

Однак такий моральний стан ангелів є даром благодаті Божої, за­служений ними, а не є властивістю самої їхньої природи. "Вони не мо­жуть грішити, - навчає Церква, - не за єством своїм, а за благодаттю Божою" [84, С 25; 46, С. 378-401]. Благодать ця дарована їм за довго­часний послух волі Божій і незмінну вірність Богові, яку вони виявили в часи відпадіння сатани. Григорій Богослов навчає про ангелів, що неру­хомість їх до зла ні від кого іншого, як від Святого Духа" [132, С 267; 118, С. 42].

З утвердженням у добрі ангели утвердились, звичайно, і в співмірному з їхнім моральним станом блаженстві, яке від них невід'ємне. Блаженство ангелів полягає в тому, що вони, як каже Спа­ситель, "повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі" (Мф. 18, 10), оточують престол Божий (Об. 5, 11; 7, 11), а від цього не може не походити найвища радість і блаженство. Перебувають вони також у

взаємному спілкуванні цілковитої однодумності та любові, для чого у них, звичайно, є своя особлива, їм властива мова, про що нагадує й ап. Павло, коли говорить "про мову ангельську", почуту ним на "третьому небі" (1 Кор. 13, 1; 2 Кор. 12,4).

Нарешті, беручи участь у справі спасіння людини, вони радіють спасінню кожної людини (Лук. 15, 10) як такої, що була співучасником блаженства в спілкуванні з ангелами (Євр. 12, 22-23).

§ 2.12. Буття злих духів

Під іменем злих духів у Св. Писанні розуміють особисті, вільно-ро-зумні й безплотні єства, що з власної волі відпали від Бога, стали зли­ми й утворили особливо вороже Богові і добру царство, яке є залежним від Нього.

Згадки про буття злих духів, як і духів добрих, є в найдревніших священних книгах, починаючи з П'ятикнижжя. Перша така згадка міститься у переказі про гріхопадіння прабатьків (Бут. 3). Мойсей же, на­гадуючи ізраїльтянам про нахили їх до язичництва, говорить, що вони "пожроша", тобто приносили жертви бісові (євр. schedim мн., від shed -губитель, руйнівник), а не Богові (Втор. 32, 17; пор. Пс. 105, 37; 1 Кор. 10, 20). Указівка на буття злих духів ясно зрозуміла. Подібну ж вказівку можна бачити в законі про святкування великого дня очищення (Лев. 16, 8-10). У цей день наказувалося взяти двох козлів - одного для Ієгови, другого "для Азазеля"; передбачалося, що козла, на котрого випав же­реб для Азазеля, не приносили в жертву, а після покладення на нього "беззаконь народу" (через покладення рук), виганяли в пустелю "для Аззеля" (євр. ta Azazel), щоб він поніс на собі беззаконня в землю не­прохідну, причому той, що відводив козла в пустелю, ставав нечистим (Лев. 16, 26). Під "Азазелем" тут мають на увазі не абстрактне поняття (віддалення чи відпущення), а живе й особисте єство, причому єство зле, тобто диявол. Це відкривається з того, що тут Азазеля протистав­ляють Ієгові (жереб для Ієгови і жереб для Азазеля; жереб, як правило, кидається між особистістю і особистістю), а також видно з мети вста­новлення свята очищення, і вказівки на пустелю як місце перебування Азазеля (пор. Мф. 12, 43), місце, зовсім віддалене від священного місця перебування Ієгови серед Свого народу. Протиставлення Азазеля Ієгові дає підстави для висновку, що під Азазелем розуміють не підначальний дух, а вождя і начальника пустельного демонського царства. Є згадки про злих духів і в інших старозавітних книгах, що з'явилися до ваві­лонського полону. Найчіткіша вказівка на існування в євреїв учення про злих духів до знайомства з перськими віруваннями є у книзі Іова. Тут (1, 6-12 і 2, 1-7) злий дух прямо називається сатаною й зображується на-

повненим лукавства й ворожості до праведного і його чеснот.

Ісус Христос висловлював Своє вчення про злих духів іноді без яв­ної нагоди, не тільки в загальних висловах, а й у деталях (напр., Мф. 13, 39; 25, 41; Ін. 8, 44; 16, 11 та багато інших), розкривав його й перед учня­ми Своїми (напр., Мф. 17, 21; Ін. 12, 31 та інші). Ап. Іоан навчає, що са­ме пришестя у світ Сина Божого перебуває у зв'язку з істиною буття злих духів: "Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. Тому то з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола" (1 Ін. З, 8).

§ 2.1Э. Природа злих духів їх кількість і ступені

Ангели, що відпали від Бога, як і ангели добрі, створені Богом з од­наковою духовною природою і належними їй духовними силами. Приро­да ангелів після їхнього падіння залишилася тією ж, "бо дари й покли­кання Божі не відмінні" (Рим. 11, 29). Змінився тільки моральний стан цієї природи і напрям у діяльності її сил, а не саме єство її та облашту­вання. Одкровення злих духів прямо називає духами (Мф. 8, 16; 2, 43; Лук. 10, 20 і т. ін.), "духами злоби піднебесної" (Еф. 6, 12). Як духам, їм властиві, за словом Божим, й істотні сили духа: розум (2 Кор. 2, 11), во­ля (2 Тим. 2, 26) й почуття (Мф. 8, 29; Як. 2, 19; Об. 20, 10 й т. ін.). Їхні природні сили і після падіння залишилися такими, що перевищують людські. Писання надає відступним духам такої міцності сил і могутності, що називає їх "владою, світоправителями цієї темряви" (Еф. 6, 12), а ап. Петро порівнює диявола з левом, що рикає й шукає їжі (1 Петр. 5, 8). Про пришестя антихриста сказано, що воно - "за чином са­тани - буде з усякою силою й знаками та з неправдивими діями" (2 Сол. 2, 9; пор.: Мф. 24, 24).

Число ангелів, що відступили від Бога, у Писанні не визначається, а тільки дається зрозуміти, що воно вельми велике. Спільнота злих духів називається цілим царством (Лук. 11, 18). Ісус Христос вигнав у землі Гадаринській з одного чоловіка багатьох бісів (легіон) (Лук. 8, 30), із Марії Магдалини сім бісів (Мф. 6, 9). У древній Церкві було переко­нання, що взагалі злих духів безліч, що "денницю", першого із тих, що обурилися серед вищих ангелів, від Бога "відкинуто", і за ним послідувало безліч підкорених (підлеглих) йому духів [139, С 121-123].

Впалі духи складають особливе, хоч і залежне від Бога, царство, а воно не може існувати без чинів, вищих і нижчих, без панування та підкорення. "І коли сатана сатану виганяє, то ділиться супроти себе, як же втримається царство його?" (Мф. 12, 26). "Кожне царство, само про­ти себе поділене, запустіє" (Лук. 11, 17). Одкровення представляє одно­го з числа відступних духів, що стоїть на чолі цього царства, називаючи його різними іменами: диявол (грец. - "наклепник, обмовник, звабник"

(Пс. 109, 6; Мф. 4, 1-11; Ін. 8, 44; Іуд. 9 і т. ін.)), сатана (євр. Satan -"підступний противник, згубник, звабник" (Іов. 1, 6; Зах. З, 1; Мф. 4, 10; Рим. 6, 20 та інші)), вельзевул, котрого іудеї називали князем бісівським або богом мук (Мф. 10, 25; 12, 24 та ін.)*, веліал (євр. - "негідний, без­чесний, злий" Пс. 41, 9) чи веліар (Сір. "високий князь", 2 Кор. 6, 15 ви­нуватець ідолослужіння та всіх злодіянь), древній змій і дракон (Об. 12, 9; 20, 2), спокусник (Мф. 4, 3; 1 Сол. З, 5), князь цього світу (Ін. 12, 31; 14, ЗО; 16, 11), князь влади повітряної (Еф. 2, 2), бог віку цього (2 Кор. 4, 4), батько обману і людиновбивця (Ін. 8, 44) та інші. Підлеглі йому впалі духи називаються ангелами диявола (Мф. 25, 41; Об. 12, 9-8), де­монами або бісами ( Мф. 7, 22; 10, 8; Ін.. 10, 20; 1 Кор. 10, 20-21 та ін.) і просто злими (Лук. 7, 21; 8, 2; Дії. 19, 12), або нечистими (Марк. 9, 25; Об. 18, 2 та ін.) духами. Між ними також є відмінність та співпідлеглість. Так, Спаситель нагадує про дух нечистий, який, вийшовши з людини, приводить потім у неї сім інших духів, гірших за себе (духів презлих Лук. 11, 26; Мф. 12, 45). Апостол розрізняє між злими духами начала, влади і світоправителів темряви (Кол. 2, 15; Еф. 6, 12), як відмінні між собою за силою та владою. Різниця між злими духами в ступенях, за здогадом одного з учителів Церкви, або є залишком тієї різниці та співпідлеглості, у якій перебували відступні духи один до одного до свого падіння, або засноване на відносних успіхах кожного з них у злі [118, С. 44].

§ 2.14. Падіння злих духів

Усі єства світу духовного створені за природою добрими. Добрими за природою створені й злі духи. Злими вони стали внаслідок зловжи­вання власною волею, не спонукані до цього ніякою необхідністю. Так навчає Одкровення й Церква про походження злих духів.

Спаситель, викриваючи те, що іудеї не вірили в Нього, говорив їм: "Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім" (Ін. 8, 44). Це означає на грецькій мав дію, що здійснюва­лася в минулому і продовжується до теперішнього часу, власне, озна­чає, що диявол не стояв у правді і тепер не стоїть; у правді, тобто вірності своєму призначенню, не встояли духи злі).

Апостоли також, зрозуміло, навчали про відступництво ангелів. Ап. Петро говорить: "Бог Ангелів, що згрішили, не помилував був, а в кай­данах темряви вкинув до пекла, і передав зберігати на суд" (2 Петр. 2,

* Найменування князя бісівського "вельзевул" має різні значення: "начальник злих духів", "владика, господар дому", "владика гною, нечистоти". Вбачається спорідненість стосовно цього найменування з Baal-Zebub, як називався филистимський "поганий бог в Аккароні" (4 Цар. 1 гл.). 4). Подібно до цього й ап. Юда пише, що "Ангелів, що не зберегли по­

чаткового стану свого, але кинули житло своє, Він (Бог) зберіг у вічних кайданах під темрявою на суд великого дня" (Юд. 6). Таку ж вказівку ми бачимо в словах ап. Іоана: "Диявол грішить від початку" (1 Ін. З, 8).

Відступництво диявола та його ангелів, створених єствами вільни­ми, було відступництвом також вільним: воно не було викликане якоюсь необхідністю - ні зовнішньою, ні внутрішньою - чи якою-небудь споку­сою. "Звідки диявол, - запитує Василій Великий, - якщо зло не від Бо­га?". І відповідає: "На це запитання досить нам того міркування, яке по­дане про лукавство людини. Бо чому лукава людина? З тієї ж причини. Тому що вона мала вільне життя, і їй була дана можливість або перебу­вати з Богом, або віддалитися від Нього (Благого). Ангел Гавриїл завжди стояв перед Богом. Ангел Сатана відступився від свого чину. І перший є таким за власним розсудом, і останнього спонукала воля ви­бору. І перший міг стати відступником, і останній міг не відступитися. Але одного врятувала велика любов до Бога, а іншого зробило відступ­ником віддалення від Бога... Так, диявол лукавий, маючи лукавство за власним розсудом, а не природа його протилежна добру" [118, С 45]. Бог - не винуватець зла.

Учення про вільне гріхопадіння ангелів, створених добрими, скла­дає постійне та незмінне вчення Церкви і є догматом віри.

1. Згідно з питанням про те, у чому полягав гріх грішних духів, домінуючою в отців Церкви була думка, що цей гріх полягав у гордості. Основу для такої думки вбачали в застереженні апостола не поставити єпископа з новонавернених, щоб він не запишався і не впав у ворожий осуд та в сітку диявольську (1 Тим. З, 6). Аналогічність осуду передба­чає аналогічність злочину. Звідси можна дійти висновку, що і гріх дияво­ла, за котрий він піддався осуду, є пиха, та й узагалі, початок гріха - гор­диня (Сір. 10, 15). "Гордість, - говорить Св. Амвросій, - взяла свій поча­ток від диявола, якого, коли той звабився своєю могутністю й перева­гою, даними йому від Творця, і задумав стати рівним за славою зі своєю Першопричиною, було скинуто з висоти небесної разом із тими ангела­ми, яких затягнув він у своє безчестя" [118, С 45].

Підтвердження можливості такого прояву гордині в ангелів зі світлим розумом можна побачити у свідченні Писання про антихриста: "Що противиться та несеться над усе зване Богом чи святощами, так, що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме" (2 Сол. 2, 4).

2. Чи одночасно настало гріховне падіння всіх духів, чи вони відсту­палися поступово? У різних найменуваннях у Писанні про впалих духів можна побачити вказівку на те, що спочатку згрішив один із вищих ан­гелів, і що він потяг за собою багато інших ангелів у прірву гріха. Останні

називаються в Писанні ангелами диявола (Мф. 25, 41), а сам він - бать­ком обману (Ін. 8, 44) і тим, що згрішив спочатку (1 Ін. З, 8), наклепни­ком, що зваблює всесвіт (Об. 12, 7, 9), князем влади повітряної (Еф. 2, 2) та іншими іменами, котрі виділяють його як родоначальника зла з числа інших грішних духів. Отці Церкви думали, що спочатку відступив­ся головний ангел, "з ним відступилося безліч ангелів, що йому підкоря­лися", чи були дружніми із ним [139, С 122].

3. Коли настало їхнє падіння? Без сумніву, до відступництва люди­ни; але як скоро після їх створення у Писанні прямих указівок немає. То­му в древній Церкві висловлювали з цього питання різні думки. Але при­родніше мислити, що ангели відступилися незабаром після їх створен­ня, можливо, на перших кроках свого життя, коли вони ще мало відчу­вали блаженне життя в союзі з Богом і не встигли укріпитися в добрі [118, С 46].