Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Гріхопадіння прабатьків і його наслідки Наслідки стосовно душі людини Наслідки гріхопадіння стосовно тіла людини Наслідки гріхопадіння стосовно зовнішнього добробуту людини. Фізичне зло

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

§ 2.20. Гріхопадіння прабатьків

Безневинний та блаженний стан прабатьків не був станом незмінним. Буттєписьменник не вказує, як довго жили прабатьки в раю, але говорить, що вони порушили заповідь Бога і впали. Можливість падіння перших людей містилася в тому, що вони стояли ще на шляху випробування і свобода їхня не була ще цілком утвердженою досвідом і навичками в добрі.

Коротко й просто передає Буттєписьменник історію гріхопадіння прабатьків. Він розповідає: "Змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог учинив. І сказав він до жінки: "Чи Бог наказав: "Не їжте з усякого дерева раю?"" І відповіла жінка змієві: "З плодів дерева раю ми можемо їсти, але з плодів дерева, що в середині раю, Бог сказав: "Не їжте з нього і не доторкайтесь до нього щоб, - вам не померти"". І сказав змій до жінки: "Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, ко­ли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов бо­ги, що знають добро й зло". І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання. І взяла з йо­го плоду, та й з'їла, і разом дала теж чоловікові своєму, - і він з'їв. І роз­крилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові лис­тя, і зробили опаски собі" (Бут. З, 1-7).

Таким чином, гріх проникнув у людську природу під впливом змія-спокусника, котрий звабив Єву до переступу заповіді. Під змієм-спокус-ником у власному розумінні треба розуміти не звичайного змія, а особ­ливе єство духовне, розумне і при цьому зле, котре тільки користувало-

ся змієм - твариною, як зброєю спокуси. Таким єством був ангел, що відступився від Бога, тобто диявол. В інших місцях Писання спокушен­ня прабатьків до гріха прямо приписується дияволу. Так, Спаситель на­зиває диявола людиновбивцею споконвіку, і саме тому, що він - винува­тець гріха й смерті в людському роді, а всіх грішників іменує синами ди­явола (Ін. 8, 44). Ап. Іоан також називає того великого змія, чи вужа ста­родавнього, який спокушав людину, дияволом і сатаною, що зваблює всесвіт (Об. 12, 9; 20, 2-3). У книзі Премудрості сказано: "Заздрістю ди­явола смерть у світ увійде" (Прелл. 2, 24).

Хоча гріхопадіння прабатьків здійснилося під впливом диявола, але внутрішня та головна причина походження гріха була в самих пра­батьках, у їхній свободі. Диявол з'явився в раю не як гнобитель людини, але як звабник, котрий міг діяти хитрістю, порадою, підказкою, саме тією зброєю, котра, хоча й може впливати на свободу волі, але не може її цілком примусити. З іншого боку, і самі люди володіли всіма засоба­ми, щоб відбити всі ті підступні поради. А тому, якщо вони схилилися на бік спокусника, то цим показали непокору Богові, не з необхідності та примусу, а за рішенням власної вільної волі.

Отже, гріх у перших людей виник як негативний плід їхньої свобо­ди під впливом зваблення їх із боку диявола. Значить, не можна вважа­ти винуватцем гріха ані Бога, ані сам гріх як явище, споконвіку прита­манне людському родові.

У біблейському переказі про падіння людини подано поняття про саму суть гріха, здійсненого прабатьками. Видимий бік гріха складався з порушення доброї заповіді Божої поїданням плоду із забороненого де­рева. Але ця заповідь дана була першим людям безпосередньо Самим Богом і була, таким чином, вираженням Його волі. Звідси, із зовнішньо­го (формального) боку, гріх перших людей, як і всякий гріх (гріх є безза­коння, 1 Ін. З, 4), був переступом морального закону й непослухом волі Божій (Рим. 5, 15-20). Але за внутрішнім своїм єством цей гріх полягав у гордовитому роз'єднанні творива зі своїм Творцем, виявом непомірно­го самолюбства, що виявилося в бажанні досягнути рівності з Богом і бути в повній незалежності від Нього. З біблійного переказу про гріхо­падіння видно, що жінка вирішила порушити заповідь Божу тільки після того, як диявол, спочатку поселивши в Єві замість любові до Бога, віри в Нього недоброзичливість та недовір'я, невдоволення Ним, указав на можливість незалежного від Бога життя: будете як боги. Значить це був той самий гріх, котрий був причиною падіння самого спокусника і бага­тьох із величних духів із висоти ангельської величі у прірву загибелі та приниження, те ж саме вороже роз'єднання творива з Творцем, по­встання проти Творця.

У Буттєписьменника відносно детально розповідається тільки про гріхопадіння жінки, а про відступництво чоловіка лише помічено, що жінка подала чоловікові своєму [заборонений] плід, і він з'їв. Про особ­ливе зваблення його й спонукування до гріха не розповідається, указа­но лише, що він згрішив тому, що послухався голосу жінки своєї, тобто послухав її більше, ніж Господа. Отже, можна вважати, що він відсту­пився внаслідок переконань із боку жінки й пристрасті до неї, розділив­ши, звичайно, і всі гріховні її помисли й почуття.

Вказаними властивостями цього гріха пояснюється і його надзви­чайна злочинність; він є тяжким переступом, настільки великим, що для відновлення людини й знищення всіх наслідків гріхопадіння вимагався аж такий засіб, як втілення та смерть Сина Божого. Блаж. Августин на­зиває гріх Адама "незбагненним відступництвом" і говорить, що розміри цього гріха навіть не може пояснити наша думка. "Тут були, - говорить він, - і гордість, тому що людина забажала перебувати під владою більше своєю, ніж Божою; і зневага святині, тому що не повірила Богові; і людиновбивство, тому що наразила себе на смерть; і перелюбство ду­ховне, тому що невинність людської душі порушена переконанням змія; і злодійство, тому що скористалася забороненим деревом; і користо­любство, тому що захотіла більшого, ніж те, чим повинна була вдоволь­нитися" [46, С 477-485]. А Тертуліан у порушенні заповіді прабатьками вбачав порушення всього десятислів'я [19, С. 101].

Гріхопадіння прабатьків і його наслідки

Таким чином, видима сторона гріха наших прабатьків полягала в порушенні заборонної заповіді Божої, вираженої в наступних словах: "Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла - не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!" (Бут. 2, 16-17).

Порушивши цю заповідь, прабатьки впали в гріх прямого непослу­ху чи непокори Богові, і таким чином порушили в самій основі весь мо­ральний закон, який є не що інше, як блага і досконала воля Божа (Рим. 12, 2). Але порушуючи закон Божий, людина як істота розумна й відповідальна за свою поведінку стає істотою злочинною та винною пе­ред Богом.

"Нехай ніхто не думає, - говорить Блаженний Августин, - нібито гріх перших людей незначний та легкий тому, що складався лиш із їди плодів дерева, - заповіддю вимагалась покора, така доброчесність, яка в розумної тварі є ніби матір'ю й берегинею всіх чеснот" [16, С 66].

В одному зі своїх творів Блаженний Августин назвав гріх Адама "невиясненним відступництвом" [19, С 102].

"Як тільки відбулося порушення заповіді, у той же час, - говорить Блаженний Августин, - залишила прабатьків і благодать Божа" [74, С 314]. У людині, першопочатково чистій і невинній, з'явився новий, не­властивий і чужий їй раніше гріховний настрій та внутрішня замкнутість у спілкуванні з Богом, Джерелом життя.

"Найбільш ґрунтовна й значна зміна, - пише єпископ Гурій, - відбу­лася в душевному житті... Божество, що раніше сприймалося як блага повнота внутрішнього життя, стало тепер сприйматися як зовнішній об'єкт і як такий, що збуджує уже в серці не хвилювання любові, а по­чуття страху. Це почуття страху болісне для людини, вона тремтить пе­ред Богом, намагається сховатися від Лиця Божого... За неминучими законами психологічного життя, це Божество свідомістю людини буде все далі і далі віддалятися від людського серця, людина все більше й більше буде прагнути заховатися від Лиця істинного Бога і стане ство­рювати собі фальшиві кумири, що будуть більш доступні для зміненої її внутрішньої сутності..." [41, С 21].

Якщо до гріхопадіння в природі людини царювала повна гармонія і рівновага поміж душею та тілом, так що, коли душа вільно спрямовува­лась до Бога і підкорялась Йому, тіло слухняно корилось й служило їй самій, то після гріхопадіння зовсім похитнулися й порушились ці гар­монія та рівновага. Карою за непокору душі Богові стала непокора тіла душі людини. При цьому тіло не тільки перестало підкорятися душі, але й навіть взяло верх над нею, так що у людині, що впала, замість закону розуму воплотився закон примхи (похоті), і життєвим началом замість духу стало тіло, що відволікало його від всього духовного і тягнуло до чуттєвості та гріха, таким чином стаючи з наслідку гріха причиною (по­роджувачем) гріха [46, С 444-445].

Наслідком гріхопадіння стала і тілесна смерть. "Як відомо христия­нам, що дотримуються істинно кафолічної віри, - пише Блаженний Ав­густин, - смерть тілесна спіткала нас не за законом природи, тому що Бог не створив для людини смерті, - але внаслідок гріха" [16, С 45].

Православний Катехизис митрополита Філарета в розділі, присвя­ченому III члену Символу віри (про втілення Сина Божого), констатує як безсумнівний факт наступне: "Як від зараженого джерела природно те­че заражений потічок, так від родоначальника, що заражений гріхом і тому смертний, природно народжуються заражені гріхом і тому смертні нащадки" [41, С 16-17].

Цю ж думку можна передати так: усі люди як нащадки родоначаль­ника людського роду Адама, хоча і створеного за образом Божим, але такого, що здійснив тяжке гріхопадіння, народжуються з гріховними спадковими пошкодженнями своєї духовно-тілесної природи. Ця врод-

жена гріховність з часів Блаженного Августина відома під на­звою первородного гріха (peccatum originate).

"Немає нічого відомішого, - говорить Блаженний Августин, - за учення Церкви про первородний гріх, - але в той же час, і немає нічого таємнішого і недосяжнішого за дане вчення для звичайного людського розуміння" [17, С 445].

Примітка: Сказання Мойсея про гріхопадіння прабатьків є правдивою і дійсною історією походження зла й гріха у світі, і тому його потрібно сприймати як буквальне. Не можна припустити, щоб Бог в од­кровенні настільки важливої істини, як походження зла у світі, через алегорії чи символи вводив людей у різні здивування й вагання, які пе­реходили нерідко в помилки. Сам Буттєписьменник навчає бачити у своїй розповіді правдиву історію. У зв'язку з розповіддю про гріхо­падіння в тих же главах його, без сумніву, історичної книги є гео­графічні, етнографічні й чисто історичні вказівки, що не допускають алегоричного розуміння. Усе старозавітне законодавство, весь жертовний культ і взагалі все вчення про спасіння є, у зв'язку з роз­повіддю книги Буття про гріхопадіння, історичною подією. Священні письменники і Старого, і Нового Завіту часто посилаються на це оповідання, приймаючи його за справжню історію гріхопадіння (напр. Ос. 6, 7; Прем. 2, 23-24; Сір. 25, 27; Рим. 5, 12-21; 2 Кор. 11, 3; 1 Тим. 2, 14 та інші). Так само і отці, і вчителі Церкви звичайно розуміли й по­яснювали розповідь про гріхопадіння буквально, як правдиву історію [118, С 56].

§ 2.21. Наслідки гріхопадіння

Гріх, скоєний прабатьками в раю, супроводжувався різноманітни­ми згубними наслідками для людства, тобто як для самих прабатьків, так і для всього потомства, що пішло від тих, що згрішили. Наслідка­ми гріхопадіння, згідно із ученням Православної Церкви [75, С 42-44; 84, С. 29; 77, С. 17] є: стосовно душі людини - духовна смерть внаслідок позбавлення благодаті Божої та ушкодження всіх сил її ду­ховної природи (потьмарення в ній образу Божого); стосовно тіла -хвороби та смерть тіла; стосовно зовнішнього достатку - вигнання лю­дини з раю, втрата чи зменшення влади над природою і осуд її на вис­нажливу працю й скорботи в земному життя із неминучою смертю в кінці. Видима природа була проклята прокляттю за гріх людини. На­решті, усі нащадки Адама народжуються зі спадковою гріховністю та за свою вроджену гріховність є винними перед Богом, чому хвороби, скорботи, тимчасова та вічна смерть є долею не одних прабатьків, але

й усього людства.

Наслідки ці, однак, не є тільки природним здійсненням гріха, хоча гріх і в самому собі є подібним до отрути, джерелом руйнування, безпо­рядку, розладу (Гал. 6, 7-8; Як. 1, 15). Деякі з наслідків гріха служать по­зитивними покараннями з боку правди Божої за гріх, визначенням суду Божого над злочинним та винним перед Богом людством.

Наслідки стосовно душі людини

Людина в порушенні заповіді Божої виявила гордовите прагнення до незалежності від Бога, внутрішньо забажала сама бути Богом. Пер­шим наслідком такого відчуження людини від Бога було те, що душа позбулася благодаті Божої, бо "що спільного між праведністю та безза­конням, або яка спільність у світла з темрявою?" (2 Кор. 6, 14). Залишившись без благодаті Божої, яка зміцнювала природні сили не­винної людини в напрямку добра, людина через це сама себе прирекла на духовну смерть, згідно з визначенням Божим: "Бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!" (Бут. 2, 17). Смерть душі не є припиненням особистого буття людини, бо душа безсмертна, а роз'єднанням її з Бо­гом, у якому життя всього живучого й животворне світло людського ду­ху (Ін. 1, 4; Пс. 35, 10), "бо в Нім ми живемо й рухаємось, та існуємо" (Діян. 17, 28). Унаслідок такого роз'єднання душа хоча й зберігає буття, але життя її набуває неправдивого, не властивого її природі напрямку, бо істинне життя духу без благодаті Божої так само неможливе, як не­можливе життя тілесне без їжі та повітря. Отже, наскільки людина віддаляється від Бога, прямуючи дорогою зла, настільки прилучається вона до духовної смерті (Як. 1, 15; 1 Ін. З, 14; 5, 16-17; Рим. 1, 32 та інші). Відповідно бувають різні ступені духовної смерті, як і духовного життя. Звичайно, перші люди ще не відчували всіх жахів духовної смерті, бо покаялись у своєму гріхові й отримали обітницю про Спаси­теля. Але в нащадках Адама зло і віддалення від Бога мали розвинути­ся до рішучого відступництва від Бога й озлоблення у злі. На таких у майбутньому житті, після всезагального воскресіння й суду, чекає вічна смерть, друга смерть (Об. 2, 11; 20, 6; 6, 14; 21, 8; пор.: Мф. 25, 41, 46). Тоді чітко розкриються перед свідомістю людини в усій грізній величі слова Божі: "Смертю помрете".

Іншим наслідком гріха людини було пошкодження духовної приро­ди людини, поява в душі, за апостолом, іншого закону, який бореться проти закону розуму (або нового прийдешнього начала, яке можна на­звати началом зла чи гріховних дій). Ап. Павло такими рисами зображує перебування та дію в грішній природі людини цього начала: "Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені,

але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. То ж знаходжу закона, коли хочу робити добро, - що зло лежить у мені" (Рим. 7, 18-21). Це дієве гріховне начало як у прабатьків, так і в їхніх нащадків проникло повністю в їхню природу. Гріховному ураженню піддалися всі сили душі: розум, воля та серце.

Ураження розуму виявилося в тому, що розум потьмарився, втра­тив ту чіткість та проникливість, які властиві були людині до гріхо­падіння. Це відкрилося одразу ж після гріхопадіння. Коли ті, що згріши­ли, почули голос Бога, що по раю ходив, то замислили сховатися від ли­ця Господа посеред дерев райських (Бут. З, 8), забувши, що від Всюди­сущого та Всевідаючого нема нічого потаємного. У сфері мислення од­разу ж народилася так звана (церковною мовою) "тілесна думка" (Рим. 8, 7). Адам перекладав вину за свій гріх на дану йому Богом дружину і певною мірою на Самого Бога, а жінка подібним чином складала вину на змія (Бут. З, 12-13). У нащадках Адамових ураження розуму виявило­ся та виявляється ще чіткіше (Прем. 9, 16), особливо у відношенні до пізнання Бога й світу духовного. "Людина тілесна, - говорить апостол, -не приймає речей, що від Божого Духа, бо для неї це глупота і вона зро­зуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно" (1 Кор. 2, 14). Проповідь про Христа для іудеїв здавалася, як і еллінам (грекам в ап. Павла), безумством (1 Кор. 1, 23). Потьмарений гріхом розум готовий виправдати зло і гріх у всіх його проявах.

Гріх вніс розлад і в область волі, людської моральної свободи: "Во­ля нахилилася більше до зла, ніж до добра" [84, С 31]. Це теж вияви­лося одразу ж після гріхопадіння. Прабатьки замість того, щоб принес­ти щире покаяння, додають до першого гріха новий гріх, приносять лу­каве самовиправдання та виявляють навіть деяке вороже налаштуван­ня до Творця. Цей нахил волі більше до зла, ніж до добра, й став долею всіх нащадків Адамових: "Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чо­го не хочу, це чиню" (Рим. 7. 19). І таке явище має характер більш-менш постійної норми: Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, - що зло лежить у мені" (Рим. 7, 21), внаслідок того, що в людській природі живе начало гріха: гріх панує над грішною людиною, підкоряє її волю своїй владі (Рим. 5, 21; 6, 12). Грішна людина - раб гріха (Рим. 6,17,20).

Ураження людської природи внаслідок гріха відбилося, нарешті, і на серці як самих прабатьків, так і їхніх нащадків. До падіння серце пра­батьків відрізнялося чистотою та невинністю, не знало гріховних по­тягів. Але як тільки вони согрішили, у серці виникли нечисті бажання і гріховні потяги. Зразу ж після вкушання ними забороненого плоду "роз-

крилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові лис­тя, і зробили опаски собі" (Бут. З, 7). Відмовившись від вищого блага спілкування з Богом, прабатьки віддали перевагу вкушанню забороне­ного плоду, низьким благам цього світу. Такий зіпсований напрям серця, огида чи нерозуміння смаку в благах духовних, перевага чуттєвості -помічається у всіх нащадках Адамових; людині буває потрібно доклас­ти багато зусиль, щоб зберегти в серці чистоту бажань та почуттів, пе­ремогти чуттєві помисли й потяги. Від серця, зіпсованого гріхом, вихо­дять, за словами Спасителя, "лихі думки, душогубства, перелюби, роз­пуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги" (Мф. 15, 19). Так, гріх вніс глибоке ураження у все духовне єство людини, усі сили духу зазнали пошкодження. Внаслідок цього порушилася повна узгодженість та доцільність духовних сил: деякі сили стали брати перевагу над інши­ми, - наприклад, почуття чи уява, чи поміркованість; відкрилася внутрішня боротьба людини із самою собою: "Бо тіло бажає противно­го духові, а дух - противного тілу, і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, чого хочете" (Гал. 5,17). Саме тіло вийшло з повної поко­ри душі, одержало неприродну перевагу над душею й спонукає постійно людину до гріха. Сукупність створених гріхом змін у духовній природі людини можна трактувати як ураження образу Божого в людині. Але знищення чи цілковитої втрати людиною образу Божого внаслідок гріха не сталося. Єство людське після падіння не повністю перетвори­лося в гріх, в нечистоту, але утримало свою сутність*. Сліди образу Бо­жого, хоча й затьмареного ("деякі, так би мовити, стирання божествен­ної печаті", за висловом митрополита Філарета), збереглися і в грішній людині. На це вказується і в самому Писанні. Чіткіше ж видно це із за­повіді Божої, яка забороняє пролиття крові людської: "Хто виллє кров людську з людини, то вилита буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим" (Бут. 9, 6).

Думка про залишки добра в природі грішної людини розкривається в Писанні більш детально. Так, ап. Павло навчає, що і грішна людина "має задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком" (Рим. 17, 22); хоче добра і любить добро. Про язичників (в ап. Павла безбожників) він говорить, що вони не мають закону (одкровенного), але "із природи чинять законне" (Рим. 2, 14), підкоряючись природному закону і голосу совісті. Зокрема, розум людини хоча й потерпів глибоке затьмарення, не втратив прагнення до істини та здатності до її пізнання, чому апос-

* "Віруємо, - навчають східні патріархи, - що людина, грішна через переступ, уподібнилася до безсловесних тварин, тобто потьмарилася й позбулася досконалості та безпристрасності, але не втратила тієї природи й сили, яку отримала від преблагого Бога. Бо у зворотному випадку вона стала би нерозумною, і зрозуміло, зовсім не людиною; але вона має ту природу, з якою створена, і природну силу, вільну, живу, діяльну, так що вона за природою може вибирати й робити добро, втікати й відвертатися від зла".

тол і називає безвідповідальними язичників (безбожників), які не пізна­ли того, що можна знати про Бога (Рим. 1, 20). Історія засвідчує, що лю­ди і в язичництві досягали пізнань про Бога та світ надчуттєвий, але з труднощами. У грішній людині збереглася природна здатність до свідо­мого засвоєння істин одкровення. Воля людини хоча й зробилася більш здатною до зла, ніж до добра, але не знищилася, так що грішна люди­на певною мірою "за природою може вибирати й робити добро, втікати й відвертатися від зла". Існування в грішній людині не тільки свободи гріха, а й свободи добра чітко стверджує Писання: "Знаю бо, що не жи­ве в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу" (Рим. 7, 18), - так навчає апостол, і це бажання не завжди залишається мертвим та безплідним (Рим. 2, 14; Дії 10, 1-7). У Писанні не пропонувалося б робити добро, не подано бу­ло б заповідей, так само, як обіцянок і погроз, якщо б свобода оберну­лася нездатністю обирати й робити добро. Сам Ісус Христос закликав людей до спасіння, але не насильно: "Ось Я стою під дверима та сту­каю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і бу­ду вечеряти з ним, а він зі Мною" (Об. З, 20), Він стоїть біля дверей сер­ця людського, але заходить тільки до того, хто чує Його голос, що кли­че, і з готовністю відчиняє Йому двері серця. Що адамів гріх не знищив свободи, засвідчує і власна свідомість кожної людини. Свідомість сво­боди супроводжує моральний вчинок людини від початку до кінця. Каят­тя, що з'являється після здійснення гріховного діла, також свідчить про свободу волі. Не повністю відвернулося від Бога й серце людини у грішному стані, не пропали в ньому ані задоволення законом Божим, ані вищі, духовні прагнення, до Бога і єднання з Ним (звідси всеза­гальність релігії), ані любов до добра (Рим. 1, 14; 15), ані рух совісті, який чи то засуджує людину за гріх (Рим. 2, 15), чи то вихваляє закон (Рим. 1, 7, 16).

Наслідки гріхопадіння стосовно тіла людини

Унаслідок тісного зв'язку душі з тілом, гріх створив розлад і в тілесній природі людини. Він вніс у тіло людини насіння всякого роду хвороб, стомлення від праці, розслаблення та страждань [75, С. 31-32]. Після падіння жінці як першій винуватиці гріха Бог визначив таку кару: "Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітності твоєї. Ти в му­ках родитимеш діти" (Бут. З, 16). В особі Єви проголошена кара всьому роду людському. І взагалі, хвороби, що вражають рід людський, визна­чені людині як кара за гріх. "Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!" (Ін. 5, 14), - говорив Ісус Христос оз­доровленому Ним хворому, показуючи тим самим залежність хвороб від гріха.

Завершенням усякого роду хвороб, яким стало піддаватися внаслідок гріха тіло людини, є тілесна смерть. Смерть тіла є розлучен­ням душі з тілом: тіло знищується, піддається тлінню й поглинається за­гальним життям природи, а дух переходить у нову сферу буття (Еккл. 12, 7). Таке роз'єднання душі з тілом не є законом природи, установле­ним першопочатково волею Творця. Союз душі з тілом, за першопочат­ковим планом Божим, повинен був бути вічним, як це підтверджується і християнським вченням про всезагальне воскресіння мертвих (1 Кор. 15, 35-64). Бог смерті не створив (Прем 1,13). Він створив людину нетлінною (Прем.3,23). Не володіючи безсмертям за самою своєю при­родою, чи як навчав розрізняти Блаженний Августин, при неможливості смерті, воно (тіло) однак володіло смертю й можливістю не вмирати, тобто безсмертям умовним. Але ця можливість не вмирати, з утверд­женням його (тіла) свободи в добрі, перейшла б у неможливість смерті. Для цього в раю посаджене було дерево життя, спожиття плодів якого давало смертному за природою людському тілу можливість не вмирати (Бут. З, 22). Але після відступництва прабатьків Бог віддалив їх від де­рева життя, і можливість смерті з утратою благодаті, яка давала тілу змогу не вмирати, перейшла в необхідність смерті. Смерть тіла, отже, стала наслідком гріха, карою за порушення даної людині заповіді про дерево пізнання: "У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернеш­ся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох і до пороху вернешся" (Бут. З, 19).

Смерть є долею всього роду людського. У нащадках Адамових смерть є вже наслідком гріха прабатьків і карою за успадковану ними від Адама гріховність, помножену особистими гріхами. Особливо зрозуміло богоодкровенне вчення про походження смерті в нащадках Адамових виражене ап. Павлом у наступних словах: "Як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили" (Рим. 5, 12). На думку апостола, смерть є наслідком гріха. На початку історії людини не було гріха, а то­му не було й смерті. У світ гріх увійшов як щось нове, що досі не існу­вало, увійшов через одного чоловіка, тобто через Адама (Рим. 5. 14-19; 1 Кор. 15, 22). А через гріх одного увійшла у світ і смерть; і саме тим, а не іншим шляхом, смерть увійшла у всіх людей (не виключаючи немов­лят), через те, що люди согрішили з Адамом чи в Адамові як представ­никові всього людського роду. І згрішили саме тоді, коли згрішив він, а тому всі, навіть немовлята, і вмирають. Така пряма суть учення апосто­ла про походження смерті, підтверджена й іншими його висловами. Смерть нерозривно поєднана з гріхом: "кара за гріх смерть" (Рим. 6, 23); смерть всезагальна тому, що всі згрішили саме в Адамі: "за переступ

одного померло багато" (Рим. 5, 15).

Так розуміла вчення Одкровення про походження смерті й хрис­тиянська Церква. У V ст. з приводу лжевчення пелагіан, які стверджува­ли, що люди вмирали б, якби Адам і не згрішив, на помісному Карфа­генському соборі (418 p.), правила якого прийняті Вселенською Церк­вою, визначено: "Якщо хтось говорить, ніби Адам, первостворений чо­ловік створений смертним, так що хоч би згрішив, а хоч би й не згрішив, умер би тілом, тобто вийшов би з тіла, не в покарання за гріх, а за не­обхідністю природи, то буде підданий анафемі" [103, С. 34; 118, С 61; 72, С. 485-491; 46, С. 427-433].

Наслідки гріхопадіння стосовно зовнішнього добробуту людини. Фізичне зло

Гріхопадіння мало згубні наслідки і щодо зовнішнього добробуту як самих прабатьків, так і їхніх нащадків. Гріх розладнав їхній зовнішній до­бробут. Так, слідом за гріхопадінням прабатьків Бог вигнав їх із раю едемського у місце перебування, спільне з усіма тваринами, щоб люди­на обробляла землю (Бут. 3,23), поселив їх біля раю і "приставив Херу­вима і меча полум'яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя" (Бут. З, 22-24). З утратою саду вони втрачали дві го­ловні умови зовнішнього благополуччя: достаток, потрібний для тілес­ного життя, і запобіжний засіб від усяких недугів, від старості і від самої смерті тілесної. З потьмаренням образу Божого через гріх в людині по­винна була зменшитися і влада її над природою. Стихії та сили приро­ди, покірні людині невинній та нешкідливі для неї після відступництва людини не могли не діяти більш чи менш шкідливо на її тіло. Саме так і тварини, які раніше були покірні людині як своєму цареві (подібно до того, як, наприклад, дикі звірі були покірними самітникам), стали втіка­ти від неї, як від більш сильної, або нападати на неї, як на відносно слабшу, і взагалі шкодити їй.

Цим не обмежилися наслідки гріхопадіння щодо зовнішнього доб­робуту людини. "Проклята земля у ділах твоїх, - сказав Бог Адамові після гріхопадіння, - ти в скорботі будеш їсти від неї у всі дні свого жит­тя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польо­ву. У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий" (Бут. З, 17-19). Унаслідок прокляття земля позбулася благ, подарованих їй благословенням Творця під час її створення. Бог зменшив у ній силу родючості й у відомий Йому спосіб поставив її в умо­ви менш для неї сприятливі. Але дія прокляття поширюється не лише на родючість землі. Апостол засвідчує: "Страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з'явитися в нас. Бо чекання створіння очікує з'явлення синів Божих, бо створіння покорились мар-

ноті не добровільно, але через того, хто скорив його в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі" (Рим. 8, 19-22). Рабство тління відкривається особливо в таких явищах, як: нищівні дії стихій на живі та чуттєві істоти, морові пошесті, руйнівні зем­летруси та повені, насильницька смерть, узагалі всі часткові відхилен-

ня від законів і цілей фізичного облаштування світу. Рабство таке важ­ке й виснажливе для створінь, що на кінець світу все твориво постає пе­ред пророчим спогляданням постарілим і таким, що розпадається від старості, подібно до застарілого одягу: "і всі вони, як одежа, загинуть, ти їх зміниш немов те вбрання, і минуться вони..." (Пс. 102, 27; пор.: Йос. 51, 6). Під цим образом занепаду ховається і та думка, що проклята істота під ігом важкої роботи, тління, втратила свою юну красу, якою ся­яла земля благословенна, і збіднів у ній надлишок сил і досконалостей, подарованих їй благословенням Творця [46, С 433-478].