Історія, філософія педагогіка та психологія філологічні науки

Вид материала

Документы

Содержание Правова ментальність сучасної україни Самореалізація людини як життєва проблема Холокост на житомирщині (1941–1943 рр.) Житомирський державний технологічний університет

Подобный материал:

• Cекції за фаховим напрямом 19 «Педагогіка, психологія, соціологія, українознавство,, 154.26kb.
• Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 674.46kb.
• Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 227.5kb.
• Програма навчальної дисципліни історія української культури напряму підготовки 040102, 264.69kb.
• Назва модуля: Соціальна взаємодія: людина в соціальному просторі, 20.06kb.
• Тема основні питання, 71.13kb.
• Педагогічний (педагогіка та психологія дошкільна, практична психологія), 67.46kb.
• За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 76.7kb.
• Робоча програма курсу "Філософія " Для спеціальності 030300 «Історія» напряму підготовки, 285.34kb.
• Т. О., Яресько К. В. Методологія педагогіки: багатовимірний аспект розгляду постановка, 111.36kb.

ПРАВОВА МЕНТАЛЬНІСТЬ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ


На сучасному етапі розвитку гуманітарної науки менталітет нації є одним із ключових об’єктів дослідження у різних галузях знань. Причиною активної уваги авторитетних вчених до ментальності є прагнення збагнути специфіку способу, стилю та стратегії мислення тієї чи іншої нації. Саме тому в науковій практиці існує розгалужений ряд розуміння і тлумачення цього поняття.

У великому тлумачному словнику сучасної української мови категорія ментальності представляється як: 1) інтелектуальні розумові здібності; 2) психіка, психічна сила.

О.Антонюк ментальність визначає як "відносно цілісну сукупність образів, уявлень, оцінок, ціннісно-смислових утворень і своєрідних правил життя", які є специфічним відображенням дійсності й зумовлені особливостями життєдіяльності індивіда, етносу, нації тощо в певному географічному і культурно-історичному середовищі.

Соціологи в основу ментальної структури покладають сценарії та моделі суспільної поведінки й ментальність визначають як "соціально-психологічні характеристики суспільного суб’єкта, які знаходять свій вияв у способі та характері мислення, соціальних та психічних установках та поведінці".

На думку І.Бойченка, "ментальність – це полісемантичне поняття для позначення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого й сягає у несвідоме". Усі дослідники, даючи різні варіанти інтерпретації ментальності, сходяться в одному: ментальність – це специфічний спосіб світосприйняття та мислення, який сформувався впродовж тривалої історії розвитку і який виокремлює кожну національну чи етнокультурну групу й робить її унікальною та неповторною.

Менталітет, формуючись упродовж певного історичного буття спільнот і людей, є сукупністю соціальних та психологічних рис, сумою поведінкових реакцій, що, своєю чергою, є певною цілісністю, котра проявляється в усіх аспектах життєдіяльності відповідної людської спільноти та її індивідів. Звісно, немає такої сфери життєдіяльності спільноти або її людей, де б не виявлявся притаманний їм менталітет.

Таким чином, менталітет є сукупністю поведінкових реакцій, що записана в матеріальних основах психіки. Отже, він визначає соціально-психологічний стан нації та її громадян, властивий саме для цього народу та його громадян, що, своєю чергою, викликає саме таку реакцію індивіда (спільноти) менталітету.

Можна також стверджувати, що ментальність – досить насичене змістом поняття, що відображає загальну духовну налаштованість, спосіб мислення, світосприйняття окремої людини або соціальної групи, непрорефлексоване або недостатньо усвідомлене, більша частина якого належить несвідомому.

Менталітет нації проявляється у системі моральних вимог, соціальних норм, цінностей і принципів виховання, у формах правовідносин між людьми, у їхньому ставленні до природи і праці, в національному характері та темпераменті, у різних компонентах загальної культури етносу, в тому числі й політико-правової.

Як бачимо, однією зі складових менталітету нації є наявність соціальних норм. Загальновідомо, що соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що виникають у суспільних відносинах та забезпечуються різними способами соціального впливу.

Залежно від ролі й місця в системі соціального регулювання розрізняють правові, моральні, політичні, релігійні та інші соціальні норми.

Без сумніву, правові норми посідають особливе місце в системі соціальних норм тому, що вони регулюють найважливіші економічні, політичні, екологічні та інші суспільні відносини, а також вони забезпечені засобами державного примусу із застосуванням юридичної відповідальності.

В
© Л.І. Шуляренко, 2011
умовах побудови незалежної правової держави, до якої прагнуть різні політичні сили, дедалі актуальнішою стає потреба формувати високу правосвідомість громадян, що є важливим фактором розвитку демократії держави, успішного здійснення економічної, політичної та правової реформ.

Однією з фундаментальних засад Конституції України є положення про те, що "Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Аксіологічний (ціннісний) та антропологічний (людинознавчий) вимір цього та інших гуманістичних положень потребує подальшого філософсько-правового обґрунтування.

Визнання людини найвищою соціальною цінністю в Україні з необхідністю має спричинити оновлення її правової системи. Якщо людина посідає центральне місце серед інших соціальних цінностей, то й оновленням права має бути його олюднення як теоретичне, так і практичне — у напрямі його формування як гуманістичного, тобто людиномірного явища. Однією із закономірностей розвитку теоретичної думки про співвідношення людини і права став розвиток ідеї прав людини. Нинішнє піднесене значення прав людини на міжнародному та національному рівнях, потреба в забезпеченні ефективного механізму їх реалізації та захисту в Україні вимагає переосмислення усталених наукових підходів до розкриття сутності права, його цінності й функцій. У зв’язку з цим зростає роль юридичної науки та філософії, й зокрема такого їх міждисциплінарного поєднання, як філософія права, котрі покликані пропонувати шляхи вирішення актуальних науково-практичних завдань.

Правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості. Свідомість як система містить різні форми відображення суспільних відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Усі форми суспільної свідомості взаємопов’язані. У ментальності перетинаються природна й культурно-історична зумовленість, раціональне і чуттєво-емоційне.

Однак процеси відродження української "національної" державності наштовхуються на серйозні труднощі. Серед заходів, спрямованих проти негативних явищ і факторів дестабілізації, не останнє місце має посісти підвищення рівня правової культури населення.

Право – частина соціальної культури, що визначає один з її видів – правову культуру. Правова культура — це категорія філософії права, яка характеризує обумовлене природним правом, усім соціальним, духовним, політичним, економічним ладом правове життя людини й людства, що полягає у досягнутому рівні розвитку правової діяльності, правосвідомості та, взагалі, у рівні правового розвитку суб’єктів (людини, різних груп, всього населення, людства в цілому) і забезпечує верховенство права в суспільному житті, дієвість гуманітарних принципів справедливості, свободи й гуманізму, людини як вищої соціальної цінності, захист її честі й гідності, а також гарантованість державою, міжнародними інституціями захисту прав і свобод, загальнолюдських цінностей. Таке розуміння правової культури в цілому відповідає перехідному етапу розвитку українського суспільства, проблемам, що виникають, і кореспондується з вирішенням стратегічного завдання — розбудовою правової, соціальної держави.

Якщо говорити про правову культуру особистості, то вона характеризує рівень правової соціалізації члена суспільства, ступінь засвоєння і використання ним правових основ державного й соціального життя.

Незважаючи на позитивні тенденції зростання політичної активності населення, інтересу до демократичних перетворень, гуманістичних цінностей, до права та його ролі у процесі реформування суспільства, поки що рівень правової культури нашого народу залишається незадовільним, не відповідає вимогам сучасних демократичних перетворень. Так протягом останніх років спостерігається певна тенденція зростання ролі адміністративного впливу на процеси реформування нашого суспільства, відроджуються окремі елементи силових, командних методів вирішення складних проблем державного будівництва, що показує невисокий рівень правової культури не лише населення нашої країни, а й посадових осіб, парламентарів та урядовців. Взагалі, такий стан у державі провокує суспільство до нестабільності, гальмує проведення демократичних реформ, загрожує національній безпеці нашої держави, її суверенітету та незалежності. Правова культура має сприяти вирішенню цих проблем, стати умовою демократизації усіх сфер суспільного життя, наближенню до європейських стандартів демократії, стати гарантом забезпечення стабільності розвитку нашої держави як демократичної, правової, соціальної.

З таких позицій законодавство країни, взагалі, має перебувати в постійному тісному зв’язку з правовою ментальністю.

УДК 130.12

І.О. Шумович, студ., I курс, гр. ЕП-33, ФЕМ

Науковий керівник – викл. Литвинчук О.В.

Житомирський державний технологічний університет


САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ЛЮДИНИ ЯК ЖИТТЄВА ПРОБЛЕМА


Інколи людське життя порівнюють із п'єсою, а людей – з акторами. Але хто автор цієї п'єси: природа, доля, Бог? І хто в ній ми? Чи ми просто сліпі виконавці чиєїсь чужої волі, чи хоча б її співавтори? І хто визначає, яку саме роль ми повинні грати в цій п'єсі? Чи маємо ми хоча б право вибору?

У житті кожної людини рано чи пізно настає такий момент, коли вона змушена поставити перед собою ці питання. Але, на жаль, є непоодинокі випадки, коли людина починає замислюватися над ними надто пізно, коли її життя наближається до фінішу і щось змінити в ньому вже неможливо. Тому, щоб не опинитися у такій ситуації, давайте спробуємо хоч трохи розібратися у цих питаннях уже зараз.

Чи існує людське призначення? До питання про визначеність свого життя люди почали звертатися ще в первісному суспільстві. Але тоді окрема людина ще не виділяла себе зі свого роду. Вона була ніби розчинена в первісному колективі, тому це питання усвідомлювалося, насамперед, як питання про визначеність для всього роду. І відповідь на нього була однозначною: всі члени роду повинні абсолютно точно дотримуватися заповітів першопредків, виконувати встановлені норми й берегти традиції.

Пізніше виникли уявлення про долю як про якусь безлику, непідвладну людині силу, що повністю визначає її життя. В цих уявленнях у перекрученому вигляді відобразилося панування над людиною неусвідомлених нею природних і соціальних сил та стихій, які мали визначальний вплив на її життя.

Християнство протиставило уявленням про долю свідому дію Божественного провидіння. Усе, що відбувається у світі та в людському житті, є реалізацією волі Бога, здійсненням заздалегідь передбаченого ним плану, який не може бути осягненний, а тим більше – змінений людиною. До речі, таких поглядів дотримуються не тільки християни, а й представники інших релігій.

Дещо подібною була й точка зору деяких філософів, які вважали, що все у світі визначається якимись сталими законами або необхідністю, і виключали роль випадковості.

Ці погляди, як і уявлення про долю та провидіння, були пов'язані, як правило, з розумінням обумовленості людського життя зовнішніми, незалежними від самої людини причинами. Тому вважалося, якщо людині вдається передбачити долю або зумовлений дією певних законів перебіг подій за допомогою різного роду пророкувань, гадань або гороскопів, то все одно вона не може уникнути того, що визначене вже наперед і що обов'язково справджується.

Проте, прагнучи звільнити людину від уявного всевладдя зовнішніх сил, прихильники цієї точки зору нерідко ставили її в не меншу залежність від її внутрішніх, підсвідомих або незалежних від її розуму спонукань і почуттів. Так, наприклад, Зигмунд Фрейд (1856–1939) вважав, що все людське життя визначається двома інстинктами – кохання і смерті (Еросом і Танатосом). Фрідріх Ніцше (1844–1900) розглядав життя як реалізацію «волі до влади». Альберт Швейцер (1875–1965) убачав у житті прояв «волі до здійснення ідеалів». Щоправда, неправі були й ті філософи, котрі вважали, що життя людини цілком залежить тільки від її благородних або злих намірів, від її свідомості, розуму. У результаті складалося неправильне уявлення про те, що людське життя – лише послідовна реалізація складеного наперед життєвого плану.

На жаль, а можливо – й на щастя, життя завжди багатше від найдетальніших планів і не вкладається ні в які наперед розроблені схеми. Проте якщо, з одного боку, життя людини не зумовлене лише зовнішніми силами та причинами, а з другого – не зводиться лише до простого втілення наших задумів, то чим же (або, можливо, ким) воно в такому разі визначається?

Н
© І.О. Шумович, 2011
асправді людське життя визначається одночасно як зовнішніми, незалежними від нас, об'єктивними силами та обставинами (спадковістю, задатками, певними умовами), так і внутрішніми, цілком залежними від нас бажаннями та планами.

Життя людини складається під впливом багатьох, у тому числі й протилежних, сил та інших чинників. І кількість їх настільки велика, що ми неспроможні всіх їх навіть усвідомити, а тим більше – врахувати у своїх діях або передбачити їхні наслідки наперед. Але якщо це так, то, напевне, людина не може бути ні творцем, ні хазяїном свого життя, тому що багато навіть з відомих їй чинників, що впливають на життя, непідвладні її волі? Це дуже непросте запитання, і на нього не можна відповісти однозначно: так чи ні.

Людина не може запланувати наперед своє життя у всіх його подробицях і на всіх його етапах. Водночас вона сама може визначати мету життя, обирати шляхи, які ведуть до неї, вирішувати самій, як жити й чи жити взагалі; певною мірою змінювати життєві обставини; пізнавати і свідомо враховувати закони природи та суспільства, а також загальні закони самого людського життя; передбачати з більшою чи меншою ймовірністю випадковості, які можуть спіткати її на життєвому шляху.

Так навіть тоді, коли людина будує дім, їй доводиться враховувати і рельєф місцевості, і можливість використання того чи іншого будівельного матеріалу, і обмеженість часу та коштів тощо; і навіть почавши будувати цей дім, вона змушена в чомусь відступати від раніше запланованого. Крім того, людина повинна рахуватися не тільки з особистими потребами та смаками, а й з потребами та думками членів своєї сім'ї.

Те, наскільки людина може бути творцем свого життя, значною мірою залежить від самої людини: від її характеру, знань, вольових та інтелектуальних якостей, глибини розуміння сенсу життя і довкілля та соціальної дійсності, від її цілей та ідеалів, тобто від того, що не дається людині в готовому вигляді, а формується нею завдяки власним зусиллям, у процесі її становлення. І чим швидше сформувалася людина, тим вищого рівня досягла вона у своєму розвитку, чим більше розуміє вона себе й навколишній світ, тим більшою мірою вона може впливати на своє життя, бути його архітектором.

Кожній людині вдається самореалізувати себе, тобто розвинути свої задатки і здібності та втілити їх в якісь досягнення, здійснити свої життєві плани і мрії, різними шляхами й різною мірою. Це залежить, як уже зазначалося, від багатьох причин. Але однією з найважливіших є розуміння людиною самої себе, своєї належності до якоїсь людської спільноти, свого місця в суспільстві та свого призначення.

Тільки самовизначившись, зайнявши якусь позицію, людина зможе правильно зрозуміти, як вона може чи повинна реалізувати саму себе. Якщо людина усвідомлює себе тільки як представника певної професії або виконавця якоїсь соціальної ролі, то зрозуміло, що вона буде прагнути реалізувати себе, насамперед, у цій якості. Але, як уже зазначалося, кожна людина – це надзвичайно складна й багатовимірна істота. І щоб якомога повніше осягнути саму себе, вона повинна усвідомлювати і свої індивідуальні, неповторні риси та якості, і свої особливості як представника певної вікової чи статевої групи, і свою належність до родини або сім'ї, нації, соціальної групи чи верстви, суспільства, людства в цілому, і чим повніше та багатогранніше людина буде усвідомлювати себе, тим більше різноманітних інтересів будуть сприйматися нею як свої власні, тим більший простір буде відкриватися перед нею для прояву її задатків та вмінь, тим повніше вона зможе реалізувати свої таланти і здібності.

Щоправда, повнота самореалізації завжди залежить не тільки від самої людини, а й від умов, у яких їй доводиться жити, від певних обставин, які складаються в її житті. Тому одним вдається зробити за життя дуже багато, здійснити якісь героїчні вчинки або віднайти щось і прославитися цим, ощаслививши при цьому тисячі людей. В інших життя може скластися так, що вони змушені присвятити його лише кільком або навіть одній людині, наприклад немічним батькам або хворій дитині. І всі свої сили, всю свою любов, весь свій час вони присвячують тільки цим одиноким людям, залишаючись малопомітними для інших людей.

Отже, слід зазначити, що кожна людина несе відповідальність за повноту своєї самореалізації. Хоч би в яких важких або несприятливих умовах їй доводилося жити, вона все одно може зробити щось таке, що виправдало б її існування, залишити свій слід на землі. І цю відповідальність людина має не тільки перед собою, перед своєю совістю, щоб у старості не було соромно за даремно розтрачені роки, а й перед іншими людьми – перед тими, хто подарував їй життя, піклувався про неї, щедро ділився з нею своєю ласкою і знаннями, бо реалізувати себе – означає не просто здійснити свої наміри й задуми, а хоча б якоюсь мірою виправдати ті надії, які покладалися на нас іншими.


УДК 94(477.42)"1941"/"1945"

В.Ю. Яковенко, студ., гр. ОА-69, ОФФ

Науковий керівник – викл. Кругляк М.Е.

Житомирський державний технологічний університет


ХОЛОКОСТ НА ЖИТОМИРЩИНІ (1941–1943 РР.)


Велика Вітчизняна війна (1941–1945 рр.) залишила чимало гірких ран в історії України. Однією з них є трагедія світового масштабу – холокост, або масове винищення мирного єврейського населення. Цих людей винищували не за якісь переконання чи політичні погляди, а лише за те, що вони були євреями. Житомирщина, де єврейське населення становило значний відсоток напередодні війни, опинилася в епіцентрі людоненависницької нацистської "національної" політики, обґрунтованої в плані "Ост".

Як вважають єврейські історики, Адольф Гітлер бачив у євреях особливий клас, що панує в СРСР, та був переконаний, що комуністична ідеологія і Радянський Союз як об’єкт її реалізації – лише знаряддя в руках євреїв, які готуються до захоплення світу. Остаточне вирішення "єврейського питання" на окупованих східних територіях здійснювалося нацистами відповідно до директиви від 13 серпня 1941 р. Після введення цивільного управління на захоплених радянських землях євреї повинні були зареєструватися (повідомити прізвище, стать, вік, адресу), носити на грудях ліворуч та на спині жовті шестикутні зірки. Їм заборонялося змінювати місце проживання без дозволу гебітскомісара, користуватися тротуарами, громадським транспортом, автомобілями, місцями відпочинку, відвідувати школи, володіти автомобілями й радіоприймачами, проводити кошерний забій худоби; євреї-лікарі, аптекарі мали право займатися медичною практикою лише серед євреїв. Євреям заборонялося працювати адвокатами, займатися банківськими й обмінними операціями, лихварством, посередництвом, торгівлею. Все майно єврейського населення підлягало конфіскації. Євреїв було виселено з сільської місцевості та сконцентровано в містах у районах з переважно єврейським населенням. У них були створені гетто. Продовольство і предмети першої необхідності надходили до гетто лише для підтримки існування.

Ще в серпні 1941 р. в Новограді-Волинському гітлерівці запропонували чоловікам-євреям похилого віку переселитися зі своїх осель у приміщення 4-ої школи на вулиці Чехова, обіцяючи теплий притулок і добре харчування. Але, коли ті повірили німцям і прийшли в зазначене місце, їм дали в руки лопати й наказали викопати у дворі школи яму, а потім стати біля її краю. Автоматні черги обірвали життя невинних людей. Пізніше всім єврейським родинам було запропоновано зібрати речі, цінності, одяг і взуття та прийти на майдан старого базару Новограда-Волинського. Тих, хто намагався ухилитися, ловили й за допомогою поліцейських зганяли на майдан. Батьки, намагаючись врятувати дітей, переховували їх у схованках. Але німці за допомогою поліцейських і собак розшукували дітей, кидали їх у машини, вивозили до парку, де в Будинку Червоної Армії розстрілювали. Зібрані на майдані єврейські родини вивезли за р. Случ та примусили викопати рів, а потім розстріляли.

7 липня 1941 р., о 7-й ранку, німецькі моторизовані війська увійшли до Бердичева. Евакуюватися встигла лише третя частина єврейського населення. Солдати кричали з машин: "Іуд капут", розмахували руками і сміялися. В перші дні окупації на єврейське населення була накладена контрибуція: військовий комендант вимагав надати впродовж трьох діб 15 пар хромових чобіт, 6 перських килимів і 100 тис. крб. Під час зустрічі з німцем єврей повинен був зняти шапку. Того, хто не виконував вимоги, нещадно били, змушуючи повзати на животі вздовж тротуару, збирати руками сміття з бруківки, старим різали бороди.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в Бердичеві проживало 75 тис. жителів, половину з них становили євреї. Євреї Бердичева жили дружно з російським, українським населенням міста та навколишніх сіл. За весь час існування міста в ньому не було жодних національних ексцесів.

О
© В.Ю. Яковенко, 2011
купувавши Бердичів, німці здійснили перші злочини відносно євреїв. Так вони схопили прямо в квартирах євреїв, які проживали на вулицях, прилеглих до Житомирського шосе, де знаходився шкіряний завод. Людей привели в дубильний цех заводу і змусили стрибати у великі ями, наповнені їдким дубильним екстрактом. Тих, хто опирався, тут же пристрілювали, а їхні тіла кидали в яму. Гітлерівці жартували: вони, мовляв, дубили єврейську шкіру. Наступна екзекуція була проведена в Старому місті – частині Бердичева між Житомирським шосе та р. Гнилоп’ять. Німці наказали старцям одягнутися в талес і філін та влаштувати богослужіння в старій синагозі. Потім двері синагоги замкнули і приміщення підпалили. Третю екзекуцію німці провели біля млина. Вони схопили декілька десятків жінок, наказали їм роздягнутися й оголосили, що тому, хто перепливе р. Гнилоп’ять, буде подароване життя. Більшість жінок потонула, а тих, хто переплив на західний берег, примусили пливти у зворотному напрямку. Німці забавлялися цим видовищем, спостерігаючи, поки не потонули всі жінки.

7–8 серпня 1941 р. почалося масове виселення євреїв з деяких вулиць Бердичева в гетто, причому на виселення вулиць Білопольської та Махновської давалося по одному дню, а поліція часто скорочувала цей строк до 2–3 год. Гетто було влаштоване в єврейській частині Старого міста, між міським базаром і р. Гнилоп’ять. Цей район називався Ятки й був найбіднішим у місті. З майна євреям дозволили взяти лише одяг і білизну. Залишені квартири тут же грабувалися спочатку німецькими солдатами, а потім місцевим населенням. У гетто, в маленьких халупках на вулицях Староміській, Муромській, Штейновській, Купецькій та інших, оселили по 5–6 сімей у кожну кімнату. Євреям заборонили виходити за межі гетто під страхом покарання. Купувати ж продукти на базарі дозволялося лише після 18.00.

5 вересня 1941 р. німці провели другий масовий розстріл бердичівських євреїв між селами Хажин і Бистрик, на віддалі 7 км на південь від міста, поблизу вузькоколійної залізничної дороги. Ця страта забрала з гетто майже всіх здатних до опору молодих людей. Найбільші масові розстріли у Бердичеві, в яких, за словами німців і поліцаїв, було убито 15 тис. чол., відбулися 15 і 16 вересня 1941 р. До світанку 15 вересня базарна площа була заповнена приреченими євреями. Тут відібрали 400 висококваліфікованих спеціалістів, яким дозволили взяти свої сім’ї, багато з них не змогли знайти загублених жінок і дітей серед натовпу. За свідченням очевидців, відбувалися приголомшливі сцени: люди, прагнучи перекричати натовп, викрикували імена своїх жінок і дітей, а сотні приречених матерів протягували до них власних дітей, молили визнати їх своїми й тим самим врятувати від смерті. Від аеродинамічних ангарів приречених гнали до ям групами по 30–50 чол. Поблизу місця страти, де знаходився офіцер, який керував акцією, жертви повинні були залишити цінності й роздягнутися до білизни. Боячись опору, фашисти так організували вбивства, що на місці страти було більше катів, ніж беззбройних жертв. Стріляли німці й поліцаї, малих дітей кидали до ям живими. Після розстрілу було видно, як поверхня землі ворушилася від рухів ще живих людей. Під час розстрілу, щоб заглушити крик нещасних, весь день над містом кружляли тримоторні літаки. На полі, поблизу бердичівського аеродрому, було вбито біля 20 тис. чол. Всього в Бердичеві за роки окупації гітлерівці знищили близько 30 тис. його мешканців.

Не менш жорстоким було ставлення до євреїв у Житомирі. Вже в першій половині липня 1941 р. було створено гетто в районі Чуднівської та Кафедральної вулиць. За лічені дні сюди зігнали практично все єврейське населення. Протягом липня–серпня їх партіями вивозили в район хутора Довжик, де вони знаходили свій останній притулок.

Існує багато фактів допомоги українців, росіян та білорусів єврейському населенню. Зі спогадів 13-річної єврейської дівчинки: "…Я була свідком розстрілу всієї моєї сім’ї. Мені вдалося сховатися і за допомогою української родини переправитись до партизан…". Мешканці Бердичева, брати Муляри, які ввійшли в групу відібраних німцями спеціалістів, втекли з табору 1943 р. Їм вдалося переховуватися у викопаній ними ямі 145 діб. Годував їх російський інженер. Пізніше брати пішли в ліс до партизан і взяли участь у визволенні Бердичева.

У 1983 р. на п’ятому кілометрі шосейної дороги Бердичів–Райгородок встановлено пам’ятний знак на місці масового знищення євреїв у 1941 р. У 1987 р. з обох боків дороги в п’яти місцях масових поховань встановили плити з однаковими написами: "Вічна пам’ять радянським людям, які були закатовані і розстріляні німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1941 року". У 1980 р. в Єрусалимі було видано "Чорну книгу". До збірника ввійшли сотні свідчень очевидців тих подій війни, документи з державних архівів.

Отже, підступні, жорстокі та несправедливі заходи фашистів щодо єврейського населення призвели до масового знищення більшості представників цієї національності в нашій області. Холокост – одна з найбільших трагедій людства, і ми мусимо визнати це й робити все, аби подібне лихо більше ніколи не повторилося на Землі.

УДК 316

К.С. Янко, студ., І курс, гр. ПІ-42, ФІКТ

Науковий керівник – викл. Панасюк Н.В.

Житомирський державний технологічний університет