Історія, філософія педагогіка та психологія філологічні науки
| Вид материала | Документы |
- Cекції за фаховим напрямом 19 «Педагогіка, психологія, соціологія, українознавство,, 154.26kb.
- Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 674.46kb.
- Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 227.5kb.
- Програма навчальної дисципліни історія української культури напряму підготовки 040102, 264.69kb.
- Назва модуля: Соціальна взаємодія: людина в соціальному просторі, 20.06kb.
- Тема основні питання, 71.13kb.
- Педагогічний (педагогіка та психологія дошкільна, практична психологія), 67.46kb.
- За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 76.7kb.
- Робоча програма курсу "Філософія " Для спеціальності 030300 «Історія» напряму підготовки, 285.34kb.
- Т. О., Яресько К. В. Методологія педагогіки: багатовимірний аспект розгляду постановка, 111.36kb.
ВАЖЛИВІ АСПЕКТИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ОСВІТИ
Сучасний світ характеризується надвичайною мінливістю, яка стала рисою не тільки наукового й технічного процесу, але й способу життя людей.
Зараз стає зрозумілим, що освіта має забезпечити підготовку молоді до праці в умовах нових економічних відносин. Тому відбувається переосмислення ролі економічного навчання та виховання, коли громадяни України мають осягнути суть економічних перетворень. Відповідно, молоді люди, залучившись до основ підприємницької освіти, мають забезпечити незворотність економічного зростання держави та гарантувати її розвиток у майбутньому на рівні економічно розвинутих держав світу.
Вирішення соціально-педагогічної проблеми підприємницької підготовки має розглядатися через об’єктивну необхідність суб’єктивного розвитку в особистості таких цінностей, як знання, компетентність, професіоналізм. Як цілісна система, підприємницька підготовка будується на основі органічної єдності загального, особливого та індивідуального. «Як загальна – вона є складовою професійно-педагогічної підготовки підприємця; як особлива – має свою специфіку, зумовлену сучасною економічною теорією, редуційованою до умов формування економічно свідомої особистості; як індивідуальна – розкриває залежність підготовки від бази підприємницьких знань, умінь і навичок, теоретико-методологічної, психолого-педагогічної та методико-практичної готовності до реалізації».
Слід зазначити, що навчання підприємців і виховання у всього населення позитивного ставлення до підприємництва є основою формування так званої «підприємницької громадської думки». Тут метою підприємницької освіти можна вважати розкриття і вкорінення у свідомості вихованців переваги вільного підприємництва за умов демократичного суспільства та ринкової економіки. Іншим завданням можна вважати навчання майбутніх спеціалістів шляхам і методам усунення перешкод до вільного підприємництва, що відбувається й завдяки роз’ясненню таких аспектів суспільної реальності, як демократичний спосіб життя, вільна, творча праця, ринкові відносини в економіці, економічні функції закону конкуренції, позитивний вплив підприємництва на економічний розвиток суспільства і добробут людей у цілому.
Отже, сучасна система освіти України потребує запровадження в контекст освіти концепції «підприємництва», яка розкриває сутність цього поняття та передбачає визначення відповідних вимог стосовно освітніх програм до організації навчального процесу (у системі неперервної освіти, починаючи із середньої школи й закінчуючи вищими закладами освіти та системою перепідготовки та підвищення кваліфікації), до рівня підготовки вчителів, викладачів. Важливо, щоб навчальні курси з підприємництва ввійшли у стандартні освітні програми, а не залишалися факультативними предметами в школах і вищих навчальних закладах.
Підприємництво як стиль та форма життєвої активності людини, її поведінки та діяльності пов’язане з тим, наскільки індивідууми та організації відкриті інноваційним технологіям, як активно вони створюють і втілюють нові ідеї та методи роботи, реагують на нові умови підприємницької діяльності. Звідси випливає один з аспектів підприємницької освіти, яка зазвичай концентрується на типах поведінки людини під час підприємницької діяльності, що вимагає використання психологічних та педагогічних знань стосовно вивчення певних рис характеру та особливостей індивідуума, орієнтованих на підприємницьку, менеджерську діяльність.
Тут, як вважається, одним з наріжних питань щодо створення підприємницьких освітніх програм і підприємницької освіти в цілому є питання, яке виявляє проблему щодо можливості виховання в людині рис і якостей підприємця, оскільки людина має певні природні здібності.
Фахівці в галузі підприємництва й організації навчання підприємницької діяльності (Д.Майнер, Н.Сміт та ін.) виділяють чотири основні типи (моделі) підприємців: персональний або індивідуальний підприємець, «суперпродавець», природжений менеджер, менеджери, які генерують нові ідеї.
С
© Л.В. Лабузна, 2011
лід сказати, що в Україні тривалий час підприємця ототожнювали з менеджером і спрямовували громадян керувати виробництвом і соціальною сферою, не концентруючи при цьому уваги на підготовці самого підприємця. Важливо, що термін «entrepreneur» (антрепренер) у перекладах з англійської та французької асоціюється з поняттям «посередник». Однак феноменологічно цей термін виражає поняття «підприємець». Таким чином, антрепренер є тим, хто започатковує відповідний бізнес, на відміну від менеджера, який ним керує. Відповідно «підприємець» – це поняття більш широке, ніж «менеджер», оскільки кожен підприємець інтегрує в собі якості менеджера, в той час як кожен менеджер для того, щоб бути успішнім, має вміти не тільки керувати, але й започатковувати, організовувати підприємницьку діяльність. Отже, менеджер потенційно повинен мати підприємницькі якості та через певний час вдосконалюватися до рівня підприємця.
Важливим психологічним підґрунтям підприємницької поведінки є такі риси характеру, як: амбіційність; прагнення досягати бажаного успіху; впевненість у своїх силах; працелюбність і наполегливість; внутрішня незалежність; орієнтація на продуктивну діяльність, прагнення вчитися на власному досвіді, використовувати досвід інших; рішучість і сміливість; творчий підхід до справи.
Отже, постає проблема підготовки підприємців-менеджерів, яка виявляє певні аспекти. Перш за все, підприємництво є проявом таланту, неординарності, особливим видом творчості в галузі організації та реалізації процесу виробництва товарів та послуг.
Відповідно, реально вчити підприємництву можуть саме успішні підприємці (особистості, які мають вроджені підприємницькі риси характеру, набуті в процесі практичної підприємницької діяльності навички й типи поведінки). Ці вчителі мають вміти вчити мистецтву підприємництва, володіти не лише фаховими підприємницькими знаннями і досвідом, але й відповідною педагогічною майстерністю. Суттєво при цьому, що вчити вони мають також тих, хто наділений від природи підприємницькими рисами характеру. Ось чому однією з важливих проблем у підготовці вітчизняних фахівців підприємницької справи є пошук і добір потенційних підприємців серед учнів, студентів і дорослого населення.
Крім того, для ефективного навчання майбутніх підприємців необхідно мати як відповідне науково-методичне забезпечення навчального процесу й матеріально-технічну базу, так і можливість практичного стажування потенційних бізнесменів в успішних підприємствах, компаніях, фірмах. Бажаними результатами навчання за підприємницькими навчальними програмами мають бути заснування нового (власного) підприємства та ефективна праця в малому бізнесі. Важливим є й розвиток особистих підприємницьких навичок, навичок конкурентної боротьби і вміння долати негаразди в бізнесі.
У підприємницькій освіті можуть застосовуватися як традиційні форми навчання (лекція, семінар, практичне та лабораторне навчання), так і інноваційні (дидактичні, рольові, ділові ігри, тренінги, аукціони, захист творчих проектів, «мозкові штурми»), метою яких є досягнення певного рівня підприємницьких знань, умінь і навичок, створення належних умов для розвитку економічно важливих якостей особистості, економічного мислення й економічної поведінки. Це досягається у руслі розвитку у вихованців внутрішньої мотивації через формування у студентів уявлень про необхідність підприємницької освіти в майбутній професійній діяльності, створення мотиваційних проблемних ситуацій шляхом постановки спеціальних пізнавальних завдань, проблемного експерименту з непередбачуваним
результатом та ін.
Підприємницька освіта постає важливою ланкою у процесі соціально-економічного розвитку держави. Тому вивчення її проблем та розвиток її головних аспектів є головним завданням вищої професійної школи України.
УДК 130.12
О.В. Литвинчук, викл.
Житомирський державний технологічний університет
СТАНОВЛЕННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ
Ідентичність – це одна з найістотніших характеристик людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість. Це збереження і підтримка особистістю власної цілісності, тотожності, усвідомлення особистісних якостей, індивідуально-типологічних особливостей, рис характеру, способів поведінки, які визнаються своїми, достовірними. Формування ідентичності починається з моменту відділення дитини від матері та продовжується все життя. Завдяки ідентичності відображається унікальність та неповторність особистості, єдність реальної поведінки з прагненнями, переконаннями людини. Д.Майєрс зазначає, що відчуття самих себе лежить в основі нашого світосприймання.
Питання змісту та механізмів становлення ідентичності розглядало багато авторів (А.Адлер, Є.Белінська, Р.Бернс, Е.Еріксон, І.Кон, К.Роджерс, З.Фрейд, К.Юнг). Становлення ідентичності відбувається в суспільному контексті з урахуванням усіх обставин життя конкретної людини.
Дослідження А.Андрєєвої, Л.Божович, Л.Виготського, Є.Головахи, Б.Круглова, К.Левіна, О.Леонтьєва, В.Мерліна, О.Прихожан та інших свідчать, що саме рання юність є періодом розвитку механізмів самоусвідомлення, самовизначення та становлення ідентичності. Згідно із загальноприйнятою періодизацією, рання юність охоплює період від 14 до 18 років – це завершальний етап первинної соціалізації.
Рання юність – етап дозрівання і розвитку людини, що знаходиться між дитинством та зрілістю. Як зазначає І.Кон, юність – фаза переходу від залежного дитинства до самостійної та відповідальної дорослості, що передбачає, з одного боку, завершення фізичного, зокрема, статевого, дозрівання, а з другого – досягнення соціальної зрілості.
Е.Шпрангер вважав, що юність – це стадія духовного розвитку. Основним новоутворенням юності є відкриття власного "Я", розвиток рефлексії, поява життєвого плану, установки на свідому побудову власного життя. Персонологічний підхід, започаткований Е.Шпрангером, був розвинутий Ш.Бюлер. Для неї юнацький вік – це така стадія життєвого шляху, що передує самовизначенню або є спробою його здійснення в попередньому, дифузному, ескізному вигляді.
Сучасне інформаційне суспільство пропонує безліч різнотипних, часто прямо протилежних варіантів і моделей поведінки, серед яких молода людина повинна обрати ті, які є для неї близькими. В ідентичності цей вибір усвідомлюється та конкретизується. Рання юність – актуальний період формування ідентичності, коли здійснення особистісного самовизначення є умовою подальшого гармонійного розвитку особистості. Це – період реального переходу до справжньої дорослості. В юності розвиток пізнавальних процесів досягає такого рівня, що молоді люди стають практично готовими до виконання всіх видів розумової роботи дорослої людини, включаючи найскладніші. Старшокласники засвоюють багато наукових понять, вчаться використовувати їх у процесі вирішення різних завдань. Сформованість теоретичного або словесно-логічного мислення призводить до інтелектуалізації всіх інших пізнавальних процесів. Нові інтелектуальні можливості підвищують адаптивні можливості молодої людини до нової соціальної ситуації розвитку. У ранній юності формується психологічна готовність до самовизначення, яка передбачає становлення самосвідомості – усвідомлення своїх якостей та їх оцінка, уявлення про своє реальне та бажане "Я", про рівень домагань у різних областях життя і діяльності, це оцінка себе та інших, з точки зору приналежності до певної статі чи соціальної групи. Саме нова якість когнітивного розвитку призводить не лише до розширення самосвідомості, а також до ускладнення емоційної сфери, збільшення діапазону переживань та ставлень, диференціації моральних оцінок.
О
© О.В. Литвинчук, 2011
собистісне самовизначення, незалежно від того, йде мова про вибір професії чи світоглядний пошук, є свідомим актом утвердження свого положення в світі. Воно спрямоване на зовнішній світ. Водночас відповідь на запитання "Ким бути?" та "Яким бути?" припускає також оцінку себе та своїх можливостей.
Чим активніше та глибше включається індивід у суспільну діяльність, тим важливішим для нього є усвідомлення загального смислу своєї діяльності. В ранній юності питання про сенс життя постає як роздуми над своїм майбутнім у дуже загальній, нерозчленованій формі.
З розвитком формального мислення у ранній юності нового сенсу набуває становлення моральної свідомості. Старшокласники задумуються над етичними проблемами, надіндивідуальні цінності та ідеали стають для них важливими та актуальними. Молоді люди намагаються втілити моральні принципи порядності, чесності та відповідальності у власному життєвому виборі, у реальних вчинках.
Отже, в ранній юності складаються всі передумови для досягнення ідентичності: завершується фізичне і статеве дозрівання, відбувається перехід до формального абстрактного мислення, що дозволяє узагальнити й оцінити власний життєвий досвід, осмислити інформацію, яка надходить із зовнішнього світу, та сформувати адекватний образ "Я". У старшокласників удосконалюються емоційно-вольова регуляція поведінки та самоконтроль діяльності. Молода людина усвідомлює свою самототожність, може виділити в самосвідомості зміст власної ідентичності.
Джеймс Марша виділив чотири етапи розвитку ідентичності молодої людини, які визначаються мірою професійного, релігійного та особистісного самовизначення:
1. На етапі "невизначеної (розмитої) ідентичності" індивід ще не виробив яких-небудь чітких переконань, не обрав професію та не зіткнувся з кризою ідентичності.
2. "Дострокова" (передчасна ідентифікація) – індивід включився у відповідну систему відносин, але зробив це не самостійно та обдумано, а на основі чужих думок чи наслідуючи авторитетний приклад.
3. Етап "мораторію" характеризується нормативною кризою самовизначення, коли індивід обирає з численних варіантів розвитку той єдиний, котрий може вважати своїм.
4. На етапі "досягнутої, зрілої ідентичності" криза успішно завершена й молода людина від пошуку себе перейшла до практичної самореалізації.
Дана послідовність етапів є досить умовною, бо юнак з невизначеною ідентичністю може вступити в стадію мораторію і потім досягти зрілої ідентичності, але може також назавжди залишитися на рівні розмитої ідентичності чи піти шляхом дострокової ідентифікації, відмовившись від активного вибору та самовизначення.
Дані етапи розвитку ідентичності можна вважати типологічними ознаками становлення особистості. Для стадії мораторію характерний високий рівень тривожності та більш сформована моральна свідомість, більш розвинута рефлексія та домінування внутрішнього контролю. Молода людина на етапі дострокової ідентифікації проявляє, навпаки, низький рівень тривожності, що пов’язано з відсутністю кризової ситуації вибору або дією механізмів психологічного захисту, які не допускають усвідомлення суперечностей в уявленнях про себе.
Існують статеві розбіжності особистісної значущості сфер реалізації: професійно-громадської чи комунікативної. Ядро особистості й самосвідомість юнака більшою мірою залежить від його професійного самовизначення та досягнень в обраній сфері діяльності. Традиційне уявлення про жіночність надає більшого значення сім’ї, тому для дівчат часто важливішими є міжособистісні стосунки. Проте індивідуальні розбіжності становлення ідентичності мають більше значення, ніж вікові та статеві. Наявність саме внутрішньоособистісних передумов та сприятливий соціальний вплив є визначальними чинниками розвитку гармонійної особистості.
Ідентичність є наслідком відокремлення особистістю самої себе від навколишнього середовища та проявляється як відчуття цілісності, самототожності. Ідентичність формується у взаємодії з іншими людьми та в діяльності на основі ідентифікації з цінностями, що існують у суспільстві. Розвиток ідентичності відбувається послідовно протягом усього життя людини, проте сензитивним періодом її формування є рання юність.
Таким чином, ідентичність – це серцевина, що забезпечує постійність особистості при змінах в навколишньому світі та при зміні власних поглядів, установок і можливостей. Рання юність – один із найскладніших і найбільш важливих та відповідальних періодів у формуванні особистості. Високий рівень розвитку інтелектуальних, вольових здібностей дозволяє особистості в ранньому юнацькому віці сформувати адекватну ідентичність. Вона є наслідком відокремлення особистості від навколишнього середовища та проявляється у відчуттях цілісності та самототожності.
УДК 159.97
О.В. Мазяр, викл.
Житомирський державний університет імені Івана Франка
Феноменологічні особливості патологічної субособистості
Ми виходимо з припущення щодо існування патологічної субособистості, яка регулює поведінкову активність і, власне, є джерелом особистісної проблеми. Ця ідея виникла в результаті аналізу внутрішньої стабілізованої суперечності суб’єкта, який, з одного боку, начебто не здатний її нівелювати самотужки, а з іншого – асимілює за допомогою «значущого іншого» в особі психотерапевта. Невротичний дисонанс не може продукуватися інтенсивною перманентною інтелектуальною діяльністю соціально ізольованого суб’єкта. Внутрішня стабілізована суперечність між декларативною і реальною поведінкою є результатом перерваного, незакінченого або такого, що не відбувся, зовнішнього (і разом з ним внутрішнього) діалогу. Цей комунікативний досвід у минулому повинен був мати надмірну енергетичну зарядженість (мати значну суб’єктну цінність) і, відповідно до психоаналітичної концепції, не мав бути вдало витісненим.
Ефект «вимушеного повторення» проблемної ситуації, на якому наголошує Т.С. Яценко, очевидно, пов’язаний з тим, що суб’єкт прагне відновити ситуацію незавершеної комунікації з метою її вдалого завершення вже із «заміщеними» особами. По суті це ризик поведінкового експерименту. Проте таке «експериментування», як правило, завершується черговою фрустрацією, оскільки інфантильна ситуація минулого не має адекватного актуального еквівалента, дійові особи за психологічним складом є відмінними суб’єктами. Неефективність цієї спроби продиктована, передовсім, тим, що її монопольно здійснює саме патологічна субособистість, яка виходить із відмінної від свідомої логіки: повторити проблемну поведінку з метою її закріплення й отримання неусвідомленої, однак гарантованої специфічної «вигоди». Саме селективність сприймання, яке по суті є соціально-перцептивними викривленнями, забезпечує необхідну й достатню для існування і підтримання особистісної проблеми помилку. Внутрішньо збалансована система базових, а відповідно, й ситуаційних психологічних захистів забезпечує її незмінність, стагнацію.
Ситуацію особистісної проблеми можна назвати «незавершеним гештальтом» (Ф.Перлз), де ключового значення набуває постать «значущого іншого», який «не дозволив» завершитися ситуації. Саме «значущий інший» у подальшому є прообразом патологічної субособистості, що заважає самоактуалізації та спрямовує суб’єкта до неефективної компенсації «незавершеного гештальту». При цьому патологічна субособистість має такі властивості: 1) має досконалішу організацію, ніж істинне (конгруентне) Я; 2) наділена більшою психологічною силою (ефект компенсації); 3) здатна змінюватися під впливом соціального оточення (насамперед, зміна симптоматики).
Психотерапевтичну роботу можна звести до нарощування потенціалу здорової особистості шляхом відновлення внутрішньої комунікації з невдало витісненими елементами патологічної субособистості. Відповідно, «заміщений» суб’єкт взаємодії як фантом «значущого іншого» з минулого повинен означитися не як частина невротичної особистості, а як зовнішній індивід зі своєю автономною психологічною системою. Йдеться про те, що у спеціально створених умовах психотерапевтичної взаємодії на прикладі «проективного спілкування» з психотерапевтом відбувається об’єктивація патологічної субособистості, шляхом встановлення необхідного рівня особистісної довіри розм’якшується система психологічних захистів, відновлюється гнучкість у сприйманні та оцінці соціальної дійсності, відновлюється здатність до справжньої внутрішньої комунікації.
П
© О.В. Мазяр, 2011
атологічна субособистість завжди існує на межі ризику свого існування, бо тільки в такий спосіб здатна підтримувати своє функціонування. Ми це називаємо «інтригою». Це – інтрига самознищення. Саме її наявність створює ілюзію пошуку допомоги, потужної рефлексивної роботи. Однак патологічна субособистість намагається не загострювати інтригу. При виникненні реальної загрози викриття вона продукує опір можливим змінам. Але сама наявність інтриги залишає шанси на психологічні зміни, які досягаються в результаті віртуозної роботи психотерапевта, який забезпечує необхідний комунікативний простір, де патологічна субособистість максимально розкривається. Момент істини наступає тоді, коли розгорнута комунікація зі «значущим іншим» набуває адекватних первинній травматичній ситуації почуттів, думок, поведінкових імпульсів, що по суті інтегрує інсайт і катарсис.
УДК 316
О.В. Марченко, студ., ІІ курс, гр. ЕП-31, ФЕМ
Науковий керівник – викл. Музичук В.В.
Житомирський державний технологічний університет
НОВІ ФОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ
З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ЗДОРОВ'Я
Проблема дітей з обмеженими функціональними можливостями надзвичайно серйозна й недостатньо вивчена. Вона обумовлена не лише тим, що за останній час збільшилася кількість дітей, які мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і моральною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільства?
Саме актуальність цього питання спонукає всі країни, національні уряди, громадські організації різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці й упровадженню методів соціальної підтримки.
Як підтвердження актуальності проблеми соціальної роботи з людьми з обмеженими функціональними можливостями стали проголошення в Європі 2003 року Роком сприяння людям з функціональними обмеженнями, а також приєднання України до міжнародних угод, які накладають на неї відповідні зобов'язання у цій сфері.
Науковці розглядають соціальне об'єднання людей з обмеженими функціональними можливостями як процес розвитку особистості, що забезпечується наявним рівнем потреб і рівнем задоволення цих потреб. З цього боку проблема привертає до себе увагу й соціологів. Незалежно від рівня розвитку, її фізичного й психічного стану людини, вона була й залишається істотою соціальною. Тому важливим аспектом є проблема взаємодії індивіда з суспільством. Цим займалися Г.Зіммель ("взаємозв'язки між людьми"), Т.Парсонс ("структура соціальної дії"), Б.Скіннер ("науки людської поведінки"), А.Смолл ("структура соціального життя людини") та багато інших.
Метою даної роботи є дослідження нових форм та методів соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями здоров'я.
Сьогодні починають реалізовуватися заходи зі створення вільного середовища для дітей з обмеженими можливостями здоров'я, що дозволить зменшити значну частину обмежень для них. Все більше уваги починає приділятися загальній реабілітації та адаптації особи з обмеженими можливостями здоров'я до навколишнього середовища. Сьогодні поступово створюється система центрів соціального обслуговування осіб з обмеженими можливостями, яка забезпечена кваліфікованими кадрами, необхідним устаткуванням. Але, на жаль, їх дуже мало в Україні.
Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.
Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.
Так серед технологій соціальної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями здоров'я різні науковці виділяють різні їх групи. Серед основних можна назвати технології соціального партнерства, тобто спільну діяльність з підтримки й захисту людей; технології, які передбачають формування і виховання у здорових і працездатних громадян готовності допомагати інвалідам і підтримувати їх; технології участі, спрямовані на залучення самих людей з обмеженими функціональними можливостями здоров'я до розробки відповідних програм для вирішення власних проблем; технології, які передбачають створення доступного й комфортного для інвалідів середовища життєдіяльності, надання їм певних пільг і переваг, порівняно з іншими членами суспільства; технології державних і суспільних гарантій; технологія соціальної реабілітації та соціального обслуговування.
Н
© О.В. Марченко, 2011
а мою думку, найкращим соціальним методом і формою роботи з дітьми з обмеженими можливостями є окупаційна терапія.
Окупаційна терапія – терапія повсякденними заняттями – форма професійної, не лише медичної, але й соціальної роботи, яка існує у більшості країн світу й посідає важливе місце в охороні здоров'я та освіті. Фахівці, що працюють у цій галузі, сприяють засобами праці прискоренню відновлення втрачених життєвих функцій дитини з обмеженими можливостями здоров'я та її одужанню або розвитку навиків самостійного обслуговування себе в побутовому середовищі.
Окупаційна терапія починається з діагностики, необхідної для визначення кількості і ступеня труднощів, які відчуває людина. Разом з пацієнтом та іншими членами команди окупаційний терапевт розробляє план реабілітації, до якого включає звичайні повсякденні заняття.
Ключовий елемент окупаційної терапії – це вибір видів занять, які не лише формують навики, найважливіші для незалежного функціонування, але й мають значення для людини, що потребує реабілітації.
Таким чином, як напрям у соціальній реабілітації окупаційна терапія має дві сторони: реабілітаційну й терапевтичну. До першої групи належать обслуговування себе в побуті, умивання, причісування. До другої – відновлення втраченого навику (в'язання, шиття тощо). Результатом впровадження даної технології має стати не тільки фізичний розвиток дитини, а й формування комунікаційних навичок спілкування зі здоровими однолітками.
Наприклад, у Польщі вже існує практика підготовки дітей з обмеженнями до інтеграції в систему загальної освіти, що здійснюється в родині або спеціалізованих денних центрах. Роль соціального працівника і психолога – поради батькам, де краще вчитися їх дитині (відповідно до індивідуальних можливостей і потреб). У Кракові діє три школи, в яких є інтеграційні класи: серед 15–16 здорових дітей навчається 4–5 з порушеннями (ДЦП, даунів, аутистів і з емоційними порушеннями). Цим пояснюється і підбір спеціалістів, які працюють за індивідуальними програмами.
На превеликий жаль, в Україні інтегроване навчання як найбільш сучасна форма соціально-педагогічної реабілітації дітей-інвалідів розвивається поки що тільки в теоретичному плані. Застосування цих знань у педагогічній практиці обмежується низкою факторів, головний з котрих – проблеми фінансування соціальної сфери. Однак те, що в умовах фінансової кризи неможливо зробити на державному рівні, в суспільстві в цілому, можливо втілити на рівні мікросоціуму: в сім'ї та її найближчому оточенні.
Попри всі негаразди, здебільшого пов'язані з фінансуванням, все ж існують заклади, які ведуть подібну роботу. Такі організації є і в нашому місті Житомирі. Найбільшим закладом є Міський центр ранньої медико-соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями "Поклик" центральної дитячої міської лікарні м. Житомира (адреса: вул. 1 Травня, 23). В цій організації середній курс лікування 2–4 тижні, періодичність – кожні 2–4 місяці, залежно від потреб та показників. Центр приймає за зміну 20–26 дітей віком до 18 років. Лікування – безкоштовне. У реабілітації дітей-інвалідів використовуються методи: соціально-побутова реабілітація – концепція "крок за кроком"; принцип безперервності, наступності та інтегрованості реабілітаційного процесу; принцип навчання та залучення до реабілітаційного процесу батьків; окупаційна терапія (розвиток моторних функцій, таких, як одягання, їжа, письмо та виконання повсякденних дій); принцип індивідуальності реабілітаційної програми для кожної дитини; психоемоційне розвантаження: акваріуми, штучний тераріум, кімната-музей українського побуту, ігровий майданчик, постійно діюча виставка творчості дітей.
Крім окупаційної терапії, важливою є також концепція "крок за кроком" – інтеграція дітей з особливими потребами в активне життя суспільства, ефективне виховання рис, необхідних для життя в демократичному суспільстві для того, щоб сприймати себе як складову спільноти, а також як громадянина держави, світу (відновлення соціально-побутових навичок, функціонування різноманітних гуртків, організація дозвілля тощо).
Всі методи мають діяти в сукупності, а також безперервно. Адже для багатьох таких людей метою усього життя стає боротьба з вадами свого тіла. Суспільство ніколи не повинно забувати про те, що такі люди живуть серед нас і вони теж повноправні його члени.
Впровадження соціальних проектів є необхідною умовою реабілітації дитини з обмеженими можливостями в соціумі. Тому що цей метод є найбільш результативним і допомагає дитині стати повноправним та активним членом суспільства.
УДК 1 (091)
А.О. Маслов, к.філос.н., доц.
Житомирський державний технологічний університет