Історія, філософія педагогіка та психологія філологічні науки

Вид материала

Документы

Содержание Маргінальність: особистість у дзеркалі античності К.А. Місюра, студ. соц.-психол. ф-т Ю.В. Мосійчук, студ., IV курс, гр. ЕО-20, ГЕФ Юридична відповідальність за земельні А.О. Нелипович, студ., I курс, гр. ЕП-33, ФЕМ Філософські міркування про особистість Н.А. Нестерчук, студ., IV курс, соц.-психол. ф-т Розвиток стратегіальних тенденцій студентів Н.М. Петрушевська, студ., I курс, гр. ЕП-35, ФЕМ Риси українськоїїнаціональноїїментальності О.А. Поліщук, соціальний педагог Вплив естетичної інформації А.О. Поміркована, студ., І курс, гр. ЕП-35, ФЕМ Відповідальність як філософська категорія О.М. Савиченко, к.психол.н., ст. викл.

Подобный материал:

• Cекції за фаховим напрямом 19 «Педагогіка, психологія, соціологія, українознавство,, 154.26kb.
• Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 674.46kb.
• Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 227.5kb.
• Програма навчальної дисципліни історія української культури напряму підготовки 040102, 264.69kb.
• Назва модуля: Соціальна взаємодія: людина в соціальному просторі, 20.06kb.
• Тема основні питання, 71.13kb.
• Педагогічний (педагогіка та психологія дошкільна, практична психологія), 67.46kb.
• За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 76.7kb.
• Робоча програма курсу "Філософія " Для спеціальності 030300 «Історія» напряму підготовки, 285.34kb.
• Т. О., Яресько К. В. Методологія педагогіки: багатовимірний аспект розгляду постановка, 111.36kb.

МАРГІНАЛЬНІСТЬ: ОСОБИСТІСТЬ У ДЗЕРКАЛІ АНТИЧНОСТІ


Проблема життя людини, його сенсу та цінностей з давніх-давен була в центрі уваги науковців. Ця проблема знаходиться також у центрі перехідних економічних, політичних, соціальних та духовних перетворень, що відбуваються у сучасному українському суспільстві.

Особистість у перехідний період суспільного розвитку докорінно відрізняється від особистості в сталому традиційному суспільстві. Сама структура традиційного суспільства з її жорстко, майже герметично замкненими один відносно одного елементами, що складали безліч окремих, ізольованих, самодостатніх соціально-культурних організмів, інтравертно замикала життєдіяльність індивідів на проблеми окремих груп, суспільних прошарків. Соціальний статус людини в такому суспільстві визначався з її народженням раз і назавжди, майже статично та незмінно. Система норм життєдіяльності, напрямок формування свідомості, ментальності жорстко зумовлювалися тією соціальною спільнотою, до якої індивід належав з народження. Вийти за межі цього соціуму було майже неможливо. Тому в такій системі індивід виступав не як автономний елемент суспільства, а як повністю залежна, інтегрована частина певного мікросоціуму, прикована до нього й повністю підзвітна йому.

Пріоритет загального й несприйняття індивідуального, особливого можна проілюструвати, звертаючись до найдавніших західноєвропейських філософів. Так відомий давньогрецький філософ Геракліт у 121 фрагменті своїх творів стверджує: “Нехай не буде серед нас ніхто найкращим. А коли такий з’явився, то нехай він живе в іншому місці та з іншими”. Звідси видно, що життєдіяльність особистості античної епохи детермінована зовнішніми умовами, вона не може вийти за межі правил, встановлених у конкретному мікросоціумі, до якого вона належить. Відхилення від загалу не допускаються і піддаються осуду.

Та навіть у тій ситуації не відкидалася думка про самовдосконалення особистості, про можливості зміни її внутрішньої природи, але в рамках, знову ж таки, норм та правил, встановлених певним полісом, до якого належить особистість. Деякі спроби теоретичного конституювання своєрідного, особливого ми спостерігаємо в поглядах Демокрита. Саме в його знаменитому вченні про атоми, здається, вперше давньогрецька філософія підійшла до ідеї індивідуального. Атоми – це не просто найменші частинки світу. Атоми – певні індивідуальності, самодостатності, які мають власне існування. І все ж демокритівські атоми, як і атоми-індивідуальності – це ще ті субстанції, які не виходять за межі. Вони не здатні відхилятися від траєкторії свого руху.

Ще далі в питаннях визнання індивідуальності пішов Сократ. Дослідження етико-пізнавальної сфери життя та діяльності людини він визначив як основну мету філософії. Сократ вважав, що людина більш за все потребує пізнання самої себе та своїх справ, визначення програми та мети своєї діяльності, усвідомлення того, що є добро та зло, прекрасне та потворне, істина та помилка. Ставлячи завдання усвідомлення цих та інших понять, мислитель стверджує, що їх можна осягнути лише у зв’язку з найвищим благом – знанням.

Сенс життя людини, за Сократом, становить філософствування, постійне самопізнання, вічний пошук самого себе шляхом випробувань. Однак, наполягаючи на самопізнанні, він вважає неможливим індивідові стати ідеальним. Основний сенс життя мислитель вбачає в тому, щоб вчасно осягнути свої недоліки та діяти для їх викорінення.

Вивчаючи філософський спадок Сократа, можна дійти висновку, що саме він започаткував концепцію особистості, яка, подолавши колючі терени опору, протоптала собі шлях аж до наших часів, ставши визначальною темою сучасних гуманітарних наук.

Якщо Демокрит і Сократ демонструють певні спроби конституювання явища нестандартного, неповторного, унікального, індивідуального, то в політичній філософії Платона фактично відсутні будь-які такі спроби. Більше того, можна стверджувати, що Платон є своєрідним уособленням заперечення філософією стародавнього світу не тільки індивідуальності та свободи індивіда, а й будь-якого відхилення від норми взагалі.

С
© А.О. Маслов, 2011
вою позицію щодо свободи окремої людини Платон пояснював недосконалістю індивіда, який не може бути самодостатнім і для нормального існування потребує колективної опори. Природна недосконалість людини – запорука її суспільного існування, а тому особистість не може існувати поза межами певного соціуму та вільно переходити від однієї соціальної групи до іншої. Платонівський ідеал – це кастове суспільство з характерною для нього забороною переходу з однієї касти до іншої. Платон всіма силами хоче захистити свою “ідеальну державу” від змішування класів, що складають її громадяни, від виконання громадянами одного класу обов’язків та функцій громадян іншого класу. За Платоном, справедливість – це доблесть, що не допускає можливості подібного змішування.

У контексті аналізу проблем маргінальної особистості цікавими є погляди Аристотеля. Він критикує ідею Платона про необхідність надмірної єдності в державі. Різне розуміння ними природи людини стало основою цих розходжень. Разом з тим, погляди цих двох мислителів античності збігаються в детермінації поведінки особистості суспільними процесами. Як і Платон, Аристотель вважає, що людина – це істота суспільна. За Аристотелем, людина як соціальна істота зумовлює свою поведінку державними інтересами. Людина в такому суспільстві є повністю залежною від традицій та правил життєдіяльності мікросоціуму. Поза спільнотою вона існувати не може.

Питання індивідуальності, індивідуалізації набуває особливої ваги в пізньоантичній філософії. Саме в цей час відбувається ломка установлених віками відносин рабовласництва, стародавніх суспільних зв’язків. Розпад рабовласницького суспільного укладу закономірно поставив питання про взаємини індивіда з соціумом, про природу самого індивіда. Занепад життя, яке будувалося на вікових традиціях, зумовив відокремлення індивіда від поліса. Людина пізньоантичного світу – це індивід, який почав усвідомлювати своє існування як самочинне, автономне відносно зовнішнього світу. В цей час різні філософські школи (епікурейці, стоїки, скептики) стали пов’язувати індивідуальність з ідеєю самоцінності та автономності індивіда. Більше того, якщо раніше, в часи, наприклад, Демокрита та Левкіппа, індивідуальне як атом сприймалося через призму загального, як органічна частина логосу, то в епоху елліністичного розвитку атом має свій внутрішній зміст. Індивідуальне тепер – не просто окремішне, а те, що претендує на “замість” індивіда. І ця “замість” – не пасивна й залежна від загального порядку в соціумі, а навпаки, прагне власного розвитку.

Разом з тим, потрібно зазначити, що ідея індивідуальності та свободи індивіда в часи пізньоантичної філософії ще не дійшла до рівня її суспільного конституювання. В основному вона проявлялася філософією пасивного публічного життя, своєрідної внутрішньої міграції індивіда, відсутності турботи про життя всіх. Це особливо помітно на прикладі філософських поглядів Епікура. Можна стверджувати, що його теорія атомної будови світу – своєрідна революція у поглядах не тільки на світ в цілому, але, насамперед, у поглядах на людину, її свободу волі. Прийнявши вчення Левкіппа–Демокрита майже в незмінному вигляді, Епікур вніс в нього невеличку зміну. Але яку! Атоми рухаються не прямолінійно, а змінюють свою траєкторію. Так само й людина – її життєвий шлях не є прямою лінією. Це шлях вибору, на якому кожен індивід має досягати однієї мети – задоволення від життя.

Таким чином, філософи давніх Греції та Риму по-різному актуалізували найважливіші сторони цього явища, насамперед індивідуальності людини, її свободи. Разом з тим, вони лише окреслили окремі сторони даної проблеми й показали певні варіанти її вирішення в контексті відносин “індивід–суспільство”. Сувора регламентація життєдіяльності індивідів, що належать до певної касти в традиційному суспільстві, протягом багатьох поколінь формує сталість та незмінність їх самосвідомості. Це, в свою чергу, формує впевненість індивіда в незмінності свого статусу та повній відсутності необхідності змін свого становища. Тобто ця сталість підтримується нібито з двох боків: ззовні – нормами існування та традиціями соціальної спільноти, до якої належить індивід, та зсередини – жорстко сформованою впевненістю самого індивіда в незмінності власного статусу. А тому взаємовідносини з суспільством у конкретного індивіда теж двоякі: з одного боку – це відносини колективізму, взаємопідтримки, спільності інтересів всередині соціальної спільноти, до якої належить індивід, з другого боку – це несприйняття, ворожість, відштовхувальна опозиція до інших спільнот.


УДК 154.3

К.А. Місюра, студ. соц.-психол. ф-т

Науковий керівник – к.психол.н., ст. викл. Савиченко О.М.

Житомирський державний університет імені Івана Франка


Теоретичне обҐрунтування Контент-аналізу
мотиваційних тенденцій у рекламній продукції


Основним методологічним принципом, що визначає дослідження мотиваційної сфери у вітчизняній науці, є положення про єдність динамічної та змістовно-значеннєвої сторін мотивації. Розробка цього принципу пов’язана з дослідженням системи відносин людини (В.Мясищев), співвідношення змісту й значення (О.Леонтьєв), інтеграції потреб та їх значеннєвого контексту (С.Рубінштейн) тощо.

Одним з методів вивчення мотивації є контент-аналіз, який інтегрував переваги кількісних та якісних методів аналізу даних. Уперше формалізований аналіз змісту застосував Дж.Спід, котрий у 1893 р. опублікував статтю «Чи дають тепер газети новини?». Дослідження було пов’язане з тим, що незадовго до цього газета «Нью-Йорк Таймс» значно збільшила свій тираж завдяки зниженню ціни за примірник з 3 до 2 центів і збільшенню обсягів номерів. Дж.Спід за допомогою контент-аналізу показав, що в газетах сталися не тільки кількісні, а й якісні зміни. Він класифікував тижневі випуски нью-йоркських газет 1881–1883 рр. за темами, виміряв обсяг матеріалів за кожною темою і порівняв цифри. Виявилося, що за 12 років нью-йоркські газети почали значно менше уваги приділяти таким темам, як література, політика, релігія, проте збільшилася площа, яку газети почали надавати різним пліткам та скандалам.

Ще одним дуже відомим контент-аналітичним дослідженням є праця Д.Уїлкокса, котрий проаналізував зміст 240 щоденних американських газет за один день. Дослідник класифікував тематику газет на новини, ілюстрації, літературу, думки, рекламу.

Не менш цікаве дослідження професора історії Каліфорнійського університету Р.Сіріно, котрий виклав свої результати в монографії «Не звинувачуйте народ». Автор вивчав різні впливи на формування суспільної думки у Сполучених Штатах. Це було зроблено за допомогою контент-аналізу ілюстрацій на обкладинках провідних американських тижневиків.

Метод контент-аналізу дає можливість простежити й точно визначити спрямованість будь-якого засобу масової комунікації. Як зазначив у своїй роботі професор Бостонського університету Ф.Баркус, тільки у США протягом 1900–1958 pp. було надруковано близько 1700 праць, у тому числі 500 дисертаційних досліджень у галузі контент-аналізу. Основна мета контент-аналізу полягає в тому, щоб знайти такі процедури, за допомогою яких можна було б виявити в тексті індикатори досліджуваних явищ і характеристик, заміряти їх і потім адекватно інтерпретувати. Для вирішення цього завдання контент-аналіз застосовує процедури, зміст яких полягає в тому, щоб, виходячи з конкретного тексту документів і завдань дослідження, сформулювати ключові, концептуальні поняття дослідження, які прийнято називати категоріями контент-аналізу, надійно й систематично зафіксувати частоту (і обсяг) згадування цих категорій в окремих елементах тексту, документах. Отримані в такий спосіб кількісні дані піддаються статистичній обробці, й результати інтерпретуються відповідно до цілей дослідження.

Для вивчення мотивації досягнення розроблено одну з найвідоміших систем контент-аналізу (Дж.Аткінсон, Д.Макклелланд, Х.Хекхаузен). Автори теорії мотивації досягнення запропонували оцінювати мотиваційні тенденції за такими категоріями: потреба в досягненні успіху, інструментальна активність, спрямована на її задоволення, очікування успіху, позитивне підкріплення, позитивний емоційний стан, потреба в уникненні невдачі, інструментальна активність, з нею пов’язана, очікування невдачі, негативне підкріплення, негативний емоційний стан. У роботах О.М. Савиченко ця система доповнена категорією «успіх», а усі запропоновані категорії об’єднано у 3 блоки – потребовий (потреби та очікування), діяльнісний (активність та підкріплення), результативний (емоційний стан, успіх чи невдача). Ми здійснили спробу застосувати описану систему для вивчення мотиваційних тенденцій у рекламній продукції (передусім, нас цікавила соціальна реклама). Виявилося, що структура мотивації в рекламній продукції досить обмежена – вона неповна та незбалансована, що, на нашу думку, не може сприяти її ефективності.


© К.А. Місюра, 2011

УДК 349.4

Ю.В. Мосійчук, студ., IV курс, гр. ЕО-20, ГЕФ

Ю.О. Рафальська, студ., IV курс, гр. ЕО-20, ГЕФ

Науковий керівник – ст. викл. Бібік А.М.

Житомирський державний технологічний університет


ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЕМЕЛЬНІ
ТА ІНШІ ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ


В Україні існує немало проблем із застосуванням юридичної відповідальності за екологічні та земельні правопорушення.

Питання юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну землям сільськогосподарського призначення та іншим природним ресурсам, можна розглядати в різних аспектах:

• за видами правопорушень;
  
• видами відповідальності;
  
• за суб'єктами та деякими іншими.
  

На стан земель та інших природних ресурсів впливають дії (або бездіяльність) як самих землевласників чи землекористувачів, так і інших суб'єктів. Тут може мати місце неправомірна поведінка, пов'язана з невиконанням землевласником чи землекористувачем своїх обов'язків щодо землі або зловживанням належними їм правами. Внаслідок вказаних дій можливе погіршення якісного стану землі та інших об'єктів природного середовища.

Серед земельних правопорушень, внаслідок яких завдається шкода землям сільськогосподарського призначення, Земельний кодекс називає:

• псування сільськогосподарських угідь, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;
  
• розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;
  
• невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;
  
• непроведення рекультивації порушених земель;
  
• знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень і невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту.
  

Цей перелік порушень не є вичерпним, і відповідальність може бути встановлена й за інші правопорушення.

Відповідно до ст. 211 Земельного кодексу, громадяни та юридичні особи, винні в порушеннях земельного законодавства, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Закон не розкриває поняття «псування землі» й не розмежовує його з поняттями «погіршення» або «знищення» землі. Проте відповідальність за заподіяну шкоду не може не відрізнятися залежно від того, як, якою мірою постраждала земельна ділянка. Розмір майнової відповідальності обов'язково має відповідати розміру заподіяної шкоди. Від виду заподіяної шкоди слід поставити в залежність питання щодо розмежування адміністративної та кримінальної відповідальності.

На наш погляд, знищення передбачає неможливість практичного відновлення земельної ділянки.

Псуванням слід вважати приведення землі в такий стан, коли вона втрачає остаточно деякі свої важливі властивості й уже не може використовуватися так високоефективно, як раніше.

При погіршенні характерним є те, що попередній стан земельної ділянки практично можна відновити.

Залежно від виду заподіяної земельній ділянці шкоди, від її розміру та обсягів і має визначатися компетентними органами вид юридичної відповідальності та її конкретний зміст.

З
© Ю.В. Мосійчук, Ю.О. Рафальська, 2011
а порушення земельного законодавства, пов'язаного із заподіянням шкоди землям сільськогосподарського призначення, підприємства, установи, організації та громадяни несуть цивільно-правову відповідальність. У цьому разі винні зобов'язані відшкодувати шкоду в повному обсязі.

Відшкодування шкоди за загальним правилом регулюється нормами цивільного законодавства. Проте існують спеціальні правові акти, які встановлюють порядок розрахунків і відшкодування шкоди, що настала внаслідок порушення земельного законодавства. Цивільно-правова відповідальність передбачена також за порушення лісового, водного законодавства та законодавства про надра. Регулюється її застосування також, крім Цивільного кодексу, відповідними галузями законодавства. Визначення розмірів шкоди проводиться переважно на основі такс та розрахунків. На сьогодні застосування заходів цивільно-правової відповідальності за порушення вимог земельного законодавства пов'язане з певними ускладненнями. Наприклад, з неспроможністю порушника в наш економічно важкий час повністю відшкодувати заподіяні збитки, особливо коли йдеться про сільськогосподарських товаровиробників.

Найпоширенішим видом відповідальності за земельні та інші екологічні правопорушення є адміністративно-правова відповідальність, яка настає за наявності в діях винних осіб адміністративних порушень, перелік яких міститься в екологічному та адміністративному законодавстві. Більшість з них передбачає накладення на винних штрафів різних розмірів. Адміністративна відповідальність може наставати:

• за псування та забруднення земель хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами, стічними водами, за невиконання вимог природоохоронного режиму з використання земель;
  
• за забруднення та засмічення вод;
  
• незаконну порубку та знищення деревини й чагарників, знищення лісів стічними водами, хімічними речовинами, невиконання вимог щодо охорони надр та ін.
  

За ці правопорушення на винних громадян може накладатися штраф у розмірі від 5 до 10, а на посадових осіб – від 10 до 20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. У деяких випадках закон передбачає адміністративне попередження або застосування додаткових санкцій.

Кримінальна відповідальність за злочинні порушення екологічного законодавства передбачена Кримінальним кодексом. Природоохоронне правопорушення вважається злочином, якщо воно спричиняє суттєву шкоду вказаним у законі об'єктам природи або навколишньому середовищу внаслідок знищення, ушкодження, псування природних об'єктів, що охороняються законом, або може спричинити шкоду здоров'ю та життю людей.

Кримінальним кодексом, зокрема, передбачені такі екологічні злочини, як:

• незаконна порубка лісу;
  
• порушення правил охорони вод;
  
• забруднення водоймищ та атмосферного повітря;
  
• знищення або пошкодження лісових масивів;
  
• порушення правил охорони надр;
  
• забруднення або псування земель;
  
• безгосподарське використання земель;
  
• проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля.
  

Винні громадяни та посадові особи залежно від характеру злочину та його екологічної й суспільної небезпеки караються позбавленням волі, штрафом та додатковими покараннями у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також конфіскацією знарядь і засобів злочину та всього незаконно добутого.

Підводячи підсумок, потрібно зазначити, що, здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права й виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і неправових). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг: інші суб'єкти зобов'язані сприяти його діям або не втручатися у них; у випадку невиконання ними своїх обов'язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права й виконання зобов'язаним суб'єктом відповідних обов'язків.

Здійснення ж правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення ними втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. У результаті правопорушень виникають охоронні правовідносини, за яких держава має право вживати карні та відновлювальні заходи до правопорушників. Останні зобов'язані зазнавати визначених втрат та відшкодувати потерпілому збитки.

УДК 130.12

А.О. Нелипович, студ., I курс, гр. ЕП-33, ФЕМ

Науковий керівник – викл. Литвинчук О.В.

Житомирський державний технологічний університет


ФІЛОСОФСЬКІ МІРКУВАННЯ ПРО ОСОБИСТІСТЬ


Чи тепер існує у Всесвіті людина, яка здатна кричати навкруги: «Я – особистість»?

Чи тепер існує людина, яка здатна з гордістю сказати хоча б собі: «Я – особистість»?

Чи взагалі розуміємо ми, що таке особистість?

«Те, що тобі незрозуміло, ти можеш розуміти як завгодно», – таку думку висловив у своїй книзі наш сучасник, американський прозаїк Чак Паланік. Напевно, саме таке твердження є прогресуючим для більшості. На мою думку, сучасна людина не до кінця усвідомлює ідеологію особистості, її суть та призначення. Для сучасності особистість – це людина, що спроможна виділитися серед інших. Так, наприклад, деякі люди намагаються привернути увагу інших за допомогою розуму та професіоналізму, гарно виконуючи свою роботу, а деякі за допомогою грошей, купуючи коштовності та дорогі речі, а наша молодь намагається привернути увагу за допомогою зовнішності. Американський есеїст Ральф Уолдо Емерсон говорив: «Те, як ти виглядаєш, приглушує в тобі те, що ти хочеш сказати».

У науковому розумінні, особистість – це суспільна сутність людини, пов’язана з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства, що характеризується свободою, розумом, відповідальністю, індивідуальністю та гідністю. Поняття і значення особистості є на сьогодні актуальним питанням, воно вивчається у різних країнах, різними суспільними науками, соціологією, педагогікою, психологією, політологією. Ось, наприклад, буддисти взагалі не вірять в особистість. Вони вважають, якщо особистість не має реального та відчутного прояву, то вона не існує. Деякі вчені ототожнюють термін «особистість» з терміном персона. Цей термін відомий нам з латинської мови і в перекладі означає «маска», «несправжнє обличчя». Маску носили актори в Стародавньому Римі. Персона грала головну роль. Поняття «персона» розглядав один з найкращих теоретиків – Карл Густав Юнг, говорячи, що персона містить наші соціальні, суспільні ролі, одяг, який носимо, і наші індивідуальні засоби для самовираження. Юнг назвав персону «погодженим архетипом». Це успадковані нахили відповідати суспільству різними способами.

Взагалі, людина – індивідуальна, на відміну від інших представників природи. Рослини, тварини, мінерали мають свої види, й описуючи один екземпляр з окремого виду, ми можемо отримати уявлення про кожного з цього виду. А кожна людина – це окремий вид, і жоден з таких видів не є подібним. Індивідуальність – одна з ознак особистості.

Першим, хто запропонував реальну теорію особистості, був Зигмунд Фрейд. До Фрейда та інших західних теоретиків не існувало якоїсь чіткої та реальної теорії особистості. Фрейд був австрійським психологом і психіатром. Проводячи багато часу зі своїми пацієнтами, він побачив у них нескінченну кількість конфліктів і компромісів. Зазначив, що суспільні заборони і державні закони перешкоджають прояву біологічних, фізіологічних і моральних потреб, а всі способи, які існують для того, щоб впоратися з цим, один одному суперечать. Тоді Фрейд запропонував три основні структурні компоненти психіки особистості: ід (id), его (ego), суперего (superego).

Pas es (id) – «Воно», Das ich (ego) – «Я», Das uber-ich (superego) – «Вище-Я».

«Его» – це один з компонентів психіки особистості, який має зв’язок з реальністю та з навколишнім світом. «Его» має свій початок розвитку з того моменту, коли дитина починає усвідомлювати свою власну індивідуальність та роль у суспільстві. І з цього моменту людина має докласти максимум зусиль, щоб досягти рівня особистості.

«Ід» виступає в ролі захисника. Його головне завдання – це забезпечення життєздатності особистості, її безпеки і психічної стабільності.

«
© А.О. Нелипович, 2011
Суперего» виконує роль судді для осмислення дій, думок та спонукань. Воно виконує три функції: совість, формування ідеалів і самоспостереження. «Суперего» схоже на департамент міліції, що безпомилково визначає будь-які тенденції з боку заборонених потягів, особливо агресивного плану, і безжалісно карає людину, якщо присутні будь-які з цих тенденцій».

Головне завдання такого психоаналізу полягає в тому, щоб підсилити своє «его», зробити його сильнішим і незалежним від «суперего» та підвищити його здібності.

А ось, наприклад, Фрідріх Ніцше, німецький мислитель, говорив про особистість як про «надлюдину». Цю проблему він розглядає у своїй книзі «Так казав Заратустра». Людина має стати надлюдиною для того, щоб вижити у цьому недосконалому і самотньому світі. «Надлюдина – зміст землі. Що таке мавпа у відношенні до людини? Посміховище або болісна ганьба. І тим же повинна бути людина для надлюдини: посміховищем або болісною ганьбою».

«Велич людини в тому, що вона – міст, а не мета, що вона перехід і загибель».

Ніцше вважав сенсом буття людини – надлюдину. Надлюдина – це море, бо море може прийняти в себе брудний потік і залишитися чистим; надлюдина – це блискавка, бо вона швидка і шалена, надлюдина є основою і метою життя.

У книзі «Так казав Заратустра» Ніцше описує шлях до надлюдини, висвітлює способи подолання такого шляху і намагається наштовхнути нас на осмислення нашого буття.

Але не тільки вчені цікавляться такими проблемами. Напевно ж, кожен з нас ставив перед собою такі питання: Ким ми є? Де наше місце? Для чого ми існуємо?

Відомий американський інженер наших часів, засновник компанії «Apple Inc», який створив персональний комп’ютер і, взагалі, є однією з найвпливовіших і найбагатших людей сьогодення – Стівен Джобс – колись виступаючи перед випускниками університету «Stanford» у 2005 р., проголосив таку промову, яка змусила кожного присутнього замислитися. Насправді, слухаючи таку промову, особистість починає задумуватися над своїм майбутнім і теперішнім. Стівен Джобс – це та людина, яка насправді стала особистістю, залишаючись людиною. Така особистість є прикладом для нас усіх.

У своїй промові Джобс описує три історії з власного життя.

Перша історія – «З’єднання точок». Стівен говорить: «Звичайно неможливо з’єднати усі точки одразу, як тільки вони виникають, але через декілька років все для вас буде зрозумілим. Ви не можете з’єднати точки, дивлячись у майбутнє, ви можете з’єднати їх лише в майбутньому, але озираючись у минуле. І тому ви маєте спиратись на ті точки, які коли-небудь з’єднаються в майбутньому». Це історія про те, як події теперішнього стають вам вигідними і потрібними у майбутньому. У такі моменти весь світ у ваших руках.

Стівен Джобс наводить приклад зі свого життя. Колись у дитинстві Стівен покинув коледж, бо не розумів, яким чином це зможе допомогти йому обрати правильну дорогу в житті. Але ж потрібно було чимось займатися, тоді він почав ходити на курси поліграфії, та ніколи не замислювався над тим, яку користь матимете з цього. Проте тепер «Macintosh» – один з перших комп’ютерів, який має найпрекраснішу поліграфію. Якби не ті курси, навряд чи сучасні комп’ютери мали б декілька гарнітур і пропорціональні шрифти.

Отже, точки з’єднуються лише в майбутньому.

Друга історія – «Про кохання і втрати».

Тут Джобс говорить про те, що всі втрати, які зустрічаються у житті, – необхідні, вони є поштовхом для чогось нового, головне – вірити. Головне шукати, шукати те, що близьке вам до серця, шукати споріднену працю, працю, в яку ви будете закохані. Якщо ви любите те, чим займаєтеся, втрата стане для вас лише поштовхом у новітнє. «Ви дізнаєтеся, що шукаєте, тоді, коли знайдете».

Третя історія – «Про смерть». «Смерть – найкращий винахід життя». В останній історії Стівен Джобс розповідає про те, що кожну хвилину нашого життя ми маємо провести з користю для себе і для суспільства. Смерть, вважає Стівен, є головним інструментом, який дає змогу прийняти найтяжчі рішення в нашому бутті. Якби ми знали, що наше існування буде закінчене через кілька місяців, робили б ми те, що робимо зараз? Я думаю – ні. Наш час обмежений, тому не втрачаймо його для того, щоб прожити чуже життя, не даймо змогу стороннім думкам замкнути наш внутрішній голос. І найголовніше – довіряймо своєму серцю і своїй інтуїції, бо вони якимось чином вже знають те, чого ми хочемо насправді.

Всі три історії говорять до нас: розвивайтеся, шукайте, реалізовуйтеся, вірте.

Отже, які б теорії та судження не існували в світі, кожен з нас має свою теорію, вона закріплена в нашому серці. Якщо ти захочеш реалізувати цю теорію – не зупиняйся, якщо – ні, значить, так має бути. Шукай у собі особистість, створюй її, адже ти такий єдиний.

«Шукайте в серці своєму зі старанністю, бо з нього витікають рейки життя».


УДК 159.922

Н.А. Нестерчук, студ., IV курс, соц.-психол. ф-т

Науковий керівник – к.психол.н., ст. викл. Савиченко О.М.

Житомирський державний університет імені Івана Франка


РОЗВИТОК СТРАТЕГІАЛЬНИХ ТЕНДЕНЦІЙ СТУДЕНТІВ
У СУСПІЛЬНО КОРИСНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ


Розвиток стратегіальних тенденцій студентів відбувається в умовах суспільно корисної діяльності. У зв’язку з цим значно розширюються ресурси розвитку стратегіальних тенденцій та регуляційних схем у період навчання у вузі, де для студента існує можливість реалізуватися в кількох видах діяльності. Окрім того, молодь, вступаючи до вузу, вже має сформовані в різних видах діяльності стратегії. На нашу думку, велика кількість видів діяльності, в яких задіяний студент, сприяє розвитку великої кількості стратегій та оптимальному їх поєднанню. А тому можна припустити, що студенти, які займаються у гуртках, секціях, беруть участь у громадських акціях, швидше адаптуватимуться до нових умов навчання у вузі, обиратимуть оптимальні стратегії навчальної діяльності, комфортніше себе почуватимуть у складних умовах складання заліків та екзаменів.

Вивченням особливостей стратегіальної регуляції займалися К.О. Абульханова-Славська (вивчення загальних життєвих стратегій), О.О. Конопкін та В.І. Моросанова (вивчення стильових особливостей регуляції), О.Л. Музика (дослідження ціннісних механізмів розвитку стратегій особистісного росту), В.Й. Степанський (формування стратегій реагування в умовах успіху та невдачі). Найбільшого розвитку ідея про стратегіальну організацію свідомості набула в роботах В.О. Моляко, який вважає стратегії організаційною та регулювальною складовою системи творчої діяльності, яка визначається поставленими умовами завдання та особистісними якостями суб’єкта. Спираючись на ідеї В.О. Моляко про те, що стратегія є особистісним утворенням, яке складає основу творчої обдарованості, ми припустили, що саме участь у творчих акціях та проектах дозволить студентам привнести елементи творчості й у навчальну діяльність та застосувати тут уже сформовані стратегії.

У результаті теоретичного аналізу наукових джерел виявилося, що в дослідженні стратегіальної регуляції студентів доцільно використовувати не термін «стратегії», а поняття «стратегіальні тенденції». Стратегіальні тенденції розвиваються у практично зорієнтованих видах діяльності та свідчать про ймовірність формування в майбутньому певної стратегії (В.О. Моляко). Оскільки студенти найчастіше включені в певну систему діяльності протягом певного нетривалого періоду часу, то ми вважаємо за доцільне говорити про розвиток у них стратегіальних тенденцій та регуляційних схем. На думку О.Л. Музики, стратегіальні тенденції відображають індивідуально своєрідні способи розвитку власних здібностей під час використання однотипних регуляційних схем виконання завдань діяльності.

В юнацькому віці формуються три стратегіальні тенденції та відповідні їм регуляційні схеми (О.М. Савиченко): соціальна стратегіальна тенденція (ситуативна, нормативно-ритуальна, атрибуційна), процесуальна стратегіальна тенденція (оцінно-прогностична, операційно-когнітивна, розвивальна), суб’єктна стратегіальна тенденція (суб’єктна, надситуативна, інтеграційна). Показником сформованості та усвідомлення використання регуляційних схем різних рівнів є самооцінка й ставлення до себе, особистісні якості, стосунки з ровесниками.

На основі аналізу наукових джерел та пілотажного дослідження було вибудовано теоретичну модель розвитку стратегіальних тенденцій студентів у суспільно корисній діяльності. Для зручності аналізу ми виокремили три групи суспільно корисних видів діяльності: навчально-наукова, практично зорієнтована (спорт, в’язання, ремонтні роботи, швацтво тощо), творча (музика, поезія, образотворче та сценічне мистецтво). Ми припустили, що студенти, які задіяні лише в навчальній діяльності, використовують регуляційні схеми, що утворюють соціальну стратегіальну тенденцію. Використання процесуальної стратегіальної тенденції у поєднанні із соціальною є характерним для практично зорієнтованих видів діяльності. Тоді як усі три рівні регуляції відображені лише в тих студентів, які займаються творчою діяльністю.

Таким чином, оволодіння широким колом соціально значущих видів діяльності в юнацькому віці сприяє розвитку повної структури регуляції.


© Н.А. Нестерчук, 2011

УДК 130.12

Н.М. Петрушевська, студ., I курс, гр. ЕП-35, ФЕМ

Науковий керівник – викл. Литвинчук О.В.

Житомирський державний технологічний університет


РИСИ УКРАЇНСЬКОЇЇНАЦІОНАЛЬНОЇЇМЕНТАЛЬНОСТІ


У даній статті розглядається проблема українського менталітету, що забезпечує ідентичність нації на різних відрізках історії, яка завжди була надактуальною в українській етнофілософії, такою залишається вона й сьогодні.

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого й підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій. Поняття "ментальність" пов'язане з такими латинськими аналогами, як mentalis, mens – "розумовий", "розум", "думка" або "інтелект". В англійській мові слово intellect означає "розум", "інтелект", "розумові особливості", "міра інтелектуальної енергії", "напрямок мислення", "характер" або "спрямування інтелекту". Отже, виходячи з самої етимології слова, зміст ментальності міститься у когнітивній сфері та визначається, насамперед, тими знаннями, якими володіє дана спільнота. "Ментальність" ("менталітет") у наші дні належить до найбільш інтенсивно й широко вживаних науково-публіцистичних термінів, і це є причиною деякої розмитості його семантики. Здебільшого під ментальністю розуміють глибинний рівень свідомості, від якого залежить специфіка світосприймання, світобачення, орієнтація і поведінка людини (спільноти) в реальності.

Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути й соціальні структури суспільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність  є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого, зберігаючи в закодованій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу.

Національна гідність і самоповага – це атрибути національної свідомості, тобто осмисленого, "когнітивного" ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови.

Найадекватнішим засобом самопізнання народу є його рідна мова, тому що в ній найповнішою мірою відображені й зафіксовані всі тонкощі його світосприйняття, його буття, історичний шлях, ментальність і характер.

Ментальність українського народу формувалася під впливом складних історичних обставин. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина обумовила химерне поєднання у світогляді українця західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності. Так, наприклад, сучасний українець, як західнянин, високо поціновує досягнення науки та техніки, але водночас для нього важливо, щоб вони використовувалися задля гуманістичних цілей.

Українець, не відмовляючись від раціоналістичної думки, великої ваги надає виявам почуттів та емоцій. Інколи він може видаватися навіть сентиментальним і надто ліричним. Це, зокрема, відбилося у фольклорній лексиці, в якій часто зустрічаються пестливі форми, навіть для негативних персонажів ("воріженьки").

Поряд з ліричністю має місце певна українська замкненість стосовно зовнішнього світу, настанова на іншу, вищу правду. Якщо українцеві доводиться емігрувати, він важко звикає до нового оточення.

У
© Н.М. Петрушевська, 2011
країнець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні й надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою. Дітей підтримують до зрілого віку, і часто ще й у зрілому віці. Така щільність родинних стосунків певною мірою теж визначається історичним минулим: на території, що лежала на перехресті західного й східного світів, практично не припинялися війни і грабіжницькі напади. Жити тут було небезпечно, панування часто змінювалося, і зберегтися як єдине ціле можливо було, лише замкнувшись у колі найближчих.

Другий тип свідомості українців визначався поміркованістю і миролюбністю, яка дозволяла "перечекати" численні негоди історичної долі. Цей тип свідомості виявлявся у певній замкненості характеру, схильності до оборони проти зовнішнього світу і звернення психічної енергії на розбудову внутрішнього життя. Однією з рис цього стилю, що обачно уникає нав’язування контакту, є селянська звичка відповідати на питання питанням.

Виключна перевага селянського класу в деякі періоди української історії мала також і позитивний вплив на українську ментальність: селянський побут, який більшою мірою узалежнює людину від природи, ніж від іншої людини, спричинює високе емоційне переживання природи, спокійну, витриману вдачу, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії. Ці риси сприяли також збереженню родинних груп, приятелювання й побратимств.

Водночас українцям властиві такі позитивні риси, як працелюбність, гостинність, потяг до освіти, здоровий оптимізм, мужність, універсальність, розбудова міцних сімейних стосунків.

Для української родини традиційно характерна велика роль жінки і, передусім, матері. Зі смертю чоловіка саме вона завжди виступала на перший план, ставала главою сім’ї – навіть тоді, коли вдруге виходила заміж. Образ матері-удовиці – розсудливої, доброї й водночас суворої господині – яскраво змальований у класичній літературі. Українська жінка брала участь в усіх справах родини не лише після смерті чоловіка, а й за його життя. "Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три", – говорить приказка. У давнину, коли в Європі панували патріархальні стосунки, в Україні було можливим сватання дівчини до парубка.

Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво деформувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном землі (в розумінні навичок практичного господарювання, органічного злиття з природою та ін.), але через дію зовнішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дистанціювання від особистої відповідальності.

Тривала роз’єднаність українських земель вплинула на культуру, традиції, побут українців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності.

Отже, слушною є думка про те, що нині є всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальності взагалі, а й про її своєрідність у різних регіонах України.

Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація української еліти. Конформізм її частини звужував коло генераторів національних філософських ідей, творців самобутньої української культури, політичних лідерів та провідників народу. Це, з одного боку, посилювало консервативність української ментальності як засобу захисту вже набутих національних цінностей від чужих впливів, з іншого — поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може запродатися знову.

Підсумовуючи сказане вище, потрібно зауважити, що саме ментальність обумовлює, визначає особливості душі, серця і розуму, вона є серцевиною того, що називають характером народу й що значною мірою робить людей українцями, євреями, німцями, турками, японцями. За сучасних умов ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Завдяки особливостям української ментальності (певному консерватизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є серйозною перешкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якісно новий рівень суспільного життя.

УДК 37.036

О.А. Поліщук, соціальний педагог

Житомирська спецшкола-інтернат для глухих дітей

студ., ІІ курс

Науковий керівник – к.пед.н. Шанскова Т.І.

Інститут післядипломної освіти та довузівської підготовки ЖДУ імені Івана Франка


ВПЛИВ ЕСТЕТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДІТЕЙ З ВАДАМИ СЛУХУ


Становлення особистості є тривалим та досить суперечливим процесом, який залежить від низки обставин – ставлення батьків до дитини, їх освітнього цензу і рівня доходів, якості дитячого колективу та його ціннісних орієнтацій, а також потреб та інтересів самої людини, ступеня її інтелектуальних потенцій, розвитку емоційно-почуттєвої сфери та волі тощо. Наразі вже з раннього віку дитина постає своєрідним дзеркалом сімейної традиції й того соціально-культурного простору, в якому безпосередньо знаходиться. Саме у такому сенсі й варто говорити про дитину та підлітка як tabula rasa, на якій фіксується вплив безпосереднього соціального оточення.

Самоідентифікація та розвиток дитини з обмеженими потребами ще більшою мірою залежить від соціального оточення і соціально-культурного контексту, на тлі якого відбувається засвоєння нею людського досвіду і культурних цінностей, становлення її мотиваційно-ціннісної, інтелектуальної, емоційно-вольової сфери. Діти з вадами слуху (вродженими або набутими у ранньому віці) – особливі, й не тільки через досить слабкий ступінь їхньої соціалізації (на відміну від більшості школярів, соціалізованих у класичній і поширеній серед широкого загалу формі: сім’я, дитячий садочок, школа тощо). Вони позбавлені можливості залучення до вербально-звукової комунікації як важливої ланки соціалізації дитини й підлітка у соціумі. Мова жестів – це та основа, на якій відбувається набуття соціально цінної інформації, а також підґрунтя первинної соціалізації. Однак на сьогодні це не єдине джерело впливу на особистість дитини й підлітка. У вік тотального впливу на людину ЗМІ, Інтернет-технологій візуальна інформація, на основі якої здійснюється становлення мотиваційної сфери і ціннісних орієнтацій особистості, багажу її знань, лінії поведінки, життєвих стандартів тощо, стала іншою, ніж ще декілька десятиліть тому. Попри її неоднозначний зміст (з позицій цінності й позитивності такої інформації для людини), фіксується спільна риса різних інформаційних потоків – опертя й широке використання естетичних параметрів. Іншими словами, можна стверджувати, що на сьогодні маємо зростання бази естетичної інформації, на яку спирається пересічна людина у своєму безпосередньому існуванні, в тому числі дитина чи підліток. Якщо ще донедавна вона існувала передусім у формі творів мистецтва, обрядово-ритуального комплексу, святкового вбрання, декорування інтер’єру чи екстер’єру будівель, облагородженого чи гармонізованого міського ландшафту або його елементів, то нині маємо зростання її бази й значно більшу залученість до неї широкого загалу. Дитина з обмеженими потребами не є винятком (за умови наявності в інтернаті, де вона виховується, або у батьківській родині техніки, яка дозволяє долучатися до ЗМІ, теле- чи кіномереж, Інтернет-технологій). Метою даного дослідження є аналіз впливу естетичної інформації на формування особистості дітей з особливими потребами, а саме з аудіальними вадами.

В
© О.А. Поліщук, 2011
кажемо, що проблема естетичної інформації є недостатньо дослідженою сучасною наукою. Одними з перших приділили їй увагу в середині ХХ ст. представники теоретико-інформаційної естетики, якими осмислювалася природа художньої творчості з позицій теорії інформації (Р.Арнхейм, М.Бензе, А.Моль, Г.Осборн та ін.). Саме в її межах набуло широкого поширення поняття “естетична інформація”, запропоноване М.Бензе. Ними естетична інформація розглядалася як комунікативно-семіотичне явище: дані про зовнішні ознаки об’єкта як предметну форму, що відібрані митцем за випадковим принципом. Естетична інформація вважається цінним моментом творчого акту як важливий чинник самопізнання та саморегуляції людини. Існують неоднакові тлумачення її походження, специфіки, значення в людській творчості та пізнання. Передусім, слід вказати на фізіолого-психологічний напрям дослідження природи естетичної інформації, мова йде, в першу чергу, про праці В.Ротенберга, Л.Салямона та ін. Так у праці Л.Салямона “Про фізіологію емоційно-естетичних процесів” порушується питання природи емоційно-естетичної інформації та здійснена спроба виявлення її відмінностей від так званої неемоційної й раціональної інформації. Носієм естетичної інформації автор визнає художній образ. Іншими словами, так звана емоційно-естетична інформація, яку утримує твір мистецтва, має, передусім, асоціативну природу – переконаний дослідник. Серед важливих компонентів естетичної інформації він вказує ритмічний ряд, контраст, новизну змісту чи форми мистецької новації. Дослідник пропонує не вживати поняття естетичної інформації, оскільки даний термін завуальовує, на його думку, специфіку природи явища, яке воно позначає. Він пропонує вживати поняття “емоційно-естетична” інформація (як більш коректне) й застосовувати його виключно при аналізі художньої творчості й художньої комунікації.

Викликає інтерес позиція Г.Локарєвої, яка в монографії “Художньо-естетична інформація як педагогічна проблема” критикує спроби пов’язати естетичну інформацію виключно з художньою творчістю або спогляданням її результатів. Дослідницею зазначається, що це вузьке розуміння даного явища, оскільки естетична інформація має не тільки соціальне походження і пов’язана не лише з естетичною діяльністю, але й природними явищами.

Прагнемо наголосити, що візуальна естетична інформація є основою для активування у дитини чи підлітка невербальних форм мисленнєвої діяльності. Враховуючи ж домінуючу роль візуальної інформації для дітей з вадами слуху, об’єктивні труднощі розвитку в них абстрактно-логічного мислення, слід вказати, що саме символічно-образне сприйняття стає підґрунтям формування їхніх уявлень про навколишню дійсність. І естетична інформація тут постає важливим соціальним каналом впливу, насамперед, на їхню мотиваційно-ціннісну сферу.

Крім того, естетична інформація є передумовою для організації колективних форм художньо-естетичної діяльності з метою соціалізації дітей з особливими потребами. У такий спосіб дитина, що має занижену самооцінку (саме це спостерігаємо у дітей та підлітків з вадами слуху), не тільки набуває цінного досвіду специфічного оперування різними предметами й отримує від цього задоволення (як соціально позитивних явищ), а й піднімає власну самооцінку.

Слід враховувати, що естетична інформація за своєю природою нерідко є поєднанням (у сприйнятті форми, кольору, структури тощо) елементів природної та соціальної дійсності. Тому важливим є не тільки долучати дітей з вадами слуху до споглядання творів мистецтва чи до художньої творчості. Необхідно прагнути розвивати їхню загальну естетичну культуру, щоб вони набули навичок фільтрації елементів візуального інформаційного потоку з позицій гуманності чи негуманності в її зорієнтованості, людинодомірності чи людинонедомірності, конструктивності або деструктивності тощо. І мова не йде про глибоке теоретичне опанування здобутків художньої культури чи їх значне пасивне споглядання, оскільки дитина з вадами слуху позбавлена зазвичай знань про контекст появи того чи іншого твору мистецтва, як і можливості великою кількості “зустрічей” з творами мистецтва. (Варто враховувати умови життя цієї категорії дітей – їхнє тривале перебування у навчально-виховному закладі, обмеження у соціальних контактах з однолітками масових загальноосвітніх шкіл, навчання у спеціалізованих мистецьких навчальних закладах. На сьогодні не передбачено необхідності залучення таких дітей до надбань художньої культури більше, ніж цього вимагає типова загальноосвітня програма). Щодо естетичних параметрів природного середовища, до якого долучається така дитина, то варто зауважити, що тільки дитина з вродженою підвищеною колірною чутливістю буде прагнути постійно розглядати форми пелюсток квітів чи обриси й забарвлення листків, красу фактури кори дерева або мінливість барв візерунків на крилах комах тощо. Для інших же особливе значення естетична інформація матиме тільки внаслідок безпосереднього навіювання соціальним оточенням естетичних ідеалів та естетичних смаків й соціального стимулювання щодо цінності естетично-рецептивної діяльності. Варто тут пригадати досвід Павлиської школи та педагогічної діяльності Василя Сухомлинського. Однак включення такої категорії дітей до естетичної діяльності матиме значущість за умови тривалості подібних звернень. Тільки у змозі колективу педагогів навчального закладу забезпечити більш широке і тривале залучення дітей та підлітків до художньо-естетичної сфери через уроки образотворчого мистецтва, художньої праці, гурткову художню самодіяльність, естетичне облагородження просторово-предметного оточення дитини у навчальному закладі може йти мова про необхідний естетичний розвиток особистості у такої дитини чи підлітка. Тільки таким чином у дітей з вадами слуху, як видається, формуватиметься необхідний естетичний досвід, який дає можливість самостійно відкидати агресивне, деструктивне візуальне повідомлення чи сигнал, адже царина естетичного – гармонія і досконалість. Естетично розвинута особистість, відтак, негативно реагує на деструктивні моменти, в тому числі інформаційного плану.

Отже, враховуючи ступінь опрацювання цієї проблеми та її значущість в умовах подальшого зростання опертя на людську візуальність і так би мовити дозовану контрольовану подачу або трансляцію естетичних сигналів чи повідомлень засобами ЗМІ, Інтернет-технологій тощо, необхідно більш поглиблено вивчати механізми продукування та засвоєння естетичної інформації, в тому числі у контексті проблеми формування особистості дітей з вадами слуху.

УДК 130.12

А.О. Поміркована, студ., І курс, гр. ЕП-35, ФЕМ

Науковий керівник – викл. Литвинчук О.В.

Житомирський державний технологічний університет


ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ


Приходить час, коли кожен з нас робить вибір. Немає значення, чи він обдуманий, чи ні, у будь-якому випадку ми несемо відповідальність за сказане, зроблене, обране.

Категорія відповідальності широко розкрита у філософії. Мислителі не раз згадували про почуття відповідальності у процесі пізнання світу. Проголошували відповідальність невід’ємною частиною людського буття.

Якщо ж говорити про сьогодення, то прямого поняття відповідальності не існує. Це створює багато життєвих негараздів та проблем. Чому ж суспільство зрікається відповідальності, надає перевагу менш серйозному способу життя, способу становлення внутрішнього "Я"?

Метою дослідження є аналіз періоду філософії сучасного життя, зокрема філософії екзистенціалізму; говорячи про відповідальність, зрозуміти почуття відповідальності, яку ми несемо за власний вибір; розібратися в тому, чому ж ми самі відмовляємося від відповідальності та надаємо перевагу менш гуманістичному формуванню особистості.

Аналіз останніх досліджень та публікацій показав, що тема відповідальності широко розповсюджена у філософській думці. Н.О. М’ясникова у своєму рукописі "Відповідальність у сучасних соціальних практиках" осмислює філософські основи сучасної теорії існування відповідальності, аналізує проблему безвідповідальності за допомогою введення поняття "осередки затухання" гуманізму.

Видатний філософ М.Бердяєв у концепції відповідальності виділяє свободу та волю особистості. Наша відповідальність – свобода наших вчинків. Він стверджує, що людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здатність зробити власний вибір.

У ХХІ ст. відповідальність стає основною моральною цінністю, яка розповсюджується на всі сфери й аспекти приватного, суспільного й політичного життя, охоплює масштаби всієї планети та спрямована в майбутнє. Від розвитку цього почуття залежить напрямок розвитку цивілізації й існування людства в цілому. Відповідальність висувається на перший план у таких науках, як педагогіка, психологія, філософія, аксіологія і т. д. Вітчизняні педагоги – О.Сухомлинська, Т.Левченко, О.Савченко, І.Бех – говорять про необхідність формування особистості на основі загальнолюдських моральних цінностей, серед яких вагоме місце посідає відповідальність, а тому спрямовують зусилля на виховання вільної гармонійної особистості, здатної відповідально ставитися до життя, навчання, діяльності, природи, сім’ї, здоров’я тощо.

Для категорійного обґрунтування поняття відповідальності варто звернутися до філософських концепцій, оскільки філософські категорії є призмою, крізь яку людина сприймає навколишній світ. Відповідальність – це вимога до людини, яка полягає в здатності передбачати результати власного вибору, об’єктивно оцінювати свої дії та аналізувати їх. Для відповідальності велике значення має вибір як основа дії, від якого залежить розвиток особистості. Моральний вибір і відповідальність є проявом свободи в тому випадку, коли служать суспільному прогресу.

Великої уваги й значущості надавали відповідальності як одній з найвищих цінностей В.Віндельбанд, Г.Гегель, Г.Герц, Г.Йонас, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, Л.Фейєрбах, Е.Фромм, які вважали, що свобода й відповідальність об’єднують активні суспільні дії людей в єдине ціле.

В.Віндельбанд уводить поняття "право відповідальності", яке полягає в тому, щоб дотримуватися за допомогою відповідальності моральних норм. Кожна норма має свою певну цінність, тому відповідальність має різні ступені, але конкретно визначити їх неможливо. В.Віндельбанд виділяє самовідповідальність совісті як окрему форму відповідальності, що дозволяє пізнати себе як особистість. Він трактує її як відповідальність людини перед власною моральною та релігійною свідомістю та називає "найпіднесенішою формою покладання відповідальності".

С
© А.О. Поміркована, 2011
ама відповідальність, оскільки вона пронизує всі сфери життя від особистої до політичної, є дуже громіздким поняттям. Тому у визначенні відповідальності слід ураховувати два чинники, які доповнюють один одного і є інтегруючими складовими етики в цілому. Такими чинниками є об’єктивний, який має справу з розумом, і суб’єктивний, пов’язаний з почуттям.

Г.Йонас виділяє різні типи відповідальності, які найбільшою мірою поширені в суспільстві: природна та штучна (договірна); горизонтальна та вертикальна; легальна та моральна; відповідальність "за" та "перед".

Залежно від фактора, який викликає виникнення відповідальності, вона поділяється на природну і штучну. Природна – це така відповідальність, що виникає природним шляхом, вона є безперечна, постійна та незалежна від попередньої згоди. Прикладом такої відповідальності є батьківська відповідальність, оскільки їй притаманні всі перелічені властивості. Договірна відповідальність визначається змістом, попередньою домовленістю, часом, завданням, дорученням, компетенцією, наприклад доручення службовця. Прийняття такої відповідальності містить у собі елемент вибору, від якого можна відмовитися.

Прикладом "вертикальної" відповідальності може бути відповідальність батьків за дітей, яка за своїм суб’єктом є всеосяжною, тобто поширюється на все, що потребує піклування.

Легальна – це відповідальність, яка встановлена на рівні закону, тобто зовнішня. Моральна – це внутрішні почуття (почуття провини, покаяння, готовність до спокутування провини), які супроводжують суб’єкт учинку. Відмінність між цими поняттями найкраще відображається у відмінності між цивільним і кримінальним правом, у дивергентному розвитку яких були розмежовані спершу ототожнені поняття спокутування (через відповідальність) і покарання (за провину). Проте спільним є те, що "відповідальність" пов’язується зі скоєним учинком і обумовлює відповідальну дію фактично ззовні. Це стосується й природи, яка має свої вимоги до людини.

Відповідальність "за" та відповідальність "перед" є також важливими різновидами відповідальності, які зумовлені лексичним значенням самого слова. Відповідальність "за" щось чи когось та відповідальність "перед" кимось. Перше передбачає відповідальність людини за власні вчинки, за наслідки своєї діяльності, відповідальність за когось, задля чогось. Друге значення – відповідальність перед кимось: іншими людьми, суспільством, Богом.

Поряд з цими існують ще два типи відповідальності – батьківська та політична (державна), які заслуговують особливого розгляду та аналізу. Існують три основні елементи, які, на думку Г.Йонаса, не лише розкривають зміст, спільність та відмінність батьківської та політичної відповідальності, а й узагальнюють спільне стосовно існування щастя людської істоти – "всеосяжність", "безперервність", "майбутнє".

Е.Фромм у своїй книзі "Людина для самої себе" наголошує на необхідності відповідальності за власне існування. За Е.Фроммом, відповідальність співвідноситься з такими гуманістичними цінностями, як турбота, любов, повага, свобода.

Людина найбільше боїться трьох речей: старості, смерті й відповідальності. Та якщо з першими двома фобіями не можна боротися, то зі страхом відповідальності можна і треба вести боротьбу. Інакше така наша безхребетність може призвести до втрати особистості, чого нам усім дуже не хотілося б.

Отже, людина у процесі свого формування повинна не забувати, а головне – діяти за основними принципами свободи волі та відповідальності. Гадаючи, що кожен відповідає сам за себе, нам живеться легше, але насправді це не так. Кожен відповідає за вчинки, ідеї, принципи суспільства, у якому він живе. З цим можна не погоджуватися, в це можна не вірити, але якщо ми відмовимося від відповідальності, забудемо про принципи гуманізму, чи залишимося ми тоді людьми?

На основі наукового дослідження були зроблені такі висновки:

– питання відповідальності за свій вибір має широке поле дослідження у гуманітарних науках;

– відповідальність тісно пов’язана зі свободою та волею. Наша відповідальність – свобода наших вчинків;

– виконуючи обов’язки відповідальності, людина опирається на моральні норми та цінності;

– людина відмовляється від відповідальності лише в тому випадку, коли боїться її.

Що ж, не потрібно забувати, хто ми і для чого живемо. У кожного з нас є своє внутрішнє "Я", за яке ми також несемо відповідальність, адже виховуємо його, згідно з нашими поняттями, принципами, ідеями. Працюймо над собою і не забуваймо про те, що ми – лише тінь того, ким ми маємо бути.

УДК 159.928.23:796

О.М. Савиченко, к.психол.н., ст. викл.

Житомирський державний університет імені Івана Франка