Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ДО ДРУЗІВ-ПОЕТІВ
Аби нашим читачам
Час не гайнувати,
Завжди, друзі, треба нам
Коротко писати.
Довгі дні в них трудові,
Відпочинку ж мало,
Хоч прийшли літа нові —
Легше жить не стало.
Час жеребчиком біжить,
Пухнуть — ціни кляті, —
Без роботи не прожить:
Треба заробляти.
Щоб читались залюбки
Твори наші вічні,
Укладаймо всі думки
В коротесенькі рядки,
Форми лаконічні!
ІРОНІЯ ДОЛІ
Мав колись високий чин,
А тепер лишивсь ні з чим
(Бо діставсь йому той чин
Без причин!)
ГАРНА ШАПКА
В тебе шапка — що й казать:
Є що людям показать,
Особливо взимку,
А як тую шапку знять —
Ти вже невидимка.
ГОСТИНА В САТИРИКА
Спіткала доленька лукава:
У нього з перцем навіть кава!
ДРУГОВІ-ПІСНЯРЕВІ
Для тих пісень, що пишеш ти,
Чи вдень, чи уночі,
Не музика потрібна —
Потрібні тягачі!
НАЙКОРОТШИЙ ВСТУП ДО ІСТОРІЇ
З історії ми не простої:
Війна,
репресії,
застої.
НА ПЕРСОНАЛЬНІЙ ВИСТАВЦІ
І мармур, і базальт, і граніт —
Позаздрити може світ:
Це ж вічні тверді матер’яли!
Творіння ж — як листя зів’яле...
М... БАЖАЄ СТАТИ ПОЕТОМ
Бажання — законне,
Писання — суконне....
ОДНОРЯДКОВА БАЙКА З ВЕЛИКОЮ
МОРАЛЛЮ
Мала Бджола, а жала дала!
В НАС РОБОТА ТАКА — ЛІКУВАЛЬНА Й ТОНКА
А льн цвіте, Синьо-синьо,
А мати жде, З дороги сина...
Це він, незабутній наш Василь Юхимович — поет, пісняр, гуморист. Він, гуморист, створив багато лірико-усміхнених — а часом і оповитих хмаркою суму, — пісень, кращі з яких стали воістину народними, лунали в кінофільмах, по радіо і в телепередачах, входили (входять) до репертуару видатних вокалістів, народних хорів, самодіяльних колективів.
Свого часу Діана Петриненко зауважувала, що Василь Лукич "любить глибоко поетичну, щиру й неповторну мелодійну народну пісню й добре знає ціну образного й мудрого слова пісенного".
А ще він гуморист — був ним і залишився. Його сміх своєрідний, ніжно-лірико-усміхнений.
А часто і в’їдливо-сатиричний. Але більше усміхнені речі писав.
Василь Лукич народився в с. Синяги Коростенського району Житомирської області. Закінчив Вінницький педагогічний інститут. Учасник війни, нагороджений медалями та Почесними грамотами Президій Верховної Ради України та Чувашії. Заслужений працівник культури України.
Автор багатьох збірок поезій, радіопостановки "На Поділлі весілля", тексту хору-опери "Ятранські ігри", а також книжок гумористичних віршів "Який Яків — така й дяка", "Весілля з квитанцією", "Євангеліє від Лукича", "Виводок жарптиць", "Імена не дивина", щедрівок "Щедрий вечір", збірок пісень "Нагадую піснею" та "Серпанкова земля".
Поета не стало в році 2002-у.
Але залишилися його пісні і добрий, усміхнений гумор. Той гумор, який він називав лікувальним.
В ГУМОРИСТИЧНІЙ ГІЛЬДІЇ
В нас робота така —
Копітка і тонка:
Не рубонем сатирою,
Як браконьєр сокирою;
Не гатим фейлетонами,
Як довбнями двотонними;
Не ріжем епіграмою
Когось, як пилорамою;
Не стружем гуморескою,
Як гемблем чи стамескою,
І не шпигаєм байкою,
Як швець у будці швайкою...
Сям-там десь втне добродія,
Мов щипавка, пародія,
Чи сміх, як шприц, під шкурою,
Кольне мініатюрою...
В нас робота така —
Лікувальна й тонка.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ ДО ЧЕТВЕРТОЇ КНИГИ
Валентин ЧЕМЕРИС
ПИСЬМЕННИКИ НЕНАПИСАНИХ КНИГ
— Є в них і видатні письменники. Це ті, що видаються. Але таких на Ан'їарку — раз-два.
— Де? Де?
—Та кажу ж, на Ан'їарку. В основному ж у них — письменники невиданих книг. Такий їхній офіційний статус.
—Чекайте, чекайте, пане Гавроше. Як це — невиданих книг?
—Та дуже просто, пане Печерянине. Тамтешні письменники не видаються через дорожнечу й відсутність будь-яких заробітків для них. От вони й називаються авторами невиданих книг. Але й таких на Ан'їарку — раз-два... Основна ж маса їхніх письменників — це письменники ненаписаних книг.
— Тобто... як це?
— А так. Якщо немає можливості видатись, то навіщо ті книги писати.
Логічно?
— Якась, даруйте... ненормальна логіка.
— Чому ж. Нормальна. На Ан'їарку і не таке можливо.
— Де, де?
—Та-кажу ж вам, на планеті Ялмез, в країні Ан'їарку. Ти ж просив мене розізнати про життя тамтешніх письменників. От я й розізнав.
А бий тебе коцюба! Я пригадав, що мій друг, астронавт Гаврош, саме повернувся з чергової космічної мандрівки, під час якої відвідав планету Ялмез, а на ній — країну Ан'їарку, і що я справді його просив розізнати про життя творців красного письменства. Для порівняння з нашими творцями...
—Вибачай, друже. То, кажеш, у країні Ан'їарку планета Ялмез водяться такі оригінали, які титулуються письменниками ненаписаних книг?
— Атож. Але оригінальність їхня не від добра чи моди. Кажу ж, там такі ціни, що не те що кабана треба виростити, а цілу свиноферму під ніж пустити, аби видатись. Там рідко хто видається, тому вони й видатні. А більшість взагалі не пише. До всього ж ненаписані книги у них високо поціновуються.
— ???
— За них навіть до місцевої спілки письменників приймають. Просто з'являється претендент і заявляє, що він стільки-то і стільки-то не написав книг. Ненаписані книги розглядає приймальна комісія, і добродія приймають до спілки...
— ???
—Більше того, щороку там проводяться гучні конкурси ненаписаних книг. У кого виявиться найкраща ненаписана книга, тому й лауреатство — лавровий вінок та диплом. І навіть президент Ан'їарку час од часу приймає письменників ненаписаних книг.
— Для чого?
—Це вважається батьківською турботою про розвій вітчизняної літератури та культури. А тим, хто найбільше не напише книг, навіть орден дають. Це теж вважається турботою влади про творців красного письменства. А для влади вигідні такі письменники — автори небачених ніким книг. Вони цілком влаштовують владу, яка за це їх зело шанує.
— І яке ж життя в тамтешній спілці?
— Нормальне, — пан Гаврош стенув плечима. — Збираються, проводять різні заходи і навіть пленуми. Виступають. Говорять. Рішення виносять.
— Які... рішення?
— Та, звичайно ж, про розвиток літератури, про збільшення кількості талановитих письменників ненаписаних книг, про підвищення їхньої якості тощо. Одне слово, життя в тубільній спілці вирує, а письменники ненаписаних книг збагачують своїми творами рідну культуру, піднімають духовність свого народу...
Зізнаюсь, я не без заздрощів подумав: от би і в нас в Україні таке завести. Щоб і пленуми спілчанські були, щоб усі бажаючі на них виступали, щоб функціонери приймали доленосні рішення, а книг щоб не писали — кому вони тепер потрібні? Це ж так вигідно (особливо для влади) —письменники ненаписаних книг. Бо понаписують чорті й що! Розбирайся потім. Та ще й видавати їх треба. А так і письменники ніби ж є. і Спілка пленуми проводить, але книг ніхто не пише, і державі це вигідно.
ПАМ'ЯТНИК НЕВІДОМОМУ ПИСЬМЕННИКУ
За горами, за лісами (дрімучими, ясна річ), за синіми морями, а точніше — за тридев'ять земель у Тридесятому царстві жив собі та був собі невідомий письменник.
Як і годиться письменникові, щось він там писав-творив, але що саме — бог його знає. Сказано ж бо, письменник невідомий. У некролозі, коли він залишив цей суєтний світ, група товаришів так його й титулувала: "пішов од нас такий-то, невідомий письменник... "
А по якомусь там часі вдячні нащадки вирішили поставити йому пам'ятник. Ставлять же пам'ятники невідомим героям, то чому б і не поставити невідомому письменнику, який хоч і залишився для історії (як і колись для сучасників) невідомим, але, як колись казали, воював на ідеологічному фронті. Боєць, одне слово. Сказано — зроблено.
Ще по якомусь там часі у столиці Тридесятого царства нарешті відкрили пам'ятник Невідомому письменнику — до речі, перший у світовій практиці (чи то пак, літературі), і про цей випадок було навіть записано в Книзі рекордів Гіннеса. Постав невідомий митець на постаменті в творчій задумі, тримаючи в руці стило (старовинну паличку для писання — сучасна кулькова авторучка скульпторами була визнана не романтичною і не поетичною) і натхненно дивиться в далину — невідомі свої безсмертні творіння обдумує. На постаменті на віки викарбовано: "Невідомому творцеві красного письменства від вдячних читачів".
А біля постаменту, як і водиться, квіти, діти граються, пенсіонери на лавочках дрімають або в шахи ріжуться. Іноді екскурсовод приведе туди всюдисущих туристів.
— Група — увага! Перед вами рідкісний пам'ятник, перший у світовій практиці пам'ятник письменнику не відомому, як водиться всюди, а — НЕВІДОМОМУ. Адже цей письменник якщо й відомий, то тільки тим, що він був за життя...НЕВІДОМИМ ПИСЬМЕННИКОМ.Таким і залишився
на віки. Заодно цей пам'ятник є спільним пам'ятником усім невідомим
письменникам, а їх у нас, за найскромнішими підрахунками — легіон!
Туристи охкають, джеркотять різними мовами, клацають фотоапаратами, стрекочуть відео- та кінокамерами, самі увічнюються на тлі того незвичайного скульптурного творіння. Тобто, все було гаразд. Ну, траплялося, правда, що який-небудь пенсіонер, прокинувшись на лавочці, чіплявся до екскурсовода:
—А чому письменник... невідомий?
Екскурсовод пребадьоро відповідала:
—Та тому, що не став відомим. Не поталанило чоловікові.
Але досвідчений пенсіонер, буває, чіпляється, як реп'ях до шерсті.
—А чому він не став... відомим?
Екскурсовод на останньому запасі терпіння янгольським голоском щебече:
— Така доля підстерігає багатьох творців.
—Куди ж влада дивиться, якщо в нас є невідомі письменники? — підпрягаються інші пенсіонери. — Отак вона допомагає рідній літературі?..
І пішло, і поїхало. Екскурсовод поспішно веде групу подалі від гріха, а пенсіонери, раді, що знайшлася тема для розмови, перемивають владі кісточки — і без того, звісно, миті-перемиті.
Якщо не рахувати подібних ексцесів, що ні-ні, та й виникали біля пам'ятника Невідомому письменнику, все було о'кей! Тридесяте царство вже й пишатися почало, що тільки воно має такий унікальний, єдиний у світі скульптурний витвір бійцеві ідеологічного фронту. І раптом — скандал!
Гільдія пишучих (у Тридесятому царстві не Спілка письменників, як у нас, а — Гільдія пишучих) зненацька виступила із гострою заявою, у якій затаврувала пам'ятник невідомому їхньому колезі, як "грубий наклеп на наших талановитих членів", що то взагалі "провокація" і т.д., і т.ін.
—У нас немає невідомих письменників, — заявила вона і подала протест до Верховного суду царства. Заодно Гільдія провела анонімне опитування серед своїх членів, і кожен із опитуваних у графі "Ви — відомий чи невідомий письменник (потрібне підкреслити)?" підкреслив, що так, звичайно ж, він відомий. Себто невідомого у Тридесятому царстві не виявилося жодного!
Одночасно спеціальна тимчасова комісія експерту дослідила некрологи та різні ювілейні матеріали про письменників і встановила де-факто: всі вони без винятку і там, і там називалися тільки відомими. На цій підставі Верховний суд Тридесятого царства ухвалив: пам'ятник Невідомому письменнику, як такий, що не відповідає дійсності, зняти. Адже він порочить честь і гідність письменників Тридесятого царства, серед яких невідомих немає. Довелося зняти те мармурове творіння, що вже вважалося історичним.
Але ж не пропадати добру, ось його творці — скульптор та архітектор — почали звертатися в різні країни світу з пропозицією купити у них (дешево) пам'ятник Невідомому письменнику і встановити його у себе вдома. Зверталися ті спритні й до нас, в Україну, але, як і слід було чекати, отримали достойну відповідь: "За авторитетними свідченнями самих письменників, всі вони відомі, а невідомих серед них немає". Невідомих, мовляв, шукайте деінде, хоча б і серед африканських племен, яких за всіма показниками на два пункти випереджає Україна... Але творці тієї халтури (звиняйте, пам'ятника) не падають духом і все одно рипаються в різні країни, намагаючись таки накинути наївним свій непотріб. Так що, громадяни письменники, друзі, колеги, брати й побратими, будьмо пильними!
КОЛИ ТЬОХКАЛИ СОЛОВЕЙКИ, І ЧОЛОВІКИ
КОХАЛИ ЖІНОК...
Полюбив якось один класик української (тоді — радянської) літератури та просту селянську жінку... Ні, ні, ви не думайте, що, мовляв, якщо він класик, так уже йому й до жінок — бодай і до чужих — зась?.. Хе! Не на того натрапили! Від простого народу класик ніколи не відривався — особливо, від того, що в спідницях.
Та й що з того, що він класик? Вона, може, теж молодичка — клас!
Звали її Настею. Проста — простісінька жінка, а бач... Самого класика рідної літератури полонила. Чоловік її, правда, на той час кудись завіявся — до Росії подався на лісорозробки чи що? І доки він там за довгим рублем ганявся, Настя його тим часом і влаштувалася до того класика покоївкою — прибирати там, постіль йому стелити тощо. Та, зрештою, треба ж було і їй гроші заробляти — підробіток для сім'ї ніколи не зайвий. А дача того класика була неподалік їхнього села — скільки там ходу! Як кажуть, і дома, і замужем. Ну, стелить вона йому постіль, стелить місяць, другий. І одержує не менше, як її чоловік на клятих лісорозробках. Платив їй класик (хоч і казали, що він взагалі скупий) добре - спершу, правда, самими лише грошима. Він добряче заробляв, серед письменників
України вважався багатієм. Мабуть, так воно й було. До всього ж класик і з себе вдатним був. Можна сказати, навіть гарним, п'ятдесяти з чимось літ, а на вигляд ледь за тридцять. Одне слово, в розквіті — і слави, і всього іншого. Завжди відзначався елегантністю та галантністю, завжди гарно зодягнений — як надіне білий костюм, так жінки й липли до нього. А був він тоді удівцем, тож скаржився на самотність, що постіль у нього, мовляв,
холодна...
Ну, постеле йому Настя постіль, він коньячок поставить імпортний,
французький чи що? — ще дещо виставить і запрошує її "розділити з ним його скромну удівцеву трапезу". Настя й ділила — а що бідна жінка мала робити? Шкода було класика української (тоді ще й радянської) літератури з його самотністю. Тим більше й вона була тоді самотньою. Та й класик, незважаючи на те, що вона проста селянська жінка, соловейком поетичним біля неї заливався. Розливаючи дорогий коньячок, яких тільки класиків їй не цитував. Починав неодмінно з Панька Куліша:
Уродилася Настуся —
Любо подивитись.
Із личенька рум'яного
Хоч води напитись...
А вона ж не дерев'яна була, душу мала (крім усього іншого) чуйну і до поетичної класики вразливу. А Панько Куліш наче про неї колись написав. Та й Максим Рильський від нього не відставав:
В кімнаті білій спить Настуся.
Світанок стукає у скло
Рожевим пальцем...
Світанок часто і застукував їх за тим... гм-гм... поетичним зайняттям. До всього ж класик вдавався ще й до народної поетичної творчості, а вже народ, як відомо, скаже — як зав'яже:
Ой як будеш ти, Настушко,
Покірненька.
Буде твоя голівонька
Спокійнісінька…
Настіна голівонька від такої поезії та ще коньячку завжди була хмільненькою і світ їй тоді справді здавався чарівним. Тим більше, чоловік її ніколи не був здатним до таких ніжностей поетичних...
І все було б добре, і Настя була задоволена своєю роботою (та й стільки там того діла — постелити класику рідної літератури постіль та розділити з ним скромну його вдівцеву трапезу), як десь через півроку (Ой леле! Коли ж вони пролетіли — півроку?) негадана вість: повертається із заробітків чоловік, про існування якого вона, правду кажучи, за тим стелінням постелі вже й забувати почала.
А чоловік повернувся як пес приблудний — з опущеним хвостом. Що заробив в Сибіру на лісорозробках, те там і пропив. Тож мучиться чоловік, як про те ненаглядній своїй повідати, аби не вразити її наповал? Аж тут йому кажуть: доки ти, кажуть, позауманню тинявся, твоя Настя справно стелила постіль класику української літератури. Надихала, так би мовити, його на подальші шедеври. Додому поверталася завжди під ранок,
городами, лисицею крадучись (та хіба від сусідів сховаєшся?)
Що бідному чоловікові в такій ситуації робити — відомо. Як кажуть,
не він перший, не він останній. Побіг невдаха до сільмагу, на останню десятку білого міцного набрав і сам добряче набрався. А тоді до жінки: ага, кричить, доки я Родінє ліс валив, ти класику української радянської літератури постіль стелила?..
Бідна жінка втекла з хати (а що їй лишалося робити?), а чоловік, допивши рештки біоміцину, взяв замашну довбню і подався на дачу до того класика, якому його жіночка, стелила, значить, постіль...
Була друга чи тертя година чудової української ночі, коли невгамовно тьохкали соловейки, а чоловіки кохали своїх жінок.
Тієї ночі класику не було кого кохати, тож він, згадуючи Настю, покачався — покачався самотнім та якось і заснув, нічого лихого не підозрюючи.
От прийшов ревнивець до пишних дачних пенатів класика української літератури, а металеві ворота із середини заперті. От він, не довго думаючи, розмахнувся довбнею та з усього маху — т-тр-ах по тих воротах! Аж загуло навколо. Передихнув, розмахнувся довбнею та знову — т-тр-рах!.. І пішов молотити довбнею по воротах.
Проснувся класик від того гармидеру, все збагнув, крутиться-вертиться в ліжку,а гахкання й не затихає. Він, бідолашний, вже було і вуха спробував заткнути - де там! От влип, думає. І взагалі, інтересна виходить картина. Він — визнаний класик української і радянської літератури, людина відома на увесь Союз, творчість його в школах та вузах вивчають, в історії літератури він зайняв солідне місце, ще й Спілку письменників очолює, депутат не одного скликання, член президії КПУ і самої КПРС, академік, лауреат багатьох державних премій. Відомий громадський діяч. Одних орденів Леніна в нього щось більше півдесятка, видав кілька багатотомників.Член Всесвітньої Ради миру і тут раптом таке..
Ну, викличе він міліцію, до нього вона примчить не забарившись. Якщо вже не мчить — ач яке бахкання здійняв той некультурний тип. А далі що? Міліція складе протокола, вранці його викличуть в ЦК — а на розмову до першого... М-да-а... Треба якось миром зам'яти скандали, поки той ревнивець не зґвалтував усі дачі, а з ними й село. Ну й підібрала ж Настя собі чоловіка!..
Отож, вийшов класик із своїх пенатів (нічка, місячна та гарна — як на замовлення!), спинився зі свого боку воріт на безпечній відстані, аби той... нервенний і його довбнею не шарахнув.
—Здрасті... — обережно і чемно так почав. — Ви, шановний, здається, щось хотіли мені сказати?
А чоловік шановний — нуль уваги, знай своє робить — трах і трах у ворота. Ну, це вже занадто.
Класик аж дозволив собі трохи розсердитись.
— Чого це ви, шановний, трахкаєте серед ночі у мої ворота?
А той як гаркне ледь чи не на все село:
—Ти мою жінку ночами трахкав і тобі нічого, а мені у твої ворота трахнути не можна?
"Взагалі — логічно", — змушений був зізнатися класик.
— Можна, бодай трохи тихіше, — попрохав. — Люди сплять, ви їх побудите.
— А я це й хочу зробити...
"Еге-ге, — занепокоївся і без того занепокоєний класик, — таки побудить, довбня в нього важенна, а сам він... безкультурний... Доведеться... рублів п'ятсот йому відкупного дати..."
— Я згоден компенсувати деякі... е-е... моральні збитки...
У відповідь — трах-бах! Бідні ворота! Шкода було воріт.
"Кепські справи, — занепокоївся кавалер більш як півдесятка самих лише орденів Леніна. — Була не була — запропоную тисячу..."
— Послухайте...
— Та ні, це вже ти с-слухай! — тр-рах! Ледь ворота втримались.
"Дві, — поспішно вирішив про себе член ЦК — а керівної і спрямовуючої. — Шкода воріт. Ворота ж не винні..."
— Послухайте...
— Я вже наслухався, що ти тут із моєю жінкою видєлував, доки я в Сибіряці вкалував!..
"Дам три тисячі", — поспішно подумав член президії Всесвітньої Ради миру.
— Ти мою жінку...
—Та чув уже, не глухий, — поспішно вигукнув класик і, озирнувшись, поспішно перейшов на шепіт:
— Чого кричати? Кожний конфлікт можна тихо та мирно владнати.
У відповідь теж саме трахкання.
Ворота (шкода було воріт) вже ось-ось репнуть. Ні, ворота треба було рятувати, ворота, принаймні, не винні... І вирішив запропонувати чотири тисячі відкупного.
Тр-ра-ах!..
"Рознесе ворота й село зґвалтує, — занепокоївся класик, загледівши кілька вже освітлених вікон. — Дам чотири п'ятсот!.."
Тр-р-ах!!!
"Діло — швах! — в розпачі класик, — доведеться давати п'ять..."
— Послухайте, шановний, ворота ж не винні...
- Впораюся з воротами, до тебе доберуся...
"Шість, — твердо вирішив класик (воріт було шкода, не винні ж ворота) і аж жахнувся своєї щедрості нечуваної — це ж ціла машина!
Потрахкав довбнею і заробив..."
—Скільки? — нарешті запитав ревнивець, але довбню над головою все ще тримав напоготові, ворота вже були перехняблені... — Кажи швидше, бо зараз твоїм воротам — амбець! (Він, правда, вжив інше, більш популярніше слівце, яке автор, будучи цивілізованим, не зважується навести).
Класик уже хотів було назвати "шість п'ятсот..." (гроші він мав), але в останню мить його наче щось за рукав смикнуло: не квапся, поцікався його ціною...
—А на вашу думку, скільки? — запитав з острахом — раптом назве тисяч десять?
І нічого не зробиш, доведеться платити.
— Давай... — чоловік, певно, напруживши всі свої мозкові звивини, щось таки звідти видобув: — Давай... півлітру!
— Тобто... чого? — вкрай розгубився класик.
— Та вже ж не пива і не білого міцного, — аж розгнівався чоловік. — Настя моя — не остання баба, гони півлітру горілки!
Незважаючи на свою солідність, класик метеором метнувся до будинку і тим же макаром назад повернувся, несучи в кожній руці по пляшці. Та не горілки, а — коньяку імпортного.
— Ось... прошу.
— Обидві? — аж подивувався чоловік.
— Обидві. Для доброї людини і двох пляшок не шкода.
—Так би відразу, — вже подобрів чоловік. — А то... воріт йому шкода. Не за ворота беру, за Анастасію...
— Настіньку? — не второпав класик і миттєво прикусив язика.
Жінку того чоловіка, як вона стелила йому постіль, він називив не інакше, як Настусенькою, Натонькою і навіть Стасею, Стасунькою. І навіть — Тусею, Тусенькою...
Але в даній ситуації вирішив не вдаватися до зайвої лірики. Та й чоловік не став чекати од нього лірики, схопив дві пляшки (ще передумає класик, щедро відвалив!) і наче розтанув в пітьмі ночі, лишивши класику на згадку про себе свою розчудесну довбоньку...
Майже до рану не міг заснути тієї ночі розтривожений класик. Качався самотній в холодній, якійсь аж неприкаяній постелі, відчуваючи, як йому поруч не вистачає покоївки Настусеньки...
Уявив її тепле, покірне тіло з усіма звабами, пристрасні обійми і геть
прогнав сон. Правда, на душі в нього навіть від спогадів зробилося гарно так, гарно...
Дурень, - зрештою подумав він на адресу Настиного чоловіка. — У якусь там пляшку якоїсь там горілки оцінив свою Настусю... Неборака
"навіть не підозрює, що його Настуся варта всіх скарбів світу..."
У відчинене вікно долинало ніжно — завзяте соловейкове тьохкання.
"Напевне ж своїй пернатій Настусеньці витьохкує, — подумав він не без заздрощів.
— Щасливий... А тут спробуй потьохкати, як деякі бігають з довбнею..."