Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
ВЧИТЕЛЬЦІ САВЧУК М.Г.
Чи ви не забули село біля траси,
Чи снилася школа колись уві сні:
В саду під соломою хата — два класи,
І батька народів портрет на стіні.
А ми і обдерті, й голодні — аж сині,
Бо харч у нас був — тільки борщ з лободи.
Маріє Григорівно, Ви нас щоднини
Учили долати пороги біди.
Чорнило було з бузинового соку,
Патик замість ручки з пером на кінці.
Ви мали із нами велику мороку.
Коли ми писали. Старались усі.
... Все важче ставало до школи ходити,
Із голоду пухли старі і малі.
О, як нам хотілося вчитися, жити,
Здійматись увись на міцному крилі...
Від такого життя в Петра Савчука не було вибору: або хутчій ставати гумористом, або...
Він вибрав перше. І правильно зробив. Тим ми й невмирущі, що поспіль усі в Україні гумористи — були, є і будемо! І всі ми, між іншим, славетні і знані, вийшли з простого народу — жаль, що дехто до нього так і не повернувся — за браком, мабуть, часу.
Навчався в початковій школі рідного села, потім там же у вечірній — до сьомого класу. А далі — праця. Але на досягненому навчанні не зупинився, десятий клас склав екстерном. І почалося, як водиться, випробування трудовим гартом.
Працював причіплювачем у веселому колгоспі, трактористом, водієм. А здобувши вищезгаданий гарт, починає писати й друкуватися — вперше зі своїми творіннями вигулькнув на шпальтах Новоушицької райгазети , "Радянське Слово" у 1960 році.
Через двадцять років перебирається до Хмельницька, де знову шоферує, трудиться — до пенсії сантехніком, мало йому, виходить, було трудового гарту! З найбільших досягнень варто згадати такі: у 1993 році був співзасновником Хмельницької міської літературної студії „Поділля", а з1995 до 1998 року працював на громадських засадах редактором (першим!) тамтешньої газети „Літературна громада".
А потім пішли гумористичні та ліричні збірки — від 1990-го і по 2004 рік видав загалом дванадцять. Непоганий ужиток для тракториста, шофера й сантехніка! За цей час став членом НСПУ та лауреатом обласної премії ім. М.Годованця та ім. Я. Гальчевського „За подвижництво у державотворенні".
І ось наш лірик і гуморист до першого власного сімдесятиріччя видав підсумкову збірку „Крило життя" („Крилом життя став труд для мене — Свій вік я присвятив йому"), 2005 рік, лірика та гумор (виходить, два крила?), видану за сприяння сімох спонсорів тиражем аж... 300 примірників. У ній загалом близько двохсот речей. Ліричних і гумористичних.
У невеликій передмовці, авторами якої виступають його колеги-хмельничани, можна прочитати, що „загалом... поезії П. Савчука справляють враження приємне, серед них можна знайти перлини справжньої поезії" — Григорій Храпач.
Повідомивши, що „Петро Миколайович Савчук — шофер за фахом і поет за покликанням..." Микола Мачківський далі свідчить, що він „не випадково узявся за перо". А риску підвів Анатолій Ненцінський: „Вдаються Петрові й гумористичні вірші..." Що їх наш автор „написав у перервах між роботою і написанням ліричних віршів..." (Жаль, що ті перерви були не такими тривалими, інакше б ми сьогодні мали більше дотепних савчукових творінь!). „Що найбільше приваблює в гуморі Савчука? Те, що й треба: вони смішні". Не погодитися з колегою не можна. Як на думку Адміністрації (високошанованої і т.д.) Петро Савчук навіть більше гуморист, аніж лірик. Про це свідчить його підсумкова збірка „Крило життя", у якій вміщено презначну добірку розвеселих творів. А окрасою вищеназваної гумору, як і всієї збірки, є безперечно цикл „Пародії". Ось у них, як нам здається, Савчук і знайшов себе, тут він елегантно-вигадливий, тонко-в'їдливо-дотепно-гострий і смішний! Окремі його речі рівня кращим витворам кращих наших пародистів! Принаймні до хрестоматійно-антологічного видання „Пародії України", якби такий виходив, нашому авторові пряма і цілком заслужена доріжка!
Отак живе і трудиться в Хмельницьку (згадуваний на початку після
давніх греків) Петро Савчук, член НСПУ, за основним фахом шофер, за покликанням поет. І в першу чергу — гуморист-пародист.
Ще раз нагадаю, що високошанована в народі (і т.д.) Адміністрація „Вишняка" (за сумісництвом і мати йому рідна) вже якось (цілком добровільно) назвала П. Савчука видатним. Маючи на увазі, що він ще й видається. У наш веселий час! І тоді ж, пригадується, закликала свого симпатика так і далі тримати! Себто писати і видаватися.
Минув час і ми знову цілком добровільно свідчимо: добродій Петро, незважаючи на ювілейні лаври, не підкачав і цілком виправдав покладені на нього високі надії (при зарахуванні його до когорти видатних). Себто й далі гордо несе він звання видатного, видавши „Крило життя". Зичимо йому того й далі: писати і видаватися! І дотепно пародіювати нас. Смішно. А зі сміху, як відомо, люди бувають.
Петро Савчук
П А Р О Д І Ї
КУШТУЙ МЕНЕ
Куштуй мене, коли захочеш,
Смакуй за келехом вина.
Цілуй мене удень і вночі,
Цінуй, бо я така — одна.
Анна Багряна
Не пропадеш тепер ти, любий,
Бо поетесу покохав.
Зі мною завжди ситим будеш,
Хоч де б ти в світі не блукав.
Не треба йти до магазину
Купляти хліб там чи пшоно.
Тобі я в будь-яку годину
Закуска добра і вино.
Несу себе, немов прислуга —
Бери, смакуй на повен рот.
На перше вистачить, на друге,
На третє — кава і компот.
НЕМА ЧУЖИХ ЧОЛОВІКІВ
Буває дім чи сад чужим
Й таким залишиться навіки.
Але у дивнім світі цім
Нема чужого чоловіка.
Ольга Савченко-Гнатюк
На все я власний погляд маю,
Любові прагну ночі й дні.
Усіх мужчин завжди кохаю,
Лише б стрічалися мені.
Чи йду на пляж, позагоряти,
Чи то у ліс — зірвати плід,
Немов за квочкою курчата,
Коханці тягнуться услід.
І їх слова поваги й шани
Хвилюють серце, як вино:
Той просить йти до ресторану,
Той у готель чи в казино.
Той прокататись в "Мерседесі"
Веде, ласкаво обійма.
Отож, для мене, поетеси,
Чоловіків чужих нема.
Люті ВОВКИ
Було це за старих часів,
Забрів байкар в гайок.
А вовк напав на нього й з’їв,
Щоб не писав байок.
Василь Кравчук
Василю, друже, цих вовків
Тепер вже повно в кожнім місті.
Й жеруть не тільки байкарів,
З’їдають навіть гумористів.
СЕБЕ ШУКАЮ
Себе шукаю у вирі вулиць,
Себе шукаю в затишші лампи,
Себе шукаю в широких вікнах —
Ні там, ні тут мене немає.
Оксана Ковалівна
І де я ділась, скажіть, люди?
Куди шукать себе іти?
Блукаю день і ніч усюди,
Себе не можу віднайти.
Кого де стріну чи застану:
— Чи не стрічали, — кажу, — десь
Мене, Ковалівну Оксану,
Одну з столичних поетес?
Той посміхнеться, той відступить,
А той в одвіт кивне лише,
А дехто пикою покрутить,
Зведе плечима і усе.
Курсую трасами й по шпалах,
Перемагаю біль і ляк.
В казармах сплю і на вокзалах,
Та не знаду себе ніяк.
НАДТРІСНУТИЙ ДЗВІН
До тебе тулюся, а ти —
Мов надтріснутий дзвін
Не озвучиш і більше не дивуєш.
Марія Людкевич
І ще назад з десяток літ
Ми цілувалися при стрічі,
І ти виконував як слід
Свої повини чоловічі.
Тепер в житті змінивсь зовсім.
До тебе тулюся щоночі,
А ти, немов щербатий дзвін,
Ні разу дзенькнути не хочеш.
І слух, і звук пропали геть,
Буджу щоночі разів кілька.
Якби цей дзвін узяв "Втормет",
То хоч була б якась копійка.
В ТОБІ І ДНЮЮ, І НОЧУЮ...
Весна — то ти: Я дотик чую.
І п’ю, Як п’яниця, вино.
В тобі і днюю, і ночую...
В тобі —
Недавно і давно.
Микола Побелян
О, моя музонько, красива —
Повір мені, що я скажу:
Хоч голова у мене сива,
Але в тобі я ще сиджу.
В цім лоні, стиснутий до краю,
Приймаю муки як поет,
Складаю вірші, відправляю
У видавництва й до газет.
Мене це радує найбільше,
Хоч тут пишу, не бачу дня..
Та вже добірки моїх віршів
Дають столичні видання.
ІВАН СВАРНИК
(1921—1998)
І КОЖНА З НИХ — ЮВЕЛІРНА РОБОТА
Крім байкарів, свої творіння підрахують, здається, піснярі... Ось чую по радіо: такий-то поет написав аж 32 пісні про Білу Церкву. Повезло Білій Церкві — уявляєте, про неї відразу ж аж 32 пісні!
"Гм", — подумалось мені.
А якось ще почув, як хвасталась по радіо одна поетеса:
— Я написала 300 пісень!!!
— Гм-гм, — подумав я сполошено. — Це ж якщо раптом заспівають оті 300 її пісень, то в них, чого доброго, вся Україна потоне!
Але — не співають. Хоч їх буцімто й 300. І в цьому наше... спасіння. Пригадую, як Микита Годованець, патріарх нашого байкарства якось зізнався, що він написав 1400 байок! Що ж, байки не пісні, їх не співають.
Тож і загрози нам вони ніби ж не несуть. Бо ті байки Микити Годованця числом 1400 — справжні байки, і дай нам Боже таких побільше!
А втім, за нашого часу найменше, здається, написав байок Анатолій Косматенко, але кожна його байка — на вагу золота. Цим він і компенсував малу їхню кількість. Та й класика не буває численно великою.
Не відаю, скільки байок написав Іван Сварник зі Львова, Вочевидь, не багато, але кожна з них, як то кажуть, ювелірна робота.
Робота майстра.
Все життя Іван Сварник, поет-сатирик, гуморист писав байки. Та ще співомовки, що перекладалися багатьма мовами як колишнього СРСР (в тім числі й такими екзотичними, як мордовські — мокша та ерзя), так і мовами зарубіжжя — польською, болгарською, угорською та ін.
Народився Іван Іванович в с. Лисогірка, що на Хмельниччині. Закінчив філфак Львівського університету (1951), працював учителем, інспектором шкіл, у Волинському інституті удосконалення кваліфікації вчителів, викладав у педінституті.
А потім перейшов на видавничу роботу, багато років працював у Львівському видавництві "Каменяр" (дослужився до головного редактора), завідував відділом журналу "Жовтень" (нині — "Дзвін").
Учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденами й медалями, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради БРСР, Грамотою Верховної Ради УРСР.
Автор збірок байок, притч та гуморесок: "На чисту воду", "Персональний батіг", "Байки", "Заяча наука", "Співчутливий Осел", "Горобці та папірці", "Грицько на груші", "Кран та екран" (1962—1988).
Лауреат Першого республіканського фестивалю гумору та сатири "Вишневі усмішки", лауреат республіканської премії ім. С. Олійника.
І — байкар. Гуморист-сатирик. Цим, як кажуть, і цікавий. Адже творчістю своєю веселою, він хоч на гран, а таки збагатив Український Сміх.
Іван Сварник
БАЙКИ ТА СПІВОМОВКИ
ХТО БІЛЬШЕ?
На уроці вчитель каже:
— Хто задачку цю розв’яже,
Тому ставиться п’ятірка:
Місяць більший, а чи зірка?
— Ха! Зірок тих із півнеба
У мішок згорнути треба
І докупи всі зчепити,
Щоби Місяць з них зліпити!
— Ну, а гору цю високу
Як прикинути на око
Та і з Місяцем зрівняти, —
Тут додать, а чи відняти?
— Хе! — Василько знов сміється:
— Все тут ясно, ні здається,
Видно наче на долоні:
Треба десь зо п’ять мільйонів
Повних Місяців припасти,
Щоб одну цю гору скласти!
Тут згадати слід до речі,
Що, бува, не тільки речі,
А й людей ми ціним вище
Тих, котрі до нас найближче.
ЛОША
Лоша на лузі гралося, стрибало:
Весняний ранок тішив і манив,
- Життя прекрасне! — радісно іржало.
Воно щодуху бігти десь бажало,
Й ніхто йому того не боронив,
Навколо сонячно і весело було...
Іще ж воно не відало, не знало,
Що є батіг, вуздечка і сідло.
СОЛОВЕЙ У КЛІТЦІ
Якось улітку
Зухвальці Солов’я зловили
І в клітку
На веранді поселили.
А поруч — Щиглика
Дали йому в сусіди:
Хай познайомляться —
Мо’ й пісня краще піде.
Озвався Щиглик:
— Вчителю! За тебе я радію,
І тішуся сусідством без кінця,
Бо маю потаємну ще надію,
Що вивчуся від тебе на Співця,
Співатиму від щастя цілі дні! —
Тут Соловей до Щигля сумно мовив:
— Хоч ти мене завзято славословив, —
Не учень ти мені,
Якщо ти не клянеш
Своєї долі
І істини простої не збагнеш,
Що справжня пісня
потребує волі.
ЗЛОВИВ
Із сусідом-рибалкою
Чоловік зустрівся
І отим підльодним ловом
Зразу загорівся.
Хто про що, а він своєї,
І щоразу мовить
Якого то щупачиська
Із-під льоду зловить.
У неділю на світанні,
Не бравши й горілки,
На автобусну зупинку
Вирушив з домівки,
Десь годину, а чи другу
На вітрі з морозом
Стояв-стояв, не витримав:
— Тьху із тим психозом!
Бодай ота риболовля
Пропадом пропала,
Щоб людина із-за неї
Мерзла та не спала!
Повернувся він додому,
Потиху роздягся,
Коло сонної дружини
Нищечком простягся.
— Замерз? — питає,
— Ой, холодно!..
Не мерз так і змалку!..
— А мій дурень ще вдосвіта
Пішов на рибалку!
НА СПОВІДІ
Прийшла баба до сповіді
Та й попові каже:
— Якщо нині не покаюсь,
Гріх на душу ляже.
Як була я молодою,
Батюшечко милий,
Чогось мене чоловіки
Наче мед, любили.
Та не могла відмовити
Жодному надійно
І кохала їх безтямно
І прелюбодійно.
А бувало, приходили,
Зразу два до хати,
То вже один через вікно
Мусив утікати.
І Кирило, і Гаврило —
Як коли удасться.
Усе село говорило,
Бодай йому трясця!..
— Що ти, бабо, те згадуєш?
Й хто тебе питає?
Того всього не то люди —
Й бог не пам’ятає.
— Таки правда, що й казати —
Все було таємно.
Але як же не згадати,
Коли так приємно?!.
ЛЕКСАНДР ТАРАНЕНКО
ВЕСЕЛЕ СВЯТО СМІХОТИ
Знайдеш усмішок багато
В книзі цій і ти, і ти,
Бо вона — веселе свято
Сміхоти.
Кожен зранку, ще й раненько,
Хай цю книгу розгорта.
Збірка ця Ол. Тараненка — Красота!
Це про нову збірку дніпропетровського поета (і гумориста зокрема) Олександра Тараненка так написав теж дніпропетровець, і теж поет, і теж гуморист Григорій Гарченко.
З чим ми його й вітаємо: представляти збірку колеги віршем — це щось нове в галузі передмов.
Олександр Тараненко належить до славної когорти (їй же Богу, не боїмося цього слова!) гумористів Придніпров'я — творців його сміху і, взагалі, веселого життя. А належить до згаданої когорти славної (крім невмирущого Івана Сміхована, дотепного й чудного персонажа української народної гумористики — збірний образ веселуна, меткого жартуна й пародиста!) також і сам Григорій Гарченко, Андрій Коцюбинський, Володимир Луценко, Валерій Тищенко, автор цих рядків, званий ще Чемерисом, Григорій Шиян і... звичайно ж, він, Олександр Тараненко.
Перед там, як узятися за веселу поезію, Олександр народився (1941, Кіровоградщина), закінчив культосвітній технікум, працював (старшим!) піонервожатим школи-інтернату, слюсарем на заводі у місті Дніпро-дзержинську, потім був на комсомольській, педагогічній та партійній роботах. З 1965-го — професійний журналіст.
15 років тому започаткував на шпальтах народної газети „Зоря" Дніпропетровщини розвеселий (і в'їдливий теж) додаток „Рогач" (мовби регіональний брат „Вишняка"), що став „полігоном" для сміхотворців Придніпров'я.
Залишається додати, що він — автор понад 20 збірок лірики, сатири й гумору. Крім усього, ще й автор пісень. (Дивно, що Олександр Тараненко досі чомусь не член нашої Національної спілки... так, так, письменників, адже письменником він став уже давно. Сподіваємося, що й це буде нарешті оформлено).
„Кумпартія" (розшифровується, як партія кумів) — четверта збірка гумору й сатири придніпровського сміхотворця. Складається вона як з віршованого, так і з прозового гумору, і до неї увійшло (цитуємо анотацію) „все найдотепніше і радісно-наймудріше з того, що було створене і опубліковане в ЗМІ останнім часом". Отож:
„ Кожен зранку, ще й раненько,
Хай цю книжку розгорта,
Збірка ця Ол. Тараненка —
Красота!"
Повіримо на слово авторові цих рядків Григорію Гарченку (а він, крім усього, ще й редактор збірки!). Вона переповнена і гуморесками, і байками
усмішками, фейлетонами, і мініатюрами й... усім тим, що дотепне й смішне
Виходить, — і „Кумпартія" Ол. Тараненка це свідчить, не перевелися
ще на Придніпрові веселі нащадки Івана Сміхована!
Дай їм Боже!
А щодо гумору то він і справді — веселе свято сміхоти.
БІЛИЙ ВІРШ ПРО ЧОРНІ ДНІ
Перепродував чорне золото
Він на ринку — такому ж чорному.
Одягнувшись в чорний плащ,
Чорні кепі та окуляри,
Він у чорному „Мерседесі"
В руки чорну мобілку брав...
А як чорна долала втома,
То від стресів у Чорне море
Він частенько тоді пірнав.
Пив у затінку чорну каву,
Чорні з Греції їв маслини.
Та ікру лише чорну — теж.
... Так упевнено, тихоплином,
Чорних днів його йшов кортеж.
ЧОМУ В НАШОМУ ЖИТТІ У ТЮРМІ СИДЯТЬ НЕ ТІ?
Двоє чинуш — двоє вищих персон
Прогуляли державний мільйон.
Ситуація досить слизька, —
Та, позичивши очі в Сірка,
Прокурору сказали в лице:
„Політичне замовлення це!"
А у нашім селі Саливон
Бив дружину і гнав самогон.
І хоч був головисі він сват, —
У коморі знайшли апарат!
Та почули знайоме слівце:
„Політичне замовлення це!"
На поруки взяли від тюрми
Депутати сільради — куми.
Нині партій у нас ого-го!
Кожна з них захищає свого.
І виходить, що в нашім житті
Місце в тюрмах займають не ті.
ОЛІМПІАН ХИМКА,
ВІН ЖЕ — В ПРОСТОРЧЧІ — ОЛІМПІЙ
(1952/1953—?—Не діждетесь!)
Поет. (В одній з анкет на запитання «Від кого чи від чого Ви поет: від Бога чи від природи?» О. Химка власноручно написав: «За власним бажанням і за вибором епохи»).
Народився в м. Дніпропетровську, ймовірно, або у 1953-му, або у 1952 році плюс-мінус один-два роки. (Коли точно сталася ця історична подія, літературознавці ще скажуть своє вагоме слово).
А втім, за місце його випадкового народження, що його він зовсім не планував. Як не вибирав і оне місце, сьогодні сперечаються — як і про досить відомого Гомера, — кілька населених пунктів, у тім числі Нижньодніпровськ — передмістя Дніпропетровська, а також хутір Безіменний (пора, пора йому ставати хутором Химки, або — Олімпією! — що знаходитеся бозна де, принаймні історики досі так і не змогли встановити точне місце його знаходження, — та с. Зачепилівкою, досі ще невідомого району, бо за неї у свою чергу сперечаються кілька районів і дві чи три області).
У ранньому віці в юного Олімпіана було виявлено непересічну здатність до писання деяких заримованих пасажів, що явно розминалися з тодішньою цензурою, бо творилися здебільшого на стінах та парканах — за що юного поета ледь було не виключено зі школи.
У зв'язку з виявленням таланту О.Химка більше ніде не вчився, а увесь віддався писанням поетичних шедеврів, лише час од часу здійснюючи до найближчого пивного ларка ходіння у народ — для більш повного збагачення чоловічою мовою, або мовою мужиків.
І писав, писав, писав, навіть тоді, коли й не було про що. Що траплялося частіше всього. І невдовзі дописався до літературної премії.
Подальша доля молодого та раннього поета — досі невідома, адже новоспечений лауреат загадково щез. За деякими даними, Олімпіад Химка після присудження йому престижної літературної премії просто зазнався, а тому вирішив більше не писати поетичних шедеврів: за іншими — вознісся на Олімп, де й нині перебуває у якості придворного поета у якогось високопоставленого чина з грецької міфології; ще за іншими — все-таки пішов у народ. Але ризикнув піти далі найближчого пивного ларка і заблудився. Дехто вважає, що О.Химка просто загубився в коридорах та кабінетах редакцій і видавництв, а одна екзальтована дама, давня і палка прихильниця його поезії і мати його трьох дітей, офіційно заявила, що так Олімпіана Химку, як це зараз модно, забрали інопланетяни, ось чому він жодного разу й не заплатив тій дамі аліментів.
Але в будь-якому випадку зникнення Олімпіада Химки не закінчилося трагедією і не може нею закінчитися, адже такі поети, як наш Олімпій (так його ніжно свого часу величали мужики біля ларка), невмирущі й вічні. Без них наша поезія аж ніяк не може обійтися. Цього року наша широка літературна громадськість буде широко відзначати ювілей: перше …надцятиріччя з нагоди опублікування у збірнику «Веселий вітряк» (1973, видавництво «Промінь», м. Дніпропетровськ, с. 163) інтерв'ю О. Химки, яке він того року цілком добровільно дав письменнику В. Чемерису.