Валентин чемерис з ким сміється україна антолог І я українського сміху к и ї в – 2 0 0 9 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
| Вид материала | Документы |
- Святійший Патріарх Київський І всієї Руси-України Філарет. Його святість уже не один, 53.75kb.
- Порядок денний асоціації Україна –єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 468.7kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- 8-ма асамблея громадської ліги україна-нато: на шляху до культури безпеки, 72.86kb.
- Єдиними устами І єдиним серцем, 138.3kb.
- Україна м. Хмільник Вінницької області, 39.19kb.
- Верховної Ради України та Київського національного університету імені Тараса Шевченко,, 101.84kb.
- Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг, 79.45kb.
- Тема : Гоголь І Україна. Зображення в повісті любові до України, героїзму, мужності, 42.17kb.
Панько ПЕЧЕРЯНИН,
видатний, скромно кажучи, діяч „Вишняка",
теж гуморист і теж із роду Іванів, котрі Сміховани.
Григорій Шиян
ОСІНЬ, ЛЮБОВ І КОВБАСА
У неділю Довгополенки поснідали пізно і скромно. Доївши вчорашній ріденький суп, Софія згадала добрим словом недавній достаток, а Денис — останніми словами торгову мафію. Рішили сходити на базар. Полічили наявні гроші, прикинули, зітхнули.
— Щось та купимо, — обнадіяв жінку Денис. — Борщу ж хочеться. Справжнього!
Походили по базару. Роздивлялись, прицінювались, чухались, нюхали, облизувались, ойкали і про себе лаялись. Врешті скупилися. Денис розпачливо-іронічно прокоментував покупку:
— Раніше за ці гроші купив би гусака отакенного, а тепер — дві свинячі ратички
—Не тільки. Про свинячого хвостика забув? — на диво весело уточнила Софія.
Чи то гарна погода була причиною, чи хоч і скромна, а все ж покупка, але настрій Софії став далеким від песимістичного.
— Давай, Дениску, посидимо он у парку на лавці, — раптом запропонувала. — Який деньок!
А день справді був чудовий. Тихий, сонячний, по-осінньому свіжий і прозорий. На тлі високого неба, мов аплікація на синьому полотні яскраво жовтіли поріділі вже березові кучері.
Майже роздягнені клени неохоче ронили на землю останнє вогненно-багряне листя, і воно, навіки прощаючись з рідними вітами, довго кружляло в повітрі. А з крислатих каштанів час від часу зривались достиглі плоди і, прошурхотівши в пришерхлому листі, лунко ставили коричневі крапки на сірому асфальті...
Та скоро Софія втратила інтерес до осінньої флори і все частіше кидала спершу стурбовані, а потім гнівні догляди на свого благовірного. А яка жінка залишилася б спокійною, якби її чоловік, сидячи поруч, дивився не на прощальну осінню красу, не на свою законну супругу, а на прохожих молодих жінок і навіть дівчат? Її Денис не те що дивився, а їв жадібними очима.
«Отакий ти спідничник! — вмить вибрунькувалось і почало рости, розпираючи груди, пекуче почуття ревнощів. — Куди ти, супостате, ото
втупився?! Боже мій! Так це ж він напівголодний! А як угодувати добре? Як же я, сліпа, цього не помічала за ним?»
І Софія стала крадькома слідкувати. Ось вицокує каблуками струнка блондинка, і Денис аж рота відкрив, повертаючи за нею голову, як розквітлий соняшник за сонцем. А дивиться... Дивиться куди? Не на личко, не на зачіску і навіть не на бюст, а нижче. Софія мимоволі випростала свої ноги, критично оглянула їх. І з задоволенням констатувала, що ноги в неї не криві, стрункі, литки мов виточені і в міру повні. І коліна приємно округлі. Ні, в неї ноги кращі, аніж у тієї блондинки. Чого ж йому треба?
А Денис уже пас очима невисоку повну брюнетку. Коли та порівнялася з лавкою, Денис увесь аж потягнувся до неї, ладен першої-ліпшої миті схопитись.
«І що він побачив у тій товстушці? — закипала злістю Софія. — Одне, що сідласта! Ба, як крутить нею... Тьху! А він увесь там...» І Софію прорвало.
—Куди ж ти ото свої безсоромні баньки пнеш? — просичала йому в лице. — На чужі пригузки, га?!
Денис оторопіло закліпав рудими віями.
— Мелеш таке... Рибу копчену понесла он.
— Не заговорюй мені зуби! — зірвалась на крик. — «Ри-ба»... Зате я не рибина і на твою вудочку не попадуся. «Риба». А на оту блондинку чого
витріщався?
— Яку ще блондинку?..
— Ах, не знаєш?! Щойно пройшла.... Он вона біля телефонної будки.
— А-а... Зелена сумка?
— Що ти мені туману напускаєш? Яка ще сумка?
—Кажу ж, зеле-на, — почав утрачати рівновагу й Денис. — Качку отакенну понесла. Лапа виглядала з сумки. Жи-ирна...
Тепер Софія відкрила рота, а Денис доказував:
—А якась перед цим пронесла отаку завбільшки палку ковбаси. Ти ж витріщилась на небо і нічого не бачила. Одна потеребенила повну «авоську» пива. «Ячмінний колос»! Живуть люди!
Софіїни. губи затремтіли, а щоки швидко взялися гарячим рум'янцем. Вона опустила очі, прихилилась до чоловікового плеча і зі схлипом, як дитина після довгого плачу, зітхнула.
—Дениску, ходімо додому. Зараз я борщу наварю... см-ачного-смачного! Ага...
Тут ось трохи лишилось...
Збігай візьми собі пива. На всі!
Володимир Чепіга
(ВІН ЖЕ — ВЛАДИСЛАВ БОЙКО)
І Славко наш заспівав!..
... Що ж, розкажу, мов на духу, що я знаю про Владислава Бойка та Василя Шукайла і, зізнаюся в цьому, що я про них — Владислава Бойка та Василя Шукайла — думаю.
Із козацьковусим Владиславом познайомився понад сорок років тому, коли він — народжений у с. Михайлівка року 1939, Лебединський район, Сумщина, після закінчення факультету журналістики Київського університету та ВПШ і після праці в райгазетах, — прийшов до нас у тоді переповнений "Перець". З гордістю кажу "до нас", хоча сам я тоді працював у ньому всього лише трохи більм року, але вже вважав себе справжнім перчанином.
А вважав так, бо, опріч нескінченних відряджень по всій Україні і підготовки по тому фейлетонів на конкретні теми, якось органічно увійшов до співочого гурту перчан, Позаяк теж дуже любив співати. Очолював той співочий гурт сам шеф — головний редактор Федір Юрійович Маківчук.
Владислав Бойко, новий наш фейлетоніст, теж став брати участь у вечірніх редакційних посиденьках, але по-справжньому заспівав лише аж тепер, — майстерно акомпануючи собі на гітарі. З’ясувалося, що він не просто знає масу пісень (може навіть, більше за нас), а й сам їх створює — і тексти, і мелодії до них. Одну з них "Повернення" — я дуже люблю. Починається вона так:
Край чумацького шляху —
степові байраки.
Там вертали з походу
Запорозькі полки…
На моє глибоке переконання, це одна з найчудовіших козацьких пісень останніх років у нас в Україні. Жаль, літерами неможливо передати дуже гарну мелодію. Тому зараховую Владислава до тих чудових наших гумористів, які ще й створили ліричні пісні — наприклад, Євген Гребінка, Леонід Глібов, Степан Руданський…
З часом — як Владислав Бойко з’явився у «Перці» — в періодиці почали друкуватися сатиричні вірші якогось Василя Шукайла. "Ти диви, як талановито пише! — професійно оцінили перчани нового поета. — Бери приклад, Славко. Пробуй, може що й вийде..."
Вийшло!
І згодом виявилося, що це — офіційний літературний псевдонім нашого Бойка (Шукайло — дівоче прізвище його матінки).
"Перцеві" він віддав 25 років свого життя і своєї творчості. Нині трудиться в журналі «Вітчизна».Заслужений журналіст України. Лауреат літературних премій імені Леоніда Глібова та імені Степана Олійника.
З’явилися його веселі збірки: "Осел диригент", "Боброва шуба", "Сміх на голову", "Соловей на службі", "Трактат про ніс" та численні публікації в періодиці. І тепер наш Український Сміх без Владислава Бойка (він же Василь Шукайло) не уявити. Між іншим, Василь Шукайло показав себе зрілим майстром і в ліричній поезії.
Що я ще можу сказати про Владислава Бойка — Василя Шукайла? Мабуть одне: він дуже злий чоловік. Злий до роботи. От і сьогодні він трудиться, як кажуть, не покладаючи рук у "Вітчизні": організовує матеріали, сам пише, набирає, верстає книжки, які видає журнал, активно працює в журналі "Трибуна", вишукує нових талановитих авторів і допомагає їм у літературі, не пропускає засідань приймальної комісії НСПУ і голосує винятково "за" — за справді обдарованих.
Отож, як на духу: за все це я щиро шаную і люблю Владислава Бойка (як і Василя Шукала).
Він (вони) цього заслуговує (заслуговують).
Володимир Чепіга, року Божого 2009-го.
Василь Шукайло
КАЗКА ПРО РАКА,
ЯКИЙ ЛАЗИТЬ ЩЕ Й БАЛАКА
Рак червоний, рак варений
рачкувати змалку звик,
під червонії знамена
закликав нас цілий вік.
Всіх повчав суворим тоном —
як нам жить і що робить,
як під прапором червоним
рідну партію любить.
Та дали під таку раку,
бо прийшла нова доба.
Рак почухав тую таку —
знов із мулу вигріба.
Здер стару він шкаралупу
і напнув новий мундир,
фраз нових насипав купу —
і вже знову командир.
Рака вибрали оплотом
наших кращих сподівань —
він затяг нас у болото,
у липку смердючу твань.
Знов дали під таку раку,
та минувся переляк —
розгрібає він муляку,
знов із нірки лізе рак.
Він до щуки припадає,
має спільний інтерес:
що та щука викидає,
те йому делікатес.
І за цю високу милість,
як дадуть лиш раку знак, —
де б і що в нас не робилось,
рак чимдуж кричить: «Не так!»
І хоч слухать там нема що,
нагнітає він психоз:
ну, а раптом те ледащо
прийме знов хтось усерйоз?
І тоді-то, добрі люди,
заживемо всі усмак,
коли цап доїться буде
й на Говерлі свисне рак!
ПАМ'ЯТКА ВИБОРЦЯМ
Салют вам, шановані виборці, —
за власну майбуть саме ви борці!
Отож, як ідеш на вибори,
то вже хоч що-небудь та вибори:
коня без вуздечки,
два кіла гречки,
кота в мішку,
рильце в пушку,
дулю в кишені,
синицю в жмені!
Що? Вам подавай журавля?
Тру-ля-ля!
Ловіть його в небі чужому,
бо не хоче вертати додому,
поки ми тут, немов овечки,
замість вольної волі,
замість світлої долі,
вибираємо
два кіла гречки.
ОБАЧЛИВІСТЬ
Два в'язні в камері сидять,
засуджені до страти.
З них завтра голови злетять, —
та прикро ж помирати!
Їм з волі вже передали
напилок, шмат мотузки,
аби вночі вони змогли
рвонути із «кутузки».
От перший в'язень заходивсь
пиляти кляті ґрати,
а другий сумно подививсь:
— Що ти затіяв, брате?..
— Та як це — що?! Та завтра ж нас,
мов тих курчат, поріжуть!
Тож ворушись, поки є час,
поки є шанс нам вижить!
Мерщій хапай, в'яжи мотуз —
і ми урятувались!
Чого ж ти мнешся?
— Та боюсь,
щоб... гіршого не сталось!.
М і н і м і з м и
НІЧИМ НЕ ВЗЯТИ
Пощо нам знатися з журбою, —
не оптимісти ми хіба?
Стаєм до бою із добою,
доба ж нас довбнею довба.
А нам — все по фігу. Ти ба...
МАСОНСТВУЮЧИМ ШУЛЕРАМ
Кримінальної моралі
в нас взірець сьогодні є:
носять ордени й медалі
українські шевальє.
Не було такої швалі,
а тепер от, бачте, є.
ПОШИВСЯ В ЛІДЕРИ
Погналися вовки за псом Дружком —
ледь-ледь утік...
Тепер усім розказує:
— Траплялося й таке, що ватажком
у вовчій зграї був одного разу я!
ПАТРІОТ
«Люблю її, — каже, — свою Україну!
Любитиму, — каже, — її до загину!»
І так її в лаписьках стис, сатана,
що скоро і справді загине вона...
ПОЧЕРК ГЕНІЯ
Запитую, від заздрощів згоряючи:
— Маестро, свій секрет чи не відкрили б ви, —
як, двісті слів у лексиконі маючи,
три сотні текстів для пісень
склепать зуміли ви.
ІСТИНА
Істина завжди торжествує
Цицерон
Світ відколи й існує,
в нім та сама фігня:
істина — торжествує,
а панує — брехня.
ЇХ ЗАВЖДИ ДОЧИТУЮТЬ ДО КІНЦЯ
"Ті, що шукають премудрість — знайдуть", —
Нестор.
"Повість врем’яних літ". Переклад
В.В. Яременка.
Як свідчить історія, великий київський князь Святослав Ігоревич, захопивши ряд болгарських міст на Дунаї, "в літо 6479 (971) прийшов у... Переяславець" і обрав його місцем свого тамтешнього перебування. Під Переяславцем і відбулася та битва наших далеких пращурів, у якій народилися перші українські афоризми. Авторські. "І рече Святослав: "Уже нам діватися нікуди, і волею, і неволею станемо супроти: Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, ібо мертвий сорому не має".
Святослав тоді переміг, а його полум'яні слова "Не посоромимо землі — Руської" та "Мертвий сорому не має" (як і традиційне його благородне застереження "Іду на ви") стали крилатими і облетіли всю Київську Русь. З мечем в руках і звагою у серці і народилися українські афоризми (безіменна народна мудрість — прислів'я, поговірки, існували, звичайно, і до Святослава). Звідтоді минула тисяча з гаком літ, а крилаті заклики князя Святослава і сьогодні з нами9.
Або відкриймо "Повість врем'яних літ" Нестора — чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, — скільки влучних, образних порівнянь та висловів, що переживши віки, слугують і сьогодні нам.
- "Якщо вовк повадиться по вівці, по одній усе виносить він стадо, поки не уб'ють його.
- Ті, що шукають премудрість, — знайдуть.
- Від гріховного кореня поганий плід буває.
- Для Русі пиття — веселість, не можемо без цього бути.
- Все в любові відбувається. Заради любові й гріхи розсипаються.
- Согрішили — і покарані, як согрішили — так і страждаємо.
Або знаменитий вислів часів Київської Русі:
- "Погибоша аки Обри" 10.
- Ще й досі ні-ні та й вирне: згинули (зникли) як обри.
- Як і, скажімо, фраза "Повстав рід на рід". Я вже не кажу за вислів "Мати городів руських".
А скільки крилатих висловів знаходимо на сторінках знаменитого, у віках оспіваного "Слова о полку Ігоревім":
- Напитися шоломом Дону.
- Орати тугу, сіяти смуток.
- Розтікатися мислію по древу.
- Лучше потятим бути, аніж полоненим бути.
- З розбрату і постало насилля.
- Хоч тяжко голові бути без пліч, але й тілу без голови.
Щедро розсипані образні висловлювання в "Повчаннях" Володимира Мономаха, у "Слові" Данила Заточника:
- Ні питтю, ні їжі не потурайте, ні спанню.
- Брехні бережіться, і п'янства, і блуду, бо в цьому душа погибає і тло.
- Лінь — мати усьому: що уміє, те забуде, а чого не уміє, того не навчиться.
- У кого ризи світлі, у того і мова чесна.
- Птиця радіє весні, а немовля матері.
- Не дивись на зовнішність мою, а дивись, який я з середини.
Лазар Баранович (1620—1693) — церковний, літературний і політичний діяч України, професор, письменник, поет залишив нам багаті (на жаль, ще й сьогодні відомі переважно лише спеціалістам) скарби, у тім числі й мудрі вислови. Багато його фраз стало крилатими. Вчитаймося неспішно:
- Не спить той, хто сіє бур'яни.
- Від старих волів молоді орати вчаться.
- Краще давати, аніж брати.
- У кожного є свій хробак.
- Який художник, така й справа його.
- Все потрібне довершене.
Вершини ж ранні українські афоризми, крилаті слова, мудрі повчання сягнули за Григорія Сковороди, мудреця і філософа:
- Любов виникає з любові: коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
- Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори.
- Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але
нема нічого отруйнішого від удаваного друга.
- Як ліки бувають неприємні, так і істина буває сувора.
- Коли не можу любій Вітчизні нічим прислужитися, в усякому разі з усієї сили намагатимусь ніколи ні в чому їй не шкодити.
- Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади.
- Що вподобав, у те перетворився.
- На новий путівець шукай нові ноги.
- Скільки ж ми накидали в наш шлунок священних слів!
- Нова людина має і нову мову.
- Годі побудувати словом, коли те саме руйнувати ділом.
На жаль, малознаний широкому читачеві і Данило Савич Туптало — письменник, церковний і культурний діяч, великий любитель мудрості і книг, просвітитель (1651—1709).
Він залишив після себе багато морально-повчальних, богословських, драматичних творів. Широко відомий його чотиритомний збірник "Четьї-Мінеї" ("Книга житій святих"), на сторінках якої подибуємо мудрість людську:
- Золото вуста загороджує. Чернець, що золото любить.
- Бога не знає. Творити лихе, промовчувати добре — однаке є зло.
- Святі після смерті своєї батьківщини своєї не покидають.
- Тих, що віддаляються від Бога, перемагає диявол, ті, що люблять Бога, перемагають диявола.
- Праця без доброчестя марна.
- Хто працює на мамону, на Бога працювати не може.
Мудрість Туптала з'явилася не на порожньому місці. До нього була і залишилась — книжкова мудрість Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Кирила Гуровського, Івана Вишенського. Касіяна Саковича, Петра Могили, Івана Мазепи, Івана Величковського...
Після Данила Туптала і до Григорія Сковороди були Климент Зиновіїв,
Іларіон Ярошевицький, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орновський, Феофан Прокопович, Семен Климовський, Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський, Георгій Кониський.
Після Григорія Сковороди будуть Іван Котляревський, Василь Довгович, Левко Боровиковський...
"Найкращі афоризми ті, які не спеціально придумуються (з автором можна посперечатися — В.Ч.), а виникають внаслідок природного мислительного процесу, як згустки думки, — такого дотримується письменник, історик і дослідник Валерій Шевчук. — В українській традиції практика творення афоризмів досить давня...
В середньовіччі улюбленими збірниками коротких висловів були так звані "Пчоли", які подавали вибір біблійних афоризм і влучні вислови з творів церкви, з іншої літератури чи й такі, які можна назвати ходячими — культивувалися впродовж століть і завжди знаходили собі читача... Так на основі подібних "Пчол" Данило Заточник у XII ст. створив своє знамените "Моління".
У пізніше часи традиція складати із афоризмів, зокрема біблійних, художні поетичні твори знайшла свою практику у створенні так званих "візерунків". З другого боку, складалися афоризми і власні, ними насичувались полемічні, філософські, агіографічні, поетичні твори. В поезії, зокрема, витворився навіть спеціальний жанр "Епіграма" — короткий, на два, чотири чи щонайбільше шість рядків. вірш афористичного чи повчального звучання. Започаткував у нас цю традицію, здається, Герасим Смотрицький ще в ХVІ ст., а продовжив поет-філософ Віталій, що видав у 1612 році книжку "Діоптра", — згодом наші книжники залюбки пересипали подібними віршами свої твори.
Так чинив, зокрема, І. Галятовський, а Лазар Баранович любив не тільки розсипати афоризми по своїх прозових чи поетичних творах та листах...
Давні українські письменники любили афоризми, вони розсипані у творах К.Саковича, К.Транквіліона-Ставровецького, Д. Братковського, І.Величковського,Д.Туптала,І.Орновського,І.Максимовича, Г.Прокоповича, О. Климовського та інших, а особливо багато їх у Григорія Сковороди, якими він, як і його попередники, а може, й густіше, пересипав твори. Відтак афоризми ставали блискітками розуму, які, ніби свічі, освітлювали твір і збільшували відтак до нього інтерес читача".
Згадаймо знаний у віках вислів Богдана Хмельницького, мовлений ним під час оглядин Кодацької фортеці, спорудженої польськими феодалами, аби перепиняти українським селянам-втікачам шлях на Запоріжжя:
- " Що руками будується, те руками й руйнується".
Сповнена крилатими висловами, вся новітня українська література, починаючи від Івана Котляревського:
- Біда не по деревах ходить.
- Карай мене, карай! Я мати, я все стерплю ради дітей.
- Любов к Отчизні де героїть, там сила, вража не устоїть,
- там грудь сильніша од гармат.
- Начинаймо веселитися, не до смерті в горі жити.
А скільки свого часу навизбирували з української літератури Алла Коваль та Віктор Коптілов афоризмів, літературних цитат і видали їх окремою збіркою під назвою "1000 крилатих висловів з української літературної мови", що швидко стала популярною і витримала кілька видань. Щедро представлений у збірці крилатих висловів Тарас Шевченко:
- І неситий не виоре на дні моря поля.
- Караюсь, мучуся... але не каюсь!
- Щоб усі слов'яни стали добрими братами.
- У нас нема зерна неправди за собою.
- Славних прадідів правнуки погані!
- Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине!
- Не так тії вороги, як добрії люди.
- В сім'ї вольній, новій.
Це лише невелика частка із золотих розсипів Кобзаря, як і та дещиця, що цитуємо з Івана Франка:
- Лиш боротись — значить жити.
- Життя коротке та безмежна штука.
- Вогонь в одежі слова.
Рідко хто не знає вислову "Чому я не сокіл, чому не літаю", але рідко хто знає, що він походить із вірша, що став народною піснею українського поета-романтика Михайла Петренка (1817 — рік смерті не відомий). Схожа доля спіткала й українського поета Володимира Александрова (1825—1893). Мало хто знає його сьогодні, хоч окремі його поезії і стали популярними піснями. Але хто не чув (сприймаючи її, як
народну) веселу фразу: Чи живі чи здорові всі родичі гарбузові?
Назва широко відомого роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" стала крилатою. Цей популярний вислів вдало обіграв А. Крижанівський — стосовно політично-ідеологічної ситуації в тодішньому Союзі: "Хіба ревуть воли, як гасла певні?"
"Як ковбаса та чарка..." — і ми вже знаємо, що це Михайло Старицький: "Повій, вітре, з України", "Треба всюди, добрі люди, приятеля мати" — Степан Руданський.
І подібних прикладів можна наводити ще і ще. А скільки перлів розсипано в народній творчості — в прислів'ях, приказках, каламбурах, іронізмах, порівняннях тощо.
Афоризм (дозвольте нагадати, з грец. - визначення)-вислів, у стислій
(архілаконічній), відшліфованій, виразній формі, влучно і точно — я додам: оригінально-парадоксально-дотепно своєрідно передає узагальнену глибоку думку, що раптом вигулькнула в того чи того творця. (А ось як вона вигулькнула — сіє таїна є творчості, досі незбагненна. Як і будь-яка творчість!). Сказав наш Тарас: "Борітеся — поборите!" І — все сказано двома словами і ми справді поборемо, якщо будемо — важлива умова — боротися!
До речі, вираз "крилаті слова" вперше зустрічається в епічних поемах
Гомера, але набув поширення (або як спеціалісти кажуть, "термінологічного значення") вже після виходу в світ у 1864 році книги німецького вченого Г. Бюхмана "Крилаті слова".
Найщедріше обдарували людство мудрістю найвеличніші книги планети Земля — Біблія, Євангеліє. Згадаймо бодай частину сієї мудрості, що тисячі років передається з покоління в покоління, з країни в країну:
"Блудний син. Влити нове вино в старі міхи.Глас вопіющого в пустині. Кожний камінь кричить. Козел відпущення. На розпуттях велелюдних. Нема пророка в своїй країні. Обітована земля. Повертається на круги своя. Хто взяв меч, від меча й загине. Хто не працює, той не їсть. Як зіницю ока..."
У кожній країні, у кожного покоління ці вислови, як свої, національні. І разом з тим, це надбання всього людства.
Збагатили загальнолюдську культуру стародавні Греція та Рим:
- Я мислю, отже існую.
- Про мертвих або добре, або нічого.
- Поспішай повільно. Я людина і ніщо людське не чуже для мене. О, часи, о звичаї! Хліба й видовиськ.
Виявляється, образним висловом може бути й одне — всього лише одне — слово. Скільки їх зібралося за всю історію людства!
"Антей. Атлантида. Адам. Брут. Боян Вельзевул. Вандали.
Варвари. Вавилон. Геракл. Герострат. Голгофа. Діоген. Дездемона. Демосфен. Дон Жуан Дон Кіхот. Едем. Єретик. Жар-птиця. Іуда. Інквізиція. Кастилія. Колумб. Крез. Лабіринт. Легіон. Мавка. Мекка. Месія. Мойсей. Пенати. Перун. Пігмей. Пілат. Прометей. Сатрап. Стецько. Сфінкс. Хам. Хамелеон. Юпітер..."
А висловлювання мудреців Китаю, Індії, Сходу. Були в літературі і залишилися в ній і письменники рідкісного покликання, — ті, хто пише для нас афоризми. Лише афоризми. Не кожен бо здатний створювати такі рядки, як ось у Польщі Станіслав Єжі Лєц чи в Росії Еміль Кроткий.
"Афоризм має перевагу над романом: його завжди дочитують до кінця".
Гм... А й справді, дочитують. Це Володимир Голобородько, чию мудрість ми процитували. Гуморист, сатирик-мініатюрист, автор рідкісної за жанром і виконанням збірки афоризмів "Тези і антитези", абсолютно правий. Стисліших творів за афоризми людство ще не придумало.
Але тут крім плюсів є й мінуси.. До відомого вислову класика: стислість сестра таланту, мініатюрист цілком справедливо додав: і теща гонорару. У В. Голобородька є й такий вислів: "Є час — пиши роман, розум -афоризми". Гм-гм... З автором, звичайно, можна посперечатися, але в одному він має рацію: без розуму (і при цьому своєрідного, навіть серед гумористів рідкісного, парадоксального) афоризму не створиш.
То що ж таке афоризм?
Київський журналіст Л. Сухоруков вважає, що це — найкраща форма поезії і прози. І на повному серйозно заявляє, що "афоризм — це одним словом, роман". Бо афоризм — "лаконічний виклик багатослів'ю".
Всезнаючі довідники та енциклопедії запевняють: афоризмами можуть бути прислів'я, крилаті слова, вислови літератури, науки тощо. Як от, наприклад, вислів митрополита А. Шептицького: "Народ, що забув минуле, ніколи не стане нацією".
Що так, то так.
Або вислів Максима Рильського: "Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани".
Чи колючий гумор "Шершня" — першого сатиричного українського журналу, що виходив у 1906 році і був заборонений за свою злободенність: "Там, де тюрми переповнені, ніяких з починів більше не повинно бути" — про Російську імперію.
Чи з літопису аж за 988 рік: "Вкинути ідола в Дніпро".
Або вислів Миколи Гоголя: "Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться".
Чи святі слова Тараса Шевченка: " Нема на світі України, немає другого Дніпра".
Як і зойк Лесі Українки: "Слово, чому ти не твердая криця?"
Починаючи з сімдесятих років українські афоризми розвиваються — хоч і в лабетах більшовицької цензури — особливо бурхливо, їх постійно друкують журнали "Перець", "Вітчизна", "Україна", "Літературна Україна" та деякі інші періодичні видання.
Яскраво заявив про себе в сімдесятих роках Андрій Крижанівський. Його афоризми — це вагомі здобутки української мініатюристики. Як і "Зооафоризми" кримчанина Миколи Полотая:
Багато парадоксальних висловів залишили по собі Данило Рудий, Анатолій Гарматюк чи, скажімо, Савелій Ципін. Все життя з афоризмами Володимир Голобородько. Леонід Сухоруков разом з Дмитром Арсеничем видали спільну збірку мудрих висловів, що має подвійну назва: "Постріли з лука" і "Наодинці з думками", видавав свої афоризми окремою збіркою Володимир Брюген.
Є таке розхоже твердження: анекдоти народжуються на ходу. Це так і цьому є багато прикладів. Але на ходу часом народжуються й крилаті вислови, афоризми. Особливо великим мастаком на крилаті речі був Остап Вишня — іскри гумору так і спалахували в його мові. На жаль, не все збереглося, бо сатирик-гуморист не записував дотепних висловлювань, щедро обдаровуючи ними своїх співрозмовників. Тож збереглося лише те, що... збереглося в пам'яті слухачів. Дещицю із збережених висловлювань Остапа Вишні опублікував Андрій Крижанівський в журналі "Вітчизна" у 1989 році: "Талант, як гроші, коли вони є, то вони таки є, а коли їх нема, то їх таки нема". І чого лише в цьому магазині нема! М'яса нема, масла нема, пива нема".
Рясно родили афоризми політичні, на злобу дня. Ті афоризми, що разом з так званими антирадянськими анекдотами були в тоталітарній есересерії під забороною, їх багато наводить у своїй збірні "Народне слово" Юрій Семенко: "Ні корови, ні свині, зате Сталін на стіні. Нема хліба, нема сала — п'ятирічка все забрала. В автобусі: половина сидить, а половина трясеться."
За такі висловлювання в часи більшовицького панування можна було загриміти на багато років.
9 травня 1994 року радіо "Свобода" розповіло, як у парламенті України свого часу приймалася Декларація про незалежність України. Під час перерви комуністи зібралися окремо, їх роздирав страх, вони боялися і тих, хто тоді захопив владу в Москві (гекачепісти) і "масового українського
націоналізму, який вимагав незалежності".
Ось тоді один з депутатів-комуністів і сказав фразу, що як на мене, може стати знаменитою: "Я не бачу,чому ми повинні бути незалежними. Ми не зробили нічого поганого".
Це класичний вислів доби морально покалічених комунізмом людей.
Ще приклад. Хтось із стародавніх римлян, здається, історик Корнелій Непот сказав: "Хочеш миру — готуйся до війни". А на другому всесвітньому конгресі миру у Варшаві в листопаді 1950 року було проголошено "Маніфест народів миру", а в ньому був такий рядок: "Миру не ждуть — мир завойовують".
Ось тоді на просторах радянської імперії і народився безіменний вислів, що став популярним: "Війни не буде, а буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться".
Сьогодні про український афоризм можна говорити як про явище не
лише гумористики, а й усієї нашої культури, це наше національне багатство. Сьогодні періодика незалежної України охоче і рясно друкує парадоксальні вислови, з'являються все нові й нові творці крилатих висловів, що їх не вельми зграбно почали називати (за аналогом з гумористами) аферистами. Ось у Кіровограді з'явився Олександр Перлюк, інженер за фахом, плодовитий, парадоксально-гострий, образний і вельми здібний гуморист-сатирик, переважно мініатюрист. Він пише (ні, вони так і сипляться з кінчика його пера!) афоризми, що їх охоче і щедро друкує періодика. Сьогодні це один з найздібніших наших мініатюристів, його афоризми — це вже досягнення української гумористики, її відточеної
мудрості.
В Кіровограді живе й працює Борис Ревчун, доцент Кіровоградського національного технічного університету, кандидат економічних наук, автор багатьох наукових праць і водночас автор сотень і сотень справді крилатих, лаконічно-парадоксальних — висловів, що склали його мудру збірку "Куточки зору".
Чи не найщедріше афоризми у нас друкує флагман нашої гумористики журнал "Перець - в кожному його номері неодмінно з'являються добірки влучних, оригінальних рядків. Завжди охоче вміщує їх у своєму "Вишняку" "Літературна Україна", журнали "Дніпро" та "Вітчизна". Рясно друкуються влучні фрази в обласних виданнях, у збірниках гумористів, як професійних, так і тих, хто тільки починає розробляти свою веселу ниву, багато з "афористів" уже мають своє ім'я.
Як тут не згадати таких досвідчених українських творців предотепних висловів, як Флоріан Боднар з Чернівців, чи з Києва Микола Левицький, Юрій Рибников Роман Коваль та Євген Дудар (останній видав збірку своїх афоризмів), Валентин Чемерис, автор цієї розвідки теж виступає у пресі і власних збірниках з добірками афоризмів — подає їх під рубрикою "Із записок Цицерона":
"Ніхто не командує так народом, як його слуги. Коли їси очима, маєш ту перевагу, що на ціни можна й не звертати уваги. На вельможній руці й мізинець почувається вказівним перстом. Ланцюги завжди виступають за об'єднання. Охочих вказувати шлях у світле майбутнє завжди більше за тих, хто його торує. Бережи свою чашу терпіння до кращих часів. Народна влада? Але не кожен народ її може витримати. Допоки втратиш на праведну путь, скільки доводиться погрішити. Коли король голий — півбіди, біда, кола — піддані. Тому, хто зневажає своїх богів, доводиться кланятись чужим. На кожного вандала культури не настачиш. Езоп не міг вільно говорити тому, що був раб. А ми? Кожний стовп прагне повчати дерева, як треба рости. І на кам'яних людей знайдеться своя каменедробарка. Трудився в системі гуманітарної допомоги: роздавав бідним та мало імущим цінні вказівки. Коли довго борються за існування, на саме існування вже не залишається часу. Дехто на двоє очей має і дві точки зору. Навіть застосовуючи найновіші досягнення педагогіки, із чорта можна виховати всього лише чорта. Якщо батьки не шанують своєї мови, то вже їхні діти, не кажучи за онуків, змушені будуть вивчати чужу. Ведучи зрячих до щастя, не забувайте питати у них про дорогу. Будьте економні! Скидаючи старі бюсти, залишайте постаменти для нових! "
Варто згадати серед кращих "аферистів" Леоніда Забару із Сумщини, Віктора Вовка з Одещини, Григорія Гарченка, Анатолія Шкляра, Сергія Лебедя та Олексу Вусика із Дніпропетровська, Юрія Базилева із Запоріжжя, Леоніда Куліша-Зіньківа із Рівненщини, Надію Семену із Київщини, Андрія Коцюбинського та Григорія Шияна із Павлоградщини і багатьох інших, не названих тут.
Взагалі, це мовиться про сатириків-гумористів професійних, тоді ж як дотепні, парадоксально-мудрі рядки подибуємо в творчості багатьох поетів і прозаїків, здавалося б. далеких од гумористики, як хоча б Павло Тичина, Олександр Довженко, Євген Маланчук, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Іван Драч. Борис Олійник:
"На те й дорога, щоб іти. І взагалі, щоб не було рабів, цікаво, чи з'явилися 6 тирани?"
І Бориса Олійника знамениті чотири рядки:
"Народ не візьмеш на макуху.
Він зоддаля розрізнить чин:
І хто є син його по духу,
І хто — по духу! — сучий син"
"Тож маємо те, що...маємо". До речі, це теж афоризм. І вперше з'явився він в одній з промов першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука. Газети кинулися його дружно цитувати і рядок став широко відомим, чи не найпопулярнішим в роки правління Леоніда Макаровича. (Хоч кажуть, що вперше "Маємо те, що маємо" з'явилося в одному з поетичних творів Петра Осадчука). Популярний вислів але хтось Президента обіграв Юрій Савчук і видав свій рядок: "Маємо — що маємо,
має більше".
А маємо сьогодні й цілий том — вперше! — "Українська афористика" — антологічне видання (ідея Леоніда Кравчука, його ж передмова, головний редактор Роман Коваль), підсумок наших успіхів в мудрості, підсумок всього кращого, створеного в Україні, починаючи із княжих часів і до наших днів.
На сьогодні це найповніше видання вітчизняних перлин мудрості де зібрано 3500 афоризмів 100 авторів.
Цим зібранням ми засвідчили, що й ми мудрі і своєю мудрістю можемо поповнити світову скарбницю афоризмів.
Справді-бо, як пише у передмові до збірника Леонід Кравчук, "Афоризм — це дисциплінована думка, яка пройшла вишкіл серйозної інтелектуальної культури, здатність до мислення афористичного відрізняє високорозвинену людину".
Отож, сьогодні ми вже маємо цілі скарби афоризмів і популярність їх у читачів зростає і зростає. Народившись більше тисячі літ тому в битві на Дунаї, український крилатий вислів сьогодні переживає другу свою молодість.
Недарма ж сказано: "В афоризмі все зразу. Але багато і на потім".
Юрій Рибников